Руіна/Гетьманованнє Самійловича/IV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
IV.

Думку прихилити Дорошенка до підданьства московському цареви спинили заходи Самійловича. Він вважав, що замість згоди найкраще просто вжити війскової сили. Самійлович силкував ся підохотити московський уряд, щоб не няв віри в щирість Лизогуба, а про Дорошенка листував, що він підсилає потайних палїїв у лївобережну Україну.[1] Після сего московський уряд з обережности наказав воєводам на Українї мати пильний догляд за всїма приїзжими з правого берега Днїпра, але не кидав думки злагодно погодити ся з Дорошенком. Сам Дорошенко, бачучи, що народ правобережної України дуже тягне до Москви і гадаючи, що, може бути, рано або пізно єму прийдеть ся віддатись їй у руки, знову робив братерські кроки. Він листував до київського воєводи князя Трубецького, що вважає для себе за вище щастє ласку православного царя, і обіцяв не пускати у царську країну своїх спільників-Татар. У Києві думку про згоду з Дорошенком щиро підпирав печерський митрополїта Інокентий Ґізель. Він порадив київському воєводї вирядити 10-го серпня до Чигирина розумного єромонаха печерського монастиря Серапіона Палчовського.

Серапіон пробув у Чигиринї до 4-го вересня. Дорошенко дав єму статтї, на яких він згожував ся пристати до московської протекциї. Він вимагав, щоб Київ вернено козакам, щоб гетьман був оден над обома боками України, щоб Україна складалась у межах давних польских воєводств: київського, чернигівського і брацлавського; щоб Запороже корило ся гетьману і щоб московський цар дав обовязок боронити Україну від Турків, як що турецький султан захоче помстити ся над козаками.

Серапіон завважив єму, що Самійловича вже козаки вибрали на радї гетьманом і що цар затвердив єго на сему. Дорошенко відповів:

— Нехай Самійлович не хвалить ся, щоб він був такий козак, як я. Я з пращурів козак! Хіба він бачив запорожські річки та море? Де він бував? До чого придивляв ся? З якими державцями про війну та про згоду добрим звичаєм зсилав ся? А чи зуміє він же вчинити що для царя? А нехай лишень покаже! Коли все тямить гаразд і може добре дїло провадити, я єму поступлюсь і низенько вклонюсь за те, що зниме з мене тягар гетьманського уряду. Про те знає Бог і люди: не давний він козак. Хіба переходив він усї війскові уряди, від малого до великого? Кілько то разів я бував і полковником, і на всякому старшинському урядї бував. Най цар сам розміркує, що се буде, коли під царською рукою стояти муть заразом нас два гетьмана. Я єго не люблю, і він мене не любить — і заведеть ся у нас на Українї теж, що коїть ся у Польщі, де два гетьмана і раз-у-раз поміж себе гризуть ся. Ти кажеш, що Самійловича вибрано вільними голосами. Гаразд знаємо, який се вільний вибір! Інший не хтїв би голосувати на него, так мусив був голосувати — тому, що за него тягнув руку боярин!

— Єго цар затвердив, — знову казав чернець. — Як тепер єго скинути?

— Я не бажаю сего, — сказав Дорошенко. — Пана Самійловича можна інчим способом нагородити від царського величества. За віру Христову і за єдність держави єго царського величества я бажаю в поганських землях полягти, а він нехай собі спокійно й безжурботно живе. А зичив я завсїди і тепер зичу — добра єго царському величеству і землї московській. Тільки не можна нам з одного кінця боронити Україну від Турків та Татар. Тому-ж то ми і мусили були піддати ся турецькому цареви: як-що се зробив, то зробив задля віри християнської. Сам про себе я менш завсе піклував ся. Адже-ж синів у мене нема! Менї іде дїло про людий: не хочу, щоб хто через мене загинув!

Був потім Серапіон у Тукальского. Митрополїта вихваляв побожність Дорошенка і величав єго за те, що давно вже хоче віддати Україну царській владї. Як був Серапіон у Тукальского, прибув туди і Дорошенко.

— Дай Боже, — сказав Дорошенко, — щоб я, недостойний, того діждав, коли-б єго царське пресьвітле величество забрав під свою владу стільне місто грецьке, де єсть сьвятая сьвятих! Нехай тільки великий цар зволить відвернути своє пересердє від християн і оберне єго на невірних. Най би цар тільки почав, а то багато помічників у него знайдеть ся. Почати треба-б ранїш і не гаятись, поки Турки Поляків під свою владу не підбили. А то як підібють, то і Поляки до царської держави не добром дихати муть.

Ще й не попращавсь Серапіон з Дорошенком, як прибули до гетьмана післанцї від кримського хана прохати козацької запомоги проти непокірних ногайських мурз; а зараз за ними приїхали Ногайцї прохати, щоб Дорошенко не пособляв проти них кримському ханови. Дорошенко, розповівши про се Серапіону, мовив: „Дай Боже, щоб отсї бусурмени самі себе розривали, і щоб ненависть, яка була досї межи християнськими народами, обернула ся на невірних.“

Серапіон від Дорошенка не відібрав нїчого писаного і тільки сам записав промови, які сам чув.[2]

Коли у Москві довідали ся про бесїду з Серапіоном, післали до Дорошенка царську грамоту, де похваляли єго за те, що бажає відцурати ся Агарян і пристати під царську руку; але на умови, що він подавав, не згодились. Московський уряд впевняв, що не вернуть Полякам Києва та України, бо вони самі зрекли ся України умовою з Туреччиною; але на єдине гетьмансьтво не згожували ся. Казали Дорошенкови бути тільки гетьманом на правому боцї Днїпра, а лївий лишить ся під рукою Самійловича. Панотець Серапіон Палчовський знову поїхав до Дорошенка з такою відповіддю. Дорошенко, прочитавши відповідь, сказав: „Не скажу, що тепер і мовити — усе тут супротивне. Я з моїм бажаннєм про підданьство обізвав ся і тепер не відмовляюсь; обіцяю, доки Біг дасть здоровя, служити, що сили, великому цареви.“

Самійлович був ще більше незадоволений сими зносинами з Дорошенком. Коли царський гонець передав єму відповідь, що посилали Дорошенкови, задля перечитання, Самійлович сказав:

„I перше я листував до царського величества і тепер теж казатиму: і Дорошенко, і Тукальский тільки баламутять. Замишляють вони, як би піддурити царя, щоб царське війско виступило з Києва, а щоб Київ тодї Туркам віддати! Дорошенко разом посилає і до царя, і до польского короля — і обох дурить, а братаєть ся з одним Турком. Як би він щиро хотїв піддатись, так не вигадував би того, то іншого, а просто — прохав би тільки прийняти єго під царську руку — тай годї.“

Гетьманови не подобало ся, що цар згожував ся лишити Дорошенка за гетьмана навіть і на одному правому боцї. „Як що Дорошенко лишить ся за гетьмана, казав він, — то почне і під мене рити.“

Гетьман Самійлович так налягав, що після невдалих розмов панотця Серапіона з Дорошенком, у кінцї листопаду вийшов царський наказ, князеви Ромодановському та гетьманови Самійловичу йти з війском за Днїпро на Дорошенка. Як що Дорошенко сам заздалегідь висловить бажаннє пристати до царя, так нехай вони запросять єго до свого табору та без марного гаяння приймуть від него присягу у підданьство, давши обіцянку, боронити єго від Турків. Дозволяло ся ватажкам, як що сам Дорошенко почне змагати ся, прийняти у підданьство правобережні полки і без Дорошенка, і дати їм, щоб вибрали собі іншого гетьмана, хоча-б і самого Самійловича.

Року 1674, у кінцї сїчня, розпочавсь похід злученого війска московського під проводом Ромодановського, і українського з гетьманом Самійловичем на чолї. Дійшли до Днїпра проти Крилова.[3] Спалили Воронівку,[4] Боровицю,[4] Бужин.[4] З Бужина виправили ватагу до Чигирина, боярин — свого товариша Скуратова, гетьман — Дмитрашка-Райча. Дорошенко вирядив проти них 2.000 на половину кінних, на половину піших. Дорошенківцї не встояли в сїчі і втїкли. Скуратів та Дмитрашко-Райча спалили передню частину чигиринського замку і повернули до Бужина.

Московське війско по кризї рушило в гору по Днїпру — і лютого 2-го дійшло до Черкас. Там пробував Дорошенків обозний Гулак з черкаським полковником Григоровичем. Коли до них було післано у Черкаси заклик піддатись — вони відмовили. Почалась сїча і стояла вона два днї. Було узято два міста; з яких друге було в серединї першого; далї було ще третє місто — в серединї другого. Скоро заходили ся коло сего третього, обложенцї замахали шапками і загукали, що піддають ся. Виїхали обозний Гулак, полковник Григорович, протопоп Семен Лукянович та значний товариш Левко Потапенко з декотрими іншими: вони заприсягли на вічне підданьство цареви. В Черкасах, окрім черкаського полку, пробували тодї до-ча́су дві сотнї корсунського полку, — і ті заприсягли разом з Черкасцями. Черкасцї підчас нападу на місто не великої зазнали шкоди, бо сидїли по хатах позачинявшись. Ватажки наказали Гулаку і Григоровичеви з черкаськими козаками йти з собою на інші міста, а в Черкасах лишили: Самійлович — прилуцького полковника Лазаря Горленка, а Ромодановський — острогожського полковника Герасима Карабута з їх полчанами.

Лютого 8-го війско прибуло до Мошен.[5] Се місточко, — певно тодї нелюдне, бо відтіль багато мешканців перебрало ся на лївий берег, — піддало ся і заприсягнуло цареви не змагаючись. Відсїль ватажки вирядили видїл запрошувати Канїв до здачи, а самі зараз за ними рушили з обозом по кризї до того-же пак міста. У Каневі перебував ґенеральний осавула Лизогуб, постановлений від Дорошенка наказним: для запомоги єму Дорошенко післав 300 серденят з полковником Щуренком. Лизогуб, що зарання обіцяв робити на користь царської справи, тепер справдив свою обіцянку, схилив до сего-ж канївського полковника Івана Ґурського та Щуренка, укупі з ними виїхав до табору боярина і прохав, щоб прийняли Канїв зо всїм канївським полком у підданство. Ватажки післали, щоб привести до присяги всїх, що згодили ся з бажаннєм Лизогуба. Всї у Каневі — і козаки, і поспільство — заприсягли неодмовно. З канївськими козаками там були і присягнули дві сотнї уманського полку і одна сотня корсунського. Після присяги ватажки послали старшину сих сотень з листами до полковників уманського і корсунського, щоб впевняли піти за Каневом, не допускаючи над собою силування. Канївські козаки теж мусили іти далї за гетьманом Самійловичем в похід.

Лютого 11-го Лизогуб запросив до себе на обід ватажків. Там був ґенеральний обозний Гулак. Він повідав, що у Дорошенка недавно була рада у Чигиринї. Дорошенко вмовляв, що козакам та поспільству сьлїд сподїватись тільки на ласку турецького державця, могутнїйшого межи земних державцїв, потім запитав у ради: кого нам тримати ся — Турків чи Поляків, а про московського царя не питав. „На користь Поляків не мало почутись жадного голосу, — завважав Гулак, — а на московський бік всї схилились би, тільки самим вязнути з сим йменням було-б небезпешно. Не раз трапляло ся, що Дорошенко навмисне вивідує, щоб тримати ся лихої думки про того, хто сунеть ся з супротивними єму думками, а потім, при нагодї, причепить ся до него нїбито за що небудь інше. Тому-ж то усї на радї заголосили, що краще тримати ся протекциї турецького султана і Дорошенко оповістив, що такий війсковий присуд.“

Одначе рідко хто згожував ся з підданьством бусурменському державцеви, і се очевидячки могли бачити Ромадановський та Самійлович. До їх табору валом валили мешканцї правобережної України з жінками та дїтьми, благали прийняти їх і переправити на лївий берег Днїпра, на думцї в них було, знайти собі нові селитьби у царських краях, а землю своїх батьків, що переходила під владу Турка, лишити на-віки. Лютого 12-го Самійлович вирядив весь лубенський полк з полковником Сербином на чолї у різні українські правобережні міста, щоб залучати їх у підданьство цареви. Самі ватажки вже не пішли далї від Канева, бо сподївали ся негоди, а переправились через Днїпро разом з валкою правобережних прочан і отаборили ся на лївому боцї проти Канева, а потім 15-го лютого задла недостачі харчів рушили до Переяславу.

У Москві не задоволили ся, коли одержали вістку, що віддїл, виправлений до Чигирину, повернув ся ранїш і не обложив Дорошенка. Боярин та гетьман виправдували ся, що віддїли ходили до Чигирину не без користи: спалили посади, знївечили все добро і наробили чимало клопоту Чигирину; а в Дорошенка тисяч на 6 козаків і незабаром могла до него надійти татарська потуга.

За Каневом і Черкасами пішли й інші місточка правобережної України. Зараз-же, як прибули отамани до Переяслава, до них прибули козацька старшина і виборні від поспільства місточок: Стайок[6] та Триполля[6] — і прохали приняти їх у підданьство цареви. Гетьман вирядив полковника Солонину відбирати присягу від усїх тубольцїв, а разом з тим, після прохання Лизогуба, післав на залогу до Канева переяславського полковника Дмитрашка-Райчу та нїженського — Пилипа Уманця. Боярин додав до них слобідських полковників ахтирського та сумського.

Лютого 17-го Ханенко прибув до Переяслава, щоб зректи ся своєї булави: з ним було тисяч зо 2 козаків та польских зо 3 корогви. Ромодановський та Самійлович випровадили їх до Ржищева, яко вартову залогу від ворогів укупі з доданими до них царськими козаками та війском. Тим часом місточка, близькі до Києва: Мотовилівка,[7] Хвастів,[7] Чорногородка, Бишівка, — піддали ся без змагання києвському воєводї, що вислав до них віддїл.

Місто Корсунь на умову післанця Кияшки не пристав, але корсунського полку місточка Стеблів, Камяний Брод та інші прихилились до підданьства, а білоцерківський полковник Степан Бутенко піддавсь з городком й місточками свого полку під царську руку, особисто прибув до Богуслава і заприсягнув перед Самійловичем та ґенеральним війсковим осавулою Лисенком. До ватажків дійшла вістка, що у Корсунї збирають ся сили гетьмана Дорошенка: брат єго Андрій та полковники — корсунський, торговищівський, уманський, паволоцький, брацлавський, кальницький і могилївський, та піші серденяцькі полки; а другий брат Дорошенків, Грицько — пробуває у Лисянцї. Одержавши таку звістку, Самійлович лютого 20-го вирядив декілька десятків тисяч козаків до Корсуня. З ними були Лизогуб та Ханенко з своїм мішаним натовпом, що складавсь на половину з Запорожцїв, на половину з Поляків. Боярин додав до них віддїл царського війска, а чернигівський полковник Борковський пішов до Лисянки на Грицька Дорошенка. Грицькови Дорошенкови з серденятами спочатку пощастило відбити ся від Борковського і він пішов до Корсуня, щоб пристати до свого брата Андрія та до семох єго полковників. Але біля міста Медвина[8] на Грицька Дорошенка і на Татар, що були при нему, напали козаки, що Самійлович післав до Корсуня, розбили та гнали їх 15 верстов. Грицько з одною часткою Татар запер ся у Лисянцї,[9] інші єго Татаре втїкли до Тарасівки. I в Лисянцї, і в Тарасівцї мешканцї повстали на Татар, багато перебили, 90 чоловіка взяли живцем у полон, звязали Грицька Дорошенка і оголосили себе підданими московського царя. Зараз за сим у Корсунї вчинила ся ворхобня. Полковники, що там зібрали ся і старшина загомонїли проти Дорошенка. Уперті прихильники гетьмана Петра: брат єго Андрій, шуряк гетьманів Яненченко та паволоцький полковник Гамалїя, бачучи, що супротивники беруть гору, утїкли до Чигирину, а останнї полковники і вся полкова старшина, як їх полків, так і паволоцького полку, що покинув Гамалїя, заприсягнули московському цареви перед ґенеральним осавулою Самійловича — Лисенком, і післали до гетьмана Дорошенка заклик, зректи ся бунчука та булави. Марця 4-го до отаманів в Переяслав привезено бранцїв татарських і Грицька Дорошенка, а 5-го марця прибули полковники: брацлавський Павло Лисиця, та подільский Остап Гоголь з вісткою, що під царя поприставали корсунські полковники. Отамани наказали всїм полковникам, що заприсягнули, не гаючись, доки попсуєть ся путь, з'їхати ся до Переяслава на раду задля вибору собі нового гетьмана по своїм правам та вольностям. Тодї-ж таки Самійлович пустив унїверсали по всїх правобережних полках, щоб вся старшина, не барившись, поспішала на ту-ж саму раду. Дорошенкові прихильники, що втїкли з Корсуня до Чигирина, виявляли не дуже бадьорий дух. Проїзжаючи через Ведмедівку,[10] Андрій Дорошенко голосно казав: „Радити му братови, щоб не губив людий, не сподївавсь більше нї на які турецькі та татарські підмоги, та приставав би до царя.“ Мешканцї тих місць, якими вони простували, не показували охоти стояти за Дорошенкову справу.

Марця 15-го до Переяслава з'їхали ся правобережні старшини, полковники, полкова старшина, війскові товариші та багато значних козаків. Марця 17-го назначено раду задля вибору. Вона відбувала ся у великому містї на майданї, де був і Ромодановський.

Перш за все, після заклику боярина і Самійловича, прибув Ханенко, що носив гетьманський уряд. Поперед него несли булаву і бунчук, — ознаки єго поваги, що надано єму польским королем. Уклонившись на всї боки, він промовив:

— Всїм вам відомо, що не своєю волею, а по королївському наказу зробив ся гетьманом і чинив все по королївській волї. Як-що кому з старшини, або якому простому козакови вчинив чим небудь досаду — в тім ви менї вибачте!

З сими словами він поклав булаву на стіл.

— Ми всї, і старшина і війско, — за все тобі вибачаємо виголосили козаки.

Ханенко відійшов, а козак, що нїс єго бунчук, стояв далї тримаючи сю ознаку гетьманьства, щоб передати тому, кого обере рада.

Князь Ромодановський оповістив: „Великий цар, єго царська величність, якому всї заприсягнули на вічне і щире підданьство, зволить наказати вам вибрати собі нового гетьмана, замість Ханенка та Дорошенка, по ваших правах і вольностях.“

Проказавши се, князь Ромодановський відійшов. Не довго прийшлось козакам радитись про вибір. Рада відразу виголосила імя Самійловича, і обозний Гулак за всїх проказав:

— Всї бажаємо, щоб цар пожалував нас, старшину та поспільство, наказав би вчинити в нас гетьмана Івана Самійловича на обох боках Днїпра єдиним гетьманом над усїм війском запорожським, і бути-б нам в підданьстві у царя по наших давних правах не на інших статтях, а на таких, якими він, великий цар, пожалував гетьмана і старшину, і все поспільство.

Всї почали кланятись Самійловичу. Козацьким звичаєм єму треба було відмовлятись від поваги, яку єму наддавали. I він промовив:

— Оберіть собі іншого гетьмана з свого боку — такого, що краще мене знав би вашу країну.

— Ми, — казали правобережні, — за богатьох гетьманів вже й так дійшли до руїни. Не треба нам багатьох гетьманів. Нехай цар пожалує нас, накаже на лївому і на правому боцї бути у нас за гетьмана — Івану Самійловичу.

— Великий цар, — сказав боярин, — жалує вас: дозволяє вам вибрати гетьмана, як ви бажаєте; і будете ви на давних правах і вольностях ваших у вічному підданьстві великому цареви.

Старшина і полковники знову прийняли ся благати Самійловича. Той все не згожував ся. На останку, проти єго волї, єго схопили під плечі так міцно, що роздерли єму одежу і гукнули: „Ти нам любий! ти нам любий!“ — постановили на ослонї, накрили тим бунчуком, який тримав Ханенків козак, і дали єму в руки Ханенкову булаву. Чути було обіцянки, що будуть слухняними до єго, почувались прохання, щоб він залишив на своїх урядах всю старшину, яка була за Дорошенка. Далї читано статтї, які складено у московському приказї, що привіз гонець Колобов. Зміст їх був такий: правобережна Україна приставала на віки у підданство; цар берегти ме її від Турків та Татар і оповіщати ме про всякі зносини з іншими державами, наскільки вони дотикати муть ся України. На случай війни межи Туреччиною та Польщею, Українцї не запомагати муть нї тим, нї другим. Якби гетьман задумав яку ворохобню, кожний повинен звістити про се царя; але гетьмана може судити тільки оден цар. Після смерти гетьмана — новий вибираєть ся вільними голосами. Усяких утїкачів московських не сьлїд приймати і переховувати на Українї, але українських бранцїв, яких узято перше і оселено в Московщинї, коли вони не вчинили якого злочинства, дозволяло ся не видавати. Українцям — не привозити до Московщини тютюну і горілки. Гетьман і на правому боцї, як і на лївому, без ради старшини не міг нїкого карати на горло і відбирати нї в кого маєтности. Далї прохали ласки про такі статтї, які вже ранїш прийнято було задля лївого боку московським урядом, і тепер без жадного змагання і без запитання в Москві — стверджали ся задля правого боку боярином Ромодановським. Головнїйші були: козацьке добро лишаєть ся за козацькими удовами і дїтьми, козаки вільні від підвідного і постоялого; в козацький реєстр записати 20.000 козаків з правобережа, а коли треба — міщанських і селянських дїтий; збирати податки з маєтностий задля прожитку козацького війска, окрім маєтностий архієрейських та монастирських; право козацьких урядників, що володїли маєтками, судити своїх селян.

Після всего того заприсягали по записи ґенеральна старшина, обозний Гулак, осавула Лизогуб, суддя Петренко, полковники, сотники і всяка старшина війска запорожського правого берега Днїпра. Всї прикладали руки до статий, що прохали.

Хто з полковників сказав:

— Просимо, щоб гетьман мешкав у Чигиринї або у Каневі; а як що неможливо — нехай у Переяславі, що блище до нашого правобережа.

— Радий я жити там, де менї великий цар накаже, — сказав Самійлович.

Старшина, полковники та прості козаки лївого боку, що були на радї, стояли осторонь і не брали жадної участи у всему, що чинило ся перед їхнїми очима.

Як рада закінчила ся, прибув від Дорошенка ґенеральний писар Мазепа. Дорошенко по приятельски листував до свого супротивника, що ладен вчинити по царськомѵ наказу, аби тільки нїчим не було зрушено стародавні права і вольности.

Боярин та гетьман стали розпитувати у Мазепи. Мазепа сказав:

— Коли гетьман Дорошенко виправляв мене, то присягнув, що хоче сам йти до Переяслава прохати ласки, щоб цар прийняв єго у підданьство і провини єму вибачив. Тебе-ж, боярине, гетьман Дорошенко наказав прохати, щоб ти післав до него значних та певних людий, з якими можна було-б єму сюди прибути.

— Я пішлю, — сказав боярин, — тільки тебе треба привести до присяги, що післанцям від мене не буде „порухи і задержання“.

Мазепа заприсягнув. Боярин вирядив з ним шляхтича Василя Гринева, а гетьман — стародубського полкового суддю Андрія Авраменка.

Зараз після ради правобережна старшина післала від себе до Москви канївського та уманського полковників з листом, де висловлювали ся так: „Не віддай нас, вірних підданих твоїх, перевертням та давним ворогам нашим, Полякам, на наругу! Зволь, ваше царське пресьвітле величество, писати до польского короля, щоб Поляки вийшли з міста Білої-Церкви“. Московський цар наказав розіслати всїм правобережним полковникам грамоти з отвертою печаттю.

„Вас, — було казано від царського ймення, — прийнято під нашу високодержавну руку спід турецького, а не спід польского підданьства, а тому-то і тепер, і надалї коронї польскій нїколи вами не поступлю ся!“

Запевнення, щоб заспокоїти московського царя не відповідали одначе вісткам, які одержав Самійлович з Побожа. Польский ватажок Монджиєвський вступив з війском привертати Україну до Польщі. Довідавшись, що Дорошенкова влада хитаєть ся, Поляки поквапили ся скоріш захопити знову єго володїння. Жовнїри знущали ся над людьми у полках брацлавському і кальницькому, забрали у мешканцїв останнє добро і самих людий палили вогнем, а тимчасом країну вже так було знесилено, що люди їли полову. Монджиєвський зайняв Винницю, і брацлавський полковник Лисиця писав до гетьмана: „Як що на добре не убезпечиш, то нарід розбредеть ся. Скоро в Забужі та Поднїстрянщинї не лишить ся людий: тут що часу Татар з степу чекаємо, а зверху Поляки підступають!“ — Польский-же ватажок листував до Самійловича, що він вступив на Україну, маючи на метї йти спільно проти Турків та Татар, і прохав постачати прожиток польскому війску. На звістку про се, яку заслав Самійлович до Москви, прийшов царський наказ — вимагати, щоб Монджиєвський вивів польске війско з тих полків, які вже з доброї волї вступили у підданьство цареви, а до всїх взагалї мешканцїв правого боку гетьман мусить пустити унїверсал, щоб вони не приймали жадних писань від польских людий і в міста до себе не впускали Поляків.

Тим часом з правобережних полковників — поднїстрянський полковник Гоголь, що недавно заприсягнув з іншими цареви, перейшов на польский бік і по містам свого полку став вводити Поляків. Але як не певний був такий перехід Українцїв на польский бік, показує приклад Шаргорода: ледве Гоголь ввів туди на королївське імя залогу, як прийшов Самійловичів охочий полковник Мурашка — і усе шаргородське поспільство знову заприсягнуло цареви.



  1. Року 1673 у червнї, в Конотопі (в Чернигівщинї) піймали палїїв. Під мукою признали ся, що їх нанято за 3½ карбованцїв запалити місто, і що Дорошенко розіслав по лївобережній Українї палїїв — сьлїпих старцїв з поводаторями і головним отаманом над ними поставив Хведора Ольшанського. Він ходить у червовому жупанї та в жовтих сапянцях. Сю звістку ледве чи можна признати вповнї певною: вона йде від ворога Дорошенкового — Самійловича, що позичив її з народної поголоски.
  2. В якій мірі щиро було те, що Дорошенко казав про себе — про се ледве чи можна бути певним. Але про Турків він дїйсне казав правду. З однакових доказів ріжних людий, що навідували ся тодї у турецькі краї, ясно знати, що московська держава морально була дужча, нїж сама себе почувала. Не тільки народ в правобережній Українї бажав з'єднання з московською державою більше нїж якого іншого талану, — але і в християн балканського півострова зростала надїя, що Москві судило ся визволити їх з музульманської неволї. Прибували вістки, що Греки, Волохи, Волгари, Серби, всї християнські народи, скоро почули, що царське війско укупі з Поляками мають йти на Турків, зрадїли і благають Бога, щоб се швидче стало ся. Вони хотять злучити ся з царськими людьми і разом з ними піти війною на Турків, бо всї вони „у турецького султана в тяжкій неволї, раз-у-раз чинить ся їм від Турків велика налога.“
  3. Тепер м. Новоґеорґієвськ, олександрийського повіту, в Херсонщинї.
  4. 4,0 4,1 4,2 Села чигиринського повіту, в Київщинї.
  5. Місточко черкаського повіту, в Київщинї.
  6. 6,0 6,1 Київського повіту.
  7. 7,0 7,1 Васильківського повіту.
  8. Канївського повіту.
  9. Звенигородського повіту
  10. Чигиринського повіту