Роксоляна/XII
| ◀ XI. Перша подорож на прощу Роксоляни | Роксоляна XII. „І два весілля, а одного мужа“… |
XIII. Уродини первородного сина Роксоляни ▶ |
|
„Eine bot ihm einen bunten Traum
Und er hat sein Herz dafür gegeben.
Nannt' es Liebe und ein reifstes Leben.
Jahre gingen und er merkt' es kaum.
Und sein Blut gor wie der Saft der Reben“…
Султан Сулейман вертав на Солунь з отроками й почотом до своєї столиці.
І занепокоївся весь гарем на вістку, що бліда невольниця їде з ним вже від Солуня в дорогім діядемі з перел, і гіршилися всі, що вона ще досі заслоною не закрила обличча, як велить звичай мослємів.
Надзвичайна тиша залягла палату Дері-Сеадету, коли вїздила до неї невольниця Хуррем. Тільки перелякані евнухи товпою вийшли їй на зустріч і кланялися ще нище, як передтим.
Та занепокоєні були не тільки мешканці султанського гарему, але й всі везири, кадіяскери, дефтердари й нішандші і навіть Кісляраґасі, наймогутніший зі всіх двірських достойників. Вони нюхом східних людей чули, що наближаються якісь великі зміни в життю цісарського двора.
Мов чорна туча над землею висіла ненависть над великим гаремом Падишаха. Ненависть всіх жінок і одалісок до блідої чужинки, невольниці Хуррем, „христіянської собаки“, що полонила серце Десятого Султана.
На другий день по приїзді Настуні побачила вона вечером, як до її кімнати вбігла мала, чорна собака з деревляним хрестиком, привязаним до хребта. Зразу так налякалася що аж крикнула. Але вмить успокоїлася, догадавшись, що се буде „дарунок“ її суперниць, котрі зненавиділи її. Вони очевидно нарочно тепер підкинули ту собаку, бо була се звичайна пора відвідин Падишаха. Якраз під ту пору хотіли вони збентежили Настуню і може спробувати в останнє, відвернути від неї серце Сулеймана. Зрозуміла се вмить.
Успокоїлася і принадила до себе собачку. Собачка мала обваляні болотом ніжки і якусь дощинку, причіплену до деревляного хрестика. На дощині була надпись. Три слова: „Калим знайді з Керван-Йолі.“[1]
Зрозуміла тяжкий глум і насміх над собою, як над сиротою, за котру нема кому навіть калиму приняти. Відчула сей глум тим тяжче, що не зробила ніякого лиха нікому, відколи тут була. Жаль огорнув її такий, що сплакала. Слези як шнурочки перел пустилися їй з очей і не могла їх затамувати, хоч не хотіла, щоб так застав її Падишах. Напрасно зачала витирати очі. Потому закликала служницю і казала собі подати води.
Обмивши очі, взялася мити обваляні болотом ніжки собачки. В тій хвилі заповів їй оден з евнухів, що Падишах вже йде. — Зразу хотіла укрити собачку. Але надумалася.
— „Все одно довідається“, подумала.
Сулейман увійшов, як звичайно, поважний, але зараз на її вид врадуваний. Побачивши, як Настуня сама миє ноги замурзаній собачці, засміявся весело і запитав:
— „А се що?“
— „Се мій калим, Сулеймане,“ відповіла тихо. А жаль так звенів у голосі її, як звенить умираючий звук дзвіночка. Хвилину перемагала себе. А потому не видержала: як два шнурочки блискучих перел полилися сльози по її обличчу.
Сулейман став мов перуном ражений. Ще ніколи не бачив, як вона плакала. Була така одушевлено гарна в перлистих слезах своїх, як весна, кроплена дощиком. А внутрішний біль так у ній горів, як горить крізь вікна пожар у нутрі дому.
Молодий Падишах приступив до предмету, котрий викликав її біль і плач. В тій хвилі доглянув деревляний хрестик на собачці і перечитав надпис на дощинці… Вона вперве назвала його по імени в болю своїм… Було се музикою для нього. Відчув тим глибше її біль і образу. Здавив у собі гнів і сказав:
— О, Хуррем! Ти одержиш такий калим, якого не мала ні одна з моїх жінок — ні жінок мого покійного батька — нехай Аллаг буде милостивий душі його!… А ті, що придумали сей недобрий жарт, відпокутують за нього!“
Перестала мити собачку, зложила обі ручки як до молитви і сказала:
— „Не роби нічого злого, щоб ти не покарав невинних у гніві твоїм! Бо як же ти відкриєш винних у величезнім сераю, де живуть тисячі людей?“
— „Я вже знайду на те способи!“ відповів молодий Сулейман. Сам докінчив мити її „калим“, погласкав собачку й, обтерши, поклав на диван.
Перейшовся нервозно кілька разів по кімнаті, усміхнувся до своєї любки і схвильований вийшов.
Ще ізза дверей сказав до своєї любки:
— „О, Хуррем! Коли не зломлю страхом сеї ненависти, то вона буде вибухати проти тебе що раз то грізніше. Се, що вони зробили тепер, тільки початок вибухів. Я знаю своїх людей!“
І пішов рівним кроком коридорами гаремліку. А Настуня остала в страху що буде дальше.
На другий день рано Настя як звичайно збудилася і виглянула вікном на внутрішне подвіря гарему. Не чула ні одного співу, ні одного звука, хоч звичайно вже кипіло життя в тій порі. Всі вікна кругом були зачинені. А під своїми вікнами побачила подвійну сторожу зовсім нових евнухів, яких ще ніколи не бачила. Звичайно повідомляли її служниці навіть про найменшу новину, яка сталася в гаремі. Тепер не зголошувалася ні одна. Здивована Настуня сама пішла до кімнат своїх служниць. Були зібрані разом і мали переляканий вигляд. На її вид одні низько похилилися, иньші аж поклякали на землю.
— „Що з вами? Що сталося?“ запитала Настуня, сама перелякана.
— „О, Пані“, відповіла одна з її невольниць. — „Такого вже давно не було в гаремі — якраз тепер батожать дротяними нагайками двох евнухів твоїх перед страшною брамою Джеляд-Одасі, куди їх незабаром запровадять… А одну з найкращих одалісок Падишаха зашивають у шкіряний мішок і будуть топити у Босфорі…“
Настуня зблідла.
Знала, що режім у гаремах був суворий, але не сподівалася аж такої страшної кари за свою образу. Очевидно султан мусів уже заявити суддям, що її обида се обида його і його Дому… Без того аж така кара булаб неможлива. Щось у ній захвилювало. Вдячність для твердого опікуна свого, страх і боязнь, щоб ізза неї не погибло троє людей, — все те відбилося на її обличчу.
Показала пальцем на дві свої невольниці і сказала одно словечко:
— „Ходіть!“ Встали. Вона казала подати собі плащ і вийшла як стояла, з двома служницями.
Тихо мов у могилі було в цілім гаремі і пусто на коридорах його. Евнухи, що стояли при виході на сторожі, мовчки розступилися перед нею, дуже низько кланяючись. Перейшла з двома служницями велике подвіря гаремліку. І прямо йшла до брам селямліку, де вступ жінкам був остро заборонений.[2]
Начальник яничарів, що був при сторожі біля брам селямліку, пізнав Роксоляну, бо вона все ходила без заслони.[3]
І вже знали її всі люде в палаті султана. Став у дверах і низько склонившись, промовив з острахом:
— „О, найкраща зірко в палатах Падишаха! Вступ до селямліку — жінкам заборонений!“Не відповіла ні словечка. Скромно і тихо стала біля нього перед дверми — і ждала.
Начальник яничарів збентежився.
Вся сторожа стояла мов остовпіла, бо чогось такого ще не бачила. Яничари дивилися то на бліду Ель Хуррем, то на свого змішаного начальника, котрий очевидно не знав, що робити. По хвилі сказав:
— О, найкраща квітко в городі Аллага! Не входи у двері селямліку! А я сам піду й повідомлю Падишаха, що Ти ждеш перед дверми“…
Мовчки кивнула головою на знак, що годиться.
Не довго тревало, як з кімнат селямліку надійшов молодий Сулейман. Йшов твердим кроком до ночі подібний і дзвонив острогами. За ним ішли два високі достойники.
На вид молодої Ель Хуррем, що скромно стояла біля дверей селямліку, випогодилося гнівне і завзяте обличча Падишаха. Він запитав:
— „Що доброго, о Хуррем, міг би я зробити для тебе?“
— „Даруй життя трьом людям!“ сказала молода Ель Хуррем і зложила руки як дитина.
Завзяття знов вернуло на обличча сина Селіма Грізного. Він мовчки стояв. А оден з достойників відповів за султана:
— „Нема дарування кари за образу Падишаха, о Пані!“
— „Алеж є зменшення кари“, відповіла. „Я дуже бояласяб Падишаха, якби за таку провину втратило життя трьох людей“, додала так тихо і невинно, що султан відразу змінився на обличчі.
Всі видивилися на нього, як він скінчить сю незвичайну авдієнцію, якої ще не бачили в султанськім сераю.
— „Спинити кару на просьбу Ель Хуррем,“ сказав коротко, усміхнувся до молодої Ель Хуррем і зник у коридорах селямліку.
Тогож вечера був Падишах у кімнатах Ель Хуррем.
Як тільки переступив поріг, запитав:
— „Чи ти думаєш, о Хуррем, що тим способом позискаєш собі любов жінок мого гарему? І чи ти знаєш, що та, котрій ти вратувала життя, коли їй сказали, хто випросив їй життя — навіть не заявила охоти, подякувати тобі за се?“
Подумала й відповіла:
— „Я не для подяки просила за її життя“.
— „А для чогож?“
— „Бо так учив Бог, що помер на хресті.“
Падишах задумався. Потому запитав:
— „Якже саме він вчив?“
— „Він учив: Любіть ворогів своїх. Чиніть добре ненавидячим вас… Я після волі моєї матери мала стати нареченою Бога, що помер на хресті…“
Молодий Сулейман посумнів. Погляд його зробився якийсь глибокий, якби читав до дна душі Настуні. В тій хвилі зрозумів те, чого не міг зрозуміти на святім Афоні. Зрозумів, чому ті „джаври“ так твердо держаться хреста. Перед ним відкрився немов замкнений досі й зовсім йому невідомий, новий огород душі його любки, в котрім цвили квіти, яких досі не стрічав. Рівночасно більшала в нім любов до неї і ріс біль, що мусить утратити її.
Розумів, що треба рішитися, якось скінчити ту дивну пригоду свого життя. Бо вже бачив, як що дня глибше входить у якийсь дивний ліс, в котрім може заблудити — на віки. І пригадалися йому слова його любки про найбільш нещасливих людей…
Тої ночи не спав десятий і найбільший володар Османів, наймогутніщий сторож і виконавець приписів Пророка. Як мучився молодий султан Сулейман? Хто годен описати біль того, що любить?…
Не спала тої ночи й Настуня у величавих кімнатах гаремліку. І всю ніч палила пахучий ладан і молилася. І все пропускала в молитві Господній великі Божі слова: „І не введи нас во іскушеніє…“
Лиш уста Настуні вимовляли ті слова молитви, — може найглибші зі всіх. Але серденьком скакала понад них. А над ранком, як сон її не брався, змішалася Настуні Господня молитва. І втомлені уста вже не говорили: „Да будет воля Твоя“. Але здавалося їй, що хтось ходить по садах Падишаха і кричить до неї зміж дерев: „Да будет воля Твоя, о найкраща квітко в палатах Падишаха!“… „Да будет воля моя!“ І заснула в горячці на шовковім ложі, в палаті Падишаха…
А на другий день коло полудня дві великі новини потрясли султанським сераєм. Молода Ель Хуррем одержала в дарі від султана аж два діядеми чудової краси. Оден з золотистих топазів, а другий з дуже дорогих, лязурових бадахшанів, котрий мала на собі рідна мати султана, коли було її весілля з покійним його батьком, султаном Селімом. Падишах — говорила тихо служба у палаті — ходив особисто до кімнат своєї матери і випросив у неї найкращий дар з її весільного калиму. Служба оповідала собі пошепки, що молодий Падишах ледви держався на ногах, як ішов до матери, а огонь горячки горів в очах його…
Начальник сторожі яничарів, що не впустив Ель Хуррем до прийомних кімнат султана, одержав від Падишаха похвалу за вірну службу, мішок золота, висшу ранґу і — перенесення до Трапезунту… І ще говорила шептом служба у сераю, що болюча пристрасть до блідої Хуррем трясе у теремі десятим і найбільшим султаном Османів… І що молодий цісар палахкотить як свічка і тане на очах… І що його мати з журби змарніла таксамо як її син… І дивна трівога залягла в сераю, а побожні мослєми, обернені обличчям до Мекки, молилися за здоровля зраненого серця Падишаха.
А в тім часі в гаремі клячала на долівці бліда чужинка з далекої країни, невольниця Хуррем, „знайда з Чорного Шляху“, званого Злим Кроком або Шляхом Незримим. Клячала й молилася до Бога свого, обернена обличчям до малої церковці в Рогатині. Молилася й дивилася то на деревляний хрестик Спасителя, то на три найкращі діядеми які їй подарувало серце Сулеймана зі скарбів царського роду його. А ніхто не знає, чиє серце було більше розхвильоване і в котрім більший біль: в серці невольниці, чи молодого султана?…
Бідна невольниця з далекої країни в болючій думці своїй на завше міняла свою любов до Бога на хресті — за любов до людини, за скарби світа сего, за діядем султанки, за владу на землі…З небувалим напруженням очікували дальших кроків молодого Падишаха.
Минуло ще кілька неспаних ночей султана — і довідався весь двір, що сам капуаґа ходив просити до султана двох визначних духовних.
Пізним вечером вступили до султанської кімнати Мугієддін мудерріс і муфті Пашасаде.
Ніхто не знав, що вони говорили з султаном і вони нікому сего не сказали. Але на другий день рано пішли вони по наказу султана на згіршення цілого двора до кімнат блідої невольниці.
Такої дивовижі не було ще ніколи в Дері-Сеадеті, щоби два побожні й учені улєми йшли до невольниці в гаремі султана і ще з його наказу! І тому сам Кісляраґасі підслухував їх особисто й опісля оповів усе, що чув, своїм приятелям у великій тайні.
Щож чув Кісляраґасі в кімнаті невольниці і що оповідав своїм приятелям?
Він оповідав так:
Учені улєми вступили до кімнати блідої невольниці і сказали разом:
„Благословенне хай буде імя твоє Хатун[4]! Десятий і найбільший володар Османів, Сулейман — нехай во віки тріває слава його! — дарує тобі волю і каже запитати, чи і коли хочеш опустити його палату, столицю і державу.“
А бліда невольниця довшу хвилю мовчала.
— „І що на те сказала?“ запитав нетерпеливий капуаґа.
— „Не сказала на те ні слова.“
— „І улєми так пішли?“
— „Не пішли.“
— „А щож робили?“
— „Слухали.“
— „Таж вона нічого не говорила!“
— „На те нічого не сказала. Але відповіла їм так, що маємо — нову паню!“
— „Якже відповіла?“— „Так відповіла: „Визнаю, що нема Бога, тільки Бог, а пророк його Магомет!“[5]
Слухаючі аґи, везири і кадіяскери побожно звернулися в сторону Мекки і всі як один повторили святі слова корану.
А Кісляраґасі оповідав дальше:
Я незначно відхилив занавісу, щоб побачити обличчя нашої Пані у хвилі, як осінила її ласка Пророка і світло правдивої віри. Була така бліда, як перший сніг, що паде на високім верху Чатирдагу. Але ви того нікому не кажіть! Не скажете?
— „Так. Оповідай дальше!“
Докладно все, що бачив переповідав старий Кізляр-Аґа, найвищий достойник Двора Падишаха. Лиш не міг переповісти ані змалювати нутра душі Настуні і думок її, що билися як птиці в клітці, коли їй оповіщено дарування свободи! Мала в тій хвилі дві головні думки, що так стояли біля неї, мовби батько й мати. А перша думка говорила їй:
— „Бачиш? Бог милосердний і все прощаючий вислухав молитви серця твого, котрим ти молилася в ніч перед проданням на Авретбазарі. Памятаєш, як ти тоді молилася? „Даруй мені, Боже, поворот до дому! Я піду пішки, крівавими ногами, як ідуть убогі на прощу до святинь…“ Памятаєш Настю? Отсе Бог Всемогучий вислухав молитви серця твого. І можеш не тільки йти, але навіть їхати до дому як велика пані, бо султан Османів, Сулейман Величавий, напевно не схоче, щоби його любка, хоч зранила серце його, вертала пішки у свою країну…“
А друга думка говорила Насті:
— „Настуню, Настуню! Два рази продали тебе чужі люде, а третий раз ти сама себе продаєш. Продаєш свою віру в Спасителя свого, котрий і за тебе помер на хресті. Продаєш його науку про доброту терпіння на сій долині сліз. Продаєш за земну любов до сотворіння, за скарби світа сего, за діядем султанки, за владу на землі…“ Йди, дитино, йди, бо вольну волю маєш… Та колись побачиш, куди ти зайдеш… без хреста малого і без віри в нього…“І від тих думок була така бліда молода чужинка з далекої країни, що прийшла Чорним Шляхом на землю Османів з вірою в Бога свого… Бо єсть одно лиш важне діло людини на землі: жити по вірі в Бога.
А Кісляраґасі оповідав дальше:
Була дуже красна і мала великий розум в очах. Оба улєми не знали, що відповісти. Перший промовив Мугієддін мудерріс: „Благословенне хай буде імя твоє, Хатун!“ А муфті Пашасаде як луна повторив ті слова… І знов мовчали учені улєми, аж поки наша Пані не дозволила їм ласкаво сісти.
Тоді старий Мугієддін з любовю подивився на неї, як на свою дитину і сказав недорічні слова, хоч який він розумний.
— „Якіж недорічні слова сказав розумний Мугієддін?“ запитали всі.
Він сказав отсі слова:
— „Чи не жаль тобі, Пані, оставати в чужині? Чи не боїшся ти чого?“
— „А щож відповіла наша Пані?“
Вона відповіла повагом, помалу словами Пророка.
— „Якими словами пророка?“
…„О, бійтесь Аллага, іменем котрого просите себе взаїмно! І бійтесь лона матери своєї! Глядіть, що Аллаг дивиться на вас! І зверніть сироті добро її й не міняйте свою гіршу річ за її ліпшу і не лучіть її добра зі своїм! Бо се великий злочин! Беріть собі жінок споміж тих, які видаються вам добрі, тільки дві, або три, або чотири. А коли боїтеся, що се несправедливе, то дружіться тільки з одною (свобідною) або такою, яка посідає ваші права[6]. Се найскорше охоронить вас перед несправедливістю…“
— „Мудро відповіла наша Пані!“ сказав здивований другий везир, котрий мав дуже злющу другу жінку.
— „А що на те відповіли учені улєми?“
Сиділи як остовпілі. Перший промовив Мугієддін-Сірек.
— „І щож промовив Мугієддін-Сірек?“
Він сказав отсі слова: „Четверта сура[7] корану, обявлена в Медині.“— „А вчений Пашасаде?“
— Учений Пашасаде як луна повторив його слова: „Четверта сура корану, обявлена в Медині…“ І знов мовчали учені улєми. Перший промовив Кемаль-Пашасаде.
— „І щож промовив Кемаль-Пашасаде?“
Кемаль-Пашасаде промовив недорічні слова, хоч він дуже мудрий.
— „Якіж недорічні слова промовив дуже мудрий муфті Кемаль-Пашасаде?“
Мудрий муфті Кемаль-Пашасаде промовив отсі слова: „Благословенне хай буде імя твоє, Хатун! Ти не бояти-мешся ніколи і нічого, бо при тобі буде серце найбільшого з султанів!“
— „Чомуж ти сі слова називаєш недорічними?“
Бо таку відповідь дала на них наша Пані: „Коли небо розколеться і коли звізди розсипляться і коли води змішаються гіркі з солодкими і коли гроби обернуться, — тоді знає душа, що вона (зле) зробила і що (добре) занедбала. І в тім дни одна душа не зможе помогти другій, бо дня того рішати-ме Аллаг!“
— „А що на те відповіли улєми?“
Сиділи як остовпілі. Перший промовив Мугієддін Сірек.
— „І щож промовив Мугієддін Сірек?“
Він сказав з подивом отсі слова: „Вісімдесята і друга сура Корану, обявлена в Мецці.“
— „А вчений Пашасаде?“
Учений Пашасаде як луна повторив його слова: „Вісімдесята і друга сура Корану, обявлена в Мецці.“ А наша Пані додала: „В імя Аллага, Милостивого, Милосердного, Пана у судний день!“ А потому довго мовчали учені улєми.
Нарешті промовив Кемаль Пашасаде.
— „І щож промовив Кемаль Пашасаде?“
— „Кемаль Пашасаде промовив отсі слова: „О велика Хатун! Благословенне хай буде імя твоє, як імя Хадіжі, жінки пророка! Ти знаєш, що вибрав тебе на жінку найбільший з володарів османських. І певно примінишся до звичаю жінок його, закривати обличча перед чужими, о Хатун!“
— „А що відповіла мудра Хуррем Хатун?“— „Мудра Хатун Хуррем відповіла отсі слова: „О мудрий муфті Пашасаде! Чи ти зустрічав у Корані наказ, що жінки мають закривати обличча? Бо я читала уважно кожду стрічку св. читанки Пророка і не бачила того…“ — А вчений муфті Кемаль Пашасаде відповів: „Але чи бачила ти, о Хатун, таємничі знаки в Корані?“
— „А що відповіла мудра Хатун Хуррем?“
— „Мудра Хатун Хуррем відповіла отсі слова: „Я бачила таємничі знаки в корані, о мудрий муфті Пашасаде. Навіть великий учений Мугієддін Сірек говорить про тебе, що всі науки зійдуть до гробу з тобою, жий вічно! Але чи ти можеш, о муфті, з чистою совістю запевнити, що в тих знаках, яких ніхто не відчитав досі, єсть наказ, щоб жінки закривали обличча? Чиж міг пророк дати такий наказ, коли Аллаг не наказав квітам закривати білих і червоних платків обличча їх?“[8]
— „А що на те відповів мудрий Кемаль Пашасаде?“
— „Мудрий Кемаль Пашасаде відповів по правді отсі слова: Я не можу з чистою совістю запевнити, що в тих знаках єсть наказ Пророка, щоб жінки закривали обличча. А Мугієддін Сірек як луна повторив його слова. І довго мовчали учені улєми…“
Між зібраними теж запанувала довша мовчанка. Кождий з них обдумував можливі наслідки впливу такої султанки на уряд і своє становище.
Перший промовив Капуаґа:
— „Тепер треба нам ще тільки знати, чи Мугієддін і Пашасаде вірно повторили Падишахови свою розмову з нашою Панею. І що додали? І що на все те сказав великий султан?“
— „Се напевно знає спритний Ібрагім-паша,“ сказав Кісляраґасі.
— „Може і знає, але не скаже,“ відповів розумний Грек, що був у великих ласках в султана.
— „Чому?“ загуло з усіх боків. „Адже Кісляраґасі сказав, що знав!“ — „І ти також слухав!“— „Не скажу, бо з султаном нема жартів!“
— „Певно!“ „Але тут не в жартах діло!“ — „А я тобі кажу, що з такою султанкою ще більше нема жартів!“ докинув Кісляраґасі, що бачив уже не одну жінку в гаремі.
— „Ібрагім-паша боїться!“ дразнили його.
— „Злочинця все пізнати по трусости його!“ приповідкою вколов хтось міцно Ібрагіма, ніби шепотом, але так, що всі чули.
— „Скажу,“ рішився Ібрагім. „Тільки не оповім, як я довідався про се.“
— „Того ми не потребуємо!“ — „Догадуємося!“ — „Ну, кажи вже раз!“
— „Мугієддін-Сірек і Кемаль Пашасаде оповіли султанови все і не скрили нічого…“
— „Ааааа!“ крикнув здивовано Капуаґа.
— „І чого ти дивуєшся?“ загули з круга. „Вониж люде чесні!“ — „Не всі такі скриті, як Ібрагім!“
Ібрагім удав, що не чув дотинку й оповідав дальше:
— „Султан уважно слухав їх оповідання. Уважнійше, ніж ради Великого Дивану,“ віддячився Ібрагім дотинком декому з присутних.
— „Все залежить від того, хто говорить, що говорить і як говорить,“ пробував відтинатися оден з членів Дивану.
— „Тихо! не про Диван бесіда! нехай оповідає далі!“
— „Султан звернув увагу на четверту суру Корану і кілька разів повертав до неї в розмові з улємами.“
— „А як султан звернув увагу на четверту суру Корану?“
— „Султан звернув увагу на четверту суру Корану так, що питав улємів, чи нема в ній укритої погрози, так укритої — казав — як укрите терня під пахучою розою в огороді Падишаха…“
— „А що відповіли учені улєми?“
— „Мугієддін Сірек відповів: „Ізза одної правдивої рози зносить огородник богато колючок.“ А Кемаль Пашасаде сказав: „Тільки птиця сороката зверха, а людина сороката внутрі.“
— „А що розумів під тим мудрий муфті Кемаль Пашасаде?“— „Мудрий муфті Кемаль Пашасаде розумів під тим, що всякі заміри має внутрі людина. Але навіть зі слів її, які виходять наверх, мов пара з горшка, не можна пізнати її нутра.“
— „Мудрий муфті Кемаль Пашасаде сказав „птиця“ — замість „звірюка“, як говориться у приповідці.“
— „Бо не хотів дразнити Падишаха навіть словом, яке протиставив натурі Хуррем.“
— „І розумно зробив муфті Пашасаде, бо сказано: „Навіть як маєш муравля ворогом, то все таки будь обережний.“
— „А що відповів султан?“
— „Султан відповів те, що такий як він султан повинен був відповісти: Я знаю — сказав — що говорять старі мудрці про людей. Бо вчив мене старий муфті Алі-Джемалі, який був уже муфті за діда мого Баязеда і справував той високий уряд за весь час правління батька мого, Селіма, — нехай Аллаг простить всім тром! Але ні старий Алі Джемалі, ні ніхто инший зі старих мудрців не говорив з хатуною Хуррем і не бачив її…“
— „А що на се відповіли учені улєми?“
— „Учені улєми мовчали довго, дуже довго. І не перервав їх мовчанки великий Сулейман. Нарешті промовив мудрий муфті Кемаль Пашасаде.“
— „І щож промовив мудрий муфті Кемаль Пашасаде?“
— „Мудрий муфті Кемаль Пашасаде отворив серце й уста і промовив так: Ти правильно сказав нам, що рільник є на те, щоб орав і засівав землю, коваль на те, щоб підкував коня, котрого приведуть до нього, жовнір на те, щоб боровся і погиб коли треба, моряк на те, щоби пливав по морю, а учений на те, щоб висказував свої думки на основі своєї вчености й ума свого. Бо в тім вартість і ціна кождого з них. І ми скажемо тобі по совісти своїй і умінню свому: Прегарна хатун Хуррем має ум високий і душу, що так уміє лучити святі думки Корану зі своїми думками, як лучить великий будівничий Сінан благородні мармори з червоним порфіром. Та яке серце має велика Хатун Хуррем, отверте чи скрите, лагідне чи остре, — сього ми не знаємо.
— „Але я знаю,“ перервав султан. „Вона має добре серце і тому має радість в очах і в обличчу!“— „А що на те сказав Мугієддін Сірек?“
— „Мугієддін Сірек як луна повторив слова Пашасаде і доповнив їх так: Як від хлібороба не вимагають, щоб більше сіяв насіння, ніж має у мішку, так від ученого не вимагають, щоби сказав більше, ніж має в умі своїм. Онде під парком палати твоєї блищить-сміється море, спокійне і веселе. Але не можна знати, чи попри синопський беріг не йде вже вихор Чорним Морем і чи не збурить він до дна Босфору і Золотого Рога і Моря Мармара і чи не вдарить сильно в Серай Бурун.“
Султан мовчав.
— „А що сказав мудрий муфті Пашасаде?“
— „Мудрий муфті Пашасаде як луна повторив слова Мугієддіна і скінчив так: „Прегарна Хатун Хуррем принесе тобі велике щастя, — або велике горе, — або велике щастя і велике горе… Бо вона має ум високий і душу, що так уміє лучити святі думки Корану зі своїми думками і своїм бажанням, як лучить великий будівничий Сінан благородні мармори з червоним порфіром.“
— „А що сказав старий Мугієддін Сірек?“
— „Мугієддін Сірек як луна повторив слова Пашасаде і доповнив їх так: „Велика Хатун Хуррем уміє так лучити зі своїми думками і своїм бажанням не тільки те, що є в Корані, але й те, чого в нім нема, — як лучить великий будівничий Сінан порожний воздух з розмірами копул у святих мошеях і замкнених худжрах[9].“
— „А що на те відповів султан?“
— „Султан відповів на те: „Виж самі сказали, що не знаєте змісту таємничих знаків Корану. Може Хатун Хуррем лучила якраз те, що єсть в Корані, зі своїм бажанням.“
— „Може,“ відповів мудрий муфті Пашасаде.
— „Може,“ повторив як луна Мугієддін Сірек.
Султан подякував їм і хотів нагородити великими дарами, які мав уже приготовані для них. Але оба улєми не приняли дарів кажучи, що сказали те, що знали і що повинні були сказати.
І замовкли вельможі в султанській палаті і мовчки розійшлися до своїх урядів.
А кінцевої розмови двох учених улємів не повторив їм Кісляраґасі, бо не хотів передчасно викликати ріжних толків. Та розмова виглядала так:
— „Чи замітив ти, о приятелю, що нова султанка відразу підкреслила те місце в Корані, де Пророк Магомет поручає брати лишень одну жінку, подібно як Пророк нессараг…“[10]
— „Я замітив, о приятелю, що нова султанка відразу підкреслила те місце в Корані, де Пророк Магомет поручає брати лишень одну жінку, подібно як Пророк нессараг.“
— „Чи ти не припускаєш, о приятелю, що нова султанка може розпочати ще небувалу боротьбу проти усего гарему Падишаха?“
— „Я припускаю, о приятелю, що нова султанка може розпочати небувалу ще боротьбу проти усего гарему Падишаха.“
— „Чи ти не припускаєш, о приятелю, що та боротьба може скінчитися кріваво в кімнатах гаремліку і в салях селямліку і в улицях Стамбулу і ген поза ним у величезній державі Падишаха… Нехай Аллах відверне кров від дому того!…“
— „Я припускаю, о приятелю, що та боротьба може скінчитися кріваво в кімнатах гаремліку і в салях селямліку і в улицях Стамбулу і ген поза ним у величезній державі Падишаха… Нехай Аллах відверне кров від дому того!…“
— „Чи ти не уважаєш, о приятелю, що ми повинні про се повідомити Велику Раду улємів і хатібів?…“
— „Я уважаю, о приятелю, що ми повинні про се повідомити Велику Раду улємів і хатібів…“
— „Чи ти не уважаєш, о приятелю, що Велика Рада улємів і хатібів повинна довго мовчки приглядатися, бо небезпечно викликати гнів Сулеймана, сина Селіма…“— „Я уважаю, о приятелю, що Велика Рада улемів і хатібів повинна довго мовчки приглядатися, бо небезпечно викликати гнів Сулеймана, сина Селіма…“
Також Кізляр-Аґа думав, що небезпечно викликати гнів Сулеймана, сина Селіма. І тому нікому не переповів, що говорили між собою два найвисші улєми, Кемаль Пашасаде і Мугієддін Сірек.
Вже голосно говорили в цілій столиці, що Падишах ладиться до великого весілля з бувшою служницею…
Незадоволені з того мали ще одиноку надію на матір Падишаха, що вона може перешкодить тому.
Мати Падишаха дійсно говорила з сином в справі весілля. Але що саме, ніхто не довідався. Говорила вона і з будучою невісткою. Але й се на диво остало таємницею. Тільки ріжні глухі вісти ходили про се між двораками й жінками гарему. В гаремі кружляли як оси злобні дотепи про те, що бліда невольниця принесе в посагу Падишахови. Бо дочки ханів вносили як посаг золоті ключі міст і великі богатства.
— „Тут навіть не знати, кому калим слати, бо нікому не відомо, де її рід і дім,“ говорили з зависти матері поважних турецьких домів, що мали дочок на відданю.
Настуня як у мраці дивилася на приготування великого весілля й оглядала чудові дари, „сатшу“. Як у мраці ставали перед нею спомини її першого весілля і першого любка. І вона мимохіть боялася, чи се весілля не скінчится таксамо дивно, як скінчилося перше.
Три найдостойніщі турецькі жінки оглянули Ель Хуррем по старому звичаю чи не нарушена вона. Бо правність потомства крови Падишаха мусіла бути певна понад усякий сумнів, а ніхто не може знати, чи воля Аллага не забере до себе першого сина Падишаха від иньшої жінки.
Ті оглядини так збентежили невинну Настуню, що не відкрила очей з рук своїх аж поки темна ніч не лягла на сади Падишаха. У крайнім збентеженню заснула з горячою молитвою на устах до Матери Того, котрого виреклася. І мала передслюбної ночи дуже дивний сон.Снилася Настуні Свята Гора Афонська місячної ночи, вся у блиску зір, оточена піною Єлинського Моря… І снився їй образ Матінки Бога, Воротарниці, на святім Афоні, в Іверській іконі. Снилася їй, як оживала Матінка Господня, Воротарниця. І як зійшла знад брами тихими ногами. І йшла понад води аж до Гелєспонту й до Моря Мармара. І прийшла до місця, де мила обличча молода Настуня памятного ранка на сходах з мармору. І йшла Мати Божа великим парком Падишаха і понад плятани і понад пінії прийшла до кімнати будучої султанки. І похилилася над її ложем немов рідна мати. А мала смуток і лагідність в очах. І глянула на ложе будучої султанки й тихенько сказала:
— „А хтож тобі буде дружкою, Настуню? Тиж бідна дівчина з далекої країни, без дому і без роду між людьми чужими, одна одинока, як билина в полі…“
Настуня сплакала в сні і відповіла:
— „Матінко Господня, Воротарнице! Я навіть не знаю чи в Турків є дружки…“
А Божа Мати ще нище схилилась і лагідно спитала Настуню у сні:
— „А знаєш ти, дитинко, що ти тепер зробила?“
— „Матінко Господня, здається мені, знаю. До тепер мене на силу волікли аж тут, а тепер я хочу мати велику силу, щоб добро робити при боці милого. Скажи мені, Мати, чи добрий буде муж мій, чи буде мене любити?“
— „Добрий буде муж твій, Настуню дитинко,“ сказала Мати Божа, Воротарниця. „Ти в його любови замкнеш очи свої. Всі три наречені, яких ти мала, дитинко, були добрі для тебе. Будь же добра й ти — на тім шляху високім, на земнім кладовищи, повнім сліз і роз.“
А як Мати Божа пригадала Настуні материнський обіт, плач у сні стряс нею і збудилася.
На дворі свитало.
Слюбний день вставав.
Проміння Господні вікна цілували. І десь далеко, в улицях Стамбулу військові банди грали, полки Сулеймана на торжество скликали…
На великій площі гіпподрому стояли вже намети, що мінилися до сонця чудовими красками, й величній трон для султана. Почалися весільні торжества.
Невиданий блеск і пишнота сходу так осліпили оченька Настуні, що перших вісім весільних днів все помішалося їй у тямці, мов якийсь безконечний хоровід шалених танців, блисків походів, гомонів і музики. Здавалося їй, що танцюють довкруги всі покої гаремліку, всі брами селямліку, всі кінні полки султана, всі шатра на площах і навіть филі Золотого Рога і Чорного Моря. Ніколи опісля не могла в порядку пригадати собі того, що бачила і чула за девять днів свого весілля з десятим і найбільшим султаном Османів.
В султанських палатах і на площах столиці гостили сігільдарів, сіпагів, улюфеджів, хуребів, джобеджів, топджів, везирів, беґів і беґлєрбеґів. А девятого дня, як у навечерє дня призначеного до віддання нареченої в руки будучого мужа, удався Падишах немов між двома стінами з золотої парчі і шовку, які звисали з вікон і мурів, на площу гіпподрому й під веселе грання музики засів на престолі та приняв желання найвищих урядовців і намісників. На пирі тогож вечера пив султан солодкий сорбет з чаші, різьбленої з одного туркуса. Праворуч його сидів старий заслужений муфті його діда Алі Джемалі, а ліворуч Шемс-ефенді, призначений на учителя принців. В пирі взяли участь всі професори високих шкіл і академій. Вони диспутували про учені справи. На пишно заставлених столах стояли дактилі з Баґдаду, гранати з Шербану, риж із Базри і яблока з Ахляту, кожде ваги до сто діргем![11]
Слідуючого дня перший дружба Агмедбаша попровадив невиданий пишнотою „похід пальм весільних“. Одна з них складалася з 46.000 малих частей, друга з 60.000. Вони представляли чудові красою дерева, квіти і звірята.
Для народа уряджено величні видовища, забави і змагання борців, для учених, поетів і письменників духові турніри з диспутами. На них поети предкладали до оцінки весільні вірші й одержували нагороди в золоті.
Настуня вперве пізнала сестер свого мужа: одну, що була жінкою Лютфі-Паші і другу за Фергадом-Пашою. А потім і сімох стриїв Сулеймана. З них найбільше припали їй до вподоби Шегін-Шах і Абдуллаг-Хан, найстарший і наймолодший.
Всі вони цікаво оглядали її та старалися, влекшити їй самоту між чужими. Але почуття чужости віяло на неї нестримно в тій пишній товпі османських вельмож. Якже інакше виглядало тут весілля! Здавалось їй, що ціле життя буде між ними чужа-чужениця. Якась дивна туга за чимсь, що звязувалоб її з тими людьми і їх племенем, опанувала її. Молоді її очи мимохіть зверталися на мужа.
„Яку долю готовить він мені?“ Вже не запитувала себе в душі: бо вже любила…
Перехилила головку і глянула у вікно. Там серед ночі чудово горіли на її честь високі деревляні вежі, уставлені здовж Золотого Рога. Золотисто-червона заграва їх освітлювала парки сераю й кімнати гарему. Ізза мурів долітав радісний рев товпи, розбавленої на вулицях і площах столиці. Ракети ріжнобарвних огнів підносилися високо до звіздистого неба й немов освітлювали будучий шлях її життя: були між ними золоті блиском, як хвилі радости, були зелені, як луги весною, були червоні, як свіжа кров, були перлисті, як слези.
Вдивилася в них.І тоді принесли їй пишний „калим“ — весільний дар Сулеймана, що манив очі, мов грядка раю на землі. Стояли на столах у кімнатах Ель Хуррем золоті корони й нараменник, саджені брилянтами. І блестіли великі нашийники з перел білих, як іней на шибах вікон, і з перел найдорощих, чорних, що виглядали, мов краплини найчорнійшої ночи. І світили дивними блесками прекрасні діядеми з червоних як кров рубінів і з зелених смараґдів і з темно-бронзових турмалінів що приносять щастє. А оден був з опалю, з сардійського каменя недолі, оточений колючим тернем, як велів старий звичай у царськім роді Османів. Він стояв напів прикритий шовковою хустинкою попелястого кольору Ізабеллі.
Настуня дивилася на ті дива краси і праці й думала, чи не сниться їй те все. Але ні. Дотикала тих чудових річей. Се була дійсність. Така прегарна дійсність, що навіть її мала собачка ставала на лапки і здивовано гляділа на блискучий калим Настуні.
Прийшов султан і радів її радістю.
А коли муж запитав її, чи подобається їй весільний „калим“, відповіла:
— „Дуже подобається мені мій весільний „калим“. Подякуй від мене тим, що приготовляли його“.
— „Але наймилійшої тобі части твого калиму ти ще не бачила…“
Була дуже-дуже цікава, що се таке. І просила, щоби сказав. Не хотів.
— „Побачиш,“ відповів усміхаючись.
— „Коли?“
— „В пятницю, як їхатимемо з мошеї. Се буде твій дійсний калим і я вже наперед тішуся, що він сподобається тобі…“
Прийшла пятниця. Султан їхав на престольну молитву до Гаґії Софії, найбільшого мечету Царгороду. В золотій кареті їхала Ель Хуррем з матірю султана. А за ними безконечний ряд двірських карет. В нім їхав великий гарем, Дері-Сеадет, султана: стрункі і делікатні дівчатка з Еребу, ще нерозвинені як пупінки роз і огнисті дочки Балкану і прекрасні білі женщини з Кавказу з очима мов глибінь і рослі та сильні жінки з гір Алтаю. А кругом безліч військ і народа.А як по престольнім богослуженню виїздили з мечети і доїздили до Авретбазару — вечеріло. На торговиці, на тім самім місци, де колись продали Настуню чорним евнухам гарему, побачила вона крізь вікно коляси величезну скількість одягнених по нашому дівчат і жінок. Безмежна радість била з їх очей і облич. І українська пісня заливала жіночу торговицю Стамбулу…
„Се твій калим, Хуррем!“ сказав Сулейман. „Вони ідуть до дому“.
Настуня заплакалася з радости.
А великий хор наших жінок співав:
„Рубай сину ясинину —
Буде добре клиня!
Бери сину сиротину —
Буде господиня!…“
Молода султанка плакала як дитина у критій колясі султана Сулеймана і рукою з вікна пращала великий полон Українок.
А жіночий похід освічений світлом смолоскипів співав:
„А у нашім селі-селі сталась новина:
Молодая дівчинонька сина повила.
Не купала, не хрестила, в Дунай пустила…“
А потому обняли її ум турецькі пісні що лунали довкруги — так одностайно, як сипаний вітром пісок на пустині.
А в улицях Стамбулу під гук гармат і самопалів, під блиск ракет і гомін музик шаліли пяні від опіюму кавалькати на пяних від опіюму конях. І клекотів радісно весь Стамбул султанський. А живий „калим“ Настуні при смолоскипах, з возами харчів і одягів, з веселими співами тягнув на північ, до Рідного Краю Настуні.
Та одного, що приготував Сулейман Насті як частину її калиму, не відкрив їй ще. Було се сповнення приречення у справі приняття учителя Абдуллага.
Спілка торговців невольницями, до котрої належала колись Настуня, вернула до Кафи у великім страху. Бо в палаті Падишаха ніхто не пояснив Ібрагімови, на що треба Падишахови учителя Абдуллага. Старий Ібрагім одержав тільки письмо з порученням до влади в Каффі, щоб доставила до Царгороду Абдуллага. А друге таке письмо пішло окремо.
Старий Ібрагім у присутности цілої спілки торговців повідомив Абдуллага, що його взивають до султана очевидно в якімсь звязку з Роксоляною. Всі спільники зачали питати Абдуллага, чи не говорив він невольницям чогось такого, за що мігби султан покарати тепер і його і цілу спілку. Абдуллаг відповів:
— „Аллаг мій свідок найбільший, що я вчив тільки того, що каже святе письмо. А білу квітку з Лєхістану я шанував весь час, бо бачив у неї розум, покору і пильність. Але нехай діється воля Аллага!“
Спокійно сів Абдуллаг на воєнну султанську ґалєру і під сторожею приїхав до Царгорода в день перед вінчанням своєї учениці. Його привели до сераю й повідомили султана, що вже доставлено Абдуллага з Каффи. Султан сказав, що перша має побачити його нова султанка Хуррем в день після вінчання свого, а передтим має з Абдуллагом поговорити муфті Пашасаде.
Коли Абдуллага провадили до найвищого заступника султана в духовних справах, він налякався зустрічі з великим вченим. І всю дорогу молився, щоб Аллаг дозволив йому, знайти ласку в очах Пашасаде, котрий знав десять способів читання Корану і всі науки близького й далекого сходу, почавши від науки про небесні блискучі зорі, скінчивши на науці про блискучі зорі в темній землі, про самоцвітне каміння, вживане на ліки у всяких хоробах. А слава його лунала по далеких землях.
Щасливо перейшла для Абдуллага авдієнція у голови учених Кемаля Пашасаде. Він говорив з ним довго про способи читання Корану, які знає звичайно кождий учитель читанки Пророка. Але про те, на що його спровадили до Царгороду, не міг йому нічого сказати, бо сам не знав.
На другий день по слюбній ночі Роксоляни, коли муеззіни скінчили співати третий азан на вежах струнких мінаретів, впровадили Абдуллага до кімнат султанки Роксоляни.Абдуллаг тихо сидів. Коли віддалилася прислуга, губився в домислах, чого казала його завізвати до себе улюблена жінка Падишаха.
У своїй скромности провінціонального учителя ані на одну хвилину не припускав, щоб його ждало становище учителя — тут, у величезній столиці світа, де було тілько великих учених! Ще раз і ще раз переходив у своїй памяти, чи не сказав колись якогось необережного слова про султана або чи не образив чим його теперішної жінки. І не міг пригадати собі нічого подібного.
Довго ждав Абдуллаг у кімнатах султанки Роксоляни. Вже так оглянув усі річи, дивани й десені, що бачив їх докладно, навіть замкнувши очи. Нарешті зашелестіли жіночі кроки за дорогою занавісою. Вона заколисалася, розхилилася і в кімнату вступила вся в чорнім оксаміті, з одним блискучим брилянтом на груди і в чудовім діядемі з перел бувша невольниця, знайда з Чорного Шляху, жінка десятого султана Османів, Велика Хатун Хуррем. Була трошки втомлена на обличчу, але весела як весна. На вид Абдулага її очи засвітили ще ясніще як благородний камінь на її грудях.
Абдуллаг на той вид так остовпів, що стратив владу в ногах і навіть не міг рушитися. Щойно по хвилині похилився сидячи так, що чолом діткнув дивану на долівці. А Велика Пані, Роксоляна Хуррем сіла напроти нього так тихо і скромно, як колись, коли ще була невольницею в Каффі. Зовсім-зовсім таксамо…
І слези триснули з очей поважного учителя Корану, що не плакав уже трийцять літ. А як виходив з будуарів султанки Ель Хуррем, то ще мав слези в очах.
І зі слізми говорив до Кісляраґи, що такої султанки не мав ще рід Османів, бо вона в такій покорі слухає науки корану, як слухала колись невольницею…
Скоро розійшлися по султанськім сераю похвали Абдуллага. І серця улємів, хатібів та дервішів зачали прихилятись до блідої чужинки, що полонила серце Падишаха.
- ↑ „Весільний дар для знайди з Чорного Шляху“. — „Калим“ був дар, який наречений складав батькам дівчини. „Калим“ у монґольських народів був властиво ціною купна дівчини. В давних часах виносив найменше 27 кобил або 2 кобили і 5 верблюдів. У пізніщих часах заступали се дорогоцінні річи, відповідно до стану і майна нареченого та помалу ставали не то віном, не то приданим дівчини.
- ↑ Селямлік — прийомні кімнати султана.
- ↑ Автентичне.
- ↑ Пані!
- ↑ Формула, якою приймається магометанську віру.
- ↑ Тими словами Коран постійно означає невольниць.
- ↑ Розділ.
- ↑ Автентичне: Та жінка Сулеймана не носила заслони і навіть давалася портретувати чужим малярам.
- ↑ Замкнені ніші в мусулманських святинях, де приватні люде складали золото і клейноди на перехованє (т. зв. „аменети“). Навіть найбільші деспоти не важилися, конфіскувати тих, у святинях зложених дорогоцінностей.
- ↑ Нессараг = христіян.
- ↑ Стара турецька вага: 400 діргем ішло тоді на одну окку, котра рівналася теперішним 1284 кг. Одначе ті ваги були при ріжних предметах ріжні, хоч назви мали ті самі. 100 окка = 1 кантар. Дві останні турецькі назви уживані ще досі в галицьких місточках ремісниками, хоч в інакшім значінню.