Роксоляна/XI
| ◀ X. В парку Ільдіз-Кіоску | Роксоляна XI. Перша подорож на прощу Роксоляни |
XII. „І два весілля, а одного мужа“… ▶ |
|
„На Афоні дзвони дзвонять:
Починає Прот великий,
Окликаєсь Ватопед.
Далі зойкнув Есфіґмену,
Загудів Ксеропотаму,
Там Зоґрафу, далі Павлю,
Розливавсь Іверон…“
Був кришталево ясний ранок, коли султанські ґалєри допливали до Святої Гори, що як білий мармуровий стіжок видніє на синім тлі неба і стрімкими стінами в море спадає. На довгім півострові вже здалека видніли зелені ліси. Як наближалися, повіяло з них чимсь рідним на душу Настуні, бо запримітила там не тільки кипариси, пінії й каштани, але на височинах також буки, дуби й чатинні дерева: тут лучилася тверда рістня її рідної землі з мягкою полудневою рістнею.
Здалека долітало привітне грання дзвонів всіх афонських церков, що витали могутнього монарха. На березі заливу Дафні видніли великі процесії монахів зі всіх монастирів і багато паломників!
Свою велику славу, як святе місце прощ, осягнув Афон вже дуже давно, ще як не було роздору між сходом і заходом, а єдність була у Церкві Христовій.
Оподалік на скелях полуднево західного узбережжа Святої Гори біля пристані Дафні пишався в прекраснім місци старий монастир Великомученика й Ісцілителя Пантелеймона, відновлений в останнє галицьким князем Ярославом Осмомислом. Тут проживали отшельники зі всіх земель України.І здавалося їй, що в їх співах почула також від дитинства знакомий їй напів галицьких церков.
Ще на ґалєрі просила Сулеймана, щоби спочав у тім монастири.
Відчула самотність у товпі мусулман і незнакомих монахів. Зразу зробилося їй так лячно, якби була сама в якійсь пустині. Змовила молитву щиро-щиро. І спокій увійшов у її душу. А потому стало їй так ясно і легко на душі, як у ріднім домі. І здавалося їй, що кождий дуб і кождий бук, кожда тверда чатинка і кожда квітка Святої Гори — се її рідня.
Вже не чулася самотна. Не відчувала ніякого тягару. Уявляла собі Матінку Господню Воротарницю в Іверській іконі на Святім Афоні. Не лякалася її таксамо, як діти паломників не боялися султана, перед яким дріжали їх батьки.
Любила все кругом. І синє туркусове небо і спокійне море і Святу Гору і пахучі ліси на ній і монастирі і скити і трави і квіти і монахів і паломників і дітей. А його? запитала себе. І майже притакнула в душі…
Вся запаленіла скоро кинула оком, чи не ріжниться чим від иньших молоденьких отроків султана. Не ріжнилася зовсім одягом і мабуть не багато виглядом. Успокоїлася.
І знов тішилася всім, що бачила навкруги. Тішилася своєю власною радістю з життя і гралася мов ясним кришталом — думкою, яка аж тут її привела. Тою думкою, що зродилася в її головці в часі розмови з монахом-відступником.
Вдивилася в товпу монахів і здавалося їй, що бачила якесь знакоме обличча — десь біля самого Прота, начальника всіх монастирів на Афоні, котрий витав Сулеймана.
Тепла струя перейшла їй від серця до мозку і очей. І здавалося їй, що ясний криштал думки, який урадився в ній, зачинає розгріватися й виглядає, як горючий камінь, про який пророкувала їй циганка, що буде мати його у волоссю. Вже мала його — в голові…
Спокійно пішла в товпі отроків біля Сулеймана до монастиря св. Пантелеймона.
Коли підійшла до нього з Сулейманом, побачила на верху камяної брами монастиря вже невиразний від старости надпис: „Святу Обитель сію возобновил человік, що вірив у Бога: Князь на Галичи, Перемишлі, Звенигороді, Ушиці і Бакоті, Ярослав Осмомисл, син Володимирка. Успе в Бозі 1187 года.“
З глибоким зворушенням відчитала старий надпис і побожно змовила „Отченаш“ за душу великого володаря своєї рідної землі.
Після скромного снідання, яким монахи приняли високого гостя і його товаришів, а яке складалося з чорного хліба, меду і води, пішла Настя оглянути головну церкву і її скити розсипані по недалеких скелях.
Але як тільки вийшла з киновії, зустріла несподівано знакомого відступника, що йшов з якимсь дуже старим монахом.
Збентежилася й хотіла його оминути. Одначе він показав її свому товаришеви і сказав до ньої в її рідній мові:
— „Це улюблений отрок султана Сулеймана, христіянин. Ось тут був мій дім, моя дитинко!“ звернувся до Настуні.
Старий монах з білою бородою вдивився в неї своїми синіми очима, поблагословив її знаком хреста і сказав до знакомого Насті відступника:
— „Може, о. Іване, той отрок хоче оглянути нашу обитель?“
— „Так“, відповіла живо Настя.
По тім, що монах назвав відступника „отче Іване“, зміркувала, що тут не знають про його відступство. Але не хотіла його зраджувати. Розуміла, що тоді і він мігби видати її тайну, що вона не отрок султана, але його любка.
Ішли в трійку як представники трьох поколінь. Настуня чула ще в дома від батька і про св. Афон і про монастир св. Пантелеймона, як про місця, до котрих від віків спрямовані були серця й уми всіх побожних паломників нашої землі. Знала також, що вступ на св. Афон заборонений жінкам ще від часів царя Константина і що на Афоні не була ще ні одна Українка, навіть ніяка княгиня. Серце її билося так, як бється в грудях того, хто перший вийде на недоступний верх гори.
— „Ти, сину, з нашої землі? А звідки?“ почав старий монах.— „З Рогатина“, відповіла.
— „Знаю. Ще не знищили його бісурмани?“ Жаль блиснув в його синіх, старечих очах.
Увійшли в церкву, де здалека блистів головний вівтар прекрасної роботи. Настя побожно перехрестилася. Старий монах попровадив її перед сам престол і почав:
— „Святую трапезу сію сотворили сице: Собра во єдино злато і серебро і бисеріе і каменіе многоцінно і мідь і олово і желізо і от всіх вещей вложи в горн. І егда смішашеся вся, слія трапезу. І бисть красота трапези сиріч престола неізреченная і недомисленная уму человіческому, занеже овида убоявляшеся злата, овогдаж серебрна, овогдаж яко камень драгій, овогдаж інакова…“
Глибоке вражіння зробили на ній сі слова старого монаха, — сама не знала чому.
„Die Nacht ist still,
Die Stunde steht
Vergangenheit rührt sacht
An goldnen Glocken“.
Ідучи дальше до найблищого скита, побачила красу Святої Гори. Кругом під ногами розливалися ясні води архіпеляґу: Лаврові дерева і прочитан[1] пишно прикривали наготу скель, над котрими високо кружляли вірли. Як ухом сягнути, — панувала тиша. Не переривали тиші ні рев звірів, ні блеяння стад. Бо по уставам „Святої Гори“ заборонений там побут самицям усяких животних і нема розмножування. І ніщо не нарушує глибокої тиші. Хіба вітер просвистить час до часу в гірських проваллях або прошелестить у листю дерев і корчів. І знов тиша. Одно лиш море глухо й одноманітно шумить у прибережжа.
Захоплена красою афонської природи, запитала старого монаха, хто вибрав сю гору на святу обитель.
Старець ідучи під гору, втомився. Сів, відпочав хвилинку й почав: „Старе передання восточної церкви каже:— „Коли в Єрусалимі святі апостоли з Божою Матірю кинули жереб, кому яка земля припаде для проповіді евангелія, — дісталася Богоматери Іверська Земля[2]. Але ангел сказав їй, що та земля просвітиться пізніще, а її сам Бог приведе там, де очікують її опіки. Тимчасом чотиродневний Лазар, що був тоді епископом на Кипрійськім Острові, дуже хотів бачити Божу Матір. Але боявся прибути в Єрусалим, бо там булиб гонили його. І за дозволом Богоматери прислав по неї корабель, на якім вона плила до Кипру. Та нараз подув противний вітер і корабель прибув у пристань Дафні, до Святої Гори, де стояв храм поганського бога Апольона і куди прибувало багато людей, щоб почути пророцтва про свої сердечні тайни і навіть про тайну самого життя. Як тільки Божа Мати ступила ногою на беріг, всі камяні ідоли закричали: „Люде! Йдіть до пристані і прийміть Марію, Матір Ісуса!“ Народ поспішив на беріг моря і приняв з почестю Богоматір. А вона оповістила народови про Ісуса. І всі впали й поклонилися йому, увірували в нього і хрестилися. Багато чудес совершила тут Божа мати і сказала: „Се місто буди мні в жребій, данний мні от Сина і Бога моего!“ Поблагословила народ і сказала: „Благодать Божа да пребудет на місті сім і на пребивающих зді с вірою і благоговінієм… Потребная же к житію благая будуть ім с малим трудом ізобильна…“ Поблагословила ще раз народ і поплила в Кипр. А як минуло вісім сот літ, знов зявилася тут Богомати в сні пустинножителю Петру. Він мав такий сон: Святий Николай клячав перед Богоматірю й показуючи на нього, на Петра, просив її, щоб показала йому місце для чернечого життя. А вона сказала: „Во Афоні горі будет покой его, то бо єсть жребій мій от Сина мні даний, да отлучающимся мірских молв і ємлющимся духових подвигов по силі своей там временне житіе свое проведуть без печалі…“ Таким остане святий Афон до скончанія міра…“[3].
Настуня закрила очі рукою.
Все те, що оповів старий монах, видалося їй таким природним і правдивим, що немов бачила й чула, як оживають і кричать камяні ідоли, кричать про чуда, які мають діятися на землі. Вірила твердо в чуда. Бо чиж не чудом було для неї те, що вона сюди дісталася? Дісталася всупереч приреченням цілих поколінь могутних царів!… Дісталася як невольниця туди, де століттями не могли дістатися навіть жінки наймогутнійших царів Византії. Чиж не чудом було, що з товпи бідних невольниць так скоро вийшла аж на місце, якого їй завидують дочки перших домів сеї землі?
Відчула якийсь дивний біль, що там у низу мучаться товаришки її недолі. Той біль був змішаний з роскішною радістю, що вона не там, між ними…
Всім серцем відчула дивну руку Господню, котра привела її аж сюди — Чорним Шляхом ординським і Диким Полем килиїмським. Привела ненарушену і невинну. Привела і призначила до якоїсь великої проби-боротьби. А передтим дала їй ще у ласці своїй побачити найсвятійшу обитель Греції та помолитися у ній.
З глибоких тихих ущель і дебрів Святої Гори виходили до неї чудові мрії мов срібна мряка й нечутно шептали до вуха, що вона призначена до надзвичайних діл.
Хотіла ще тільки побачити Матінку Господню, Воротарницю. І запитала:
— „Чи далеко відси Іверський Монастир?“
Старий монах зачав здивовано дивитися на молоденького отрока. Бо за Іверським Монастирем попитували звичайно старі люде, які мали тяжкі гріхи на совісти. Вони хотіли перед смертю подивитися в обличча матери Судді…
Помалу відповів:
— „Недалеко, синку!… На другім березі сього вузького півострова… Заки я відправлю Службу Божу, ти вже можеш там бути…
По хвилі додав:
— „Ти хочеш бачити Іверську Ікону Богоматери?“
Настя, бачучи, що старець розбалакався і радо говорить про святі річи Афону, запитала:
— „А відки та ікона взялася?“
— „Одного вечера — зачав старий — іноки Іверської Обителі побачили на морі полумінний стовп, що верхом сягав аж до неба. Переняті жахом, не могли рушитися з місця, тільки молилися. А те видіння повторялося ночами і днями. Згодом побачили, що той огненний стовп горить перед іконою Божої Матери і спробували на човнах підплисти до неї. Але чим більше підпливали, тим більше ікона віддалялася. Тоді іверські монахи зібралися в храмі і слізно молили Господа, щоб він подарував їх обителі той неоцінений скарб — ікону Богоматери. Господь вислухав їх молитви. Найпобожніщому з них, Гавриілови з Грузії, зявилася в сні Пресвята Діва і сказала: „Вийди в море і з вірою ступай по филях до мого образа!“ Гавриїл вступив на море, перейшов по водах як по суші і приняв у свої обійми ікону Пречистої Діви. Іверські іноки поставили чудотворну ікону в головнім вівтарі. Але на другий день перед утреню інок, що засвічував лямпади, вступивши в храм, не застав у нім ікони. По довгім шуканню побачили її перелякані монахи на стіні, над монастирськими воротами й віднесли на попередне місце. Але на другий день рано знайшли її знов над ворітьми. Це чудо повторилося багато разів. Нарешті Пречиста Діва знов зявилася монаху Гавриілу і сказала: „Обяви братії, що я не хочу щоб вони мене охороняли, але я хочу їх охороняти — і тепер і в будучім життю.“ Братія сповнила волю Богоматери. Від того часу і до нині Іверська Ікона знаходиться над брамою монастиря. Як прийшли тут мусулмани, то вдерлися в Іверську Обитель. А був між ними Араб, що називався Варвар. Він з ненависти до христової віри ножем ударив Божу Матір в обличча. Але побачивши, що жива кров потекла з її рани, що й сегодня можна ще пізнати, — покаявся, увірив і став скитським монахом і спасся і став святим. Його малюють, синку, чорного як мурина, з ножем, зі стрілами і з луком…“
Настя сиділа і в екстазі слухала святих лєґенд афонських. Картини, які малював їй старий монах-маляр, пересувалися їй мов живі перед очима. Слова: „Обяви братії, що я хочу їх охороняти“ — врізалися їй у память незнищимо.
З задуми збудив її бувший о. Іван, що весь час не промовив ні слова. Тепер додав, важучи кожде слово:
— „Жіночого пола на святім Афоні не було вже більше як тисячу літ. Афонські отці законоположили, щоб жіночий пол не мав вступу на Святу Гору. А се потверджено було грамотами всіх царів візантійських і великих султанів. Була тут лише жінка першого христіянського царя Константина. Але як тільки підійшла до першого скита, Божа Мати крикнула з ікони: „Ти чого сюди! тут іноки, а ти жінка! Ні кроку дальше!“… Цариця злякалася й вернула до Візантії та оповіла се брату Аркадію. Се той, котрий що року присилав сюди 12 фунтів золота і 17 срібла з царської скарбниці. А як настали турецькі султани, то й вони пошанували святий закон Афонський…“
З Настунею діялося щось надзвичайне під впливом дивної тиші й оповідань. Здавалося їй, що тутешні монахи люде не з сего світа. Якийсь внутрішний розрух опанував її душу, мов орану весною земельку, в яку має западати насіння.
Постава й рухи старого монаха вже від першої хвилі зустрічи з ним робили на неї вражіння, що він мусів колись належати до високо поставлених людей. Тепер по його оповіданнях набрала переконання, що він мігби їй неодно сказати і в иньших справах: тих, що ними зацікавив її Річчі у школі невольниць. По надумі промовила до нього:
— Скажи мені, старче Божий, чому Турки мають свою сильну владу на великих землях, а ми ні?
Старець видивився на неї з такою увагою, що аж брови зморщив. Опісля повагом відповів:
— І ми все те мали, мій молоденький сину…
— Чомуж ми втратили? запитала з великим зацікавленням.
— Бо вірности в нас не було.
Старець зморщив чоло, якби пригадував собі щось давно забуте і продовжав:
— То мірські діла, мій сину! Але як ми не мали втратити своєї влади, коли вже в десять днів по смерти Владимира убили на Алті сина його, праведного Бориса… Та не в тім річ, що вбили. Було таке від часів синів Адама у всіх племен і народів. Але в тім сором і горе, що праведний Борис сконав, опущений військом своїм. Так само зраджений погиб і Гліб під Смоленськом і Святослав, в долині над Опором, серед гір високих, де і я літ тому пятьдесять молився і докидав соснини, щоб звірі не порили княжеського гробу… Всі вони погибли опущені військом своїм…Божий Старець мав слези в очах, коли згадав про се. Настя вдивлялася в нього як в образ і ловила кожде слово з його уст.
Тут старець знов напружив ум свій і високо зморщив чоло та почав:
„…А вь лѣто 6655[4] убиша Кіяне Игора Ольговича снемшеся вѣчемъ и похитиша въ церквѣ св. Өеодора когда князь бяше въ чернцехъ и въ скимѣ… И монатю на немтъ оторгоша и изтъ скитки изволокоша и елице изведоша изъ монастиря и убиша его и везоша на Подолье, на торговище, и нага повергоша…“
Відітхнув і продовжав:
…„А тисяцкій Лязор — то мусів бути варяжскій нащадок, мій синку, бо пошанував хоч тіло князя — повелѣ воинам взяти Игоря князя и они вземше покриша его одеждами своими и положиша тѣло его въ церкви святаго Михаила. И на ту нощь Бог прояви знаменіе велико: зажгошася надъ нимъ свѣщи вси. И наутрѣя приѣха игуменъ Антонъ и везе тѣло князя Игоря въ монастырь къ святому Симеону и тамо положиша его въ гробѣ…“
Старець знов відітхнув і додав: Так описує стара літопись нашої землі, як поводився наш народ з владою своєю, слухаючи підшепту бунтівників.
— „А на щож Бог допустив до такої страшної річи, коли той наш князь був праведник, як видно з чуда над тілом його?“ запитала Настя.
— „Бо дав Господь свобідну волю людям, сотворивши їх на образ і подобіє своє. Робіть, що уважаєте добрим, сказав їм, а не схочете, то побачите, до чого дійдете… На потомках потомків ваших відібю злобу вашу… Не спинялася та злоба і перед найбільшими володарями нашої землі, мій сину… Королеви Данилови, першому розумом по Соломоні, на пирі, при чужих послах, для більшої наруги наш Галичанин жбухнув чашу вина на обличча… А Ярослава Осмомисла, котрого навіть чужі князі і султани вибирали суддею за розум його, взяли Галичане на страшні тортури: живцем спалили перед очима його любу жінку… Се той сам господар нашої землі, за голови котрого сіяла вона золотом і достатком як ніколи. Се той сам, що відновив святу обитель сію…“
Тут Божий Старець показав рукою монастир св. Панталеймонна Ісцілителя й кінчив:
Аж до самого кінця нашої влади так поступали з нею! А Бог милосердний довго дивився на те, поки не приняв душі останного нашого князя, що сконав від отруї в тяжких муках… І не оставив уже на знущання жадного нащадка свого, бо помер молодий від злоби батьків наших… Ось чому ми, дитино, не маємо влади своєї… Не в тім річ, що були злі вчинки, а в тім, що не було спротиву в народі проти них… Не було ні пошани, ні оборони владі. Тому вона й упала…“
На Настю зробило те оповідання Божого старця тяжке вражіння.
Вимовилася втомою і вернула до монастиря.
З полудня виїхала з султаном і иньшими отроками через півостров до Іверської Обителі. Ґрунт був сухий і камянистий, з рідкими, але животворними потоками. Чудові ліси і сади стояли кругом, а в них дерева маслинні, оріхові, смоквові й помаранчеві, каштанові й кипарисові та огороди з овочами і виноградною лозою. Здалека виднів білий сніг на високих шпилях Святої Гори.
Вїхали в дубовий ліс, пишний, міцний і великий. Тиша тут була така, що навіть комахи не бреніли в воздусі.
— „Розумію“, сказав мов до себе Сулейман, чому тут спочивав найбільший завойовник Еребу[5], що дійшов найдальше на схід сонця…“
Настуня оглянулася ще раз в напрямі таємничого острова Самотраке, з котрого походила мати Олександра Великого. З гори видно було Самотраке й Лємнос, Імброс і Тассос і ледви замітну полосу берегів дарданельського проливу, Гелєспонту.
Вечеріло, як наближалися до Іверської Обителі на північно-західнім склоні Афону, що стояла на прибережжу морського заливу, на тлі потрійних недеїв гір, покритих нетрами й лісами. Якраз входила процесія в браму святої Обителі.
Іверські монахи глибоко клонили голови перед темною іконою Богоматери, що стояла над монастирською брамою.
Настуня глянула на Сулеймана і на ікону та мимохіть і собі склонила голову. Вид Іверської Богоматери був строгий. Вона представлялася як Мати грізного Судді. На ланиті темної ікони без ніяких слідів кольориту виднів знак крівавої рани, що надавав їй ще більше грізного вигляду.
Настя подивилася на Сулеймана. Він ще вдивлявся в образ матери „христіянського пророка“. Дрож незначно переходила і по його обличчу. Насунув турбан ще глибше на очі, ніж звичайно і твердим кроком увійшов на подвіря старого монастиря. Там заночував з усім почотом своїм в окремих келіях.
Хоч Настя втомлена була дорогою, але не могла заснути, в своїй келії. Місяць заливав її кімнату, таким сильним світлом, що було в ній ясно, мов у день. Дусилася в тій малій келії і чулася дуже самотна, мов осиротіла.
Чи поділали на неї монастирські мури, чи дух відречення від світа, що віяв тут від століть, чи таємнича ніч полудня, — досить, що веселість, яка ніколи не опускала її, щезла зовсім. Відчула потребу якоїсь охорони й опіки. Охорони не перед зовнішним світом, бо ту міг їй дати могучий Сулейман. Але охорони перед тим, що наближалося в її нутрі. Того ще не було. Одначе тінь того, що мало прийти, вперве тут упала на її молоду, розхвильовану душу…
Чула виразно, що розлетівся вже ніжний запах її першої любови, яку відчувала до Стефана та що помалу але постійно входить в її серце друга любов. Любов, котра хвилями зачинала опянювати її, дійсно як вино. Любов грішна, любов до невірного бісурменина, який ставав їй все дорощим. Пригадалася їй пісня сербських невольників. І пригадалася їй подруга Ірина. Що вона сказалаб на вістку, що — Настя стала жінкою султана!… Якась гордість пробудилася в її душі. Вже не журитиметься нічим!… Скарби незлічимі матиме в руках… Властива кождій жінці жадоба забезпечення себе і будучого потомства відпочивала в її душі як насичена боа. Рівночасно та думка справляла їй біль і лишала мов бурливий потік якийсь дивний осад в її нутрі.
Образ Богоматери „Воротарниці“ не сходив їй з тямки.
А місяць немов викликував на двір.
Встала. Одягнулася. Вийшла…
Припускала, що монастирська брама буде замкнена в тій порі. Але хотіла походити бодай по стежках монастирського города, блище чудотворної ікони. Тихо як кіточка перейшла попри султанську сторожу і підійшла до брами.
Брама була відчинена!… Біля неї міцно пахли сині бози і білі ясмини і червоні рожі і сині грозна квітів ґлицинії і червоний квіт брескви, що виглядав мов — кров на обличчу ікони… Пів пяна від запаху вийшла перед браму… Ніч була ясна і спокійна. Ні найменьший вітрець не віяв від Гелєспонту і від Пропонтиди. А єлинське море, гладке мов зеркало, посріблене сяйвом місячного блиску, віддихало тихо як великий став під Рогатином… На спомин Рідного Краю задріжало серце молодої Насті й очі її звернулися до обличча Божої Матери.
Воно було — зовсім інакше, як в день! Якесь більше задумане і меньше остре, хоч все ще суворе.
Молода невольниця в екстазі впала на коліна і поцілувала чужу землю. З острахом подивилася на Іверську Ікону, очікуючи, що вона ось-ось крикне, зійде знад брами і прожене її зі Святої Гори. Але ікона з суворим видом мовчала й немов готувалася слухати її молитви. І молода невольниця зачала молитися до образа з таким переняттям, якби говорила до живої людини:
— …„Матінко Господня, Воротарнице! Твій Син сказав до всіх людей: Просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, стукайте і отворять вам… Матінко Господня, Воротарнице в Іверській Іконі на Святім Афоні!… І я тебе прошу!… І я шукаю Твоєї опіки!… І я стукаю до милосердя Твого!…“
Відітхнула, коли важила в душі те, що дальше мала сказати ласкавій Матери Бога, котра знає, що таке біль. Прочувала, що зможе вертати. Але з чим і до кого? Хто знає, чи там живуть іще батько і ненька? Хто знає, чи Стефан не оженився вже? І чи вільно тут тратити таку нагоду до сили і до влади?… Тут пригадалася їй ворожба циганки, що буде великою панею. Відітхнула і знов молилася:
— …„Я бідна дівчина з далекої країни, без дому і без роду між людьми чужими, одна-одинока як билина в полі! Мене вирвали з дому й загнали в світ далекий. Але я не прошу ні за свою волю, ні за своє щастя… Матінко Господня, Воротарнице! Дай мені тільки знак, що робити маю у своїм ваганню! Я не можу забути мук нещасних бранців і осель пожежі в своїм ріднім краю. Може ти так хочеш, щоб я злагіднила великі нещастя рідної землі? Дай мені знак який небудь від всемогучого Сина Свого в Тройци єдиній! Адже він знає все і всім опікується, навіть червачком найменшим! А біль душі моєї більший, ніж біль розтоптаного червака. Я не хотілаб вирікатися церкви, в якій молиться мій батько. Бо тоді буду самотна ще більше, ніж тепер. Алеж інакше не принесу пільги тисячам нещасних. Ти знаєш, що таке біль! Встався за мною до Всемогучого Бога, що сотворив небо і море і вітри і птиці небесні, що наказав людям творити добрі діла. Дай мені знак який небудь, Матінко Господня, Воротарнице! Може якраз в тій ціли дивна рука Божа привела мене аж сюди, степами і морями, щоб я принесла пільгу горіючим селам і гнаним у неволю жінкам і мужчинам? Дай мені знак який небудь, Матінко Господня, Воротарнице! Кивни своїм оком, задріжи повікою, витягни пальчик до мене!…“
Молилася всею наівною щирістю невинної душі. І дивилася пильно-пильно то у вираз обличча Матінки Бога, Воротарниці то в безвісти синього неба над святим Афоном. Але не змінялося дивне обличча ікони. Лиш у небесних таємних безвістях тихо моргали зорі на синім тлі і ясний місяць сунув мов млинове коло.
Була сама. І відчула самоту. І якийсь дивний внутрішний голос немов заговорив до неї:
— „На образ і подобіє своє сотворив Бог людину. І дав людині промінь розуму свого і вольної волі своєї як дві могутні керми, щоб переплила життя. Рішай сама після розуму свого і волі своєї, що їх дав тобі Бог! А прийде час, коли Бог дасть тобі не оден знак, але багато, чи ти добре рішила і чи добрі стежки твої…“
Почула брязк зброї і відгомін кроків серед нічної тиші. То сторожа підносила зброю.
В брамі стояв задуманий Сулейман з насуненим глибоко турбаном, з кривою шаблею при боці. І він не міг заснути тої ночі. І йому не сходив з тямки суворий образ Воротарниці Обителі, в якій заночував. І він вийшов, щоби в ночи подивитися на той таємний образ матери христіянського пророка, якого замучили солдати.
Великий султан усміхнувся над тим, що зробили предки теперішних ісповідників віри сина Марії. Думав, що якби так його влада простягалася тоді над Єрусалимом, як простягається тепер — то певно ні оден мусулманський намісник не дозволивби був так мучити того невинного проповідника в білому хитоні! А так — предки „джаврів“ споганили світ: скрізь, куди приходять їх потомки, несуть зі собою знак шибениці, на якій повісили свого Пророка!
— „Чи бачив хто щось подібне!“ думав ідучи великий султан, що не терпів христіянської віри, а передовсім знаку хреста. — „Куди не глянь у їх краю, скрізь бачиш їх святу шибеницю: при стежках і шляхах і на розпуттях, на домах, і на церквах і на стягах та коронах їх князів і монархів, на грошах, ба навіть на грудях їх послів!… Навіть на своїй любці бачив я шибеницю!… А так міцно держаться ті „джаври“ своєї шибениці, що навіть невольниця не хотіла зречися знаку шибениці за ціну султанського сиґнета! І чого вони так держаться тої шибениці, на котрій їх божевільні предки повісили їх Пророка?“
Так думав каліф усіх мусулман і не знаходив на се відповіди.
Але велика твердість „джаврів“ подобалася йому, як подобалося все, що було тверде, велике, глибоке і правдиве, хочби й разило його. Вірив у те, що Магомет був більшим пророком ніж Христос і що прийшов по нім, аби таксамо „поправити“ його віру, як Христос поправив віру пророка Євреїв, Мойсея.
Євреїв не любив з ріжних причин. А головно тому, що вони не мали в собі спокою.Приглядався нераз, як його яничари добивали полонених ріжних народів. Джаври звичайно спокійно умирали, а Євреї ні. Не терпів сього. З джаврів подібно вертілися перед смертю Вірмени і Греки. Їх таксамо не терпів султан. Великий, погідний спокій тої невольниці, що онде молилася до матери свого Пророка, імпонував йому так, як імпонував добрий полк, що йшов на певну смерть, — уперто, твердо.
Очевидно — вона мусіла вже запримітити його. Але не звертала на нього найменьшої уваги. Се дразнило його — й подобалося йому, що був хтось, що не звертав на нього уваги. В почуттю своєї сили й могутности відчував потребу того. Майже з покорою виждав аж його любка скінчила молитися.
Встала і просто підійшла до нього так природно і наівно, як дитина.
Пішли обоє понад морський беріг.
Вона ще раз оглянулася. І мовби чула, як у місячнім сяйві йшов мов люнатик бувший монах, відступник. Ішов без шапки, з заломаними руками і з болем на обличчі. Чи так мучило його відступство від христової віри, чи злочини, яких доконував у своїй шпіонській службі, чи одно і друге? Тепер зрозуміла Настуня, чому він так гарно-гарно оповідав їй, як то Мати Божа Воротарниця в ясну спокійну ніч прощає злочинцям їх страшні діла. Збагнула вже його душу і його мрії. Додумалася всего… А він ішов просто до образа над брамою. І не бачив нічого, задивлений у жерело ласки. Хто знає, як довго мрів він про сю молитву перед чудотворним образом Богоматери? Подумала Настуня.
Оглянулася ще кілька разів. І все бачила, як ішли-скрадалися до образа темні тіни людей-грішників. Всі вони мали якийсь тягар на душі. Всі, всі, всі. А Сулейман? подумала. Цікаво, яка його душа — там — у самім нутрі?…
Султан запримітив у Настуні якусь зміну. Була ще погіднійша, як звичайно. Така дуже погідна, як осінь, що дає солодкі овочі.
— „Може попращалася зі своїм Богом?“ — шибнуло йому в душі.В тій хвилі припускав, що вона покорилася перед ним так, як покорилася перед його предками отся христіянська земля з усіми святинями.
Радість засіяла на його обличчу і на хвилину остудила його горячу любов, як остуджує все, що — вже осягнене…
Але глянувши в очі невольниці, відчув, що сю твердиню не вистарчить раз здобути. Великий завойовник вишептав мимохіть слова:
— „Люблю тебе…“
— „І — я“, дуже тихо відповіла молода невольниця, так тихо, що великий султан не знав, чи він дійсно чув ті слова, чи тільки причулося йому те, що хотів чути.
Час для нього немов задержався від невиразного словечка його любки, що до котрого не був певний, чи дійсно його чув.
Але радість його через те не була менша. Якась розхвильована, солодка роскіш, що давала йому небувале почуття сили і життєвої радости, обхопила все його єство. Мов зелєктризований перуном стояв великий султан Османів на березі вічногомонного моря. І чув у собі подвійну силу і подвійну велич. Чув у собі погідну радість з життя, яку переливала в його серце та тиха дівчина з далекої країни. Помалу минало його розхвилювання. І обличча султана залив спокій, який йому найбільше подобався в людях.
А від таємничого острова Самотраке сунув місяць вповні, спокійний як найбільший володар Османів. Сунув і сипав своє срібне світло на пальчасте листя винограду, на вічно зелене гилля дерев лаврових, на високу браму іноків іверських, на сніжисті шпилі Святої Гори і на мінливі води Єлинського Моря, в котрім також любилися Божі сотворіння й через любов набирали сили до дальшого життя в невідомій глибині.
Та не знав великий султан, яка глибина була в душі його любки і що мало вийти з глибини тої душі.
А на неї святий Афон зробив таке сильне вражіння, що рішилася, не покинути христової віри за ніякі скарби світа, навіть за діядем султанки Османів! А що вже полюбила молодого Сулеймана і хотіла стати його жінкою, то відчула, як колеться душа і як великий біль входить у серце. І бачила вже перед собою круту стежину думки, якою мала йти душа її, тягнена двома силами: вірою і любовю. О, вже чула, що буде мати що прощати їй Матінка Господня, Воротарниця, на Святім Афоні, в Іверській іконі…
Любов і віра, дві найбільші сили в людині, вже боролися в ній, як бореться буря з берегом Гелєспонту. Земська любов зачинала покривати все, освітлювана лискавицями того, що люде називають щастям-долею. Покривала їх обоє.
Він мимо розуму свого не бачив навіть того, що вона вже вспіла дати йому й учителя і на прощу до святого місця „джаврів“ затягнути. Великий султан Османів у квіті своєї молодости йшов поруч улюбленої жінки святими стежками Афону, як ішов колись прародич Роксоляни. А вона йшла як Ева, навіть не думаючи про те, чи він завагається зїсти все, що вона йому подасть — вона, його будуча жінка…
Великий султан Османів, володар трьох частей Світа, ішов в облаках райської роскоші — з бідною дівчиною, з невольницею. Він здобув її любов у хвилі, коли вона побачила як він спокійно ждав, заки вона скінчить молитву до Бога свого. В тій хвилині здобув володар Османів найбільшу любов свого життя, найбільшу роскіш його і — найтяжшу прикрість…
Бо кожда правдива любов се повторення таємного минулого всего людського. Се золотий дзвін його бувальщини: його високих злетів і крівавих упадків та покути.
О, дивний єсть звязок мужчини з жінкою, а імя йому таємниця…
О, багато наук винесла Настя з першої своєї прощі в далекій чужині. І навіть не сподівалася ще одної розвязки питання, котре час до часу запрятувало її розбуджені в Криму думки.
А сталося се так:
Коли вже мала вертати з Сулейманом до монастиря зі своєї прогульки в спокійну, тиху ніч, — нараз від Гелєспонту повіяв напрасний вихор і закрутилося море під Афоном. І засичали збурені води і похилилися від вихрів ліси на горах. А поміж скелями Афону щось застогнало й засвистіло. І видно було, як в глибоких яругах немов з жаху трясеться вся рістня. І небезпечно стало йти дальше, бо вихор підривав піднесені до ходу ноги та міг кинути в пропасть.
Сулейман глянув на Настю, котра дріжала зі страху і холоду. Опісля подивився довкруги, потягнув її за руку в тихіще місце під густе дерево між скелями, зняв зі себе свій верхній одяг й обтулив перелякану дівчину. А сам обличчам звернувся до Мекки й похиливши голову, зачав молитися. Молилася й Настя до Бога свого, вся дріжачи зі страху.
А тимчасом небо затягнулося хмарами і грім зачав ричати, тисячним хором лунаючи між скелями Афону. І погасли всі звізди на небі якби їх ніколи не було і настала темна ніч, а з чорних хмар хлинули потоки дощу. Серед несамовитої темряви час до часу прорізувала небо таксамо несамовита ясність. В її жахливім фосфоричнім блеску тим страшніще виглядали чорні челюсти вирів на морі, котрі крутилися немов у шаленім танці й летіли на береги Афону. По кождім освітленню наступала ще тяжша темрява і не видно було навіть руки перед очима.
Настя вся дріжала в обіймах Сулеймана, притулившись до дерева. Не говорила ні слова і не чула, що він говорив. Думки в неї бігали безладно, а всі кружляли коло несамовитого світла, що раз-у-раз роздирало темряву. Нараз і нутро її переляканого духа роздерла подібна лискавка…
Зрозуміла, чому її батько так не любив розяснювання будуччини ворожками… Адже по кождім такім розяснюванню наступала — ще більша темрява. І хто, уповаючи на розяснення йому шляху скорою лискавкою, пустивсяб іти куди-небудь, того напевно ждалаб заглада. Бачила се наглядно.
Коли на хвильку затих рев бурі і гриміт громів на горах, вчула, як говорив до неї молодий султан Османів:
— „Ти вся прозябла, я дам тобі зараз і свій кафтан.“
Відповіла:
— „Ти володар великої держави, а я никла квітка, як казав учитель Абдуллаг. Таких як я, багато, таких як ти нема…“Сулейман не відповів ні слова і зачав розпинати свій кафтан. Задержала його руку, кажучи:
— „Не хочу!“
— „Чому?“
— „За тобою вже напевно шукають твої люде і кождої хвилини можуть сюди доповзти.“
— „І щож з того?“
— „Тай щож подумають собі, коли побачать, що великий султан Османів дріжить в сорочці на дощи, а кафтан свій дав — служниці з гарему свого?…“
— „Ти не служниця, ти будеш найлюбіща жінка моя!“
— „Ще ні, ще ні! І Бог знає, що буде з нашої любови. Тай не хочу я, щоби твої люде зле думали про мене, колиб я допустила до того, щоб ти наразив для мене своє здоровля.“
— „Не оглядайся на людей!“
— „А на твою матір також ні? Таж вона довідалабся про все…“
Се здержало Сулеймана.
А буря дальше гула. І султана Османів дійсно шукали його вірні люде, повзучи з нараженням життя поміж скелі Афону, що дріжали від ударів перунів. Два з них погибли: оден упав у пропасть, другого вдарив перун й убив на місци.
На другий день Настя бачила тіла обидвох, покриті військовим знаменем.
