Русскій царь
| Русскій царь пер.: Омелян Ревюк Скрентон: Видавництво просьвітної комісії Руського народного союза, 1916 |
|
 |
РУССКІЙ ЦАРЬ
З великоруської мови переклав
ОМЕЛЯН РЕВЮК
_-_10.jpg)
СКРЕНТОН, ПА.
ВИДАВНИЦТВО ПРОСЬВІТНОЇ КОМІСІЇ
РУСЬКОГО НАРОДНОГО СОЮЗА
1916.
…В Царському Селї принимають не дуже ласкаво, але зате ориґінально.
Як я лише увійшов, мене окружила товпа жандармів і руки їх відразу з упертою цїкавостию почали мандрувати по пустинях моїх кишень.
— Панове! — кажу я до них любезно — я знав, куда йду, і не взяв зі собою нї копійки!…
Але вони не звернули на ті слова нї найменшої уваги і дальше обшукували мою одїж, обув, волосє, заглядаючи менї в рот і всюди, де може досягнути людське око. Комната, в котрій відбувало ся те пошукуванє, була прибрана просто, але зі смаком: при кождім вікнї стояв машиновий кріс, дулом до улицї, перед дверми скорострільна гармата, під стїнами — рядом карабіни. Обшукували по майстерськи, видно було, що люди занимаються справою не лише знакомою, але й улюбленою. Я повертав ся в їх руках як мяч. Наконець один з них відступив від мене на три кроки в бік, оглянув мою стать своїм поглядом і закомендерував менї:
— Роздягатись!
— Тож — як? — питаю я.
— Зовсїм! — рішучо заявив він.
— Дякую вам! — кажу я. — Як ви хочете мене мити — то непотрібне, я сьогодня купав ся…
— Без жартів! — повторив він, прицїлюючись менї до голови револьвером. Се анї трохи не здивувало його товаришів, противно вони відразу кинулись на мене і в одну мить зняли з мого тїла шматє, як скірку з помаранчі. Начальник їх знов мовчки і пильно оглянув моє тїло і коли наконець всї переконались, що у мене нема бомби і що я маю шию зовсїм добре надаючу ся на те, аби мене повісити — сказав до мене:
— Ідїть!
— А… убрати ся можна?
— Не треба!
— Але позвольте…
— Не розговорюй! Марш!
Двох з них, винявши шаблї, станули коло мене по боках, третий ішов зі заду, тримаючи револьвер на висотї мого карку. І ми мовчки пішли салями палати.
В кождій з них сидїли і стояли люди, вооружені від пяти до зубів. Образ мого ходу був видно звичайний для них, — лише один, облизуючи губи, питав моїх товаришів:
— Пороти чи вішати?
— Журналїст! — відповіли йому.
— А… значить вішати! — рішив він.
Мене провели у велику кімнату без вікон і з одними дверми, тими, котрими я увійшов. Під стелею горіла блїда лямпа, обливаючи кімнату рівним, мутним світлом. Під лямпою стояла невеличка гармата і кромі неї в кімнатї не було нїчого. Та скромна обстанова, на місци перепиху, котрий я сподївав ся побачити, не подобала ся менї. Було в нїй якесь пригнобленє, щось що насувало на мою душу невеселі здогади.
— Нема чого тут розглядатись! — звернув мою увагу мій сторож з револьвером.
— Я бачу… відповів я.
Мої сторожі привязали мене животом до дула гармати, а руки лишили вільні. Потім один з них привязав до замку гармати шнурок елєктричного провода з ґузиком на кінци, віднїс його до стїни кімнати перед мною і там положив його на долівку. Його товариші обмацали шнурки, що лучили мене з дулом.
— Руки в гору! — закомендерували менї. Я підняв руки. Всї три обійшли мене довкола і щезнули. Хтось-там спокійно сказав:
— Готово!
Наступила тишина. Я чув, як у мене на голові встає волосє. Сталь гармати, дотикаючись мого живота, розносила по всїм тїлї дрож холоду. Голі стїни з трох боків сумно дивили ся на мене. Я подумав:
— Не вже-ж се моя послїдна розмова?
І ставало жаль на сю гадку… Менї захотїло ся спустити руку і погладити сталь пушки як гладять собаки…
Але в ту саму хвилину, під долівкою, перед мною, роздав ся дивний шум — немовби хто віддихав глубоким віддихом умученя. Один квадрат долівки зник нагло, а в отворі показала ся невеличка рука і бистро схопила за ґузик. А за нею передімною вискочив зпід підлоги, як корок з фляшки, сам русскій царь з усїми своїми титулами і весь у зелїзї.
Від несподїваного виду я здрігнув ся і руки мої опали.
— Руки в гору! — роздав ся трівожний голос царя. Я побачив, що його палець готов натиснути на ґузик елєктричного проводу і мої руки підлетїли до гори як крила вітрака під ударом вітру.
— От так! — сказав цар і на його обличу появило ся щось подібне до усміху. — Як Ми бачимо руки підданого коло карманів, Нам здає ся, що він хоче кинути в Нас бомбу, навіть тодї, як він хоче Нам дати рубля….
— Ваше Величество! — сказав я, — у мене нема карманів…
— Так, так! Ми бачимо! — відповів він, — але все таки держіть руки в гору… Люди стали промітні і люті…
— О, так, Ваше Величество! — щиро згодив ся я.
— Вам не дуже прикро через ті невеликі міри обережности, приняті для охорони Нашого житя? — спитав він.
— Нї! Не журіть ся, прошу… Я привик… — відповідав я йому, не спускаючи очий з його палця, що лежав на елєктричнім ґузику. Малесенький рух одного сустава — і менї в жолудок висипле ся з горла гармати триста штук картачів. Ожидаючи кождої хвилї такого гостинця — не хотячи робиш ся чемним.
— Як бачите — Нам самим не дуже вигідно, але наш обовязок перед Богом наказує Нам страдати! — сказав він, сумно повертаючи головою.
Весь від голови до стіп закований в збрую, як рицар який давний, він як всї властителї народа в наші днї, сидїв на престолї з багнетів. Але убранє його було дуже тяжке і престол не видавав ся вигідним. При неосторожних рухах царя багнети трясли ся і він незручно колисав ся на них.
— Ми читали вашу розмову з Василем Федоровичем, королем Нїмеччини і побратимом Нашим, — говорив цар, розмріяно на пів замикаючи очи. — Ат король! Він король навіть тодї, як у нього зіпсуєсь жолудок… А Ми сего не можемо сказати про себе! — зітхнувши додав він і піднявши начільник панцира на пильно вимитій лївій руцї, добув звідкись із під збруї папірчик і бігаючи по ньому очима, — заговорив:
— Ум людський — убийник Богів і королїв, має в королї Нїмеччини непобідимого соперника… Так, се король! Він твердо знає, що вірною подругою вождів народа була все богиня Глупота.
— І брехнї, Ваше Величество! — додав я.
Він поглянув на мене і сухо сказав:
— Промови Царя не годить ся переривати!… — Так, ви гарно, правдиво написали про короля Василя Федоровича… Однак, се ще не дає вам права перебивати Наші промови… Кождий повинен знати своє місце!… Царь — на престолї, підданий — під його ногами. Але, — не сумуйте від сеї уваги — Ми розуміємо, що ви не можете упасти Нам до ніг… І знаємо Ми, — додав він зітхнувши, — що минули ті часи, коли піддані кидали під ноги королїв свої серця… як про се розказують надворні історики… Але надворні історики стали непопулярні серед народа… ось, де ясно видно шкідливість просвіти!… Піддані кидають під ноги Царя всяке смітє… Се називає ся поступ технїки!… Кілько сили волї і мудрости мусять мати Царі, щоби задержувати біг часу, щоби зводити потік думок в русло поважаня і страху перед Богом і Царем… — Він зітхнув, тревожним рухом підняв руки до лиця і прижмуривши очи, уважно оглянув їх, рушаючи палцями. Ніздрі його нервово дрожали, як би занюхали якийсь острий, колючий запах.
Лице царя зовсїм не вражало величию. Се було лице чоловіка передовсїм хоробливо боязливого, а далї вже лютого і нерозумного…
Його руки нагло обі опали на його колїна — зелїзо нараменників зачепило за панцир, наповняючи комнату холодним, різким звуком. Царь здрігнув ся, оглянув ся і говорив далї — водячи очима по папері:
— От, кажуть, що руки у Царя всегда в крові народа… Яка брехня! Як се можна бачити? Прецїнь Ми не самі проливаємо ту кров?… тому Ми кождого дня по пять разів, а деколи й більше, миємо руки у водї, горячій і з пахощами, щоби навіть запаху крови не було чути… Так! О! Як би Ми хотїли, щоби хто-небудь говорив світови правду про Нас. Через глупі балачки ґазет Европа до Нас відносить ся з упередженєм і несправедливо… Нїхто не знає, як щиро тревожить Нас судьба Нашого народа… як палить Нам серце думка, що він, народ самим Богом відданий в Нашу власть, — нинї повстає проти Бога відкидаючи власть Царя.
— Я хочу правдиво повторити все, що ви скажете, Ваше Величество, — предложив я.
Він уважно поглянув на мене і краснорічиво показав очима на елєктричний ґузик в своїй руцї.
— Так, ви поставлені в таке положенє, в котрім можна говорити лише правду, — і винявши зпід збруї паперець, став читати з нього: — “В ґазетах пишуть, що Ми убиваємо невинних десятками і сотками — се неправда, як все, що напечатано в ґазетах і десять лїт тому назад, вчора, сьогодня, і навіть завтра і за рік в них напечатають, все те брехня і буде брехнею, як не послужить на славу добротї і мудрости Царя Росії. Европа уважає нас деспотом, тираном, злим духом Росії, почварою, котра ссе її живу кров і білує мясо російського народа”…
Він замовчав, читаючи собі по тихо, а потім здвигнув плечима і замітив півголосом:
— Нащо він се написав? Дурак!… Гм… так, он де початок…
“…Розумним людям всїм відомо, що всякий правдивий Володар, власть над народом діставши з рук Пана світа, — обовязаний сохранити свій Божий дар за яку би цїну не було. А для того царям треба і вбивати і вішати кождого, хто посміє противити ся святому праву Царської власти над житєм і майном людий. Царь, як намісник Бога на землї, є вірний пастирь свого народа. Жерело мудрости, даної Богом, — Він повинен хоронити серця людий від шкідливих думок, які в них сїє діявол. Кождому цареви треба, аби його народ був непорочно-наівний і щоби принимав все, що випливає з понятя Царської власти, як ласку, зіслану з неба, — побожно, покірно і спокійно”…
Царь перервав читанє, замкнув очи, і усміхаючи ся вдоволеним усміхом, на мінуту замовчав. Потім зітхнув з вдоволенєм і викрикнув: — Як гарно написав, бестія! Великий талан — чужі думки викладає так, гей би він з ними родив ся!… Так, не даром же з війська його прогнали за шулєрство… каналїю!..
— Чи міг би я довідатись, Ваше Величество, хто є автором тої поеми? — спитав я Царя.
— Один жандармський офіцир… великий падлюка… як зрештою всї жандарми серед поетів… Ми хотїли прочитати сю бесїду перед Думою, як Нашу престольну бесїду… але Нам казали, що поезії в полїтицї — не місце. А притім ті члени Думи — народ подекуди ще дикий, неосвоєний — дивлять ся як вовки, і видно зовсїм не розуміють, що значить — Царь! Всї вони — досить прилично одїті, але не мають ордерів і тому — не добре виховані. З часом Ми, може бути, дамо їм ордери… як се їм поможе поправити свої хиби. Ми все таки сказали їм промову, написану коротко і доступно для їх ума одним льокайом Нашим… Льокаї — дуже вірнопідданий народ; — крадуть богато, але престолови служать — як льокаї. Потім хотїли Ми їх прогнати з Думи, але Нам мінїстри радили — завчасу, кажуть… Наш Трепов, як правдивий радикал, радив розстріляти їх… але з тим можна не спішити ся, Ми думаємо… Тепер Ми через вас ту промову пускаємо в часописи, щоби весь світ знав правду про вожда російського народа. Будемо читати дальше… Де Ми перервали… “побожно, покірно і спокійно”… ага. Попробую читати на память…
Він замкнув очи і говорив далї:
“Ми казали вбивати” — не се! Забув… “Ми убивали народ без рахунку” — нї, не так. Бесїду без паперу трудно говорити!… До того-ж Нам тепер говорити ритмічною прозою — вона лїпше затемнює думку бесїди і надає її величи… А навчити ся сего трудно. Ну… ідемо далї:
“Повновласник Владики неба для правленя народом на землї — Царь повинен бути і строгий і грізний, але — справедливий. Балачка про те, що Ми, царь Росії, вбили когось “невинно” — певно, що — брехня. Ми самі нїкого не вбиваємо, Ми не маємо часу займати ся сею справою… Рука Царя не має анї часу анї сили для винищеня народних мас. Селян і робітників в Росії вбивають салдати і козаки. Салдати і козаки, Ми думаємо, добре бачуть, хто винен, а хто невинний: убиті — їх братя і батьки. Через обовязок служби, нищучи своїх кревних, вони певно знають, хто повинен бути вбитий, хто покалїчений, а хто лише зруйнований… І наконець, — невинно вбитий, він — в рай іде! Нащо-ж тут кричати про звірства, злочини… і таке инше? Не кождий може в рай попасти так дешево та скоро як вірнопідданий Царя Росії, намісника Христового на землї і сина православної церкви… І — дальше: що значить для краю з таким величезним населенєм, хочби мілїон убитих? А ми за цїлий рік працї коло знищеня народної волї убили не цїлого пів мілїона… А все таки ґазети цїлої Европи кричуть, що Ми тиран, Ми вирід… Нас в Італїю соціялїсти не пустили, упереджуючи, що висвищуть… Висвистати Царя! Невже-ж се кепський актор? Ви забули, як не зле Ми грали ролю доброго Царя і Миротворця, майже пять лїт? І вся Европа — вірила, що Ми дїйсно “добрий малий…”
Тут Царь задержав ся, подумав і сказав нахмуривши брови:
— Ну, се злишне… Як сміє він, Наш підданий, оправдувати поступки свого пана? Осел!… І нащо він поставив тут точки? Поет, а знаки перепинаня зле ставить… ідіот!… Дальше…
“Вірмени на Кавказї побиті руками вірнопідданих Татарів? Але прецїнь сїй подїї надали вид національної ворожнечі і треба було вірити, що воно так і є, що се — правда. А як могло трафити ся, що Вірмени і Татари, віки проживши разом як други, знов стали непримиримими ворогами? Що-ж в тім дивного? Прецїнь і землетрясеня трафляють ся в друге… Як султан турецький заставив Курдів і своїх жовнїрів нищити Вірменів — їх нищили десятками тисяч і шуму було менче… Подумайте — ну де ту справедливість? Жидів побили? Но — прецїнь не всїх! А відтак: причина побитя Жидів лежить в поступі христіяньства. Ті, що признали себе дїтьми Христа і православної церкви, скоро починають нищити Жидів за те, що вони не хотять признати за правду науки Христа про милосердє і про любов до всїх. Се-ж ясне кождому, хто не соціялїст. Ідею христіяньства роками довгими в народї розвивали урядники, шпіони і попи і от — ідея та видає свої плоди… При чім ту Ми? Єще безличні писаки ставлять нам у вину кровавий день.. девятого сїчня”…
Царь замовк і прочитавши по тихо кілька стрічок, невдоволений завважив: — Він знов не видержав ритму… яка необережність, се треба зазначити. У вас нема олівця? — звернув ся він до мене, але зараз таки викрикнув:
— Не треба! Не треба! Руки… не рушайте руками!
— Він зазначив похибку в ритмі бесїди нїгтем на папери і читав дальше:
— “Але обвиняти Царя за те”… гм!… бовван! — за ту справу — розумний чоловік не повинен. Ми — Царь. І як Ми казали стріляти в народ, то значить, у Нас були причини стріляти. І як би Ми забажали бесїдувати з народом, то Ми стали би бесїдувати. Сподїємо ся, що се ясне! Нарід не повинен забувати, що в руки Царські Господь вложив не лише берло і державу, але також меч, т. є. баґнети і гармати.”
Царь задержав ся і сказав:
— Тут він забув про машинові карабіни… от бестія розсїяна! Баґнети і гармати і машинові карабіни… ая…
— “Вживати сих орудій війни і мира Царь може так як Він хоче, і тому нема пощо колоти Нам очи девятим сїчня. Ми все маємо слушність. Ми, можливо, й самі не розуміємо, нащо перестріляли того дня так богато вірнопідданих… але, що не зрозуміле Царю, — зрозуміле Богу. Царь лише орудє в Його святих руках, як чоловік — орудє в руках земного Бога, то є Царя. І все, що недоступне деколи умови Царя, повинно признавати ся натхненєм Бога, а то, чого не розуміють люди, зрозуміле лише умови Царя…”
Микола II. підняв голову, увінчану тяжким шоломом, пильно оглянув руку, обтер піт з чола і сказав, вдаривши пальцем по папери.
— Ви подумайте над тим! Гора мудрости! Ми навіть Самі не можемо зрозуміти тут значіня… але чуємо, що се прегарно! Зволоч, написавши таку промову, буде мінїстром внутрішних справ, побачите. Він ще молодий тепер, але вже жиє на удержаню двох старих ґрафинь і одної балєтницї, близької до Нашого двора… Але — ви не задумайте подати до ґазет і сї тайні подробицї!.. Се Наша приватна справа… чуєте?
— Ваше Величество, — сказав я, — мої руки опадають!
— А ви можете рушати ними?
— Не можу…— Спустїть їх… Однак, як хоч одна рука у вас рушить ся — з гори прошу, даруйте Нам! але Ми позбавимо вас житя! Наше житє потрібне російському народови, він так дорого платить за него!… Скінчім промову… Де Ми задержались? Так от…
— “От короткий спис Наших скромних справ, котрі ґазетярі роздули до величини злочинів Івана Грізного і других монархів, котрих нещастє лежало в тім, що їх піддані не признавали всеї незміримої власти, зісланої від Бога царям. Все друге, що Ми доконали, малозначне і не варта навіть згадувати про ті дїла, без котрих власть Царська не може бути кріпка, народи щасливі і мирні… Так, приміром, від часу до часу треба розстрілювати робітників, щоби вбити їх подлі мрії про висшість робочого народа над забеспеченими і непрацюючими людьми, підпорою держави. Селянам треба, щоби їх деколи вибили, або стріляли до них з рушниць. Се повинно їх переконати, що Монарх не забуває і про них, що перед Його престолом — всї рівні! Купцї, шляхта, духовенство, робітники і хлопи в моїй демократичній державі — всї мають рівні права перед законом на баґнет і шибеницю. І Ми маємо право гордити ся сим. Ми Нашу промову закінчимо пригадкою, що лише Бог, помазавший Царя на царство, має власть судити Його справи”… От і все! Коротко, сильно, всїм зрозуміло… Ви запамятали?
— Так, — відповів я.
Микола II. підняв палець в гору і говорив далї:
— Але, по тім всїм, що сказано, Ми всетаки конституціоналїст…
Він зітхнув.
— Тому, що абсолютному монархови тепер нїхто не дає гроший… От Ми завели у себе парлямент… Н-да! Зі сим можна помирити ся… Як члени парляменту будуть, як ми їм приказали, вірно служити вітчинї і безпроволочно збільшать податки… Але вони, здає ся не розуміють своїх роль…
Він витягнув звідкись паперець і вичитав з него:
— “В чім лежить значінє правдивої конституції. В тім, що межи Царем а народом стає кількадесять людий і весь тягар відповідальности за правлїнє народом, котрий падав на голову монарха, від тодї паде на голови тих панів.” Се повинні бути тверді голови… і гнучкі хребти. Бо… як бють по голові… треба скоро зігнути ся… Ми се знаємо…
— Ви про япанські ґузи згадували, Ваше Величество? — спитав я.
— Японїя? — сказав він гордо. — Найби в Нас лише гроші, гарна армія і талановитий полководець. — Ми відплатилиб ся Японїї за той ґуз, набитий на Нашій голові… Так, але от… Дума… Як вона думає заховувати ся й далї так визиваючо, як з початку… від неї не буде хісна вітчинї!… Ми розженемо її баґнетами Нашої доброї ґвардії…
— Але, Ваше Величество, народ… — почав я.
Він перебив менї, підняв палець в гору і витягнув ще один паперець із під панцира. — Він був напханий паперцями, як поросятко кашою.
— “Нарід — се віск в руках Царя — і все! Проти народа, котрий посміє стати в оборонї Думи — в Нас є вірнопіддані, котрі покажуть Нам вірність свому Цареви… Татари вже зіпсуті впливом ворожих Нам течій… але у Нас є Калмуки, Башкіри і Кірґізи… Вистарчить їм позволити, а вони почнуть і палити і грабити і убивати не гірше козаків. Все те прибере вид несподївано разпалавшої ворожнечі племен і дасть Нам право сказати Европі: “Як Ми були неограниченим монархом — Ми своєю сильною рукою уміли здержувати дикі інстинкти, а конституція ослабила узду — от дивіть ся, до чого веде свобода, котрої жадні все і всюди одні бунтівники!” Зі сего — просте і ясне заключенє: Росія занадто некультурна і дика для европейських форм правлїня, вона може благоденьствувати лише під берлом Царя, в котрого руках — зібрана вся власть… Як довго істнує віра в Бога — абсолютизм Царя все докаже, доки існують дикуни — Царь власть свою буде вмів і піддержати і доказати…
Він замовк, ласкаво усміхнув ся до мене і сказав:
— Мати і Побєдоносцев — вони Нас прекрасно навчають думати по царськи!… До того ще нам поможуть… великі князї, придворні… а кілько ґубернаторів, чиновників, злодїїв, убийників, шпіонів при конституції лишить ся без дїла! Вони прецїнь розуміють, що для них законність і порядок — петля. І чи можна сподївати ся, що ті люди підуть з народом проти Царя? Нї, Ми ще поцарюєм троха.
Він навіть розвеселив ся, але се не зробило його лиця красшим і не прогнало тревоги з його неспокійних очий.
— Але, Ваше Величество, а де ви возьмете гроший?
— Гроший? Гроший достарчить Дума. Під сю інституцію дають в Европі по 88 на 100, хоч вона не варта і десять, Нам здає ся…
— А як ви Думу розженете?— Тодї продам Василеви Федоровичови Польщу… Може й Францію Ми йому продамо, як вона не стане Нам давати гроший… Нащо її тодї, неправда-ж? Кавказ продати корисно… Він дуже богато варта для Нас, але нїчого не дає, все лише неспокої, повстаня, бунти.... Сибір Американцї куплять — людий на засланє можна слати до Архангельска, там дуже богато місця на се. Холод і пустиня… Росією можна заокруглити як яблоко і так стиснути її в кулак, що вона на конець успокоїть ся…
Він замовк, задумавши ся. Його блїді губи дрожали, палцї рук трясли ся, як ніжки паука, а очи все бігали по стїнах і уха рушали ся, як уха крілика.
— Може бути, Ми уступимо з початку… Так, може бути! Нам богато радить, щоби Ми дали їм дещо з того, що вони просять… І як вони почнуть дїлити дар, — тодї Ми нападемо на них зненацька… і руки Наших вірнопідданих потрафлять вирвати язики з гортанок тих бунтовничих балакунів, котрі думають, що воля неосвіченого та голодного народа стоїть понад волею Самодержця Помазанника Божого… і проче, і проче..
Він троха запалив ся, його безкрове лице знов спітнїло… Успокоївши ся і втерши чоло своїми дрожачими руками, він закінчив:
— Ну, досить однак! Ми все говорили для світа, все, що Нам написали на папери… і навіть дещо непотрібне… Але непотрібного з уст Царя нїхто не чує! Ви чули лише то, що Ми прочитали з паперу… Ідїть благовістити світови про мудрість і доброту серця того, що нагородив вас щастєм розмови з Ним без свідків! Ідїть!Він відкинув на бік елєктричний ґузик і скорше, чим я вспів пожелати йому щасливої дороги, провалив ся під землю разом з престолом.
Але передімною в полутемнотї тої комнати все ще блестїли його пильно вимиті руки і неспокійно бігали очи. Через них було видно темноту його душі, зморщеної тревогами житя, як печене яблоко. Якийсь сїрий тепленький кисїль наповняв його душу. В нїм повільно крутили ся маленькі хробачки амбіції, і, як застрашена ящірка, кидав ся страх за житє.
Душа низька, душа погорджена, що опила ся крови виголоднїлого народа, хора зі страху, маленька, жадна душа — коптїла перед мною як огарок свічки, наповняючи край мій смородом духового зіпсутя і злочинів…
Се правдива українська народна робітнича орґанїзація в Америцї.
Заснована вона доперва з кінцем 1910 року, а вже числить тисячі членів по всїх закутинах широкої американської землї.
Руський Народний Союз поставив собі цїлию згуртовати всїх Українцїв в Америцї без огляду на їх переконаня релїґійні та полїтичні та нести їм поміч моральну і матеріяльну.
Вступайте до Р. Н. Союза і ви сейчас. Єслиж нема віддїлу Руського Народного Союза у вашій місцевости, постарайте ся самі такий віддїл у себе заложити.
Лише пять членів потреба щоби з'орґанїзовати віддїл.
то зачнїть передплачувати її сейчас.
“НАРОДНА ВОЛЯ” є одною з найбільших українських часописий в новім і старім краю.
“НАРОДНА ВОЛЯ” виходить три рази тижнево — в вівторок, четвер і суботу.
“НАРОДНА ВОЛЯ” подає цїкаві новини американські і краєві, суспільно-наукові розвідки і все, що дотичить житя українського робочого народа в Америцї і на Українї.
В Злучених Державах на цїлий рік |
$2.50 |
В Злучених Державах на пів року |
$1.25 |
До Канади і Старого Краю на цїлий рік |
$3.00 |
До Канади і Старого Краю на пів року |
$1.50 |
Гроші належить висилати враз з замовленєм на почтовий або експресовий моні-ордер або в реджістрованім листї на адресу:
524–530 Olive Street,
Scranton, Pa.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|