Тече весна й бадьорі сажотруси,
мов щиглі, на дахах і мла зелена.
Дівчина, що кохає полісмена,
співа на площі, де їй серце вкрав,
а капельмайстер кучерявих авт
тримає в білих рукавичках кусень
сонця.
Тече весна й бальончики зелені,
немов букети перших мрій хлопячих,
колишуться й виплигують із жмені
хлопчини, що за ними тихо плаче.
Бояться діти чорних сажотрусів,
за ґудзики тримаються завзято
і день зелені тіні в серце трусить
і клоняться йому кущі півоній
в червоних латах.
Не іскри пелехаті і не квіти
з рожевих пін розхлюпаних ногою,
метелики, мов пил, спливають роєм
в калюжі сонця, де купають крила,
аж сажа золота усіх прикрила.
Від них, як від веселки іскор, світить
зелений кіш весни.
За десять сотиків рябий бальончик,
мов юна мрія, смілий і яскравий
втекти забаг із щиглями на сонце,
крилату мудрість вітру барвно славить.
Дівчина з оберемком мокрих рож
співає, мов зозуля, тужно й па́лко
й над каруселями летючих площ,
мов синє срібло, полісменська па́лка.
