Роксоляна/Уродини первородного сина Роксоляни

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

„Und mag dein Pfad in Zweifelsnacht verschwinden —
Das Kreuz am Wege wirst du immer finden.
Urns Kreuz geht dein, geht aller Menschen Wallen:
Am Kreuze müssen alle niederfallen.
Am Kreuze, ob sie noch so ferne irren,
Muss ihrer Wege Rätsel sich entwirren…“

XIII.
Уродини первородного сина Роксоляни.

Дитина — се в цілости будучність,
 оперта на минувшині.

І

Вже семий раз сходив місяць над Стамбулом, відколи молода султанка Ель Хуррем cвою службу розсилала, двері своїх покоїв на чотири спусти замикала, вікна в сальонах своїх сама заслоняла, — материнський, маленький, срібний хрестик з великим болем серця зі шиї здіймала, на деревляний хрест з першого свого „калиму“ привязала, мягким, золотистим шовком разом їх обвивала, темно-цеглястим і квітистим адамашком обкладала, у тверду, срібну парчу поклала й уважно між найдорожші памятки сховала...

Сховала в невеличку скринку-деревлянку, де вже лежав дорогий для неї — невольницький одяг, в котрім її вперве побачив володар трьох частей світа, як у нім скромно при дверах одаліски як служниця стояла...

Там вже лежав обвитий, одинокий, слюбний черевичок, котрий у крамі в Рогатині з матірю купувала...

Там був і крівавий платочок, котрим свою зранену ніжку на Чорнім Шляху, на Дикім Полі обтирала, коли йшла степами при чорних мажах скрипучих як татарська бранка і з утоми та з болю упала і під бісурменськими батогами всім своїм молоденьким тіленьком дріжала...

Там було і маленьке, глиняне надщерблене горнятко, котрим у Бахчисараю і потому в Каффі з Клярою чисту воду пила. І пару засушених листочків, котрі під Чатирдагом, сидячи на возі, на памятку з дерева зірвала. І маленький каміньчик з святого Афону, де Божу Матір, що робити, питала...

Вже семий раз зійшов місяць над Стамбулом, відколи молода султанка Ель Хуррем свої сині очі біленькими руками закривала і перший раз в життю свого мужа Сулеймана цілувала і всім тілом дріжала і про цвитучу й пахучу землю і про сине небо, про батька і про неньку, про день і про ніч і про весь світ з роскоші забувала.

*  *  *

А як минув перший пал роскоші і перший місяць любови мов золотистий ручай солодкого меду пролинув, то сумнів дрігнув у серденьку Ель Хуррем.

І мов гилька осоки совість задріжала.

І мов пташка у клітці думка тріпотала.

І тоді молода султанка Ель Хуррем в горячі пальчики святий Коран брала й цілими днями читала й учителя свого про Божі речі питала, загадку призначіння і життя людини розвязати гадала.

А побожний Абдуллаг благословив Аллага, що така побожна молода султанка настала. Благословив, куди ходив і вчив її всего, що сам знав і в що вірив.

— „О велика Хатун,“ казав до Ель Хуррем, „Аллаг посилає людину на сей дивний світ, на коротку хвилину. І не спускає з неї ока й уваги від колиски до гробу. І як батько уважає на свою дитину, котра йде кладкою понад ріку. А кому Аллаг дав біільше розуму і більше сили, від того й більшого рахунку зажадає, коли людина перейде стежку свого буття і випє всі чаші, гіркі і солодкі, котрі їй Аллаг поклав при дорозі життя. А час до часу присилає Аллаг свою пересторогу і як батько упоминає.“

Так вірив побожний Абдуллаг і так учив високу ученицю свою, гарну і розумну султанку Роксоляну.

Помалу пізнавала вона 70 сект Ісляму з ріжними-преріжними науками. Та се не вдоволяло її. Зачала вчитися мов ріжних народів, щоб бути товмачем для свого мужа, коли приходили посли з країни нессараг. Скоро піймала чужі мови, бо дуже прикладалася до науки, — щоб убити внутрішний неспокій і почуття опущення. Часом до її мозку немов ковтали згірдні думки і слова народних пісень про потурнаків, котрі виреклися своєї віри для панства і лакімства. Тоді тим дуще бралася до праці.

А в її серденьку все дріжав сумнів, чи добре зробила, що на своїй дивній стежині скинула маленький хрестик материнський...

І скоро минав час, невидимий та найсильніщий твір невидимого Бога.

*  *  *

В день святої ночи Кадр[1], у котрій зіслано коран з неба, зголосився в сераю блукаючий дервіш. Сиве волосся його спадало аж до стіп, а необтинані нігті виглядали як пазурі орла, а хід його був до танцю подібний.[2]

Не хотів сказати ні свого імени, ні походження, а на всі питання відповідав:

— „Маю обявлення для Падишаха!“

Його допустили до султана.

Вступивши в кімнату, приложив руку до серця й до чола і сказав:

— „Коли одна з жінок Падишаха породить сина в річницю здобуття Стамбулу, в день, що вертає що року[3], то син той матиме інакше значіння ніж усі инші діти султанської крови, відколи править Царський Рід Османів!...“

— „Добре, чи зле?“ запитав занепокоєний Сулейман.

— „Се знає Аллаг і пророк його Магомет!“

Не ждучи подяки, приложив руку до чола й до серця і вийшов. А йдучи коридорами ходом до танцю подібним, голосно голосив обявлення своє:

— „Коли одна з жінок Падишаха породить сина в річницю здобуття Стамбулу, в день, що вертає що року, то син той матиме інакше значіння ніж усі инші діти султанської крови. відколи править Царський Рід Османів!...“

Сі слова потрясли султанським сераєм і звернули увагу на Роксоляну Хуррем. Бо тільки вона могла бути при надії.

В цілім сераю знали, що від вінчання Падишах Османів ще не був у кімнатах ніякої иньшої жінки.

З найбільшим напруженням очікувано предсказаного дня. А як настав той час, потряс біль породу лоном Роксоляни і вона породила сина в найбільший день османської держави.

Як прийшла з болю до себе, зажадала води. А як подали їй, наказала невольницям, опустити кімнату.

Довго вдивлялася в першу дитину свою. Зболілий мозок її працював мов у горячці. Хотіла пригадати собі щось і немогла. Нараз бліде обличча її легко покрасніло, уста відкрилися і прошепотіли:

...„Призри нынѣ, Господи Боже, на тварь твою и благослови и освяти воду сїю и даждь ей благодать избавленїя и благословеніє Іорданово...“

Оглянулася на всі сторони, чи хто не підглядає її та знов вдивилася в свою дитину.

Не могла з великої втоми пригадати собі дальших слів святої молитви, яку нераз чула з уст батька, а якою впроваджується дитинку в христіянську семю. Знала тільки, що в молитві говориться дальше про воду як істочник нетління, неприступний противним силам. Думкою спочала на тих слових, що виринали з забуття в її мозку, як на зеленім гиллю спочивала голубиця, вислана Ноєм з ковчега по потопі. Напрасним рухом руки зачерпнула води й обливаючи сина свого, первородного, промовила тихо:

— „Крещается рабъ Божїй — Стефанъ — въ имя Отца и Сьіна и Святаго Духа, Аминь...“

Перед її очима стояв перший любчик її Стефан. І його іменем охрестила сина свого з султанського Роду Османів.

Рівночасно зробила над дитиною тричі знак св. хреста

Відітхнула так сильно, якби скінчила дуже важку працю. Здавалося їй, що від того її віддиху захиталася занавіса біля дверей. Втомлена до краю впала на шовкові подушки, бліда але вдоволена.

Пригадувала собі, як добре чулася колись у крівавім блеску віри в хрестне дерево терпіння. Навіть як невольниця не відчувала в тій вірі такого неспокою як тепер, коли має все, чого душа і тіло забажають. Розуміла, що втратила скарб, з яким не дасться порівняти ніякий з земних скарбів. І хотіла бодай для свого сина зберегти той скарб, впровадити його в посідання того, що сама стратила.

Зразу уважала свій учинок чимсь зовсім звичайним і природним, чимсь таким, що належалося їй дати, а синови взяти як спадщину. Щойно по якімсь часі блиснуло їй у думці, що в сій палаті не було ще ніколи хрещеного султанського сина!

Страх перед мужем обхопив її. Зразу легкий, опісля дущий. Перед ним і перед усім тим чужим оточенням, в яке попала. Але разом з тим страхом вродилася в ній дивна приємність, якесь миле почування таємниці, яка лучила її в думці зі сином. О, від тепер не чулася вже самотна в сій палаті, навіть як не булоб у ній мужа! Мала сина, свого сина! Крім інстинктової прихильности до плоду свого лона пробудилася в ній також ідеальна, майже містична любов до дитини, що оточила її як золотистий янтар оточує мурашку.

Напів у горячці чула як до кімнати входив Падишах, як тихо підступив до її ложа; як присів біля нього й ніжними словами говорив щось до неї. Всина держалася його руки і щось говорила до нього. Говорила про сина і про те, що свято його обрізання мусить бути дуже велйке та що на нім мусить бути могутний володар з її країв...

Султан усміхався ласкаво й успокоював її, що запросить наймогутніщого з сусідів.

II.

Сулейман додержав слова.

Крім звичайних запрошень до намісників і вельможів вислав сим разом також запрошення до великого венецького дожі Андрія Ґрітті. Турецький посол, весь одягнений у золото, впроваджений 12 членами Великої Ради на засідання венецького сенату, заповів свято обрізання, первородного сина Роксоляни й запросив Дожу як гостя до Стамбулу. Старенький дожа оправдався своїм віком і далекою дорогою, але прирік вислати окреме почесне посольство під проводом свого найстаршого сина[4].

В означений день зачалося свято обрізання Стефана.

Був горячий ранок, коли Сулейман з усім своїм двором доїздив до Гіпподрому. На його північній части біля Мехтерхане, де стояла музика, піднимався великий трон на лязурових стовпах, під золотим бальдахімом, весь покритий найдорощими матеріями. Кругом пишалися чудові намети найріжніщих красок. А як султан доїздив до Арслянхане,[5] підійшли до нього пішки з великою почестю два везири, Аяс-баша й Касім-баша. На середині Гіпподрому привитав його великий Везир Агмед-баша в оточенню всіх аґів і беґлєрбеґів. Пішки товаришили султанови, що сам оден їхав на кони, аж до престола, котрий стояв між здобутими тронами й наметами ріжних володарів, перевищаючи їх своїм блиском. Під оглушаючий звук музики Сулейман сів на престіл, а світські і духовні достойники тиснулися до нього з дарами й цілували руки його.

Другого дня допущено до поклону султанови посольства курдійських емірів і чужих держав. Найпишнійше виступило надзвичайне посольство Венеції під проводом сина самого дожі, Альойзія Грітті.

Се посольство просило послухання й у султанки, матери принца й було допущене за дозволом султана.

Велике було здивування султанки Ель Хуррем, коли між пишно одягненими вельможами Венеції, котрі стройними рядами ждали на неї стоячи в її будуарах, побачила — свого учителя зі школи невольниць. На хвильку стала в ходу зі здивування і зібрала всю свою силу волі, щоб не змішатися. Влекшили їй се немов на команду в оден такт глибоко похилені перед нею голови венецьких вельмож і сенаторів, котрі стояли в такій позиції, аж поки вона не перейшла салі і не сіла на своїм високім кріслі, так густо садженім перлами, що дерева на нім зовсім не було видно.

Сідаючи на престіл запримітила, як Річчі давав незначно знак молодому синови дожі, котрий зараз виступив наперед і зачав промовляти до неї. Зрозуміла, що Грітті тільки формальний провідник посольства, а в дійсности кермує ним досвідчений Річчі, котрий за той час дуже подався й обличча його стало ще більше сухе ніж було.

Церемонія привитання тревала коротко. Султанка подякувала за відвідини й желання та поручила посольство опіці Аллага в поворотній дорозі до дому, що на обличчах турецьких улємів викликало нетаєне вдоволення і радість.

Коли вставала з престола, взяв Ґрітті з рук її бувшого учителя невеличку шкатулку, оббиту білим як сніг сафяном з золотим замочком, обвязану зеленими стяжками, і вручив їй особисто як дар, кажучи, що иньші „скромні дари“ Венецького Сенату знайде в кімнатах своїх.

Була така зацікавлена тим, що може бути в тій шкатулці, що не промовила ні слова, тільки усміхом і похиленням голови подякувала за дар і вийшла.

Прийшовши до своїх кімнат, відітхнула і зараз відчинила шкатулку. Був у ній нашийник з брилянтів і перстень з туркусом. Але скоро замітила, що шкатулка мала подвійне дно. Коли висунула його, побачила мініятурну книжечку в оправі зі щирого золота й емалії.

Витягла й отворила.

Було се — святе Письмо, таке саме, яке бачила у свого батька, тільки в маленькім форматі. Менше булаб здивувалася, якби той сам дар дав їй музулманин Абдуллаг, ніж Річчі, котрий так глумливо усміхався, коли говорив про Церкву і віру.

— „Що се має значити?“ запитала себе. Подумала, що може Річчі перебув якийсь допуст Божий і змінився. Бо що то він порадив синови Ґрітті, дати їй такий дар, того була певна.

Якби Річчі не вручив їй був того особлившого дару, булаб його через Абдуллага завізвала на окрему розмову, як свого бувшого учителя. А так — не хотіла викликати підозріння.

Мужеви показала той дивний дар, але сама більше не заглядала до нього, бо вже за першим разом та мала книжечка тяжіла їй у руці й викликала якийсь тягар на серці.

Велич і дорогоцінність дарів, які звезено щасливій матери принца, перевисшала все, що бачили в Стамбулі при нагоді таких і подібних свят. Індійські шалі та мусліни, венецькі атласи, єгипетські дамасти, грецькі делікатні як пух матерії, срібні миси повні золотих монет і золоті посуди, повні дорогого каміння, лязурові полумиски і кришталеві чаші, повні найдорожчих родів цинамону і ґалок та квіту мушкателі з райських островів Банда і пахощів індійських, китайську порцеляну з чаєм і чудові кримські футра несли прекрасні грецькі хлопчики, даровані султанці разом з тим, що несли Етіопські й угорські невольники та мамелюки вели чудові клячі арабської раси й туркменських жеребців.

Четвертого дня почалися представлення для народа. На площі уставлено побудовані в тій ціли дві деревляні вежі, наповнені угорськими полоненими. Опісля почалися турніри й змагання мамелюків. Султан приглядався їм разом з народом до пізної ночі, яку світлами замінено в ясний день. Опріч штучних огнів, довго горіли деревляні вежі. Слідуючого дня знов збудовано два нові замки. Кождого з них боронила сотня тяжких їздців, що робили випади. По здобуттю їх і упровадженню в полон багато гарних дівчат і молодих хлопців, замки підпалено й вони горіли довго в ніч.

Семого дня виступили густими лавами полки яничарів і пишно одягнена кіннота сіпагів під проводом генералів, несучи торжественні пальми або т. зв. свічі обрізання з чудовими квітами та золотим дротом, що обвивав символи плідної сили.

Осмого й девятого дня відбувалися танці на линвах, при звуках музики. Танцювали звинні єгипетські линвоскоки на високо протягнених шнурах. Моряки і яничари лізли по дарунки, уміщені на верхах високих, гладких стовпів, висмарованих оливою і милом.

Десятого дня угощувано учених і учителів, які мали денну платню меншу ніж 50 аспрів[6] як також усунених суддів, котрим у ті дні своєї радости Падишах ласкаво вибачав провини їх по довгій покуті.

Три слідуючі дні пописувалися скоморохи й весельчаки. Кождого з них обдаровано щедро золотими й срібними монетами, які їм притискано на чолі або сипано на голову.

Чотирнайцятого дня всі достойники двора і війська удалися до старого сераю й винесли малого принца та занесли його на гіпподром, де напроти нього вийшли пішки везири й товаришили йому аж до престольної салі султана.

Пятнайцятого дня дав Сулейман бенкет для найвищих достойників. Праворуч його сидів Великий Везир Агмед-баша і везири Аяс і Касім, беґлєрбеґи й військові судді з Румілі й Анатолі, учитель старшого принца Хайреддін і син татарського хана, — а ліворуч колишній Великий Везир Пірі Могаммед, Сейнель-баша, Ферухшад-бег, потомок князів роду „Білого Багана“, Мурад-беґ, син єгипетського султана Кансу Ґгаврі й останній нащадок княжого роду Сулькадрів.

Шіснайцятий день присвячено приняттю учених. По правій руці султана сидів Муфті й військовий суддя Анатолії, Кадрі-бег, а по лівій учитель принців і військовий суддя Румілії, Фенарісаде Мугієддін. Муфті й учитель принців почали на бажання султана диспуту над мусулманським „Отченашом“ — першою сурою Корану. В диспуті взяв участь також Халіфе, оден з бувших учителів самого султана. Загнаний в кут бистроумністю одного з присутних, так собі це взяв до серця, що на місци дістав пораження. Його винесли зі салі й занесли до дому, де він ще того самого дня помер.

Сімнайцятий день присвячено тиші й приготуванням до обрізання.

Вісімнайцятого дня відбулося в Престольній Салі свято обрізання. На бажання матери одержав малий принц імя свого діда по батькови, що називався Селім. І хвалили всі розум Хассеке Хуррем, радісної матери принца. Везири й беґлєрберги, аґи й улєми цілували руки султана, складаючи желання. Всіх обдаровано почесними одягами. Висші достойники одержали такі дари, що був задоволений навіть найбільше захланний з них — Агмед-баша. Сей день продовжено штучними огнями довго в ніч.

В три дні опісля закінчено свято обрізання Селіма перегонами в „Долині Солодких Від“.

Тревало се свято повні три тижні. Такого довгого і величного свята не бачила ще столиця султанів.

Як вертали з перегонів, Сулейман, шуткуючи запитав свого любимця, Ібрагіма-башу:

— „А що Ібрагіме, чи твоє весілля було більше величаве, чи свято обрізання мого сина Селіма?“

— „Такого весілля, як моє, не бачив іще світ, хоч як довго стоїть і — не бачитиме“ , відповів Ібрагім.

— „Що?!“ запитав султан, здивований такою смілістю. А Ібрагім відповів:

— „На моїм весіллю був такий гість, як Падишах Мекки і Медини, законодавець наших днів, хай живе вічно!.. А батько принца Селіма на святі обрізання свого сина не мав такого гостя“...

Султан усміхнувся і пішоб до жінки, переповісти їй слова Ібрагіма.

— „Той Ібрагім занадто розумний“, відповіла уражена Хассеке Хуррем, коли Сулейман переповів їй сміючись його слова. І усміхнулася так, якби знала про нього щось, чого не хоче сказати.


Nazaruk Roksolana Ornament5.jpg

Примітки[ред.]

  1. 12. січня.
  2. Дервіші — магометанські монахи. Щойно від 12 століття жили вони також у монастирях. Переважно знали вони ріжні ремесла й доводили в них до майстерства. Дивними танцями вправляли вони себе в містичну вдумчивість і заглиблення в Бозі. Мандруючі дервіші переходили всі краї іслямські як проповідники або жебраки. Вони мали й великий політичний вплив.
  3. 29. мая.
  4. Автентичне.
  5. Менажерія.
  6. 50 аспрів = 1 дукат.