Руіна/Гетьманованнє Самійловича/III

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
III.

Московська держава майже не втручала ся до війни Поляків з Турками. Коли падишах ішов на Каменець, король Михайло післав до Москви, прохати запомоги відповідно услівям андрусівської умови. Москва відповіла, що андрусівські статтї попсували самі Поляки, а про те цар, з християнського обовязку, наказав вже підвладним Калмикам, Татарам та донським козакам напасти на кримські улуси, щоб відвернути Кримцїв, що воювали вкупі з Турками супроти Поляків; що окрім того не заборонено охочим з підданих московського царя брати участь вкупі з Поляками у війнї проти бусурмена. Тим і обмежувала ся московська прихильність до Польщі в сей тяжкий за для неї час. Каменець здобуто. Польща утратила Поділлє та Україну. Тодї небезпечний вітер став віяти і на Москву. Ромодановський та Самійлович відбирали та засилали до Москви зловістні чутки про те, нїби-то Турки збирають ся набігти на царські володїння, а київський воєвода Козловський давав звістку, що на лївобережній Українї почали ходити „прелестні“ листи Дорошенка. Навпаки, сам Дорошенко до московського уряду виказував приязнь і листовне прохав московського воєводу у Києві, бути до них в любови „совістно.“ У Москві мало няли віри братерству Дорошенковому і з опаски післали у кінцї грудня до українських міст потугу під головним проводом Трубецького, якого було назначено воєводою у Києві. Сам цар оголосив, що має на думцї йти походом і на те наказано будувати царський двір у Путивлї. Дожидаючи війни з могутною отоманською державою, московський уряд мусив шукати запомоги у европейських державцїв; тим-то було розіслано гонцїв з царськими грамотами до цїсаря, до папи, до курфірстів саксонського та бранденбурського, до венециянської републїки, у Францию, Іспанїю, Анґлїю, Голяндию, Швецию і Данїю. Се вперше московська держава про війну з Турками обернулась до европейських держав. Досї з заходу такі запросини засилались до московської держави, але марно.

Але, сподїваючись від Дорошенка, яко турецького підручника, ворожих вчинків, Москва вважала можливим, більше нїж перше, погодити ся з Дорошенком. Не раз вже він виявляв бажання вступити під високодержавну руку благочестивого царя, з тим одначе, щоб збереглась єдність України, яку розірвано андрусівською умовою. Московський уряд, маючи Дорошенка за польского підданого, не наважувавсь прийняти єго, щоб не зламати мирної умови з Польщею. Тепер ся трудність улагоджувала ся. Дорошенко перестав бути польским підданим, скоро сама Польща умовою з Туреччиною зрекла ся України, що належала до Дорошенка. I приняття правобережного гетьмана у піддансьтво цареви, здавалось, не повинно було викликати розмиру з Польщею. Зза чого скоріш можна було сподїватись ворожих відносин з Туреччиною, але в Москвї тодї сподївали ся, що тепер, після царських запросин, проти ворогів сьвятого хреста повстануть християнські держави, які ранїш часто-густо підмовляли до війни московську державу. Спроєктовано було відхилити Дорошенка від спілки з Туреччиною і привернути до підданьства московському цареви. Сей замір, що переказано післанцеви до Москви від Самійловича протопопови Адамовичу разом з синами гетьмана, доручено для виконання бояринови Ромодановському та гетьману Самійловичу. Була гадка поводитись з Дорошенком так, щоб єго і лащити, і страхати. Спочатку гетьман та боярин повинні були вирядити до Дорошенка двох дотепних людий з царським усовіщаниєм, а самі вони далї, щоб злякати Дорошенка, повинні були всїм війском рушити до берегів Днїпра. Як що Дорошенко прийме грамоту, нехай приїде до боярина та гетьмана і їм при тому будучим заприсягне на вірність цареви; як що стане змагати ся, похвалятись єму походом проти него. Тодї вже гадали, що правобережні полковники з своїми полками мимохіть свого гетьмана могли відцурати ся Туреччини і вступити у підданьство цареви; — тому-же то заздалегідь наказано їх приняти. Саме тодї визволили з Сібіру і пустили на Запорожє Сїрка. За него прохали польский король та запорожський кошовий, не вважаючи на гетьманське прохання не пускати єго. Сїрко, як їхав на волю, вислухав від московського патриярхи напучування, щоб був певним цареви, постановленому від Бога. Але він затаїв на серцї на довго, як що не до-віку, неприязнь до Москви.

Скоро Дорошенко почув, що у царській державі з чимсь проти него захожують ся, він скликав у Чигиринї на раду полковників і старшину і питав, що їм чинити. Всї, знаючи прихильність свого гетьмана до Туреччини, одностайне поклали: „Турка нам відцурати ся не можна. Цар після умови з Польщею нас не прийме. З-поконвіку наша Україна не була подїлена, а бути під королївською рукою нї-за-що не хочемо. Коли тепер нам Турка відцурати ся, то Турок нас до-останку зруйнує!“ Таким побитом перше нїж почути від московського царя голос, що звав їх відцуратись Турка, правобережні козаки поклали міцно, триматись турецької влади, але так казали вони, на те тільки, щоб догодити Дорошенкови і се не був загальний голос народу. Навпаки, на Українї нарід нарікав на свого гетьмана за підданство Туреччинї. З українського Поділля, яким поступила ся Польща Туреччинї, приходили страшенні звістки про жорстокости, що чинили бусурмени над християнами: церкви Божі повернено на мечети або на комори, забороняли благовістити до церкви, малих дїтий брали від батьків, не дозволяли брати ся, хрестити немовляток, ховати мерцїв, — перше нїж заплатиш за се положений податок. Карали з самої призри, завели громадську поруку, невинний відповідав за винуватого: утїк якийсь міщанин самовільно, а замісць него закинено у тюрму іншого та примушено заплатити чималу суму. Християнам заборонено вільно шинкувати горілкою і пивом. „Заковують християн у кайдани, так що вже на Поділлї від потреби кайданів і залїзо подорожчало.“ Такі чутки кружляли тодї поміж громадою і відвертали народ від Дорошенка. Поміж самою старшиною, що, догожаючи Дорошенкови, на радї подавала голос на користь Туреччинї, відразу виявили ся такі, що були ладні служити московському цареви. Найблизше за всїх до Дорошенка був тодї канївський полковник Яків Лизогуб. Гетьманівна одружила ся тодї з єго сином. Лизогуб заходивсь рити під свого свата. Він почав з того, що післав до переяславського полковника Дмитрашка-Райча одного Грека, переяславського мешканця, потай переказати, що канївський полковник зо всїм полком бажає бути у підданстві великого царя. Дмитрашко-Райча вирядив післанця-Грека до Самійловича.

— А ну лишень повідай, як у вас ся справа складала ся? — питав Грека Самійлович.

Грек сказав:

— Лизогуб покликав мене до себе і казав: лихі часи настають на нас, роздеруть Турки всїх нас нарізно. Бажав-би я з містом Каневом і зо всїм моїм полком відцурати ся Дорошенка; та не наважусь прохати ласки у великого царя.

Самійлович післав про се вістку до Москви, а з Москви 16-го сїчня 1675 року вирядили у Батурин піддячого Семена Щоголева з наказом гетьмана. Як що справдї Лизогуб хоче бути у підданстві царя, то поручити єму вмовляти і інших полковників, відцуратись Дорошенка. Разом з тим треба довідатись від Лизогуба, чи не хоче часом сам Дорошенко відцуратись султана. Самійлович мусив був післати для сего до Лизогуба певну і тямущу людину з наказом устним, але нїчого не довіряти паперу.

Самійлович зараз післав до Дмитрашка-Райча того-же таки Грека, що до него приїздив. Але в розмовах з Щоголевим гетьман не виявляв охоти провадити з Дорошенком про мирову. Самійлович стеріг ся, щоб Дорошенко опісля як небудь не запобіг ласки у царя і не випрохав для себе гетьманства над обома берегами на Українї. Самійлович казав московському післанцеви, що волить воювати Дорошенка. 30-го сїчня він виправив самого Щоголева до Дмитрашка-Райча.

Щоголїв бачив ся з Дмитрашкою-Райчем 14-го лютого у Києві. Дмитрашко-Райча казав єму: „Лизогуб з давних-давен в згодї живе, а тепер зробивсь сватом Дорошенкови мимохіть. Лизогуб засилав сватів, щоб я віддав свою пасербицю за єго сина. Я-б і згодив ся так зробити, бажаючи Лизогуба на сей бік перетягти; але потім через свого зятя, Івана Гладченка, Лизогуб переказав менї ось що: їздив він, Лизогуб, до Дорошенка спитати про свого сина, що хотїв побрати ся. Але Дорошенко і каже єму: даремно бажаєш бути кревним з Дмитрашкою; вони люди заможні та піндючні, на-що тобі до їх у родичі лїзти? Може Дорошенка не наважиш ся прохати, бо він гетьман, а Дорошенко не погордує з Якова Лизогуба єго сином; а Дорошенко має дочку! По сїй мові Яків Лизогуб перелякав ся Дорошенка і, не відмовляючись, зараз одружив свого сина з гетьманівною. А тепер Яків Лизогуб каже: таке зо мною стало ся, чого душа моя нїколи не бажала.“

Щоголїв надїлив Дмитрашцї-Райчі соболїв, а Дмитрашко-Райча поїхав у Баришівку,[1] умовившись покликати туди Щоголева, як побачить ся з Лизогубом.

28-го лютого Щоголева покликано у Баришівку, і він тодї мав розмову з Греком, що повернув ся з Канева, куди єго посилав Дмитрашко-Райча. Грек казав:

— Лизогуб казав менї: цїлим полком ладен служити цареви, тільки відчахнути ся від Дорошенка нам неможливо, доки сюди не зашлють царського війска. Він зо всїма потугами оточить мене і мучити ме паче других людий за те, що ми з ним свати. Радий би я зо всею своєю родиною і добром перебрати ся у царську сторону, так славу свою загублю. Тут я значна старшина і всї люди нашої країни мене слухають, і краще буде менї показати свою службу великому цареви, мешкаючи на правому боцї. Вже і тепер люди нашої країни проклинають Дорошенка, бачучи утиски від Турків. Тай самий Дорошенко жалкує, що перейшов під турецького султана, та не тямить, що єму дїяти. Не дай Боже, коли польский король зовсїм стане під данину до турецького султана. Тодї він мусити ме чинити усе, що накаже султан, і Поляки підуть війною на царську державу.“

Подали пиття. Лизогуб першу чарку випив за царя, другу за гетьмана Самійловича тай додав: „Нехай би великий цар прислав численне війско, поки Турки ще не прийшли. Не одно місто, окрім Чигирина, не стояти ме за Дорошенка. Всї здадуть ся, і сам Дорошенко, як побачить близько себе царське війско, не міркувати ме, як тепера. На правому боцї всї наші охоче віддадуть ся під високодержавну царську руку, нехай тільки великий цар нас пошанує: наших полковників та іншу старшину закаже грабувати, руйнувати і на Сібір Сторінка:Микола Костомаров. Руіна III. Гетьманованнє Самійловича (1894).djvu/44 Сторінка:Микола Костомаров. Руіна III. Гетьманованнє Самійловича (1894).djvu/45 Сторінка:Микола Костомаров. Руіна III. Гетьманованнє Самійловича (1894).djvu/46 Сторінка:Микола Костомаров. Руіна III. Гетьманованнє Самійловича (1894).djvu/47 Сторінка:Микола Костомаров. Руіна III. Гетьманованнє Самійловича (1894).djvu/48 Сторінка:Микола Костомаров. Руіна III. Гетьманованнє Самійловича (1894).djvu/49


  1. Село переяславського повіту, в Полтавщинї.