Роксоляна/X
| ◀ IX. І зачалася боротьба невольниці з паном трьох частей світа | Роксоляна X. В парку Ільдіз-Кіоску |
XI. Перша подорож на прощу Роксоляни ▶ |
|
Дивний єсть звязок мужчини з жінкою, а імя йому таємниця. Глибінь тої таємниці пізнала тільки Церква. І тому — не розвязує її, тай називає тайною.
Молодий Сулейман спробував ще раз освободити свої почування й думки від чару блідої дівчини. Перейшовся по иньшім крилі і відвідав свою першу жінку. Успокоївся.
Але як тільки зголосився Мугієддін-Сірек зі своїм звітом у дорученій йому справі, Сулейман знов занепокоївся… Який вислід? Що приносить йому старий приятель?…
Мугієддін докладно переповів султанови все, що довідався від бувшого монаха.
Цікавість султана росла. Він запитав старого Мугієддіна, що думає про вислід.
— „Нічого не можна ще думати,“ сказав старий. — „Се дивна дівчина.“
— „А що робити, як упреться їхати на Афон?“
— „Гадаю, що коли попередні володарі опиралися дивним забаганкам жіночим і додержували приречень своїх батьків, то опреться і Султан Сулейман. І ще радивби я вислухати, що скаже Муфті Кемаль Пашасаде.“
Султан вже був непевний, чи опреться, хоч не міг собі уявити того, як можна зломити батьківське приречення. Але та непевність так його подразнила, що зараз наказав заповісти свої відвідини молодій Хуррем. Постановив зимно поводитися супроти неї й не уступити перед її афонською забаганкою.Вже на коридорах, якими йшов до кімнат Ель Хуррем, зауважив, що служниці й евнухи дивляться на нього зовсім інакше, ніж дивилися досі: з якоюсь більше напруженою увагою й надзвичайною цікавістю. Та їх цікавість була така велика, що навіть важилися не схиляти належно голов, щоб тільки докладніще придивлятися йому. Се його дратувало. Але рівночасно та їх цікавість уділилася й йому.
Евнухи, що стояли біля кімнат Ель Хуррем, отворили йому двері так якось дивно, якби вже не він тут був головна особа, а та бліда невольниця, до якої йшов!… Усміхнувся, як усміхається в думці лев, що переходить попри нору мишки.
Вступив напрасним, молодечим кроком.
І — тихо став майже біля самих дверей ясно освітленої кімнати Ель Хуррем.
Його любка очевидно ждала на нього стоячи. Але була се рішучо вже не та сама дівчина, з котрою недавно говорив. Так основно змінилася… Хвилю не здавав собі молодий султан справи з того, що саме сталося з нею. Щойно помалу освідомлював собі свої вражіння.
Першим, дуже сильним його вражінням, був її поклін — рівний, спокійний і поважний. Так здоровила тільки одна особа, яку досі знав: його молода ще мати, яку султан дуже шанував. Мимохіть порівняв їх знов у душі. І знов здавалося йому, що вона має в собі щось подібне до його матері.
Другим сильним вражінням був одяг Ель Хуррем. Се вже не був сірий одяг невольниці, який заслонює красу тіла. Через тонкі і як сніг білі муслини перебивало її рожеве молоде тіло, дискретно заслонене і гарне, як весняна земля, що родить пахучі квіти. Накинений на рамена плащ з темних фарарів, підшитий дорогим адамашком, спадав аж до маленьких стіп, обутих у мешти з біленького шовку. На грудях мала чудовий нашийник з біломатових перлів, а на золотистім волоссю білошовковий турбан на турецький лад. На нім пишався горючий камінь. Виглядала в тім одязі як правдива султанка…
Але найбільше вражіння робила вона сама: її великі спокійні очи й маєстатично-спокійне обличча і ціла постава. Щось тепле й дуже живе било з її на око спокійного обличча. З очей видніла якась думка, що так оживляла її личко, як горючий камінь оживляв її турецький турбан. Молодий султан відчув інстинктом любови, що то нова думка відродила її та що довкруги тої думки збирається у неї все: кожда частинка її одягу і прикрас, кождий її рух і кождий напрям, всі її почування й гадки.
— „Чи се може початок любови, любови до мене?“ подумав на хвильку. І дрож перейшла його тілом як елєктрична струя. Почувся більшим і сильнійшим, мовби щось доповнило його силу. Подібне вражіння мав тільки в кімнаті своєї матери. Але се було сильнійше, приємнійше й мало в собі щось, що непокоїло його душу — можністю утрати.
Все те разом заворушило змисли й ум Падишаха та скристалізувалося в нім в одно одиноке, міцне не то почування не то думку: „Вона повинна бути моя жінка!…“
Пригадалися йому слова досвідченого Кізляр-Аґи, що благословенна Хуррем виглядає в новім одязі як рожеве сонце у квітах ясмину. Був йому вдячний за таку оцінку своєї любки. Так, вона дійсно виглядала як ніжно-рожеве сонце, ранним ранком оточене білою імлою небесних муслинів. І в душі молодого Сулеймана почався новий ранок життя.
Вона весь час мала скромно спущені очи. Не оглядала його, бо не потребувала: інстинктом жінки чула, що діється в нім. Спокійно ждала, що скаже.
Молодий Сулейман, опанувавши перші вражіння, промовив:
— „Ти зібрана на вихід?“
— „Так. Може підемо в парк?“
Як би була сказала: Ходім до парку! — бувби напевно відповів: Ні, останьмо тут. Але вона тільки питала, чи може піде в парк. Відповів:
— „Підемо, дуже прошу. Там дійсно дуже гарно.“
Відчинила йому двері — таксамо, як тоді, коли була служницею одної з його одалісок… Ся скромність аж заболіла його і збентежила. Йшов біля неї коридорами палати так, якби не він був тут головна особа, а вона. Ішов так зразу мимоволі, потому свідомо. І мав якусь дивну роскіш з того, що запримітили се і чорні евнухи і стрічні невольниці й молоді одаліски, які нароком виходили з кімнат… Запримітили, бо кланялися низше їй, ніж йому, панови трьох частей світа! Уважав се окупом своїй любови до неї. І мав утіху з того, що молода Хуррем приязніще відповідала на поклони слуг і невольниць, ніж на привіти його жінок.
В цілім величезнім палацу Падишаха не було вже нікого, хто не знавби, що буде нова султанка Місафір, наймогутніща зі всіх.
„Silberblüten im dunklen Zelt —
Sternenfunkelnder Garten.
Deine Augen lauschen erhellt:
Wollen Wunder erwarten.
Hinter Bäumen glänzt ein Gold,
Ist ein Kämmerfensterlein:
Mögen dort die Wunder sein,
Die zu Dir gewollt?..“
Опустивши палату, почулася молода невольниця свобідніща у великім парку, що доходив аж до моря Мармара. Розуміла, що тепер розіграється гра, яка вирішить те, чи вона лишиться невольницею, чи стане наймогутніщою царицею світа.
Тиша панувала у величавім парку Падишаха. Чудова тиша ночі в Дері-Сеадеті. Понад верхами столітних дерев сунув тихо місяць по синьому небі у безмежну даль. І ясно світила молочна дорога, що виглядала мов срібний шаль, тканий з міліонів розсипаних перлів і святоіванських мушок-світляників.
Молода Ель Хуррем зітхнула до неба, до Матінки Бога, Воротарниці. Іще раз, останній, згадала свободу. Згадала 14 великих брам Стамбулу й вибирала в душі, якою хотілаб виїхати в Рідний Край. Сімома виходять війська Падишаха: вони для звичайних людей зачинені. А для неї — замикалося в уяві і сім останніх брам Царгороду… Глянула на квіти і на кращий від квітів одяг, який мала на собі. Тай відчула, перший раз відчула — порив вдячности для молодого Сулеймана.
Зірвала пук ясминів з куща, котрий минали і дала його молодому товаришеви прогульки. Та промовила тихо:
— „Хочу подякувати тобі за новий одяг. Він такий гарний!… А се так приємно хоч на короткий час — мати гарний одяг…“— „Чому на короткий час?“ запитав, подякувавши поглядом за квіти.
— „Бо я невольниця. Невольницю вдягають і роздягають по волі її пана…“
Засміялася так природно й весело, якби хотіла сказати: „Але я приготована на се! Мені властиво все одно, як це скінчиться…“ Та не було се все одно молодому Сулейману. Він відхилив її плащ і взяв за руку. По хвилі запитав:
— „Скажи мені Ель Хуррем, що ти робилаб, якби сповнилося твоє бажання і твоїй волі підлягалаби вся моя земля від тихого Дунаю до Базри і Баґдаду, до камяних могил фараонів і до найдальших стійок моїх військ у пустинях… “
Втягав запах зачарованих ясминів як найсолодший нектар і памятав кожде слово її бажання з першої розмови.
— „Я передтим просилаб о зломання одного приречення…“
Знав, про що говорить. Але не хотів навіть допустити до розмови про се і сказав:
— „Якіж дивні ті жінки! Приречення мужчини не ломлять!“
Подумала хвилю і сказала:
— „Я будувалаб, багато будувалаб!“
— „Щож ти будувалаб!“ запитав з тим більшим зацікавленням, що досі ні одна з його жінок не висказала подібного бажання.
Відповіла поважно, але так приязно, якби вже просила його, дати фонди на ті будови:
— „Наперед збудувалаб я велику імарет[1]. Бо не можу думати про те, як убогі ходять голодні й не мають ні чим, ні де заспокоїти голоду свого.“
Став здивований. Вона виростала в його очах на дійсну султанку.
— „А потому?“ запитав.
— „Потому казалаб я збудувати велику дареш-шіфу[2].“— „Дуже гарно, Ель Хуррем! А потому?“
— „А потому каравансерай для подорожних і чужинців…“
Останнє слово виповіла майже нечутно. Але тим краще увійшло воно в душу великого султана. Був захоплений.
— „Ти маєш не тільки великий розум, але й дуже добре серце, що не забуваєш людей з країни, з котрої походиш. І щож ти будувалаб далі? Султанська скарбниця ще тим не дуже булаб нарушена,“ додав з веселістю в очах.
— „Дальше збудувалаб я великий гамам[3], бо не можу дивитися на бруд людей.“
— „Ти маєш всесторонно гарну душу, моя дорога“, сказав Сулейман. „Будуй дальше! Тобі варта віддати скарбницю, бо думаєш про обовязки султана.“
— „І ще збудувалаб я багато мекбетів[4]…“
— „Гарно! Що ще?“
— „І ще дуже велику кітабхане[5]…“
— „Чудово! Того я сподівався по тобі… А скажи, на котру з тих річей ужилаб ти найбільше грошей?“
Подумала і відповіла:
— „Про се я ще не говорила.“
— „Так?“ запитав зацікавлений. „Отож на що?“
Думав, що вона заговорить тепер про новий, величавий мечет. Але по хвилі зміркував, що вона як христіянка, не скаже сього.
Вона мовчала. Подивилася в його палкі очі і сказала повагом, помалу:
— „Найбільше грошей ужилаб я для найбільш нещасливих людей.“
— „Слушно. Але хто вони?“
— „Се ті, що повинні жити в тімархане[6]…“
Молодий Сулейман притиснув її ніжно до себе і йшов мов осліплений, бо пожар мав в очах. Осліплений був не білим квітом у ясминовій алєї і не срібним світлом місяця, що заливав увесь парк, а мріями молодої Місафір…
Так. Се були султанські мрії.
Такої любовної розмови він ще не мав. Перебіг у споминах усі свої розмови з жінками. Якіж вони були пусті в порівнанню з сею!…
Мав якусь велику, безмежну ясність у душі. На небі гинули поодинокі звізди. А його щось підносило до звізд. Високо, високо.
Вона запримітила се і сказала:
— „Бог розсіяв звізди по небі, як хлібороб насіння по ріллі.“
— „І одну з них мабуть через забуття кинув до мого парку,“ сказав молодий султан.
Вона покрасніла з задоволення, але навіть очей не підняла на нього. Так їй було добре з ним, що не хотіла сеї хвилі псувати просьбою о дозвіл, виїхати на Афон, хоч весь час думала про се.
Але й він думав про се. Думав вже не так, як хотів старий учений Мугієддін-Сірек.
Думкою, яку заострила любов, почав порівнювати вартість обох поглядів: пустити її на Афон, чи не пустити її на Афон? Почав порівнювати так, що його думка мов маґнетична голка схилялася до бажання Роксоляни. Він міркував уже тільки в тім напрямі і з тим заміром, щоб оправдати себе.
І як не оправдати? Що значить одна їзда одної жінки до якогось там монастиря „джаврів“ супроти здобуття такої жінки! Атже на неї можна здатися в усім! „Такої перли Аллаг не кидає двічи на шлях життя людини!“ подумав.
Став, немов отрясаючи з себе приречення предків і традиційну заборону старих царів Царгороду, котрих спадщину переняв його Рід. А вона розмріяна йшла дальше в місячнім сяйві, що заливало ясминову алєю.
Дивився, як ішла. Все його життя було в очах. Вдивлявся в її легке, гармонійне колисання, що було для нього музикою без тонів, розкішю без дотику, краскою без світла, життям без воздуха. Віддих запирало йому в грудях, але так приємно, як приємно заливає вода потапаючого.
Нараз видалася йому, що десь уже бачив такий хід. Думка його пошукала в споминах і — знайшла. Так… Подібний хід бачив він у самиці королівського тигра, що ходила по великій клітці в Арслянхане. Ходила, як благородна королева, хоч була в неволі.
Рішився. Тільки не знав, як почати.
Приспішив кроку. Але так тихо, якби лякався перервати її думки.
А вона також думала. І також лякалася. Тільки чогось зовсім иньшого… Лякалася, щоб він не пригадав собі докладно першої їх розмови.
В дівочій гордости не залежало їй на тім, чи він возьме її за жінку, чи ні. Боялася лишень того, чи не занадто нахабно домагалася від нього… Не могла скінчити думки. Так їй зробилося соромно. Прийшла їй на думку мати. Якже вона видивиласяб на кожду дівчину, котра від мужчини домагаласяб майна! І то в першій розмові!… Господи!…
За ніякі скарби світа не булаби сказала своїх думок!
Запаленіла. І була як червона квітка між білим ясмином.
— „Що з тобою Хуррем?“ запитав Сулейман.
По його тоні відчула сильніще, ніж передтим, що він любить її, що старається о неї. В ту мить пригадався їй ще оден небезпечний висказ її з першої розмови та його відповідь. Кров ударила їй до голови так, що оглянулася, де сісти.
Занепокоєний Сулейман запровадив її до найблищої альтанки.
— „Що з тобою, Хуррем?“ — запитав у друге. Але сього вже таки ніколи не сказалаб ні йому, ні нікому.
Ледви сама собі могла повторити те, що тоді сказала:
— „Чиж не так само зле буде мені тепер у кождої з твоїх жінок?“
Якже я могла щось подібного сказати! — думала, схиливши головку і спустивши очі в низ. Атже він міг зрозуміти, що я освідчилася йому! І навіть так зрозумів, бо дав таку відповідь. Не розуміла, як могла щось подібного сказати, хоч добре знала звичай мослємів у справах заручин і подруж.
Від сорому хотілаб під землю сховатися.
— „Що з тобою, Хуррем?“ запитав у третє султан.
Несподівано рішилася — сказати, заперечити! Бо за важко було їй з тим спомином. Помалу немов шукаючи слів, і тонів, таких ніжних, як сліди малої пташки на снігу, почала:
— „Я — думаю — над тим, — чи — (тут вложила личко в обі долоні) не напихалася — я — тобі ——…“
— „Ти?! Мені?!“
Встав і сміючися додав:
— „Атже я ще не зустрічав такої гордої дівчини ні жінки! Ніколи!“
Відчула, що міцна любов покрила в його душі спомин першої любови, мов золотий мід вощину.
— „Чи ти дійсно над тим думала, Хуррем?“ запитав ніжно. „Чи може над — виїздом — до свого Бога?…“ рішився сказати. Рішився таксамо несподівано, як вона перед хвилею.
Дивилася на нього здивована, відки він знає, що діялося в її душі.
Він не хотів, щоб вона заперечила, бо чув, що тоді не знавби, як їй заявити, що годиться на се. Не очікуючи її відповіді, продовжав:
— „Їдь, куди хочеш і коли хочеш! Хочби завтра! І хочби в місце, в яке я прирік не пускати жінок!“
Останні слова майже викидав зі себе. — „Тільки верни!“ додав мякше.
Зрозуміла, що він знає, куди вона хотілаб поїхати. Від кого знає, се її не обходило. Мабуть той відступник оповів комусь. Але се було їй байдуже.
Образ Богоматери Воротарниці станув їй перед очима. Зрозуміла велику жертву Сулеймана. Вона була для неї завелика, щоб відразу могла її приняти.
— „Я не хочу, щоб ти ломав приречення задля мене,“ сказала тихо, майже нечутно.
Встала зі слезами в очах і вийшла з альтанки.
Як тінь пішов за нею молодий Сулейман. І йшли у блиску місячної ночі, обоє щасливі, як діти.
Він хотів їй конче подарувати те, чого вона не хотіла приняти. Якраз тому хотів доконче се подарувати, що вона щадила його.
— „Ти дуже благородна, Ель Хуррем!“ почав. „Але що значить приречення, якого зломання нікому не шкодить?"— „Я не хочу, щоб ти ломав навіть такі приречення,“ відповіла з упором дитини. — „Але й маю спосіб на те, щоб ти не зломав нічого і щоб я поїхала. Ти знаєш, куди?“ запитала цікаво.
— „Знаю,“ відповів. — „А який же ти спосіб маєш?“ запитав зацікавлений.
Не питала його, від кого знає, куди вона хоче їхати, тільки спокійно відповіла:
— „Мій спосіб дуже простий. Ти чи твій далекий предок прирік, що не допустите жінок на святу гору Афонську. Але я — можу поїхати переодягнена за хлопчика, як твій отрок…“
Усміхнувся на ту жіночу хитрість і сказав:
— „Ти дуже спритна, Ель Хуррем. Але твій спосіб закриває тільки зломання приречення…“
— „І вже зовсім-зовсім нікому не шкодить,“ сказала радісним щебетом, що лунав у парку, як лящіння соловейка в гаю. „Я так дуже хотілаб кудись іти, їхати, або лучше йти-йти, кудись далеко-далеко, хочби зараз-зараз!…“
Почала бігти парком дрібними ніжками, оглядаючись на нього як молода вивірка-білка.
Падишах Сулейман біг за нею, як біжиться за долею, за щастям: всім серцем своїм і всею вірою.
Радість мав в очах і в кождім члені силу. Чув, що та радість має своє джерело в ній. І чув, що в тій хвилі він не султан, не володар трьох частей світа, не цар пятьох морів… Тільки мужчина, що любить! І було йому так легко й так радісно на душі, що відчув потребу сісти на коня, високо і гнати далеко — з нею, зі своєю любкою. Сказав:
— „Підім до сторожі при найблищій брамі. Я зараз скажу привести два коні і поїдемо!“
— „Ні,“ відповіла весело сміючись. „Ваша приповідка каже, що є три непевні річи: Кінь, цар і жінка. На щож їх лучити, коли нам добре так?“
Радісно сміялася і скоро йшла парком в напрямі до моря. Радісно сміявся і він, кажучи раз-у-раз: — „Не ваша, тільки наша!“ Тішився, як дитина її відчуттям, що вона не бачить у нім султана, тільки мужчину.Дійшли до краю парку і сходами з білого мармуру зійшли на беріг моря Мармара.
Свитало.
На „Дівочу Вежу,“ на береги Скутарі, на Кізіль-Адаляр, на анатольський Гіссар і на „Долину Солодких Від“ спадала рання мряка як пух із ангельських крил. А срібні меви радісним гомоном витали червень сонця, що надпливала від Бітинії.
Настуня зійшла по білих мармурових сходах аж до морських филь і мила в них ручки та біленьке личко, радісна як мева, що витає сонце. Його червона позолота падала нестримно на кипариси й пінії, на буки і плятани. Падала й на очі Великого Султана, що тої ночі ще дуже полюбив молоду чужинку з далекої півночі.
Надпливали попри беріг у двох човнах турецькі рибалки. Вони пізнали Падишаха. Схилили голови та схрестили руки на грудях і не дивилися на незакрите личко молодої пані.
— „Я так зїлаби щось“, сказала Настуня й подивилася в очі молодого Сулеймана.
Він знаком руки наказав човнам наблизитися й попросив у них харчу. Скоро дали йому рибалки печеної риби і коржів. І ще ніколи не смакували йому ніякі потрави так пишно, як той скромний харч, який їв з любкою раненьким ранком на березі моря на сходах мармурових.
Коли Сулейман з Настунею вертали до палати, запитав він як питав звичайно в таких випадках:
— „Який дарунок хотілаб ти завтра одержати?“
— „Дарунок?“ відповіла. „Пощо? Хіба гарну квітку.“
Здивувався і знов запитав:
— „Більше нічого?“
— „Ах“, плеснула в долоні як дитина. „Чи не можнаб сюди спровадити учителя Абдуллага? Я тобі вже раз згадувала про нього. То чесний Турок. Він дуже шанує коран і тебе! Знаєш, він мігби ще вчити і мене і тебе! Направду мігби!…“ І усміхнулася весело.
Султан усміхнувся таксамо весело, як і вона.— „А деж він тепер може бути?“ запитав.
— „Або тут, або в Каффі,“ відповіла й подумала, що мати-ме коло себе хоч одну знакому душу, нехай і Турка.
— „Добре“, сказав Сулейман. „Спровадимо сюди учителя Абдуллага.“
То була перша посада, яку дала Роксоляна Хуррем в палаті Падишаха. Якже багато їх роздавала вона потому — в Европі й Азії, на землях і на водах, в армії і фльоті, у судах і скарбі султанськім! А все робила з одним таємним заміром і так витревало, як тільки робить жінка — жінка, котра любить або ненавидить. Але ще час казати про таємний плян Роксоляни, бо вона ще не мала його. Ще не засіяв гріх у її чисту душу ніяких таємниць, ніяких справ укритих і вона була подібна ще до тої меви, що радісним гомоном витає ранком сонце.
На другий день з полудня бувші власники Насті сиділи в заїзднім домі біля торговиці і ждали на прихід Ґенуенця, котрий пішов до султанського сераю, щоб розвідати, що сталося з їх невольницею. Вже вечеріло, як скрипнули двері й увійшов Ґенуенець. Був блідий як смерть і задиханий.
— „А тобі що?“ крикнув Вірменин, побачивши його.
— „Втікаймо, як стоїмо!“ відповів Ґенуенець, кліпаючи очима і важко дихаючи.
— „Та чого? Та куди?“ посипалися питання. „Та що сталося? Та говори до ладу!“
Ґенуенець сів як підкошений. Його перестрах уділився всім. Видихавшись, почав оповідати:
— „Приходжу до султанського сераю… Суну бакшіш в руку сторожеви… Пускає мене… Добиваюся аж до заступника самого Кісляраґи… Що то мене коштувало!… Господь на небі знає, а ви не повірите!“
— „Ну та вже меньша о те! Говори, що було дальше!“
— „Говорю заступникови Кісляраґи, чи не мігби я бачитися з такою то невольницею з руської країни, з Роксоляною Хуррем, проданою тоді й тоді, на службу, до султанської палати…"— „А він що?“ перервав нетерпеливо Вірменин. Турок Ібрагім слухав весь час спокійно, але дуже уважно.
— „Що?! каже до мене (а бакшіш вже сховав): Чи ти чоловіче не здурів?“
— „А ти йому що?“
— „А я йому кажу: Та чогож би я мав дуріти? Се моя бувша невольниця, маю їй дещо передати, дещо сказати, як звичайно буває. Виж знаєте…“
— „А він що?“
— „А він каже, що вона нічого не потребує!… Якто не потребує? питаю його… А він каже: Чоловіче, забирайся, поки ти живий, бо як хто підслухає, то обидва будемо незабаром дивитися згори, як виглядає Баб-і-Гумаюн!… Нині-завтра — каже — буде її весілля з Падишахом, а той хоче бачитися з Роксоляною Хуррем!… Здурів до чиста!…“ каже.
Присутні повставали зі здивування. Сим разом навіть поважний Ібрагім отворив уста і сказав суворо:
— „Не жартуй з такими вістками!“
— „Я також гадав, що він з мене жартує! Але він каже: Чоловіче! Тихо… Я тобі і твій бакшіш зверну і йди собі, відки прийшов. Не хочу клопотів мати!… Як він сказав, що навіть бакшіш зверне, то я вже знав, що се не жарти. І вже мені не потребував більше повторяти, щоб я йшов… Я не пішов, а побіг. Знаєте, може бути біда! Не всьо в нас було в порядку. Як вона тепер слово шепне Султанови, може бути зле з нами!“
— „Їдьмо нині в ночи!“ сказав Вірменин.
— „Зараз!… То ще не все!… Біжу я сюди й бачу коло головного мечету… султанські сіпаги в тулумбаси грають… Люди ся збігають… Підходжу і чую, як сіпаги кричать: „А хто знавби, де знаходиться Абдуллаг з Каффи, учитель корану в одній зі шкіл невольниць… і не повідомив про се найвищу владу Падишаха… тому буде вирваний язик… і живцем буде над огнем колесований… аж до семого поту!…“
— „Гарна історія!“ шепнув переляканий Вірменин, що також побілів як смерть. А піт на нього відразу виступив. Наступила загальна мовчанка. По якімсь часі Вірменин сказав: — „Ва, ва! Сумніву нема, що й за нами вже десь шукають…"Всі затихли і стояли як мертві подоби. По хвилі знов сказав Вірменин:
— „А не добре я радив, продати її ще у Криму?“
Ніхто не відповів. По хвилі сказав старий Ібрагім з твердою вірою:
— „Перед очима десятого Султана — нехай живе вічно! — не укриється ніяка річ. Іду сам до султанського сераю і скажу, де єсть Абдуллаг.“
— „А як уже не вернеш відти?“…
— „За все хвала будь Богу милостивому, милосердному, Панови в судний день!“ відповів побожно Турок Ібрагім словами корану. І повагом вийшов таки зараз з кімнати.
За хвилину вели його сіпаги до султанського сераю. А оставші сиділи в такім страху, як іще ніколи по продажі ніякої невольниці.
І знов минув день. А вечером був на авдієнції у султана найбільший учений, муфті Кемаль Пашасаде. Йшов з палицею, повагом, похилений, але бадьорий, з білою бородою, в зеленім одязі, так вилинялім від старости, що при вході свіжа султанська сторожа не хотіла його впустити, думаючи, що се якийсь прошак. Усміхнувся і сказав, що сам султан його кличе. Надійшов начальник сторожі і впустив великого ученого, з котрим усі науки зійдуть колись до гробу, як загально говорили про нього.
Що сказав молодому султанови найбільший мудрець його держави, не довідався ніхто — аж поки не дійшло до того, що дрібні, делікатні рученьки Насті зачали ломати велику і сильну державу Падишаха, що простяглася на три части світа… Та до того часу ще нераз зацвили червоні квіти брескви і нераз з гніздочок голуби вивели молодих.
