Роксоляна/XVIII
| ◀ XVII. Джігад Сулеймана | Роксоляна XVIII. Гаддж Роксоляни |
Примітки і пояснення ▶ |
|
„Хвала будь Богу, Єдиному! Крім Нього нема Бога. Він живучий і вічно живий. І нема нічого Йому рівного, ні на землі, ні на небі. Він сотворив небо та землю й упорядкував світло й темряву. Хвала і слава Йому, що своїх вірних провадить до святої святині!“
Вже час наспівав і здібний син Сулеймана, Мустафа, як винна літоросль дозрівав… Дозрів і замір Султанки.
В пятницю, Аллагом благословенну днину, виплила Хассеке Хуррем зі сином Селімом і з донечкою Мірмаг кораблем зі Стамбулу до Єгипту, щоб відбути Гаддж — святу подорож на прощу до Мекки й до гробу Пророка. Вона нарочно вибрала ту путь, щоб обминути Єрусалим і святу землю нессараг, де уродився, страждав і помер на хресті дивний Бог джаврів. Султанка не хотіла ступити на ту землю, заки помолиться біля гробу Пророка. І всі правовірні мослєми хвалили розум і побожність її.
В Єгипті мала ждати на мужа свого, котрий також хотів їхати з нею на Гаддж, але важні державні справи задержали його несподівано в Стамбулі. Колиб Сулейман не міг прибути в означенім часі, одержала дозвіл, їхати без нього дальше, що й сталося. В Каірі зложено для неї велику каравану з прочан і султанської сторожі. І вона рушила на схід, наперед щоб оглянути гори Синайські.
Геть за Суезом дромедар Султанки звітрив воду оази і сам пустився найсильніщим бігом.[1]Сонце почало помалу заходити. А мертва пісчана пустиня зачала якраз тоді світити таким надміром красок, якого ще в життю не бачила: Острі, мов пороздирані зариси гірських ланцюхів на сході світили всіми красками, почавши від найясніщої краски фіолєту аж до найтемніщої червоно-пурпурової. А в тім самім часі зелень долин немов завмирала а матовім відблиску і ставала недвижимо мертва.
Від сторони старого Єгипту надходила ніч. Вже провідники-Бедуіни загорнулись на ніч в довгі киреї з чорної козячої вовни і поклалися на піску, блискучім як перли, склонивши голови до сну на верблюдів. Над ними світила синя як туркус, велика баня неба, з діяментовими зорями. Поклалася й султанка Місафір, а далекий сміх гиєни, що йшла до води, колисав її до неспокійного сну. Султанка Місафір довго не могла заснути, розпамятуючи в пустині дивне життя своє й тягар гріха, що гнобив душу її: вже докладно уложений плян убийства первородного сина свого мужа від першої жінки. Ніхто не знав про її плян, опріч неї і Бога на небі. Якраз для відвернення всякого підозріння від себе наражувалася тепер на дуже важку й небезпечну подорож до найсвятійшого місця мослємів і до гробу Пророка.
А ранним ранком, коли ясна стяжка світла зійшла далеко на сході, забреніла мала мушка і збудила могутню Султанку.
Незабаром заблестів на піску огонь з сухого навозу верблюдів. Над ним поклали казани з пахучою кавою. А по сніданню рушила каравана Султанки в полуднево-східнім напрямі. Праворуч мінилося якоюсь дивною зеленю Червоне Море. Оподалік від нього грізно піднімалися темні маси гір Джебель-Атака, а ліворуч гори Джебель-Ет-Тіг, зложені з вапна, крейди й піскового каміння.
В блискучім світлі сонця тихо простягалося широке побережжа Червоного Моря. Ноги коней і верблюдів глибоко западалися в його сипкім піску, але мимо того хід їх ледви було чутно.
Старий провідник, Бедуїн у довгім, білім бурнусі, що їхав біля султанки Ель Хуррем, приложивши руку до чола і до серця, сказав:
— Отсі високопенні дактилеві пальми і вічно зелені тамариски з лусковатим листям і з квітом як роза червоним, отсі акації, що мають пні мов з бронзи і колючки мов зі срібла — всі вони вказують, що недалеко відси жерела Мойсея, о Велика Хатун![2]
— Студені чи теплі?
— Горячі, о Хатун! Але руку можна в них вдержати. Вода в них має в собі тільки мало соли, а в деяких така гірка, що пити її неможливо. Джерела ті укриті між кактусами й дикими пальмами, о Хатун!
Увагу султанки відвернув невисокий сугорб, дивний тим, що на самім верху його блистіла немов саджавка з водою. Султанка скермувала до нього свого верблюда і підїхавши блище, зіскочила на землю та скоро підійшла до води. Хвилинку вдивлялася в неї, потому нахилилася й обидві руки вложила в воду, заки провідник вспів прибічи на верх.
Несподівано крикнула і поспішно витягнула руки. Їх обсіли водні насікомі й щипали завзято.
— Не бійся, о Хатун, сказав Араб. Ти кричиш більше з несподіваного страху, ніж від укушень. Вони нешкідливі.
Кажучи се, сам занурив обидві руки в воду аж поза лікті й зачав витягати намул чорний як атрамент і вимивати прозрачні вапняні шкаралущі звіряток, котрі вже вимерли в них. З таких шкаралущ повстав цілий той дивний сугорб, що стоїть досі на пісках пустині недалеко від жерел Мойсея біля гір Синаю.
Коли вже знов їхали старинним „Шляхом Фараонів“, котрим Ізраіль мандрував перед віками, сказав старий Араб до могутної султанки, показуючи рухом голови на сугорб з маси шкаралущ:
— „Кождому сотворінню призначив Аллаг діло його. І нема в очах Всемогучого ні меньших, ні більших діл. Мектуб!“…[3]
Султанці Ель Хуррем пригадався її учитель Абдуллаг, котрий у Каффі оповідав їй, що предсказано.
Їхали дальше мовчки Шляхом Фараонів. Кусні острого креміння й очевидно людськими руками зроблених камяних знарядів, кінці кремяних стріл, до ножів подібні, лежали здовж того шляху в пісках. Їхали довго.
Жара кріпшала, бо наближалося полудне. Верблюд султанки, котрий досі уперто крутив носом, коли вона підсувала йому сухі як порохно зела пустині, тепер зачав ласувати їх мов присмаки, особливо пахучі кантоліни та гіркі, золотисто-жовті кольоквінти; овочі їх, подібні до малих помаранч, лежали засхлі здовж Шляху Фараонів між листям, подібним до листя винограду.
А як сонце зайшло, каравана стала й арабські провідники зварили й зачали їсти біле мясо пустинних ящірок, котрого не могла їсти жінка Падишаха. І дали їй меду диких пчіл і солодких дактилів.
І знов настав день, але такий, що не добре надається до їзди в пустині. То зі сходу, то з полудня завівав вітер — такий горячий, — що здавалося, немов би хто дув огнем з величезного міха. Небо стало жовте, як сірка. А за кождим подувом горячого вітру воздух ставав темний і їхалося мов у мряці.
Невимовна спрага зачала мучити людей і звірят. Бедуін, що постійно їхав біля султанки, виняв і подав їй до жування затвердлу живицю, котрою пріє арабська акація.
Страшна жара трівала весь день аж до вечера. А коли нарешті улягся „вітер з пекла“, була вже темна ніч. І навіть міцні люде не мали сили, щоб відразу зняти сідла зі звірят. Так їх втомила жара.
Всі Бедуіни подивляли султанку Місафір, котра весь час їхала на своїм верблюді мов правдива Арабка. І ні разу не казала здержати каравани, хоч була дитиною далекої країни на півночі, де сонце лиш тоді має сильний блиск, коли на нього дивитися. За її прикладом держалися й жовніри Падишаха, хоч не одному з них робилося млісно коло серця і язик з горяча деревів.
А третого дня старий шлях фараонський перейшов у майже бездоріжну, камянисту стежину. Довжезним гусаком сунула нею каравана султанки Роксоляни до гори, званої „Горою Купелів Фараонських“.
Густа пара по сей день добувається з дуже горячих жерел на тій горі, в котрих від споконвіку кипить натрон і вапно, сіль і сірка. Там можна згинути від спраги, бо нема ні каплини води до пиття.
Немов горяча піч обняла каравану вузька і безводна долина. Одиноку стежину її ще більше звужували з обидвох боків острі, камяні виступи-іглиці високих гірських стін з червоним, чорним і ясножовтим камінням.
Каравана з трудом зачала входити на гору Ваді-Будру. Величезні поклади брунатнього, червоного й зеленого ґраніту мов поверхи веж підносилися до неба. Виглядали як будова велитнів, бо великанські квадри каміння видніли немов уставлені одні на других. Великі купи й довжезні полоси чорних жужлів, випалених вульканічним огнем, тягнулися попід кольосальні брили ґраніту. Між ними тут і там немов горів яскравий як цегла червоний порфір.
Втомлена йшла каравана Султанки стежиною самим крайчиком пропасти через старинний перехід, де вже найменьший подих вітерця викликає бодай улуду охолоди.
В полудне четвертого дня дійшла каравана Султанки до славних копалень Маґгара, де вже літ тому пять тисяч єгипетські фараони добували мідь і маляхіт і відки слуги їх привозили дорогий синій туркус до царських скарбниць у Мемфісі.
Тут здержано похід, бо Султанка хотіла оглянути старезні шахти. Вони з неімовірним трудом і накладом праці вкопані в надзвичайно тверді, блискучі скелі ґраніту і що далі, то вусші. Штучні, камяні колюмни забезпечували робітників перед заваленням їх у небезпечних місцях, де ґраніт був потрісканий. Ще видно було сліди долота й иньшого знаряддя старинних каменярів Єгипту між синьо-зеленими туркусами в міцних скелях, де вони в темних ломах заховали свій блиск і свою чудну барву.
Вся долина покрита була до втоми монотонними куснями цегли, випаленими на червоно, оживлена тільки набатейськими, коптійськими, грецькими й арабськими надписами, вирізаними на великих скелях. Султанка Місафір прислонила білою рукою свої сині очи й занялася читанням арабських надписів. І довго читала їх тай навіть виписувала з них старинну мудрість як пчола, що збирає мід, де зустріне його.На заході бовваніла пуста і нага ґрупа гір Джебель-Мокатеб. Не було ні на ній, ні під нею навіть наймарніщої деревини тамариски, ні стебелини, ні моху, ні трави. Тільки цариця самота і дочка її мовчанка панували тут всевладно аж ген далеко і високо-високо — до величної і дивної гори-піраміди з пятьма росохами, званої Джебель-Сербаль. Се свята гора законодавства Гебреїв і всіх народів, що приняли віру Божої літорослі — Спасителя з роду Давида, сина Пречистої Діви Марії.
Стрімка і мов застигла в безконечній самоті і мовчанню стояла пятьпальчаста свята гора Мойсея, звана Синайською або Горою Божого Закона. Велична, мовчазна, мов білий пятькратно загнутий воаль-серпанок, правдиво найдорощий з серпанків на землі. А під нею Чорні нисші гори і далека оаза Феррану. Стрімка і застигла в спокійній величі підноситься свята гора Мойсея. А від неї аж до Рас-Магомеду на полудневім кінці півострова прямовисними розпадлинами блистять від споконвіку до нині масивні гори з порфіру і ріжного иньшого каміння — червоного як мясо, зеленого як трава, чорного як вугілля. І такими масами доходять вони аж до Червоного Моря, де кінчаться в воді, оточені коралями…
А пятого дня каравана Султанки наближилася до стін з ґраніту Ваді-Феррану, найбільшої долини півострова, званої „Долиною Мишей“. Вона раз-у-раз ширшала. Біля стежини каравани зачали показуватися сочисті і поживні зела.
По пяти годинах дійшла каравана до „Перли Синаю“, найкращої оази Ваді-Феррану, де перед віками була битва з Амаликитами.
Свіжі жерельні струмки і потоки журчать в огородах „Перли Синаю“, званих „Відблиском Раю“. Над чистою жерельною водою ручаїв співали птахи в густій трощі і плигали дикі качки. Між рясними овочами зелені ґранатів, видніли зелені дерева міґдалові, тамариски, пальми дактилеві і дерева сеялю і прекрасні смуги піль з товстою пшеницею і ячменем.
В „Перлі Синаю“ спочила перла Царгороду, Султанка Роксоляна. А на другий день рано сказала здивованим Арабам, що хоче особисто вийти — на сам верх святої гори Мойсея!— Там нема ні доріжки, ні стежки, о велика Хатун! То гори бездоріжні…“
— Як часом людське життя, відповіла Султанка. І наказала приготовитися до подорожи провідникам і малим четам яничарів і сіпагів.
Через дикі скелі і гостре каміння, малими долинками, де били з землі жерела і була рістня, западнями і дебрами йшла дивна жінка Падишаха в бездоріжні і безстежні висоти Джебель-Сербалю. За нею мовчки йшли чети мослємських салдатів, а біля неї здивовані провідники.
Немов виразна мапа, що має реліфи, ярко відріжнені красками, зарисувалися перед її очима вже з першої висоти: чорна полоса ґранітів і сіра піскового каменя і жовта пустиня й зелений управний простір Ваді-Феррану. А далі пребогаті в закрути долини між незлічимими горами і вижинами, безмежна й оком необнята „Пустиня Мандрівки“ аж до далеких-далеких височин Петрасу, до гір між Нілем і Червоним Морем — кожда з них у властивій собі красі і величі виразно виступала в прозрачнім чистім повітрю.
Ніхто не почув від дивної жінки Падишаха ні словечка жалю, хоч одяг на ній скоро подерся і звисав шматами і хоч руки мала болючо й до крови подерті кільцями ростин у диких дебрах Джебель-Сербалю.
Провідники раз-у-раз оглядалися на неї, чи не скаже вертати. Але помилялися до кінця. Султанка йшла дальше в дикі вертепи Сербалю, хоч і біла сорочка її вже також була подерта. Держалась лишень щораз більш оподалік від мужчин і йшла завзято дальше на найвисший верх святої гори Мойсея, відділений від иньших верхів її глибокими пропастями.
Під самим шпилем казала всім задержатися й сама одна вийшла на нього.
Пізно в ночи вернула зі сторожею до „Перли Синаю“ й до краю втомлена лягла під тамарисками, дивними деревами, що дають манну, якою Бог кормив свій нарід у пустині. Дерева ті мають дуже делікатну кору. Вона проколена одним родом насікомих видає у зранених ними місцях каплини подібні до меду і чисті як кришталь. Вони відпадають, тверднуть і надаються до харчу.Султанка Роксоляна відпочала кілька днів і вилічилася з ран на руках і ногах. А тоді заявила, що хоче ще відвідати Синайський Монастир христіян, положений високо в неприступнім місци між білою Горою Мойсея і чорним Джебель-Аррібом.
Та тепер уже ніщо не дивувало ні Бедуінів-Арабів, ні солдатів султана.
Скоро світ рушили з нею стрімкою стежкою. А коли стежина ставала вже дуже стрімка, взяла султанка звіря за поводи і пішки йшла перед ним, додаючи йому відваги. З молитвою до Аллага на устах ішли за нею побожні мослєми.
Праворуч і ліворуч підносилися височезні, прямовисні стіни з ґраніту в дико-фантастичних формах, бо й ґраніт вітріє у безвістях віків, і нема нічого вічного, опріч духа Божого і його частинки, яку Бог вдунув у людей на образ і подобіє своє.
По якімсь часі походу вгору побачила оточену горами рівнину Ер-Рага зі скалистою височиною Ес-Сафсар при її кінци. У страшній величі показалися її очам незабаром незмірні ґранітні маси двох, майже до небес високих, червоно-брунатних скельних стін.
А коли перейшла ту страшенну челюсть, отворилася перед нею лагідно піднесена долина Етро, по арабськи Ваді-ед-Дер, з Горою Арона.[4] А далі шлях до високо положеного Синайського Монастиря. Стоїть самотний, на широкій долині, у північно-східного підніжжа Гори Мойсея, збудований як кріпость. У камінню перед тисячем літ вковані три тисячі сходів провадять туди, на верх.
Тут знов кілька днів спочивала Султанка і пять разів на день молилася, лицем обернена до Мекки…
А потім пішла Ваді-Гебраном у полуднево-західнім напрямі, до чистого як кришталь жерела, біля котрого росте непроходима гуща тамарисків і диких пальм. Сієніт і базальт довкруги. Але скелі ставали помалу щораз меньші. Вже виступали округлі каменюки і пісок, щораз то кращий і мілкіщий.
Каравана султанки скорим походом перейшла пустиню Ель-Каа і дійшла до Гори званої „Дзвін“, по арабськи Джебель Накус. Вона дає себе чути немов далеким звуком дзвонів, котрий кріпшає й переходить у дуже дивний шум. То навіваний вітрами пісок паде там у розпуклини і пропасти тої незвичайної гори і зсуваючись, дзвонить по скелях, а при скорім леті викликає вражіння сильно шумного дзвонення. Дзвонить як вічна вістка про дивну долю цариці і жінки Халіфа, що колись як служниця в сераю воду носила і камяні сходи мила.
А коли відважна султанка Місафір втягнула в свою душу образ пустині та передумала її, — стратила відвагу, запускатися дальше. І несподівано для всіх казала вертати до Каіру, щоб іще ждати там на свого мужа Сулеймана. Бо образ пустині, рівно як образ моря і степів і великих надземних просторів звертає душу до Бога.
Мовчки завернула сторожа Султанки, а прочане, котрі йшли з нею, пішли дальше, до гробу Пророка.
А як у Каірі розійшлася вістка про очайдушну відвагу султанки, зібралася рада місцевих імамів і хатібів та заприсягла в святині сторожу її, що жаден воїн її не верне живий без живої жінки Падишаха, коли вона вдруге вирушить у подорож до Мекки. А в кілька днів опісля наспів з Царгороду посол від Падишаха і приніс сумну вістку, що вмерла мати Сулеймана, а він просить жену свою, помолитися за смуток свій біля гробу Пророка. Тоді вдруге зложили для неї велику каравану з прочан і сторожі і вона знов рушила на схід.
А перше замітне місце її постою в дорозі була тепер місцевість Мігтат-Бір-Ель-Абд,[5] де зачиналася країна малих горбатих коров. Там розложено намети й жінок узято в середину табору. Розпалено вогні та пражено пшеницю. А нічю розставлювано сторожі аж до сходу сонця, бо розбійничі племена Арабів чигають на такі каравани, підсуваються в темряві до них, душать прочан і ограбовують.
А як сонце зійшло, навантажено знов верблюдів. І каравана Султанки рушила в путь та прийшла до Ель-Гамри, між високими горами, де не було ні одного подуву вітерця, опріч горячого як огонь воздуха, що йшов від гір, страшенно розпечених сонцем. Скелі на тих горах виглядали як замки з ріжнобарвного каміння. А попід гори тягнулися червоні як кармін, піскові насипи. Тут каравана спочила й пекла та їла баранів. А потому посувалася між двома хребтами нагих гір. А як сонце зайшло, прийшла до Ель-Сафри. Там були джерела, та вода їх була горяча як окріп. Всі вірні милися в ній і молилися біля джерел. Тут застали якесь племя Арабів, що жінки його були одягнені в шкіри, висаджені мушлями, а діти їх бігали нагі. Крім наметів мали помешкання в печерах на склоні гір. Від них можна було купити яєць і сухих дактилів. Се племя убивало найбільше прочан. Але страх перед султанською сторожею мало такий великий, що в ночи убило тільки 6 прочан, котрі необережно віддалилися з табора.
А найблищий постій називався Бір-Ель-Маші. Тут ніч була така темна, що не видно було руки, навіть піднявши її до самих очей. Тої ночи убили розбійничі Араби тільки трьох прочан. Ранком похоронено їх на склоні гори, приложивши тіла камінням, бо годі було викопати гроби в твердій як скеля землі.
А найблищий постій називався Бір-Ель-Нахль, між горами без дерев, без ростин, з бідною землею. Тут воздух був дуже горячий і води було дуже мало, вона була жовта і воняла сіркою. Щоб могти її пити, треба було розпускати в ній сок з брескви й тамаринди. Ізза горячи й душности не мож було заснути тої ночи. І Хассеке Хуррем з донечкою Мірмаг вийшла перед свій намет і стала під безмежним наметом Аллага, що звисав над темною пустинею, як чорний оксамит. І дивилася Султанка в пустиню, де видно було тільки блискучі в темряві очи шакалів і чути було їх сумне скигління, а молоденька Мірмаг тулилася до матери зі страху. І успокоювала її мати, що кругом стоїть сторожа з яничарів і сіпагів, а над прочанами сила Божа.
Нараз замовкло виття шакалів і стало тихо, як в усі. На горі заревів лев. І жах потряс пустинею і всіми, що жили на ній. Замовкли навіть перекликування сторожі. Хассеке Хуррем ішла до намету, бо й вона налякалася страшного царя пустині. Втім залунав людський голос. І серед нічної тиші блиснуло та загреміли дві сальви вистрілів. То яничари й сіпаги стріляли в темряву пустині. Відповів їм знов потрясаючий рев. А вони в друге і третє стріляли в темряву. Тої ночи не спав ніхто до рана.
В наметі оповідали невольниці, як горячий вихор Самум засипає каравани прочан, що мають тяжкі гріхи на совісти.
А потому знов їхали довго і каравана увійшла в якусь дивну місцевість, довкруги котрої був простір „водних дір“. Там ґрунт був вапнистий і поритий штучними басейнами, де місяцями переховувано воду з рідкого в тій околиці дощу. Там видніли денеде поодинокі пальми, але сама місцевість була без зелені.
Відси рушила каравана на пусту й тільки сліпущим блиском сонця залиту рівнину. Година за годиною минала і все видніли тільки простори піску й чорне каміння, гладенько вітром ошліфоване, що страшно блистіло в яркім блиску сонця. З верхів пісчаних горбів, які зустрічалися по дорозі, видніло непереглядне море далеких піскових рівнин, малі округлі голови піскових сугорбів і дивні гребені, що немов тонули в оточенню камяних валів.
А найблищий постій був Ель-Ціят, — дуже приємний. Тут привитали Султанку посли святого міста Медини — мир і поводження мешканцям її!
Та заки каравана дійшла до Медини, воздух став від горячи такий червоний як шерсть верблюда, мальована гемною, й земля стала пекуча мов грань. Тут на цім шляху згинуло багато верблюдів, а ті, що їхали на них, поручившися волі Божій, ішли далі пішки по розпаленім як грань камінню. І багато їх упало мертвих серед пустині і не побачили вони домів своїх.
Нарешті здалека показався в проміннях сонця святий город Медина-Ель-Набі[6]як біла голубка на жовтій пустині. А як сонце клонилося до заходу, каравана Султанки вступала у Святе Місто. Всі люди її були мов пяні від утоми і спеки. Але в тім місті могли справді відпочати, бо тут вода була зимна як лід і солодка як мід, а воздух був чистий як кришталь. Тут усі забули страшну горяч пустині та спали твердо до ранка. А рано пішла Султанка до Гарам-Еш-Шеріфу[7] і вступила у Браму Мира і молилася. „Дім“ той був такий гарний, якби люде вкрали його з Божого раю. Чудові були краски його: червоні, жовті й зелені. І великі скарби були в нім, даровані султанами і князами і вірним народом. Оден мур того дому був позолочений, на нім багато надписів з корану і правдивих історій. Між 400 стовпами і 300 лямпами, на долівці з мозаік і марморів, під високим вікном, крізь яке видно синє небо, на місци, де помер пророк Магомет, узріла Хассеке Хуррем Його домовину з білого як сніг мармору, під чотирогранним бальдахимом з чорного каменя. Вся вона була покрита дорогоцінними килимами, які зміняють що 6 літ й уживають опісля до накривання домовини султанів і дітей султанської крови. Біля Пророка спочивають халіфи Абу-Бекр і Омар.
— „А тут — промовив провідник — має забезпечене місце Ісус, син Марії, що прийде ще раз при кінці світа…“[8]
Султанка здрігнулася, зітхнула до Бога і казала покласти привезені зі Стамбулу дорогі килими, призначені колись на домовини її мужа й дітей.
Кинула ще раз оком на домовину Пророка і на надпис на ній: „В імя Бога! Уділи йому ласки своєї!“ І вийшла зі святині Пророка з острахом у душі, бо знала, що тут не була ще нога невірної людини. Навіть віддих такої занечищує воздух святих місць. Тут мослєми убивають без пощади кождого невірного, що наближиться до святих місць Ісляму. Відси пішла Султанка до місця, де ангел Господень зійшов з неба і до місця, де жила дочка Пророка і до инших святих місць, відріжняючи правду від неправди. І ще відвідала Хассеке Хуррем, — благословення Боже і мир над нею! — місця, де жила Сіт-Галіма, мамка пророка і жінки його і син його Сіді-Ібрагім і Саід-Ель-Хадрі, приятель його, і місце, де святої ночи Кадр коран зіслано з неба і Студню Ель-Хатім, що має воду солодку як мід і квасну як цитрина, бо два жерела з такими водами вливаються в неї і де любив сидіти Пророк Магомет, хай мир дарує йому Аллаг!
А потому їла по тамошньому звичаю шам-борек, тісто на маслі, приряджене як у Дамаску, і пила воду з джерела Пророка.
А другого дня ранком пішла на молитву до чотирох святинь і коло полудня відвідала місце, де стояв ручний млинок, на котрім молола пшеницю дочка пророка Фатма. Млинок той оббитий золотом і висаджений смараґдами та иншим дорогим камінням. А потому пішки пішла з почотом своїм на гору Агд, де молилася за мужа свого і за синів своїх і приятелів їх. А вернувши, їла печене мясо, солену шаранчу, риж з маслом і овочі. А все там було дешеве крім цитрин, хоч багато прочан було в Медині.
А як семий раз зійшло сонце над святим містом пустині, принесли аж під мури його і в саме місто Магмель-Шамі[9] з дорогими завісами. А з нею прийшло 20.000 прочан і горожане з Мекки по Жінку Падишаха. І плакали за нею мешканці Медини мов дощ лив з неба і всадили її в святині до Магмель-Шамі при реві самопалів і гармат кріпости.
І йшла каравана Султанки аж до заходу сонця і спочала в Біярі-Алі. А другого дня коло полудня вистріл з канони дав знак, що наближаються до найсвятіщого місця Ісляму. І попадали всі обличчам до землі й лежали годину на піску і молилися, аж поки гук гармат не дав їм знати, що можуть встати і йти дальше. Встали і йшли ще годину по заході сонця, аж прийшли до місця богатого у воду. Там була непереглядна тьма прочан, що заповняли пустиню на три милі довкруги. Вони пекли на огнях солодке „галяві“ з оливою з сезаму, з цукру і муки та хліб на зелізнім „сач'у“, мясо на рожнах і инші присмаки. І горіла вся пустиня огнями серед чорної ночи. А кругом чути було оклики султанської сторожі, що берегла жінки Падишаха:
— „Будь готов!“
А Хассеке Хуррем спочивала в наметі на горбі, що називається „Капелюх з цукру“. Тут войовничі племена Геджасу складали їй поклін і частували її напитком, якого ще не пила в життю своїм.
І знов рушила дальше каравана Султанки і спочала аж в ночи серед нагої пустині. Тут усі прочане скинули одяги й завинулися в полотна. Йшли босо, без обуви, — без завоїв на головах, бо не вільно вже мати на собі нічого шитого нитками, ні найменшої зброї, щоб навіть птички не убити в тім святім місци. І перед сонцем закриватися не вільно ні мужчинам, ні жінкам. А вечером дня того дійшли до Мекки, де воздух такий горячий, що дихати ним важко. І води пити годі, бо й вона горяча. Мов пяні від утоми і страшної жари прочане перейшли площу святої Кааби, покритої чорним шовком. Вона була оточена чудовою колюмнадою, освітленою тисячами округлих лямп, що горіли на землі як звізди на небі.
Процесія вступила в Гарам-Ель-Меккі й молилася наперед за щасливий поворот. Там усі пили святу воду Пророка. А вечером споживали мясо з квасним молоком.
А слідуючого дня взяла Султанка купіль і поїхала на гору Арафат, де Адам їв з дерева знання добра і зла і де його вигнала з раю сила Божа. Ця гора покрита міленьким пісочком і така широка, що на ній може зміститися 20.000 людей. На ній не було чути ніяких розмов, опріч криків прочан, що просили Бога, дарувати їм їх гріхи і провини. А як сонце зайшло, освітили ракетами всю гору й залунали голоси серед ночи:
— „Прочане! Аллаг вибачить вам ваші гріхи!“
А як маси прочан дійшли до брами Адама й Еви, званої Ель-Алємцін, почався такий стиск, що брат не знав брата, ні батько сина; перли навіть на лєктику Жінки Падишаха! Кождий хотів як найскорше вийти з того місця, бо воно вузьке й дуже душне, а верблюди тратували на смерть тих, що впали з них у тій брамі. Тут військова сторожа жінки Падишаха мала найбільше клопоту за весь час дороги.
А зі сходом сонця йшли прочане на місце Маздляфаг, де кождий набрав кремінів сім разів по сім, щоб кидати їх в долині Міна — на спомин, що тут Авраам відігнав кремінням чорта, що не давав йому принести в жертву сина Ісаака. З тим у поняттю вірних лучиться відкидування від себе гріхів і грішних замислів. Султанка Ель Хуррем кинула також власноручно 49 кремінів на долині Міна.
Хассеке Хуррем власними руками збирала горяче каміння пустині, а думки про долю її сина пекли її як огонь… Мала кидати каміння в долині по звичаю. Але не хотіла відкинути ні одного зі своїх замислів, хоч вони були тяжкі як олово. В долині Міна остали три дні по старому звичаю. А потому принесли в жертву баранів і вечером пішли до Мегмеля на чудово прикрашеній площі. Там були три ночі, освітлювані ракетами так прегарно, що подібної краси нема нігде більше. Щойно третього дня кидала Хассеке Хуррем креміння в долині Міна й вернула до Мекки. По дорозі оглядала гору Ель Нур, яка так світить в ночи якби її хтось освітлював. А в долині Міна не остав ні оден хорий, хоч спека там була страшна. Всі святині Мекки перейшла і милася в студни Земзен біля якої осіли перші люди й оглянула чарівну Мошею.
А як скінчила оглядати всі святині Мекки, пішла до найсвятіщої з них до Беіт Аллаг,[10] де вмурований біля входу чорний камінь „гаджар“. Його приніс архангел Гавриїл праотцю Аврааму. Там і досі є „Макам Ібрагім“, камінь з відтиском стіп Авраама. Ціла святиня закрита зверха перед людськими очима найдорощими килимами. А щоб увійти до неї, треба її сім разів обійти пішки камяним шляхом.
А святиня Кааба не має дверей від землі, як усі инші святині на світі. Двері її уміщені високо. І сходів до них нема, тільки драбина.
З дрожанням серця входила по драбині Султанка Ель-Хуррем до нутра святині. А як увійшла і зступила до її нутра, — стала здивувана на вид, який побачила.
Дім Бога, званий Кааба, ціль паломництва всіх вірних мослємів, — був у нутрі зовсім порожний і пустий… Чотири нагі стіни і більше нічого… Ні вівтаря. Ні надписів. Ні знаків. Ні прапорів… Ні саджу,[11] ні гікгми,[12] ні тафсіру,[13] ні фікги,[14] ні навіть гадіту…[15] Чотири нагі стіни і більше нічого… Камяна долівка й камяна повала. Все з сірого каменя. Без килимів. Без оздоб… Чотири нагі стіни і більше нічого…
І напружила весь свій ум Султанка. Та не могла розуміти дивної мови Кааби, найсвятійшої з святинь мослємських, що говорить мовчанням серед сірих стін.
А як вийшла з дивної святині мослємів, до котрої кермуються обличча їх, де вони не булиб, знайшлася знов у блеску сонця. І прислонила очі і побачила ряд улємів і хатібів, що витали її глибокими поклонами, а діти найвисших родів Мекки струсиними перами кінчили змітати прегарні килими, постелені для ніг її, заки зійде до лєктики. Стала, подякувала за честь і промовила:
— „Хочу оставити добру памятку для найсвятійшого міста мослємів, щоб Аллаг милостивий був дітям моїм.“
Всі достойники перемінилися в слух і стало дуже тихо на подвірях Кааби. А могутня Султанка Місафір отворила уста свої і промовила:
— „Виберіть собі жерела студеної, доброї води хочби як далеко від святого міста сього, а я побудую камяні склепіння водопроводів по пустині й іменем мужа мого Султана Сулеймана — нехай во віки тріває слава його! — накажу допровадити все свіжу воду до святого міста сього.“
Ще хвилинку стояли всі як остовпілі від такого дару, якого не дали досі й наймогутнійші халіфи та султани. А потому всі впали обличчами на землю перед нею, як перед святою. І винесли срібні кітли з святині і вдарили в них. І збігся весь народ святого міста Мекки і всі прочане, що були в нім. З кріпости над містом заграли труби і вдарили гармати й шал радости опанував усіх. І не було нікого, хто не знавби про великанський дар Султанки Місафір і всі благословили сліди її й дітей її.А дня того вечером чудовий запах шампаки й иньших етеричних перфум з найдорощих маґнолій заповнив високі кімнати Султанки Місафір. Та не могла успокоїтися розбурхана думка її і сон не зліпав її повік на відпочинок. Хоч уже й глуха північ глибоко віддихала і в улицях святого міста Мекки не видно було ні одного дому, де світилося світло, стояли освітлені кімнати Ель Хуррем.
І запримітила се нічна сторожа святині Кааби. А ранком занепокоєні священики її ждали вже в домі, призначенім для Султанки, щоб довідатися, чи не хора вона.
Коли Султанка Місафір переказала їм запит, якого лікаря малиб на приміті, відповіли: Для хорого тіла і для хорої думки. А коли Султанка Місафір попросила їх, щоб привели його, відповіли, що він не опускає своєї печери в пустині, де посвятився Богу як дервіш і тільки там можна відвідати його.
По трьох безсонних ночах рішилася Султанка Місафір відвідати святого дервіша. На триста кроків перед печерою затрималися всі, що товаришили їй і тільки вона сама підійшла до печери й побачила в ній старця, що молився в ній. А вигляд мав такий, що пригадався їй опис того дервіша, котрий у Царгороді предсказав Султанови уродження її сина Селіма в річницю здобуття Стамбулу.
Вступила в печеру і привитала його і запитала, спустивши очи як моленниця:
— Чи ти, о старче Божий, лічиш хоре тіло і хору думку людей?
— Бог лічить. А я тільки раджу людям, що мають робити, щоб осягнути ласку його.
— Чи тобі заповіли, що я прийду, просити поради в тебе?
— Ніяких заповідин не приймаю, бо вірю, що лиш оден Аллаг кермує ногами людей до покути, коли ще не стратив надії на поправу їх. Усядь, донечка моя.
І показав їй на камяну лаву. Султанка сіла. Хвилину панувала мовчанка.
— Чи ти, старче Божий, мігби мені сказати, чому найсвятійша святиня мослємів пуста і порожна в нутрі своїм?
Старець уважно подивився на Султанку й відповів:— Щоб тим повнійшу науку говорила тим, що в покорі перед Богом вступають до неї.
— Чомуж вона мені нічого не сказала?
— І тобі, доню моя, сказала порожна Кааба думки, повні мудрости як овоч винограду повний соку свого. Тільки ти не розуміла їх.
— А якіж ті думки і як їх розуміти?
— Як звізда хвостата, як бездомний вітер, що блукають без ціли по небі й по землі, — так без мети блукає і кожда людина, котра відвернеться від правди слів Аллага, від заповідей Його. Тут, у пустій Каабі, бачиш все, що життя може дати, коли опустиш правий шлях Аллага. Пустий і порожний буде овоч його. Така людина піде порожними стежками і зійде на червоні, на котрих чути плюскіт керви. Умре без Бога радість в ній і надія сконає, вкінці покине її і страх перед Богом, початок і кінець розуму людини на землі. А як людина вийде з Кааби, то бачить світло сонця й пізнає, що можна одідичити більше, ніж земля може дати: блаженну ласку Божу на путі життєвій.
Здалека долітав здавлений оклик сторожі, котра пильнувала, щоб ніхто не наближався до печери старця.
Султанка задумалася й запитала:
— Чи ти знаєш, хто я та де мій рід і дім?
Старець вдивлявся в неї довго. Потому відповів:
— Ти — давно предсказана… Султанка Місафір… Твій рідний дім відси так далеко, що там по дощевій порі вода в потоках і ріках стає тверда як камінь і можна її різати як дерево зубчастою пилою і долотом лупати як мармор… бачу тиху річку… і садок над нею… бачу біля нього… і малу мошею — Пророка нессараг… коло неї бачу… домик батька твого… а ти ще маленька… бігаєш по нім…
— Що було зі мною дальше? запитала Султанка, запираючи в собі віддих.
— Ти виростаєш… струнка як пальма… весела як водиця… Тебе одягають.... у білу суконку, в зелений вінок… Ти йдеш до мошеї Пророка нессараг… з молодим хлопцем, ні, вже мужчиною… і бачиш свічі… воскові, золотисті…
— Що було зі мною дальше?— Ти біжиш… попри коні… дикі, волохаті… форкають на тебе зблизька ніздрями… а ремінні шлиї у тебе на шиї… батіг-сирівець крає твоє тіло… чую свист його… бачу твою ніжку… скервавлену… білу… і води спрагнені устонька твої…
— Що було зі мною дальше?
— Бачу морську мряку… і місто над нею… мінарети сяють… мослєми співають… бачу тебе в школі… й учителів твоїх… сідаєш на ґалєру… на чорний корабель… а на руках твоїх… ланци затискають… на беріг виганяють… на Авретбазар…
Тут Султанка, — котрій в очах крутилися слези вже від хвилі, коли старець згадав про її рідний дім, — заплакала і слези як перли покотилися з очей її. По хвилі запитала мягким голосом:
— Щож було зі мною дальше?
— У найкращій хвилі свойого життя… ти молишся до Бога… у сутінку-ранку… за кратами стайні… на краю базару… а найглибша віра… у премудрість Божу… бухає з серця твого, як із жерела… ти кажеш сі слова… Да будет воля Твоя!…
Тут Султанка перестала плакати й уважно вдивилася в очі дивного старця, що заходили екстазою. Їй вихопився з уст тихий шепт:
— Ти не мослємський дервіш, ти монах нессараг!…
Старець або не чув або не хотів чути того, що вона сказала. Говорив дальше з екстазою в очах, уже без її запиту:
— Заходило сонце за Святиню Божу… як тебе продали на Авретбазарі… і сумерк западав… коли ти входила… у дім Сулеймана… Великого Султана… ним Бог благословив… його власний нарід… а тяжко покарав… народи нессараг…
— Що було зі мною дальше?
— Бачу білий ясмин… ясний місяць сяє… очей молодих дві пари зустрічає… твій перший Наречений… тебе благословляє… бо ти не відкидаєш… святий для тебе знак… не хочеш заміняти… за сиґнет Султанів… в тій хвилі залюбився в тобі Сулейман…
— О, старче Божий! Скажи мені правду, чи він не перестане… любити мене?— Сильний віл, моя доню, зриває воловід… великий чоловік не ломить слова… ось вяне личко твоє… бо Господній посол… нікому невидимий… сильніщий від заліза… вже час наспіває… в палату Сулеймана… у святу ніч Байраму[16]… приведуть дівчину… найкращу квітку… зі всіх земель Султана… а він не прийме…[17].
Султанка Місафір відітхнула глибоко і вже спокійно запитала:
— Що буде зі мною дальше?
— Зараз, доню моя… ти могла зробити… зі своїм чоловіком… все при Божій волі… чуєш, доню?… все… як він з народом своїм… і твоїм… а ти замість доконати великого діла… вкрала одну душу… і криєшся з краденим… доню моя, доню!…
— Ти не мослємський дервіш, ти монах нессараг!…
Довшу хвилю панувала мовчанка. Старець молився. Султанка блукала очима по нутрі його камяної печери і збирала відвагу, щоб запитати про те, чи здійсниться її найбільша мрія. Нарешті перервала мовчанку.
— Чи Мустафа, син Сулеймана, засяде на престолі Султанів?
Обличча старця захмарилося. Він остро вдивився в могутню Султанку і твердо відповів, якби сокирою рубав:
— Мустафа… син Сулеймана… правний наслідник його… не сяде на престолі… батька і діда свого!…
— Чому?
— Убє його могутня Султанка Місафір!…
Султанка побіліла як полотно і виглядала як береза обвіяна снігом. Вся кров збігла їй з обличча і віддих в ній заперло. Коли прийшла до себе, кинула одно різке слово:
— Як?
— Рукою мужа свого… і батька Мустафи…— Ти знаєш плян її?! закричала з забобонним острахом.
— Бачу, дитино моя… бачу ученого… котрий підкуплений Султанкою… фальшує листи невинного Мустафи… фальшує так… що й сам Мустафа… не годен перед батьком… відріжнити своїх листів від пофальшованих… І гине Мустафа смертю невинного…
— То такий сильний блиск золота і самоцвітів? запитала з укритим задоволенням, котре ледви здержувала в собі в почуттю, що посідає ту велику силу.
— Я вже бачив, як жовтий блиск золота і світло дорогого каміння з князів робило убийників і не одну жінку, не одну дівчину спонукало віддати свій найбільший скарб, чистоту свою, за перли і каміння, що мало прикрасити тіло її. Я бачив рубіни, котрих огниста і глибока червень робила чесних мущин — злочинцями а шанованих жінок — упавшими. Я бачив перли, котрих матовий, ніжний блиск руйнував життя цілим родинам, сіяв зіпсуття, нечесть і смерть…
— Чи й я так люблю ті річи? запитала з острахом.
— Ні! Ти, як уроджена цариця, любиш ті річи так, як любиться цінних людей за їх властиву вартість, за те, що кождий з них інакший і має цінність особи в собі. Бо всему сила Божа дала обличча своє, та найбільшу цінність має душа людини.
— А що буде з дітьми моїми?
— Гріх робить мати, котра більше любить дітей, ніж Бога і заповіди його. Дітьми карає матір сила Божа. Скоро по смерти Мустафи побачиш чашу кари в руці Селіма.
— І що тоді зроблю?
— Зажадаєш від мужа свого, щоб він право престола переніс на Баязеда.
— А муж?
— Він послухає закона Османів про право первородства і вперве та востанне опреться волі твоїй.
— А що зроблю я?
— Ти даш Баязедови, молодшому синови свому, багато золота і самоцвіт-каміння на збунтування аґів і війська Падишаха. А свого мужа наклониш хитрістю, щоби зробив його намісником Анатолії. І піде син твій Баязед війною на батька і на брата свого тай Анатолі кине на Румілі. Заграють гармати а син твій Баязед крівавими руками сягне від Скутарі на Острови Принців, на Дівочу Вежу і на Долину Солодких Від. І зачне обступати пишну столицю Стамбул і бити в довгу на милю касарню яничарів і в Серай батька свого, де колись стояла колиска його. А дикий розрух закрівавить улиці Стамбулу…
Султанка слухала дріжачи на всім тілі — з жаху і з почуття гордости, що її син, кров її, буде в силі здобутися на таке діло. Зі зворушення ледви могла вимовити слова:
— А що буде з ним дальше?
— Від вечера до ранка ревіти-муть гармати Баязеда на столицю батька. А за ту ніч покажуться білі, як срібло, нитки в волоссю побожного мужа твого. А як ранок засвітить, він виїде з Сераю, з молитвою на устах, на чорно-чорнім кони, під зеленим прапором Пророка, проти руїнника і сина свого. І трьома ударами розібє на три части силу Баязеда і чергою зіпхне в Чорне Море і в Босфор бурливий і в Море Мармара. І огнем з гармати буде ще плювати на трупи їх.
— Побідить?… прошепотіла Султанка й поблідла. І довідається про мою участь у бунті? А що зробить зі мною?
— Побідить і довідається про твою участь і нічого тобі не зробить… Тільки заллє кровю коридори й кімнати Сераю, найгарніща квітко в городі Аллага!
Останні слова старця звучали немов глум.
Вона відчула се й запитала скромно:
— А що робить людину гарною?
— Не тіло її і не розум її і не знання її, тільки мир у нутрі й діяльність, згідна з заповідями Бога. А того не осягне ніхто без чистоти душі.
— А як осягнути ту чистоту душі?
— Не уповати на себе, бо людина слаба і кволий дух її. Не рахувати на людей, бо вони непостійні й минущі. А кождої днини, і перед кождим ділом своїм радитися в дусі Бога, бо тільки Він вічно постійний, найлучший і наймудріщий.
Скривилася, бо не чула в собі змоги, радитися з Богом про те, що задумала. Запитала:
— А що буде з моїм сином Баязедом?— Згине з рук батька свого, подібно як Мустафа…
Впала на долівку під вагою тих слів і лежала мов у памороці. Немов у півсні чула, як старець говорив:
— Далеко в північних горах, у землях перського шаха, стоїть оборонний замок, на недоступних скелях. Там схорониться син твій Баязед, перед гнівом батька, шукаючи опіки у ворога свого і його. Та посли Падишаха знайдуть його і там. І як ти золотом підкупиш військо султана, так вони золотом підкуплять замкову сторожу і серед ночи викрадуть живого Баязеда. І серед диких гір, під синім наметом Аллага, відчитають йому батьківський вирок і прибють йому його ятаґаном на серце і скинуть у пропасть, де дикі звірі розірвуть тіло його.
Голосно заридала, а відгомін її ридання заповнив скельну печеру й понісся пустинею.
Та скоро перемогла себе. Обтерла слези і запитала:
— Чи потомство мого сина Селіма вдержиться на престолі султанів?
— Удержиться, дитино моя, відповів з сумом старець, удержиться, аж поки мине круг часів, призначений Всемогучим Богом.
Подумала хвилю й запитала напів свідомо:
— Хто я, старче Божий, бо чужа я вже й сама собі…
— Ти велика людина, нещасна доню моя… Бо маєш сильну волю у змаганню своїм. Але твоя воля звернена до зла, до непошани заповідей Божих. І тому ти чужа сама собі, що ти відчужилася від Бога.
Султанка склонилася глибоко, дякуючи за потрясаючу розмову.
— Не знаю, чим надгородити тебе, старче Божий, сказала, помалу вимовляючи кожде слово.
— Мене — нічим, хіба зміною злих замірів твоїх, відповів зітхаючи.
Усміхнулася й нічого не кажучи, вийшла з камяної келії старця. Ще від отвору відвернулася і сказала:
— Надгороджу милостинею багатьох убогих, яких зустріну на шляху свого життя.
Тепер старець не відповів ні слова. Він похилився на камяну долівку й потонув у молитві.
А з Єрихону йшла дикими ярами поміж нагі гори до Мутесаріфлік'у[18].
Серце Султанки товклося мов птичка у клітці, то немов завмирало, коли вїздила у Святе Місто, котре бачило муки Спасителя. Хвилями не ставало їй віддиху. Ще раз, останній раз, завагалася на тій землі, по котрій спливала свята кров Ісуса, але з упертим смутком в душі відкинула вагання.
Казала їхати просто до великої святині Омара й розділювати милостиню по всім місті без ріжниці віри, магометанам, жидам і христіянам.
І була Султанка сім днів і сім ночей у Святім Місті Христовім. Не спала спокійно ні одної ночи. А днями блукала зі своїми дітьми і з пишним оточенням своїм по всім городі. Була на горі Голгофті, була й на Безетті-Моріяг і бачила всі більші стави Єрусалиму, Ель Батрак, Ісраін і Сітті Марям і Бетесду і Маміллю й Еш-Султан'а і численні цистерни. Обїхала оборонні мури, котрі наказав будувати її муж і двічи переїхала попри дуже сумну й обдерту Церкву Господнього Гробу, але не вступала до неї. А як переїздила попри „Мур Плачу“, почула несподівано з товпи жінок жидівських оклик у своїй рідній мові:
— О, Велика Пані! Змилосердися над нами!…
Глянула в той бік.
Оподалік стояла її приятелька з Каффи, Кляра, з піднесеними мов до молитви руками.
Султанка казала здержати свою лєктику і вся паленіючи на обличчу зі зворушення, вимовила тільки одно слово:
— Кляра!— Настуню! — відповіла несміливо її товаришка зі школи невольниць. — Чи не погордиш мною?
— Чогоб я мала гордити? Прийди до мого помешкання біля Гарам еш Шеріфу!
— Знаю, знаю! — відповіла врадувана Кляра, глибоко кланяючись разом з оточенням своїм.
Ще того дня приняла її Султанка разом з великою депутацією євреїв, котрі просили полекші в доступі до свого „Муру Плачу“. Султанка зараз наказала, не робити їм ніяких перешкод, а закликавши сина свого Селіма, сказала до нього при депутації:
Може ти матимеш колись з волі батька владу намісника у сім святім місті. Не забудь тоді, подарувати жидівському народови, бодай сей „Мур Плачу“ в Єрусалимі[19].
Опісля відійшла з Клярою до своїх кімнат і довго говорила з нею та тішилася її долею, бо Кляра оповіла їй, як по двох літах невольництва купив її поважний і добрий єврейський купець з Єрусалиму та взяв за жінку.
В неділю рано дзвонили дзвони в христіянських церквах Єрусалиму й опускала святе місто Султанка Місафір. Місто муки Спасителя мало сіру-сіру краску, тільки де-не-де видніла зелень деревини. Султанка їхала в лєктиці на зустріч крівавим подіям, які мала викликати. В нутрі серця свого мала завзяту певність, що осягне свою ціль, хочби прийшлося їй прибити на хрест муки два народи, свій і свого мужа. А над Юдейськими Горами, що стрімко спадають до Мертвого Моря, сходило тоді сонце, й побожні мослєми, лицем обернені до Мекки, розпочали азан, молитву свою.
Так відбула Султанка Роксоляна свій другий Гаддж. А третій Гаддж відбуде до Всевідучого Бога, коли небо розколеться і коли звізди розсипляться і коли води змішаються гіркі з солодкими і гроби обернуться і коли Бог зажадає рахунку від усеї твари, що має образ і подобіє духа Його.
Бо коли незнищимий жаден атом порошини, то мусить бути безсмертний і дух людини. І коли вічно ділає кождий рух вітерця, то мусять вічно ділати і наслідки наших діл. І тому кождий з нас відбуде великий Гаддж до Творця свого.
- ↑ Слідуючі описи взяті зі старих і нових описів очевидців тих околиць.
- ↑ Пані!
- ↑ Так призначено. Дослівно: так написано.
- ↑ Джебель Гарун.
- ↑ Постій біля Джерела Невольників.
- ↑ Місто Пророка. Магомед уродився в Мецці, одначе в Медині знайшов притулок у найтяжшій хвилі свого життя, коли його прогнано з родинного міста. Тому в Медині знаходиться гріб його, хоч Мекка ізза Кааби се найсвятійше місто мослємів. (Третє в них що до святости місто — Єрусалим, званий Ель Кудс = „Святий“). Правовірний мусулманин згадував Мекку й гріб Магомеда немов одним віддихом, хоч вони досить далекі від себе.
- ↑ Дому молитви.
- ↑ Автентичне повіря Мусулман.
- ↑ Подвійну лектику.
- ↑ „Дім Бога“, званий Кааба. Се великий гранчак, 12 метрів довгий, 10 широкий, 15 високий. Будову цю по іслямським лєґендам мав побудувати ще праотець Авраам зі сином Ізмаілом (від жінки Агар), родоначальником мослємів.
- ↑ Садж = римована проза, дуже старий спосіб висловлювання думок в Арабії та на всім сході.
- ↑ Гікгма = прислівя мудрости.
- ↑ Тафсір = пояснення корану.
- ↑ Фікг = практичні релігійні приписи.
- ↑ Гадіт = вискази пророка Магомета, передані традицією та взагалі традиція. (В більшескладових словах наголос на останнім складі).
- ↑ Байрам = турецький Великдень.
- ↑ Автентичне. Коли султанка Роксоляна зачала вянути в красі своїй, ворожа їй партія вишукала найкращу, молоденьку дівчину й привела її до палати Сулеймана, щоб подарувати йому. Роксоляна довідалася про се і положилася на порозі палати, щоб не допустити суперниці. Коли про се повідомлено Сулеймана, він, вірний раз даному слову, заявив, що поки живе його жінка Роксоляна, не прийме жадної иньшої. І додержав свого слова до кінця.
- ↑ Єрусалим, по турецьки Мутесаріфлік, по єврейськи Єрушалаїм, по арабськи Ель Кудс („Святий“). Найдавніша його назва, відома з асирійських клинових надписів, „Урсаліма“.
- ↑ Селім, син Роксоляни, ставши Султаном, дійсно подарував жидам „Мур Плачу“.