Руіна/Гетьманованнє Самійловича/II

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
II.

Самійловичеви довело ся саме тодї одержати гетьманський уряд, як з правого боку на лївий Днїпра почали доходити недобрі поголоски. Вже давно, як ми то бачили, Дорошенко віддав себе під милість Туреччини і вже не оден рік Турки збирались зробити напад на Польщу та інше що небудь перебивало. Тодїшнїй султан Мугамед IV. завоював славно острів Кандию від Венециян і тодї вже гадав звернути зброю на Польщу, а становище Польщі було таке, що вороги повинні були мати вдачу. З боку Турків вже прокидали ся познаки, що наближуєть ся війна, але Поляки не хотїли звертати на се уваги; вони, підбадьоруючи себе, все гадали, що султан турецький не дуже воєвничий, а тільки великий бабій і призвичаїв ся забавлятись в гаремі, або тїшити себе ловами по лїсах та ланах; вони мали надїю, що польский посол Висоцький, що був виряджений до Адриянополя ладити справи, швидко привезе умови на користь Польщі. На польскому престолї, після того, як зрік ся Ян Казимир, сидїв король Михайло, хоть і добрий чоловік, але зовсїм нїкчемний; шляхта єго не слухала, а між маґнатами було чимало ворогів, перший був примас Пражмовський. По всїй Польщі не було нї ладу, нї пошани до закону та до властий, нї згоди обопільної між горожанами. З того часу, як Михайло закоролював, сойми не кінчали ся, а раз-у-раз їх зривано; те-ж саме було і з соймами, що збирались по воєводствах, нїчого не можно було зробити по закону. На той час найрозумнїйшим чоловіком, значним між усїма Поляками був коронний гетьман та маршал Собєский; він оден відав і розумів стан речи і не одного разу доводив соймови потребу, швидче полагодити справи оборони краю, побільшити лїчбу війска, поладити артилєрию та згодитись що до оборони з християнськими державами. Він радив навіть спішити уступками, схилити на свій бік Дорошенка і відтягти єго від Туреччини. Але усї ті ради та заходи були даремні, бо сойм, що зібрав ся в сїчнї 1672 р., так як і перше зірвано.

Остання війна Дорошенка з Ханенком на Поділлю викликала те, що Туреччина обявила війну Польщі. Дорошенко через свого резидента благав султана вступитись за Україну, вказуючи, що тепер самий час подолїти Поляків та захопити польскі міста. Через се в лютому, чи в березолї 1672 р. султан післав до короля Михайла лист, де промовляв: „Ми бажали зазимувати в Анатолїї, але нас змушено повернути нашу силу до Адриянополя, бо прочули, що ваше війско не дає спокою володїнням гетьмана Дорошенка, що з своїм козацьким народом вступив до лїчби невільників нашого високого порога. Ми бажаємо сею грамотою остерегти Вас: стримайте себе від зневаги та насилувань гетьманови; дайте спокій та безпечність землї та житлам козацьким і викликайте ваше війско в межі своєї держави. Коли нї, тодї усякий неприязний ступінь з вашого боку та вашого війска ми вважати мемо за зломаннє сумирної умови й весною рушимо супроти вас зі всею пишностю та силою нашого халїфату, з війском, якого не можно подолїти, що численнїйше від зір, а мужнїйше від львів. Вибирайте, що хочете: або супокій, або готуйтесь до бою“. Не чекаючи відповіди на ту грамоту, султан звелїв усему анатолїйському та румелїйському війску збиратись біля Адриянополя на 23 квітня, а до кримського хана Селїм-Гирея, післав 5000 червінцїв на чоботи, як се дїяло ся звичайно, коли хана закликали з усею ордою на війну помагати турецькому війску.

Доручивши султанський лист польскому королеви, Чауш-Амет вернув ся з Польщі 4 дня місяця Мухарем по турецькому (по нашему 4 мая) і привіз відповідь польского короля. В сїй відповіди король нагадував, що Річ Посполита довго намагала ся встримувати козаків від нападів на турецькі чорноморські побережа, а се викликало багато лиха на Річ Посполиту, бо козаки, не маючи змоги грабувати по музулманських країнах для здобичи, почали бунтувати супроти Польщі, та злучаючись то з Татарами, то з Москвою, плюндрували польскі околицї. Королївська відповідь таке виголошувала: „Ваша милість взиваєте Україну своєю власностю, але Україна з-роду-віку належала до наших попередників та й сам Дорошенко не хто інший, як наш підданець. Чи годить ся та відповідає се змістови сумирної умови, землю, що належить до нас і з волї Божої і по праву спадчини відбирати від нас та доручати найгидшому між рабами нашої Порти. Поступатись нею нїкчемнику, розбишацї, тому що варт тільки нехтовання, що стративши сором та звичайність попереду пристав на бік московського царя; але швидко єго прогнали, як довідались про єго непостійність, брехливість та зрадливе серце. Московський цар за лїпше визнав, мати нас своїм другом, нїж підданство сего зрадника. Тепереньки, щоб знищити непорозуміння між нами і вами, ми не загаємось вирядити нашого післанця до стремени вашої милости, а Дорошенка з козаками покинемо так, як вони тепер, поки не поладнаємо через сумирні засоби ті незадоволення, які тепер істнують. Тішимо себе надїєю, що й з вашого боку не буде приключок вчинити розмир, бо Господь, найвисший суддя державцїв, суворо карає тих, хто вчиняє неправедні вчинки.“

Відповідно східному закону ввічливости не треба було вдруге про теж саме посилати листу від лиця султана. Через се визір вже післав лист в відповідь на королївський до коронного підканцлєра Ольшевського, а в нїм дивував ся, що в листї королївському Україну називають спадчиною польскою. „Тілько одного Бога, казав він, можна називати володарем земель; сей довічний правитель сьвіту поклав такий закон, що країни, де раз-у-раз тільки й є самі усобицї та безправя, мусять вдатись під захист більше могучих володарів. Оттак то й козацький народ такою-ж стежкою з волї Божої опинив ся під владою Османів. Сей народ здавна був вільний та самостійний, покладаючись на кріпость складених з ним умов та обовязків, він з доброї волї підляг під зверхність вашу і довго перебував вірним, поки на останку не стало вже сили терпіти від ваших утисків, беззаконства та ваготи; тодї вбачаючи, що складені з вами умови поламані вами, він, щоб оборонити свою країну та своє імя, узброїв ся супроти вас. Скинувши з себе вашу власть, козаки почали хилитись до кримських ханів, що завсїди були підручниками дому Османів і через них стали шукати захисту у високої Порти. Ворота блаженства преславного великого султана раз-у-раз відчинені для усякого, хто шукає оборони під захистом єго власти, а через те покірливі прохання козаків вчув султан й проводир сего народу опинив ся на високому посадї. Через що-ж ви важитесь називати своїми підданими народ, що вже давно скинув з себе вашу власть та довго воював з вами? Хиба могутний султан, мій милостивий пан, нехай Господь єму помагає й зміцнить єго, не має права вжити усїх засобів та всилувань, щоб визволити пригнїчений козацький народ, що бажає заступитись за него. Проте мій пан могутний завсїди зглянеть ся з утїхою, коли перш, нїж єго неодолиме війско з'явить ся біля ваших меж, ви через післанцїв своїх забажаєте обмислити засоби, щоб загасити все, що повинно викликати війну; а коли вже суперечка між нами повинна дійти до стички, тодї кінець війни залежати ме від волї Того, хто сотворив з нїчого й землю й небо, хто вже більше над тисячі років вивисшає міць ісламу та сприяє оточувати корогву пророка непотемняємим блеском побіди. Відомо вам буде, що великий, нїколи неодолимий султан, мій милостивий верховодник, безпремінно виступає з Адриянополя дня 8-го сего місяця сефера (26 березоля) та на чолї війска незлїченого над зорі небесні просто прямувати ме до ваших меж: шлїть як найшвидче відповідь на наш лист та відайте, що кожен день наближування нашого до ваших границь становити ме перепону нашого помирення.“

Зараз же Дорошенкови дано знати, що поклав собі султан, а на початку червця з'явила ся вже в Чигиринї перша турецька ватага, а після сего почали прибувати й Татари. I ті, і інші по Українї яко люті зьвіри обезчещували жінок, захоплювали дїтий, через що супроти Дорошенка постало ремство і про него пішла слава, що він, як та вівця, що зблудила, сам не відав, що єму вдїяти з такими прихильниками. Великий острах пішов по лївому березї, щоб Дорошенкові спільники не перекинулись на другий берег Днїпра, але Дорошенко дав знати туди, що він воює з Поляками, та свого ворога Ханенка й нїяким робом не попустить Татарам та Туркам увійти в царські околицї.

Турецьке війско укупі з султаном 25 березоля переправилось через Дунай біля Ісакчи через міст, що спорудив Осман-паша на 58 байдаках, й прямувало до Днїстра довго по поганій дорозї, тут була польска границя. Понад Днїстром воно опинилось дня 29 місяця ребіул-евелла, а се вже випадало на місяць липень року 1672. Тутечки Турки одержали звістку, що Дорошенко вкупі з кримським ханом подолїли Поляків та Ханенка недалеко від Ладижина.

А се сталось от як: Собєский на Поділлю доручив команду над війском Лужицькому, чоловікови падкому, що не здолїв придбати собі прихильности війска; сучасники кажуть, що війско йшло під єго команду, як під обух.

Мав він з собою 6.000 жовнїрів. Він злучив ся в Ладижинї з Ханенком, що мав тисяч з чотири козаків. Поляки розташувались в Ладижинї, а козаки крім того по околицях. 11-го липця Поляки прочули, що біля Бершаду брат Дорошенків Грицько притис козацького полковника Перебийноса, що йшов злучитись з Ханенком. Лужицький і Ханенко рушили виручати. Вони визволили Перебийноса та вкупі пішли до Ладижина і отут Поляків побито на Батогському полї, біля Четвертинівки, що вславилось розгромом Калиновського за Богдана Хмельницького. Сучасні люди оповідають про сю подїю неоднаково: оден каже, що Лужицький відбивши Татар, почав їх гнати і так далеко зайшов, не дивлячись на остерігання Ханенка, що перейшов через річку Бог, а там єго оточила міцнїйша татарська орда, і він ледве спроміг ся сам утїкти з невеличкою лїчбою, а останки повбивано або потоплено в Бозї. Другі оповідають, що Ханенко з козаками пійшов попереду, а Поляки йшли позаду, а Татаре тут напали на них, відбили від козаків тай побили їх. Відомість про таку побіду звеселила увесь табор султанський, бо між музульманами було таке віруваннє, що вдача або невдача першого бою з ворогом повинна віщувати щасливе або нещасливе покінченнє війни. Захоплених під Батогом польских бранцїв прислали до турецького табору і їм зараз відтяли голови. Сьлїдом за сим до табору султанового прийшла друга радісна звістка: що польска залога Жванця, прочувши, що Турки наближаються, утїкла, а на місце її з замку прийшла турецька залога. Турки переправились через Днїстер низше Каменця в місцї, що було в відлеглости від него годин на пять або шість. Полякам заздалегідь не впало на думку оберегати оту значну фортецу. Краківський єпископ пожертвував для оборони Каменця 6.000 піших на свій кошт, але се було більш на словах, нїж на дїлї; другий єпископ, місцевий каменецький, каже, що краківський єпископ прислав всего на всего 500 чоловіка, та окрім того був ще полк 400 чоловіка та 200 чоловіка каменецької піхоти, — отсе і все, що складало тодї каменецьку залогу, як не лїчити міщан та мужицтва, що позбігали ся з околиць, а сих було в Каменцї близько 10.000.

Тим часом 4-го серпня з султаном злучили ся хан з ордою та Дорошенко з козаками. На сам перед кримський хан Селим-Гирей з великою шаною допущений був поцїлувати у полу одежи султанової і одержав від него подарунок — дияментове перо на чалму; а на другий день, 5-го серпня, до намету султанового вирядили Дорошенка; а вчинив се Чауш-Баши-Аґа. Дорошенко вклонив ся до землї султанови, промовив єму запевненнє своєї вдячности та безмежного послуху волї султана. Турецький державець звелїв єму дати богатий халат, булаву та коня з гарною збруєю.

На другий день після приєму Дорошенка післано до Каменця вимагання, покорити ся з доброї волї і за се обіцяли пустити усїх, хто куди схоче; а коли на се не буде згоди, то загрожували понищити всїх без усякого жалю. Обложенцї чекали ще на запомоги, а для того не згодились на турецьке вимаганнє.

7-го серпня Турки почали облогу. В війску, що розташувалось навкруги Каменця, по серединї був великий визір з яничарами та з румелїйським війском, праворуч від него був другий визір — близький до султана, Мустафа-Паша, з анатолїйським війском та з полком Загараджи-Паши; лїворуч від великого визіря стояв єго помічник Кара-Мустафа-Паша з війском Сиваса й Карамана та з ротами Самсонджу-Баши. Жовнїрам роздали лопати, копати землю та споруджати навкруги Каменця шанцї — „земляний город“, як тодї звали.

8-го серпня Турки почали стріляти в місто. Обложенцї викинули білу корогву та прислали просьбу не стріляти, обіцяючи у ночи скласти раду, а тодї вже вранцї почати розмову про здачу.

„Менї не треба порожних обіцянок“, сказав визір, „і я не почну умовлятись, поки до мене не пришлють запоручників, а від нас не візьмуть теж.“

Білу корогву викинено по радї каменецького єпископа, маючи на метї змусити ворога залишити на якийсь час стріляннє і сим часом обложенцї встигли поміркувати, як і що дїяти з обороною. Турки помітили, до чого ведеть ся річ і не згодились.

Після сего проходили днї за днями, — з обох боків палили безуговно. Турецькі гармати були і більші і лїпші від польских, — гармаші зручнїйші, і турецькі ядра входили аршинів на два в земляний вал. У Поляків гармати були так собі, а невеличка лїчба жовнїрів, беручи на увагу безуговну працю, швидко знемоглась, бо не мала часу нї з'їсти, нї відпочити. Не маючи чим оборонятись, Поляків опанував великий ляк, як вони зуздріли велику силу війска, що як комашня ворушились аж до Жванця. Що дня в місто падало 400 стрілів та близько півтораста ґранат, — а тут ще одна впала на нїмецьку церкву протестаньску та й запалила її. Окрім стрілів у Турків ще чинила ся друга робота: вони вели підкопи й на них покладали велику надїю.

12-го серпня до турецького табору приїхали польскі післанцї Беньовский та Гуляницький з скаргою від польского короля, що султан потай та без упередження вступив до володїння Речи Посполитої. Султан відповів королеви, що він прийшов не потай, а наперед оголосивши, що йде війною і тепер запрошував польского короля виходити у поле. Давши відповідь післанцям, султан того-ж дня звелїв кримському ханови та Дорошенкови рушити до Львова супроти королївського війска, а сам лишив ся кінчати з Каменцем.

14-го серпня Турки захопили окільні батериї, на які Поляки покладали велику надїю і зараз-же почали підступати до Каменця; з обидвох боків побито багато народу і Туркам сего таки дня довелось на стїнї Каменця поставити корогву іслама, але се, як вони самі казали, був ще не кінець.

16-го серпня Турки у підкоп повкочували бочки з порохом тай запалили. З великим тріском полетїли у гору бервена та каміннє, що складали стїну, а одна башта зовсїм упала. Через пролом Турки зуздріли ще другу стїну і от довелось підкопуватись ще й під неї.

Однакже обложенцї не дочекавшись запомоги, зміркували, що далїй їм оборонятись нїяк, особливо, вважаючи, що шанцї ворогів наблизились до міста, та вже, що можна через стїну перекинути каміння. 17-го серпня комендант звелїв викинути білу корогву. На початку визір не няв віри, підозріваючи, що се такі-ж самі хитрощі, як були й спершу, але з Каменця прийшли заступники, прохаючи, щоб почали умовлятись про здачу; вони привели з собою і заступників. Визір дав знати про се султанови і одержав дозвіл єго величества приняти Каменець на капітуляцию.

Умовляли ся не довго: Поляки стратили притомність і згоджувались на все, чого тілько не вимагав визір. Умова була складена і того-ж таки дня її написали ось на яких услівях:

1) Усе війско польске, що було в Каменцї, виступить звідтіль зі зброєю та забере з собою свої семї й своє майно без жадної перепони з турецького боку, фортецу-ж Поляки лишать Туркам.

2) Укупі з війском мають право виступити з міста й мешканцї й усї, хто не прибув у місто те-ж з семями та майном, і Турки не то, що не перешкожати муть робити се, але й додадуть ще й провідників туди, куди вони забажають.

3) Тим мешканцям міста Каменця та волостий, що належать до него, які-б побажали лишити ся на місцях, Турки не робити муть жадної зневаги, нї семям їх, нї майну. Таке-ж саме надаєть ся й шляхтї і духовенству з додатком ще, що особі їх стану, коли зістануть ся на місцї, то вони визволені будуть від постою.

4) Усї християне, якої-б віри не були, чи то латинської, чи грецької, чи вірменської вільні по своїй волї визнавати ту віру; їм залишають декілько церков для відправи „їх порожних та забобонних обрядів, а їх сьвященикам та прислужникам не чинити муть нїяких утисків.“ Післанцї випрохали собі декільки копій з сеї умови на латинській мові.

Того-ж дня, як складала ся ота умова, вже на заходї сонця в Каменцї загоріло ся 120 барил пороху, як кажуть з причини майора Ґенїнґа, що порядкував гарматами, а при сему згинуло по одній вказцї 500 чоловіка людий, а по другій вісїм сот. Інші казали, що Ґенїнґ вчинив се з розпуки, інші, що се накоїли пяні жовнїри, а оден український лїтописець каже, нїби то Нїмець, попереду підкуплений від Турків, потім злякавсь, щоб єго вина не виявилась, поклав собі оттак закінчити життє.

19-го серпня каменецький комендант доручив визірови ключі міські і на ознаку дяки одержав в дарунок халат. Польскі пани, що були тодї в Каменцї: каменецький єпископ, каменецький староста (він же і ґенерал подільский) Ревуцький та підкоморий Лянскоронський, одягшись в халати, надані їм заздалегідь, також ходили поклонитись великому визірови. Здаючись на їх прозьбу визір звелїв вирядити 300 підвод, а інші кажуть 400 з Каменця, щоб вивезти з Каменця тих мешканцїв з їх майном, які забажають виїхати звідтіль. Три тисячі Турків проводили їх з міста, а визір назначив для них 600 провідників до Ягольницї; в віддяку визірови за таку ввічливість Поляки відіслали для него 2000 червінцїв.

Оттак-то Поляки, як казав Турок, з соромом покинули Каменець, а Турки сьвяткували побіду їх з великою пихою. Другого дня 20 серпня до намету падишахового посходились усї турецькі проводирі поздоровити єго, а падишах усїм подарував золотоглаві халати та футра. На ознаку великої радости стріляли з гармат та рушниць, запалили огнища; по всїй імпериї звелено в протязї трех днїв сьвяткувати здобуттє Каменця. Падишах вирядив до здобутого міста яничар-аґу, щоб він обернув 6 костелів на мечети. Перша між сими мечетами, що перероблено з фари, була присьвячена падишахови, друга єго матери, трейтя султанші Хазеки, жінцї, яку він найбільше кохав, а три останнї значнїйшим вельможам: великому визірови, єго товаришови (каім-мекемови) і визірови, падишаховому любимцеви. З підземних склепів, що були під костелами, як обертали їх на мечети, повикидали домовини мерцїв та повивозили за місто, а ікони те-ж повикидали з церков та замостили ними улицї по тих місцях, де було грязько. По такій мостовій Мугамед IV. в'їздив до Каменця. Фанатизовані Турки знущались над іконами перед християнами, кололи їх, рубали, палили, топтали ногами, роблячи се через те, щоб дратувати подоланих, а сї мусили, дивлячись на се, мовчати, почуваючи свою несилу. Дививсь на се й Дорошенко і не вболївало єго серце, вбачаючи таку зневагу Божих образів, все він терпів ради свого часового гетьмановання; так промовляє про него український лїтописець. В переробленій головній мечетї відслужена була в пятницю відправа музульманська в притомности падишаха та єго достойників, і ото вперше розляг ся в Каменцї замісць гуку дзвонів любий для музульманського уха голос „муедзанського ізана.“ Дзвони поспускали з дзвіниць; падишах звелїв або порозбивати їх та переробити на гармати, а деякі подарував Дорошенкови. Тодї піймали хлопчика 8-ми років на імя Петра Ястржембського, привели до головної мечети та в притомности султана й обрізали. Пільга, що оповістили між мешканцями, не перешкодила для деяких між ними вчинити виїмку: султан звелїв відобрати 700 дїтвори в яничари, а пань та дївчат шляхотського роду забирали на гареми, дивлячись на красу — одних падишахови, — інших для великого визіра, а ще інших пашам. Ґубернатором Каменця султан настановив Алї-Пашу з залогою, як кажуть одні, в лїчбі 20.000, а інші — 15.000.

Падишах оповістив по війску, що піде далїй по ворожій країнї. Але Турки не дуже поспішали ся, певні в своїй перевазї над ворогом; вони нехтували Поляками, називаючи їх нїкчемними і справдї з польских місточок, не обороняючи їх, тїкали польскі залоги. Ягольницю, до якої з Каменця відвели мешканцїв, віддав Туркам сам властитель її Лянцкоронський, а Турки, загарбавши оте місточко, порядкували мешканцями, мов своїми невільниками і гонили їх робити міст на річцї. Чимало було тих, що волїли лишитись під Турком, нїж йти до Польщі, аби не чути там докорів та лайки від своїх за те, що так не соромлячись втратили Каменець.

Деякий час падишах перебував в таборі біля Жванця, куди перейшло війско зпід Каменця. Там він забавляв ся ловами. 17-го вересня Турки вирушили, а 19-го зупинились під Бучачем, місточком, що належало вдові Тересї Потоцькій. Жовнїри, що були там, на початку пиндючились, але як побачили, що ворогів сила не аби яка, то й замовкли. Гусейн-Паша подолїв Язловець, а інші паши забрали інші місточка. Дезбільша отих місточок забрано без оборони; сучасний чоловік налїчує їх навкруги Каменця більше над тридцать; Турки нїкого не вбивали й обертали в неволю самих тих, хто був узброєний, але й сих потім визволяли. Тілько місто на Червоній Руси, — Буджани над Серетом, поводились не так, як усї. Там замкнув ся Хома Лужицький, брат того, що вкупі з Ханенком був побитий на Батозї; до него в Буджани збіглось богато людий, що були спроможні обороняти ся. Турки здобули Буджани силою і Лужицького вбили, поклавши єму за провину єго упір, яко зневагу султанського величества. Вкупі з ним повбивано і богато інших, що були більше знаємі, а усїх останнїх завдали Татарам у неволю.

Вже були згадки про те, що хана, вкупі з Дорошенком виряджено до Львова. По дорозї, біля Оринини хан зустрів післанцїв від коронного гетьмана Собєського, що з війском був під Красноставом, біля Крупе. Собєський припрошував хана, щоб він взяв ся помирити польского короля з турецьким султаном. За післанцїв були Вінявський та Золотницький, що обидва вже були відомі кримському верховодникови. Не трудно було натякнути ханови, що для кримських верховодників не буде вигідною дальша зневага Польщі та зміцненнє Туреччини, бо хоть Татаре й були підручниками Туреччини, але раз-у-раз дрижали за свою самостійність. Хан повитав польских послів яко друзїв і, після зносин з верховним визірем, відповів Собєському, що згоджуєть ся взятись за справу, коли попереду відати ме, що Поляки віддадуть Туркам Поділлє та піймуть ся виплачувати падишахови що року данину. Без сего хан не тільки цурав ся всего, але загрожував плюндрованнєм польских областий. Таку відповідь привіз гетьманови Золотницький, а Вінявський зостав ся біля хана.

Хан з ордами та Дорошенко з козаками наближали ся до Львова; з ними було і турецьке війско під проводом Каплан-Паши. По дорозї вони забирали місточка, а татарські загони розходили ся по боках, палючи оселї та забираючи мешканцїв в неволю. 20-го вересня ворог опинив ся біля Львова. До єго приходу Собєський звелїв повивозити зі Львова усї суспільні та приватні майна, жінок, дїтий та старцїв, а дозволив зоставатись тільки тим, що здолїли обороняти ся збройно; комендантом у Львові був поставлений Ілля Лонський, маючи 4 корогви пішого, з двома віддїлами кінних.

Вороги від разу оточили Львів з усїх боків: зі сходу розташувались Турки, з полудня молдавське та семигородське війско, з заходу Татаре, а з півночи Дорошенкові козаки. 28-го вересня Львовяне послали до Каплан-Паши польский гостинець, але він не взяв єго, а вимагав дістати міські ключі.

„Сего ми не вільні зробити без дозволу короля“, відповідали післанцї — „бо ми королївські піддані. Ми чекаємо королївських послів і маємо надїю, що вони покладуть з вами замиреннє.“

Каплан-Паша прогнав міських післанцїв. До міста почали стріляти з гармат, а вкупі з тим Турки почали підкопуватись під місто. 28-го вересня Турки захопили замок, що панував над містом. В ночи з 28-го на 29-го вересня приїхали бажані посли польского короля: каштелян волинський Францїшек Любовицький та коронний підскарбій Шумівський. Перші їх заходи були в тому, щоб за помочю хана зупинити стріляннє з гармат. Другого дня, 30-го вересня почали умовлятись. Відразу салтани або аґи счинили такий ґвалт, що нї до чого не домовились й відклали справу на ранок у хана. Турки наважувались умисне зневажати послів, не даючи їм на чому сїсти, змушували слухати та говорити стоячи, без шапок.

На другий день, 1-го жовтня, Поляки повели річ про Дорошенка та про Україну, але Турки та хан зупинили їх, кажучи, що се вже скінчена справа, бо Україна вже віддала себе під власть султана. Польскі посли уперто сперечались про виплату що року данини, намагаючись, щоб данину сю називали не хара́ч (так називали данину, що виплачували християне султану), а „упоминками.“ Се згодились покласти на волю султанову. Музульмане вимагали, щоб не тільки Поділлє прилучено було до Туреччини, але й Львів з воєводством руським, але після вже згодились, щоб Львів оплатив за себе 20.000 червінцїв. Тодї комісарі вирядили до Львова кликати делєґатів. Зі Львова післали 4-ох членів маґістрату, а з ними одного канонїка. Сї делєґати, як самі казали, наче старцї відпрошувались від такої виплати, кажучи, що місто не спроможне заплатит. „Візьміть Львів“, казали вони, — „рознесїть по одній цеглї усї костели та муровані будинки, і тодї не зберете стільки гроший; заможні люди та маґнати усї повиїжджали і забрали з костелів усе срібло.“ Турки анїчогісенько не спустили. Коли у Львові зробили розклад, ледве зібрали 5.000 червінцїв, а через те, щоб запевнити виплату зі Львова, дано закладників декого з значнїйших осіб між горожанами, і їх 5-го жовтня посли віддали Туркам і вислали до Каменця.

По всїх краях навкруги від Львова лютували татарскі загони; Татаре гонили в неволю десятки тисяч і старих і малих, палили їх оселї, плюндрували збіжє. Комісарі благали Каплана-Пашу, щоб звелїв зупинити ся, але він відповів: „На те війна, дякуйте Богови ще й дуже, що війско наше та Татаре не рушили за Вислу! А чому Річ Посполита не няла віри, як її остерігали.“

Вертаючись з останної збірки, посли побачили Дорошенка та єго товаришів на конях. Вороги обопільно уклонились оден-одному. Був тутечки Петранівський, відомий панам яко післанець від Дорошенка. „Як ся маєте, панове?“, мовили козаки глузуючи. — „Ет панове, панове!“ відмовив Любовицький, „візьміть ся за розум та погадайте, який кінець для вас постане з сего.“

Того-ж дня, 5-го жовтня, посли від Речи Посполитої з умовою рушили до султана під Бучач. Не встигли нїчого Поляки виторгувати від тих, кому доручено було взяти від них умову. 7-го жовтня (20-го дня музульманського місяця Джумазиль-Ахила), верховний визір, схилившись ниць перед стременем падишаховим, піднїс єму умову за для потвердження.

Польща поняла ся оплачувати турецькому султанови що року нїби то подарунок в 22 тисячі червінцїв 26-го жовтня, а падишах обіцяв заборонити своїм підданкам та підручникам, вчиняти набіги та плюндровання по польских околицях, а як би скоїлось що небудь таке, а турецький султан не ублаготворив польского короля, тодї польский король не повинен був того року оплачувати свого подарунку за рік. Польща поступала ся Туреччинї Поділлєм в стародавних її межах, а якби склались які небудь непорозуміння що до мира, то з обидвох боків повинні вислати мирових суддїв, а сї обпирати муть ся на сьвідчаннє старих людий; музульманські власти мусять поучуватись та покладатись на таке сьвідчаннє. Польскі воєнні люди мають право повиходити з подільских міст та фортець з семями та майном, а також з власною зброєю, не беручи гармат, що належать до фортець. Шляхта, що зостанеть ся на Поділлю (бейзаде́), перебуваючи зі своїми маєтностями під Турком, вживати ме пільг тих, що й попереду. Селяне, шляхетські піддані, платити муть хара́ч так само як і музульмане (20-50% річно зиску), або десятину, а володарі повинні через султанських комісарів прислати до скарбу усї зиски з своїх маєтків, укупі з податками, які збирати муть ся з селян, а вже з того володарям лишати меть ся відома частина. Через се вже зі шляхти не буде накладати ся нїякого особистого податку. — За виметом мечетів, що будуть по містах та замках, музульманські власти не мають права втручатись в останнї землї та оселї шляхти, що лишать ся в турецькому володїннї а всї подільскі мешканцї з синами й потомками, так само як і інші мешканцї суміжних околиць турецької держави, не підлегати муть нїяким утискам що до виконання своїх нерозумних релїґійних обрядів. Подільска шляхта не мати ме заборони виїжджати в польскі краї для своїх справ на два місяцї, але з селян нїкому не можно нї з якої речи їздити до Лехистану. Уся Україна надавалась козакам в її давних межах, а якби настали що-до меж непорозуміння, то з ними чинити меть ся так само, як з подільскими межами. Польске війско повинно було виступати з Білої Церкви та зо всїх фортець і замків України, покинувши на містї гармати та боєві припаси. Усї козаки, які були з Ханенком, мають право вернутись до дому на Україну, а самому Ханенкови не вільно їхати у ту сторону. Поляки не повинні помщатись на польских жовнїрах, так званих липках за те, що вони в часї війни пристали до Турків; Поляки повинні не перечити їм виселятись до „дому Іслама.“ Кримський хан повинен не тільки зупиняти Татар, щоб не чинили нападів на королївські землї, але навіть мусить допомагати королеви супроти єго ворогів, а король повинен не допомагати ворогам сѵлтановим, та не дозваляти кому небудь по польских краях вербувати вояків-охотників, щоб воєвати з Турками. Отака-то була бучацька умова, що польска істория залїчує до таких, які більше над усї принизили Річ Посполиту; але се був акт, яких вже не було, в якому Польща змушена була відректись льояльно від власти над правобережною Україною, що так довго вимагала незалежности від Польщі.

Склавши умову, Турки посунулись до Жванця. Падишах по містах в що й но забраному Поділлю казав лишити залоги розмаїтої кількости.[1] До Львова вирядили приказ зупинити війну. Але татарва, розбігшись залогами, ще близько місяця робила, що хотїла. Польске війско купами ганялось за татарвою, та нїчого не здолїло їм вчинити, хоть чимало сим чванилось. Сам тільки Собєський вдачно воював з ними. Козацький гетьман Ханенко також з козаками своїми доволї доладно поводивсь біля татарських загонів. Після того, як єго побито під Четвертинівкою, він стояв біля Дубна і там відбив напад турецького під'їзду, а після, 5-го жовтня побив татарський загон біля Красноброду й визволив близько 2.000 невільників. Зараз після сего біля Томашова побив Татар та так, що козаки не лишили живим нї одного Татарина. Але не самі тілько козаки та польскі жовнїри Собєського тодї побивали Татар; навіть селяне Червоної Руси злучались між собою в купи, розгоняли татарські загони та визволяли християнських невільників.[2]

По приказу султана, хан з Дорошенком, відійшовши від Львова, прибули до жванецького обозу і там знов з'явились до султана. Козацький гетьман дякував падишахови за те, що він зглянув ся над козаками. Падишах поздоровляв єго, що він збув ся Поляків і звелїв одягти єго в гаптований золотом халат. В своєму наметї верховний визір провадив з Дорошенком от яку розмову:

„З якої речи“, запитав він у гетьмана: „Ваше славне запорожське війско так поменьшало та ослабло, як порівняти з тим, що було колись?“

„Роздїлилось воно“, відповів Дорошенко: „більша частина зісталась на лївому боцї у царя, і на правому місто Київ у єго-ж.“

„А ти-б, — промовив визір: — попрохав собі у царя заднїпрянську Русь та Київ.“

„Цар не віддасть“ — відповів Дорошенко.

„Як-же так склалось, що цар придбав собі оті країни?“

Дорошенко відповів:

„На початку самі піддались, а потім відчахнулись від царя; тодї цар прислав велике війско — отодї вже не з доброї волі підлегли цареви і перебувають у него в підданстві.“

„Ото потрівайте та молїть ся Богови — відповів визір; ото як подолїємо польского короля та змусимо платити данину, тодї й Київ й заднїпрянська Україна будуть наші.“

При дворі падишаховому Дорошенко зоставив яко резидентів Петранівського та писаря Воєховича з чотирма товаришами. Султан з війском рушив за Днїстер до своїх земель, а Дорошенко за ханом на Україну. Без великих заходів Дорошенко вернув собі городки між Днїстром та Бугом, що підлягли Ханенкови; польскі жовнїри, що були по замках, відійшли собі без суперечки.

Недалеко Умани, хан з ордою рушив до Криму, а Дорошенко зупинив ся у Христинівцї. Се місто до приходу турецького тримало ся Ханенка, що попереду був уманським полковником і з усего видати, що й родом був з Умани, бодай семя єго зіставалась там. Тепер від своєї руки Ханенко постановив там за полковника Білогруда. Прочувши, що Дорошенко в Христинівцї, Уманцї зібрались на раду й розміркували, що Дорошенко тепер страшний і треба єму уклонитись. I духовні і сьвітські повезли єму на гостинець, як каже лїтописець, „скоромного й постного провіянту“ та розмаїтих напитків. Дорошенко ласкаво взяв гостинцї, але не похвалив Уманцїв за те, що підлегли Ханенкови та Полякам. „Поляки“, казав він, „наші стародавні вороги; відчахнїтесь від них, прийміть турецьку протекцию та не йміть віри тим, що лякають нарушеннєм православної віри та старих порядків.“ На останку він запросив депутатів на обід, ввічливо попрощав ся з ними і рушив до Чигирина, а через 1½ тижня викликував з Умани до себе декого між значними козаками і звелїв де кого завісити, а декого розстріляти, Ханенкову-ж жінку прислати до Чигрину. Але в Уманї перебували запорожцї, прихильні до Ханенка, — як каже оден, їх було півтора тисячи, а другі — пять сотень. Вони рушили до Білої Церкви та забрали з собою декого з Уманцїв, що лякались Дорошенкової дяки. Тодї Дорошенко вирядив до Лобеля, білоцерківського коменданта, вимаганнє, щоб він вийшов звідтіль з жовнїрами польскими, відповідно умові, що складена була з Турками. На се Лобель відповів, що він не покине Білої Церкви, поки не відбере приказу від свого короля. Після сего Лобель почав дратувати Дорошенка: він звелїв своїм жовнїрам спалити козацькі місточка Семенівку та Хвастів. Таким робом Дорошенко ще до кінця півроку з часу бучацької умови, мав уже право дорікати Поляків в зрадї та зломаню умови.



  1. В Каменцї після одних — 20.000 чоловіка, після інших 15.000, а після знов інших 10.000, в Межибожі, Барі, Язлівцї по 1.000 чоловіка, а в інших менше значних по 300. Всїляко оповідали про те різні виходцї, що в тих часах мали ролю часописий.
  2. Польскі історики визначають тодїшні побіди своїх земляків, іменно же Собєського, як щось незвичайно лицарського і вказують на перевагу татарських сил в прикладї до польских. Однак як глянути на се безпристрастно, тодї сї побіди покажуть ся не такими славними, як їх прославляють Поляки: татарські загони не держались нїякого ладу; вони мали з собою великі ватаги полонених невільників і тому не трудно було троха уладженому війску розганяти їх і визволяти з їх рук ясир.