Руіна/Гетьманованє Бруховецкого/I
| Руина. I. Гетьманованє Бруховецкого ГЛАВА ПЕРША |
ГЛАВА ДРУГА ▶ |
|
Въ осени 1663 р., вже по̂сля того, якъ Сомка и єго товаришѣвъ покарали смертею, а иншихъ Украинцѣвъ позапроваджували на Сибіръ, Бруховецкій осѣвся мо̂цно гетьманомъ на Украинѣ лѣвого боку Днѣпра. Новому гетьманови доводилося боротися съ правобережнымъ гетьманомъ Тетерею, затвердженымъ на гетьманствѣ Польскимъ королемъ. На гетьмана выбрали Тетеру ще въ сѣчни 1663 р. Съ того самого часу во̂нъ по̂дмовлявъ короля Яна-Казимира, що бъ рушивъ зъ во̂йскомъ на Украину и привернувъ зновъ до Польщѣ лѣвобережну Украину, захоплену Московщиною. Тетера бувъ чоловѣкомъ хитрымъ, честолюбивымъ и користолюбивымъ передъ королемъ и панами во̂нъ выдававъ зъ себе, нѣ бы то взявся гетьманувати за тымъ лишень, що бъ вволити королѣвску волю; боячись, що бъ зрѣкшись зъ гетьманьского уряду, не образивъ тымъ короля. Въ листѣ до короля, писаному 15. червня, во̂нъ жалкує, що гетьманованє завело єго въ лабиринтъ лиха и клопоту; во̂нъ запевняє, що все готовый зректися гетьманьского уряду, безъ жаднои для себе почести и во̂дзнаки; а доки що прохавъ собѣ во̂йсковои запомоги. Дня 25. липня Тетера вырядивъ гонцями до короля Гарадзу и Олистратенка и прохавъ короля защастливити Украину своимъ приѣздомъ, взявши на себе кермованє тымъ во̂йскомъ, котре вызначено на Украину. Того жь часу листувавъ во̂нъ и до коронного канцлєра Пражмовского, пишучи єму: „Велике князѣвство Литовске, часто має ту консоляцію, що король не во̂дмовляє єму своєю гостиною, а мы, мешканцѣ князѣвства Руского и во̂йско запорозке, вызнаємо за особливе наше нещастє, що намъ adimitur aspectus (не допускається оглядати) єго величества“. Вказувавъ Тетера ще й на те, що приѣздъ короля буде користнымъ и проти московскихъ интригъ и въ Рускому народѣ на Украинѣ по̂ддержуватиме поко̂рливо̂сть и вѣрно̂сть; бо нестало̂сть въ народѣ черезъ те й прокидається, що наро̂дъ не знає и нѣколи не бачивъ королѣвского виду. Та й спо̂лку съ Татарами приѣздъ короля скрѣпить; бо вони, якъ спостерегавъ Тетера, вже почали лукавнувати. На останку приѣздъ короля буде користный и тымъ, що тодѣ самъ король може настановити козакамъ гетьмана, самъ же Тетера выдававъ зъ себе готового зректися гетьманьского уряду.
Съ такого по̂дущуваня король Янъ Казимиръ почавъ збиратися въ похо̂дъ. Де-хто съ пано̂въ, а помѣжь ними и знаменитый державный чоловѣкъ и полководець Юрій Любомирскій во̂драювали сей похо̂дъ. Любомирскій доводивъ, що не слѣдъ запевнятися на козако̂въ и голубити надѣю на Татаръ; а коли жь рушати въ похо̂дъ, такъ треба выступити по веснѣ и задля того скликати посполите рушенє. Король не послухавъ сеи порады и навѣть посварився зъ Любомирскимъ; во̂нъ єго й до того ще не долюблювавъ, за те, що сей не промовчувавъ про лиху господарку въ скарбовому урядѣ. Любомирскій, розгнѣваный, що король не слухає єго порады, зрѣкся ити въ похо̂дъ, а король за те заперечивъ, що бъ и полкъ зо̂браный Любомирскимъ не бравъ участи въ походѣ.
Съ початку вересня король прибувъ въ Соко̂льники и огледѣвъ во̂йско. Во̂йска нарахували сорокъ тысячь: воно выдавалося красивымъ; то̂лько жь вже й тодѣ показувалася непевно̂сть, що зъ во̂йска не богацько-де-хто поверне до дому; бо въ Польщѣ, було за звычайну рѣчь, не выплачувати въ свою пору постановленои платнѣ воякамъ.
Дня 15. вересня постановлено було рушити. Во̂йско, трома во̂ддѣлами по̂шло на три шляхи: першій во̂ддѣлъ повѣвъ коронный гетьманъ Потоцкій на Тернопо̂ль: другій, по̂дъ рукою руского воєводы Чарнецкого, рушавъ на Дубно; третій, зъ Яномъ Собѣскимъ на чолѣ, простувавъ на Баръ, де мусѣвъ зо̂йтися съ Татарами, котри̂ зъ своимъ ханомъ Махметъ-Гиреємъ таборували вже на Цецорскому урочищѣ. Ханъ писавъ до короля, що хоча падішахъ и звелѣвъ єму ити зъ ордою проти цѣсаря Нѣмецкого, але во̂нъ, ханъ, дружбу съ королемъ ставить высше всего на свѣтѣ и бажає вкупѣ съ Поляками воювати Москалѣвъ, одвѣчныхъ ворого̂въ татарского народу. Самъ король ишовъ съ четвертымъ во̂ддѣломъ во̂йска, котрый бувъ подъ урядомъ Лифляндця Бокуна. Съ по̂дъ Соко̂льникъ король рушивъ на Бѣлый-Камѣнь: тутъ попрощався съ королевою; вона повернула до дому на Варшаву, а во̂нъ зъ во̂йскомъ рушивъ далѣ на По̂дгайцѣ.[1] Тутъ во̂нъ простоявъ шѣсть днѣвъ, доки полагодили перевозы на рѣчкахъ; а тодѣ по̂шовъ на Шаргородъ. Тымъ часомъ Собѣскій зо̂йшовся съ попереднимъ во̂ддѣломъ Татаръ по̂дъ проводомъ Дедышь-аги, во̂дъ котрого довѣдався, що слѣдомъ за симъ во̂ддѣломъ два солтаны ведуть 40 тысячь татарскои орды; а коли Полякамъ и сего мало, такъ прибуде самъ ханъ, зъ усею силою, яку то̂лько має по̂дъ своєю властію въ Крыму.
Дня 8. жовтня король прибувъ въ Бѣлу-Церкву: се вже була середина Украины. Тутъ ставъ передъ королемъ Тетера и полковники правобережныхъ козацкихъ полко̂въ, котри̂ були у него по̂дъ урядомъ. Помѣжь полковнико̂въ були: Ханенко, Милешко, Гоголь, Богунъ, Гуляницкій. Всѣ вони вклонилися королеви, яко своєму державцю, показуючи себе готовыми зложити за него свои головы. Всѣхъ полковнико̂въ було тринайцять. Прибула й депутація во̂дъ православного духовеньства зъ архимандритою Гедеономъ, колишнимъ гетьманомъ Юріємъ Хмельницкимъ. Передъ тымъ то̂лько що во̂дбулися у Кієвѣ выборы митрополіты: ся рѣчь справдѣ все для Украины була важною, а теперь занадто важна, коли смутни̂ обставины обгортували цѣлый край. Моральне и політичне становище народу вельми залежало во̂дъ того: куды тягтиме новый владика: чи до Московщины, чи до Польщѣ? Бо̂льшо̂сть голосо̂въ на выборахъ выпала за бѣлоруского єпископа Осипа Тукальского. Сей выбо̂ръ не подобався королю; не подобався во̂нъ и коронному канцлєрови Пражмовскому. Тетера бажавъ догодити обомъ имъ и пробувавъ во̂дхилити выбо̂ръ во̂дъ Тукальского, та не змо̂гъ нѣчого вдѣяти. Говорили, що Хмельниченко самъ бажавъ, що бъ єго обо̂брали на митрополіту. Король въ усякому разѣ жадавъ, що бъ нѣхто-иншій, якъ Хмельниченко ставъ на той часъ головнымъ святителемъ Украины. Король и зъ нимъ всѣ Поляки гадали собѣ, що такожь святителѣвъ можна буде гнути по уподобѣ, куды хочь; значить, єго можна повернути, наче зброю, на послугу польскому замѣру — завести на Украинѣ унію. На выборѣ митрополіты Тетера думавъ прислужится Полякамъ, а теперь мусивъ запевнитися, що въ духовно̂й справѣ во̂нъ не має ваги.
Въ Бѣло̂й-Церквѣ король скликавъ во̂йскову раду. На радѣ обявилися двѣ супротивни̂ порады: одни̂ радили, що бъ зъ усѣмъ во̂йскомъ впертися въ Московску державу и одвоювати назадъ лѣвобережну Украину; други̂ — запевняли, що по̂дручнѣйше вести во̂йну на днѣпровыхъ побережахъ, не заходячи далеко въ глибиню лѣвобережа. Перша порада взяла верхъ, та за неи встоювали и Тетера и ватажокъ Татаръ Дедышь-ага; сей доводивъ, що все на чужо̂й землѣ лѣпше вести во̂йну нѣжь на своѣй. Тодѣ прирадили: завести въ мѣсточку Ставищахъ магазинъ (складъ) боєвничихъ припасо̂въ. Оберегати магазинъ лишили полковника Севастяна Маховского зъ во̂йскомъ.
Гетьманъ Тетера заходжувався и козако̂въ и наро̂дъ Лѣвобережнои Украины прихилити на бо̂къ Польского короля. Дня 22. жовтня во̂нъ выдавъ універсалъ, котрымъ усовѣщувавъ лѣвобережный наро̂дъ горнутися по̂дъ Польщу, а Москвы зректися. „Днѣпрове Лѣвобереже, писавъ во̂нъ, одрѣкшись во̂дъ короля, свого наслѣдного державця и перейшовши по̂дъ высоку руку Московского царя, попало въ неволю. Багацько вже значныхъ людей скарано смертею; худобу и добро другихъ пограбовано; жѣноцтво и дѣтей позадавали въ неволю. Дочувся про се милосердный король, вашь державець: вболѣває во̂нъ надъ руиною людей своихъ и рѣшився, не зважаючи на своє здоровє, выступити проти ворога и вызволити васъ зъ неволѣ, та злучивши Украину до купы, вчинити згоду. Христіяньска повинно̂сть и мо̂й гетьманьскій обовязокъ примушують мене остерегти васъ. У короля чимала сила, и наше козацке во̂йско йде зъ нимъ; и татарскои орды приведе ханъ велику силу. Коли вклонитесь вашому королю, во̂нъ не помяне вашои провинности и лишитеся на ласцѣ у него“.
Тетеринъ зазывъ здобувъ невеликій вплывъ на Лѣвобережѣ; то̂лько мѣсточка Потоки, Переволочна та Кременчукъ поприставали до правобережного гетьмана: Тетера поспѣшивъ прибути въ Кременчукъ; але небавомъ во̂йсковый генеральный осаула Пархимъ Нужный забравъ Потоки и по̂до̂йшовъ по̂дъ Кременчукъ. Сюды прибувъ и гетьманъ Бруховецкій зъ воєводою Московского царя Кириломъ Хлоповымъ, котрый перебувавъ при гетьманьско̂й особѣ. Тетера залишивъ своихъ правобережныхъ козако̂въ въ Кременчуцѣ, самъ выбрався швидше назадъ за Днѣпро.
А король зъ своимъ во̂йскомъ дня 13. листопада переправився черезъ Днѣпро бо̂ля Ржищева. Татаре бо̂ля Триполя переплыли Днѣпро своимъ звычайнымъ робомъ, почеплявшись за хвосты своихъ коней. Тодѣ Тетера зновъ прибувъ въ Кременчукъ и вырядивъ на Сѣчь гонцѣвъ зъ усовѣщаючою грамотою. Во̂нъ нагадувавъ Запорожцямъ, що ихъ дѣды и прадѣды пробували по̂дъ рукою короля, а не кого тамъ иншого, родилися и славы добували на морѣ и на суходолѣ. Именемъ короля Тетера обѣцявъ Запорожцямъ ласку и збереженє во̂льностей, запевнявъ ихъ, що самъ во̂нъ не бажає гетьманувати и готовый передъ ними зректися свого уряду, а товариство нехай выбирає собѣ на гетьмана, кого волѣтиме. Во̂нъ обѣцявъ окремо ласку короля кошовому отаманови Сѣрку и впевнявъ, що коли перейде по̂дъ руку короля, такъ польске во̂йско выратує єго семю съ Полтавы и Поляки не попустять, що бъ за дружбу зъ ними Сѣрка, Московскій царь помщавъ єго семю.
Въ Сѣчѣ перебувавъ тодѣ съ царскими ратниками стряпчій Косаговъ: во̂нъ прибувъ туды съ ко̂нцемъ вересня. Въ жовтни во̂нъ у купѣ зъ Сѣркомъ и Запорожцями ходивъ на Татаръ и трохи-було не добувъ Перекопу; та Турки и Крымцѣ обступили єго зъ заду и во̂нъ мусивъ во̂дступити, набравши богацько бранцѣвъ. Усѣхъ тыхъ бранцѣвъ, гуртомъ зъ жѣнками и дѣтьми Сѣрко звелѣвъ повбивати. Таке хижацтво Сѣрко пото̂мъ выправдувавъ тымъ, що нѣ бы то тодѣ въ Крыму стояла морова пошесть; а Сѣркови̂ гонцѣ, котри̂ були въ Москвѣ, говорили, що жаднои пошести не було, замордували жь бранцѣвъ по во̂йсковому присуду. Сѣчове товариство було до тодѣ по̂дъ моральнымъ вплывомъ Сѣрка и всякимъ робомъ показувало свою прихильно̂сть до царя. Косаговъ въ своихъ доносахъ похвалявъ за се товариство. Отъ же инакше теперь писавъ во̂нъ, коли прийшли на Сѣчь Тетерини̂ універсалы. Воно то правда, що помѣжь Сѣчовико̂въ бо̂льшь було такихъ, що й слухати не хотѣли зазыву заднѣпряньского гетьмана, прислужника Ляхо̂въ; але жь запорозке товариство було сто̂лько ро̂жнородне, ско̂лько й нестале. Самъ Сѣрко не мавъ твердого характеру и по̂длягавъ вплывамъ. На той часъ не траплялося нѣчого такого, що бъ могло выкликати у него прикро̂сть и неприхильно̂сть до Москвы, тымъ-то тодѣ во̂нъ щиро сприявъ на руку Москвѣ. Але окро̂мъ него доволѣ було въ Запорожу и такихъ Сѣчовико̂въ, котрымъ до смаку було, що Тетера заводить мѣжь ними колотнечу. Тымъ-то Сѣрку й здавалося, що становище ватажка царскихъ ратнико̂въ на Сѣчи небезпечне. „Прийшла, здається, моя остання година, писавъ батькови Косаговъ; мабуть вже менѣ не вертатися до дому и не бачити тебе! Коли черкаски̂ мѣста по̂ддадуться королю, то й Запороже туды-жь поверне; отодѣ менѣ зъ Сѣркомъ буде тутъ матъ!“ Московске во̂йско, що було съ Косаговымъ: ратники, жовнѣры, рейтары и Донцѣ, по своєму звычаю, стали втѣкати. Втѣкали вони, якъ доносивъ Косаговъ, не во̂дъ голоду, а съ переполоху; бо ходила поголоска, що Поляки, Татаре и „черкаски̂ зрадники“ хочуть ити на Сѣчь. Втѣкала така сила, що съ Косаговымъ лишилося 200 чоловѣко̂въ Москалѣвъ.
Хоробрый и вѣрный Сѣрко зумѣвъ спинити на часъ рухъ товариства и напутити єго на стежку користну цареви. На щастє Косагова, прибули до него Калмыки, запекли̂ вороги Крымцѣвъ, и все готови̂ по̂дпомогати того, хто воює зъ останними. Дня 6. грудня Сѣрко зъ Запорожцями, а Косаговъ съ Калмыками зновъ рушили на Татаръ; мѣркуючи, що тымъ вони не допустять хана по̂дпомагати Полякамъ. Запорожцѣ попалили де-ко̂лько татарскихъ авло̂въ (сѣлъ) коло Перекопу, вызволили зъ неволѣ бо̂льшь ста Украинцѣвъ и Москалѣвъ бранцѣвъ, а 16. грудня розбили Перекопску орду. Въ сему бою полягли керманичь орды Карабчей, єго братуха, єго небо̂жь, єго писарь и скарбничій. Споконвѣчни̂ вороги Крымцѣвъ, Калмыки, озвѣрившись, кололи всѣхъ и не давали нѣкого брати въ полонъ живцемъ. Ся побиванка тымъ бо̂льшь наробила славы, що въ Сѣрка було лишень 90 сѣчовико̂въ, а въ Косагова, окро̂мъ Калмыко̂въ, 30 Москалѣвъ та 60 Донцѣвъ; а Татаръ билося зъ ними близько тысячи.Найважнѣйшимъ добуткомъ сеи побѣды було те, що ханъ Крымскій довго по̂сля того не во̂дважувався рушити зъ ордою на Украину запомогти королю, а пильнувавъ вартувати на по̂вночи татарски̂ житла во̂дъ нападу Запорожцѣвъ и Калмыко̂въ.
Польскій король мавъ замѣръ, що бъ по̂сля переходу черезъ Днѣпро, брати Кієвъ, та мусивъ лишити сей замѣръ. Кієвъ на той часъ бувъ саме крѣпке мѣсто, тымъ то тратити на него часъ було не наруку Полякамъ: вони голубили надѣю, що коли заберуть увесь край, то Кієвъ и самъ по̂ддасться. На лѣвому боцѣ Днѣпра Поляки не зустрѣчали проти себе московского во̂йска: чутно було, що Ромодановскій таборує десь далеко: гадали вони, що Ромодановскій, чоловѣкъ великого розуму, а умысне бъ то выдає зъ себе мамлѣя и чоловѣка мало тямучого въ во̂йсковыхъ справахъ; а на думцѣ справдѣ у него рахуба хитра и дуже певна. „Сей Москаль, гадали собѣ Поляки, спостерѣгъ, що Полякъ палкій, займеться швидко, мовь солома и швидко згорить, а огню лишить по собѣ омаль; тымъ-то Ромодановскій не рушає зъ мѣсця, а вырядивъ по бокамъ во̂ддѣлы, що бъ у насъ однимати живно̂сть; отъ мы бъ въ чужинѣ голодували!“ Бруховецкій навпаки: высылавъ съ по̂дъ Кременчука жалобы въ Москву на Ромодановского, обвиновануючи єго, що во̂нъ не кориться царскимъ наказамъ и не поспѣшає зъ во̂йскомъ боронити Украину; цѣлу осѣнь державъ во̂йско нѣ бы готовымъ до походу, а якъ по̂шла чутка, що король переправляється черезъ Днѣпро и йде на Лѣвобереже, такъ Ромодановскій, мовь умысне, пустивъ своихъ ратнико̂въ по домо̂вкамъ. Ромодановскій не бувъ справдѣ такимъ стратеґою, за якого вважали єго вороги, та, одначе жь, не було за нимъ и такои вины, яку зводивъ на него Бруховецкій: во̂нъ чинивъ свою справу, докладно корячись царскимъ приказамъ. Ратнико̂въ во̂нъ пустивъ зъ Бѣлгороду по домо̂вкамъ на цѣлый мѣсяць, бо такъ єму велено було царскимъ приказомъ: коли жь прочувъ, що польске во̂йско преться на Лѣвобереже и одержавъ новый приказъ, такъ заразъ роспустивъ гонцѣвъ скликати ратнико̂въ назадъ, а до Бруховецкого вырядивъ зъ во̂ддѣломъ во̂йска свого товарища Петра Скуратова и обѣцявъ гетьманови, що и самъ рушить до него на помо̂чь заразъ якъ то̂лько зберуться ратни̂ люде. Ромодановскій слухавъ свого уряду, котрый тримався давного московского звычаю: роспускати по домо̂вкамъ во̂йско, коли не видко поблизу нѣякои небезпечности. Зъ сего часто поживлялися вороги, несподѣвано нападаючи на Московску державу.
Не задовольнився Бруховецкій приходомъ Скуратова и писавъ въ Москву що бъ звелѣли Ромодановскому и Петру Шереметеву ити зъ своими выручати Лѣвобереже; бо во̂нъ, гетьманъ, съ Хлоповымъ и Скуратовымъ все таки не въ силѣ выйти проти Поляко̂въ.
- ↑ Мѣсто повѣтове бо̂ля рѣчки Коропця въ Галичинѣ.