Сад/Сад
| Сад Сад |
Калейдоскоп ▶ |
|
Коли тепер у моїй уяві встає сад, що в нього старезна веранда виходила дерев'яною різьбою похилих поручнів, сад, оточений високим парканом, де з щілини можна цілими годинами спостерігати крамничку напроти, свиней серед запорошеної вулиці повітового міста та випадкових подорожніх, — він малюється мені безмежно великий, глибокий у мудрості старезних лип та крислатих кленів. Пташиний галос у ньому не змовкає від світанку до заходу, сповнюючи бур'янові нетрі й зворушуючи буйне мереживо гілок таємним незбагненним життям.
Пташиний галас був і в дідовій кімнаті, але тут на літо лишалися самі канарки. Дід вечорами розкладав пасьянси, наспівував під вуса якоїсь далекої пісні й підморгував мені ласкавими блакитними очима крізь блискучі окуляри. З дідом було легко й приязно. Життя, здавалося, розкладається картами правильно й нехибно. Спокій такий ішов від його далекої пісні, від блакитних очей, від блискучих окулярів. Але це вечорами — вдень був сад, сповнений тривогою таємниці.Край саду, де єдине овочеве дерево — сухотна дичка чорною примарою заломила посохлі руки, де крізь мереживо її хворих гілок розлягався діл, укритий баштанами й городами, тут, на майданчику збиралися всі діти. Мені здається тепер, що їх було дуже багато, а ще пригадується — всі були старші від мене. Десь осторонь дорослі діти акцизного урядовця, що теж тут жив, грали в крокет, але нас туди не пускали. Ми гуляли під дичкою. Гулянки вигадувала найстарша з нас — кучерява Катря з синіми очима, дівчина деспотична й криклива. Так вона завжди була за Ручай — найцікавіша роля в грі її власної композиції. Хтось, за чергою, підходив до неї, благаючи:
— Ручаю, Ручаю — дай водички!
— На що тобі водичка?
— Водичка, Ручаю, щоб жити.
— На що тобі жити?
— Жити, Ручаю, щоб не вмерти.
— Піймай мене!
А піймати її ніхто не вмів. Піймати її не можна було.
До гри мене майже ніколи не приймали. Я злазив на зеленого ослона, й бовтаючи ногами, спостерігав інших, глибоко дивуючись із мудрих слів нескладної гри, а навколо сад розкидав свої літні обійми й дзвонив пташиною жагою.
А ще серед дітей була Льоля. Мати її багатим дітям шила платтячка. Льоля несподівано з'являлася серед гри й гостро, визивно дивилась на присутніх. Мала вона довгасті зелені оченята, що завжди світили іскорками чи то радости, чи гніву. Рухлива була й рвачка. Слова сипалися з її зігнутих, ніби в посмішку, вуст так швидко, як і швидкі рученята в неї були, що рухи їх мали доповнювати її мову. Вона з'являлася несподівано й довго мовчала. Тільки сердито поглядала на веселі забавки інших. Коли ж її помічали й зустрічали кепкуванням, вона спускала долі довгі шовкові вії, але тільки на мить. Далі оживала й, розводячи рученятами, сповіщала:
— А мені тьотя червону стрічку купила.
— Ану ж, покажи, — войовничо виступала скептична Катря, й навколо, мов горобці на тік, сипалося:
— Покажи, покажи.
Льоля виступила в бій, вона не здасться відразу. Оченятами, зеленими, як у лісової тваринки, креше навколо ненависть.
— Мама сховала в золоту скриньку.
— У золоту? — У скриньку? — Чули? Її мама має золоту скриньку!
— Має. Татко заробив учора сто рублів і ще сто заробить.
На мить усі вщухли. На мить кільканадцятеро оченят з повагою дивляться в одкрите зело її гордого зору… Але раптом Катря скрикує:
— Онде її мама білизну розвішує, — і кидається блискавкою туди. Тихо стоїть Льоля серед мовчазної дитячої юрби, спокійно й гордо чекаючи неминучого присуду. Але Катря вже мчить назад. Біжачи, ще здалеку вона вигукує:
— Твоя мама сказала, що знову тебе навколішки на горох поставить. Брехуха погана ти! Геть, ми з тобою не гуляємо!
Льоля мовчки повертається, вона гордо й поважно проходить повз усіх нас і аж дійшовши бур'янів, під нестримні вигуки: „бре-ху-хо, бре-ху-хо!“ — кидається бігти, бігти…
Коли тепер я згадую пташиний літній сад, здається тіні між товстелезних дерев залягали сині-сині. У торішнім сухолисті мурашки й москалики сновигали, творили своє нескладне й мудре життя. А між тим нескладним і мудрим, між перехрестям синіх тіней, пташиних зльотів і дитячого гамору, — станув перед мене живий сумнів, як перша мука.
— Бабко, — спитав я, коли вона, добра й старенька, ввечері вкладала мене до ліжка, — а чого Льоля завжди бреше?
Від свічки по хаті нервово стрибали хаотичні акорди тіней. Вони чіплялись за грубу, що своїм виступом нахабно порушувала правильний прямокутник стелі.
— Льоля бреше, бо вона погана… а ти гарний хлопчик і ніколи не брехатимеш. От засни, я тобі затра яблучко…
Тіні стрибали, з тріскотом миготіла свічка. Бабка щось латала. Я вдивлявся з танець тіней по стінах, я довго заснути не міг, я з жалем думав про погану зеленооку Льолю, а на стіні дьзобасті, червоні чортики підморгували мені, кривили, дразнячи, обличчя, показували язика.
Вона погана, але вона сама. І глибоко десь невиразний інстинкт, синій, як тіні в саду, тягнув мою уяву й думки до Льолі, оганьбленої й караної…
— Бабко, а то боляче на горох навколішки?
— А ти ще не спиш? Звісно боляче. Та тебе ж ніхто не поставить, бо ти слухняний і не брешеш. От спи лише!
Який мені, який мені жаль був, що я слухняний, що я не такий, як вона!
Коли з дідом вертали з базару, несподівано насунули руді й кошлаті хмари. Вітер погнав небрукованими вулицями їдкий пісок і першу прозолоть осіннього клену. Дід купив два щиглики й чижа. Я ніс їх у маленькій, дерев'яній клітці й вони з жаху трепихалися під моїми руками. А під ноги, а взустріч летів кленовий лист і пісок бив у обличчя.
На воріттях нас зустріла Льоля. Її зелені оченята з-під волошкової хусточки заздро спинилися на клітці.
— А в мене папуга є, — ледве чутно прошепотіла вона. Вітер розмаяв її простеньке платтячко. Я не перечив. Як міг я перечити, коли кожна вигадка її зеленоокої уяви співзвучно зростала в моїй на прекрасні леґенди? Як міг я перечити їй, що нічого не потребувала, бо мала все, що тільки но забажає червоного й золотого їй, що радісно й гордо про те червоне й золоте всім оповідала мимо глузувань, лайки, кари?…
— Я люблю твого папугу… він балакає? — запитав я після довгої мовчанки.
— О!.. — Вона розвела своїми блідими рученятами й зелені очі засвітилися фосфоричними вогниками…
Вона б розказала мені дуже багато, але сипнув рясний дощик, прибиваючи до землі розбещений золотий лист і порох. Ми розбіглися на різні боки.
Дідова хата сповнилася пташиним щебетанням. Він, високий та суворий, задумано стояв серед хати, хусточкою протираючи шкельця окулярів, а я зліз на лутку і, дивлячись на бурхливі дощові потоки, що раптово вкрили, скільки оком сягнути, спорожнілу вулицю, — мріяв про такого великого й гарного папугу.
У хаті щебетала пташня, щось наспівував за моєю спиною дід, а за шибами скаженіли ринви.
— Слухай, — обізвалась із свого ліжка моя сестричка. Помовчала й ще кілька разів гукнула. — Ти спиш уже? — Промовила трохи недовірливо, але вже більше до себе.
— Спи, спи, — десь із глибини перебила її бабка, — спить і добре, — вже не рано…
Я не спав… Але хіба міг я обзиватися, коли я був зовсім не тут, зовсім не з ними… Голову я вкутав ковдрою щільно-щільно й у цілковитій, глупій темряві, притиснувши коліна до грудей, розкошував своєю самотою.
Я зовсім був не тут: адже я вислизнув з ліжка й повз діда, що розкладав довічні пасьянси, повз дрозда, що заклопотано перелітав з дверей на лямпу, а з лямпи на двері, через старезну веранду з дерев'яною різьбою похилих поручнів, — нишком добувся до саду, сповненого таємниць та тривоги.
У розкошах пожовклих бур'янів я мав непомітний хід під землею, де, нікому не знані, тяглися безмежні переходи чорних печер. Тут є все — і ліжко, і столик, і коптюча лямпа, що навколо роздає довгасті кола жовтого світла…
Тут, непомітно для всесвіту, таємно від денного світла, живемо ми з Льолею. Я вкладаю її спатки до ліжка… Ні, — вона вкладає мене, вона сідає поруч, до моїх рук кладе свою — тонку, перлямутрову й холодну, та швиденько говорить про червоне й золоте…
Тут можна говорити про свою таємну радість, і мати не ставитиме її навколішки на горох. Край столу в стіні ми маємо чарівний крантик, і коли його відкрутити, з нього посиплеться все, чого зажадаєш — довгасті медяники, зеленуваті шкляні яєчка, олив'яні салдатики, метелики й пташки… Тепло й любо. Весело й затишно.
День був золотого сонця. Воно не гаряче, але яскраве, блукало між оголених дерев, розчиняючи на самоцвіти решту гарячого листу, й нишпорило стежками, шепотливими й сухими.
Ще з їдальні я почув вигуки й крики дітей, що галасували десь у саду. Не допивши свого молока та вибігши на ґанок, я зразу зрозумів усе: стежкою, що вела до нашої покаліченої дички, бігла Льоля. Її обличчя зашарилося червоними маками, а очі сповнені були гнівними слізьми. А здалеку, з-за кущів зойкало й лунало:
— Бре-ху-хо!
Я кинувся наперед, я перейняв її біля хвірточки, що вела до двору.
Вона спинилася й сміливо, з погордою глянула перед себе, але не на мене дивилися її хризолітові оченята… Вони слали зір у якусь незнану, повз мене, далечінь.
Я відчув, що треба щось сказати, що треба чимось скріпити нашу таємну спілку, осторонь тих, що кричать. Я ступив крок наперед і торкнувся її плеча. Чогось стало лячно й ніби соромно. Я відчув, що почервонів, почервонів так, що якась куля твердо підкотилася десь із середини й стиснула горло, а на очі наверталися пекучі сльози. Щоб не дати їм сплисти з очей, став дивитися вгору, в глибоку блакить осіннього неба, й пам'ятаю, — білі голуби високо-високо маяли сріблом, мов клаптики паперу за вітром…
— Чого тобі? — перебила вона моє вагання…— Ти… підземна, — видушив зрештою я.
Вона раптом, немов дика тваринка, одскочила крок назад і… плюнувши мені в обличчя, зникла за зеленою хвірточкою.
— Брехухо! — в нестямі кинув я їй навздогін…
Коли, одридавшись досхочу в пожовклих розкошах лопухів та бур'янів, я лежав горілиць і бездумно дивився в неосяжну блакить осіннього неба, я раптом відчув, що безмежно великий сад, глибокий у мудрості старезних лип та крислатих кленів, тисне на мене невимовною вагою…
Р. 1927. Київ.
——————