Роксоляна/V
| ◀ IV. У Криму | Роксоляна V. В школі невольниць в страшнім городі Каффі |
VI. В невідому будучність ▶ |
|
В ШКОЛІ НЕВОЛЬНИЦЬ
В СТРАШНІМ ГОРОДІ КАФФІ.
„I am miserable and in a manner imprisoned and weighed down with fetters till with the light of Thy presence Thou comfortest me, givest me liberty and showest me Thy friendly countenance…“
Збентежено вибиралася Настуня до школи невольниць. Але ум її працював живо. Розуміла ясно, що в сій школі може бути побудована підвалина її дальшої долі — доброї або злої. Чи до утечі, чи до дальшого життя тут — все треба пізнати тутешне життя і те чого воно вимагає. Розуміла се так ясно, як „Отченаш“, котрий раз-у-раз повторяла.
Довго думала над собою. І твердо постановила, пильно присвоювати собі все, чого в тій школі вчитимуть. І роздумувала ще над одним, хоч соромилася того сама перед собою…
Роздумувала, як сподобатись учителям. Розбирала докладно натяки товаришок неволі про те, як поводитися супроти молодих мущин а як супроти старих. Але стидалася докладнійше розпитувати про те.
Коли перший раз переходила огородом з иньшими невольницями до сусідного будинку, де була школа для невольниць, побачила через залізну огорожу, недокладно забиту дошками, страшний вид: На вулиці вився в ланцюгах і болях нагий невольник з тавром на обличчі, вистогнуючи тільки два словечка в нашій мові: „О, Боже!… О, Господи!…” Кости в руках і ногах мав потовчені й обломки їх виставали крізь пороздирану шкіру. Якраз спускали на нього великих, нарочно голоджених собак, щоби рвали ту жертву… При нім стояла сторожа, щоб його з милосердя не дорізали христіяне, бо він мав сконати з голоду і спраги та упливу крови, рваний собаками двічи на день[1].
Були се звичайні способи, уживані мусулманами проти невольників, котрі уперто втікали. А вживано їх публично на те, щоб иньших відстрашити від утечи.
На той страшний вид Настуні закрутилося в голові, вона побіліла як стіна, хлипнула воздуха й упала на грядку квітів, сама як скошена квітка. Падала також зі словами: „О Боже, о Господи!“
В синих очах Настуні знов мигнула чаша чорної отруї на тлі Чатирдагу… І зазвеніли в душі страшні але правдиві слова святого Письма: „На потомках потомків ваших відібю злобу вашу“.
Думки блискавками шибали їй по голові.
Катований невольник був гарно збудований. І легко міг бути потомком одного з тих злочинців, що підсували чашу з отруєю на Високім Замку у Львові, памятної осені, коли рясно зародили сади по всій землі Галицько-Волинській…
Довкруги на вулиці лунали зойки кількох иньших катованих кнутами невольників: то публично виконувано на на них ріжні кари за найменьший непослух. Настя лежачи затулювала вуха руками.
По якімсь часі піднеслася при помочи товаришок і бліда як смерть пішла дальше, подібна до люнатички. Молилася всю дорогу з великою вірою, кажучи в дусі:
„О Боже, о Господи! Ти певно справедливо караєш нарід наш за його гріхи великі. Але змилосердися над ним і наді мною в сім страшнім городі кари. Покажи мені приязне обличче своє і стане лекша неволя моя… Возьми опіку наді мною…“
З такими думками, вступила в шкільну кімнату й усіла як инші, на плетену мату, підібгавши ноги під себе.
О, якже се боліло!
Товаришки, що вже до всего привикли, сміялися з неї й потішали її, кажучи:— „Привикнеш! Не бійся!“ Старалася тепер всіми силами, забути те, що бачила на вулиці. Молилася і дивилася в двері.
До кімнати повагом вступив учитель в завою на голові. Ні молодий, ні старий, мигнула Настуні думка крізь головку і збентежила її так аж покрасніла. Не знала, як супроти него поводитися.
Поважний Турок Абдуллаг відразу запримітив нову ученицю й її збентеженє. По його обличчу перебігло щось ніби увага, ніби задоволеннє: може подумав, що то він як мужчина зробив таке вражіннє на гарній невольниці. Але старався не дати пізнати сього по собі. Усів на подушці і почав поважно, як що дня, свою науку словами:
— „Нема Бога, тільки Бог[2] а пророк його Магомет!“
Тричі повторив сі слова з таким притиском, якби добував їх із глибини свого серця.
Настуня розуміла їх, бо зустрічалася з ними майже від першого дня своєї неволі.
Слова Корану, читанки Пророка, наводив учитель Абдуллаг тільки в арабській мові. Пояснював їх дивною мішаниною — турецько-персько-татарсько-словянською. При тім надробляв ґестикуляцією й показував руками предмети, про котрі говорив.
Як губка воду, так Настуня втягала в себе правильну вимову арабських слів. Але зі змістом їх не годилася в душі, противилась йому, хоч була вдячна учителеви, що так уважно повторяв сі слова. Була переконана, що робить се для неї. Вдивлялася в нього як в образ.
З дальшої його науки не розуміла нічого. І чулася найменьшою з усіх учениць. Але тим твердше постановляла собі в душі, зрівнятися з ними й навіть випередити їх. Уважно вслухувалася в чужі звуки мови учителя. Вся перемінилася в слух.
Щойно при кінці науки запитав поважний Абдуллаг, чи котра з учениць не знає мови Настуні. Зголосилась Єврейка. Абдуллаг наказав їй, передати Настуні все, що чути-ме від нього і взагалі помагати в науці. Єврейка переповіла се Настуні. Вона поглядом подякувала учителеви. По скінченю лєкції корану Абдуллаг учив рахунків.
Коли Абдуллаг вийшов, було полудне. Учениці пішли на обід. Настуня сіла біля своєї опікунки Кляри (так називалася Єврейка) й зібрала в думці вражіння, — як робив голосно її батько, коли рішався на якесь більше купно або инший важний крок. Чула, що в Абдуллагу мати-ме приятеля, бо сподобалася йому: вдивлявся в неї весь час. Вправді незамітно, але частіще, ніж в инших. Частійше й інакше. Зовсім так, як вдивляються нпр. жінки в гарну, дорогу матерію, якої ізза ціни не можуть купити. Він не зробив на ній ніякого вражіння як мужчина, як зробив Стефан, коли вперве побачила його. Але мимо того відчула смак у тім, що сподобалася йому.
Роздумуючи над тим, не забула про свою опікунку. Питала її, як називається по турецьки кожний предмет, який бачила на столі. Кляра радо говорила їй і живо пояснювала все, що знала. Кляра була типова представниця свого рухливого племени, котре з потреби привикло бути учинним між чужими. Опісля та учинність перейшла в кість і кров його та стала орґанічною потребою жидівської раси в добрім і злім.
Прихильність Кляри була для Настуні покищо більше потрібна, ніж приязнь Абдуллага. Від Кляри довідалася, що з другим учителем, Італійцем Річчі, сама могти-ме порозумітися, бо він був у Лєхістані тай навіть троха говорить так, що вона зрозуміє його. Була тим дуже врадувана тай уже майже зовсім весела йшла на науку по обіді.
З полудня прийшов Річчі. Худий, жилавий мужчина, з якимсь дивним огнем в очах. Мав панські, аристократичні манери. Таких людей бачила Настуня тільки на мить, як переїздили раз через Львів. Отець Іван казав їй, що се були венецькі посли, котрі їхали в Москву.
Була дуже цікава, яким чином такий чоловік опинився на службі у людей, що торгували жінками. Очевидно мусів мати якісь таємничі пригоди в життю, котрі загнали його аж сюди і приневолили до такого заняття у таких людей…Річчі рівно живо зацікавився своєю новою ученицею. Він зараз таки, заки приступив до науки, випитав її докладно, відки вона, чим її батько, як і коли дісталася в полон і що вміє.
Був задоволений з інтеліґентних відповідей Настуні, хоч при деяких незначно усміхався. Особливо виразно усміхався, коли Настуня твердо підчеркнула свою віру та красу її обрядів і церков.
Се вкололо її так, що вона відважилася замітити:
— „Ви певно латинської віри…“
Річчі знов усміхнувся і відповів:
— „Мої батьки визнавали ту віру.“
— „Якто — батьки? А ви приняли иншу?“ Запитала з ледви замітним обуренням в тоні. Бо вже з дому винесла погорду до тих, які покидають віру батьків.
— „Ні,“ відповів Річчі, сміючись. „Але про се, як що ви цікавитесь тими справами, поговоримо колись докладнійше. І про красу ріжних обрядів та святинь у ріжних краях поговоримо також. Я радо говорю про се, особливо з молодими й цікавими людьми…“
Взявся до науки. Притім кожде речення перекладав такою мішаниною, що й Настуня його розуміла. Говорив про ріжні народи, про життя на дворах панських і королівських і про те, як там пишуть листи, як будують, як одягаються. Цікаво говорив.
Настуня так зацікавилася його наукою, що при вечері навіть не мала часу подумати про сього учителя. Тільки випитувала Кляру, що він говорив досі, заки вона прийшла до школи. І Річчі при кінці лєкції вчив рахунків.
По вечері попровадили її товаришки до тих кімнат, котрі бачила, як тільки прийшла до сього будинку. На питанє, чого ще їх тут учать, відповіли їй:
— „Дурниць! Зараз побачиш…“
Тут вчили вже жінки під проводом тої керовниці, яка переодягала Настуню.
Вчили — залицятися, сідати на коліна, ніжно і горячо цілувати, плавно ходити по кімнаті, одягати й роздівати мужчин (одяги стояли на деревляних моделях), обіймати, робити їм гарні завої й турбани. Все — на моделях.
Настуні ся наука зовсім не сподобалася. Вона просто не могла собі уявити, як можна цілувати когось иншого, крім Стефана. Але пригадала собі слова Ванди й задумалася.
І сеї ночі довго не могла заснути. Думала про все, що бачила й чула в тій дивній школі. З одного була вдоволена: з припущення, що вона сама провадити-ме науку в напрямі який цікавити-ме її. Була спритна. Вже першого дня зміркувала по поведенню учителів, що се може їй удатися. Успокоєна тим, заснула твердим сном.
Скоро помітила Настуня основну ріжницю між своїми обома учителями. У Абдуллага не було иньшого Бога, крім Аллага, не було иншої влади, крім султана, не було иншого світа крім мусулманського. Він був добрий і навіть приємний чоловік. Але пригадував їй вола в кераті, що крутився все в оден круг, хоч часом той круг був доволі широкий і гарний. Абдуллаг з захопленєм оповідав про велич султанської влади, про красу столиці і палат Падишаха, про його сади цвитучі, про пишні одяги його двора, про силу його військ, про далекі країни, які підлягають його владі, про їх багацтва і красу, про всю величність сходу. Але всьому основа було у нього призначіння. Все буде, як має бути, як Аллаг призначив. І в тім основно ріжнився він від Італійця. Так основно, як ріжниться схід від заходу.
Річчі в усім підчеркував, вагу і значіннє людської думки, підприємчивости і праці. Навіть у тім, що очевидно мусить бути — говорив — може людина робити важні зміни.
Любила його за сю думку. Бо ні на мить не покидала своєї мрії про утечу, про те, що колись вирветься з сього чужого їй світа, куди її насильством запроторили й учили, крім потрібних річей, — поцілунків і залицянь. Ненавиділа сю „науку“ рівно сильно, як любила ту науку, яку їй подавав Річчі. З переняттєм слухала його оповідань про чудові будівлі італійські, про „Царицю Моря“ Венецію на 122 островах, про золоту книгу її родів, про її Велику Раду, про могутність Дожі, про оловяні тюрми в підземеллях, про високі школи у Фльоренції, про Ватикан у Римі та про всі дива епохи Відродження.Наперед сподобалось їй у тій науці це, що Річчі говорив про підприємчивого духа тамошніх людей. Потому перемогло в ній захопленє зовнішним блиском тамошнього життя. Та вкінці знов більше зацікавилась людьми, яких їй представляв Італієць. Особливо велике вражіннє зробило на неї оповідання про те, що на заході й жінки займаються всім тим, що й мужчини: і торговлею й наукою і навіть державними справами! І дивним дивом, — хоч була в неволі, — перший раз почула тут у собі — людину. Вправді і вдома знала, що були й у нас жінки, які правили державою, от як Велика Княгиня Ольга. Але се знання було якесь запорошене і неясне, немов казкове. То було так давно, так дуже давно, як у байці. А тут усе те дійсно тепер відбувалося, жило. На саму думку про те рамена їй пружилися мов сталеві пружини — і грудь підіймалася високо.
Тут вперше прийшло їй на думку, чому жінка не малаб займатися державними справами?
— „Чи я не така сама людина, як мужчина?“ подумала. І якась іскра дивної амбіції заіскрилася в її серци — тим дивніща для неї самої, що вона добре розуміла, що була в неволі. І розуміла також, що і там, у старім краю — так його в думці називала, бо сей був для неї зовсім новий — властиво тільки одні монахині зі всіх жінок кермували своїми публичними справами. Знала, що вони мали свої наради, що самі визначували членів своїх монастирів до ріжних справ і поїздок. А всі иньші жінки подібним не займалися. І тим більшу вдячність відчувала супроти Церкви, котра допускала й підносила жінок до такої праці. І тим більше гнівалася в душі на учителя Річчі, що він якось так з усміхом говорив про церкву.
Настуні ані не снилося, що Річчі був одним з політичних розвідунів Венеції, найбогатшого тоді міста Европи. Його завданням було слідити всякими способами відносини на сході та причинятися до виховування таких інтеліґентних невольниць, яких опісля можна булоб ужити до звідунської служби на дворах мусулманських намісників, адміралів, ґенералів, везирів[3] і вельмож.Щоб не звертати на себе уваги турецької влади, котра особливо не терпіла Венеціян, Річчі буцімто був на службі у Ґенуенців, ворогів і конкурентів Венеції, котрі мали розмірно більше симпатії у Турків, ніж Венеціяне… Велика ґенуенська купецька фірма, у котрій служив під сю пору Річчі, мала спілку з купцями вірменськими, грецькими, турецькими та арабськими. Інтерес і політика були в ній так майстерно повязані й закриті, що навіть далеко не всі учасники тої спілки знали, в чім річ. Головна централя спілки нарочно була приміщена в Каффі, а не в Царгороді, де мала тільки свою філію з найбільш довіреними людьми.
Настуня більше відчувала серцем ніж розуміла розумом, що в огороді її думок наступає якась зміна. Виглядало їй, немовби той її внутрішний огород поділився на три ріжні грядки з ріжними квітами.
Перша грядка була та, котру засадили в її душу ще вдома. Вона була їй наймилійша, мов васильок пахуча, — хоч найменьше зрозуміла.
Друга грядка була та, яку засаджував в ній турецький учитель Абдуллаг. Вона не любила його науки. Але він сам був їй симпатичний, бо відчувала в нім чесного й віруючого чоловіка.
А третя грядка була та, яку засаджував в ній італійський учитель Річчі. Інстинктом відчувала, що він гірший від Турка. Але наука його так її потягала своїм солодким блиском, мов — гріх. Мов тепла, ясна водиця в купелі обіймала її дивна наука тодішного меткого заходу. Більше відчувала, ніж розуміла, що та наука визволяє нутро людини, — але страшно визволяє. Дає чашу отруї в руку і кинжал у другу й говорить: „Тобі все вільно робити, що тілько хочеш!“ А строга наука сходу говорила: „Ти маєш слухати Аллага на небі й султана на землі!“ Вона вязала — ще тяжше ніж татарське реміння. Але в тім звязанню чути було силу. Відчувала її Настуня в Абдуллагу, що був сильно звязаний тою наукою на всі боки.
Перед чистою як квітка душею Настуні стояв тодішний Захід ренесансу, заражений уже безвірством і злочином — і чужий Схід, повний жорстокостей, але сильніший вірою в Бога на небі, котрий вибрав той Схід на кару для землі.
Боронилася в своїм нутрі, як борониться метелик, кинений у воду. Одинокою її внутрішною опорою був — хрест. Але його щораз більше немов заливали дві нові струї. Ще виринав він у її душі — навіть яснійший, ніж передтим. І держалася його так, як держиться мурашка на малій трісочці, котру вже несе повінь.
О, страшна є внутрішна повінь розхвильованої душі людини! А така повінь щойно зачинала прибувати в невинну душу Настуні…
Хоч Настуня не любила Річчіого, але з запертим віддихом слухала його лєкцій, особливо про безоглядні вчинки жінок в Італії. Якже він цікаво оповідав! — Про їх інтриґи й заговори, або про ріжні отруї, якими прятали зі світа ворогів.
У нутрі кричало щось у ній, що так не вільно робити. Але рівночасно заглушувала той крик нова свідомість, що так роблять… І моральний крик її душі був щораз тихіщий і тихіщий. Просто освоювалася з тим, хоч терпіла від того.
Одного дня прийшло їй на думку, що її учитель має якийсь означений і добре обдуманий плян, коли оповідає їм про те все. Властиво від першої години, яку перебула разом з ним у школі, відчувала, що се якийсь таємничий чоловік, котрий чогось не договорює. Кілька разів здавалося їй, що ловить кінець нитки його дуже таємничого клубка. Вже пальчик прикладала до чола на знак, що відгадала. Але по хвилі спускала ручку… Не могла відгадати.
Все те її цікавило й захоплювало, але й мучило. Тому відітхнула, коли Річчі перейшов до зовсім нових справ. Настуня щось чула про се вже вдома — перші глухі вісти. Але тут довідалася докладнійше про нові дива дивенні, які італійський земляк її учителя відкрив за великим морем, у котре заходить сонце. Довідалася про червоних людей, що летять як вихор степами і здирають шкіру з голов побіджених, про їх шкіряні „віґвами“ й камяні святині на таємничих озерах, про золоті палати їх царів у Мексику і Перу та про страшну, завзяту боротьбу з білими наїздниками.
З того повернув Річчі на оповідання про чудові пригоди Одисея. Помалу перейшов до єлинської фільософії. Втягала в свої думки його науку як втягає квітка росу в ніжні листочки. І дозрівала на очах як черешня.
Все, що вчула, обговорювала потому зі своєю товаришкою Єврейкою, котра більше знала, бо довше вже була в руках сих торговців, котрі старанно підготовляли свої жертви.
Раз запитала її Настуня:
— „Скажи мені, Кляро, на що вони нас вчать про ті отруї і про жінок, що таке роблять.“
— „То ти, Настуню, ще не знаєш? Вони міркують собі так: Ануж котра з їх невільниць дістанеться до якогось високого дому, де їм треба буде спрятати когось. Тоді прирікають золоті гори і неодна таке робить. Все те, спілка, котра сягає Бог знає, як далеко! Я не знаю, але здається мені, що та спілка сягає навіть у ті зовсім нові землі, про котрі оповідає Річчі.“
Настуня здрігнулася, як від порушення гадини: та страшна думка так її занепокоїла, що ніколи не любила зачіпати в розмові тої справи.
Але раз знов запитала Кляру:
— „Чи ти гадаєш, що й Абдуллаг є у тій спілці?“
— „Абдуллаг? Ні! Се чесний Турок, він слухає корану. Але він не знає, що робиться.“
Раз, коли сама йшла коридором і опізнилася трохи до школи, зустрів її Річчі, задержав і несподівано запитав:
— „Чи Ви поїхалиб зі мною в західні краї?“
— „Якто?“ відповіла збентежена і ціла запаленіла. „Адже я в неволі…“
— „Втечемо разом.“
Не знала, що відповісти. Хотіла видертися відси. Але памятала про свого Стефана. А що значить, утечи з Річчім, розуміла. Та не хотіла відмовою наразити собі його. І відповіла по хвилі скоро, якби спішилася:
— „Я… я… надумаюся…“
Хтось надійшов, обоє поспішно пішли до школи.
Річчі почав іще краще оповідати про дива західних країв, про їх високі школи і науки в них.
Так минав час. А сподіваний викуп не приходив… І навіть чутки не було ні від Стефана, ні від батька. А може не допускали до неї ніякої вістки? Часом сиділа й нишком плакала. Але скоро зривалася й бралася до пильної науки.
Властителі Настуні тішилися, що мають таку пильну ученицю.
А тимчасом Стефан Дропан, наречений Настуні, зі значними грішми їхав з польським посольством слідами своєї любки. Був у Бахчисараю і добився до Каффи. І молився в церкві оо. Тринітаріїв, лиш через улицю від своєї Настуні.
Скрізь розпитував і поїхав дальше аж до Царгороду. Але навіть ніякої вістки про неї не здобув. І не відзискав Настуні і вона не відзискала його. І хитрим торговцям не вдалося ужити її до своїх цілей. Бо незбагнута рука Господня кермує долею людей і народів на стежках, які вони самі собі вибирають вольною волею ідучи до добра чи зла.
