Руіна/Гетьманованнє Многогрішного/VI
| ◀ ГЛАВА ПЯТА | Руіна. II. Гетьманованнє Многогрішного ГЛАВА ШЕСТА |
ГЛАВА СЕМА ▶ |
|
Знаємо вже, що багацько разів уряд московський посилав гонцїв до Дорошенка вимагати, щоб визволив тих воєвод, що перебували в неволї. За тим самим приїхав до него в липнї р. 1669 і стрілецький голова Шилов. Гетьман мовив до него: „Цар випустив з неволї мого брата Грицька, а я після того випустив більш як сотню Москалїв-бранцїв; а останнїх ще досї не випустив: стало ся так не з моєї волї; з слїзми в очах про се благають жінки і дїти тих Українцїв, що й досї сидять в неволї в московській державі. Але нинї на бажаннє великого державця випущу і їх.“ Зараз же Дорошенко казав розкувати трох чоловіка і віддав їх Шилову; потім коли виїздив Шилов, так укупі з ним вирядив до Київа Федора Коробку, котрий привіз туди 27 чоловіка полонених „служилыхъ“ Москалїв і 9 боярських слуг. Стало ся се тодї саме, як Татари, що запомагали Суховієнкови підходили до Чигирина. Отаким чином Дорошенко бажав вдруге довести, що він пильнує догодити цареви московському саме під ту годину, коли супротивник загрожує єму самому. Випустивши воєвод, Дорошенко виходив на бій з Татарами, та не сила єго була і мусив він вернути ся і відійшов до річки Росави. Тут напав на него Суховієнко з Запорожцями. Тодї Суховієнко уважав, що за ними більша сила нїж за Дорошенком; за ним були Запорожцї, а на лївобережі полки: полтавський, миргородський і лубенський; останнїй не що давно пристав був до царя, але знов перейшов до Суховієнка. Більш завсе бадьорила Суховієнка певність в тому, що значна сила правобережцїв покине Дорошенка і пристане до него, бо за приятелюваннє Дорошенка з Турками починали ся вже поміж козаків нарікання. Правобережцї гомонїли: „Як же се так: Дорошенко без призволу усего війска добиваєть ся собі пановання, виправляє собі вічного гетьмановання, тим самим він повертає Україну на підданство до царя бусурманського. Як же з того не болїти серцю у всякого, хто родив ся християнином!“ Тодї саме, як Суховієнко йшов на Дорошенка, сей сподївав ся від султана через післанця клейнотів: булаву, бунчук і хоругов; але післанцеви не можна було зручно швидко прибути; він зупинив ся у Цекунівцї по той бік Днїстра. З Дорошенком були полки черкаський, чигиринський, канївський і білоцерківський, а інчі правобережні полки: уманський, кальницький, паволоцький і корсунський пристали до Суховієнка і вимагали, щоб замісць Дорошенка знов вибрати гетьмана вольними голосами, вважаючи Дорошенка за відметчика. Мусив Суховієнко послухати ся маси козаків і рушив до Уманя,[1] щоб там скликати раду. На отсїй радї козаки приневолили Суховієнка відректи ся від гетьмановання, бо й він, так само як і Дорошенко став гетьманом не по правдї. Суховієнко положив булаву, сподїваючись, мабуть, знов добути її. Був на отсїй радї і Юрий Хмельниченко, що він тодї вже розстриг ся з ченцїв. Не відомо, чи пильнував він тут, щоб єго знов вернули на гетьманство, чи тілько допевняв ся, возвороту батьківських маєтностий і скарбів, як про се повідає одна звістка. Але не єму і не Суховієнкови рада доручила гетьманську булаву, а уманському полковникови Михайлу Ханенкови. Ханенко заприсяг ся „за вольности стояти і оплакану Україну, скілько Бог поможе, обороняти.“
16 липня новий гетьман Ханенко, писав до Многогрішного і до переяславського полковника Думитрашка-Райча, щоб дали єму запомоги проти Дорошенка.
У Дорошенка було ще стілько козацького війска, що він не мав на думцї піддавати ся уманській радї. Тай на лївім боцї Днїпра справа єго стояла ще не погано. З свого таборища біля річки Росави Дорошенко рушив до Канева: як переправляв ся він через ріку Рось,[2] біля села Кононки, на него напала орда татарська і мусив він пять тижднїв просидїти в облозї аж докіль ті турецькі післанцї, що йшли до него від султана і зупинили ся за Днїстром, не звелїли ордї іменем султана, не займати Дорошенка. Тодї Дорошенко рушив до Уманя, вмовляючи козаків корити ся єму. Коли він дійшов до Уманя, прибув туди і післанець турецький Канаджи-Баша: він доручив Дорошенкови клейноти, що прислав султан: булаву, бунчук і шаблю досипану коштовними самоцьвітами. В султановому унїверзалї стояло: „Господь звелїв нам чинити ласку до всїх, що стукають ся в двері батьків наших, дїдів і прадїдів. Ви писали до нас, що війско запорожське по сїм і по тім боцї Днїпра за порадою усеї старшини і народу препоручило тобі, старшому гетьманови Дорошенкови, щоб ти з'явив нам, що вони бажають бути у нашому підданстві і служити менї так само, як служать господарі православні волоський і мультанський, а я щоб держав вас в ласцї і обороняв. Посилаю до вас бунчук і коругов, не яко ознаки підданства, а яко лишень доказ приятельства на острах ворогів. Приняв я вас і ваших людий на те, щоб земля ваша перебувала спокійне і щоб нїхто її не спустошував. Петро Дорошенко повинен клятьбу свою додержати і слова свого не ламати і служити менї по правдї, а я за него з старшиною і народом, з усїма містами і землями по правдї по щирій, як власних, заступати му ся. Не хочу з вас жадної роботи, відбутків і податків, надїляю вас усякими вольностями, аби тілько ви, коли менї треба буде, з гетьманом йшли туди, куди буде сказано вам. Хана кримського і Татар буджацьких і нагайських, і господарів, і башів і всїх слуг моїх не бійте ся. Хан кримський з своїм війском — слуга мій і Петро Дорошенко з війском запорожським — теж мій слуга; нехай же обидва проміж себе міцне братерство тримають. Нехай Дорошенко брата свого до Криму вирядить, а хан кримський дасть єму значних аманатів. Хан кримський до війска запорожського жадним чином не втручати меть ся. Війско запорожське повинно вирядити до нас свого заступника. Коли не зрушати мете сеї умови, усїм вам і землї вашій буду обороною; усїх вас під крила свої приймаю і що я сказав, так слову свому не змилю“.
По наказу післанця турецького, та орда, що була біля Суховієнка і біля Ханенка вибрала ся до Криму. Уманцї, не згоджуючись на Дорошенкове бажаннє, щоб він увійшов з війском в Умань, спорудили між Ханенком і Дорошенком ось яку умову: Ханенко повинен прибути на раду до Чигирина і отся рада розсудить змагання між двома гетьманами.
Дорошенко відступив зпід Уманя. У Ханенка-ж не було думки, покорити ся присуду Уманцїв і йти до Чигирина судити ся з Дорошенком: він рушив на Запороже, а звідтіль майнув до Криму, розживати ся на запомогу проти Дорошенка. татарські солтани і мурзи не геть-то бояли ся падішаха і швидко погодили ся з Ханенком.
Небавом Ханенко з Татарами знов показав ся на Українї. З ним був і Юрко Хмельниченко. У Дорошенка, опріч козаків, були ще Татари білогородської орди, що вирядив до него баша силїстрийський. Вороги зустріли ся біля Стеблева.[3] В бою Дорошенкова сторона не встояла і заперла ся у Стеблеві. Тодї ратувати єго несподївано з'явив ся Сїрко, невтомимий і непримирений ворог Кримцїв. Сїрко прибув з сьвіжою ордою білгородською; прогнав зпід Стеблева Ханенківцїв і визволив Дорошенка. І потім Сїрко з Дорошенком стежили ворогів своїх аж до Уманя. Ханенко і Суховієнко встигли утїкти на Сїч; а Хмельниченка полонили білгородські Татари і, яко бранця, випровадили до Царгороду; тут салтан звелїв закинути єго в едікул (семибашенний острог).
Добувши Умань, Дорошенко розстановив вартувати тут Татар, а сам повернув до Канева, давши своєму війску два тижднї спочину і оповістивши, що має на думцї з козаками і ордою білгородською рушити на лївий берег Днїпра.
Одначе сам він туди не пішов, а вирядив 500 козаків і з тисячу Татар, наказавши ще прямувати на Ромен,[4] запомагати Гамалїї і Манжосу. Перегодом з наказним гетьманом Корицьким, Дорошенко вирядив туди нове війско, при котрому були Петрів брат Андрій, полковники Гоголь і Богун; здаєть ся, се був син знаменитого Богуна, скараного на горло біля Глухова. Вони встигли взяти гору над тим війском, що вирядив проти них Демян. Многогрішний, боячись, щоб не напала на него більша сила Дорошенківцїв, прохав царя, щоб звелїв боярину Ромодановському дати єму запомогу, але не дочекав він її. Нарікаючи на московських воєвод, що вони такі воловоди, мусив Демян йти проти ворога з власними силами. Він скликав усї полки, що корили ся єму: нїжинський, прилуцький, чернигівський, стародубський і переяславський, та ще під проводом Мурашки, полк найманцїв і з ними прийшов до місточка Чернух.[5] Людність зустріла єго тут з хлїбом-сіллю. Піддали ся єму місточка Городище[5] і Курянка.[5] Демян рушив далї на Лохвицю.[6] Не доходячи пять верстов до Лохвицї, зустрів Дорошенкових ватажків Корицького, Гоголя і Гамалїю: з миргородськими, лубенськими і полтавськими полчанами і з трома тисячми Татар білогородських. Розпочали бій. Гору взяв Демян і гораздливо дійшов до Ромен. Роменцї піддали ся. На думцї у гетьмана було йти далї і брати непокірливі для царя міста; але війску єго бракувало достатків; та й країна була вельми спустошена. Козаки ремствували. Многогрішний мусив їх розпустити. Товариш Ромодановського прибув вже тодї, як козаки були розпущені; одначе Корицький і Гоголь, довідавшись, що прибуло царське війско, вернули ся за Днїпер.
Одначе до повного торжества Демяну Многогрішному було ще далеко: хоч єму й поталанило взяти кілька невеличких міст, але в лубенському і переяславському полках велика більшість міст і місточок завзято стояли за Дорошенка і між ними сотенні міста Пирятин і Золотоноша[7] не вважали на усовіщування Многогрішного і Думитрашки-Райча. Були у Демяна і потайні вороги: сумський[8] полковник Герасим Кондратів був оден з них. Демян жалїв ся, що сей полковник сам хоче стати гетьманом і риє під єго Демяна, листуючись з ворожими до гетьмана полковниками. Не вельми покладали ся Українцї і на прихильність Москви до Многогрішного. Дорошенко, почувши, що Демян сподїваєть ся на московську силу, мовив: „Ну, се плоха надїя! Москалї люди непевні; сегоднї заберуть Ромен, потім Миргород; далї Полтаву;[9] тодї Демяна їм не треба буде і вони єго зсадять з гетьманства.
Дорошенко хоч і воював проти Многогрішного, одначе і листував ся з ним. Дорошенкові зносини з Туреччиною і присяга на підданство турецькому султанови скрізь вже стали відомими, але Дорошенко пильнував потаїти їх від Українцїв до якогось часу і в листї до Многогрішного докоряв єму, що він йме віри тим дурним пащикованням, які про него, Дорошенка, плетуть єго вороги. „Не станеть ся того нїколи, щоб я любу свою Україну хотїв запродати в підданство до царя турецького: не було сего у мене з роду й на думцї“. А супротивник Дорошенків Ханенко усїма заходами підлабузнював ся до Многогрішного, аби підбити єго на те, щоб укупі з ним воював проти Дорошенка; Многогрішний повідомляючи про се московський уряд, додавав, що на єго думку, лїпше буде обороняти власний край, нїж втручати ся в справи по землях Речи Посполитої. Така думка подобала ся в Москві, бо вона припадала до основного погляду тодїшньої полїтики московської; тим то цар в листї 20 листопаду до Многогрішного — казав не давати запомогу Ханенкови, а оберегати спокій на лївобережу.
В груднї р. 1669 гетьмана Многогрішного збентежив ось який випадок. З тої комісиї заступників, що зібрала ся провести межі між Московщиною і Польщею відповідно андрусівській умові, переїздив через Україну прапорщик Тадїй з якимсь Поляком: вони везли лист до Дорошенка та по дорозї заїздили до архиєпископа Лазаря Барановича і до гетьмана Многогрішного і повідали їм, що комісия буде і в Київі і козаки повинні вдати ся до короля з просьбою про свої справи. Многогрішного, чоловіка палкого, ся звістка обурила: „Чому се так, мовив він, що ви їдете через царську державу і везете лист до Дорошенка, а до мене й нема листу від заступників в комісиї? Дорошенка в листї іменують гетьманом обох сторін Днїпра, мене-ж гетьманом не іменують, а хочуть, щоб я їхав з просьбою до короля“. Демян так розгнївав ся, що хапав ся за шаблю і кричав: „До віку сего не буде! не зарікаємо ся класти наші шаблї на польскі шиї, як і перш було. Раз я з війском запорожським заприсяг ся цареви, то ми усї полягти за него готові, а до польского короля нїчого нам їздити.“
Післанцїв відпустили. Переїздячи через міста, вони розповсюджували списки з зазиву, що закликав Українцїв взяти участь в комісиї. Заступники: польский — Ян Глинський а московський Ордин-Нащокин з товаришами підсоглашали духовних і сьвітских людий України, щоб вирядили до них нараду виборних, обібравши про те людий певних, таких, щоб до чужих не горнули ся. А до гетьмана Дорошенка вислано такий лист: „Хоча й кружає чутка, буцїм то гетьман Дорошенко, не будучи певен в ласцї і любови християнських державцїв, хилить ся під оборону чужовірну, одначе такій чутцї ми віри не ймемо і гадаємо, що не знайдеть ся такого нечестивого християнина, щоб душу свою, визволену Христовою кровю, продавав доброхіть ворогам сьвятого хреста. Великий державець, єго королївське величество і Річ посполита корони польскої і великого князївства литовського вибачають усїм козакам по обох боках Днїпра їх провинности, аби козаки, по оповістцї короля польского і царя московського, або одного кого з них, принявши вдячно отсю ласку, відцурали ся ворогів сьвятого хреста, жадної ради з ними не держали і не посьміли-б більш з ними єднати ся, а вирядили-б до короля своїх післанцїв і через них запевнили в своїй слухняности.“ Отсей зазив, справдї таки скомпонований невиразно і збивчиво, завдав гетьманови Многогрішному великого смутку. Побачившись з архиєпископом Лазарем, гетьман казав: „Обібрали мене на гетьмана в царській вітчинї, а тепер через єго вітчину переходять унїверзали без мого відому; та ще й усїм козакам вказують стежку до короля. А нам яка стежка може бути до короля на рівнї з правобережними козаками?! Ми доброхіть вибрали собі державцем царя православного. Коли чим прогрішимо перед Богом і перед ним, так він же нас і вибачить. Що-ж? Хиба цар віддасть нас Полякам? Еге! але у нас з ними многолїтна війна була! ми їх прогнали з України, з доброї нашої волї пристали до царя московського і волимо жити при наших вольностях і вмирати за царя. Ти, сьвятителю! запевняв, що цар обороняти ме нас від ворогів, а як нас обороняють? Татарська орда почала руіну справляти по нашій землї, а ми цїле лїто не допросимо ся у царя запомоги! а тепер він же нас королю віддає.“
Про отсю бесїду Лазар писав в Москву 30 листопада і додав, що дїйсне проїзжі люди розповсюджували зазив до духовних і сьвітських людий і задля того народ злякав ся, що цар відступає лївобережну Україну Польщі. Справу виясувала гетьманови тілько царська грамота, писана 27 грудня.В грамотї було написано, що хоч в польских листах, призначених Дорошенкови, не було згадано про гетьмана Демяна, так се єдине через те, що він, Демян, з усїм війском запорожським служить цареви вірно, жадних зносин з бусурманами не провадить і розводити єго нї з ким; а що було писано про заступників до короля, так те личить до правобережної України. Післанцеви Лазаря Барановича, ігуменови Шаркевичу, при самому царю було вичитано, що з ласки Божої нїхто не спроможеть ся лївобережну Україну зпід царської руки вирвати і в тому нехай він, гетьман, буде певен.
Цар наказав гетьманови Многогрішному, щоб подав відомість про ті страти, які заподїяно через Дорошенка лївобережній Українї і повідомити, які міста в полках лубенському, миргородському і в полтавському стоять ще за Дорошенка? Гетьман відповів, що не стане людської снаги списати усе те, що попалено і зрахувати усїх людий полонених під Дорошенків час у неволю бусурменську; страти вийшло-б на кілько мілїонів. А під рукою Дорошенка р. 1670 були ще міста: 1. лубенського полку: Лубни, Пирятин, Сенча, Лохвиця, Яблонів, Лукомля і Ярошин; а перейшли з того полку під руку царя: Городище, Курянка, Чернуха, Глинськ, Ромен і Сьміла. 2. З полку полтавського були під Дорошенком: Полтава, Зїньків, Лютянка, Ковалївка, Бурки, Баранівка, Шишак, Яреськи, Богачка, Білоцерківка, Балаклїйка, Опошня, Решетилівка, Санжарів старий і новий, Каменка, Переволочна і Кобеляки. 3. З полку миргородського: Гадяч, Рашівка, Комишна, Сорочинцї, Уцтивиця, Миргород і Хорол; та опріч того міста, що стоять на лївому березї Днїпра, але приписані до правобережних полків — до чигиринського: Остапє, Голтва, Манжалїйка, Омельник, Потоки, Калебарда, Кременчуг, Чигирин, Дуброва і Єреміївка; до черкаського: Ірклїїв, Кропивна, Золотоноша, Домонтів і Пещана а до канївського: Бубнів і Богушева Слобідка.
Звідсїль знати, що гетьманська власть Многогрішного не обіймала цїлої лївобережної України; тай там, де єму корили ся, власть єго не була такою міцною, щоб держати народ в слухняности. В сїчнї р. 1670 піддячий Михайло Савин, їхавши з Новгорода Сїверського до Батурина, бачив, що народ, покидавши домівки і добро, утїкав. „Ми пропали“, казали одні, „цар захожуєть ся віддати нас польскому королю; коли се станеть ся, ми бити мемось з Поляками“. „Е, нї! гукали інші, чим дальше від лиха, тим лїпше“. Скрізь гомонїли люди, що коли не сегодня, то завтра Поляки заберуть Київ і розійдуть ся по цїлому краю. Єпископ Лазар Баранович писав в Москву: „Усї православні гірко плачуть і боять ся Поляків, зглянь ся, царю! Але усї благочестиві великі князї київські, починаючи з рівноапостольного Володимира були твоїми предками. Не попусти, щоб сьвятий Київ перейшов на поталу до іновірних“.
В краях, де гетьманував Демян Многогрішний, панувало безладдє. На великдень року 1670 зібрали ся полковники в Батурин, два полковники чомусь не приїхало. Гетьман дорікав їм, що мало він спостерегає у них прихильности до себе. Він мовив до них: „Дійшла до мене чутка, що по всїх містах козаки мало люблять мене; коли се правда, так нехай вони просять царя, щоб обібрати кого іншого гетьманом. Я зложу війскові клейноти тому, кого виберете, а доки я гетьманувати му, доти, що сили є, гамувати му своєвольників, на тому я заприсягав. Я не такий зрадник як той Бруховецький, що немов той Юда Христа продав, так він зрадив царю. Я поклав ся вмерти за царя і нехай така слава буде про мене“. Тодї Думитрашко-Райч вдарив кулаком об стіл і крикнув: „Та годї нам вже таких гетьманів вибирати, щоб через них лила ся кров християнська. Знаймо собі тілько царя, а своєвольників будемо гамувати.“
Усї прирадили не йти нї на які обіцянки ворогів, завзято стояти проти кожного ворога і у всему слухати ся гетьмана. Все отсе одначе було не щирим і на другий день 19 квітня оден з гетьманських челядників мовив до московського піддячого, що приїздив тодї гонцем: „Заодно з гетьманом вірно служать цареви полковник переяславський, та стародубський Петро Рославченко, а останнїй на двоє сюди й туди. Полчане полтавські і миргородські все ще не тямили, до кого їм приставати: на оден бік приманювали їх Дорошенкові унїверзали, а на другий унїверзали Многогрішного. Козаки сїх полків раз по раз зносили ся з козаками інших полків і скрізь розповсюджували дух баламуцтва; не менше впливали на народ і Запорожцї, що скрізь вештали ся та всїх наущували, нїкому не корити ся“.Через довгі усобицї і напади Татар Україна все більше і більше підупадала: селяне переходили в слободські полки і взагалї на землї царські; села пустїли, господарство батьків і дїдів, що лишали ся на рідних куренях, знищувало ся. Не далекий ще був той час, коли Поляки називали Україну родючим Єгиптом; навіть вже після тяжкої і крівавої години Богдана Хмельницького, архидиякон патриярхи Макария, Араб Павло, простуючи до Київа, бачив від межі Поділля скрізь сади, пасїки, хутори і гумна з збіжем. В Лаврі у Київі, ченцї частували єго вином з власного винограду; тепер цар Олексїй, хотїв розжити ся з України на тямущих садовників і посилав по них в Лавру, відаючи, що по маєтностях Лаври садовництво добре пишаєть ся. Інокентий Ґізель відписав єму, що таких людий тепер не то що в Лаврі, а й скрізь по Українї бракує через лихі усобицї. Підупала тодї і духовна осьвіта: києво-братський монастир і єго колєґія, як сьвідчив той самий Інокентий, зазнав великої руїни. Церкви єго попалено, ченцям бракувало їжи а деякі учителї і проповідники божого слова, перебуваючи „алчными и хладными“ не мали спроможности справляти свою роботу. Інокентий прохав для них у царя ласки і цар обіцяв ся запомогти їм. З усїх маєтностий братського монастиря лишило ся тільки те село, що подарував Петро Могила, тай те було зруйновано. Так само інші київські монастирі межигорський і видубицький перебували нужденно і прохали у царя запомоги.
- ↑ Нинї повітове місто в Київщинї.
- ↑ Правобережна дотока Днїпрова.
- ↑ Місточко в Київщинї.
- ↑ Нинї повітове місто в Полтавщинї.
- ↑ 5,0 5,1 5,2 Всї три місточка в Лохвицкому повітї.
- ↑ Лохвиця повітове місто в Полтавщинї.
- ↑ Нинї повітові міста в Полтавщинї.
- ↑ Суми повітове місто в Харьківщинї.
- ↑ Ґубернське місто в Полтавщинї; стоїть на правому боцї річки Ворскли, дотоки Днїпрової.