Роксоляна/IX
| ◀ VIII. Служниця в султанській палаті | Роксоляна IX. І зачалася боротьба невольниці з паном трьох частей світа |
X. В парку Ільдіз-Кіоску ▶ |
|
І ЗАЧАЛАСЯ БОРОТЬБА НЕВОЛЬНИЦІ
З ПАНОМ ТРЬОХ ЧАСТЕЙ СВІТА.
„Вислід кождої боротьби непевний…
Длятого в жаднім положенню не трать надії, що виграєш.“
До краю збентежена несподіваним знакомством з найвищою особою на всім Сході, вертала Настя до своєї службової кімнатки. По дорозі мов крізь мряку запримічувала, як низенько кланялись їй ті самі слуги і навіть достойники гарему, які передтим не звертали на неї ніякої уваги, навіть наказуючи їй щось — так, якби говорили „вйо“ до коняки…
Відповідала на низенькі поклони, але майже незначно, бо ще в своїм почуванню ізза напрасної зміни свого становища не могла мати певности, чи ті поклони не — кпини, не глум і не шутка гаремової служби, — хоч розум говорив їй, що ні.
Весь час, як ішла коридорами гаремліку, мала вражіння, що весь гарем не спить — і не спав сеї ночи ні хвилинки. Раз-у-раз ніби припадково відхилялися котари й занавіси кімнат і будуарів по обох боках коридорів та виглядали з них сильно зацікавлені обличча то її товаришок-невольниць, то одалісок у дорогих шатах, то навіть жінок султанських. Останнім кланялася по припису як передтим. Чула на собі погляди їх здивованих очей — то повні цікавости й зависти, то навіть нетаєної ненависти… І чула, як горячка підходила їй до очей. І чула роздразнення в кождім нерві. А передовсім — збентеження. Не знала, як іти, що робити з власними руками, як держати голову. Так ішла мов між двома рядами огнів і різок. На силу здержувала слези в очах.А як знайшлася перед входом до своєї службової кімнатки, побачила самого Кізляр-аґу в ранзі Великого Везира з трьома ґрупами гаремових слуг: в одній стояло окремо кілька евнухів з лєктикою, в другій кілька білих а в третій чорних невольниць з зовсім иньшого крила гарему, бо не знала нікого з них.
Мимохіть склонилася перед Кізляр-аґою. Але він поклонився їй ще нище і сказав до неї: — „О, Хатун!“[1]. А разом з ним глибоко вклонилися перед нею всі три ґрупи гаремових слуг.
Знала, що титул „Хатун“ не належався їй, бо була невольницею і що до увільнення треба було формального акту. Знов мала легке вражіння глуму. Але Кізляр-аґа, чоловік серіозний, промовив до неї поважно:
— „Благословенне хай буде імя Твоє, Хатун, і нехай Аллаг внесе через Тебе добро і ласку свою в ясний Дім Падишаха! Отсе слуги Твої! А зараз запровадимо Тебе до Твого будуару, бо не годиться, щоб Ти оставала в малій кімнатці хочби хвилю довше від часу, коли взяв Тебе за руку Великий Султан Османів.“
Рухом руки показав закриту лєктику на знак, що може всідати. Збентежена в найвищій мірі звернулася Настя мовчки по свої убогі річи. Але Кізляр-аґа вмить додумався того і сказав:
— „Всі Твої річи, Хатун, вже в лєктиці…“
Рада була всісти в неї, щоб укритися перед очима здовж коридорів. Але якийсь дивний сором вчерашної невольниці відпихав її від шовкових занавіс лєктики. Воліла вже йти, ніж датися нести.
Пішла в товпі евнухів довгими коридорами гаремліку в товаристві Кізляр-аґи, вся запаленіла на обличчу. Не памятала опісля нічого, що бачила по дорозі. Пригадувала собі тільки, що перед відходом хотіла ще попращатися зі своєю панею, котра не була для неї зла. Але досвідчений Кізляр-аґа і сего доміркувався тай шепнув їй:
— „Найлучше иньшим разом…“Коли знайшлася в призначенім для себе будуарі, глибоко відітхнула і кинула оком на ряд своїх кімнат. Були ще краще уряджені, ніж у її дотеперішної пані. Чудовий запах ладану нісся злегка по них. Подумала, що завдячує все те тільки довгій розмові з Падишахом, а може його збуреному по відході виглядови, котрий мусіла запримітити служба.
— „Коли сі кімнати не сподобаються Тобі, о Хатун, можеш одержати иньші,“ сказав поважно Кізляр-аґа.
— „О, се прекрасно дібрані кімнати,“ відповіла і глянула у вікно. Там уже сіріло і зачиналося лящіння ранних птиць у садах сераю.
— „Спасибіг за перше добре слово, Хатун!“ сказав задоволений достойник. „Маю добру волю старатися, щоб задоволені були завше уподобання Твої.“
Дав знак евнухам і слугам — і всі вийшли з виїмком двох невольниць, призначених до розбирання нової пані. Опісля сам серед уклонів і бажань вийшов з будуару.
Одна біла й одна чорна невольниці заметушились і принесли своїй пані нічний одяг. Але Настя була така втомлена переживаннями сеї ночи, що не хотіла зміняти одягу. Сказавши їм, щоб вийшли, сама скинула з себе свій верхній одяг і в невольницькій сорочці поклалася на чудовий перський диван і затягнула над собою прекрасну котару з Кашміру.
Щойно тепер почулася лучше.
Відітхнула кілька разів глибоко і примкнула повіки. Але заснути не могла. Кров мов молотками стукала їй у висках а перед очима повторялися картини подій, які пережила від вчера, — від хвилі, коли муезіни скінчили співати пятий азан на вежах струнких мінаретів.
Десь тепер може дзвонять на утренню в Рогатині, подумала і клякла на мягкім дивані. Схилилася так, що головою діткнула його, закрила обличча обома руками і розплакалася в молитві до Бога свого. Мала певність, що Бог вислухав її молитви в ніч перед проданням її на Авретбазарі і що дасть їй через знакомство з султаном можність повернути до дому. Горячо дякувала Богу.
Потому втома зробила своє і сон зморив її.
А в часі, коли вона плачучи молилася, до найдальших крил і кімнат гарему дійшла вже дивна вістка, що напевно справдиться старе передання Турків і при Десятім Падишаху Османів царствувати буде могутна султанка-Місафір…
Настуня пробудилася по короткім сні і скоро зірвалася з дивану. Хвилинку стояла перед ложем, протираючи очи, бо думала, що снить…
Над її ложем висіли прекрасні, дорогі котари… Відхилила їх… Вона була в величавій кімнаті, а не в спальні невольниць… І ніхто не взивав її, щоб одягалася…
Ще раз кліпнула очима по міцнім сні і пригадала собі, з ким вчера говорила і як опісля сам Кізляр-аґа запровадив її в отсі кімнати та призначив їй окрему прислугу. Чи все те дійсно сталося?…
Але якраз ізза котари сусідної кімнати виглянула одна з призначених їй білих невольниць і низько кланяючись, запитала, чи Хатун хоче одягатися.
Кивнула несміло головою на знак згоди і не знала, що з собою почати. Миттю вступили в її спальню дві иньші невольниці і глибоко склонилися. Одна з них запитала, чи Хатун хоче скупатися. Знов притакнула несміло, бо по тім як іще вчера сама послугувала, було їй прикро вживати послуги иньших. Її нові невольниці одягнули її тимчасом і завели в гарну купальню.
Настя мовчки купалася, а серце її билося майже так, як учера, коли вперве побачила Сулеймана. По купелі завели її слуги в її одягальню, де побачила прекрасні посудини з дорогими перфумами, ще красшими, ніж були у її попередної пані.
Чого там не було!
На малих столичках з чорного гебану стояли пахощі з Гіндостану і прегарні красила: вохкий, чудовий сандал і темна аняна і блідо-рожева паталя і ясно-червона бімба і міцно пахучі перфуми пріянґу та чорний альоес і чудна масть з червоної живиці з лякки… Оподалік у кутку незначно горіло пахуче коріння нарду.
А під вікнами цвили прегарні льотоси і пахуча бакуля і білі „квіти сміху“ кетакі і ще біліщі кандалі і дивний манґо з квітом як кров червоним і гарна карнікара.
Деякі з тих перфум і квітів бачила у своєї бувшої пані, але не всі. Не знала, як забиратися до того всего, хоч недавно сама помагала при тім своїй пані. Слуги робили з нею, що хотіли. На всі їх питання лише потакувала.
Тільки при одяганню вже показувала, які одяги і яких красок хоче.
Відітхнула, коли скінчили її одягати і завели до їдальні, де вже був накритий столик для неї з ріжними присмаками й овочами. Сказала їм, щоб оставили її саму.
Оглянулася, впала на коліна й довго молилася. Щира молитва успокоїла її. Сіла до стола і несміло зачала коштувати присмаки з султанської кухні, думаючи про Сулеймана…
А молодий Сулейман встав з думкою про чужинку-невольницю. Чогось подібного ще не переживав. Був мов пяний. У нім дріжали всі нерви.
Йому, панови трьох частей світа оперлася йога власна невольниця… І ще до того покликуючись на свою віру!… Щось нечуване в його роді!…
Думки його бігали безладно. І всі кружляли коло тої невольниці, яку вчера перший раз побачив. Пробував відвернути від неї свої думки. Не міг. Раз-у-раз вертали.
Обрав молодої чужинки таки стояв перед ним. Ось-ось стоїть мов жива: Волосся золотисте, очи легко сині. Личко біле як сніг з таким відтінком як у першого пупінка рози, а таке лагідне як у-його матері, що все боїться за нього. І притім таксамо енерґійне!… Очи Сулеймана почервоніли ще більше ніж вчера.
Здрігнувся. Так — він ще не зустрічав у своїм життю жінки, котра більше пригадувалаб йому його матір, ніж ся невольниця з далекого Лєхістану. Вже був певний, що вона й тільки вона потрафить виступити супроти нього таксамо лагідно й таксамо твердо як його мати, котра одинока говорила йому отверто правду в очи, коли стрілив якогось бика без пороху.А серед вічних підхлібств і подиву остре слово матери було йому таке приємне, як разовий хліб голодному. Був зовсім певний, що і ся невольниця скаже йому те саме, як тільки — возьме її за жінку…
Встав і підійшов до вікна.
Парк цвив. І в душі Султана розцвитала друга — міцна любов. Відчував се глибоко і ще раз пробував зясувати собі, чим його властиво взяла за серце та чужинка з далекої країни, якої передтим не бачив. Ще раз і ще раз уявляв собі її. Мала біле як квіт ясмину личко і великий спокій у нім і великі очи. А говорила так спокійно і розумно, якби належала до найвище освічених улємів ісляму. Так бодай здавалося йому…
Нараз заворушилася в нім думка, від якої засоромився. Вона була вже в нім вчера, але якась півсвідома. Щойно тепер остро проявилася в нім і нагло заволоділа всім його єством і чувством, перейшла як тепло-горяча филя по його чолі, обличу, грудях, руках і ногах. Йому зробилося від неї так горячо, що аж отворив уста.
Зрозумів, що його опановує — пристрасть. До чужинки. До невольниці. До христіянки! До неї одної!…
І пригадалися йому її слова про чашу з червоним вином. О, він ще не пив з кришталевої чаші того червоного напитку, забороненого пророком! Але знав, як він ділає. Таксамо, як любов. Тільки любов міцнійша…
Думка, якої соромився, щораз виразніще видиралася на поверхню його свідомости й тягнула за собою другу, якої ще більше соромився. Перша була така, як у кождого молодого мужчини.
А друга думка була така, чи не ужити ріжних способів примусу? Та від сеї думки молодий Сулейман аж покраснів — з сорому. Він може мігби був зробити се з кождою иншою, тільки не з нею, котра так спокійно вміє дивитися і покликається на важні для нього, а не для неї, постанови Корану!… Так хотів її любити…
За сими думками прийшла третя ще більше напрасна. А що буде як та невольниця таки упреться при своїм і не віддасться йому ніколи, хоч евнухи вже мусіли її зачислити до жінок, яких діткнув…
Нервозно плеснув у долоні.До кімнати вступив німий невольник.
— „Покликати Кізляр-Аґу!“
Безмежно довгим видався йому час, заки прийшов найвисший достойник гарему. Він уважно подивився на змінене обличча Падишаха і низько склонився, майже дотикаючи чолом долівки.
— „Де єсть невольниця, з котрою я вчера вечером говорив?“ запитав султан пробуючи надати собі байдужний вигляд, хоч чув, що не стає йому віддиху.
— „Благословенна Роксоляна Хуррем, як велить старий звичай, відокремлена була зараз по виході з наріжного будуару й одержала окремих невольниць і евнухів. Тепер одягається в новий одяг і виглядає як сонце у квітах ясмину“, — відповів достойник, котрий зміркував, що молодий султан опанований вже пристрастю до нової женщини.
Молодий Сулейман так змішався, що не знав, що відповісти. Відвернувся до вікна, щоб не дати слузі запримітити свого змішання. Вістка про те, що вона одягається в новий одяг, влила в нього надію, що вона повинується йому. Але боявся того вражіння, яке викличе вона в новім вигляді. А враз з тим боявся упокорення, що може не дістати її, хоч уже всі знають, що він відчуває до неї… Він — пан трьох частей світа…
Нараз прийшла йому до голови щаслива думка. І він сказав:
— „Нехай прийде до мене Мугієддін мудерріс!“[2]
Кізляр-Аґа низько склонився й опустив кімнату. Заки дійшов до будинку улємів, знали вже всі в палаті, що першою в цілім гаремі стає бліда чужинка, невольниця Хуррем, „христіянська собака“. І зашипіла ненависть по коридорах, кімнатах і парках сераю, як їдовита гадина, що сунеться по чудових квітах.
Нетерпеливо ходив по своїх кімнатах і ще двічі висилав службу по старого улєма. А в цілій палаті горячо молилися правовірні мослєми за побожного Султана, який мимо пристрасти до христіянської невольниці не зближається до неї, поки не осінить її віра Пророка.
Нарешті вступив до кімнати султана старий улєм Мугієддін-Сірек і привитав його словами:
— „Сторожеви Корану, десятому Султанови Османів благословенство і поклін від Колєґії улємів, імамів[3] і хатібів[4].
Молодий Сулейман рухом руки подякував за привіт, сів на шовкову подушку й дав знак старому священикови, що може також сісти. Тричі склонився старий Мугієддін перед заступником Пророка, дякуючи за велику честь, і сів на нище місце обличчам до халіфа.
Сулейман почав відразу, без ніякого вступу:
— „Маю до тебе довіря і хочу ради твоєї в такій справі: Моє серце полонила христіянська невольниця великої краси і розуму. Як найвисший сторож Корану не хочу переступати святих постанов його і силою брати невольницю. А вона добровільно не віддасться мені, кажучи, що ріжнить нас віра… Освіти її серце правдивою вірою Пророка!“
Старий Мугієддін, що любив Сулеймана більше ніж рідного сина, задумався і так глибоко опустив голову, що аж біла борода його оперлася на долівку. По хвилі сказав:
— „Ти найбільша надія Османів і сонця твого щастя ніщо не повинно затемнити! Але якраз тому я не можу зробити тобі того, що спробувавби зробити кождому иншому правовірному…“
— „Чому?“ запитав здивований Сулейман.— „Мій приятель і великий учений, Муфті Кемаль Пашасаде, з яким усі науки зійдуть колись до гробу, каже: „Навіть найбільший лікар не береться простувати звихнену руку своїй власній дитині. А чужим навіть зломані ребра складає“. Вибач мені, надіє Османів! Я не для ласки говорю, що ціню Тебе більше, ніж рідного сина. І тому не можу лічити твого серця…“
Молодий Сулейман з вдячністю але з нетаєною прикрістю залюбленого подивився на старого фільософа й запитав:
— „А в когож ти радиш мені просити сеї прислуги?“
— „Віддай сю справу Колєґії Улємів.“
— „Ні. Се мені за довго тревалоб,“ відповів нетерпеливо.
Старий Мугієддін знов помовчав. Потому зачав непевним голосом:
— „То може уповажниш мене, говорити в тій справі з христіянським патріярхом…“
— „З христіянським патріярхом? Чейже він не навертатиме христіянки на іслям!“ сказав молодий султан з найвисшим здивуванням.
— „Сам не буде. А може знайти такого, що може се лучше зробити ніж наші улєми. Не забувай, Падишаху, що Аллаг віддав Тобі владу над ними і що вони може посвятять одну душу для ласкавости серця Твого…“
Молодий султан подумав і сказав:
— „Муфті Кемаль Пашасаде не даром уважає тебе своїм приятелем. Нехай буде, як кажеш! Тільки скоро роби се діло. Вступ маєш кождої хвилі.“
Авдієнція була скінчена.
Ще тогож дня вернув до султана Мугієддін-Мудерріс.
— „Що сказав христіянський патріярх?“ — запитав султан.
— „Відмовив,“ відповів спокійно Мугієддін.
Султан скипів. Обличча мав спокійне, але під очима дріжали мязи. Запримітив се старими очима Мугієддін-Мудерріс і сказав помалу, слово за словом важучи мов на вазі.
— „То моя рада була зла, не його рішення. Нехай-же Твоє рішення не буде меньше справедливе, ніж його. Не забудь, о Могутний, що боротьба з жінкою не виграється насильством. Я передумав дорогою відповідь патріярха і всі наслідки її. Тай кажу Тобі по щирости серця свого: Ніколи не прихилиться до Тебе серце тої невірної, ні не змінить вона щиро віри своєї, колиб ти ізза неї покарав христіянського патріярха. Силою з жінкою не виграєш справи.“
Султан помалу охолонув. По хвилі запитав:
— „Отож що тепер радиш робити?“
— „Заки я був у патріярха, улєми знайшли вже бувшого їх монаха і то з землі Роксоляни, що втік з монастиря і приняв віру Магомета. Я ніколи не дивився добрим оком на таких людей, але тут він може зробити прислугу Тобі. Иншого способу не бачу. Коли дозволиш, він іще сьогодня може говорити з тою невольницею.“
— „Роби, що уважаєш!“ відповів коротко Сулейман. І додав:
— „Освоєними соколами ловлять соколів диких.“
— „А сей бувший монах хоч не сокіл, то дуже бистрий ястріб. Його знають наші улєми і кажуть, що він дуже спритний. Вже нераз уживали його.“
— „Побачимо!“ сказав Сулейман.
Мугієддін-Мудерріс низько склонився і вийшов у задумі.
Ще тогож дня сталася в султанській палаті подія, якої не було, відколи в ній засіли предки Сулеймана: до гарему Падишаха впровадив за його дозволом сам Кізляр-Аґа бувшого монаха й завів його до кімнат молодої Хуррем. І оставив її сам на сам з нею, тільки поставив сторожу з чорних евнухів під дверми.
Настуня, хоч знала строгі закони гарему, майже не здивувалася тим, що до неї допустили чужого мужчину.
Відчула, що він приходить у звязку з султаном. Але в якім? Сего не могла додуматися, хоч з найбільшою увагою вдивлялася в обличчя гостя.
Була се людина літ понад 50, з хитрим виразом, який мають звичайно всі відступники.
Хоч мав уже постанову, признатися, що він відступник, але тут ще раз передумав, чи сказати се, чи ні. І рішив — сказати. Бо якби опісля довідалася правди, то не малаб уже ніякого довіря до нього. А він сподівався ще нераз зустрічи з нею.
Поблагословив її знаком хреста і завагавшися ще хвильку, заговорив рідною мовою Настуні:
— „Дитино! Я бувший монах, приходжу до тебе в справі дуже важній для всіх христіян і для тебе…“
Се так поразило Настуню, що вона стала як непритомна. Хоч розуміла кожде слово, але не знала, що сказав їй гість. Булаби краще його зрозуміла, якби заговорив був по турецьки або по татарськи.
Він запримітив се і ще раз, помалу, повторив свої слова, що як міцний мід впливали на Настуню.
— „Ви з мого рідного краю?!“ запитала Настя, а слези як горох пустилися їй з очей.
— „Так, дитинко, так“, відповів гість.
— „Ви давно з дому?“
— „Моїм домом, дитино, була монастирська келія“, відповів поважно. „А там, де ми родилися, був я давно-давно.“
Настуня посумніла. А він сказав до неї лагідним тоном:
— „Але я приходжу до тебе, дитино, в справі, близькій також нашій рідній землі, дуже близькій, хоч виглядає далекою.“
Молода дівчина вся перемінилася в слух. Правда, від хвилі розмови з Падишахом почувалася могутніща, ніж була передтим. Одначе все таки не розуміла, як вона, бідна невольниця, замкнена в клітці птичка, може помогти Рідному Краєви, з котрого вийшла й народови, котрий мучився там. Атже не могли на се порадити ні її батько, ні стрий, ні инші розумні люде. А щож могла порадити чи помогти вона? Була дуже цікава. Вже добре розуміла, що вяжеться се з залицянням султана. Але яким способом можна з того залицяння дати щось доброго людям під Рогатином і Львовом — сего не бачила.
Те, що говорила султану про Базру й Баґдад, було чисто особистим бажанням поширення своєї сили, чимсь таким, що має й повій, який притулиться до дуба. А тут закроювалася перед нею в невиразній імлі справа якогось ділання з означеним напрямом. Яким — не знала. Але відчувала можливість і важність його істнування.
Витягнула свою білу ручку й заслонюючись від очей гостя, вдивилася в себ. Раз, другий і третій кинула оком на крати гарему й дерева в парку — і знов думала. Гість зміркував, що в ній кільчиться якась нова думка і ні словечком, ні рухом не переривав таємниці уродин думки.
Учені й фільософи людства не знають іще тої таємниці. Не знають, як повстає життя орґанізму ні життя людської думки і що саме викликає його. Не знають, хоч у їх власнім нутрі діються ті таємниці.
Не знала й бліда невольниця з далекої країни, що викликало в ній заграву нової думки — таку міцну, що аж рукою прислонила очи. Чи викликав її старий султанський палац, загарбаний царям византійським, у котрім кожда кімната була кровю злита? Чи далекі дзвони в галицькій землі? Чи стан невольниці, перед якою стояла доля й давала їй владу від синього Дунаю до Базри і Баґдаду і до Камяних могил Фараонів? Чи молодість запліднена стрілою думки? Чи далекі дрожання відродженого заходу?
— „Знаю, знаю,“ — крикнула несподівано і вискочила, як людина, що нагло наткнеться на блискучий скарб, оточений гаддєм. Вона в тій хвилі відчувала, що провадить не тільки дуже тяжку боротьбу з паном трьох частей світа, але ще тяжшу боротьбу з собою. Відчувала, що боротьба з могутнім Падишахом зарисовується на тлі ще більшої боротьби — в її власнім нутрі так, як зарисовується велика битва військ на полях, де в земли бореться за своє істнування страшним, невблагальним боєм кождий корінець і кожда стебелинка. Ой, а може Річчі мав рацію, коли вчив, що тільки безоглядність се страшне право землі і цілого світа? І дивно усміхався, коли говорив про Церкву! Де він може бути тепер?
Пригадала собі, що чула ще в Каффі: Що бувші власники невольниць, коли продадуть їх до високих домів, ждуть на місци місяць або і два. І потому через евнухів бачаться зі своїми бувшими невольницями, вивідуються в них про відносини в тих домах і роблять їм ріжні предложення.— Певно і до мене прийдуть, подумала. Атже висшого дому, як сей, нема тут ніде. Була цікава, чого від неї схочуть.
— „А може сего відступника прислали ґенуенці?“ подумала. „Чого він хоче? А тут нікого порадитися! Коби хоч Турок Абдуллаг був тут!…“
Гість не запитав її, що саме вона знає. Сидів неповорушно і ждав. Молода невольниця важко віддихала. Грудь її хвилювала, мов у любовнім палі, а ясні очи заходили імлою. Прийшовши до себе, підійшла до вікна, відітхнула свобідніще й сіла на шовковій подушці дивану, показавши гостеви місце оподалік.
Він розумів, що тепер пічнеться його найтяжше завдання: зломити в душі людини святу форму її. Бо не суть думки а форма найміцніще опановує душу чоловіка.
Се завдання було для бувшого о. Івана тим важче, що й він сам не пірвав зовсім у нутрі з формою, яку мав у ній пірвати. Його весь час мучив гріх відступства.
Ясно розумів, що тут найслабше місце, на якім може заломитися все діло. Відітхнув, перехрестився й почав:
— „В ясну, спокійну, ніч, як вітри не віють від Гелєспонту і від Пропонтиди, як Єлинське Море, гладке мов зеркало, посріблене сяйвом місячного блиску, вдихає в себе запах синеньких бозів і білих ясминів і червоних роз, — тоді Мати Божа Воротарниця в Іверській іконі на святім Афоні сходить зпонад брами на стежки колючі, на шляхи розстайні, на камяні дороги… Йде босими ногами по гострім камінню, по твердім корінню й шукає при стежинках зломаних ростинок, шукає в болю ранених звірят, шукає горя в людській душі… І як іде розбійник з ножем у холяві і як іде убийник з крівавими руками і як іде зрадник правдивої справи, — вдається з ним в розмову і прощає йому, як тільки в нім відчує жаль за гріхи…“
Молода невольниця, спочатку дуже заслухана в бесіду бувшого монаха, перервала:
— „Чи всі гріхи людські прощає Мати Божа Воротарниця?“
— „Ні, не всі, дитино. Є оден гріх, якого не прощає навіть Мати Божа, Воротарниця в Іверській іконі, на святім Афоні.“— „А який це гріх?“
— „Се гріх супроти мужа.“
— „Хтож його прощає?“
— „Прощає Церква Божа по словам Христовим.“
Думка молодої невольниці випрямилася як струна й інстинктом дійшла таємниці вивисшення церкви над земськими справами.
— „Значить — хтось хоче мене так привязати до Сулеймана, щоб опісля тільки він мав владу наді мною“ сказала собі. Сама не знала, відки та сміла думка взялася у неї. Чула тільки, що її хтось у якійсь ціли хоче обмотати і що відбудеться завзята боротьба між нею і кимсь иньшим, хоч сильним, але укритим. Якийсь острий глум вибухав з глибини її душі й вона відповіла:
— „А я знаю оден гріх, якого не сміє простити навіть церква Божа.“
— „Ні моя дитино! Церква має владу прощати всі гріхи.“
— „А чи ти, мій отче, простивби в Ріднім Краю, де вороги так нищать правовірний люд, зраду нашій Церкві так тяжко гоненій. Коли Мати Божа Воротарниця в Іверській іконі на святім Афоні не прощає зради лишень супроти одної людини, то якже моглаби простити зраду супроти костей цілих поколінь і Церкви Сина свого?…“
Бувший монах зблід. Одиноке слабе місце мав у своїй душі, коли йшов до сеї дівчини. І якраз те місце вичула вона невинною душею. Зразу хотів пояснити їй, що Церква все прощає, коли бачить покаяння і щирий жаль людини. Але не міг отворити уст, такий став пригноблений при тій молодій чистій дівчині. І сидів мовчки.
Мовчанку перервала вона:
— „Я сама поїду молитися Божій Матери в Іверській іконі на святім Афоні!…
Не пробував їй пояснити, що се недопустима річ, бо ще прапрадід теперішного султана Магомет прирік на просьбу святоафонських монахів не допускати жінок на святий Афон. І від того часу се султанське приречення не було ніколи зломане таксамо, як придержувалися його передтим і христіянські царі від часів Константина.Думав над тим, чи не захиталося щось у тій молодій дівчині? Чого вона захотіла їхати на прощу до все прощаючої Матери Божої Воротарниці в Іверській іконі на святім Афоні?
Розумів, що на перший раз досить сказав і досить зробив. Чув, що сам був зранений у найчуткіще і найбільш болюче місце своєї скаліченої душі. Але очевидно якимсь чином зранив тепер душу також сеї дитини, хоч не знав ще, чим і як. Бо дивна є душа людини: Вона більше таємна від середини пущі і від морської глибини і від небесної безвісти. Бо незбагнутий Сотворитель тих див дав душі людини свобідну волю вибору між добром і злом, між вірністю і ломанням її. І тим зробив ту душу подібною до себе.
А в душі Настуні виростало як горючий корч ясне бажання, піти на прощу до Богоматері в Іверській іконі на святім Афоні. Піти і висповідатися зі своїх покус і просити поради. Бо й когож мала просити в сих мурах палати, де на чорній брамі Бабі-Гумаюн сторчали окрівавлені голови людські…
- ↑ Хатун = Пані.
- ↑ Учений (улєм), що по скінченню 10 наук вчився ще найменше 7 літ.
- ↑ Імами = духовні, що завідували мечетами (святинями мусулман), виконували треби й читали спільні молитви. Вони мусіли мати богословську освіту і затвердження влади. Відзнаки їх в одіжи: білий турбан і білі рукави.
- ↑ Хатіби = духовні, що мали обовязок проводити (целєбрувати) богослуження у пятниці, читати молитви й виголошувати передтим мови („хутба“ або „хатба“). Хатіби мали обовязок „хутби“ не тільки в пятниці, але і в иньші свята.