Руіна/Гетьманованнє Самійловича/III

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
III.

Московська держава майже не втручала ся до війни Поляків з Турками. Коли падишах ішов на Каменець, король Михайло післав до Москви, прохати запомоги відповідно услівям андрусівської умови. Москва відповіла, що андрусівські статтї попсували самі Поляки, а про те цар, з християнського обовязку, наказав вже підвладним Калмикам, Татарам та донським козакам напасти на кримські улуси, щоб відвернути Кримцїв, що воювали вкупі з Турками супроти Поляків; що окрім того не заборонено охочим з підданих московського царя брати участь вкупі з Поляками у війнї проти бусурмена. Тим і обмежувала ся московська прихильність до Польщі в сей тяжкий за для неї час. Каменець здобуто. Польща утратила Поділлє та Україну. Тодї небезпечний вітер став віяти і на Москву. Ромодановський та Самійлович відбирали та засилали до Москви зловістні чутки про те, нїби-то Турки збирають ся набігти на царські володїння, а київський воєвода Козловський давав звістку, що на лївобережній Українї почали ходити „прелестні“ листи Дорошенка. Навпаки, сам Дорошенко до московського уряду виказував приязнь і листовне прохав московського воєводу у Києві, бути до них в любови „совістно.“ У Москві мало няли віри братерству Дорошенковому і з опаски післали у кінцї грудня до українських міст потугу під головним проводом Трубецького, якого було назначено воєводою у Києві. Сам цар оголосив, що має на думцї йти походом і на те наказано будувати царський двір у Путивлї. Дожидаючи війни з могутною отоманською державою, московський уряд мусив шукати запомоги у европейських державцїв; тим-то було розіслано гонцїв з царськими грамотами до цїсаря, до папи, до курфірстів саксонського та бранденбурського, до венециянської републїки, у Францию, Іспанїю, Анґлїю, Голяндию, Швецию і Данїю. Се вперше московська держава про війну з Турками обернулась до европейських держав. Досї з заходу такі запросини засилались до московської держави, але марно.

Але, сподїваючись від Дорошенка, яко турецького підручника, ворожих вчинків, Москва вважала можливим, більше нїж перше, погодити ся з Дорошенком. Не раз вже він виявляв бажання вступити під високодержавну руку благочестивого царя, з тим одначе, щоб збереглась єдність України, яку розірвано андрусівською умовою. Московський уряд, маючи Дорошенка за польского підданого, не наважувавсь прийняти єго, щоб не зламати мирної умови з Польщею. Тепер ся трудність улагоджувала ся. Дорошенко перестав бути польским підданим, скоро сама Польща умовою з Туреччиною зрекла ся України, що належала до Дорошенка. I приняття правобережного гетьмана у піддансьтво цареви, здавалось, не повинно було викликати розмиру з Польщею. Зза чого скоріш можна було сподїватись ворожих відносин з Туреччиною, але в Москвї тодї сподївали ся, що тепер, після царських запросин, проти ворогів сьвятого хреста повстануть християнські держави, які ранїш часто-густо підмовляли до війни московську державу. Спроєктовано було відхилити Дорошенка від спілки з Туреччиною і привернути до підданьства московському цареви. Сей замір, що переказано післанцеви до Москви від Самійловича протопопови Адамовичу разом з синами гетьмана, доручено для виконання бояринови Ромодановському та гетьману Самійловичу. Була гадка поводитись з Дорошенком так, щоб єго і лащити, і страхати. Спочатку гетьман та боярин повинні були вирядити до Дорошенка двох дотепних людий з царським усовіщаниєм, а самі вони далї, щоб злякати Дорошенка, повинні були всїм війском рушити до берегів Днїпра. Як що Дорошенко прийме грамоту, нехай приїде до боярина та гетьмана і їм при тому будучим заприсягне на вірність цареви; як що стане змагати ся, похвалятись єму походом проти него. Тодї вже гадали, що правобережні полковники з своїми полками мимохіть свого гетьмана могли відцурати ся Туреччини і вступити у підданьство цареви; — тому-же то заздалегідь наказано їх приняти. Саме тодї визволили з Сібіру і пустили на Запорожє Сїрка. За него прохали польский король та запорожський кошовий, не вважаючи на гетьманське прохання не пускати єго. Сїрко, як їхав на волю, вислухав від московського патриярхи напучування, щоб був певним цареви, постановленому від Бога. Але він затаїв на серцї на довго, як що не до-віку, неприязнь до Москви.

Скоро Дорошенко почув, що у царській державі з чимсь проти него захожують ся, він скликав у Чигиринї на раду полковників і старшину і питав, що їм чинити. Всї, знаючи прихильність свого гетьмана до Туреччини, одностайне поклали: „Турка нам відцурати ся не можна. Цар після умови з Польщею нас не прийме. З-поконвіку наша Україна не була подїлена, а бути під королївською рукою нї-за-що не хочемо. Коли тепер нам Турка відцурати ся, то Турок нас до-останку зруйнує!“ Таким побитом перше нїж почути від московського царя голос, що звав їх відцуратись Турка, правобережні козаки поклали міцно, триматись турецької влади, але так казали вони, на те тільки, щоб догодити Дорошенкови і се не був загальний голос народу. Навпаки, на Українї нарід нарікав на свого гетьмана за підданство Туреччинї. З українського Поділля, яким поступила ся Польща Туреччинї, приходили страшенні звістки про жорстокости, що чинили бусурмени над християнами: церкви Божі повернено на мечети або на комори, забороняли благовістити до церкви, малих дїтий брали від батьків, не дозволяли брати ся, хрестити немовляток, ховати мерцїв, — перше нїж заплатиш за се положений податок. Карали з самої призри, завели громадську поруку, невинний відповідав за винуватого: утїк якийсь міщанин самовільно, а замісць него закинено у тюрму іншого та примушено заплатити чималу суму. Християнам заборонено вільно шинкувати горілкою і пивом. „Заковують християн у кайдани, так що вже на Поділлї від потреби кайданів і залїзо подорожчало.“ Такі чутки кружляли тодї поміж громадою і відвертали народ від Дорошенка. Поміж самою старшиною, що, догожаючи Дорошенкови, на радї подавала голос на користь Туреччинї, відразу виявили ся такі, що були ладні служити московському цареви. Найблизше за всїх до Дорошенка був тодї канївський полковник Яків Лизогуб. Гетьманівна одружила ся тодї з єго сином. Лизогуб заходивсь рити під свого свата. Він почав з того, що післав до переяславського полковника Дмитрашка-Райча одного Грека, переяславського мешканця, потай переказати, що канївський полковник зо всїм полком бажає бути у підданстві великого царя. Дмитрашко-Райча вирядив післанця-Грека до Самійловича.

— А ну лишень повідай, як у вас ся справа складала ся? — питав Грека Самійлович.

Грек сказав:

— Лизогуб покликав мене до себе і казав: лихі часи настають на нас, роздеруть Турки всїх нас нарізно. Бажав-би я з містом Каневом і зо всїм моїм полком відцурати ся Дорошенка; та не наважусь прохати ласки у великого царя.

Самійлович післав про се вістку до Москви, а з Москви 16-го сїчня 1675 року вирядили у Батурин піддячого Семена Щоголева з наказом гетьмана. Як що справдї Лизогуб хоче бути у підданстві царя, то поручити єму вмовляти і інших полковників, відцуратись Дорошенка. Разом з тим треба довідатись від Лизогуба, чи не хоче часом сам Дорошенко відцуратись султана. Самійлович мусив був післати для сего до Лизогуба певну і тямущу людину з наказом устним, але нїчого не довіряти паперу.

Самійлович зараз післав до Дмитрашка-Райча того-же таки Грека, що до него приїздив. Але в розмовах з Щоголевим гетьман не виявляв охоти провадити з Дорошенком про мирову. Самійлович стеріг ся, щоб Дорошенко опісля як небудь не запобіг ласки у царя і не випрохав для себе гетьманства над обома берегами на Українї. Самійлович казав московському післанцеви, що волить воювати Дорошенка. 30-го сїчня він виправив самого Щоголева до Дмитрашка-Райча.

Щоголїв бачив ся з Дмитрашкою-Райчем 14-го лютого у Києві. Дмитрашко-Райча казав єму: „Лизогуб з давних-давен в згодї живе, а тепер зробивсь сватом Дорошенкови мимохіть. Лизогуб засилав сватів, щоб я віддав свою пасербицю за єго сина. Я-б і згодив ся так зробити, бажаючи Лизогуба на сей бік перетягти; але потім через свого зятя, Івана Гладченка, Лизогуб переказав менї ось що: їздив він, Лизогуб, до Дорошенка спитати про свого сина, що хотїв побрати ся. Але Дорошенко і каже єму: даремно бажаєш бути кревним з Дмитрашкою; вони люди заможні та піндючні, на-що тобі до їх у родичі лїзти? Може Дорошенка не наважиш ся прохати, бо він гетьман, а Дорошенко не погордує з Якова Лизогуба єго сином; а Дорошенко має дочку! По сїй мові Яків Лизогуб перелякав ся Дорошенка і, не відмовляючись, зараз одружив свого сина з гетьманівною. А тепер Яків Лизогуб каже: таке зо мною стало ся, чого душа моя нїколи не бажала.“

Щоголїв надїлив Дмитрашцї-Райчі соболїв, а Дмитрашко-Райча поїхав у Баришівку,[1] умовившись покликати туди Щоголева, як побачить ся з Лизогубом.

28-го лютого Щоголева покликано у Баришівку, і він тодї мав розмову з Греком, що повернув ся з Канева, куди єго посилав Дмитрашко-Райча. Грек казав:

— Лизогуб казав менї: цїлим полком ладен служити цареви, тільки відчахнути ся від Дорошенка нам неможливо, доки сюди не зашлють царського війска. Він зо всїма потугами оточить мене і мучити ме паче других людий за те, що ми з ним свати. Радий би я зо всею своєю родиною і добром перебрати ся у царську сторону, так славу свою загублю. Тут я значна старшина і всї люди нашої країни мене слухають, і краще буде менї показати свою службу великому цареви, мешкаючи на правому боцї. Вже і тепер люди нашої країни проклинають Дорошенка, бачучи утиски від Турків. Тай самий Дорошенко жалкує, що перейшов під турецького султана, та не тямить, що єму дїяти. Не дай Боже, коли польский король зовсїм стане під данину до турецького султана. Тодї він мусити ме чинити усе, що накаже султан, і Поляки підуть війною на царську державу.“

Подали пиття. Лизогуб першу чарку випив за царя, другу за гетьмана Самійловича тай додав: „Нехай би великий цар прислав численне війско, поки Турки ще не прийшли. Не одно місто, окрім Чигирина, не стояти ме за Дорошенка. Всї здадуть ся, і сам Дорошенко, як побачить близько себе царське війско, не міркувати ме, як тепера. На правому боцї всї наші охоче віддадуть ся під високодержавну царську руку, нехай тільки великий цар нас пошанує: наших полковників та іншу старшину закаже грабувати, руйнувати і на Сібір засилати. Сего у нас вельми жахають ся. Тай ще й того вельми жахають ся: — як піддадуть ся під високу царську руку, а великий цар зволить королївській величности їх вернути, як вже було за Брюховецького. Які міста було забрано, а потім знову вернули Польщі! Тодї вже не буде в нас спокою, бо під королївською рукою нам нї за що не бути!“ Прощаючись зі мною Лизогуб сказав: „Нехай царський піддячий приїде до мене в Канїв побачитись!“

Щоголїв без волї гетьмана не висловлював багато де-чого і не наваживсь їхати до самого Лизогуба на зобаченнє, бо він не відав гаразд щирости Лизогуба, і повернув до Батурина. Дмитрашко-Райча, завсїди прихильний коверзувати, силкував ся на прощаннє удавати з себе найбільш прихильного до царя і здатного зробити послуги, а всїх взагалї своїх земляків-Українцїв ганьбив на всї боки, не називаючи нїкого особисто, і тілько одного Лизогуба похваляв.

Повернувши до Батурина, піддячий почув від Самійловича таку думку про Лизогуба:

— Няв віри я Лизогубу доти, поки не був він сватом з Дорошенком, а тепер не йму віри. Гадаю, що все, що Лизогуб казав Греку Павлови, се навчив єго так казати сам Дорошенко. Ось коли підемо з князем Ромодановським на той бік з війском, тодї відразу почнуть нам піддаватись, тямлючи добре, що інакше Турки прийдуть та усїх розволочуть. Ось Хмельницький знав ся з бусурманом, тай залетїв у Царгород. Тай Дорошенко зпід Каменця на силу утїк від бусурмена. Не линути єму і на далї. До Лизогуба засилати не треба. Лизогуб наші слова стане Дорошенкови переказувати, а Дорошенко переказувати ме про се султану і тим стане єго проти нас підбивати.

Слова сї показували, яке обопільне зневіреннє панувало в українській громаді: оден одного хотїв підвести, оден одного стеріг ся. Самійлович, як навчив єго минулий досьвід, озирав ся на всї боки, щоб єго не провели і не підбурили проти него уряду в Москві.

Щоголїв поїхав 13-го березоля.

По умові з Турками Поляки повинні були дати Дорошенкови Білу Церкву, але білоцерківський комендант Лобель не віддавав її, а Ханенко все титуловав ся гетьманом всего правого боку, і те, що на Україні незадоволені підлеглостю Туреччинї, давало єму надїю. Умань одійшла від Дорошенка. Лїтопись Величка повідає, що Братство у воскресенській церкві в понедїлок, на великдень, давало обід. Там було багато значних городян та старшини компанїйцїв і серденят, що післав до Уманї Дорошенко. По всему місту багато тодї пили ради сьвята Господня. Коли полковники компанїйський Силич і серденяцький Жеребило верхи вертались з бенкету, на улицї пяницї почали задирати їх лайками. Ті стали від них боронити ся канчуками, а вони метнули ся на них з дрючками. Жеребило утїк з міста з кінними компанїйцями, а Силич з пішими серденятами, зачинившись в якійсь хатї, відбивавсь від Уманцїв, поки, на останку, здобули єго зо всїма серденятами і всїх забили. Ґродзенко, поставлений від Дорошенка полковником, утїк до свого гетьмана, а Уманцї обрали собі полковником Яворського, колишнього війскового товариша, і післали до Ханенка оповістити, що хотять бути під єго управою. Тодї Ханенко розпочав отверте ворогованнє з Дорошенком. Ігнат Макуха, назначений ним білоцерковським полковником, почав турбувати наїздами українські міста, що признавали Дорошенка, а білоцерківський комендант прохав запомоги у києвського воєводи. Дорошенко вдавсь за підмогою до Криму через війскового товариша Івана Мазепу, але розміркував, що, поки прийдуть єму на підмогу спільники, заводити ся з Польщею не сьлїд. Він післав до короля Михайла лист, де подавав думку про з'єднаннє України з Польщею відповідно услівям гадяцької умови, одначе з невідмінною умовою — щоб Поляки зараз вийшли з українських міст. Дорошенкового післанця на дорозї схопили Турки, і незабаром до Чигирина прибув турецький чауш з запитаннєм, на що отся посилка до польского короля. Дорошенко відмовлявсь, що се були хитрощі: довідавсь він, що Поляки мають на думцї напасти на Україну, хотїв одурити їх і затримати, поки не прийде до него підмога з Туреччини. Випроважуючи сего чауша, Дорошенко післав султану на подарунок польских бранцїв, що перебували у чигиринському замку. Дорошенко казав тодї правду Туркам. Він зсилав ся з Поляками, справдї не гадаючи брататись з ними. Король вирядив до него львівського благочестивого єпископа Шумлянського, людину щиро приязну Полякам і прихильну до унїї, яку опісля й приняв. Дожидаючи приїзду сего владики, Дорошенко назначив ґенеральну раду на річцї Росаві, щоб порадитись, що чинити з Поляками, але сам туди не поїхав, наперед знаючи, що у великім народнім зібраннї стріне проти себе незадоволеннє, а післав туди замість себе наказним Лизогуба, який на радї вислухав від козаків велике ремствованнє до турецького пановання, непримирене ворогованнє до Поляків та прихильність до московського царя. Якже приїхав Шумлянський, Дорошенко знову, вже при собі, зібрав раду у Чигиринї, але замість того, щоб лагодити козаків до з'єднання з Польщею, нагадував всякі кривди, що вчинили Українцям Поляки, та вихваляв турецького султана. Шумлянський зрозумів, що Дорошенко хитрує, і поїхав з Чигирина нї в тих, нї в сих, а Дорошенко виправив до турецького султана листи, які одержав від польского короля. З сих листів султан міг дізнатись, що поміж християнських державцїв повстала думка скласти між себе спілку, щоб іти воювати бусурмена.

Перше нїж до Дорошенка надійшла з Криму жадана підмога, він почув, що Ханенко, який стояв на Волинї біля Корця, рушив на него в Україну з своїми козаками та Поляками, щоб спинити прихід орди до Дорошенка. Оден український лїтописець повідає, що Ханенко дійшов до Стеблева[2] і тут султан з Дорошенком напади на Ханенка і побили єго в пень. Багато повтїкало з Ханенкового війска, якого, як показують сучасники, було у него близько до 10 тисяч. З недобитками Ханенко пішов до Києва і став табором під печерським монастирем. Сучасні звістки про сю подїю не згадують, але повідають, що Ханенко бив ся з загоном Дорошенкового війска, над яким отаманував наказний Яків Лизогуб, на річцї Либедї, біля Києва. На чому закінчила ся баталїя — не відомо, але Ханенко після сего наблизив ся до Києва і заслав до київського воєводи князя Трубецького вістку, що єго з єго козаками притис Дорошенко і що він не спроможе перемогти свого ворога, що не хоче більше служити польскому королеви, незадоволений коронним гетьманом Яном Собєським, і прохає приняти єго у підданьство цареви. Воєвода проганяв єго від Києва до Димеру, але Ханенко не пішов туди, а перейшов на острів, що витворив Днїпро з Чарториєю[3] і обернувсь до Самійловича з проханнєм, пропустити єго на Запороже. Самійлович післав у Приказ прохати на се дозволу і не відбирав відповіди декілька тижнїв, а Ханенкові козаки одинцем втїкали шукати мешкання у царській сторонї. Ханенко, не діждавши дозволу, з значно поменшеною ватагою своєю рушив на Полїссє до міста Димеру, маючи замір пімстити ся на своїм особистім ворозї — польскім полковнику Пиво-Запольскім.

Пиво-Запольский був типічна людина — Поляк свого часу. Єго було післано у полїську країну по сусїдству з Києвом. Він набрав собі самовільну ватагу, так що Українцї раз-у-раз скаржили ся на злочинства та насильства сеї ватаги. Року 1678, в лїтку, він напав на Київ і накоїв там руїни. Кілька часу в Києві лякались, що сей польский полковник знову нападе на Київ та приверне єго під польского короля. Але раптом Пиво-Запольский оголосив, що з охотою перейде до служби московському цареви. Єму відмовили, щоб не вступати в суперечки з польским королем. Тодї Пиво-Запольский подався до служби Дорошенка і вже в Паволочі перед Дорошенковим ґенеральним осавулою Шулїкою заприсягнув українському гетьману — турецькому підручникови. Такі зради у Поляків того віку виправдували шляхоцькою волею. Ось з отсим-то добродїєм Ханенко ворогував. Торік Ханенко відбив на дорозї бранку, Черкешенку чудової краси, яку Дорошенко посилав на дарунок падишаху. Ханенко віддав її приберегти у Білу-Церкву комендантови Лобелю, доки він потребує. Дізнавши ся про неї, Пиво-Запольский сфалшував лист від Ханенка і так зручно підписавсь під єго руку, що Лобель видав дївчину післанцеви. Пиво-Запольский жив з нею чверть року, потім, як кажуть, одружив ся з нею. Ханенко, поки служив Польщі, затаїв в собі жадобу пімсти, але як побив єго Дорошенко, незадоволений до того-же Поляками, що єго мало нагородили, зважив ся відцурати ся Польщі і на останку поквітувати свого ворога. Не кажучи нїкому про свою думку, він прибув до Димеру, отаборив ся перед замком, запросив до себе на бенкет Пиво-Запольского, забив на смерть єго в своєму шатрі, потім рушив з Димера у Брагин і відтіля післав нове проханнє до Самійловича про дозвіл пройти на Запороже. Самійлович тодї вже одержав дозвіл від московського уряду. Царська грамота з 23-го жовтня дозволяла Самійловичу пропустити Ханенка на Запороже, а єго розбіглих козаків, що блукали на лївому боцї, осадити на життя в лївобережній Українї, але наказати полковій старшинї доглядати за ними, щоб вони не накоїли лиха. Скоро Ханенко рушив на Запороже, сила полчан уманського полку, що признали Ханенка, не хтїли корити ся Дорошенкови і турецькій владї, покинули, як каже лїтописець, свої красні оселї і угоди, перейшли на лївий берег Днїпра і оселили ся на ріжних місцях полтавського полку по Днїпровому побережу. Жаданнє переселяти ся у царські володїння охопило і тих Українцїв, що мешкали по країнах, які просто належали до Польщі. Поляки почали не пускати нарід до таких переходів. Року 1673, на веснї, під Любаром вони переняли велику ватагу „прочан“ (так прозивали тодї переселенцїв). Дорошенко ремствував, що „Поляки не пропускають наших“, але заступаючись за прочан, бажав, щоб вони оселяли ся в єго обезлюднених володїннях, а перевозитись через Днїпро забороняв їм не менш, як і Поляки.

Про те осеню у Поляків розпочавсь розмир з Туреччиною. На перекір бучацькій умові Поляки не платили постановленої данини, не виводили своїх залог з подільских місточок і навіть почали виганяти турецькі та татарські залоги, що перебували на Поділлю. Падишах похвалявсь покарати Поляків за зраду воєнною потугою. Але Поляки з свого боку сподївали ся на зраду Туреччинї господарів: молдавського Ґіки та волоського Петриченка. Коронний гетьман Собєський з початку осени рушив до Хотину. Прочувши про сей рух, турецький сердар з невеликою ватагою виправив Гуссейна-Пашу і єму на підмогу наказав іти другому турецькому єнералови — Каплан-Паші з 20 тисячами війска. Але перше нїж Каплан-Паша поспів надійти, Поляки вдарили на Гуссейна-Пашу. Сили ворогів були не рівні: Поляки мали 30.000 чоловіка та й ще 4.000 Волохів, а у Турків — тільки 10.000. Гуссейн і з ним єго паші покинули свої становища, добігли до мосту, який споруджено через Днїстер, і утїкли до Каменця. За ними тою-ж стежкою до мосту кинулась більшість турецького війска, але від натовпу міст заломивсь, багато Турків потопило ся, ті, що вміли плисти, виратувались, а Поляки з берега палили на них. Решту турецьких вояків натиснуто було на глибоке та вузьке провалля межи двох скель і там вони загибли з своїми кіньми. Того-ж вечера Хотин піддавсь Полякам.

Поляки, як часто з ними трапляло ся, не скористували ся з своєї побіди. Підходила зима. Жовнїри нарікали та вимагали, щоб їх відпустили на зимні кватирі. Окрім сего у самий день побіди у Львові умер король Михайло. Починалось безкоролівя. Пани пильнували брати участь в виборі нового короля. I султан з свого боку не хтїв далї тягти війну під зимний час.

По хотинській побідї Собєський вирядив до Дорошенка козацького сотника Саву Туптала, що був у него в бранцях (батька сьв. Димитрия Ростовського) — вмовляти гетьмана відступитись від бусурмена і вкупі з християнами йти проти невірних, щоб визволити християнські народи з неволї. Дорошенко та митрополїта Тукальский, обидва перед Тупталом удавали з себе щирих прихильників християньства. Але зараз за сим до Дорошенка прибули післанцї від турецького султана з наказом, на весну лаштувати ся на підмогу султанови. Не міг Дорошенко зобачити, хто візьме тепер гору у боротьбі, що знову починаєть ся межи Туреччиною та Польщею, особливо коли Поляки пильнували запобігти підмоги у християнських держав. I на той час Дорошенко вважав за краще велюгати і з тими і з другими. Він виправив на підмогу до Гуссейна-Паші два полки: брацлавський та могилївський з наказним полковником Шумським, а до Собєського написав, що виряжені до Турків козаки не шкодити муть польскому війску. Таким робом Дорошенко, справляючи нїби то обовязки турецького васала, через те, що Поляки вже взяли гору над Турками, лагодив собі інший шлях — про случай, як що і далї щастя зрадить Туреччинї.



  1. Село переяславського повіту, в Полтавщинї.
  2. Місточко канївського повіту в Київщинї.
  3. Тепер Труханів острів, що проти Києва.