Руіна/Гетьманованнє Многогрішного/V
| ◀ ГЛАВА ЧЕТВЕРТА | Руіна. II. Гетьманованнє Многогрішного ГЛАВА ПЯТА |
ГЛАВА ШЕСТА ▶ |
|
Хоч яким осоружним повинен був показати ся Дорошенкови вибір Многогрішного; але московський уряд вдавав з себе, що приятелює з правобережним гетьманом. В листї до него 26 лютого, цар хвалив єго за те, що не повіддавав Татарам полонених воєвод і прохав, визволити їх з полону. В березолї архимандрита київо-печерської лаври Ґізель післав в подарунок до царя Олексїя свою книжку: „Мир чоловіка з Богом“, і захожував ся прихилити царя до митрополїти Осипа Тукальского, Дорошенкового приятеля. Ґізель писав до царя: „Накажи отсего доброго мужа посадовити на митрополию в Київі і вчинити відповідно єго сану пошанованнє. Сподїваю ся, що тодї між козаками вагання не буде і не тягти муть вони до поєднання з Турками, тай для вашого величества він буде потрібен: чоловік він вельми вчений, розумний, зазнав на собі всякого гнобительства і поклїпу іновірних“. Пильнував Ґізель тодї-ж таки помирити з Тукальским і архиєпископа Лазаря Барановича: листами він докоряв єго, за те, що під'южував проти Тукальского царя Олексїя і московських державних урядників, а по своїй епархиї заборонив молити ся за митрополїту Тукальского; тимчасом митрополїта завсїди на богослуженню поминав Лазаря. Ґізель запевняв, що Тукальский щиро бажає з'єднання правобережної України з Московщиною. І сам Тукальский 10 квітня, просячи царя Олексїя, щоб не змагав ся осїсти ся єму в своїй митрополиї, сипав бажаннє, щоб увесь український народ, що перебуває під рукою Польщи, з'єднав ся з Московщиною, зберігши свої споконвічні права і звичаї.
Одначе такі приязні відносини до московської держави не відповідали заходам тодїшньої московської полїтики. Дорошенко і Тукальский хоч і висловлювали бажаннє слухати ся царя, але нехтували андрусівську умову; бо вона розпаювала полїтичну і урядову єдність обох половин України. А Москва, вважаючи Днїпер межею між московською державою і Польщею, не хотїла й чути про народне змаганнє, щоб Україна була єдиною. Найщирійшим бажаннєм Дорошенка і Тукальского було, щоб козацтво, і з ним уся Україна, перебуваючи під рукою царя московського, нестеменно користувались своїми национальними правами і звичаями. Отже уряд московський міркував собі, що інче: в єго була думка підбити під себе Україну так, щоб повагом знївечити геть чисто усї ріжницї між нею і Московщиною. Москва рахувала, що коли по Українї панувати ме нестеменно її народно-национальний лад, так вона не буде міцно з'єднана з Московщиною і такий, чи інший захід московського уряду може збентежити Україну і викликати зраду. Досьвіди полїтичного вагання зміцнили в Москві думку, що Українцям не треба няти віри; тим то і не могли придбати собі прихильности в Москві ті Українцї, що були завзятими прихильниками национальних прав. Тукальского в Москві уважали, що він прихильник Дорошенка, людина така, що висше над усе становить добро свого рідного краю; отому то й не могли Москалї згодити ся, щоб він переїхав до Київа і вигадали такі причини: що, мов, між урядами московським і польским умовлено справити з'їзд заступників і там радити муть ся про Київ; що на тому з'їздї прирадять, про те оповістять митрополїту.Хоч Дорошенко Москві, а Москва Дорошенкови показувала приязнь, але щирости між ними зовсїм не було. Дорошенко не няв віри Москві через те, що сама-ж таки вона і під'юдила Бруховецького прохати у неї, вирядити на Україну воєвод, а коли народ сам розправив ся з тими воєводами, так вона-ж, Москва, і слухати не хотїла бажання народного, щоб повиводити воєвод з України. Москва не няла віри Дорошенкови через те, що до неї приходили звістки, що Дорошенко якось не певне стосуєть ся до султана турецького. У Дорошенка, 12 березіля, була коло Корсуна[1] рада, біля річки Росави; і про се дійшли в Москву непевні звістки; з них Москва виводила, що правобережна Україна має на думцї поєднати ся з Туреччиною. Рада та стояла 10 день: там зібрало ся чоловіка з пятьсот козаків правобережних та чоловіка з двадцять з полків лївобережних. Шереметєв підослав туди київських козаків, і вони-б то між лївобережними бачили лубенського полковника Гамалїю і одинайцять запорожцїв. З Дорошенком був на радї і турецький післанець, котрого гетьман в Чигиринї три днї шанував бенкетами і стрільбою. На радї перечитали грамоту, привезену отсим післанцем; цар турецький умовляв, щоб українська земля пристала до Туреччини на такому праві, як земля волоська. Козакам се подобало ся. Рада прирадила лишити ся в приязни з Турками, одначе не заприсягали на се.
В квітнї вирядили в Москву ґенерального суддю Івана Самійловича, щоб затвердити чолобитну, зложену на глухівських статтях. Він привіз звістку, що Дорошенко, відкинувшись від християнського державця, короля польского, пристав до турецького султана, котрий подарував єму ферезь; ту ферезь Дорошенко надївав на радї в Корсунї. Щоб запевнити, що се правда, привезли в Москву того козака, що особисто бачив і чув усе, що дїяло ся на радї у Дорошенка. Дорошенків писар, Буркевич, листуючись з Демяном, признавав ся, що вони правобережцї справдї пристають до царя турецького, але-ж се не значить, що вони наосьлїп закладують свої шиї в турецьке ярмо; а чинять се вони на те, щоб спекати ся раз-у-разних нападів татарських. „Татари, писав він вдаючи з себе наших приятелїв, руйнують наш край; тисячами забирають людий наших в полон, а монархи християнські не ласкаві до козаків, будують проти них фортецї; не дають нам волї воювати і шкодять сами собі, хоч і гадають, що нїби їм з того якась користь є. Цар турецький, ледві чи не цїлим сьвітом орудує; війску своєму платить добре, харчі дає добрі, а Турки лїпше за всїх знають, як треба людьми і землями орудувати“.
Тодї-ж привезено в приказ умови зложені Дорошенком з Туреччиною. З початку в тих статтях стояло: що Дорошенко єднаєть ся з Туреччиною прикладом славної памяти Богдана Хмельницького. Коли треба буде, козаки готові стоять за султана проти всякого ворога і просять султана, щоб і він наказав своїм війскам: кримським, черкеським, нагайським, буджацьким, приходити на поміч козакам і під той час бути під рукою гетьмана так само наче козацьке війско. Султан на доказ спілки пришле гетьманови коругов, що по турецьки зоветь ся „туй“ і булаву. Далї в умові козаки говорили, що вони не хочуть бути нї невольниками, нї данниками, але жадають лишити ся людьми вольними, неоподаткованими. Війска турецькі і татарські, входячи на Україну, не мають права будувати мечети, неповинні руйнувати й грабувати українських церков, або повертати їх на мечети; так само неповинні грабувати добро приватне, пустошити міста і полоняти людий, а хто таке чинити ме, того можно убити. Так само, що й до Волохів і до Молдавян, що приходити муть на Україну. Попи українські повинні залежати від царгородського патриярхи, а правити ме ними митрополїта, постановлений з волї гетьмана. Нїхто не може зсадити гетьмана, доки він живий, з єго уряду, а коли хто з козаків почне скликати зборища проти него, так ми всї одностайне встанемо на ворогів гетьмана. Хоч народ український подїлив ся між двома державами, але-ж усї Українцї тримають ся віри єдиної з Греками, навіть поза межами України за дванадцять миль від Київа к Перемишлю і Самбору з одного боку; з другого боку до річки Висли; з третього до Минска, а з четвертого до Сївська і Путивля. Сподїваємо ся, що усї козаки, будуть заодно з нами, а гетьман, з Божою помочю, піклувати меть ся, щоб визволити з неволї усїх Українцїв і всї вони неповинні лиходїйствувати проти султана і хана татарського. Коли-ж ті, що поприставали до Поляків або до Москви, будуть примушені своїми державцями чинити лихо тим людям, що під рукою царя турецького, так ми обіцяємось не держати з ними жадної спілки і будемо силою змагати ся проти них. Козаки нехай не нападають на турецьких підданків, що живуть біля річок: Деркуса і Бога і поблизу міста Сочави. Так як наш народ інакше не вміє говорити, як мовою рідною, то гетьман просить, щоб післанцї турецькі вміли говорити по українськи. Ордї татарській, що приходити ме підчас війни на Україну, не можна ставати постоєм по селах і містах, де вона сама схоче і забирати у людий, що захоче, а мусить вона перебувати там, де скаже гетьман і вдовольняти ся тими харчами, які положить гетьман; так само й козаки, коли їх покличуть на запомогу султанови, мусять контентувати ся з того, на що султан призволить. Коли козак судити меть ся з Турком, то кожен з них відповідає перед своєю старшиною і караєть ся відповідно своєму вчинку. Султан турецький і хан татарський не порозумівшись з гетьманом і з війском запорожським неповинні умовляти ся з сусїдними і близькими державцями, найпаче з царем московським і з королем польским. Коли-ж султан турецький, або хан татарський складуть умову з ворогами України, або з ким іншим таку, що буде шкодливою війску запорожському, то гетьман таку умову вважати ме нїкчемною. Коли війско запорожське за підмогою Турків добуде собі яке місто чи село, то воно лишить ся під рукою гетьмана, а не Туреччини і залога турецька не повинна там бути.
Отся умова не була обмежована тілько самою лишень Україною і тим, що безпосередно чепляла ся до неї: козаки вимагали ще дечого і для благочестивої церкви поза Україною в межах турецької держави: вимагали, щоб патриярху царегородського вибирав собор архиєреїв і щоб кожен патриярха нестеменно перебував в своєму санї до віку, а хто з духовних відважить ся підкупом та хабарями добивати ся сего сану, того треба карати. Щоб убезпечити силу сеї умови, в кінцї її було постановлено: коли-б султан, або хан не схотїли держати отсю умову в її істинному розумінню; або-ж загадали ся повернути козаків на своїх підданих або данників, або коли-б вони забажали по своєму схочу зсадити гетьмана, а натомість посадити кого іншого, або руйнувати манастирі і церкви, будувати мечети, переміняти митрополїтів, забирати з українського народу харчі, ячмінь, овес, дрова і т. ін. або взагалї заходились би чинити, що невідповідне отсїй умові, то гетьман і війско запорожське піклувати муть ся про себе інчими заходами, але не воюючи проти султана, не здіймаючи рук проти Туреччини ворожим звичаєм, хиба вже до того примусять їх воєнні вчинки, Турків або Татар.
Трудно тепер запевне сказати, чи отся умова була дїйсною; певне тілько те, що її скомпонували Українцї і знати з неї, чого жадали тодї задля України ті люди, яких не вдовольняла тодї полїтична доля України і які кидали ся скрізь, де тілько на їх думку, здавало ся, можно запобігти помочи, щоб виконати заповітну думку про полїтичну самостійність України.
Москва, одержавши від Многогрішного отсї звістки, була задовольнена тодїшним урядом лївобережним, випустила з Сібіру позасиланих туди Українцїв за час Бруховецького і обіцяла ся визволити і останнїх. Не так легко виконали вони обіцянку цареви про возворот на Україну позабираних Москалями гармат і церковних речий: довго ще переписувались про се, кілько разів гетьман скаржив ся то на того, то на сего воєводу за невозворот.
З'єднаннєм Дорошенка з Туреччиною не спекав ся правобережний гетьман від суперника. Марне турецькі післанцї, після корсунської ради, усовіщували хана, щоб жив в згодї з Дорошенком. Хан не слухав ся їх поради і не вважав на гнїв турецького султана. Дорошенко після корсунської ради вирядив на Запороже своїх післанцїв; але кошовий звелїв їх повішати на вербах. Суховієнко, після того як побив єго Сїрко, стратив був і своє гетьманство і свою вагу; але 25 квітня, 1669 року, на радї біля річки Чортомлика, Запорожцї знов обібрали єго на гетьмана. З полків лївобережних були ще заодно з Суховієнком полтавський, миргородський і лубенський. На Сїчі укупі з Суховієнком перебував тодї і здружив ся з ним прилуцький полковник Лазар Горленко. В Прилуцї скоїла ся ворохобня: якийсь Іван Кошовий прогнав Горленка з полковницького уряду, а сам став полковникувати небавом і єго прогнали; замісць єго став полковником Маценко. Горленко перебував собі у Суховієнка і листом до Маценка підмовляв єго, пристати до Суховієнка. Такі підмови по полків прилуцького і переяславського посилав і хан Адиль Гирей. Переяславський полковник Думитрашко Райч, котрий не що давно пристав до царя, тепереньки знов став потурати Суховієнкови і зсилати ся з ним. Демян Многогрішний — таким чином — бачив, що власть єго меншає, що він опинив ся на перехрестному огнї і мусить він міряти ся і з Суховієнком і з Дорошенком; царських ратних людий жадним чином не міг він випрохати, тим то і взяв ся він до приятельских зносин з Суховієнком. Демян листовне усовіщував Суховієнка і все товариство сїчове — відцурати ся від Татар і пристати під руку царя московського.
На Демянове щастє Суховієнко мало був прихильним до такої поради; але він бажав спершу упорати ся з Дорошенком. Дорошенко нещодавно побідив єго і він на него за те вельми ремствував. Після свого вибору вдруге на гетьмана, Суховієнко спершу писав Дорошенкови, щоб він прибув на Сїч і привіз клейноти гетьманські, що забрав у Бруховецького, тай покорив ся волї війска запорожського, котрому належало вольними голосами вибирати гетьмана. Коли-ж він змагати меть ся, не послухає, так Суховієнко похваляв ся йти на него війною з Татарами.
Через се Дорошенко знов сподївав ся на нові заходи Суховієнка проти него. Тодї саме уряд московський знов прислав до него просьбу, визволити полонених воєвод. Дорошенко відповідав, що раднїйший би він, давно се вчинити, але без волї ради того не сьміє: жінки, брати і дїти тих Українцїв, що московський уряд позапроторував в далекі кутки своєї держави, раз у раз намагають ся, щоб не визволяв полонених Москалїв доти, доки не будуть визволені Українцї. Одначе з тих бранцїв, що були в Чигиринї, Дорошенко випустив Приклонського, Огарева і Скуратова, визволив і жіноцтво полонене з родинами воєвод, випустив і дочку Бруховецького; жінки останнього тодї вже не було на сьвітї. На Великдень Дорошенко велїв розкувати і інчих бранцїв; дозволив їм ходити на волї; але хто єго зна, через що інчі, а між ними й сестра Бруховецького, сидїли в тюрмі. В маю знов прийшов до Дорошенка лист з Москви: прохано знов про визволеннє бранцїв; і на сей раз Дорошенко не вволив волї московського уряду, навпаки — виряжав своїх підручників на лївобереже, бунтувати народ. Дві ватаги охочих козаків — одна під проводом колишнього лубенського полковника Григория Гамалїї; друга під рукою Дорошенкового осаули Манжоса переправили ся через Днїпер і заходжували ся добути Лубни. Вони умовляли Лубенцїв, знов приняти до себе Гамалїю за полковника. Лубенцї не послухали ся і відповідали: „Дорошенко заприсягав турецькому султанови, вбирав ся в жупан, що прислав султан і цїлував султанову грамоту і Гамалїя з ним робив теж саме. Не хочемо ми єго“. Вибраний Лубенцями на полковника Пилип Плис прислав до Многогрішного оповістити, що він з своїми полчанами пристає під руку царя московського. Перегодом побачимо, що се була сама лишень примана. Полковник полтавський Кублицький теж почав був схиляти ся на московську сторону, але через кілька день замісць него став полковникувати Филон Гаркуша і повернув ся до Демяна вороже і різко. Полковник миргородський Гладченко уперто стояв за Дорошенка. Одначе-ж Полтавцї і Миргородцї, ворогуючи проти Многогрішного, тримали ся Суховієнка, а не Дорошенка.
В Київі стала ся переміна: Шереметєва Москва забрала, замісць него посадили князя Григория Козловського. Новий воєвода повідомляв московський уряд, що в Київі бракує ратних людий; а тимчасом підходить термін, щоб, відповідно андрусівській умові, віддати Київ Полякам: можна сподївати ся, що Поляки заходять ся захопити Київ. Над Україною — все більш та більш густїйшали хмари. Тревожили ся тодї й царські воєводи, що перебували по містах на Українї, а царські ратні люди усе втїкали, та втїкали з війска. Воєводи жахали ся, що коли нападе ворог, то нї з ким буде обороняти ся. Все отсе були такі обставини, що не сприяли утихомирити ся Українї, не сприяли вони й гетьманови Демяну Многогрішному зміцнити свою власть.
- ↑ Місточко в Київщинї.