Роксоляна/IV
| ◀ III. В области татарських аулів | Роксоляна IV. У Криму |
V. В школі невольниць в страшнім городі Каффі ▶ |
|
„Взріла корчі все зелені
В синих горах Криму,
Полонини Чатирдагу —
Мов квітки килиму“…
— „Відкрий свої очі й дивися. Бо що побачиш тепер, того вже ніколи не узриш!“
Сими словами корану відізвався старий Турок, купець Ібрагім до свого вірменського спільника в місті Бахчисараю, привівши до нього щойно куплену невольницю.
Старий Вірменин подивився на свіжий товар і його очі весело блиснули.
— „Ва, ва,“[1] сказав по хвилі, скривившися. „Ти певно заплатив тілько, що за ті гроші можнаб купити дім у Каффі, в самій пристані!“
— „О, заплатив я багато,“ сказав Ібрагім. „Але варт!“
— „Що варт? Як варт? Чому варт? Що на ній єсть? Ледви на ногах стоїть! Кому її продамо? Я гадав, що ти купиш бодай три або чотири здорові дівки за ті гроші, які ти взяв!“
— „Слухай!“ відповів спокійно старий Ібрагім, відкриваючи верхній одяг і руки молодої дівчини, що вся запаленіла від сорому. — „Ти подивися тільки! Вона така гарна, що я раджу як найскорше вивезти її з Бахчисараю до Каффи. Там у гурті лекше її укриємо до слушного часу. Бо тут забере нам її котрий небудь зі синів Могаммед-Ґірея а заплатить тілько, що й плюнути не варт!“— „За неї ніхто багато не заплатить! Вона хора!“
— „Не говори дурниць! Я сам взявби її до свого гарему і мавби потіху на старі літа. Але се за дорогий для мене товар! А хора вона не єсть, тільки втомлена дорогою і татарською тресурою. А ти не бувби втомлений, якби так тебе кілька тижнів гнали як коня на ременях?“
Старий Вірменин знав се, а сперечався лише по своїй торговій звичці. По хвилі сказав:
— „Може її троха підховаємо і продамо якому баші.“
— „Ні,“ відповів Ібрагім. „Я вже думав над тим. Ми її не троха, тільки довше підховаємо… А потому я сам повезу її продавати.“
— „Чому ти сам?“
— „Бо я сподіюся вкрутити її бодай на служницю до гарему може навіть якогось дефтердара[2]: се лучше для нас, ніж до баші. Хто знає, як вона нам може стати в пригоді.“
— „Ліпше не мати пригод! А заки вона здобуде собі ласку якої жінки великого пана, нас уже може й на світі не буде.“
— „То діти наші будуть!“
На се старий Вірменин був чуткий. Він подумав хвилю і сказав:
— „Добре, повеземо її завтра до Каффи. Але я за тим, щоб її як найскорше продати. Такий товар не добре довго держати!“
— „Побачимо, побачимо!“
— „А кілько ти дав за неї?“
Старий Ібрагім назвав ціну — і почалася сварня!
Настуня не розуміла їх розмови, тільки догадувалася, що не попала в найгірші руки і що оба купці радяться та перечаться над тим, як її найпоплатніще ужити. Коли дивилася на них, була рада, що не попалася в руки напів диких татарських ватажків і торговців живим товаром, які розібрали поміж себе її товаришок.
Вірменський купець, не перестаючи сваритися з Ібрагімом, отворив двері й закликав невольницю. Не треба було її довго кликати, бо вона підслухувала під дверми. Він рухом руки показав їй Настю й обі вийшли. Невольниця завела її в якусь кімнату з закратованими вікнами, де куняли вже инші невольниці. По їх обличчах видно було, що також недавно привели їх сюди.
Служниця, що привела Настю, сказала до неї тільки одно слово:
— „Кафе!“[3] і показала рукою далечінь.
Настуня остала з товаришками недолі. Порозумітися з ними не могла. Страшно втомлена заснула під натовпом думок з молитвою на устах. Збудили її, аж до вечері.
Проковтнула шматок коржа і троха молока та знов заснула.
А як пробудилася ранком, побачила на подвірю запряжену татарську телігу й обох своїх власників, готових до подорожі. Її закутали в якісь старі лахи й посадили на віз.
Оливними гаями й дубовими лісами їхали вони попід чудові гори, де на верхах пишалися вічно зелені, чатинні дерева і корчі. На їх узбіччах видніли винниці й огороди та сади з олєяндрами, маґноліями, туліпанами, міртами, мімозами і ґранатами. На синім тлі полудневого неба колисалися злегка корони кипарисів і дерев лаврових. Дорогою минали чудові ломи ріжнобарвного мармору й цілі валки маж, що везли білу сіль. Краса чудової кримської природи відривала думки молодої невольниці від понурої дійсности й непевної будучности. Та краса природи успокоювала її.
Праворуч відніло верхівя Чатирдагу, одної з найкращих гір на землі. Краса його була така велика, що Настуня аж похилилася під її вражіннєм. І пригадалися їй могутні слова, якими зачинається св. Письмо: „На початку сотворив Бог небо і землю“.
Тут у стіп чудного Чатирдагу, відчула всім єством своїм безмежну велич Творця. І дух її, придавлений неволею, пізнав сильніще велич палати-світа, у котрім Бог нагромадив тисячі красот і чудот і дав на мешканє ріжним народам.
Тут пригадала собі, як раз переїздив через Рогатин польський король і батько Настуні мусів його витати. Вернувши до дому, сказав:— „І ми малиб тепер свого господаря, якби таки наші крамольники не отроїли були з гордости останного князя сеї землі, заки ще мав потомство. Думали, що самі потрафлять правити, без голови!“
І зітхнув, складаючи ризи.
Тут Настуня повторила батьківське зітхання — тільки ще тяжше. Розуміла, що не булаб тепер проваджена на торговицю, якби колись крамольники наші не розвалили Влади своєї землі… На синім тлі Чатирдагу немов узріла чашу чорної отруї, котру наші крамольники підсунули молодому князеви Юрієви, останньому з роду Данила.
У священичім стані заховалися і ще були в тім часі устні перекази про мученичу смерть від скритоубийства останного потомка Володимирової крови на Галицькій Землі, котрий для скріплення Галицько-Волинської Держави оточував себе Німцями й иньшими людьми західної культури. Якраз се викликало до нього ненависть наших ненависників і вони на Високім Замку у Львові підсунули йому помалу ділаючу отрую перед самим виїздом його у подорож на Волинь. Стара бабуня Насті часто з сумом оповідала, як молодий князь Юрій сідав у повозку з отруєю в нутрі, як їхав у болях на Волинь, як доїхав у смертельних потах до свого замку у Володимирі і як там вився в передсмертних судорогах на долівці своєї палати.
Ні бабуня, ні батько, ні мати не вміли їй сказати, коли се було. Казали тільки, що тоді була прекрасна осінь на нашій гарній земли. І що дуже рясно зародила була садовина. І що потому три дни бив тяжкий град по всій земли Галицько-Волинській, спочиваючи хвилями. І що від того часу бє ту землю нещастя аж по сей день. А батько додав раз:
— „Гарні пташки не тільки наші, а й Ляхи! Але все таки вони пошанували заповідь Божу: „Не убий!“ бодай що до свого господаря. І тому мають своє господарство по сей день. Яке мають, таке мають, але таки мають…“
Настуня слухала колись тих оповідань, як байки. А тепер вже не тільки розуміла, але й відчувала все значіння того. На собі відчувала, що значить, коли якась земля стане жировищем і оборою чужих наїздників. Образи руїни і недолі всеї землі стояли перед нею так виразно, як білий сніг на верху Чатирдагу, як темні ліси під ним.Ой на горі сніг біленький,
Десь поїхав мій миленький —
забреніла пісня в її молодім серденьку. Але уста не вимовили її, тільки очі ясніще заблестіли.
Настуня не могла відвернути очей від чудового Чатирдагу. Він красою так утихомирив її, що з повним спокоєм у душі доїздила до великої торговиці невольницями, до пристані Каффи.
Третього дня вїхала Настуня зі своїми двома власниками в улиці надморського міста, де в однім дні продавано на торзі й до 30.000 невольників та невольниць. Вже здалека видніли старі, темні, величезні доми Ґенуенців з закратованими вікнами. В них сиділи маси невольників і невольниць, призначені на продаж.
Між будинками побачила несподівано христіянську церкву оо. Тринітаріїв, що займалися викупом невольників. Пізнала її по розірванім ланцюху, що як символ прикріплений був над входом до церкви. З церковної брами виїздили якраз два монахи на ослах. Вона бачила раз у Львові тих „Ослячих Братів“, як збирали датки під церквою. Навіть сама дала їм раз щось на полонених.
Скрізь по східних торговицях невольників їхали ті „Ослячі Брати“, обличчами обернені до хвостів ослячих, бо не уважали себе достойними, їздити так, як їхав на ослі Спаситель світа, Цар над терпінням його. Скрізь ішли вони, сини ріжних народів, по наказам з далекого Риму, в покорі духа свого йшли — лагодити страшні терпіння невольників. Настуня з вдячністю дивилася на них.
Лекше відітхнула на думку, що й тут є ті, котрі памятають іменем Христа про допомогу бідним невольникам. І вже з лекшим серцем дивилася на старі, великі доми Ґенуенців з закратованими вікнами.
На подвіря одного з таких домів заїхала теліга з Настунею й її власниками. Вони помалу висіли з воза і взяли з собою Настуню до середини. По коридорах крутилося багато людей зі смаглистими, полудневими очима й безліч прислуги.Ібрагім і Вірменин задержали одного з них і щось розпитували його.
Настуня відразу зміркувала, що вони тут, як у себе в дома.
За хвилю Ібрагім кудись подівся, а Вірменин завів її до одної з кімнат, де сидів при столі якийсь сухорлявий чоловічок. Він говорив кепсько по нашому й випитував Настуню, відки вона, кілько має літ, хто її родичі, де живуть і яке мають майно. Притім Вірменин весь час щось говорив йому, розмахуючи руками. Сухорлявий чоловічок записував собі щось у велику книгу.
Потім Вірменин дістав від нього якийсь шкіряний значок і запровадив її до иншої, великої кімнати при тім самім коридорі. В ній стояли цілі ряди шаф з ріжними одягами. Біля них поралася жіноча прислуга.
Вірменин вручив шкіряний значок старшій між прислугою, що очевидно розпоряджалася там і вийшов.
Вона взяла Настуню за руку, попровадила до одної з шаф, подивилася на Настуню раз і другий і почала вибирати з шафи якісь одяги, даючи їх держати Настуні. Вибравши, крикнула на одну зі служниць і сказала до неї кілька слів. Та повела Настуню рядом напів темних, подібних до себе, кімнат. Настуня несла річи, додумуючись, що вони призначені для неї. Дорогою спробувала в пальцях матерії. Була досить добра.
Нарешті стала перед одною з кімнат, відки через напівотворені двері бухала пара.
— „Купіль“, подумала Настуня й усміхнулася. Не купалася від часу, як попала в татарські руки.
В купальни оживилася і прийшла до себе. Вернув їй давний гумор. Купалася довго, аж поки якась стара служниця не дала їй знаку, що час уже одягатися. Вона помогла Настуні розчесати її золотисте волоссє й одягнутися. Скінчивши роботу, попровадила її перед якесь надломане зеркало, що стояло в кутку сусідної кімнати і пляснула язиком. Настуня глянула в зеркало: була майже задоволена собою і своїм одягом.
Стара попровадила її знов тими самими напівтемними кімнатами, несучи старі річи Настусі. В кімнаті де стояли одяги, віддала її в руки керовниці і пішла. Та докладно оглянула Настуню від голови до стіп і щось поправляла на ній.Настуня зміркувала, що тепер запровадять її до когось, хто рішатиме про її долю. Додумувалася, чому вже тепер: мабуть Ібрагім і Вірменин хочуть зараз вертати або мають якісь инші діла. Розуміла що вона остане тут, у сім будинку, тільки не могла догадатися, до чого її призначать.
Керовниця шатні закликала одну зі слуг і сказала щось до неї. Та попровадила Настусю довгими коридорами до кімнати, перед дверми якої стояли посильні. Сказала щось одному з них. Він вступив до середини і за хвилину вийшов Вірменин. Служниця вказала йому Настуню.
Вірменин подався: не пізнав її в новім одязі. Потому взяв її за руку і впровадив до кімнати.
Була це велика, гарна, саля, з коліровими венецькими шибами у вікнах. Долівка її вистелена була матами. Перед вікном стояв стіл, на нім оправлені в шкіру книги й два трираменні свічники. Перед столом сидів на подушці Ібрагім а біля нього старий уже мущина, сухий, середнього росту брунет, мабуть старший брат того, що записував у першій кімнаті, бо були дуже подібні.
Ібрагім, побачивши Настуню, встав і підійшов до неї, з очевидним задоволенєм придивляючись, як вона покращала в новім одязі. Взяв її за руку й попровадив аж до господаря кімнати, що вдивився в неї.
Настуня мимохіть склонила голову. Ібрагім весь час говорив, Вірменин притакував йому. Хоч Настуня на думку, що зараз пічнуть її знов оглядати, вже змішалася, одначе запримітила, що тепер уже не тільки Ібрагім але й Вірменин говорить те саме, а господар кімнати мовчить.
Оба її „опікуни“ почали рівночасно оглядати її. Вона так змішалася, що кров почула аж в очах. Коли наступив відплив крови, запримітила, що господар кімнати оглядає її зовсім такими самими очима, як її батько коня, який йому сподобався.
Сей спомин оживив її й вона усміхнулася сама до себе. Господар кімнати сказав щось. Оглядини були скінчені і то корисно для неї, бо оба її дотеперішні опікуни були очевидно задоволені. Господар кімнати підійшов до одної з шаф, виняв відтам якусь шарфу червоної краски і заложив її сам на рамя Настуні.Ібрагім і Вірменин попращалися з ним, взяли з собою Настуню і повели до зовсім иншого крила будинку. Перейшли з нею два великі подвіря й огород, у якім були дерева. Потому впровадили її в новий будинок і передали в руки иньшої керовниці. Попращали рухом руки і пішли.
Настуня знайшлася у великій кімнаті, де було багато молодих невільниць. Вони зараз обскочили її й ріжними мовами почали питати, хто вона, з якого краю, коли і як попала в полон.
Були між ними і бранки з української землі. Настуня зараз присусідилась до них.
Побачивши своїх, повеселійшала й оповідала майже радісно. Тут відчула близькість людей уроджених на однім шматку землі, де сонце таксамо світить.
— „Ти така весела!“ — сказала з подивом одна з її нових товаришок недолі.
— „А чому не має бути весела?“ відповіла друга. „Атже піде до школи, а за той час може родичі довідаються, де вона й викуплять її“.
— „До якої школи?“ запитала Настуня.
— „То ти не знаєш? Ми тобі скажемо“, посипалося зі всіх боків. А одна з них, що мала на руці таку як Настуня червону шарфу, тільки вже старанно пришиту, почала так:
— Отся червона лента значить, що тебе зараз не продадуть…
— „Ой чому ні!“ перервала друга. „Або не продали тому тиждень одної з нас, хоч мала червоний знак?“
— „Ее, ту сподобав собі якийсь великий пан і дав більші гроші!“
— „Також і її може хтось сподобати собі“.
— „Еее, за тою вже шукав! А сих, що призначені до школи, показують тільки дуже богатим купцям і то рідко“.
— „Але скажіть уже раз, до якої школи піду“, просила Настуня.
— „Властиво, то ми всі в школі і то в якій школі! Треба слухати й учитись, бо бють. Ах, як бють! Онде лежить на своїй лежанці Ляшка зпід Львова, побита за непослух так, що ні сісти, ні лежати не може“.
Настуня глянула в той бік, де їй показали хору. На долівці лежала боком у кутку на лежанці молода дівчина, й не рухалась. Настуня підійшла до неї зі спочуттям. Всі разом з нею звернулися в той бік і обступили хору.
— Лежача болісно усміхнулась і сказала до Настуні:
— „Тут бють дуже болючо, але нешкідливо — батогами по обвитім тілі“.
— Втім увійшла керовниця, а за нею внесли обід.
Почався рух. Всі сідали на своїх місцях. Тільки хорій подали харч. Настуні також призначено її місце.
По обіді, який був дуже ситий, бранки почали пращатися з Настунею, кажучи:
— „Кожда з нас мусить іти до своєї роботи. Вечером оповімо тобі все. А ти покищо поговори собі з хорою, бо тебе ще сьогодня не заберуть до школи“.
Коли всі опустили кімнату. Настуня присіла до хорої й запитала її лагідно, відколи вона в полоні.
— „Я“; відповіла хора, „попала в татарський полон уже рік тому. Батько мій Вєлєжинський, має село і може міг би викупити мене, якби знав, де я. Але ті Ґенуенці укривають ліпших бранок…“
— „Чому укривають?“
— Бо сподіваються або тим більшого окупу від родичів, чим довше вони тужитимуть, або великої ціни від чужих, яким разураз показують нас вивчивши наперед чого їм треба“.
— „А чого їм треба?“
— „Як від котрої. Вони ділять нас, бранок, на ріжні роди. Одних, простих і негарних, призначують до тяжких робіт і до праці вдома. Инших беруть до шкіл“.
Ляшка усміхнулася з прикрістю і сказала:
— „До такої, як тебе призначили, ще добре дістатися“.
— „А до якої школи мене призначили?“
— „Тебе призначили таки до дійсної науки. Навчать тебе читати й писати по свому та може своїх рахунків і спробують продати як служницю до гарему якогось могутнього баші або дефтердара, що має ласку в хана.“
— „На щож їм сього?“
— „Аби мати через тебе знакомства і поміч в ріжних справах.“
— „А щож служниця може зробити?“
— „Як де, як котра, як коли. Неодно вишпіонувати можна. Ті хитрі Ґенуенці вже все обміркували.“
— „А до якої школи призначили тебе?“
— „Мене до зовсім інакшої. Гарних дівчат призначують вони до гаремів своїх богатих панів і вельмож та відповідно кормлять і виховують. Ти бачила, кілько харчів принесли мені?“
— „Бачила. Дуже багато.“
— „І я все мусіла зїсти. Бо якби не зїла, то знов дісталаб кільканайцять батогів, хоч я вже така збита, що сидіти не можу.“
— „За що?“
— „За непослух, кажу. От мене висікли за таке. Приїхав з Трапезунту якийсь старий баша, що хотів вибрати собі між дівчатами нашого пана, — чи панів, бо вони спілку мають, — якусь гарну дівчину до гарему. Привели мене, гарно одягнену й наказали мені, виконати при нім усе, чого мене вчили в моїй школі.“
— „А чогож тебе вчили в твоїй школі?“
— „Се не така школа, як ти думаєш. — В тій школі де я була, мало вчать, але основно. Вчать їсти, танцювати їх танці й інакше поводитися супроти старих а інакше супроти молодих.“
— „Якже?“
Молода Ляшка Ванда троха засоромилась. Але сказала:
— „Як приїде молодий, що хоче купити дівчину, то вона має заховуватися дуже несміло, спускати очі вниз, закривати їх стидливо руками і так заінтересувати його.“
— „А старого як?“
— „Старого зовсім інакше. Йому має дивитись просто в очі, робити до нього горяче, огнисте око й очима немов прирікати йому роскіш, аби купив[4]. Отож приїхав тут до нашого пана старий як світ баша з Трапезунту. Кількадесять найкращих дівчат уставив йому наш пан у ряди, а між ними й мене. Всім нам остро пригадали, як поводитися. Баша опираючись на палиці, переліз попри нас і кожду оглянув. Я, як подивилася на нього, то мало не зімліла: старий, згорблений, каправий, голос має, як сухе, ломане дерево. А він якраз показав — на мене! Вивели мене з ряду ні живу ні мертву й сам пан запровадив мене до окремої кімнати зі старим башою, де той при нім мав мене докладнійше оглянути. Наш пан ще подорозі давав мені очима знаки, як поводитися. Але я постановила собі, поводитися якраз інакше ніж мене вчили.“
— „І доконала свого?“
— „Так. Старий баша приступав до мене кілька разів, а я ні оком на нього не глянула, хоч мій пан аж кашляв з гніву. І баша сказав йому при мені: „Щож! Вона гарна, але без життя. Не хочу!“ Тай поїхав, не купивши нікого!“…
— „Я таксамо зробилаб.“
— „А я вже ні, нехай діється, що хоче. Бо через тиждень били мене тричі на день так, що я від памяти відходила. Більше не хочу того. Коби тільки той сам баша не приїхав у друге.“
Дрож потрясла нею.
Настуня потішала її.
— „Адже він уже тебе не схоче.“
— „Ага! Ніби він памятати-ме, що вже раз оглядав мене. Приберуть мене зовсім інакше, волосся опустять на груди, не назад — о, бачиш, яке гарне волосся виплекали в мене! Вони знають як се робити!“
Показала своє дійсно гарне і буйне волосся тай відітхнувши додала:
— „Маю таке прочуття, що той старий труп таки купить мене!“
Почала плакати тяжко.— „А щож він тобі зробить, як ти не любитимеш його, навіть коли вже тебе купить?“
— Ех, якже ти нічого не знаєш про се, що вони виробляють з непокірними невольницями, які не піддаються всім їх забаганням! Поживеш, то почуєш. І тут між нами є такі, що були вже в гаремах у Царгороді і Смирні і Єгипті. Оповідають страшні річи.“
Настуня задумалася.
Перед її очима стояв розірваний ланцух на тринітарській церкві монахів як символ усього найкращого. Щойно тепер зрозуміла, що значить невольниця, а що свобідна людина. Розірваний ланцух на тринітарській церкві видався їй золотим символом, дорогим над усе. Нараз прийшло їй на думку, що коли сьогодня вчує голос дзвону з тої церкви, то відзискає свободу.
Пригадалося їй, що батько її дуже не любив таких забобонних повірок. Але не могла опертися тому, що тепер уродилося в її душі, хоч воювала з сим. Може сьогодня неділя? — подумала. Бо в дорозі втратила рахубу днів. А боялася запитати товаришку недолі, чи вона не знає, що сьогодня за день: хотіла як найдовше дуритися, що сьогодня неділя і що зараз задзвонять на вечірню молитву в тринітарській церкві. Той голос мав для неї бути знаком, що буде ще свобідна, на волі в дома, в Ріднім Краю. Ті два поняття: Рідний край і свобода лучилася в її думках і мріях нерозривно.
— „Не мав слушности батько, коли говорив, що здоровля найбільше добро людини,“ подумала. „Бо ще більше добро свобода.“
Але не давала по собі пізнати того, що діялося в її душі. Інстинктом чула, що веселість і глибоке почуттє радости з життя — одинока її оборона.
— Не журись сказала до Ляшки. „Що має бути, те буде!“
І затягнула таку веселу пісоньку, що й Ванда повеселійшала. Так перебалакали аж до вечера, а — дзвін не задзвонив… Прийшли з робіт инші товаришки. Від тої, що мала червону шарфу, довідалась Настуня, що вже завтра поведуть її в школу і що там є вже двацять дівчат крім неї. Вона Єврейка з Київщини, а є там ще дві Грекині і и. з ріжних земель. Головних учителів мають двох: Оден Турок, оден Італієць…
По вечері дівчата знов почали виходити.
— „Кудиж ви знов ідете?“ запитала Настуня.
— „Знов до школи, але вже до лекшої,“ відповіла їй Ляшка.
— „Там учать жінки,“ доповіла друга.
— „І ти туди завтра підеш,“ докинула трета. „Мусиш піти, хоч певно трохи умієш робити те, чого там учать.“
Настуня була дуже цікава побачити ту школу невольниць. Не сіпала тої ночи майже зовсім.
