Руіна/Гетьманованнє Самійловича/XIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
XIII.

Від року 1683 в правобережному краю стались важні переміни. В війнї, що знову розпочалась між Польщею та Туреччиною, Полякам тепер більш поталанило, нїж в перші роки. Вони підбили кілька подільских міст, між ними і Немирів, польский король з власної волї Степана Куницького постановив на гетьмана над козаками, що вважали себе за підлеглих Речи Посполитій; а тим часом польскі посольства в Москві не переставали нахиляти московський уряд до спілки проти Туреччини а Самійлович і українська старшина зусеї сили пильнувала відмовити уряд московський від такої спілки: вони радили, не вірити Полякам і не рушати недавно постановленої згоди з Турками. Як побачили Поляки, що трудно втягти Москву у війну, так щоб збільшити свою війскову силу, стали заманювати до себе лївобережних козаків. Вони закликали їх до переходу на правий бік під реґімент Куницького, що був настановлений на головного осадчого з польского боку на всю Україну. У него були обличники: вони потайно їздили на лївий бік Днїпра і підбивали людий на переселеннє; багато знайшлось незадоволених урядом Самійловича, найпаче з приводу заведения оранд - горільчаної, дехтярної і тютюнної, особливо першої, і се підбивало вірити польским спокусам. I от не тільки по землях гетьманського реґіменту, а і по слободських полках заворушились люди і відтіль стали втїкати до Куницького і їх вабили обіцяні переселенцям пільги. Гетьман звелїв розставити понад Днїпранським берегом варти; головні осередки сих варт були в городках: Пісчанім і Золотоноші. Велено було ловити утїкачів, а тим, що сталиб сперечати ся, загрожували смертю. Але, пробираючи дикими степами, утїкачі викручувались із біди. I от, в опустїлій правобережній Українї стали виникати подекуди оселї. Так з'явились селитьби в Мошнах, Рокитнї, Богуславі і по инших місцях. У відбудованому нашвидку Богуславі оселилась жінка Куницького, молодиця жвава і сьмілива. Вона приймала утїкачів і спроваджувала їх в Немирів, до чоловіка. Навіть поміж старшиною гетьманського реґіменту найшлись люди, що спочували і сприяли народному переселенню. Таким був переяславський полковник Войца-Сербин, а до него пристали і инчі однодумцї; але гетьман заздалегідь спостеріг їх заміри, арештував їх в Києві і відіслав у Сївск. Тодї таки Самійлович мав післати за Днїпро ватагу і захопити Куницьку в Богуславі. Але ею небезпечність для себе Куницька завчасу спостерегла і втїкла у Немирів.

Українцї, спокушені польскими закликами, швидко стали незадоволені урядом Куницького: не встигли вони прийти в Немирів, а вже задумували утїкати від Куницького народ. Кільком з таких не дали втїкти, і Куницький звелїв їх повісити, а ті, що минули такої кари, самі не тямили, що їм робити: і до Куницького вони бояли-б іти винити ся, та й назад, на лївобереже вертати ся страшно їх жахала кара від Самійловича. Народ се був своєвільний. От і стали вони по лїсах збирати ватаги і грабувати грецьких купцїв, що їздили із Туреччини в Польщу і Московську державу. Доставалось тодї і новим утїкачам, що слїдком за передшими, йшли на службу до Куницького.

В груднї 1683 року Куницький з підручними козаками рушив походом на Татар в Буджак (Басарабію), але саме на Різдво в селї Троянові єго розбив до ноги ханський син; сам він ледві спас ся від полону, але потім єго вбили козаки. Замісць єго козаки обібрали Андрія Могиленка, родом з лївобережної України. Тодї Самійлович доручив Леонтиєви Полуботку, якого він настановив правити переяславським полком, щоб той перекликав назад утїкачів, що позбирались коло правобережного гетьмана. Полуботок вирядив на правий бік справного козака Хведора Яковенка та брата єго Дмитра: вони повинні були вговорити козаків, щоб вертались до дому, і коли буде можна підмовити до сего-ж таки і самого Могиленка, обіцяючи усїм царське прощеннє та ласку. Післанцї, прибувши до Немирова, прикинулись зразу однодумцями Войцї Сербина, зійшлись з козаками і навіть присусїдились до самого Могиленка, з яким вони були й перше знайомі. Вони пробули в Немирові пять тижнїв, самого Могиленка не змогли підмовити, зате встигли вплинути на него підручних, що були не задоволені з малої королївської плати. Яковенки підмовили полковників Палїя, Дрібязгу і Кришталя, а з ними було мало не чотири тисячі з лївобережних утїкачів. Незадоволені піднялись проти Могиленка, лаяли єго, навіть „таскали за шию“ і, на останку повтїкали від него. З Могиленком зосталось всего тільки 200 чоловіка. Одна частина з тих, що відступились від него втїкла з Палїєм на Сїчу, а друга, де були і донські козаки, подалась до Трахтемирова. Полуботок дозволив їм перейти на лївий берег, часть їх порозпускав до дому, а другу 400 кінних і 200 піших — розстановив постоєм, а гетьман звелїв зареєструвати їх до охотного полку.

Палїй тодї межи козаками придбав такої слави, що як прибув з своєю ватагою в Сїч, то запорожцї хотїли були відібрати єго на кошового і не зробили свого тільки через єго вік молодий, але все таки поважали і слухали єго. В червцї 1684 року, коли саме Палїй був на Сїчі, король польский послав туди пана Парадовського і пана Монтковського підмовляти запорожцїв, щоб допомогли Полякам у війнї проти Турків і Татар. Сї післанцї привезли запорожцям від короля в дарі 1000 червінцїв. То була уже не перша засилка від короля до сїчовиків: ще перше король присилав у Сїч Гната Макуху: (що колись був полковником у Ханенка) з війсковими клейнотами від королївського імени, і багато запорожцїв послухало тодї польских підговорів, алеж опісля, як пішли на королївську службу, зазнали їх вартість. Тепер, вдруге, вже не так то легко було спокусити запорожцїв, а до того вони були під впливом Палїя, що, яко справжнїй козак старого закалу, ненавидїв усїх Поляків взагалї. Як став Парадовський читати на Сїчовій радї королївську грамоту, у якій обіцялись козакам усякі пільги, і виявлялась надїя, що на ту зиму король проживати ме за Дунаєм, а на весну пішле війско з гарматами на Очаків, то запорожцї підняли грамоту на глум і говорили: „Ось як, нїчого ще не піймали, а вже усїм правите. Не бачили від нас згоди, а вже й накази нам даєте!“ Вони не відповідали на королївську грамоту, а Палїй, чоловік в поводженню незвичайний, так росердивсь, що, кажуть, навіть вдарив по лицї Парадовського і кричав: „Отже тобі за те, що приїхав до нас з лядьським обманом, а не з правдою!“ Але не всї запорожцї однодумно відкаснулись від польского заклику: були й такі, що виявляли нахильність, служити Полякам проти невіри, та й сам тодїшнїй кошовий Грицько Яременко-Сагайдачний, тяг до польскої сторони і підчас приїзду на Сїч Парадовського, боячись Палїя, утїк в Камінний-Затон, і сидючи там, прислав до польских післанцїв, на Сїч, риби і харчів, а потім, послухавшись направ польского короля, післав до донських козаків заклик, щоб подали Полякам запомогу проти Турків. Одначе кошовий від гетьмана з сим таїв ся; він прислав грамоту королївську, запевняв, що запорожцї не підуть на польскі улещування, і запитував гетьмана, як єму тут поводити ся. Білоцерківський комендант післав від себе до полковників війска запорожського лист, закликав їх ради старої слави козацької служити своєму родовому державцеви, королю польскому і помагати єму у війнї проти невіри. Поляки хвалились, що на їх заклики йдуть до них купи утїкачів, скрізь оголошали, що вся Україна не задоволена з московської влади і скоро знов пристане до Польщі. Одначе козаки, що прийшли після заклику білоцерківського коменданта, теж небавом повтїкали від него як і ті, що прийшли були до Могиленка. Поляки, певно гнались за втїкачами, Самійлович проти польских оголошень видав унїверсал, у якому він радив Українцям, не няти віри споконвічним ворогам своїм Полякам, а в Москву писав, що у польского короля єсть лукава думка, помирившись з Турками і Татарами, йти воювати московське царство, щоб відбити все те, що відійшло по умові Андрусівській.

Під конець жовтня 1684 року приїхав в Батурин „думний дяк“ Українцев, радити ся з гетьманом про спілку з Поляками та західними державами християнськими проти мусульман. Не вважаючи на усї доводи Самійловича, уряд московський все таки вагав ся коло польских закликів і вирядив свого найлучшого тодїшнього дипльомату до гетьмана, умовити єго на спілку з Поляками. Українцев звертав увагу гетьмана на те, що тепер саме найлїпша година з'єднати ся усїм християнам проти ворогів хреста Христового, що Поляки в спільцї з західними християнськими державами і що єсть велика надїя подужати бусурменів. Гетьман, як і перше, стояв на одному, що Полякам за їх звичайне лукавство не можно няти віри нї в чому. „Вони, казав він, хоч і заприсягнуть, а проте зрадять, а папа та ксьондзи знимуть з них присягу, по їх вірі се можно. І тепер, хоч вони й балакають про свою спілку, так се тільки перехвалки, дїйсне у них оден тільки спільник цїсар, та й єго вони скоро зрадять екремо замиривши з бусурменами. А курфірст бранденбурський та инчі князї нїмецької імпериї можуть подати хіба невелику запомогу війсковою силою, бо її у них не багато; а що до папи та короля іспанського і веницийської речи посполитої, так вони хоч і добудуть на війну гроший, то не багато. Польский король і тепер уже безсилий, і коли московська держава пристане до спілки з ним, то польский король може залишити справу, не довівши її до кінця, і помирити ся з Турками; тодї прийдеть ся нашим великим державцям самим вести війну! А вже що за солодка війна з Турками: он після чигиринської баталїї трохи що не цїлий рік жахав ся я у снї та причував ся менї страшений грім! Нї, нам лїпше, помирившись з бусурменами, держати ся з ними у добрій згодї: султан турецький уже відає, що Поляки та цїсар підманюють нас до спілки з ними, а ми не йдемо; за се султан так цїнить правду нашу і не піде на нас війною. А з польским королем Турки нїколи не складуть ся війною проти нас, бо Туркам добре відомі несталість та лукавство польске.

А коли „дяк“ хтїв зворушити почуттє гетьмана ідеєю сьвященної війни за християнську віру, так гетьман сказав: „Пресьвятий і великий замір за церкву Божу воювати. Тільки виконати се тепер трудно: правда, що церква грецька у Турків у великій тіснотї, та щож робити: те счинилось по волї божій. Але-ж і в короля польского православна віра в загонї і розорі: побалакай з єпископом луцьким, що до нас приїхав. Нехай він розкаже тобі, що там у Поляків дїєть ся!“

Єпископ луцький Ґедеон, князь Четвертинський прибув ще 1683 року на лївобережну Україну і оселив ся в Крупецькому монастирі коло Батурина. Українцїв поїхав до него і почув від него таку річ: — Я переїхав у державу великих державцїв, утїкаючи від великого утиску. Неволили мене прийняти римську віру. Від'їзжаючи в похід на війну, король і королева покликали мене до себе і сказали: Як повернемось з війни і застанемо тебе, що ти не учиниш ся в римській вірі, або не приймеш унїї, то зашлють тебе в Мальборк, на довічне засланнє“. Я злякавсь і втїк: хочу зістати ся в царській державі і життє своє скінчити в благочестиї. Нинї без мене, конешне, всїх приневолять до римської віри і „благочестіє“ зовсїм зникне і в королївстві і в князївстві Литовськім, бо король на тому став, щоб віру благочестиву в Коронї і в Литві викорінити.

Після сеї розмови з єпископом, „думний дяк“ знов балакав з гетьманом про туж таки річ. Самійлович казав: „Під ярмом турецьким єсть багато народів таки нашої православної віри: Волохи, Молдавани, Сербяни, Болгари, Словени, Греки — у них єсть славні манастирі і багато церков. Тепер під турецьким султаном вони від папського реґіменту ховають ся, свою віру заховують, папістів стережуть ся і одним тільки іменем росийських державцїв утішають ся, чаючи від них коли небудь для себе відради. А колиб королю польскому та цїсареви у війнї пощастило і війско їх вступило в турецькі землї і розійшлось по них, то тим християнам сталиб у життї і вірі чинити утиски і повертати в унїю тамошні сьвятинї і чи то війною чи умовами, а вже довели до того, щоб підвисшити свій римський костел, і наше православіє принизити. Сталась би через те православним народам неутулима жалість! Після сего коли й приставати до їх спілки, то хіба з такою умовою, щоб, коли пощастить у війнї, ті православні народи оставлено було у їх православній вірі по східному обряду. Великим державцям союз з Поляками тільки за тим і може бути потрібним, щоб заховати і множити сьвяту віру та розширити околицю нашої держави по Днїстер і по Случ. Тільки в тому то й сила, що хочаб і примусити Поляків, щоб вони до спілки з ними заприсягли, так на їх присягу покладати ся не можно, за тим, що, як я казав уже, у них папа та ксьондзи усяку присягу знимають.

З початку 1685 року гетьман вирядив у Москву післанцем Кочубея з інструкциєю, у якій просторо описано було лукаві вчинки Поляків і викладалось бажання Українцїв: потроху відбирати у Поляків давну власність українську і оступати ся за православну віру, що терпить по польских землях утиски та зневагу, і оставити у владї війска запорожського села по сей бік Сожи, що з давних давен були власностю війска запорожського і нещодавно „заїхані“ сином гетьманським, стародубським полковником Семеном Самійловичем. Сю полосу землї просилось власне для того, щоб там оселити тих, що не мали ще собі притулку, правобережних прочан. Щоб більше прихилити Москву до своїх поглядів, Самійлович послав у „Приказ“ лист яського архимандрита Ісаї, у якому він переказував розмову з великим сераскиром Сулейманом-пашою. З листа того можна було спостерегти, що Турки цїнять мир з московським царством і що від дружби з Туреччиною і Росия може сподїватись для себе користи більше, нїж від спілки з Поляками.

Так Українцї, під впливом давної ворожнети своєї до Поляків, і руками й ногами відбиватись від дружби і спілки з ними і хтїли знов втягти московське царство у війну з Польщею. I духовні особи і сьвітські, і старшина і прості козаки, і поспільство — усї сходились на сїй старій ворожнетї; всїм було жаль, що справа свободи українського народу стала на половинї дороги; усї бачили, що виною сему Поляки і у всїх було завітне бажаннє, визволити увесь православний український нарід зпід влади католицьких панів.

1685 рік був тяжким для Самійловича. В сїм він перенїс разом дві втрати. Дочка єго, Параска, недавно була вийшла заміж за боярина Хведора Петровича Шереметєва; гетьман ублагав Ґолїцина, щоб настановив єго зятя у Київ воєводою, хочо Українцї й ремствували на те, що гетьман садовив на начальницькі посади своїх родичів та свояків. Молода бояриня Параскева Іванівна обродинилась, і хоча уже й поправилась після родин, але як прочула, що чоловік її несподївано заслаб, то так стревожилась, що з трівоги зомліла і після двох день муки вмерла 20 марця. Поховано її у Михайлівському манастирі в Києві, в присутности Мазепи, що прибув від гетьмана довідатись, як здоровя бояринї. Смерть її подала привід до підозрінь, що нїби то молоду боярину спорчено. Вона лишила новорожденого сина, і гетьман став правити, щоб вернули доччене приданнє; для сего в липнї 1685 року послано було в Київ Неплюєва і ґенерального осаула Мазепу. Вони відібрали не тільки усе те, що було дано покійницї у придане, але навіть і подарунки, що давались на сватьбі їй і чоловікови старшиною, полковниками та їх жінками, що були на вісїллї. Зроблено се через те, що кожен, хто давав подарунки молодим, хтїв тим догодити гетьманови. Ориґінальна риса тодїшних звичаїв! Потім Самійловичеви скоїлось друге горе: 19 мая, у понедїлок, на Зелених Сьвятках, вмер старший син єго, Семен, полковник стародубський. Саме тодї, як ся скорботна вістка дійшла до Самійловича, трапив ся у єго „окольничий“ Леонтий Неплюєв. Він розважав отця і разом з ним їздив у Макошинський манастир учинити небіжчикови „послїднеє цїлованє“. Сей Неплюєв привіз тодї гетьманови грамоту на подаровані села в кромському повітї. Всесильний тодї полюбовник царівни Софії, Ґолїцин, одержавши звістку про смерть гетьманського сина, написав до гетьмана розважливий лист, у якому виявляв спочуттє своє гетьманови, якого він називає приятелем і своїм „любезнїйшим“ братом.

Уже кілька місяцїв йшло листованнє московського уряду з гетьманом про вибір в Києві митрополїти з такою умовою, щоб митрополїя києвська залежала від московського, а не царгородського патриярхи. Ще в осени 1684 року гетьмана направляли оборудувати сю справу. Кандидатом на митрополїю був тодї архимандрита Києво-печерський Ґізель. В лютому 1685 року, після просьби, посланої до царгородського патриярхи, патриярха Партенїй прислав грамоту, якою надавав архієпископу московському, скликавши трех архієреїв, висьвятити соборно на митрополїту єпископа луцького Інокентия Ґізеля. Але Ґізель вмер, а Самійлович виставив кандидатуру на митрополїту луцького єпископа Ґедеона Четвертинського. Заручившись грамотою царгородського патриярхи, гетьман, з волї і московського уряду, мав скористувати ся з неї для вибору на митрополїту замість Інокентия Ґізеля кого инчого. Він звелїв Лазареви Барановичу, яко заступникови митрополїти, розіслати унїверсали до осіб духовного стану; їх закликалось на день св. апостолів Петра і Павла з'їхати ся в Київ на вільну елєкцию, що мала відбутись у церкві св. Софії, а від сьвітських гетьман посилав туди ґенерального осаула Мазепу і чотирех полковників: чернигівського — Борковського, нїжинського — Жураховського, переяславського — Полуботка та київського — Карповича. Алеж розмовляючи про се з Неплюєвим, гетьман просив московський уряд списати ся з царгородським патриярхою і відібрати від него грамоту на передачу єго духовної влади, щоб часом не впало неблагословеніє патриярхи і на него, і на всїх, що брати муть участь у виборі. Лазар Баранович розіслав своє пастирське посланіє до усього духовеньства київської та чернигівської архиєпископії. Разом розіслав і гетьман свій унїверсал до усього українського народу. В постановлений термін відбулась елєкция, алеж не повна; Лазар Баранович сам не поїхав на собор, куди закликав других, не було там і инчих духовних осіб єго епархії. Більшість соборян були миряни, і на митрополїту обібрано Ґедеона, на злість Лазареви Барановичу, що вбачав непошану до него в тому, що не на єго вложили сан первосьвятителя, а тимчасом він уже кілька лїт був заступником митрополїти. Алеж духовеньство українське, що обібрало Ґедеона, дуже протестувало тодї проти підлеглости київської митрополїї московській патриярхії, спостерегаючи кінець колишнїй свободї в духовних справах і заведеннє чужих для України церковних звичаїв московських. 8 жовтня новообраний митрополїта від'їхав у Москву на посьвященнє. Єго провожало багато духовних осіб, архимандритів, ігуменів та протопопів епархій київської і чернигівської, а гетьман тогож таки місяця вирядив у Москву Кочубея просити, щоб нововибраний митрополїта вважав ся першим між руськими єрархами, і щоб єму заставлено було право носити хрест у верху мітри. Він завважав на те, що колиб задля того, щоб зрівняти усїх руських єрархів, знято було хрест з мітри київського митрополїти, то се викликало-б у католиків посьміх з приниження єго достоїнства. Ґедеона висьвячено у Москві; він правив службу по ріжних церквах в Кремлї, у селї Ізмайлові, в Новодївичому манастирі; від царів подаровано єму золоту панаґію, срібний рукомойник з „лоханю“, чимало соболїв, краму, вин, запасу наїдків ріжних і 500 карбованцїв грошима, а всїм духовним, що при нему були, роздано відповідні подарунки. Посланий у Царгород „піддячий“ Алексїєв, разом з гетьманським післанцем Лисицею, щоб випросили „одпуск“ київської митрополїї від царгородської патриархії, для переходу до патриярхії московської, навіз царгородському патриярхови на подарунок червіньцї і соболї, одначе не так то споро добив ся згоди. Особливо стояв проти сего учений єрусалимський патриярха Доситей. Він доводив, що у сему випадкови справа київська залежить не від одного царгородського патриярхи, а від згоди усїх вселенських патриярхів, і нїяк не згоджував ся на ту, якої вимагали, переміну віками осьвяченого ладу єрархічного. Порадившись з одним Греком Тафляри, московський післанець знернув ся до великого візіря, а той, щоб зістати ся у добрій згодї з Росиєю, і догодити росийському престолу, звелїв патриярхам, і царгородському і другим вселенським, вволити волю московського уряду. Так счинилась ся важна справа, більше відповідна державним цїлям московської полїтики, нїж национальним спочуттям Українцїв.

З нового 1686 року знову піднялось питаннє про згоду з Польщею та спілку з нею проти невіри. Як не старались Українцї не попустити, щоб Москва замирила з Поляками, та не помоглось, бо заміри московської полїтики не сприяли завітним бажанням Українцїв, тим більш, що колиб відновилась війна з Польщею і колиб в нїй навіть пощастило московській державі, то й тодї від свого виграли-б більше Українцї, нїж вона: зовсїм визволена з під Поляків Україна, хоч би й признавала над собою владу одновірного державця московського, але всїма силами старалась би заховати свою самобутність национальну; а після з'єднання з нею инчих руських земель, що зістались у Польщі, Україна стала-б такою великою, що Москва вважала-б тодї незручним перечити її забагам. Москва-ж завсїди хтїла бути державою централїзованою, а не федеративною, не такою державою, у якій кільки национальностий звязувалось би тільки єдностию верховної влади: така була, сказати, споконвішна традиция Московщини, і від самого з'єднання України московські державні люди добивались найтїснїйшої асиміляциї прилученого краю і не оставляли своєю ласкою тих Українцїв, що бажаючи догодити урядови, вдавали з себе прихильників такої полїтики, Москва після Андрусівскої згоди не знала, що робити, як тільки виникало питаннє про се, щоб зовсїм замирити з Польщею. Перешкоди Українцїв довго не попускали Москві згодити ся на польскі заклики до спілки, а вони стали ще частїші, після того, як Польщі не пощастило у боротьбі з Туреччиною. Тепер могучий фаворит царівни Софії уже зовсїм став на думцї про довічний мир з Польщею та про героічну спілку християньства супроти мусульманьства. В сїчнї року 1686 прибув у Батурин знайомий уже гетьманови Леонтий Неплюєв з вісткою, що польский король знов прислав у Москву своїх послів: Ґжимултовського, воєводу Познанського, та князя Марцияна Оґінського, канцлєра литовського, і знову піднялось питаннє про довічну згоду з Поляками та спілку проти невіри. Польска сторона віддавала міста завоєвані і ті, що після Андрусівскої умови зістались за Росиєю. Гетьман і тепер казав теж саме, то й перше: він доводив, то Полякам через їх лукавство не варто нї в чому вірити, що спілка християнських народів проти невіри, якою Поляки дурять Москву, доти не зміцнить ся, аби поки французський король не пристане до сеї спілки. А то до спілки Польщі з Туреччиною та Кримом, яку нїби то можуть зробити проти Москви Поляки, не погодившись з нею, то її зовсїм не варто боятись; безпечнїш буде, казав він на останку, не приставати до спілки і не дратувати мусульман, а виждати кільки лїт та придивити ся, чим скінчить ся війна західних держав з Турками. „Наші монархи, — казав гетьман, — ще малолїтки; краще-б їм свої юні лїта провадити тихо та мовчки без війни, аж поки дійдуть до спілого зросту; а тимчасом виповняв ся зменшений першими війнами скарб царський“. В сїчнї тогож таки року гетьман вирядив у Москву свого сина Григорія та Мазепу; вони передали застороги гетьмана проти згоди та спілки з Поляками і деякі уваги єго на той случай, коли уряд московський непремінно захоче поставити з ними мир та спілку проти невіри, себ то, щоб Запороже було віддано під єдину владу московського державця, а не, як перш було, залежало від двох держав разом; щоб з польскої сторони забезпечено свободу і рівноправність грецькому обряду і всїм єго визнавцям що мешкають по польских землях. На сї останнї думки Самійловича тільки й звернено увагу.

Але даремне Самійлович так дуже пильнував. В Москві з Польщею постановили довічну згоду на підставі умови андрусівської і разом склали спілку проти Турків і Татар. Що до України, то нова умова під владу Росиї на віки передавала лївобережну Україну з Ніжином, Переяславом, Батурином, Полтавою і зо всїма инчими тамошними містами, зо всїма землями і урочищами, під якими-б там не було призвищами, а король за себе і за всю Річ-посполиту на віки зрікав ся права на володїннє усїм сим краєм. На правім боцї Днїпра до царської держави переходили місто Київ з смугою землї в ось яких областях: берег Днїпра вверх від Києва почавши від устя Ірпени вниз від Києва Днїпром з містами Триполєм і Стайками, а за Стайками вниз Днїпром з милю, а відтіль від Днїпра почавши прямо через поля по пять миль за вширшки, а з сего міста прямо полем до річки Стугни, а коло Києва всї землї між річками Стугною та Ірпенем за водою по Стугнї аж до Василькова, і тому місточку Василькову бути в державі царській, а від Василькова вверх від Стугни в поле на пів милї вище, а відтіль полем прямо до берега Ірпени“. Весь обшир у сїй чертї межи Стугною та Ірпенем повинно бути відведено в державу царську і відмежовано посланими для сего з обох боків комісарами. Запорожцїв, що жили в Сїчі, Кодаку, по днїпрових островах, та в оселях, що поверх Сїчи, по Днїпру до гирла Тясмина віддавалось виключно в царську державу на віки, а межі від гирла Тясмина повинно бути проведено вверх поля, прямою чертою, не зачіпаючи Чигрина, до лїсу, що звав ся Чорним. Росия обовязувалась заплатити Польщі 146.000 карбованцїв. З обох сторон постановили не приймати свавольників, а король взяв на себе обовязок не подавати запомоги тим Українцям, які захтїли-б відпуститись від царської держави і перейти під Польщу. З свого боку король обіцяв православним у Речи-посполитій саму широку свободу. Обидві держави вступали у спілку проти Турків і Татар. Росия обовязувалась післати війско у Крим, і на случай, коли-б бусурмени подались до Львова, в королївську державу, посилати Польщі запомогу війском, а король обовязував ся відвертати своїм війском турецького султана від царських земель, коли-б той рушив з війском на Київ. Король обіцяв намовити до спілки проти невіри француського короля Людовика XIV. Одній сторонї не можно було замирити без другої, окроме, тим більше, що спільники проти Туреччини та Криму мають на метї визволити християнські народи, „що стогнали у тяжкій неволї під бусурменським ярмом“.

Але ся згода зоставила непорішеним саме пекуче для України питаннє, хоча й навивалась „довічною“. Підчас переговорів, як зайшла річ про руйновані міста та села на смузї вниз по Днїпру від місточка Стайок аж до річки Тясмина[1]; про ту правобережну Україну, що була осередком володїння Дорошенкового, бояри доконувались: щоб край сей віддано було у царське володїннє, але королївські посли уперлись, і вже хтїли були од'їзжати із Москви, одначе одумались і знову розпочали переговори з боярами; вони пропонували замирити, а порішили се питаннє зоставити королю, а до того спірним землям постановили пустувати, городків та місточок не осажувати і старих не лагодити, а коли-б потім по сїй статті не було згоди, то відкласти розсуд її на долї, але з такою умовою, щоб вона нї в якому разі не була приводом порвати довічну згоду між Росиєю та Польщею.

Певно, Українцї не могли задоволити ся таким кінцем многолїтної боротьби кровавої за волю свого рідного краю. Вістку про те, що з послами польскими на останку постановлено мирні умови з Поляками, привіз до Самійловича той таки самий Леонтий Неплюєв. Сумно було гетьманови, слухаючи царську грамоту; він не втерпів, щоб не висловити того, що було у него на душі. „Ось побачите, — сказав він, — не кожен з ваших московських чинів буде вам дякувати за те, що не встояли проти польских хитрощів і через намову польску хочете розірвати згоду з Туреччиною та Кримом і розпочати з бусурменами війну!“ Сьміливіш висловлював ся гетьман по від'їздї Неплюєва серед своєї старшини: „Купила Москва собі лиха за свої гроші, що дала Полякам. Ось побачите, що вони в тій згодї з Поляками знайдуть собі, і що проти хана вдїють. Жалїли малої „дачі“ Татарам давати, будуть більшу казну їм давати, скільки Татари захотять!“

Так говорив гетьман, не розміркувавши того, що ті, що єго речи слухали, їх нишком записували, щоб потім скористувати ся з них на шкоду єму. Він не дав наказу правити молебнї по церквах з приводу згоди. А тимчасом в листах своїх, що посилав до „Приказу“ гетьман мусїв, стиснувши серце, виявляти радість, що на останку скінчилась довголїтня боротьба, а проти „зловредного чудовища“ межи християнськими державцями утворилась спілка. Як болїли серця Українцїв, то зосталось непорішеним питаннє про споконвічний край їх рідний, показує лист Самійловича до польского короля 31 мая; в листї свому гетьман за війско запорожське виявляє охоту в задуманій війнї робити усе так, як звелить єму уряд, але при свому передає, що війско запорожське дуже болїє за втрату давного свого достоянія, правобережної України, і просять вернути Українцям сей опустїлий край. Виряжаючи до короля з сим листом Гречаного, гетьман при старшинї казав: „Не так воно станеть ся, як Москва в мирних своїх умовах з Поляками постановила. Учинимо так, як нам треба!“ Такий же лист, як і до короля, писав Самійлович в серпнї і до білоцерківського коменданта, підкреслюючи те, то край правобережний дістав ся Москві не від Поляків, а від Турків, останнїми часами єго зовсім відвойовано від Юраська Хмельницького Семеном Самійловичем, гетьманським синам покійним і з'єднано з рештою українського краю. „Ви, — писав він до коменданта: — закликаєте війско запорожське до війни з невірою, але яка охота нам битись з бусурменами, коли бачимо над собою таке безправє, коли у нас відібрано споконвічну власність нашу, правий бік Днїпра? Гетьман остерегав коменданта, щоб не посилав від себе нїкого у спірну правобережну Україну, бо гетьман наказав вже людям свого реґіменту наглядати, щоб нїхто чужий не намагав ся повернути сей край у свою власність.

Сї заходи не то що оставлені без уваги, але польский король ще й дописав московському урядови про єго вихвалку Самійловича. З Москви, через окольничого Неплюєва, був посланий Самійловичу докір за єго „противенство“. Наляканий сим, гетьман зараз же послав просити опрощення, і в жовтнї 1686 року мав єго через лист Ґолїцина; він запевняв гетьмана, що ласка державцїв до него зменшена не буде.

Отак Поляки, після згоди з московським царством, на половину взяли в своє володїннє правобережну Україну, зруйновану і опустошену, взяли і з якоюсь кумедною умовою, обовязковою для обох сторін: не заводити там осель. Бажаннє українського народу знову заселити сей край виявилось зараз же, як ми бачили; але перші заміри не вдались, і сторона довго ще зоставалась пустою, а ще довше видно було в нїй слїди доби руїни, пережитої краєм. Цїкаві риси становища краю через чверть столїття після зображеної нами доби руїни, зістались нам від людий трохи пізнїшого часу. Український лїтописець Величко, з початку XVIII віку проходив через сей край, бувши в козацькій ватазї, яку за шведської війни було послано на підмогу Полякам. Ось як переказує він вражіннє, яке зробила на него картина тодїшньої правобережної України.

„Бачив я — пише він — багато городів і замків безлюдних, опустілих, валів високих, як гора, що були насипані працею рук людських; бачив руїни стїн, що притулились до землї, покрились цьвіллю, обросли буряном, де гнїздились гади та черви; бачив покинуті пустими роскішні степи українські широкі долини, прекрасні лїски і діброви, великі садки, річки, ставки, озера, що поросли мохом, очеретом та буряном; бачив на ріжних місцях багато людських кісток, для яких покривалом було одно небо, бачив, і питав ся розуму свого: хто були вони? ось вона — ся Україна, яку Поляки назвали раєм сьвіту польского, ся Україна, що перед війнами Хмельницького була другою обітованою землею, прекрасна, всяким добром, багата наша родина, що без вісти втратила перших своїх мешканцїв, предків наших Україна малоросийська, повернута Богом в пустиню“.

Другий сучасник, московський піп Лукянов, проходивши через Україну того часу, як полковник Палїй почав уже заселяти південну її часть, розказує, що як виступив він з Паволочі останньої оселї, Палїєвого маєтку, що недавно з'явив ся, то за пять день дороги до Немирова, єму прийшлось іти справдешньою пустинею: де були перше красиві міста та великі села, там тепер не можна було стрітити нї людської хати, нї людського виду; тілько дикі кози, вовки, лосї, та ведмедї, сновигали по краї, в якому подекуди було видно слїди колишнього людського достатку — здичілі сади з яблунями, сливами, грушами, волоськими оріхами. Земля ся показалась мандрівцеви такою, що він назвав її золотою, але Татари не давали там нїкому оселити ся. Город Немирів стояв оден серед пустинї; він належав до Поляків і недавно перед тим єго зруйнували Татари. Мешканцїв у нему було мало, та й ті переважно жиди. Там жити і не добре, й дорого. По той бік річки Богу знов йшла пустиня, але вже не рівна, але шпилювата, та чотири днї дороги, аж до самого міста Сороки, на молдованській границї.

Певно, що в описану нами добу „Руїни“ на Українї не могло бути доброго нї розумового, нї культурного поступу. Про правобережну Україну, що повернулась на останку зовсїм на пустиню, нїчого й балакати, але в лївобережній, що була в більше спокійному становищі, ще були заховані слїди колишнього достатку, і вони давали нові паростки. В Києві, заснована Петром Могилою при братському манастирі, колєґія була стала осередком просьвітного життя цїлої України, але в добу „Руїни“ була в такому скорботному становищі, що до 1673 року в нїй майже не було постійної науки, а з сего року почала відбувати ся, але тільки в низчих клясах, і не ранїш 1677 року розпочалась знов у висших. Головною причиною сего було те, що братський манастир зубожів до остатнього, бо майже усї маєтки єго були на правому боцї Днїпра і раз по раз терпіли від руїни. Хоча царі і „жалували“ манастиреви з колєґією нові села, польскі королі зміцнювали привилеї своїх попередників на манастирські маєтности, а митрополїта Йосиф Тукальский передав братському манастиреви і колєґії місточко Стойки, подароване єму Дорошенком на власне єго удержаннє, алеж таки подарунки зоставались переважно на папері, бо з пожалуваних маєтностий не можна було мати нїяких доходів. Професори колєґії, належачі до братії манастирської і, не маючи нїякого сталого прожитку, задовольнялись одежою та їжою, та й то старцївськими; студенти і учні годувались милостинею. Не зважаючи на гнїтуще убожество в життї, між наставниками були люди, що з любовю справляли свої педаґоґічні обовязки, і то в сю тяжку годину смути й руїни навіть укладали підручники. Тут не місце говорити про способи тодїшнього викладання, але завважимо, що хоча в нему було багато, для нас уже непотрібною, але там уже те було добре, що не омежувуючись теоретичним викладаннєм предмету, заставляли учнїв розбирати власним розумом; задля сего в низших клясах завдавалось „екзерціциї, окупациї“, то були граматичні вправи, переклади і компоновання на завдані теми, а у висших клясах бували диспути, коли учнїв дїлили на дві половини, і кожна з свого погляду повинна була встоювати за яку небудь спірну наукову тезу.

Отже як не впала Київська колєґія — осередок тодїшньої клясової осьвіти, а в добу „Руїни“ ми стрічаємо не мало Українцїв, переважно духовних, що зіставили по собі лїтературні працї, більш-меньше видатні для сего часу. То були або учнї перших часів київської колєґії, або такі, які не маючи спромоги добути осьвіту на своїй родинї, добували її за границею. Такими були: митрополїта Тукальский, не тільки полїтичний дїяч і патріот, а й проповідник; печерський архимандрита Інокентій Ґізель, автор „Мира душі з Богом“ і „Синопсиса Руської Істориї“ — працї, що за свого часу служила підручником для учителїв, ігумен київського Никольського манастиря Радивилівський, автор багатьох проповідий. Ще більш видатним за свого часу був архиєпископ чернигівський Лазар Баранович. Опріч багатьох листів, написаних з приводу ріжних випадків, яко участником суспільних подїй свого часу, він зіставив багато творів прозою і віршами на руській, а ще більше на польскій мові, але вони більш видають ся риторичними витребеньками, нїж сьвітлостю талану і багатством мисли. Другий, якого треба поставити рядом з Лазарем, хоч і з ознакою більшого талану, був Йоанникий Голятовський, колишнїй вихованець і професор київської колєґії, а потім архимандрита Єлецького манастиря в Чернигові. Опріч празникових проповідий, зібраних в окремій книжцї: „Ключ разумінія [опрацювання скану]“, і опріч окремих описів ріжних „чудес“, сей письменник має для нас вагу через те, що не стояв повзбіч питань, що займали уми за єго віку, він вступав в полєміку за православіє проти папізму, проти реформатських єресий, против юдейства і навіть проти мугаметаньства, з приводу спілки Росиї з Польщею проти Туреччини. Багато творів сего письменника виходило не на українській, а на польскій мові — доказ, що в сю добу польска мова ще й далі була культурною мовою на Українї, так що навіть самі борцї за православіє вживали сеї мови, і з першого разу тодїшнї осьвічені Українцї могли-б нам показати ся Поляками, що відріжнялись від инчих тільки вірою. Не можно сказати, що се перейманнє польскої культури не відбивалось і на чистотї їх православія, принаймнї з погляду тодїшних не українських православних богословів. Наприклад, ігумен київського Михайлівського манастиря Софонович, що жив в сю саму добу, написав книгу: „Виклад или ученіє о церковних тайнах“; хоча книга єго вважала ся на Українї зовсїм православною і її вже тричі видавано друкованою (1666, 1668, 1674 років), але в Москві патриярха Йоаким знайшов в нїй не православні, а римсько-католицкі погляди. Павло Негребецький, вихованець львівський, що жив у Москві, вважав шкодливим, що в Українї, як і в Білоруси, учились більше латинської анїж грецької мови. Він показує, то тільки мала частина вихованцїв таким робом не пристала до унїї, „та і в тих, що не падають, — каже він, — впізнають ся останки єзуїтські, бо єзуїти не вчать високих наук, аж поки перед Богом не пообіцяють ся держати латинської релїґії“. Тут було зачеплено справдї слабу сторону реформи Петра Могили, що мав на думцї відбивати ся від римської віри начеб то її оружем, і через се орґанїзував свою колєґію на зразок римсько-католицький, а через те непомітно стали туди входити декотрі західні богословські погляди і благочестиві заходи більш західної анїж східної церкви.

Як підупала правобережна Україна, осередком розумової дїяльности стала чернигівська епархия. Опріч вище показаних письменників, там в добу „Руїни“ славлять і инчі проповідннки: новгород-сїверський „казнодїй“ (проповідник) Тимотей Богданович, Варлаам Михневич і найзнаменитший з усїх Дмитро Туптало, опісля митрополїта ростовський, зачислений до лику сьвятих. Він за дуже молодих лїт постриг ся в київському Кирилівському манастирі, не мавши спроможности докінчити як слїд свого виховання, але сю недостачу він виповнив своїм надзвичайним природном таланом: висьвячений 1675 року на єроманаха в Густинському[2] манастирі, він два роки своїм таланом проповідника притягав в сей манастир купи благочестних прочан. Від'їхавши на час в Литву, він потім скоро з'явив ся в батуринському Крупецькому манастирі ігуменом, а через недовгий час зрік ся свого сану і проживав в томуж манастирі, яко проповідник до 1684 року, коли архимандрит Варлаам Ясинський визвав єго в Лавру — писати життя сьвятих.

Опріч показаних письменників духовного стану, були в сю добу на Українї і сьвітські письменники, історики: розуміємо автора лїтописи Самовидця, що без сумнїву жив у другій половинї XVII віку, разом з Грабянкою, Величком і инчими, але подрібна оцїнка їх творів, що належить не тілько до одної доби „Руїни“, а й до усеї істориї України, повинна бути предметом окремої студиї. Ремесла, промисли і торговля головним робом мали своїх дїячів по тих містах, що користувались з маґдебурського права, де істнували цехн, улагоджені на нїмецький середневіковий зразок; але і по всїх инчих містах були люди, що особливо присьвячували себе до сего дїла. В сей період найбільше користувались з таких ремесел як будівництво і землекопне дїло, бо захистка від постійних татарських нападів вимагала будівлї городків, де твердинї були з ровів та валів з деревяними стїнами. Майже кожне значне село було обведене такими кріпостями і звалось городом. Опріч того, після кожного татарського погрому приходилось відбудовувати зруйновані і спалені двори. Через се на Українї було так багато ремісників, що звались будниками, горододїлами і теслями“ і грабарів або „могильників“. Ставити камяні будинки Українцї не вміли, і через те, як будували камінні церкви в Чернигові і в Києві, то закликали Москалїв. За те між Українцями було тодї дуже розповсюджене ковальство. Не кажемо про великі міста, де між инчими був і ковальский цех, скрізь було не мало ковалїв і оружейників, бо козакам часто треба було лагодити своє оруже. Найголовнїйше дїло поспільства — се було хлїборобство, і в урожайні роки хлїба було дуже багато: поселяне спробували єго переважно на Запорожі, бо сїчовики зовсїм не працювали над хлїборобством, а з Запорожа в Гетьманщину доставлялась риба та сіль. Відсилали хлїб і в Польщу.

В самій Гетьманщинї лишка зерна ішла на винокурнї, які одначе були розповсюджені переважно в північних полках, де було більше лїсу. Винокурнї підлегали, як ми вже казали, орандї як і деготь і тютюн. Деготь виганяв ся в стародубському полку разом з смолою і поташом. Українцї вважали користним для себе вино й тютюн возити в московське царство, але то була контрабанда, що суворо каралась московським урядом.

Коноплї сїяли виключно в стародубському полку і збували їх московським купцям, а ті продавали їх в Ригу. Скотарство розповсюджене було у полках: переяславському, миргородському, полтавському; товар і волові шкіри по части спродували ся в Польщу, але більш в Москву, де уже знали луччий рід товару, під назвою черкаського. Коний водилось багато скрізь, але щоб спродували їх за кордон Гетьманщини, ми не знаємо, бо козакови без коня не можно було обійтись. Найбільше кохались в пасїцї, і сей промисл тодї був багато більше розповсюджений, нїж тепер. На всю Гетьманщину навряд, чи можно було знайти хоч одного заможного господаря, щоб не мав пасїки, а після зруйновання правобережної України мешканьцї наднїпрянського прибережа лївого боку стали самовольно заводити по лїсах на правому боцї величезні пасїки. Хлїбороби мали задля себе користним виробляти селїтру; найбільше заводили селїтряних майданів на півднї по Орелї. Збували селїтру в Москву, де вона йшла в казну на виріб пороху. Для обопільної проміни продуктів між купцями ставали в пригодї числені ярмарки, що звичайно прилучались до всяких празників. Туди приїзжали купцї з Московщини і Польщі з продуктами своїх сторін. При частих татарських набігах, при внутрішнім неладї, при поганих дорогах торговля нїяк не могла гаразд розвиватись, і властиво предмети культурного життєвого комфорту були рідкими, дорогими і доступними тільки висшим і багатим особам. Але тимчасом народ український, здавалось, проживав у лївобережній Гетьманщинї в достатку, принаймнї як порівняти з нещасним правим боком, що збулась всїх своїх мешканцїв; решта їх утїкала шукати нової вітчини, як ті старцї, з мізерним дрантєм свого господарства, але часто не доходили до мети і погибали від холоду і голоду з своїми сїмями. Ті, що спаслись, і оселились на слободській Українї, роспочинали нове життє на волї і в достатку, але доля їх уже не залежала від гетьманського реґіменту.

Згодою, що закінчила війну за Україну межи Польщею та Московським царством, властиво кінчаєть ся і доба „Руїни“, яку ми намірились змалювати, користуючись з тих, що були в наших руках сучасних жерел.

За тим подаємо, яко епільоґ, опис того, як зсадили гетьмана Самійловича. Ся подїя стоїть в звязку зо всїм попередним, бо катастрофа, що скоїлась з гетьманом, головним чином була наслїдком оповіщеного ним незадоволення згодою, що зоставила народне українське питаннє того часу непорішеним так, як хтїв єго порішити весь народ український.




  1. Ржищів, Трахтемирів, Канїв, Мошни, Сокольня, Черкаси, Боровица, Бужин, Воронкова, Крилів, Чигирин.
  2. Коло города Прилук, Полтав. губ.