Руіна/Гетьманованнє Многогрішного/VII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
VII.

Той неспокій, що загрожував власти Дорошенка на правобережу, знов примусив єго відложити замір, щоб привернути під свою руку лївобережну Україну і він покликав з лївобережа своїх козаків і білогородську орду, що прислав до него баша силїстрийський. Але скоро Дорошенківцї рушили з лївобережа, почали переходити до Многогрішного і заприсягати царю московському міста і місточка, що досї тримались Дорошенка. Так вчинили Гадячане, Рашівцї, Лохвичане, Сорочинчане, Бурченцї, Лютенчане, Сенчане, Лукомляне, Буромцї, Пирятинцї. Їх післанцї на сьвятій євангелиї і хрестї заприсягали в Батуринї в церкві сьв. Миколая на вірність цареви. Гетьман повідомив про се царя з початку р. 1670 через єнерального осаулу Гвинтівку.

На веснї лївобережні міста одно по одному приставали до Многогрішного і вже в половинї квітня він повідомляв царя, що трохи не все лївобереже заприсягло цареви і прохав казати єму, де бути гетьманській резиденциї: чи в Гадячі, як була вона за Бруховецького, чи в Батуринї, де нинї був гетьман? Разом прохав він вирядити до него московських стрільцїв, щоб раз у раз перебували коло него, оберегаючи особу гетьмана, бо інакше не можна єму бути безпечним через баламутства і несталість Українцїв. 2 мая прийшла цареви відповідь, що гетьман може жити, де єму більш по вподобі, але було-б зручнїйше, коли-б він жив в Батуринї. З того часу сталою резиденциєю гетьманів зробив ся Батурин і так воно було до часу Мазепиної зради. Стрільцїв московських теж прислали до него, під проводом Колупанова; але з умовою, щоб гетьман давав кошти на прожиток їх. Ото з того часу й пішло за звичай виряжати до гетьмана московських стрільцїв, що становили коло него прибічну сторожу. Се було на руку московській полїциї; бо начальники стрільцїв заразом доглядали і над життєм і поведеннєм гетьманів.

Під кінець мая Федір Жученко, не що давно обібраний на полковника полтавського, в тій же церкві в Батуринї заприсяг ся за свій полк на вірність царю московському.

Одначе-ж, не вважаючи на такий успіх, мусив гетьман Многогрішний стерегти ся і явних і потайних ворогів. Не давав Многогрішному спокою Ханенко, бо перебуваючи на Сїчі, він іменував ся гетьманом війська запорожського, посилав в Москву свого гонця запорожця Степана Обиду запевнити, що він вимовив у хана кримського, яко спільника запорожцїв, обіцянку бути готовим воювати проти ворогів царя. Сего післанця в Москві повитали з ласкою. Ханенкові звістки походили на правду; бо і царський гонець Порсуков, посиланий в Туреччину, повідомляв, що цар кримський Аділь-Гирей, звістив турецького султана, що він готов положити згоду з царем московським і визволити Шереметєва з інчими московськими бранцями, що були в Криму; нехай тільки цар зобовяжеть ся платити єму річно данину. Многогрішний й бояв ся, щоб отаким побитом Ханенко не прислужив ся чим значним Москві і тим не залїз би в ласку, та тодї й не скинув би єго, Демяна, з уряду гетьманського.

Але найбільш доняла єго інтриґа скоєна проти него в Царгородї. Скоро обібрали Многогрішного на гетьмана, Роман Ракушка, що був за Бруховецького війсковим дозорцею у Нїжинї, утїк на правий берег Днїпра; підлабузнив ся до митрополїти Осипа, а сей висьвятив єго на попа. Взявши від митрополїти рекомендацию, він прибув у Царгород до патриярхи Методия, яко брацлавський протопопа Романовський, плакав ся там на гетьмана Демяна, що той пограбував єго і відобрав єго дім в місточку Погарі.[1] Якимсь то побитом випрохав у патриярхи неблагословенну грамоту проти Многогрішного: оден список з неї він прислав до гетьмана умисне, щоб подратувати єго; та щоб викликати в народї недобру славу про гетьмана, він розповсюдив по Українї кілька списків з тої грамоти. Гетьман через протопопа Адамовича, що в липнї того року їздив в Москву, прохав царя московського, щоб заступив ся і написав до Методия, аби зняв з него неблагословеннє. Тодї-ж таки Многогрішний прохав царя, щоб не йняв віри, коли часом єго вороги: Дорошенко, Суховієнко, Ханенко або сумський полковник Кондратєв писати муть до царя, буцїм то він — гетьман царю не певен. Многогрішний благав, коли-б на Українї прокинулось видиме неслухнянство проти него — гетьмана, так оборонити єго; коли треба буде дати єму захисток в Московщинї й не віддавати єго ворогам. На те цар відписав до гетьмана так: „Не йміть віри людським наговорам; се коли-б хто захотїв оклепати гетьмана Демяна Ігнатовича, так я тому не пійму віри і всякі листи про те, від кого-б вони не прийшли, звелю швидше відсилати до гетьмана, бо я знаю, що він менї певен; певен менї також і архиєпископ Лазар, чоловік благочестивий і вчений“. До патриярхи Методия цар Олексїй теж вислав грамоту і там було виясувано, що Романовський набрехав на Многогрішного, бо гетьман єго не грабував і дому єго в Погарі не відбирав; а стратив Романовський своє добро під ту смутну годину, коли Українцї, збаламучені зрадником Бруховецьким, скоїли усобицю, били і проганяли московських воєвод і ратних людий. Цар Олексїй Михайлович прохав патриярху, щоб зняв з гетьмана Демяна оте неблагословеннє, необачно положене, тай наперед нї на кого з царських підданків по самим тілько наговорам не накладував клятьби.

Тим часом в Польщі усобиця вгамувала ся. Сойм, на котрий і Дорошенко посилав своїх заступників, замісць короля Яна Казимира, що відрік ся від трону, обібрав на короля Михайла Вишневецького, сина відомого Яреми. Ханенко піклув ся, як би й собі зблизити ся з Польщею, сподіваючись там собі досягти підмогу проти Дорошенка. Між Польщею а Московщиною стояла тодї згода і здавало ся що між обома державами все більше міцнїють прихильні відносини. Таким чином Ханенко, обпираючись одночасне і на Москву і на Польщу, сподївав ся, побороти Дорошенка. Спостерегаючи єго думки, Дорошенко бачив, що до якогось часу не спроможеть ся він посварити Польщу з Московщиною; тим-то, доки що, не треба сварити ся Польщею. З Туреччиною він не порвав відносин і вирядив до турецького султана післанцями: Білогруда і Портянку; через них він знов заявляв, що бажає пристати під руку турецького монархи; але-ж тодї саме він і в Польщу вирядив післанцїв: Петрановського і Тарасенка, щоб звести до згоди з Польщею війско запорожське. Коронний гетьман Собєський відповів Дорошенкови, що комісия, споруджена про сю річ, виїде до Острогу, так от і гетьман Дорошенко нехай виряжає туди післанцїв. Дорошенко до тої комісиї післав ґенерального писаря Вуєховича і колишнього ґенерального суддю Гапоновича. Післанцї, напучені Дорошенком, першим дїлом повинні були вимагати, щоб Поляки дали козакам „Застанову“, що козацькі посли будуть безпечні.

Гетьман Собєський промовив до Дорошенкових післанцїв: „Ви зсилаєтесь із царем московським, із султаном турецьким і з ханом кримським і не берете від них заставників; чому-ж отсе ви не ймете віри свому власному королю“.

Але Дорошенко вимагав таки заставників, умисне на те, щоб проволоводити час. Він вимагав, щоб заставниками були гнїзненський архиєпископ і інші значнїйші особи. Поляки на се не згоджувались, а Дорошенко без заставників не виряжав своїх післанцїв до комісиї. На останку стали на тому, щоб розпочати переговори листами. Дорошенко списав проєкт договору 10 Мая року 1670, властиво се був наказ козацким комісарям Вуєховичу й Гапоновичу і з него знати, що Дорошенко і тепер тримав ся того ґрунту, на якому Виговський зложив колись Гадяцьку умову; тілько, що тепер відбивав ся досьвід пережитого часу. Свобода православної релїгії була тепер обговорена ще виразнїйше й ширше. Православна релїгія повинна була користувати ся свободою на рівнї з латинською скрізь, де тілько сягала українська мова, чи то в коронї польскій, чи в великому князївстві литовському; унию зовсїм скасовано; усї церкви й монастирі, що були в униятів, повинні були перейти на православиє з усїма їх маєтностями; нїхто нї з духовних нї з сьвітських людий не мав права будувати униятські церкви, нї по власних маєтностях, нї на землях королївських. Митрополїту київського невідмінно вибирати духовенству і сьвітським людям і затверджувати єго гетьманови: в сенатї він займати ме місце поруч з архиєпископом латинським львівським; з ним сидїти ме пять православних єпископів. В київському воєводстві всї урядники невідмінно повинні бути православними, а в брацлавському і чернигівському воєводстві можна бути і латинянам. По всїх містах корони і великого князївства православна релїгія не повинна шкодити нї шляхтї, нї міщанам займати урядницькі посади. Київська академия повинна набути такі самісїнькі права, якими орудує академия краківська; у Київі не можна заводити єзуїтських шкіл; другу таку академию завести в Могилеві, або в інчому містї, де буде зручнїйше, але з правами такими, які мати ме київська. Заводити школи і друкарнї скрізь і кожному вільно. Видати і оголосити повне прощеннє за колишнї усобицї і знївечити усї акти списані на шкоду кому будь за повстаннє проти Польщи. По воєводствах київському, брацлавському і чернигівському дозволити жити козакам по всїх маєтностях: королївських, панських і духовенства і орудувати правом власности на землї, доми, хуторі, млини і інче; користуватись правом гнати горілку, варити мід і пиво без жадної перешкоди від панів, або від старост. Війско запорожське вимагає, щоб у трех воєводствах: се-б то брацлавському, київському й чернигівському, де перебувати муть полки київський, брацлавський, паволоцький, уманський, канївський, подільский і торговицький, так само, як і стародавні козацькі полки і чигиринський, черкаський, канївський і білоцерківський, провести межі від земель Речи Посполитої. По тих повітах, де жити муть козаки, коронне війско не тілько щоб не брало з людности жадних поборів, але й самі дїдичі не мати муть права приїздити в свої маєтности, або присилати своїх відпоручників; але вони діставати муть раз на рік через своїх післанцїв податки, які їм належати муть ся по договору; бо інакше пани стали-б гнобити козаків, а через те і згода не встояла-б.

Усї козацькі добра повинні бути вільними від усяких податків, які будуть наложені на українське поспільство і самі козаки не залежати муть нї від кого більш, як від свого гетьмана і єго урядників. Від усяких мит на перевозах і переправах козаки повинні бути вільними. Війско коронне, коли гетьман покличе єго на Україну яко запомогу проти ворогів, повинно стати під руку гетьмана запорожського і без єго відома не може перебувати на Українї. З волї і по наказу гетьмана набирати меть ся ще війско охоче і виживляти меть ся воно з королївських і панських маєтностий. На гетьманську булаву піде староство чигиринське і Трахтемирів з монастирем, а на гармату староства лисянське, корсунське і богуславське; на єнеральну і полкову старшину положити дохід з староств, та тілько не з тих, що будуть приписані на гетьманську булаву й на гармату.

Опріч того гетьман без перешкоди може брати, що єму треба буде на військові видатки з маєтностий королївських і панських. Король може покликати війско запорожське по землях польских на службу і про те він повинен вислати до гетьмана унїверсал сам, а не польскі коронні гетьмани і тодї український гетьман, посилаючи козаків, посилає з ними замісць себе призначеного від себе наказного гетьмана. На останку в наказї стояло, щоб відповідно тому, як вимагали козаки при виборі короля Михайла, уния невідмінно була-б скасована і наперед, щоб нїгде в законах не лишило ся найменьшого натякання про унию; щоб скрізь, де була річ про руський народ, розумілись би дізунити.

Такі вимагання козаків були для Польщи все одно, що вимагання душегубства. Догожаючи козакам, Польща повинна була відцурати ся своєї місиї історичної, що визнавали Поляки за собою яко найвисше своє призначеннє: місия ся була торжество західного латинства над східним православиєм, котре, по науцї церкви західної, нї що більш як єресь і нївеченнє її єсть дїло угодне Богови. Сам Дорошенко був певен, що Поляки не пристануть на єго вимагання, що з Поляками ладу не буде і що єму треба сподївати ся єдине на Туреччину. Провадячи зносини з останньою, він усе лїто р. 1670 воловодив Поляків і хитрував з ними, так само, як і вони з ним. Двичі Дорошенко посилав своїх людий до Острогу, толкував про формальности і на останку прохав собі списку з наказу, даного комісарям польским. З того наказу він побачив, що Поляки обіцяли прощеннє, але питали ся у него: на що він запобігав протекциї московської і турецької? Видима річ, що такі питання знївечували суттє амнестиї. Найголовнїйші-ж умови договору показували Дорошенкови, що в Поляків зовсїм нема бажання іти на мирову, комісарям не дано було права балакати про знївеченнє униї; навпаки того в наказї стояло, що король „без концесу столицї апостольскої не може про сю річ трактувати“. Була тілько обіцянка спорудити бесїду духовних про релїгійні справи. Комісарі польскі повинні були висловити козакам, що церкви, які були в униятів і на далї лишать ся при них: в неминучому випадку можна було комісарям брати на увагу гадяцькі умови, але не спускаючи раз-у-раз з думки, що в тій умові духовенство латинське чимало де-нащо не пристало. Про гадяцьку умову зроблено було таке натяканнє, що, мов, козакам багацько дечого було дозволено під годину війни з Шведами, аби козаки були вірними Речи Посполитій, одначе-ж козаки зараз пристали до Москви, а потім біля Чуднова самі-ж відрекли ся від гадяцької умови, міркуючи, що з тої умови користь була поодиноким лишень людям, а не цілому війску. Так само Поляки на відріз відкидали вимагання козаків, щоб провести межі в трох воєводствах і дозволити козакам, перебувати по маєтностях духовенства, панів і короля. Видима річ, що Поляки й не могли пристати на таку умову, бо з неї просто-б вийшло, скасованнє панського крепацтва над народом, а Польща була республика аристократична і богацько віків удержувала ся панованнєм аристокрациї над робочим народом.

Одержавши список з отакого наказу, Дорошенко ще раз посилав до Острогу, прохати заставників на убезпеку послів козацьких. На те єму відповіли: що сего зовсїм не треба і перше сего не чинили; безпечність послів козацьких досить убезпечати ме присяга польских комісарів. Потім ще посилав Дорошенко вимагати ті привилеї, що захопив Тетера; вимагав сплати 1000 червінцїв, що забрав Тетера по смерти митрополїти Балабана; возвороту добра і гроший вдові Данила Виговського і винагороди за руіни пороблені по монастирських волостях. Тодї комісарі придержали Дорошенкового післанця і вдали ся до Ханенка, гадаючи, що Ханенко добиваючись гетьмановання швидче пристане на умови польскі, тим паче, що Ханенко, іменуючи себе кошовим гетьманом і посилав вже кошового отамана Пелеха до короля, засьвідчити єго покірливість. До Дорошенка писав і Ханенко, умовляючи єго слухати ся короля польского. З усего сего можна було сподївати ся, що з Ханенком швидче і зручнїйше можна з'єднати ся. Ханенко зрадїв такому зазиву і зараз вирядив з Сїчи до Острогу суддю війскового Семена Богаченка з товаришами: Ярошенком, Малюком, Полтавцем, Завишою, Білим і Олексїєнком та з сорока чоловіками кінних козаків. Довідавшись про се, Дорошенко швидче вирядив до Острогу трох післанцїв: Шунявського, Корицького і Лешковського, прохати роз'єму і забезпеки, що Поляки не вчинять нападу на него. Се було в жовтнї. Зберіг ся наказ, який дано отсїм післанцям: зміст єго був такий же, як і в наказї першим післанцям; але було додано дещо такого, що викликали останнї подїї. Вимаганнє, щоб по воєводствах відмежованих до України від Польщи, пани не приїздили в свої маєтности, виясовували і виправдували тим, що вже трохи не за 20 р. люди призвичаїли ся не корити ся панам, через що і з аби-якого приводу — зараз може скоїти ся ворохобня і козацький уряд не спроможен буде спинити народ. Комісярі польскі зложили тодї з Ханенковими післанцями умову; іменем речи посполитої признали єго гетьманом війска запорожського. Ся умова не давала великої надїї на міцне з'єднаннє України з Польщею. Було там і про великодушність короля і про амнестию козакам і про забуток усього лихого, що було між козаками і Поляками. За козаків надавано далеко більше обовязків, нїж придбано прав українському народови. Досить того, що уния лишила ся, як була; відрубність України не допускалась; володарям панських і духовних маєтностий було дозволено орудувати ними без жадного обмежовання; гетьману заборонено було без відома короля і коронних гетьманів зсилати ся з іноземними державцями. Головним дїячем отсеї умови був той самий Станислав Бєньовський, що колись спорудив Гадяцьку умову.

Умову з Ханенком затвердив сойм 22 грудня; а з Дорошенковими післанцями, Петрановським і Тарасенком, не було вже формальних переговорів. Їх покликали на сойм і дали їм писану відповідь такого змісту: скасованнє униї не може залежати від власти сьвітської, тим то король обіцяє попрохати папу, аби скликав собор, на котрому будуть архиєпископи і єпископи, а король чим спроможеть ся сприяти ме, щоб відвернути усе те, що може чинити розтич між духовенством. Відрубність України в межах трех воєводств річ не можлива, так само як неможливо, щоб православні духовні сановники засїдали в польскім сенатї; бо се-б привело до того самого, до чого домагав ся і Виговський і від чого самі козаки відрекли ся вже в чуднівській умові. Здаваннє на чуднівську умову було не певне, бо ся умова споружана тодї, коли козаки були в такому становищі, що не можна признати їх вільними; а друге те, що на гадяцькі статтї козаки ремствували тільки за те, що декому надавало ся шляхоцтво, а се саме зрушало козацьку рівність. А Поляки тепер перекрутили, нїби то козаки взагалї не хотїли автономиї для України. Отаким робом крутнею Поляки нїби чинили те, чого бажали самі козаки. На останку покликали в сенат Петрановського і Тарасенка; тут коронний підканцлєр промовив до них: „У вас нема права складувати умову, а з того наказу, який маєте показують ся такі вимагання, на які сойм нїколи не пристане. Отсе вам і вся відповідь на ваш наказ“. Ханенкові післанцї, стережучись, щоб де по дорозї не зупинив їх Дорошенко, вертали ся через лївобережну Україну. Гетьман Многогрішний повідомляв про те царя, а післанцїв зупинив, доки не прийде про них від царя указ. В сїчнї року 1671 з Польщи провозили через лївобережну Україну до Ханенка гетьманські клейноди: хоругву, булаву і бунчук; але польский післанець Жальский, що віз ті клейноди, не доїхав до Сїчи, бо єго примусили вернути ся з лївобережа.

Того-ж часу в Корсунї у Дорошенка збирала ся рада: уся старшина і полковники іменем усього війска запорожського зложили наради і вислали на Сїч протест проти умови Острожської комісиї. Умова не задовольнила війска. В протестї корсунської ради було написано: нам надають такі вольности, які були у нас ще до війни з Поляками, але кожен добре знає, що то за вольности! Поляки старшинували над нами і по схочу зганяли з сьвіта лїпших наших товаришів; нї в чому нам не давали волї; найпаче-ж завдавали нам жалю з того, що гнобили нашу стародавну віру грецьку; будували по наших містах свої костели і всїма заходами повертали наш народ в ярмо неволї. Коли-б нам добре було до війни, так нащо-б ми були воювали, а тепер після того, як уже більше 20 лїт ллєть ся кров і стільки людий полягло головами, чи не соромно буде нам вдовольнити ся такими вольностями, що колись мулили нам шию і примусили до війни. Нї, ми з колишнїми гетьманами і з теперішнїм нашим гетьманом Дорошенком волїли і волимо ширших вольностий і через те не пристаємо до того, що ви прирадили в острожській комісиї, дозволивши панам і старостам приїздити до своїх маєтностий по цїлій Українї і володїти людьми по старому польскому звичаю.



  1. Нинї місточко в Чернигівщинї.