Роксоляна/Примітки і пояснення

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Роксоляна
Осип Назарук
Примітки і пояснення
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ПРИМІТКИ І ПОЯСНЕННЯ.

Роксоляна се історична постать.

Жила вона на переломі Середновічча й Нових Часів, коли люде білої раси відкрили Новий Світ, бусолю, друк, клясичні книги й себе як індивідуальність, коли „рушили з основ землю й задержали сонце“. В тім великім часі виступає на історичній арені Европи багато славних і діяльний жінок. Український нарід переживав тоді якраз найглибший упадок. Державність його зруйнована була так основно, що затратилися навіть спогади про неї в памяти українського народа. Він був тоді майже тільки безпросвітно темною масою, яка в тяжкій неволі коротала свій вік і не мала змоги, видати з себе навіть славних мужів, не то славних жінок. Але немов на знак, які великі спосібности криються в народі нашої землі, видвигнула з нього Божа воля якраз в тім часі одну жінку як найбільшу жіночу постать світової історії тої епохи. Тою жінкою була Анастазія Лісовська, дочка нашого священика. Про сю наймогутніщу з тодішних жінок, про радісну й веселу, повну енергії Настуню Лісовську, знану в історії під іменем Роксоляни й написана ся повість.

Присвячую українським дівчатам сю працю про велику Українку, що блистіла умом і веселістю, безоглядністю й милосердям, кровю і перлами. Присвячую на те, щоб вони навіть у найтяжших хвилях свого народу і своїх не тратили бодрости духа і були підпорою своїх мужів і синів та діяльними одиницями свого народу, — передовсім опанувавши якусь працю і полюбивши її. Тільки таким способом можна доконати діла. Але воно, хоч доконане, не приносить добра, коли людина тратить у душі своїй вічний ідеал Божий і ломить постанови його. Я не „доказую“ сего в сій повісти. Я тільки стверджую сей правдивий факт, ілюстрований дивним життям великої Султанки, котра своїм гріхом розпочала розвал могутної, світової держави. Розвал той ішов уже нестримно аж до наших днів... Впливи — українські, східні, византійські, західні, ренесансові й инші — сплітаються в барвистий килим тла, по якім мов світла комета перелетіла Роксоляна, той український Одисей в жіночій сукні. Се тло тим трудніше представити, що ні у нас, ні в инших народів нема досі ні одної праці про синтезу тих чинників, як вони сплелися в тім часі на сході. Бодай ні мені, ні тим, з котрими я говорив про ті часи, невідома ні одна така праця. Нехайже ся перша спроба — вжитися в ті часи, заохотить письменників будучих поколінь української нації — краще і лучше представити ту епоху й найвеличнійшу постать її, яка століттями звертатиме увагу на себе. Бо ставши своєю красою жінкою Султана виключно своїм блискучим умом і волею стала вона необмеженою панею двора і великої держави. Була безоглядна як її час. Але серце мала добре і скарбів свого мужа часто уживала на зменьшення людського терпіння. Була благородна, скромна і велика, мимо своїх гріхів, котрі тяжко спокутувала сама і її потомство.

Для тих, що зацікавляться особою Роксоляни, подаю тут деякі найбільш доступні жерела про неї:

1) Hammer: Geschichle des Osmanischen Reiches, groesstenteils aus bisher unbenuetzten Handschriften und Archiven. Друге, поправлене, видання, Пешт, 1834. Головно Том ІІ-ий. (Але для пізнання Туреччини треба перечитати всі томи). Се величезний і дуже докладний твір німецького ученого. Історики інформували мене, що, хоч тому творові вже сто літ, то він все ще належить до найлучших.

2) Niemcewicz: Zbior pamiatek о dawnej Polsce. Warszawa, 1822. Том II.

3) Szajnocha: Sxkice historyczne. III.

4) Zegota Pauh: Starozytnosci galicyjskie, 1840. Він цитує в оригіналі реляцію венецького посла Петра Брагадіно про Роксоляну з 1526 p.: „questa domna di natione Rossa, giovine, non bella, ma grassiada...“

Те, що пише італійський (венецький) посол, котрий бачив Роксоляну як султанку, значить, що та пані, по народності Русинка, не була гарна, але приємна. Та кождий має своє поняття про красу. Портрет Роксоляни, котрий знаходиться в нашім „Національнім музеї“ у Львові, роботи італійського майстра, вказує, на мою думку, що вона була дуже гарна: дуже делікатна, дуже скромна і дуже спокійна з вигляду,- така спокійна, що успокоюе навіть погляд на її портрет. Кромі сего прегарного портрета Роксоляни, бачив я ще оден, роботи німецького артиста, на котрім крісло її й буквально весь її одяг висаджені великими перлами. В нашім Національнім музеї є два її портрети.

5) Польський посол Твардовський, який був у Царгороді в 1621 р., чув від Турків, що Роксоляна походила з Рогатина. Инші вістки кажуть, що вона походила зі Стрийщини; Гославський пише, що з містечка Чемерівці на Поділлю[1]

Наша народня традиція, яку пригадую собі ще з діточих літ, вяже її походження з Рогатином, що підтверджує привезене Твардовським свідоцтво Турків, яким та їх султанка мусіла глибоко вбитися в память — з ріжних причин.

6) 3 белєтристичних опрацьовань теми відома мені історична повість „Роксоляна или Анастазія Лисовская“, печатана в „Подольскихъ Епарх. Вѣдомостяхъ“ з 1880 р., мала поема Старицької, печатана в Київі й лібретто до опери Д. Січинського, печатане в Станиславові.

7) Кромі того відомо мені, що в бібліотеці одного з італійських університетів знаходиться по латинськи написана книжка про Роксоляну п. з. „Roksolana uхог Suleimani“. Я робив усякі можливі заходи, щоб одержати ту книжку до перечитання, але мені не удалося. Звертаю увагу будучих наших письменників, що для докладного пізнання тої епохи і теми треба пізнати і сю працю.

8) Кромі згаданих тут праць, які я міг роздобути, користав я ще з ріжних инших історій східних держав, з описів подорожників, з докладних мап Стамбулу і т. п. А шлях, котрим Татаре гнали Роксоляну в ясир, відбув я в деякій частині возом в часі війни і приглядався, очевидно зміненій тепер, природі тих околиць. Кромі того мав я в часі війни нагоду докладно оглянути Рогатин, церковцю св. Духа й околицю, бо недалеко відтам стояв довший час Кіш Українських Січових Стрільців, у якім я працював при його Пресовій Кватирі. Народне передання про Роксоляну, писана історія про неї й особисті вражіння з місць, на котрих вона перебувала, зложилися в моїм умі й уяві на сю працю.

9) До орієнтації в релігійних поглядах і почуваннях послужили мені м. и.: „Причинки до історії фільософії середновічча, тексти й розсліди“, видані професорами Баймгером зі Штрасбурґу й Гертлінгом з Мінхену, особливо том VI, часть 3: Д-ра Ґеорга Ґрінвальда: „Історія доказів на істнування Бога в середновіччу аж до кінця високої схолястики“, Мінхен, 1907.

10) Д-ра Мартіна Вітмана: „Становище Св. Томи з Аквіну до Авенцеброля (Ібн Ґебіроля)“, Мінстер, 1900.

11) Проф. Рауля Ріхтера: „Фільософія релігії“, Липєьк 1912

12) Д-ра Е. Люца: „Психольоґія Бонавентури“, Мінстер, 1909.

13) До психольоґії релігійних почувань взагалі — твір Віліяма Джемса „Релігійний досвід в його ріжноманітности, матеріяли і студії до психольоґії й патольогії релігійного життя“, Липськ, 1907 ( в німецькім перекладі).

14) Розуміється, уживав я також повного перекладу св. Письма мусулман, „Корану“ й особливо цікавих турецьких приповідок, котрих назбирав значну скількість з ріжних творів.

15) 3 українських працѣ користав я з великої історії проф. М. Грушевського, зі студій про старий Львів д-ра Ів. Крипякевича, з історії Туреччини (Кримського, з ріжних томів Записок Наук. Тов. Шевченка у Льівові і и.

16) Святоафонські легенди взяв я з російських творів про монастирі на св. Афоні. Виписки з тих творів десь заподілися в моїх подорожах, тому не подаю їх заголовків.

Будучий автор, котрий схоче докладніще опанувати тему, мусітиме знати особливо перську мову, бо культура на султанськім дворі була в тім часі більше перська ніж турецька й навіть арабська.

В Галицько-руській бібліографії Еміліяна Левицького, записано, що маємо ще невелику „політично-історичну“ драму „Роксоляна", печатану в Коломиї в 1869 р. (ст. 77), рецензія на неї була в 22 ч. львівської „Правди“ з 1869 р. Але я на жаль не міг роздобути тої драми.

Про такі відомі твори як Буркгарда, Хлендовського й инші не згадую докладніще. Взагалі до сеї теми треба вжити також творів, що описують вчаснійші або пізнійші часи її епохи, бо вчаснійші мали вже в собі зерна, які доспіли щойно за часів Роксоляни, а пізнійші — се овочі тих зерен, які повставали в її часах.

Що лучаниься жінки, котрі до самої смерти ділають своєю красою, про се свідчить відома історія славної Тулюзанки Павлі де Вінь'є, сучасниці Петрарки (1304—1374). Француські й італійські письменники описують, що вона не могла вийти на вулицю, щоб зараз не почали збиратися товпи народа, зложені не тільки з молодих мужчин, але і зі старих тай навіть з дітей і жінок, котрі подивляли її красу. Доходило до того, що при її появі на вулиці комунікація в місті ставала неможлива й рада міста була приневолена, заборонити їй виходити без заслони. Павля де Вінь‘є згодилася на те. Але коли вістка про се розійшлася ло Тулюзі, товпа грозила явним бунтом за позбавлення її такого виду. Прийшло до нової постанови: Гарна Павля мала два рази в тижні показуватися народови без заслони у вікні свого помешкання а на місто виходити тільки в заслоні. Сучасні пишуть, що Павля де Вінь‘є до смерти, котра наступила в глибокій старости, ділала ще на мужчин красою своєї постави і приємним видом.

Подібним феноменам, який сильно ділав на відомого з твердости характеру Султана Сулеймана Великого, була очевидно й одинока його жінка Роксоляна, котра задержала вплив на ньога аж до своєї смерти. Навіть коли з віком зівяла вже давна краса її й вороги її впливу хотіли підсунути Сулейманови молоду, прегарну дівчину тай уже привели її до палати султана, — Роксоляна спротивилася тому. Султан піддався її волі й не приняв молодої дівчини. Так обстояла вона до кінця моноґамічне подружжа своєї країни, всупереч звичаям народа мужа свого. Надзвичайно драматичні і високо трагічні події з її дальшого життя зломали її передвчасно: вона померла з'уживши сили надмірним проявом своєї енергії та гризотою ізза своїх синів. На скільки відбилося на її душі і здоровлю відстулство від віри батьків, трудно виробити собі поняття. Але що й се мусіло з літами ділати на неї — в тих часах ще дуже твердої віри, особливо на сході, — не підлягає сумніву. Все те моглоб бути предметом окремої праці про ту дуже цікаву й визначну жінку.

Тут треба ще підчеркнути, що між ріжними реляціями про походження Роксоляни не конче мусить бути суперечність. Напр. коли Гославський пише, що Роксоляна родом з Чемеровець, а Турки казали польському послови Твардозському, що вона походила з Рогатина, — то правдою може бути одно і друге. Бо уродитися вона могла в Чемерівцях, а виростала в Рогатині, куди перенісся батько. Родинаж її могла походити зі Стрийщини (Самбірщини), як твердять инші. На всякий випадок походила вона з української землі й може колись устійнять точно, з котрої саме місцевости. Притім хибно булоб уважали „польськими“ або „московськими“ студії таких письменників, котрі походили з України, а писали по польськи чи по російськи. Такі праці очевидно належать до українського письменства, все одно в якій мові вони писані. Бо територія (земля) рішає в першій мірі про приналежність людини а тим самим і про її духа та творчість. Про се у культурних народів нема вже ніякого сумніву і напр. Американцям і на думку не прийде, уважати не Американцем людину, котра уродилася на американській землі, хочби ту людину навіть зараз по уродженню вивезли напр. до Польщі й вона була там довгі літа. Таксамо дивиться на всіх уроженців своєї землі кождий культурний нарід. Мова се річ, яку можна основно забути й основно навчитися. Тому мова зовсім не рішає про те, хто куди належить. Таксамо не рішає т. зв. „кров“, бо нема найменшої контролі, чия „кров“ українська, а чия неукраїнська. Головна річ се територія, земля, котра згодом асимілює навіть дійсного чужинця до більшости населення даної землі, коли та більшість проявить у собі потрібний порядок і культуру. А коли не проявить того, то згодом її засимілюють на її власній землі. І тоді вся творчість її дітей буде зарахована без апеляції до творчости инших літератур і культур, як підрядна частинка їх, хочби у творчости тої незорґанізованої людности були не знати які гарні іскри й огні тай індивідуальности такої величі, яку проявила Роксоляна. Живемо в часі переломовім, коли важиться власне наша доля. Коли потрафимо при помочі твердої моралі, ясної ідеї й дисципліни приготовитися до здобуття своєї держави, будемо колись становити окрему силу. А як пустим вереском і руїнництвом зруйнуємо в народі всяку пошану до свого Авторитету, — тоді і вся наша творчість і всі памятки по ній увійдуть у склад чужих культур і чужих памяток: тих народів, котрі перевисшать нас пошаною для своїх Авто-ритетів і тому загорнуть на стало нашу землю. Се сталося вже з неодним народом і з не одною землею

Вкінці почуваюся до обовязку зложити найщирійщу подяку за пересилання наукових книг з бібліотек Наукового Товариства імени Шевченка, університетської й Оссолінеум у Львові, котрі потрібні були до опанування матеріялу для виконання сеї праці, та за вказівки при вишуканню потрібних книг і мап до історії Турків і Кримського Ханату з бібліотек у Відні — двом особам, котрі тепер знаходяться на большевицькій території і котрі, колиб я назвав їх імена, моглиб там мати прикрости, навіть за колишні „взаємини з контрреволюціонерами“.

Румілі, турецьке слово — — „Румілі“ — край Римлян або Візантійців, котрі називали себе „Ромеї“, а не Візантійці і не Греки. „Румілі“ се була eвропейська територія Туреччини (з виїмком Альбанії, Боони й Мореї), під одним беґлєрбегом, що резидував звичайно в Софії. (Т. зв. Східну Румелію виділено щойно в 1878 р.( вона мала 32.594 км2 і столицю Філіпополь). Румілі не треба мішати з Ромунією.

Селямлік — турецьке слово, утворене правдоподібно від арабського „селям“ (мир, спасення, привіт). Перше його значіння „авдієнція“, „послухання“, „нарада“, дальше: кімната і палата, доступна тільки для мущин, в котрій відбуваються приняття й ділові наради. Слово „селя-млік“ мало ще і льокальне, стамбулське значіння, а саме означало воно торжественну їзду султана в пятницю до мошеї з військовою нарадою.

Анатолі або Анадолі — турецьке означення Малої Азії. Слово се походить від грецького „анатолє“ — вихід, ранок, відси „країна сходу“ розуміється сонця.

Султанка — такого поняття Турки не знали, у них була тільки жінка султана. В повісти уживав я слова „султанка“ в приміненню до Роксоляни, котра була виїмково впливова жінка султана.
Родовід Сулеймана Великого

1. Сулейман І. помер 1231.
2. Ертоґрул 1231 — 1288.
3. Осман 1288 — 1326[2].
4. Урхан 1326 — 1359.
5. Мурад I. 1259 — 1389.
6. Баязед. 1389 — 1402.
7. Магомед І. 1403 — 1421.
8. Мурад II. 1421 — 1451.
9. Магомед II. 1451 — 1481.
10. Баязед II. 1481 — 1512.
11. Селім І. 1512 — 1520.
12. Сулейман Вел. 1520 — 1566.




(Повість, сю писано в часі великої війни і революції, на Україні й на еміґрації, у Львові, в Камянци на Поділлю, у Благодатній на Херсонщині, у Відні й Филаделфії в Америці, в рр. 1918 — 1926, у значних відступах бурливого часу, разом з иншою історичною, ще не печатною повістю „Проти орд Джінґісхана“, а перероблено у Львові в рр. 1927 — 1929).



  1. A owaz to Roksolanka
    Co to trzesla calym Wschodem,
    Byle nasza Podolanka
    Z Czemerowiec rodem.
       М. Goslawski, „Podole“ (II).

  2. Османа уважають властивим основником могутности Туреччини. Від нього й почесна назва Турків — Османе. Від нього й рахують ряд властивих турецьких володарів і Сулейман Великий знаний під іменем Десятого Султана, рахуючи від Османа.