Роксоляна/В невідому будучність

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Роксоляна
Осип Назарук
В невідому будучність
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
VI.
В НЕВІДОМУ БУДУЧНІСТЬ.

  „Ambula ubi vis, quaere quodcumque volueris: et non
іnvenies altiorem viam supra, nec securiorem viam іnfra, nisi
viam sanctae crucis“.

„Понад морем сумно лине
Ключ відлетних журавлів.
Хто з них верне? Хто загине?
Чути їх прощальний спів.“

І.

Багато днів минуло у школі невольниць і над страшною Каффою вже другий раз на північ летіли журавлі. Настала гарна весна і земля запахла. Одного вчасного вечера, коли до пристані причалиїв ряд турецьких ґалєр, побачила Настуня з вікна своєї кімнати, як військова сторожа у пристані зачала кидати, свої шапки на землю і зривати намети! Голосні оклики вояків доносилися аж до неї.

Миттю стало відомо всім, що в місті Оґрашкей помер у дорозі старий султан Селім[1] і що тіло його чорними волами везуть до Стамбулу.

Якесь небувале заворушення заволоділо мусуііманами. На устах усіх було імя престолонаслідника, що досі був намісником Магнезії.

— „На престол вступає молодий Сулейман!“

Сі слова вимовляли мусулмани з якимсь особлившим притиском і таємничістю в очах.

По вулицях міста якось інакше йшли військові відділи: інакше ступали, інакше несли мушкети, інакше підносили голови. Крок їх став твердий, а лидки яничарів мов сталь напружалися... У старих, чорних улицях Каффи збиралися товпи мослємів і голосно кричали до неба:

— „Аллагу Акбар[2]! Нехай сто літ живе султан Сулейман!“ ...Десятий Султан. Османів! А з тим окликом якась дивна лєґенда віри і надії йшла від Чорного Моря і від гір Чатирдагу між народ мослємів. Йшла і кріпила його на дусі і на тілі.

Навіть на подвірях гаремів побожні жінки мослємів піднімали своїх дітей вгору і з завзяттям шептали:

— „Нашу кров і майно — на приказ Падишаха!"

І всі мошеї станули отвором, а народ мослємів филями напливав молитися за молодого Султана. Із верхів мінаретів кричали муеззіни дивними голосами свої молитви: Мов дрож громовини йшла по краю мослємів. Чути було в воздусі, що надходить велика доба держави Османів, підготована твердістю покійного султана. Якась аж неймовірна єдність опанувала мусулман всіх племен і станів — від богача до жеброти. Від неї тим. виразнице відбивали посоловілі обличча чужинців, христіян і жидів.

Настуня з цікавістю очікувала дня, щоб розпитати свого учителя Абдуллага про молодого султана.

Як тільки на другий день увійшов у кімнату Абдуллаг, запитала його:

— „Чого мусулмани сподіються від нового султана?"

Абдуллаг подивився уважно на неї, склонив голову, схрестив руки на грудях і сказав глибоким, теємничим голосом:

— „Султан Сулейман буде найбільший зі всіх султанів наших!"

— „Чому?" запитала молода невольниця, котра вже убулася в школі і привикла до учителів.

— „Бо так предсказано," відповів з глибокою вірою поважний Абдуллаг.

— „Але що саме предсказано?" запитала цікаво Настя.

— „Предсказано, що з початком кождого століття родиться великий муж, який обхопить те століття як бика за роги і поборе його А султан Сулейман уродився в першім році десятого століття Геджри.“

— „Алеж у тім році уродилося бідьше людей“, замітила Настуня.

— „Не говори так, о, Хуррем“, відповів поважно Абдул.

„Бо султан Сулейман, любимець Аллага і свята різка в руці його, має за собою ще оден знак на те, що буде найбільший зі всіх султанів наших.“

— „Який знак?“ запитала ще цікавіще.

— „Такий, що він десятий з черги султанів! А число десять се найбільш досконале число! Бо воно кінчить і завершує перший круг чисел. Про досконалість сього числа свідчить те, що маємо десять пальців на руках і десять

на ногах, маємо десять змислів: зір, слух, нюх, дотик і смак і пять таких у нутрі, маємо десять частей святої книги Корану і десять способів читання її, маємо десять учнів Пророка і десять заповідей і десять частей неба і десять геніїв над ними і з десятків складається все військо Падишаха. Десятий султан тяжко побє ворогів ісляму. Чи не чуєш, як інакше перекликається сторожа у пристані? Вона вже чує, що велика рука взяла над землею знак влади Пророка, ще більша, ніж була рука його грізного батька, нехай Аллаг буде милостивий душі його!“ [3].

А військова сторожа дійсно інакше перекликалася у кафській пристані. Інакше на вежах співали муеззіни. Інакше носили голови навіть прості мослєми: їх уявою заволоділа вже міцна віра в Великого Султана, що все переможе і все упорядкує. І дивні легенди почали оповідати про молодого Сулеймана.

Настуня все нетерпеливо ждала на Абдуллага, щоб розпитувати його докладнійше про нового султана. Тепер Абдуллаг а не Річчі цікавив її передовсім.

На другий день почала знов розпитувати Абдуллага про молодого султана, і так зацікавилася тим, що говорила вже доволі добре з Абдуллагом, навіть без допомоги товаришок.

Абдуллаг урадований її зацікавленнєм, оповідав з найвищим захопленнєм, говорив про великі діла, яких напевно доконає сей молодий султан.

Настуня довго слухала його з зацікавлеіінєм. Нарешті перервала йому словами:

— „Говориш про його діла так, якби султан Сулейман мав вічно жити.“

— „Ні. Вічно жити не буде й він. Але старе передання каже, що він і по смерти правити-ме світом ще якийсь час.“

— „А се як?“

— „Ось так. Десятий Султан Османів умре на львинім столі сидячи. А що він у хвилі смерти своєї оточений буде всіми ознаками влади, то люде і звірята, генії й злі духи боятимуться його і слухатимуть, думаючи, що він живий. І ніхто іне відважиться, наближитися до Великого Халіфа. А вій нікого не закличе, бо буде неживий. І так сидіти-ме, аж поки малий червак не розточить палиці, на якій Великий Султан опирати буде обі руки свої. Тоді разом з розточеним патиком уп-аде труп Великого Володаря. І смерть його стане відома всім. І пічнеться небувалий нелад в державі Османів. Мішками завяжуть собі шиї аґи і вельможі і настане страшне панування Капу-Кулів[4]. Арпалік[5] і Пашмаклік[6] знищать велику скарбницю султанів, а перекупства і злочини як черви розточать силу законів десятого й найбільшого Султана Османів. Ще з того-боку моря, з пустинь далеких такі передання приніс мій нарід про десятого й найбільшого Султана Османів."

По хвилі додав: „А ти, ніжна квітко, не бійся страшного часу Капу-Кулів. Бо предсказано, що хто мати-ме літ більше ніж десять, коли вперве почує сі передання про Сулеймана, той не побачить смерти Десятого Султана. Бо дуже багато морських филь ударить до берегів землі, заки зморщиться молоде обличча Великого Халіфа і як молоко побіліє каре волосся його.“

Учитель Абдуллаг говорив се спокійним голосом. І ні оден нерв не задріжав на його обличчі.

З запертим віддихом слухала Настя старого повіря Турків про їх найбільшого мужа. Немов в екстазі запитала:

— „А не предсказано нічого про жадну з жінок Десятого Султана?".

— „Все, що призначене, єсть і предсказане. Найлюбіща жінка Десятого Султана буде Місафір[7]. Зійде як ясйа феджер[8] у серці Падишаха, а зайде кріваво над царством його. Зробить багато добра і багато лиха в усіх землях Халіфа від тихого Дунаю до Базри і Багдаду і до камяних могил фараонів! Навіть в царстві мовчання, у страшній пустині, де вік віків чорніє Мекам = Ібрагім[9], серед жари засвітить чистий ключ водиці за стопою її. Бо дасть їй Аллаг з високого неба велику ласку свою і розум великий. Але шайтан засіє в її серденько — рівно велику гордість…"

В школі невольниць було тихо хоч мак сій. Учитель Абдуллаг відітхнув і говорив дальше:

— „Довго і завзято постом і молитвою буде боротися Велика Султанка зі своїм гріхом, поки не піддасться силі шайтана — у святу ніч Рамазану... І затермосить вихор брамами сераю і івікнами гарему, а в серці султанки зійде гріх гордости. І засміється шайтан у садах султанських і в мармурових палатах Падишаха. А потім кара Божа так певно надійде, як йде пустинею напоєний верблюд. Бо Аллаг людині багато позичає і довго чекає й нічого не дарує, даром не дає…“

Настуня задумалася, але не над жінками Падишаха. Ум її, котрий Річчі зацікавив державними справами, звернув увагу на щось зовсім иньше і вона сказала:

— „Ще одно! Чи не лредсказано, що буде дальше з державою Великого Султана?“

— „Все... що призначене... єсть і предсказане дрожачою душею віщих людей," відповів Абдуллаг. І додав якби з сумом:

— „Коли доповниться круг віків на повіках вічних очей Аллага, тоді нарід Османів поверне відки прийшов, сповнивши по наказу Божім своє призначіння на безбожних неосараг[10]. А вертати буде знов на схід сонця під проводом крівавих ватажків своїх без роду і без плоду, лише з огнем в зубах..."

Помовчав хвилю і закінчив:

— „Як кожда людина, так і кожде племя має свій кісмет[11] твердий і невмолимий, котрого не, обїде ні конем на землі, ні судном на морю..."

Говорив так певно, мовби читав зі святої книги Корану. Ні на одну мить не проявився неспокій в очах його. Всею поставою і всім виразом обличча говорив, що буде те, що має бути. І навіть Сулейман Великий не здержить кроків Призначіння. „Кісмет" ішов...
II.

Рух, викликаний вісткою про смерть старого султана і вступлення на престол нового, не вгавав, а кріпшав з дня на день. Рух в пристані став великанський. З глибини Криму приганяли на торг великі маси коней, худоби і невольниць. Попит за ними був сильний. Бо всякі достойники заосмотрювалися в сей товар, щоб робити дарунки ще вищим достойникам: запопадали їх ласки при сподіваних змінах, хотіли вдержатися на своїх становищах, або одержати при тій нагоді вищі.

Наука в школі невольниць майже зовсім перервалася, бо що дня приходили вельможі й богаті купці, яким у ріжних одягах або й на пів наго показувано весь жіночий товар. Раз мало не купив Настуні якийсь анатольський баша. Купно розбилося тільки ізза високої ціни, з якої «є хотів Ґенуенець опустити ні шеляга.

Не переривано тільки науки, якої вчили жінки. Сю науку вбивано в голови невольниць з іще більшим натиском. Скоро повторювано з ними особливо науку ґустовного одяганая й добирання красок в одягах та в уряджуванню кімнат, і укладанню кашмірських шалів та дорогих серпанків з Моссулю й Дамаску. Поведення з невольницями стало надзвичайно суворе: за найменшу неточність били їх батогами, докладно обвиваючи тіло перед биттям, щоб не поранити. Харч був богатий як ніколи.

Серед такого руху, де кожда кождої хвилі могла сподіватися зміни своєї долі на гіршу, майже без вражіння здійснилося прочуття ляцької шляхтянки. Всі її товаришки дивилися якось безучасно на те, як її одягали.

Всі вже знали, що приїхав старий, знемощілий баша. Настуня при пращанню шепнула їй на потіху:

— „Він купує тебе не для себе, а на дар для когось. Може й молодому мущині дістанешся:"

— „Ой ні,“ відповіла жертва. „Він уже над гробом і в нікого ласки не запопадає. Для себе купить мене! А може жити ще довго...“

Зявилися і Вірменин і старий Ібрагім тай разом з Ґенуенцем прийшли, ще раз упімнули свою жертву, щоби старалася сподобатися старому баші.

— „Бо інакше буде дуже зле“ — сказали їй торговці, щоб залякати й иньших.

Нещасна жертва, памятаючи попередні знущання, зараз піднесла голову й почала крізь сльози кидати огнисті погляди та живо рухатися так — як її вчили. За годину їхала в критій колясі зі старим трупом до пристані, як його власність.

Настуня з жалем пращала очима свою землячку, бо сама не знала, що з нею буде завтра.

— „Бідна Ванда Вєлєжинська вже має чоловіка," шепнула Настуня до своєї товаришки Кляри. Та не відповіла ні словечка, така була стурбована.

Кляру призначили в оден ряд з Настунею — невідомо, куди...

III.

Ґенуенець, Ібрагім і Вірменин ходили по огороді й над чимсь радили. Невольниці з запертим віддихом слідили з вікон кождий їх рух, кождий вираз їх облич. Знали, що ті торговці рішають тепер про їх долю, але не знали, що рішать.

Ще того вечера повідомили їх, що завтра рано повезуть на продаж цілу школу. Куди, не сказав ніхто. Але всі додумувалися, що морем і правдоподібно в Царгород, бо там найбільший попит. Сам Ібрагім повезе їх, оповідали. Все одн — опиняться на авретбазарі[12]. Се знали.

Настуня не спала майже цілу ніч. Не спали й її товаришки. Споминали минувшість, вгадували будучність.

Раннім ранком принесли їм гарні одяги й наказали старанно одягнутися. Недовго тревало — і цілу школу рядами поведено до пристані та човнами перевезено на велику галеру. Доглядав їх чемно старий Ібрагім і то разом з Вірменином. Настуня згадала перші хвилі свого полону. Оба були ласкаві для своїх жертв. Очевидно, не знали ще, де котра з них попаде і чи не пригодиться коли в життю. З обома торговцями їхав також брат Генуенця.

Галера довго стояла. Мабуть ждала ще на когось. Рушила щойно під вечір.

Настуня з жалем подивилася на місто й будівлю, де пережила стільки нових для неї думок, мрій і почувань.

Якийсь холодний сутінок клав свої ніжні пальці на тихі води моря, на його легкі филі й на заплакані очі молодих невольниць.

Яка доля ждала кожду з них? Одну ждала лучша, другу гірша — аж до страшних домів роскоші у Смирні та Дамаску, в Марокку й Самарканді... Але болю душ не можна порівняти. І тому однаково клав свої ніжні пальці вечірній сутінок на заплакані очі невольниць. Нараз — невольниці сумно заспівали на пращання... Заспівали, як птиці заскиглили... Береги Криму і страшний город Каффу з жалем пращали. Така вже вдача лтюдей: Вони жалують того, що було, хоч воно булоб недобре, бо бояться того, що буде — невідомого.

Хоч вони були дуже втомлені, бо не спали минувшої ночі, але й сеї заснути не могли. А як темна ніч покрила чорним оксамитом безмежну поверхню моря, жах почав ходити по чорній ґалєрі і не дав заснути ні везеним на торг невольницям, ні їх властителям. Оповідали собі про напади морських, розбишак, про страшного Хайреддіна з рудою бородою, котрий не шанує навіть галер високих достойників. Оповідали про чайки козацькі, що несподівано нападають на морю й підпалюють турецькі галери.

Настуня мріла про такий напад, хоч дуже боялася вогню на воді.

А як північ наспіла і небо та Чорне Море стали чорні мов найчорнійший аксамит і ні одна зірка не блестіла на небеснім зводі, — побачили бідні невольниці, як далеко-далеко засвітили на морі три червоні огні. Вони скоро зближалися. Неспокій запанував на ґалєрі торговців.

Хто се може надпливати?

В тих часах моря були рівно небезпечні як сухопутні шляхи.

Неспокій перейшов у трівогу, бо вже виразно видніли таємничі судна — не то купецькі, не то воєнні. Нараз пронісся по Галері шепіт:

— „То пливе Хайреддін з рудою бородою!"

Хто шептав? Всі шептали. Хто зачав? Вони не знали. Але ні одна душа не сумнівалася, що надпливає Хайреддін, „пострах пять морів" — від Альґіру по Адан, від Каффи по Каіро, скрізь страшний і скрізь присутний... Жах спараліжував усякий рух на галері торговців. А три темні судна Хайреддіна, найстрашнійщого пірата тих часів, щораз блище світили червоними огнями. У світлі їх Чорне Море ставало ще чорніще. І якась тяжка задуха лягла на воздух і на воду і на серця всіх людей на галері, — така тяжка, якби духи всіх помордованих грізним султаном Селімом хмарами летіли зі всіх усюдів на суд справедливого Аллага. Навіть невольниці, котрі нічого не могли втратити, відчували, що може бути ще гірша доля від тої, яку мали: попасти в руки закамянілих злочинців як добича, жеребом тягнена.

А темні судна Хайреддіна підпливали все блище і блище. Вже на них виразно видніли чорні тула гармат і блискучі гаківниці і залізні драбини з гаками, які розбишаки перекидали на купецькі кораблі і так діставалися на них з мечами в руках і ножами в зубах. Онде стояли вони довгими рядами, ждучи наказу ватажка.

Ґалєра торговців стала — як курка, на котру налітають, шуліки. А на однім з піратських суден вийшов з каюти Хайреддін з рудою бородою, пострах всіх людей, що плили морськими шляхами, без ріжниці віроісповідань. Обличча опришка було порізане глибокими близнами. Крізь легкий прозрачний кафтан з червоного шовку видніла сталева кольчуга. За поясом мав два острі ятагани, при боці криву шаблю, в руці звичайну палицю-кавулю. Бороду мав руду, аж червону, немов помальовану.

Настя на той вид зачала тихо тремтячими устами шептати псалом: „Помилуй мя Боже по великій милости твоїй і по множеству щедрот твоїх...”

Кляра, на всім тілі дрожачи, шептала до Настуні:

— „Зараз буде напад..."

Хайреддін глумливо й уперто вдивлявся в галеру торговців, не кажучи ні слова. Над його головою помалу підносили червене полотно на двох жердках. На нім звичайно видніло одно-одиноке слово:

— „Піддайтеся!"

Але тепер на велике здивування всіх, що вліпили очі в полотно, був більший надпис:

— „Десять днів і десять ночей не беру добичи ні на морі ні на суші ні від мослємів ні від нессараг відколи вуха мої вчули вістку, що на престол мослємів вступив Десятий Падишах Османів."

Всі відітхнули, хоч страх не уступив відразу: і свобідні і невольні на пів притомними очима гляділи на три піратські судна Хайреддіна, що тихо сунули попри них.

Вони вже зникали на чорнім тлі, а жах невольниць ще більшав на думку про вїзд у столицю того чоловіка, котрого хоч на десять днів пошанував страшний Хайреддін з рудою бородою.

Настуня збілілими устами раз-у-раз відмовляла „Помилуй мя Боже“ — вже зі страху перед Царгородом, столицею Халіфа.

Всі невольпиці вже Бог знає котрий раз оповідали собі, як перед виладовуванням іх у пристані покують їх чвірками в ланьцушки, бо в натовпі моглаб не одна втечи і пропасти.

Кляра, котра відкись докладно знала майже про все, що робили з невольницями, пояснювала Настуні, що коли часом не стає ланьцушків, то скорше навіть мужчин повяжуть звичайними путами, ніж молодих жінок і дівчат.

— „Та чому?" питала Настя.

— „Яж тобі вже говорила! Бо мусулмане кажуть, що найдурніща жінка хитріща від найрозумніщого мужчини. Зрештою ми в нашім віці дорощий товар, ніж найсильніші мужчини."

Білі ручки Настуні злегка задрожали, а в її синих очах заперлилися сльози.

Над ранком заснула неспокійним сном. І снилося їй, що на ґалєру таки напав Хайреддін-розбишака трома суднами і що здалека надлетіли малі чайки козацькі... І що була завзята битва і що Галера почала горіти і пекла ясна полумінь. Пробудилася з криком. Було ще темно кругом. Тільки оченята її пекли від недоспаних ночей. Сіла на лежанці й очікувала днини. Раненько почула в небі тужні голоси. Такі тужні, що здавалося їй на хвилинку, що то її рідна мати й батько кличуть за нею:

— „Настуню! Настуню“!

А то ключ перелетних журавлів летів з Малої Азії понад Чорним Морем, на північ, в Рідний Край Настуні. Може й він пращав її...

Перед її очима став Рогатин і великі луги над ставищем, де часто спочивали журавлі.

— „Там певно все ще в руїні,“ подумала і сльози заперлилися в її очах. А чорна галера торговців живим товаром плила і плила на захід сонця — в невідому будучність.


Nazaruk Roksolana Ornament6.jpg

Примітки[ред.]

  1. Селім І. (Батько Сулеймана Великого), знаний в турецькій історії під іменем: „Грізний” і „Жорстокий”. Уже батько Селіма Баязед пустошив українські землі аж поза Самбір і Перемишль. А Селім побідив Персію та загорнув Сирію і Єгипет, де на його приказ утопили Турки в Нілю 20.000 полонених Мамелюків. Селім поводився жорстоко і з найблищими родичами. Помер наглою смертю в подорожі 1520 р.
  2. Аллагу Акбар = Боже всемогучий!
  3. Історичні дані про Сулеймана і рід його: Сулейман В. царствував 46 літ (1520—1566). Скоро по вступленню на престол пішов війною проти Угорщини і показався відразу грізним сусідом хрнстіянського світа та дуже здібним вождом. Він здобув Білгород над Дунаєм та всі околичні замки, скрізь витинаючи в пень залоги подібно як його батько. Папа Лев X. голосив раз-у-раз круціяти проти нього. В рік опісля обляг Сулейман в силі 300 вовнних кораблів зі 100.000 війська остров Родос і здобув його від Лицарів св. Іоана (відомих опісля під імецем Мальтанських) по тяжкій 5-місячній облозі, признавши їм за хоробрість почесну капітуляцію (вони боронилися поки їм стало пороху). В другім поході проти Угорщини побив її короля Людвика II. під Могачем і страшно знищив угорську армію та весь край здовж Дунаю. В р. 1529 пішов війною проти Австрії, обутупив Відень і довго бив у ту кріпость з 300 гармат. В тім поході товаришила йому його жійка Роксоляна. Золоті намети її стояли в селі Сіммерінґу. (Тепер XI. округ Відня). Вдоволився потому щорічним гарачом від Фердинанда в сумі 100.000 золотих дукатів. Опісля пустошив береги Італії. Армію мав поверх півміліонову і 15.000 ґвардії яничарів дуже здисциплінованих. Доходи його виносили коло 500 міліонів аспрів річно. Силі його не було рівні в цілім тодішнім світі. Був твердого характеру, відважний, робучий, розумний і справедливий, раз даного слова все вірно додержував. Любив молитву (сам укладав побожні псальми), лови і війну. Се перший монарх нових часів, що з державоюї каси виплачував постійні, значні платні ученим, поетам і артистам. Росту був високого, рухи мав поважні, вираз обличча дивно лагідний, в поведеню самостійний. Не підлягав нікому, опріч своєї жінки Роксоляни, „невольниці з руської країни", з котрою жив у моноґамії — одинокий зі всіх султанів. Але тій одній улягав страшно. Під впливом її тонкої хитрості: казав на своїх очах удусити дорослого і здібного, первородного сина свого від першої жінки, Мустафу — в переконанню, що він „заговірщик", хоч той був невинний. Цілі полки турецького війська так плакали на похороні Мустафи, аж заходилися з плачу. Убиття сина було одиноким поганим ділом найбільшого законодавця Турків-Османів. Але й воно було доконане в добрій вірі, що карав руїнника права і держави. Сулейман помер у глибокій старости, переживши всіх своїх ворогів й улюблену жінку Роксоляну. котру любив аж до її смерти. Вона осягнула свою ціль: забезпечила трон султанів свому синови Селімови II. Але ще побачила на нім палець Божий як на престолонасліднику: він розпився (Селім „Софт" = пяниця). Від нього зачалася руїна сильної держави Османів. Син Сулеймана і Роксоляни, Селім II. царствував несповна 9 літ (1566—1574) і помер з надмірного пиянства й уживання життя, оставивши 10 синів. По нім царствував 22 роки внук Роксоляни Мурад III. (1574—1595), чоловік людський, але слабої волі, яку одідичив по батьку-алькоголіку. Бачучи се й побоюючись «самішань у державі, рада улємів постановила для забезпечення єдиловластя перевести безоглядно стару але жорстоку засаду Турків: вимордувати всіх братів султана. 18 годин опирався їй у диспуті султан Муоад III., вкінці уляг зі слезами в очах і начальникви німої сторожі подав своєю рукою 9 хусток, щоб удусила його 9 братів, що й сталося. По нім царствували дальші потомки: Магомет III. (1595—1603), Ахмед І. (1603—1617) і т. д. Ні оден не осягнув уже могутності Сулеймана, але сприт їх прабабки проявився ще нераз у її потомстві.
  4. Невольники Порти, яничари й сіпаги, солдатсска.
  5. „Гріш на ячмінь“ з доходів державних дібр.
  6. Т. зв. „Гріш заслони“, уділюваний султанським жінкам і одаліскам.
  7. Слово двоякого значіння: „Гість, чужинка" і „Дуже шанована”
  8. Ранна зоря й утренна молитва.
  9. Т. зв. чорний камінь Авраама, після передання ужитий на фундамент найсвятіщої святіші мусулман серед арабської пустині.
  10. Христіянах.
  11. Призначіння.
  12. Авретбазар — Жіноча торговиця (на котрій продавали иевольниць).