Руіна/Гетьманованнє Многогрішного/VIII
| ◀ ГЛАВА СЕМА | Руіна. II. Гетьманованнє Многогрішного ГЛАВА ОСЬМА |
ГЛАВА ДЕВЯТА ▶ |
|
Прирада острожської комісиї ще не була затверджена польским соймом, як Ханенко повідомляє вже польскі власти, що суперечник єго Дорошенко нишком погодив ся з Многогрішним і обидва міркують, щоб лївобережну і правобережну Україну відступити Туреччинї, яко державу васальну. Поляки зараз про се написали в Москву, одначе в Москві не поняли сему віри і не виявили підзору до Многогрішного. Многогрішний занедужав: несподївано спіткнув ся він на рундуцї свого дому, упав і цїлу годину пролежав без язика; то був удар, але не смертельний. Через якийсь час він видужав. Під час недугу він вдавав ся до царя і клопотав ся через боярина Матвієва, просячи, щоб коли постигне єго смерть, так надати матери єго маєтности в чернигівському або стародубському полку, — а також жінцї єго, синови Петру й іншим дїтям („де-б вони могли провадити мирне життє“). Небавом після сего цар через гонця Змієва прислав унїверсал на ті маєтности і грамоту царгородського патриярхи, котрий здіймав з гетьмана неблагословеннє. Гетьман зрадїв, бо в него було на думцї, що наглий недуг постиг єго через те, що патриярха неблагословив єго. Взагалї така думка ходила тодї і поміж підручних гетьмана і викликала в людях баламуцтво. Все отсе і втихомирила патриярхова грамота.
Признаннє Поляками Ханенка гетьманом викликало тревогу в царській Українї, найпаче в Київі. Тепер гомонїли в народї, маючи запомогу війска запорожського, Поляки прийдуть в Київ і сидїти муть тут, доки не підібють під себе усїх українських міст силою або заговорами, тодї усї церкви православні повернуть на костели, або в унию; з королем приїде уницький митрополїта і почнуть усїх нас повертати в латинську віру, щоб на віки зміцнити підданство цїлої України польскому королю і Речі Посполитій. От про таку гутірку писав до царя Інокентий Ґізель і додав, що в Києві гомонить народ, буцїм в печерському монастирі жити муть біскупи і королївські дворяни, а на печерському городку постановлять 6.000 війска.
Польский король Михайло, після того, як сойм затвердив умову з Ханенком, вирядив в Москву Єронима Комара, щоб умовив московський уряд запомогти заходами війсковими, вгамувати Дорошенка. Але з України в Москву приходили непевні вісти, нїби польский коронний гетьман Собєський, ремствуючи на короля Михайла, починає приятелювати з Дорошенком. Через се московський уряд міркував, що тепер не на часї єднати ся з Поляками і давати їм запомогу проти Дорошенка чепляючи тим самим і Туреччину. Московський уряд спостерегав, що коли справдї Дорошенко поєднаєть ся з Собєським і довідаєть ся, що цар захожуєть ся проти Дорошенка, так вони попередять післати війско на лївобережну Україну і там розпочнеть ся колотнеча. В Москві відповіли польским послам, що треба комісарям зібрати ся на раду та й порадити ся про заходи користні обом державам. Московським комісарям, призначеним на сю раду наказано було з Москви, щоб вони висловили Полякам, що цар не може післати свого війска через те, що Поляки не дали єму помочи тодї, як підчас зради Брюховецького татарва руйнувала царські міста. Велено було звернути увагу Поляків і на те, що вони наперекір андрусівській умові розпочали по правобережній Українї гнобити православну віру і примушувати до униї, через що Дорошенко відкинув ся від Речи Посполитої і пристав до Туреччини, а вже-ж він не заподїяв би сего, коли-б Поляки не гнобили православну віру. А що до Київа, так велено було виявити, що Київа тому не вернули Полякам, що Дорошенко пристав до Туреччини зо всїма українськими містами; таким чином і Київ перейшов би до Турків; а се для бусурменів була-б стежка не тільки на Україну, але й на всю московську державу. Так от, щоб Київ не дістав ся Туркам, і постачено туди війска і харчів, хоч на те Московщина і видала великих коштів; та ще й через те Києва не віддають Полякам, що після андрусівської умови з канцеляриї короля з єго підписом і печаткою виходили грамоти, а старости і підстарости суміжних міст писали листи, нехтуючи царський титул („з великим безчестєм і докорами єго царському величеству“). Опріч того по землях короля друкували ся латинські книжки („з таким великим безчестєм і докорами царському величеству, що не тілько божому помазаннику і монарху християнському, а навіть простій людинї не личило-б чути такого“). Поляки ремствували, що гетьман Многогрішний не пропустив королівського посла Жальского, що віз до Ханенка клейноти. На се Полякам велено було відповісти, що Жальского цар звелїв завернути назад через те, що посилку до Сїчи Запорожської зроблено наперекір андрусівській умові, по котрій Запорожцї повинні перебувати під обороною обох державцїв, значить, король повинен був перш, нїж посилати до Сїчи, порозуміти ся про се з Москвою.
Комісарями на нову раду вирядили 31 березіля Ордина-Нащокина, Івана Чаадаєва та думних дяків Башмакова і Самойлова.
Не пощастило Дорошенкови звести на мирову Україну з Польщею. Більше, нїж перше, став він брати ся, щоб знайти в Туреччинї оборону задля України. Але-ж по єго думцї се була межа останньої неминучости; він добре тямив настрій православного народу та й сам був чоловіком православної віри. І тепер, як і перше, він готов був дати перевагу власти одновірного царя московського перед усяким іншим державцем, але-ж з такими лишень умовами, які, по єго думцї, давали єго народови найбільше користи і поваги; до того-ж він бажав підбити царя, виступити війною за цїлу Україну, як за своє споконвічне добро. Тодї переїздив через Волощину і Україну з Македониї архиєпископ грецький Манасій. Дорошенко повитав єго з відповідною шанобою, частував єго і увесь архиєрейський причт, а лишившись на самотї з архиєпископом, він став перед образом Спасителя і Бого-матери і промовив: „От коли Ти, сьвятителю, будеш у Москві, так повідай царю, що ми раді-б служити єму, та він нас не приймає і каже нам бути під Поляками. Наша церква Божа і наш народ православний терплять від Поляків утиски і гнобительство; отсе і примусило було нас пристати на якийсь час до царя агарянського. Коли Поляки докучати муть нам, ми встанемо проти них головами з нашими жінками і дїтьми, з'єднаємось з Турками та з Татарами, а польских утисків жадним чином не спроможемось дальше терпіти; нема нам від польского короля ласки, не заступаєть ся він за нас. Усї ми тільки того і бажаємо, щоб нехай би цар ради єдиної сьвятої церкви східної показав нам свою ласку, взяв нас під свою руку, тримав нас ласкаво та обороняв від наших ворогів. А коли він сего не хоче, так нехай би помирив нас з Поляками, щоб Поляки не робили нам утисків, а жили з нами відповідно підгаєцькій умові. Тамтими роками хоч я й ходив з Татарами за Днїпро, одначе-ж я не давав козакам і Татарам бити ся з царськими ратними людьми: коли кого полонили, так воєвод і ратних людий я відпустив в Москву, а полковників і гетьмана Многогрішного проти царя я не підмовляв і не підмовляю.Між іншим Дорошенко прохав переказати цареви, щоб він не няв віри тим людям, що пускають про него брехнї і звелїв би Многогрішному приятелювати з ним, не шкодити єму, Дорошенкови, користувати ся з млинів, куплених на Днїпрі біля Чигирина та не боронив би правобережним прочанам приїздити до Київа. „Нехай би цар, — додав Дорошенко, — пришле до мене приказ, я зараз Степана Разина умовлю і приверну на підданство і покірливість цареви“.
Дорошенко дав Манасії лист до царя. Манасія з Чигирина поїхав до Канева і тут побачив ся з митрополїтою Тукальским. Архиєпископ помітив, що й Тукальский такої самої думки, що й Дорошенко. Спершу Тукальский хотїв задержати на якийсь час архиєпископа і казав до него: „Пішлїм укупі гонця до царя; коли цар прийме нас під свою руку, тодї і я з тобою поїду в Москву“. Але небавом митрополїта передумав; вирядив Манасію, просячи єго переказати на словах те саме, що й від Дорошенка. „Писати не відважуюсь, — казав Тукальский. Бо прежнї листи мої, що писав в Москву, опинили ся у Поляків.“
В тому листї, що Манасій привіз у Москву, Дорошенко запевняв, що він, „яко православної церкви син, сприяє усему православному християнству і головою собі волить мати царя православного“. Він прохав не брати єму за гріх того, що він приняв від султана турецького санджаки (ознаки власти). „Я зробив се, — писав Дорошенко, — вважаючи на суцїльність усеї України, відбороняючи від руіни церкви Божі і відводячи пагубу від людий. Часом роблю я таке, чого й сам не хочу: коли-б ми не приняли санджаків, так довелось би нам бити ся з сильними бусурманами, що живуть близько біля нас, а на се ми не спроможні. Нехай буде тобі відомо, царю милостивий, що народ, над яким я старшиную, не хоче ходити в тому ярмі, в яке заганяє єго Річ Посполита. Поляки не дають війску запорожському і народу тих вольностий, про які я через післанцїв прохав у них. От з якої речи народ наш іде братати ся з сусїдами бусурманами, сподїваючись свого спасїння. Не був я твоїм ворогом і довіку сприяти му тобі, а коли ти, царю православний, обнадежиш мене своїм словом царським, що буде менї де голову прихилити, тодї я не тільки здоровє, але й душу свою положу за православну віру християнську і за цїлість народу християнського православного.“
Сьлїдом за тим і Многогрішний в листї до царя Олексїя натякав царю на те, що в андрусівській умові є зерна задля безконечної незгоди. Ся умова обурювала Дорошенка тим, що лишили єго з козаками в польскому підданстві роз'єднавши Україну на дві половини і ставши жерелом усяких суперечок про межі. Багацько де-у-кого, що опинили ся тепер під Московщиною були маєтности на правому боцї, котрий відійшов під Польщу і навпаки. Дорошенко гетьманував на лївобережі, почавши з Кременчука трохи що не по самий Київ, орудував там землями і збирав на себе доходи; знов же старости королївські орудували на лївобережі селами і угодами, що споконвіку належали до міста Любеча, на лївому боцї Днїпра; а місто се відійшло під Московщину. По андрусівській умові Днїпровий доплив, річку Сож, взято за межу; але старости польскі засвоюють собі землї по сей бік Сожи.
Поляки й собі нарікали, що седнївський сотник з війском переходив на другий бік Сожи і прокладував нову межу. Скоро з Москви спитали про се Многогрішного, він виправдував сотника і доводив, що навпаки польскі підданки раз-у-раз роблять царським підданкам наруги і зрушують андрусівську умову; бо грабують у себе київських і чернигівських купцїв, котрі їздять до них по крамарським справам; баламутять Українцїв, вмовляючи нїби-то цар небавом усю лївобережну Україну приверне до Польщи: ті що чують таке балаканнє, вертаючись до дому, розповідають про се, а через те скрізь в народї неспокійно. Головним чином Многогрішний бачив зрушення андрусівської умови в тому, що Поляки гноблять у себе православну віру: вони останнїми часами повернули на унию православні церкви в Полонному і Вітебску, хотїли те саме вчинити і в Могилеві та поспільство не дало того.
З Москви відповідали Многогрішному, що про всї утиски і непорозуміння буде написано до Польщи; сучасні-ж власники спірних земель нехай орудують ними по давному, доки не будуть проведені межі, про що в свій час буде до гетьмана звістка.
Ставши ворогом Польщи, Дорошенко кликав кримського хана, яко турецького данника, щоб давав єму запомогу брати Білу-Церкву: там була залога Речи Посполитої, набрана наймом з Нїмцїв. Нїмцїв-наймитів завсїди була велика сила у польскому війску. Дорошенків брат Грицько стояв тодї на західній межі біля місточка Стїни з брацлавським полком. Дорошенко не діждав ся хана, бо єго перестріли 6.000 Запорожцїв під проводом Ханенка і Сїрка. Після недовгого бою Аділь-Гирей помирив ся з Запорожцями і з Ханенком: він і давнїйше ще не сприяв Дорошенкови і тепер йшов помагати єму тільки по приказу падішаха, тим-то він легко і пристав на мирову з Ханенком. Довідавшись про се, Дорошенко післав в Царгород жалобу на хана, а в червнї прийшла до него відповідь, що в Криму посадять новим ханом Селїм-Гирея. Сподїваючись на нового хана, Дорошенко в липнї з своїми козаками та з невеличкою ордою Татар, підійшов під Білу-Церкву і підмовляв польску залогу піддати ся з доброї волї. Він простояв біля Білої-Церкви кілька тижнїв, писав листи до білоцерківського коменданта, обіцяючи всїм Полякам безпечність, писав до білоцерківських мешканцїв, пильнуючи заманити їх до себе у табор. Тимчасом коронний гетьман Собєський прийшов з війском польским на Поділлє і примушував тутешнї міста піддати ся Речи Посполитій, а до Дорошенка писав, що він прийшов від короля, щоб зложити мирову війска запорожського з Польщею. Одначе Дорошенко не послухав ся, не поступав ся своїми першими статтями і 20 серпня, прочувши, що брат єго Григорий сидить в облозї у Брацлаві, відступив ся від Білої Церкви.
Роз'єднавши кримського хана з Дорошенком, Ханенко і колишнїй приятель Дорошенків Сїрко рушили на запомогу Полякам. Дорошенко рушив проти них. Не доходячи 10 верстов до річки Бога, він довідав ся, що річка Бог так незвичайно розлила ся, що переправити через неї війско не можна. Тим то він і повернув до Чигирина і 27 вересня писав звідсїль до Многогрішного, що сподїваєть ся полагодити свою справу, скоро надійдуть Татари. Вороги Дорошенкові покористувались з того, що він мусив загаятись. В жовтнї гетьман Собєський, маючи запомогу Сїрка і Ханенка, приневолив покорити ся Речі Посполитій подільскі міста Брацлав, Стїну, Могилів, Ямполь, Тиманівку, Яругу, Бар, Межибіж, Винницю й інші. Деякі піддавались тільки після великого бою; завзятїйше за всїх, стояв Кальник, бо тут були великий замок і двоє міст обведених валами і обгорожених високими палями, до того тут був безпечний захисток про обложенцїв. Ханенкови багато запоміг Сїрко, котрого, яко славного лицаря, скрізь шанували Українцї. А з другого боку побратимство Дорошенка з бусурманами відвертало від него народ. Трудно було запевнити Українцїв, як сего хотїв Дорошенко, що ті самі бусурмани, яких споконвіку Українцї вважали за своїх природжених ворогів і рабівників тепер би то повернулись приязно і зробили ся прихильниками і оборонцями Українцїв. Зо страху, щоб не опинити ся під рукою бусурман, багацько вже Українцїв рушило за Днїпро шукати собі нових селитьб. Навіть Дорошенкові прихильники і ті вагали ся і коли-б під впливом єго приставали до думки зробити ся турецькими підданками на те, щоб зберегти самостійність України, так і під іншим впливом легко і кидали таку думку. В осенї 1671 р. вірними Дорошенкови були охоче війско — серденята та виборні козаки з різних полків. Татар з ним було мало. Нового хана кримського Селїм-Гирея він не міг діждати ся. Прибув до него і став біля Городища[1] недалеко від Корсуна Нурадин-Салтан з 6000 орди. З такою невеликою силою Дорошенко не відважив ся виступити на бій, доки не прибуде білгородська орда, котру обіцяв вирядити салтан і котрої 20.000 прийшло не ранїйше 18 листопаду. З ордою прибули і Турки: по одним звісткам їх було 10.000, а по другим тілько 2000.
Тимчасом король Михайло звелїв з початком зими зупинити війскові справи. Гетьман Собєський, не добувши Кальника, лишив на Поділлю свого товарища, польного гетьмана Вишневецького, а сам подав ся до Львова. Польний гетьман перебував у Барі. Польскі коругви займали Рашків, Чечельник, Брацлав, Стїну, Карсанівку і Тиманівку. В Бершадї і Ладижинї стояли Ханенкові козаки. Сїрко і Ханенко скликали в Ілинцї на раду поспільство подільске і козаків. На раду прибули і післанцї польских гетьманів, щоб клятьбою запевнити Українцїв, що Україна наперед перебувати ме відповідно стародавним правам і вольностям. Але в сему не було нїчого щирого, нїчого міцного: стародавні вольности і права не могли вже вдовольнити народу, скоро він шукав собі нового життя, а не стародавних прав. Сам Собєський тямив се і писав: „Ми пильнуємо усовіщуваннєм держати їх в покірливости і вони обіцяють, а скоро прийде сюди турецький баша або орда кримська, тодї вже не наша воля тут буде“.
Скоро прибула білогородська орда, Дорошенко частину її розстановив по Українї, а другу частину узяв з собою і рушив на Поділлє. Ладиженцї потайно прислали єму звістку, що зараз піддадуть ся єму, аби тільки він прийшов. З їх наущування Дорошенко 24 листопаду напав на Ладижин. Ханенко запер ся собі в замку. Міста і села почали приставати до Дорошенка; таким чином покинули Поляків Ямполь, Тульчин, Чернихівцї, Винниця, Камяниця і інші; польскі жовнїри, що стояли по тих містах залогами, перейшли до більше безпечних Рашкова, Могилева і Шаргорода і засїли там, не відважуючись вступити до бою з ворогами; та й знали вони, що нї козаки, нї Татари не тратити муть часу на добуваннє тих міст. На перший день Різдва Дорошенко напав на місточко Тростянець, забрав місто, людність, що перебили, а що взяли Татари в полон, але замку, в котрому заперли ся Поляки, Дорошенко не добув і 30 грудня покинув єго.
Білгородська орда була головною силою у Дорошенка, але Татари розходились по сторонам загонами, хватали людий і гнали їх в степ. Дорошенко сего не спиняв, навіть сам осужував на ясир тих мешканцїв, що сперечати муть ся проти него або що зраджували єму і переходили до Ханенка. Набравши ясиру, Татари білогородські швидче вертали до дому; і сам Дорошенко зараз після нового року поїхав в Чигирин. Є польска звістка, що Дорошенко мусив спинити війну через те, що паволоцкий полковник заміряв ся захопити булаву війска запорожського а се і примусило Дорошенка спинити війну. Тим білогородським Татарам, котрих, виступаючи на Поділлє лишив Дорошенко на Українї, він наказав жадним чином не набігати на лївобереже; але саме вже перебуваннє Татар на правому боцї та ще і не далеко від Києва, незвичайно стревожило поспільство. Правобережні прочане рознесли переполох і по лївобережу. Московські гонцї, що тієї зими були в сему краї, писали: „По містах і місточках переполох; раз-по-раз стріляють з вістових гармат, остерегаючи тим людий, щоб вони з своїм добром тїкали в міста; скрізь стоїть гомін, що коли не сегодня так завтра прийдуть Татари і поженуть людий в полон“. Переполох був марне, бо всї білогородські Татари рушили до дому; лишив ся тільки мурза та Нуреддин-Салтан в Корсунї з своєю ордою.
По київській околицї Поляки наганяли на людий жах не згірше Татар. Польский полковник Пиво-Запольский 30 грудня добув Васильків і розстановив там своє війско; Українцї не хтїли пускати до себе Поляків і за те багато з них полягло головами.
В сїчнї р. 1672 Пиво-Запольский взяв Макарів, Брусилів[2] і Межигірський манастир і опинив ся біля Києва. Якісь царські люди їздили в гай по дрова і за річкою Либедю[3] зустріли ся з Поляками; Поляки відняли у них коний, зброю, поздіймали з них одежу і самі всїх покололи. Київський воєвода князь Козловський писав в Москву, що в Києві бракує царського війска, бо в него тільки 2489 чоловіка і небезпечна річ з Поляками; вони, провідавши про се, можуть знеобачка захопити Київ. Лївобережні Українцї, побувавши у Києві і вернувшись до дому, оповідали, що вони чули від Поляків такі речи: „Ось ми таки коли небудь несподївано перейдемо через Днїпро і наробимо вам руіни, а ви не спроможні будете обороняти ся; бо коли то ще від свого царя указу діждетесь.“ Ще в жовтнї 1671 р. оден київський міщанин розповідав, що він бачив дванадцятьох українських крамарів порубаних Поляками, як ті вертали ся з Волощини. По селах печерської Лаври жовнїри полковника Пиво-Запольского насильно забирали у людий товар, хлїб, навіть майно із скринь. Гетьман Многогрішний, пишучи про се в Москву, додавав, що коли Поляки задирають Українцїв, то вже-ж і Українцї не мовчати муть, а давати муть здачи, бо народ український не звик мовчки терпіти кривди. Многогрішний дозволив усїм переходити на правий берег і під прапором гетьмана Дорошенка воювати з Поляками.І в Москві розпочинала ся розтич з Поляками. В Москву приїхав польский післанець Гнинський, щоб умовляти ся з боярами на мирову на основі андрусівських статий. Бояри московські домагали ся, щоб на радї були і козацькі післанцї, виряжені гетьманом Многогрішним, а Поляки нї за що сего не хотїли. Коли польскі післанцї почали прохати царської запомоги, щоб угамувати Дорошенка, так бояри відповіли, що хоч вони й не виправдують Дорошенка, але пристати до турецької держави приневолило єго гнобительство Поляками віри православної. Бояри говорили, що Дорошенко не раз вдавав ся до царя, прохаючи приняти єго під свою руку, та цар не згожував ся на те, бо не хотїв сварити ся з королем польским; а тепер, коли Дорошенко пристав до Туреччини і через те не єсть уже польским підданком, так цар міг би вволити єго волю та не хоче без згоди короля. На се Поляки відповідали: „Принявши Дорошенка під свою руку, цар не мати ме з того жадного права на Україну. Захотїв король і зробив Дорошенка гетьманом на Українї, захоче так і зсадить єго, а гетьманом постановить кого іншого, а Україна як була, так і лишить ся землею Речи Посполитої“. От в сїй справі, так само, як і в справі повертання андрусівської умови на вічний мир, польскі і московські дипльомати не договорили ся тодї нї до чого певного. Тимчасом московські бояри і тепер нарікали, що в царському титулї Поляки роблять помилки, а по тих книжках, що друкують ся в Польщі, трапляють ся докори проти царя московського і єго держави. Полякам можна було бути певним, що московські бояри мають у себе щось про запас, аби при нагодї завести стару пісню, котра доведе до війни, як і за Богдана Хмельницького. До повної ростичи одначе тепер ще не дійшло: з обох боків запевняли оден одного в добрих бажаннях і відклали на будущину розмову про згоду конечну.