Руіна/Гетьманованнє Самійловича/Епільоґ

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ЕПІЛЬОҐ.

Протягом р. 1686 уряд московський лаштував ся до війскових справ. В маю вислано царські унїверсали до гетьмана і на Сїчу до отамана кошового: переказуючи кривди Кримцїв, наказували запорожцям — зібрати ся усїм своїм війскам низовим тай промишляти по тих „перелазах“, якими звикли Татари переходити, нападаючи на землї Московщини. А в листопадї того-ж таки року видано до всїх „служилих“ людий Московщини царський приказ і прираду бояр, щоб лаштували ся в похід проти Кримцїв. Похід мусїв розпочати ся р. 1687. Про причини, що примусили московський уряд розірвати згоду, оповіщали так: Кримцї, мов і перше часто-густо нападали на царські землї і брали в полон силу православного народу, тай продавали єго в неволю, наче товар той; глумили ся з Христового імени, а свого клятого лжепророка Магомета возвеличували. За царя Федора Олексїєвича з ханом кримським хоч і було умовлено роз'єм на 20 років, а проте Татари не додержали терміну, і небавом після умови нападали на Торг[1], приходили до Ізюму[2]; на солоних озерах полонили велику силу робітників і забрали в неволю. Року 1682 азовські, кримські і нагайські Татари приходили до Валуйок, полонили воєводу Мезенцова і богацько людий. Р. 1684 Татари біля річки Міусу побили ватаги Зїньківцїв, Полтавцїв і Кобелячцїв; нападали на людий і по побережю річок Орелї і Самари; забирали в полон і їх і товар їх. Р. 1685 Азовцї приходили до Балаклїї[3], до Степанівки[4], полонили 50 чоловіка, пограбували товар і добро, а село спалили; а потім знов на солоних озерах поневолили чимало людий і товару. Нападали потім і на харківський полк і там чимало людий побили і поневолили. Опріч того ріжночасне бусурмени часто нападали на запорожцїв, що уважаючи на роз'єм, ходили на пороги Днїпрові промишляти на зьвіря і рибальчити. За кожного такого приводу змагали ся до хана, щоб він своєвольників покорив, бранцїв визволив, а пограбоване добро вернув. Не слухав хан царських гонцїв, що їздили до него в Криму безчестити, а одного з них Микиту Тараканова хан і Калга-салтан звелїли обухами бити і вистановити єго принародно на втїху бусурменам, а християнам на глум та на докір. Скаржили ся на хана кримського до салтана турецького, він хоч і наказував ханови визволити бранцїв і вернути їх добро, одначе хан і єго не послухав. От чому царі московські, з'єднавшись з королем польским постановили собі воювати Кримцїв.

Не ранїйш як з початку грудня вирядили на Сїчу з війском Косагова, щоб окрепити ся в Камяному-Затонї. Тим часом ще в осени Поляки напали на Молдавщину, але їм не пощастило: Татари запалили степ і мусили Поляки подати ся назад.

Самійлович на смерть ненавидїв Поляків, не таїв він перед старшиною незичливости своєї до держав християнських, що воювали тодї Туреччину і показував, що він задоволений з невдачи християн.

Коли до гетьмана приносили „куранти“ (часописи), де були звістки, що війско цїсарске добуло місто Буду, а Венецияни, висадившись на Мореї, позабирали там міста турецькі, він не схотїв і читати, а коли єму сказали про невдачу Поляків в Московщинї і про напад Татарів на Волинь, так він весело реготав ся. Розмовляючи сам на сам з єнеральним бунчужним Полуботком, гетьман казав:

— Ох! як би я радїв, коли-б Поляки, притиснені Татарами на землї волоській, — помирились. Ачей-же тодї-б Москва і на нас уважала! не легковажила-б вона нас за те, що ми волимо додержати приязни з Кримцями. Полуботок хоч і був прихильником гетьмана, але про єго розмову проговорив ся тим, що покористувались з неї на шкоду гетьманови.

Одначе Самійлович — вірний своїм обовязкам — справив царську волю і розіслав до полковників унїверсали, щоб лаштували ся до війни. А до Москви він писав, що коли вже воювати не минуче, так треба вирядити яко мога більш війска і вирядити єго рано на веснї. Опісля вороги гетьманові перекручували єго отсю пораду і казали що він таку пораду давав умисне на те, щоб в сподїваній війнї не було вдачи. Таке обвиновачуваннє було невірним, і злобливим. Кілька разів і перше ще Москва питала у него поради і він кожен раз відповідав те саме, що проти Кримцїв треба рушати зразу величезною силою; тодї можливо буде скінчити війну за оден похід. Виступати-ж рано на веснї треба на те, щоб можна було користувати ся з цїлого лїта.

Якийсь час у гетьмана манячила надїя: — а чейже в Москві схаменуть ся; покинуть спілку з Поляками і не розпічнуть війни з Кримом та з Туреччиною. Москва вельми мляво лаштувала ся до війни, нїби вона чогось ще сподївала ся. Царгородський патриярха Денис присилав до Москви усовіщування, не рвати згоди з бусурменами, бо з того християни більш за бусурменів зазнають шкоди; Турки тодї зачнуть мстити ся над християнами, які у них під кормигою. Хан кримський теж писав до Москви, що воювати нї защо і прохав жити з Кримом у згодї, королю польскому не запомагати, а спорудити з'їзд послів і уладнати непорозуміннє. Стольник Алмазов привіз до гетьмана ханів, лист і питав ся: де-б ото справити той з'їзд? Самійлович порадив у Камяному-Затонї, куди виряжено Косагова і додав, що добре-б було рушити й війско, що-б налякати Кримцїв. З сего знати нам гетьманову щирість; війна була єму прикра, але коли вже стали на тому, щоб воювати, так гетьман бажав поки ратуватись з неї хочби на те, щоб зміцнити згоду з Кримом на умовах більш користних задля Московської держави. „Не послухала таки мене дурна Москва, погодила ся з Поляками! одначе підходить час, що зачнуть мене прохати, аби я став за посередника і звів на мирову Крим з Москвою. Тількиж я вже знати му, як їх помирити. Будуть Москалї мене памятувати і тямити муть, як нас шанувати“.

Гетьманові надїї не справдили ся: з'їзд з Кримцями не спорудив ся і гетьмана не прохали на посередника, а на веснї р. 1687 прийшов до него унїверсал царський, щоб з усїм війском рушав в похід.

Під кінець квітня новий унїверсал гетьманський зняв на ноги усе козацтво. Коли гетьман виїздив з свого батуринського двірця, кінь єго на мосту спіткнув ся. „Се недобра ознака“ — мовив тодї дехто.

Гетьман простував на Гадяч. В Гадячі зібрали ся і зустріли єго кілька полків. З ними він рушив на Полтаву: тут пристали до него инчі полки, що зібрали ся в Полтаві.

В Полтаві старенький піп Іван Величковський поблагословив гетьмана образом св. Івана Кущника — гетьманового патрона і подав єму власного твору вірши. З гетьманом була тодї уся ґенеральна старшина, усї полковники і значні товариші війскові. Під кінець мая на степу між річкою Орелею і річкою Самарою війско українське пристало до війска московського: першого було близько 50 тисячів, а другого тисячів сотня. Ґордон, що був в тому походї, каже, що у війску московському було 20 тисячів возів і обоз займав завширшки 557, а завдовжки 1000 сяжнїв. Праве крило прикривав єнерал Аггей Шепелев, а лїве — єнерал Ґордон, в осередку було пять полків стрілецьких. Головував над війском полюбовник царівни Софії князь Василь Ґолїцин. Злучене війско рушало далї в степи. Спека була страшенна: цїле лїто з самої весни не було дощу, по ночах не сїдала роса, трава посохла; духота і курява істомлювали війско; чимало людий занедужало на очи. Більш завсїх натерпів ся гетьман, бо він і перш ще нездужав на очи. Він бурчав: „Ну вже отся не розсудлива війна московська! зовсїм взяла вона моє здоровлє! Чортячу тяготу Москва на себе взяла. На цїлий сьвіт вславили ся, що воюють царство кримське, а самих себе не вміють оборонити. Сидїли у себе дома та свої межі обороняли“.

Доплентали ся до річки Кінські-Води. 13 червня перейшли через неї і верстов за 15 низше від острова Хортицї і до 45 верстов висше Сїчи запорожської отаборили ся в Великому Лузї. Тут страшенний смрід почав турбувати війско: з півдня показала ся темна хмара, а за нею віддаль засьвітило ся і полумя. Гонцї виряжені на розвідки принесли звістку, що горить степ. Стало знати, що неприятель замість инчої зброї, палив по степу траву, висушену спекою і таким чином не давав московському і українському війску рушати далї. Такими саме заходами торік Татари з Волощини прогнали Поляків; тепер вони ужили того-ж самого і проти Москалїв.

От і почали головні керманичі міркувати: що далї їм дїяти? Очевидно, що неприятель від бою уникає. Але вперед ще виряжено з Москви до Криму гонця, керманичі й відважили ся рушати наперед, сподїваючись, чи не стрінуть того гонця, або татарську орду і мусять з нею виступити на бій. Пішли випаленим степом. Війско ледви рушало, бо попіл, що здіймав вітер, порушив і роз'їдав очи: занедужували і люди і конї. Нї гонця, нї Татар не було; стрічали самих тільки диких свиний, що тїкаючи від пожежі степової, кидали ся всїма сторонами.

Дійшли на останку до невеличкої річки степової Анчакрака. 16 червня випав дощ. Усї зрадїли, гадаючи, що тепер спека спаде, курява ляже і трава знов поросте. Алеж підходячи до річки спостерегли нову трудність: з ливного дощу прибуло в річцї води; треба було через річку споружати греблю з тарасу.

Перейшовши Анчакрак, рушали далї випаленим степом, ледви дишучи від задухи. Пройшовши шість верстов, дїйшли до другої річки Карачакрака і зупинили ся.

На другий день керманичі зібрали ся на раду.

— „Далї йти не можна“, гомонїли на радї: „усї конї повиздихають. Вони вже и тепер не спроможні везти воза з харчами не то що гармати. Чим ми їх годувати мемо на випаленому степу?

— „На днїпрових плавнях трави було-б досить, так же вода ще не стала, казав дехто“.

— „Нї! змагали ся инчі, на таку силу коний і там не стало-б трави“.

А третї знов гомоніли:

— „За димом, та за курявою нїчого не видно; коли покажуть ся Татари, не можна буде розібрати — хто свій, а хто чужий“.

Гетьман мовив: „У всїх монархів розумні керманичі женуть ся звичайно не стільки за тим, щоб виграти баталїю, скільки за тим, щоб зберегти своє війско. От і ми тепер: коли заповажимо ся забути Крим і рушимо з війском далї випаленим степом, так коли-б і нам не зазнати лиха не стільки з неприятельскої зброї, скільки з кінської безкормицї та голодовання людий“.

Змагали ся довго і на останку більшість прирадила брати назад. Керманичі втїшали себе кажучи: „Не на те ми вертаемо, що-б йти назад до міст. Ми собі знайдемо місця дозвільні, з пашею та там і отаборимо ся; напишемо до царя і ждати мемо єго приказу“.

— „Але-ж — як ворог провідає, так може напасти на нас там, де ми отаборимо ся“, виславлено було таке змаганнє.

Проти такої пригоди прирадили, вислати міцні ватаги до Сїчи, де перебував Григорій Косагов, злучити ся з єго війском і воювати Кизікирмен. Через те хан нї сам не рушить в похід, нї орди не пошле проти короля польского. — „ Отсїм ми зробимо прислугу королю польскому, спільникови наших великих державцїв“, говорено було на радї війсковій.

Князь Ґолїцин призначив 20 тисячів війска Леонтію Неплюєву, а гетьман Самійлович, постановивши за наказного гетьмана свого сина Грицька, що був тодї чернигівським полковником, дав під єго руку полки чернигівський, прилуцький, переяславський і миргородський та два піших і два кінних полки охочих; значить — усего теж 20 тисячів. До того гетьман звелїв прилучити ся до сего війска і запорожцям, які були тодї під рукою кошового Сагайдачного. Вирядивши отсе війско на південь з остатнїм рушили назад на північ і дійшовши 20 червня до Кінської-Води, — зупинили ся: тут місце було дозвільне, трави досить, вода добра. Гетьман з козаками таборував з одного боку річки, а боярин Ґолїцин з своїм війском московським з другого боку.

Простояли два тижднї. I боярин і гетьман послали гонцїв до Москви. Ґолїцин виявляє справу так, нїби то хан кримський з переляку не відважив ся вступити в бій і звелїв Татарам запалити степ. Ґолїцин писав, буцїм то єго війско доходило аж до тої місцевости, звідкіль до перекопу тільки 90 верстов. Довгий час все ждали-б то ворога, а він все не показував ся; тодї керманичі, бачачи, що більш не можна вже стояти на випаленому степу — рушили до Кінської-Води.

Підчас двотижневного таборовання біля Кінської Води між московським війском почав кружати лиховісний гомін:

— „Се не Татари запалили степ, а самі козаки; гетьман дав їм потай такий наказ“.

— „На віщо-ж би козакам се треба було?“ питав дехто.

— „На те, що козаки з Татарами в згодї і приятелюють. Козаки не хочуть, щоб царське війско звоювало Крим“.

За такий гомін вхопили ся ті, що почували на собі сором за те, що не бачивши ворога в вічи, рушили назад: вони тямили, що се буде приводом, скинути вину з своїх плїч на кого инчого. Більш за всїх здавало ся се користним князю Ґолїцину: підручники єго почали клепати на гетьмана, кидали на него зрадою і причини її виясовували так: „Козаки без запомоги війска московського, а з запомогою Татар побили Поляків і визволили ся з польскої неволї. По протекцию до царя московського — козаки вдали ся вже опісля і нї за що не схотїли звати ся „царськими холопами“, а тільки підданими царя, отже тепер, коли царі московські погодили ся з Поляками, коли Поляки поступили ся їм своїм правом дїдичним на Україну, козаки й небезпечні, щоб Москва не почала і з ними поводити ся так само, як поводить ся вона з своїм народом; щоб вона не вкоротила їх прав і вольностий, придбаних кровю. А козаки за свої права і вольности міцно стоять. Поміж козаків є люди вельми обачні. Гетьман з таких от. Вони й імкнули, що вийде з того, коли Москва звоює Крим? Татари кримські, як і козаки вважають себе за людий вольних: у них цар — хан кримський править їм не більш за те, скільки підданні єму дозволять. І Татари і козаки служать у війску безплатні; обидва народи однаково бережуть своїх привилеїв. От вони й порозуміли ся, що обом їм треба стояти одному за одного; бо вжеж, коли хто підібє один народ, так з того буде шкода велика другому. Козаки тямлять, що царі московські стережуть ся зрушати їх права і вольности доти, доки Татари і козаки перебуваючи в згодї і приятелюючи, готові будуть обороняти оден одного“.

Таке пащикованнє було саме добре після того, коли саме в Москві похитнуло ся довірє до гетьмана, коли думка, що гетьман вдатен не сприяти Москві, не здавала ся вже не можливою — як се було перше. До того-ж у всемогучого полюбовника царівни Софії у князя Ґолїцина було проти Самійловича давне ворогованнє. Самійлович, як се ми вже знаємо, сприятелив ся з князем Григорієм Ромодановським, з котрим Ґолїцин — ворогував. Ґолїцин кільки лїт своє ворогованнє приховував і в листах до гетьмана іменував Ромодановського своїм приятелем щирим; але в душі ненавидїв єго. Коли Ґолїцина піднесено на найвисшу високість, а на Самійловича, за єго поради не мирити ся з Поляками, почали підзорити, Ґолїцин звелїв Леонтію Неплюєву сприятелити ся з гетьмановими підручниками і вивідати через них задушевні гетьманові думки і заміри. Ґордон подає звістку, що людьми вдатними до такого дїла Неплюєв вибрав двох Українцїв: одного з них Ґордон називає єнерал-ад'ютантом, другого — секретарем. На Українї таких титулів не водило ся. Гадають, що Ґордон, помилившись, назвав єнерал-ад'ютантом єнерального есавулу — Мазепу, а секретарем — Кочубея колишнього війскового канцеляристу, а потім єнерального писаря. Дїйсне останними часами Самійлович отсїм двом урядникам звіряв значнїйші справи. Від них отож Неплюєв і вивідав чимало такого, що сплодило думку про непевність гетьмана до московського уряду. Треба сказати, що у Ґолїцина була спроможність і без посередників близько розпізнати Мазепу: останними часами Мазепа що року, а инколи і двічи на рік їздив в Москву: єго підлеслива вдяча, осьвіта і розум та єго ласкаве поводженнє з людьми — сподобали ся князю Ґолїцину.

Зроджена між московськими керманичами війсковими думка про непевність гетьмана, стала ся, наче олїєм підлитим на огонь, і між Українцями, які ворогували проти гетьмана. Між Українцями було у гетьмана приятелїв на омаль, а ворогів сила. Український лїтописець — Самовидець повідає: „Самійлович спершу був до всїх ласкавим і прихильним, а як зміцнив ся на своєму уряді та забогатїв, то й став гороїжливим і піндючливим“. Така переміна в поводженню гетьмана стала примітною після полону Дорошенка. То був час найбільшої ласки уряду московського до гетьмана. Подїї з Рославцем та з Адамовичем показували, як то трудно було скинути Самійловича з єго високости. Раз-у-разна хвала та подарунки, які засилала Москва, розпестили гетьмана: він почав не тільки з народом, але й з людьми значними поводити ся яко абсолютний деспота. Розмовляти з ним можна було не инакше, як на стоячи; навіть старшина і полковники не садовили ся розмовляючи з ним; нїхто не важив ся з ним змагати ся; нїхто не втручав ся до него з порадою в справах нових податків і видатків а ще менш можна було вимагати у него справоздання.

Усїм скарбом війсковим він орудував самовласно, кому хотїв, на що бажав, на те й видавав гроші; кого хотїв — надїляв маєтностями; і знов, у кого волїв — у того усе відбирав. На двір до него не можна було зайти нїкому з цїпком в руцї, або не скинувши шапки з голови. Навіть до сану духовного він не виявляв шаноби, забувши, що й сам був поповичем. Коли він був у церкві, він не підходив нарівнї з усїма до попа по антидор, а піп мусїв сам єму підносити. А коли куди ідучи, напр. хоч на полюваннє, гетьман стрічав попа, так уважав се за лиху для себе прикмету і гнївав ся на попа. В чолобитній, що подала старшина на гетьмана, сказано, що старшини з похвалок і від гнїву гетьмана були „наче мертвими“ і кожну годину сподївали ся собі від него якого-будь лиха. Українцїв вражало навіть і те, що отсей богатир, отсей піндючливий гетьман-попович їздив не инакше, як не в каретї і єго сини полковники переняли й собі сей звичай панський, осоружний Українцям через те, що він нагадував їм панів польских. Зажерливість гетьмана і синів єго, здавало ся, була без краю.

За урядові посади — брали хабарів. Хто заплатив хабаря, той пильнував повернути свої видатки, беручи й собі хабарі з підвласників своїх. Без хабаря не доступити ся було до гетьмана. Хто нїчого не дасть, той нїчого й не добєть ся. Гетьман оточив себе людьми дрібними, яких сам повиводив в гору; дрібнота ся, лебезуючи перед ним, єго іменем провадили усякі насильства і несправедливости. По цїлій Гетьманщинї, підчас гетьмановання Самійловича, без хабарів не було нї суду, нї управи. Вогацько млинів козацьких повідбирано силомісць у власників і повернено на гетьманські. Нїчия власність не була убезпечена. Що у кого сподобає гетьман, те й забере на себе; а коли не сам він, так дїти єго заберуть. Таким малювала гетьмана і синів єго в своєму доносї старшина.

Зажерливість Самійловича знати ще й з тої сили добра рухомого, яке лишило ся після того, як гетьмана зсадили з уряду. Самої лишень монети знайдено у него 4916 червінцїв; 47.432 талярі, 2.286 левів, 3.814 срібних копійок і 3,000 чехів; посуди срібної, срібної і золотої оздоби з самоцьвітами, коштовної зброї, одежи чоловічої і жіночої з коштовними футрами, коний, повозів упряжи і т. ін. величезна сила!

Маса народна (поспільство) роздратована була на гетьмана за те, що позаводив оранди на горілку, на тютюн, на деготь, та за податки на мливо. Отсї побори, за згодою уряду московського, заведено на утриманнє війска охочого. До сего війска приймали охочих не тілько, своїм звичаєм з козаків, але й з чужинцїв; найбільш було охочих з Поляків, Сербів та з Волохів. З охочих орґанїзували полки кінні („охочекомонні“, або компанїйцї) і піші, або сердюки. Охочих — записаних до полків розводили на постій по ріжних полках українських і з волї гетьмана їм давали кватири і харчі у посполитих. Платню охочим видавано з скарбу війскового з тих гроший, що приходили від орандарів горілки, тютюну і дегтю. Оранда чи платня за право продавати горілку, тютюн і деготь призначали ся наперед. Сплачувати оранду призначено було на Великдень. Торгувати отсими продуктами без дозволу не можна було нїкому нї з козаків, нї з посполитих. А тим, що придбали собі право на такий торг не можна було продавати поза шинком менш, як сотню кварт горілки. Дегтю поза шинком не можна було продавати не то щоб квартами, або відрами, а навіть і бочками без відому осіб, що правили орандами. Так само й з тютюном. А коли-б хто відважив ся чинити на шкоду орандї, того дозволено було з відому полковника того полку, де заподїяно вчинок проти оранди „обирати зо всего“. Варити мід, пиво і брагу дозволено було усїм, але в унїверсалї положено було з посполитих попів „злотого“ за вариво пива. Мешканцям полків дозволено було внести призначену платню і спорудити у себе орандарську управу по своїй волї. Така платня звала ся „ратою“. Не всї села й місточка, що були в полку, підлягали під „рату“, призначену на полк: деякі були визволені, з сего виходили непорозуміння і путанина. Після мирової Польщі з Московщиною усї сподївали ся, що тепер вийдуть для народа пільги і оранд не буде. Стало ся инакше. Війна, що замислили проти Туреччини, вимагала нових податків; тим то „рати“ не тільки не були скасовані, а навіть побільшено їх; напр. з Лубенського полку на рік 1685 призначено було 7010 золотих „рати“, а на рік 1686 вже аж 17.000 золотих. Оранди ті усїм були занадто осоружними. Нарід виводив їх з зажерливости і самовластя гетьмана-поповича, хоча дїйсне заведено їх з волї уряду московського. Прецїнь же народ обурювали не стільки самі оранди, як надужитя при зборі сего податку. Про се запевняє і сучасник — лїтописець.

Все отсе були такі умови, що сприяли скинути гетьмана з уряду; алеж головною причиною стали ся ремствованнє уряду московського на Самійловича неприхильність єго до згоди з Польщею і до спілки проти Туреччини і Криму. Старшина не долюблювала гетьмана за єго піндючність, зажерливість та за своєвольство — і вона спостерегла, що прийшов той час, коли доносу на гетьмана піймуть віри.

Війско рушило з берегів Кінської-Води і 4 липня прийшло на берег річки Самари. Спершу через річку переправило ся війско українське, а московське ще лишило ся на другому березї. Тодї саме не знати, з якої причини погоріли мости, побудовані ще ранїйш заходом Неплюєва. Козацька старшина і сей випадок долучила до свого доносу на гетьмана, буцїм би то він на умисне звелїв попалити мости, щоб війско московське зістало ся за річкою. Треба було спожити чимало працї і часу на будованнє нових мостів.

Рушаючи далї, війско 7 липня зупинило ся біля річки Кильченї. Тут єнеральні старшини: обозний Борковський, суддя Воєхович, та писар Прокопович, полковники Солонина, Лизогуб, Гамалїя, Дмитрашко-Райча, Степан Забіла та Кочубей подали князю Ґолїцину донос. Гадають, що привідцею в сїй справі був Мазепа; така гадка певна, бо опісля старшини приватно питали ся у Ґолїцина: кого-б він волїв бачити гетьманом? він відповів — Мазепу. Через два роки після отих от подїй Мазепа подав реєстер тим хабарям, що дав він Голїцину, усего на 17.390 руб., з того готовими грішми 11.000, а останнє срібними та золотими речами і дорогими тканинами. Хабаря, як казав потім Мазепа, він дав Ґолїцину не з доброї волї, а більш того, що з примусу: неволив до того Леонтій Неплює: і сей взяв 2000 червінцїв і на 2000 руб. ріжних речий. Все отсе взято було з конфіскованого тодї добра гетьмана Самійловича. От з отсих звісток добре знати, що хабарі, які давав Мазепа Ґолїцину, мали вплив на справу зсаджування Самійловича з уряду гетьманського.

В доносї старшини переказали Ґолїцину подробицї, як гетьман виявляв неприхильність до спілки Москви з Польщею, проти Турків і Татар. Властиво се й без того було відомо уряду московському, бо гетьман і сам не таїв своїх думок. Потім доносчики розповідали, що і під теперішнїй похід гетьман спротивляв ся успіху війска московського: винуватили єго за те, що він радив виступати в похід з великим війском і невідмінно рано на веснї. Винувачено єго за те, що не зробив нїяких заходів, щоб потушити степову пожежу, та, мабуть сам і скоїв її. Винувачено гетьмана, що він би то потайно звелїв попалити мости на Самарі, коли саме війску московському, вертаючись назад, треба було переправити ся через сю річку. Непевність доносу була очевидною: у гетьмана не було снаги і пристроїв потушити пожежу, що обхопила степ на протязї кількох сотень верстов. Палити мости на Самарі — не було користи нї про яку мету. На останку, коли гетьман посилав підпалювати, так вже-ж годило ся найменувати і підпалячів. Опріч того в доносї винувачено гетьмана за гороїжливе поводженнє єго з старшиною, з полковниками і з духовними і сьвітськими людьми значними; винувачено єго за єго зажерливість, самовольство, неприязність до уряду московського і до Москалїв і в потайних замірах повернути Україну на державу самостійну. Останнє — виводили доносчики — чудно якось з того, що гетьман не схотїв одружити свою доню нї з ким нї з Українцїв, нї з Москалїв, а покликав жениха для неї зза кордону — князя Юрія Четвертинського. Укупі з гетьманом доносчики винуватили і синів єго за такіж вади їх, які були і в батька їх. Знати, що донос писали на швидку і неуважно. Напр. досї між инчою розповідали, що раз якось, на обідї у єнерального обозного Борковського, де були і полковники московські, козацький полковник Гамалїя — почавши змагати ся з московським полковником Борисовим, промовив до него: „Чого ти менї дорікаєш! не шаблею ви нас добули“. А гетьман, чуючи те, нїчого не мовив, тільки реготав ся, та, мабуть в думцї ще й похваляв за те. Таким чином в тому доносї, що підписав і Гамалїя, він сам себе винуватив, яко гетьманового однодумника.

Бояринови Ґолїцину, що вже давно ворогував проти гетьмана, донос був на руку. Не подаючи гетьманови жадної ознаки, він послав той донос гонцем в Москву.

11 липня війско прийшло до річки Орелі і зупинило ся тут на кілька день. 12 липня прибув з Криму гонець з листом салтана Нуредіна. Нуредін дивував ся, що без жадної причини зрушено згоду і війско московське рушило на Крим. Тодїж саме прибув з Москви „думний дяк“ Шакловитий, прибічник царівни Софії і привіз до Ґолїцина похвальну грамоту за єго подїї, а до гетьмана запитаннє: на що він палив в степу траву? Гетьман відповів, що він нїкому не велїв траву палити. Гетьманови вже й тодї можна було вгадати, що на него заходять ся з сїльцем. Одначе затаївши тревогу в душі, він з приводу приїзду Шакловитого, спорудив бенькет і покликав видатнїйших ватажків. Підчас коли пили на здоровє царя, палили з гармат, а як скінчив ся бенькет, усї, хто був на бенькетї, звичаєм того часу, давали гетьманови подарунки. Тимчасом донос уже пішов і під гетьманом вже зяяла викопана яма.

15 липня війско рушило далї, 20 дїйшло до річки Коломака і перейшовши її, отаборило ся двома таборами по горбковинї: в одному таборі правобічному були бояри: Олексїй Шеін і князь Володимир Долгорукий, в другому — лївому був гетьман і князь Константин Щербатов. Від одного табору до другого було верстов зо три.

Другого дня гетьман трактував польского заступника, що прибув до табору і не відав, що над єго головою висїла вже біда. Того-ж таки дня прибіг з Москви гонець і привіз відповідь на донос зроблений на гетьмана. Ґолїцину велено арештувати гетьмана; відповідно бажанню старшини, скинувши єго з уряду, вирядити до якого будь московського міста. А тодї вже, заславши Самійловича — вчинити вибір нового гетьмана.

Тодї Ґолїцин покликав до себе московських ватажків, які були в таборі гетьмана і мовив до них так:

„Оточіть своїма полками гетьманів шатер навкруги, так щоб нї від него, нї до него нїкому не можна було нї вийти, нї прийти і скажіть старшинї, щоб привела гетьмана сюди до мене. Тільки-ж справте се без галасу, а то козаки народ пяний і бунтовливий, щоб не скоїли бешкету, бо гетьмана вони не люблять“.

Зроблено було се на те, щоб часом хто небудь не вийшов від гетьмана та заздалегідь не подав звістки до сина єго, до Григорія, що був тодї з великою потугою біля Сїчи.

Полковники московські нишком переказали отой приказ старшинї. Скоро настала ніч, гетьманів шатер оточила навкруги варта з московських стрільцїв. Оден з українських лїтописцїв повідає, що то були ті стрільцї, яких перед тим випрохав собі гетьман оберегати свою особу, бо він своїм козакам вже не діймав віри. Вороги гетьманові, старшина і полковники цїлу ніч не спали, навідували ся до полковників московських і все ждали сьвіту.

Самійлович зрозумів, про що отсе з'явила ся несподївана варта московська; тревожно перебув він ніч, а перед сьвітом пішов на утреню до війскової церкви, споруженої недалеко від гетьманового шатра. Тодї саме як в церкві читали шестопсальміє, в церкву ввійшла старшина і стояла до кінця богослуження, бо вважала за гріх перебивати єго. Скінчила ся утреня. До гетьмана підійшов Войца-Сербин, колишнїй полковник переяславський. Самійлович скинув єго з уряду за баламутство народу на руку Поляків. Єго були заслали в Московщину, але визволили з заслання, скоро склала ся мирова з Польщею. Войца-Сербин не забув гетьманови минулої сварки. Він, взявши гетьмана Самійловича за руку, по грубіянському промовив до него:

— „Пане гетьмане! війско тебе кличе!“

Гетьман послухав і мовчки вийшов з церкви. Тут на него посипали ся докори і лайка. Полковник київський замахнув ся був на него обухом, але єго спинило товариство і задовольнило ся з того, що українським звичаєм обізвало „…… сином“, того самого свого гетьмана, перед яким ще вчера не важили ся стояти в шапцї. Самійлович мовив, що він бажає бачити московських полковників і побалакати з ними. Полковники не загаяли ся прийти й некликані. Вони на зустріч геть манови вели сина єго Якова, полковника стародубського. Яків, довідавшись, що коло єго батька захожуєть ся лихо, пішов до него в досьвіта, але доступити ся до батька вже не можна єму було. Якова вхопили, привели до батька, коли саме той вийшов з церкви і повели в гуртї з батьком. До шатра князя Ґолїцина не близько було йти пішки; тим то гетьмана посадили на простий віз, а Якова на шкапу без сїдла. Привезли їх до табору московського і віддали під варту.

Ґолїцин велів зібрати ся до „приказного“ шатра усїм боярам, єнералам і полковникам і покликати старшину, що виноватила гетьмана.

Тут перед зібраними Москалями, що сидїли по ранзї, козацька старшина короткою промовою висловила те, що написала в дописї і прохала вчинити над гетьманом суд. Тодї усї повставали, а князь Ґолїцин промовив до старшини козацької:

— „Чи отсего всего не скоїли ви часом з досади і ненависти до гетьмана — за які небудь приватні образи, такі, що инчим робом можна-б їх сквітувати?“

На таке питаннє відповіли:

— „Хоча гетьман багацько де кому з нас і всему народови заподївав образ, але ми не відважились би зняти на него руки, колиб він не був зрадником. З обовязку присяги нам не можна про се мовчати. Він усїх проти себе так обурив, що нам немалої працї треба було, щоб здержати народну злість, а тоб давно єго розшматували козаки“.

Ґолїцин звелїв привести гетьмана. Привели. Голова у Самійловича була обвязана мокрою хусткою. Щоб вгамувати біль голови і очий, він раз-по-раз прикладав мокру хустку. Гетьман обпирав ся на палицю з срібною голівкою.

Ґолїцин короткими словами переказав єму, за що єго винуватять. Гетьман все те відкидав і висловив, що готовий виправдити ся перед судом. Але старшина засипала єго лайкою. Думитрашко-Райча хотїв вдарити єго шаблею.

Ґолїцин не дав і мовив:

— „Єго приведено сюди на те, щоб судити, а не на те, щоб без суду, беззаконно вбивати єго"; і звелїв стрільцям відвести гетьмана і вартувати єго; а потім оголосив, що як Самійлович не вгоден війску, так єго скидають з уряду; а єнеральному обозному Борковському велено кермувати ладом війсковим, призначеннєм про вибір нового гетьмана.

Старшина передала Ґолїцину бунчук і булаву і прохала доручити їх тому, кого оберуть на гетьмана.

На те щоб спорудити виборну раду, треба було царську коругов. По неї Ґолїцин послав думного дяка Омеляна Українцева — і велїв писати зазив до духовенства і до значнїйших козаків, які не були притомними в таборі, щоб збирали ся на раду. Тогож дня Ґолїцин пустив двох гонцїв — одного в Москву з вісткою, що гетьмана взяв в арешт, а другого з приказом до Неплюєва, щоб арештував Григорія Самійловича і всїх приятелїв гетьмана, а перш за всїх єнерального бунчужного Леонтія Полуботка, що на той час був за переяславського полковника. А старшина від себе вирядила до Неплюєва полтавського осавулу Черняка.

Тимчасом звістка про арешт гетьмана залунала по козацькому табору і підняла колотнечу, але не з спочуття до Самійловича, а з ненависти до него і урядовання єго. Перш за всїх підняли розрух козаки полку гадяцького і замордували свого обозного полкового Кіяшку і кількох єго товаришів. Ґолїцин, довідавшись про ворохобню, послав своїх Москалїв, щоб втихомирили Гадячан. Алеж ворохобня шпарко прокинула ся і по других полках. Козаки ватагами почали кидати табор і рушали по краю, щоб підструнювати поспільство і мужиків, бити орандарів і палити панські житла. Се спонукало Ґолїцина прискорити вибір гетьмана, щоб оновити в краю владу і лад. Він призначив раду на 25 день липня.

Виряжений старшиною Черняк попередив Неплюєва, побачив ся з Григорієм Самійловичем, переказав, що єго батька скинено з уряду і арештовано і вимагав, щоб булаву наказного гетьмана Григорій передав миргородському полковникови Апостолу, — „А щож винен мій батько“, промовив Григорій, зітхаючи і передав булаву, але пернач полковницький лишив при собі, бо з уряду полковницького єго не скинено. Слїдом за Апостолом він рушив на Кодак. Неплюєв ішов у слїд єго. Величко повідає, що Григорій написав тодї лист до Ґолїцина, просячи батькови пощади і правосуддя і під охорону князя віддавав свою родину і кревних. Дійшли до Кодака.

Тут стояли з своїма ватагами козацькі полковники. Козаки прилуцького полку, прочувши, що осоружного їм Самійловича вже зсадили з уряду, озьвірили ся проти своєї старшини полкової, вхопили свого полковника старенького Лазаря Горленка і живцим спалили в печі, а инчих повбивали. Тай по инчих полках була ворхобня, але душогубства було там менш. Переяславського полковника Полуботка і нїжинського наказного Ярему тільки арештували. За Григорія Самійловича заступили ся тодї піші охочі козаки-сердюки. Вони обкопали валом шатро полковника і лаштували ся зброєю обороняти єго. Але Неплюєв заспокоїв їх. Сам Григорій бачив, що спротивляти ся — марна річ і здав ся, явив ся до Неплюєва і поклав перед ним свій пернач полковницкий.

…Здоров, Грицю! промовив до него Неплюєв, злісно усьміхаючись і зараз же звелїв забити єго в кайдани, а все добро єго, яке було при нему, забрав, як каже український лїтописець Величко: „до своєї ласки і протекциї“. — Неплюєв послав Григорія Самійловича до Ґолїцина, а сей звелїв єнералу Ґордону з великою вартою відвезти єго в Сївск.[5] Ґордон 23 серпня здав єго сївському дякови.

Князь Ґолїцин уважав зовсїм непотрібним чинити слїдство по доносу на гетьмана. На те, щоб скинути гетьмана з уряду, — досить єму було того лишень, що військо не бажало, щоб Самійлович гетьманував; а решту Ґолїцин віддавав на суд Божий, коли донос був тілько лихословєм. В сїй справі він здавав ся на приклад султана турецького, що скидав ханів, не роблячи слїдства, а по самому тілько чолобиттю Татар. Продержавши кільки часу Самійловича під вартою в своєму таборі, Ґолїцин вислав єго до міста Орла; а звідсїль єго і сина єго Якова повезли річкою Окою до Нижнього Новгороду. А в вереснї вийшов царський приказ заслати їх в Кукарку[6] і діждавшись там зими, відвезти — батька до Тобольска, а сина Якова з жінкою до Єнисейська… — Отак, каже лїтописець, Бог карає того, хто з гордощів — уважає других за нїщо: замість маєтностий і скарбів  — убожество велике; замість дорогої карети — віз московський з підвідчиком; замість розряжених слуг — сторожа з стрільцїв; замість музики — щоденний плач та жаль на свою пиху дурну; замість роскошів — злиденна неволя. Усю худобу Самійловича обписали і відібрали; половину її забрали на царя, а другу половину до війскового скарбу українського. Жінку зсаженого гетьмана заслали на життє до Седнїва; з її власного добра — дали їй — з ласки частину одежи, вибравши для неї що гіршого, віддали їй білизну, 200 руб. гроший. Мусїла вона з дочками жити в великому убожестві.

Инча доля постигла гетьманового сина Григорія. Лїтопись каже, що й він — як і батько єго — був гордун, дударив ся і гороїжливо поводив ся з козаками і з поспільством; звав ся не полковником, а паном. Двір єго раз-у-раз оберегали сердюки; він держав їх за платню річну; се були єдине прихильні до него люди; усї инчі ненавидїли єго. Він був не приступним; навіть попи повинні були по кільки день ждати доступу до сего попівського внука. В доносї поданому на гетьмана ось що написано про Григорія Самійловича; війт чернигівський хотїв на міському ратуші постановити малюнок орла, на ознаку того, що Чернигів стародавна власність роду царського, а полковник не дав єму сего вчинити і казав: не жити мете ви, мужики, на сьвітї, коли хочете виломити ся з підданства моєму пан-отцеви і віддати ся Москві“. Мабуть полковник у вихватцї війта побачив услїдованнє Рославцевого коїння, новий попит догодити Москві заміром віддати частину України на безпосередне орудованнє царським воєводам, винявши її зпід уряду гетьманського. Отсей випадок з війтом, після того, як взяли Григорія Самійловича під варту московські урядники, з'ясовували так, що Григорій тим самим довів свій замір спротивлятись царській волї. В Сївську Григорія взяли на опит; постановили єго на „питку“. Він запевняв, що шатро своє біля Кодаку окопав, стережучись лютости козаків, а не від воєвод царських. Єму не поняли віри і засудили покарати на горло. Таку жорстоку кару з'ясовують тим, що Неплюєв стеріг ся, щоб Григорій Самійлович, колиб він лишив ся живим, не довів би, що він, Неплюєв, заграбував собі єго добро біля Кодака. Кару справили за містом Сївском і справили тяжким робом: Григорію Самійловичу відтяли голову не зразу, а трома заходами, умисне на те, щоб збільшити єму страждання.

Про долю засланого на Сібір гетьмана і сина єго Якова маємо такі звістки. Р. 1690 Івана Самійловича вже не було. Того року сина єго з Єнисейська переправили в Тобольск до батька, але Яків не застав вже батька живим. — Яків помер 9 липня р. 1695. Удова єго Ганна, доня єнерала Володимира Швейковського, прохала пустити її до братів — смоленських шляхтичів Швейковських, бо їй нї з чого було в Сібірі жити. У вереснї того року вийшов приказ царський, щоб Самійловичиху переправити в Москву до сібірського „Приказу“, звідкіль велено буде переправити її в „Приказъ Малой Россіи“.


  1. Торжська слобідка в купянському повітї біля річки Жеребця.
  2. Повітове місто в Харківщинї.
  3. Село в Харківщ. Зміївського пов.
  4. Село тогож повіту біля річки Орельки.
  5. Повітове місто в Орловщинї.
  6. Село Вятської ґубереії.