Чотири казки/Свинська конституція
| ←Історія кожуха | Чотири казки (1918) Свинська конституція |
Завантажити у  •  •  • 
|
Отсе оповіданє — не моя духова власність. Я чув його в Збаражі, в східній Галичині, від старого селянина на прозвище Антона Грицуняка, що оповідав се на народнім вічу. Грицуняк, се дуже цікава поява, один із не многих живих іще[1] недобитків того племени оповідачів і бандуристів, що складали старі думи про діла і пригоди козаків Грицька Зборовського, Кішки, Безродного, Андибера, про битви Хмельницького з Ляхами і про траґічну втеку трьох братів із Азова, і співали-промовляли їх заслуханому козацькому війську. Його зверхній вигляд зовсім непоказний; се простий собі сивий дідусь, одягнений не пишно, а навіть бідно, не надто високий, сухий, з лицем поораним трудами житя, але повним виразу, з чорними, блискучими очима. Він не виріжняється нічим із юрби селян, рідко вмішується в розмову і на перший погляд не виявляє інтеліґенції висшої по над звичайний рівень галицького селянина. Розуміється, він не вміє ані читати, ані писати.
Кілька хвиль перед початком віча розмовляв я з кількома знайомими селянами. Грицуняк наблизився до нас, нас представили одного одному, ми обмінялися кількома словами і розійшлися. Мої знайомі, переважно молоді селяне, що покінчили народні школи і пильним читанєм книжок розширили свою освіту, не могли мені нахвалитися Грицуняка за його незвичайний бесідницький талант і за те, що він один із немногих людей старшого поколіня, душею і тілом прилучився до радикального селянського руху.
Не диво, що був дуже цікавий на його промову. Але віче розпочалося, точку за точкою денного порядку обговорювано і залагоджувано, а Грицуняк не зголошувався до слова. Аж при остатній точці денного порядку, де заповідали ся “внески і інтерпеляції”, виліз якось нерадо і очевидно піддаючися намовам знайомих. Якийсь рух і шепіт пройшов по залі, коли його фіґура показалася над збором, і всі зібрані, котрих було звиш 600 людей щільно напханих у недуже великім підсіню, затихли хоч мак сій.
— Та, коли маю говорити, — промовив Грицуняк зовсім поважно до тих, що стояли найблизше него, — то мушу мати папір перед собою. Я то, по правді, неписьменний, але свої нумери знаю, і без паперу не вмію говорити. Нехай се буде хоч би лише податкова книжечка.
Грімкий сміх привитав сю першу Грицунякову заяву. Один із тих, що стояли найблизше него, подав йому картку незаписаного паперу. Грицуняк узяв його в обі руки і держачи перед собою, немов читаючи з него почав свою промову таким монотонним, співучим виголосом, немов наслідував сільського школяря, що починає читати “по верха”. Пізнійше його виголос значно оживився, не виходячи про те з тону ритмічної, ніби біблійної прози. Що хвиля ціле зібранє переривало його оповіданє грімким реготом, але бесідник навіть вусом не моргнув; навпаки, при ненастанних вибухах загальної веселости його лице набирало чим раз поважнійшого, навіть понурого виразу, поки при кінці не дійшло до повної, деревляної апатиї, котрої гумор і іронію виявляли тілько незвичайно блискучі очи під навислими бровами.
— Слухайте, братя, яку то я розмову мав недавно з одним моїм старим приятелем. Приходить, бачите, до мене мій приятель і ровесник, що ми з ним уже давно не виділися. Привитали ся ми, як Бог приказав, а я й питаю його:
— Ну, старий приятелю, як же ся маєш? Як тобі поводиться?
— Богу дякувати, маюся не зле і поводиться мені добре, — він так до мене.
— Ну, се гарна новина, — кажу, — і я дуже рад би знати, якого то ти такого добра зазнаєш?
— Якого добра? Ну, се не тяжко сказати і ти сам се знаєш.
— Ні, ні, так ти мені не викрутишся, — сказав я до него. — Мусиш мені докладно сказати, що тобі за добро таке притрафилося.
— Ах, приятелю, — відповів він, — хибаж се не добро, чого ми, Богу дякувати, дожили? Подумай лише: панщини від коли вже не робимо, перед законами всі рівні, чи пан чи хлоп, ну, тай конституцію, спасибі їй, маємо.
Він так богато наговорив від разу, що при остатнім слові йому не стало духу.
— Еге любий друже, — мовив я, — се справді дуже гарні річи, про які ти тут наговорив, тілько знаєш, не треба придивлятись їм надто з близька.
— А то чому?
— А тому, що вони так, як ті крамські хустки — пускають фарбу, а та фарба потім брукає пальці чоловікови.
Мій приятель не міг того зрозуміти, і для того я мовив до него далі:
— Бачиш, любий приятелю, се щира правда, що ми тепер уже не мусимо робити панщини. Але чи не схотів би ти пригадати собі троха докладнійше, як то тоді бувало, а як у нас тепер?
Мій приятель не міг пригадати собі те так докладно, то я мусів троха підратувати його своєю памятю.— Не правда? Тоді кождого дня скоро рано ходив панський атаман по селу від хати до хати, стукав костуром до дверей і кричав: “Ей ти Йване, Грицю, Семене, ану, на панщину, бо будуть буки в роботі!”
— Ая, ая, так було тоді, — сказав мій приятель і мимовільно почухався в таке місце, де його в тій хвилі зовсім не свербіло.
— А якжеж нам тепер? Атаман не ходить уже з костуром по селу від хати до хати, се правда. Але що робить хлоп? Ось я тобі скажу, любий приятелю. Хлоп устає з доброї волі рано-ранісінько, бере курку або пів копи яєць і йде до того самого атамана — тепер він називаєся “пан ржонца” — кладе перед ним свій дарунок і просить його “клінне вашеці”, щоб позволив йому вийти робити панщину на панськім лані. А коли прийде без подарунка, то пан ржонца дасть йому в карк і полишить йому ласкаво свободу — вмирати з голоду.
Мій бідний приятель не здобувся нічим відповісти на ті слова, а тілько зітхнув тяженько і похитав головою.
І перед законом ми рівні, — так говориш, любий приятелю, — се я так до него балакав далі. — Мусить бути й сьому правда, хоч я доси якось не міг того добачити. Коли прийду до пана старости або до пана судії, або навіть до автономічного виділу повітового, то все ще чую те саме, що й перед 1848 роком: “Чекай, хлопе! Геть відси, хлопе!” А коли я раз попробував бути премудрим і покликатися на свою рівність перед законом, то дістав позаушника такого цупкого та дзвінкого, як із за атаманських часів. А от погляди ти, як прийде до канцелярії пан дідич, пан державця або хоч би простий пан арендар, то його ніколи не заставлять чекати на дворі, але зараз просять сідати і поводяться з ним так чемненько, так делікатно!… Ну, таку саму рівність мали ми й перед 1848 роком!— Але тоді були буки! — докинув мій приятель і знов мимовільно почухався в те місце, де його не свербіло.
— Правда твоя, — відповів я йому, — тоді були буки, а тепер повигадували дещо таке, що зовсім стане за буки. І ще може й з підсипкою. Ось послухай, що сказав один мій сусід до пана старости. Бачиш, мого сусіда, преспокійну собі людину, підкусило щось поїхати до Відня, — знаєш, із тою великою депутацією, що їздила до цісаря скаржитися на ті кривди, які терпів нарід від Баденього. Ну, а по тім знаєш — та депутація вислухала що вислухала у Відні, а як вернула до краю, то всіх бідних депутатів почали тягати на протоколи і карати. То й мого сусіда не минуло се добро: пан староста засудив його на 50 римських грошевої кари. То мій сусід як вислухав той вирок, тай зібрався на відвагу тай каже: “Пане старосто — каже — я бідний чоловік. Коли я вже допустився того великого злочину і їздив до цісаря скаржитися на ясновельможні соймові вибори, то що вже діяти, я готов приняти за те справедливу кару. Алеж бо моя жінка і мої діти в тім моїм злочині нічогісінько не винні, то за щож ви їх караєте? Карайте мене самого, а не їх. Адже коли ви накладаєте на мене таку грошеву кару, то аби стягнути ся на неї, я мушу продати свою остатню корову і ще й остатню свиню і ота кара гірше впаде на мою челядь, ніж на мене самого. Тож прошу вас, вельможний пане старосто, чи не моглиби ви зробити мені ту велику ласку і перемінити мені ту грошеву кару на буки? Я, Богу дякувати, хлоп сильний і здоровий. 50 буків ще якось витримаю, але 50 римських грошевої кари, того бігме не витримає моє бідне господарство”. Так говорив мій бідний сусід до пана старости, але пан староста не вволив його волі, бо, мовляв, ми тепер перед законом усі рівні, буків нема, а що велять заплатити, те заплати, хоч із коліна вилупи. І мій бідний сусід жде тепер леда-день урядової екзекуції та грабежу на все своє добро, бо тої грошевої кари не заплатив і доси. Ну, і щож ти скажеш, любий приятелю, про ті новомодні буки, які замість певної одної части тіла бють цілого чоловіка і ще й усю його сімю?
Мій приятель знов не здобувся ні на яку відповідь, а тілько зітхнув тяженько.
— І конституцію маємо також, — почав я по короткій мовчанці знов говорити до свойого приятеля, — ая, маємо! Кажуть вона дуже гарна і препишна. Ти бачив її коли, любий приятелю?
— Бачив? — здивувався мій приятель. — На папері, в книжці друковану бачив, чому ні?
— Е ні, я не про паперову говорю, — відповів я, — а про правдиву, таку, як вона виглядає по самій правді. Бачив ти коли сю дійсну, живу конституцію?
— Як жеж її можна бачити? Аджеж усі ми жиємо в ній, відчуваємо її…
— О, так, відчуваємо її, се ти правду сказав. А ось я бачив її на власні очи і хочу тобі се оповісти. Їду ото я раз зі своїми двома синами до Тернополя на ярмарок. Перед нами їхав не знайомий мені господар з жінкою. Чоловік сидів на переді і поганяв кіньми, жінка сиділа з заду на сидженю, а між ними, обстелена соломою і добре звязана лежала здорова, годована свиня, що її везли до міста на продаж, і спокійно вистромила з воза свою клапоуху голову. Приїжджаємо до Тернополя, переїжджаємо через рогачку, аж тут, ади, коло рогачкової будки сидить підстаркуватий панисько, має в руці блискучий ніж і курить люльку на довгім цибусі — от такім довгім! Скоро тілько побачив віз із свинею, зараз зірвався з лавки і крикнув як з бодні:— Стуй, хлопє!
Господар зупинив віз, а панисько з ножем наблизився до них.
— Що тут везеш на возі? — запитав він остро.
— Свиню, проше ласки пана, — покірно відповів господар.
— Та я й сам бачу, що се свиня, але як ти везеш її? Га! Чи не бачиш, що бідній худобині від посторонка геть попухли ноги? А ти лайдаку, а ти непотрібе, чи ти не знаєш, що не вільно так мучити бідну скотину?
Сеє мовлячи панисько наблизився до свині і своїм ножем розтяв на ній посторонки так шпарко, що в поспіху покалічив свинячі ноги.
— Марш на поліцію! Мусимо тебе покарати як слід! — кричав невмолимий панисько і свинячий освобідник.
Хлоп сидів переляканий, як задеревілий на возі; він почав було випрошуватися у сердитого паниська, але де тобі, сей ані слухати не хоче! Але хлопова жінка була, видно, догадивійша. Вона зміркувала, як спекатися біди. Поки там її чоловік перемовлявся з неподатливим паном, вона витягла з за пазухи червону хустину, пошпорталася в ній якусь хвилю, видобула завязаних 20 крейцарів (вона певно два дни гірко робила і голоду намлілася, поки заробила їх!), втиснула їх неподатливому паниськови в жменю і почала тоді й собіж просити його разом із чоловіком. Аж тепер неподатливий панисько по троха змяк і промовив:
— Ну, сим разом ще вам дарую і пущу вас вільно, але памятайте собі се, доки житя вашого.
Підчас тої пригоди я зі своїм возом відїхав був троха наперед, але казав хлопцям затримати віз, бо хотів побачити, який буде конець тої справи. Почекали ми добру хвилю, поки господар зо свинею знов проїхав попри нас. Але порядок на возі був уже тепер зовсім не той, що вперед. Жінка сиділа на переді і поганяла кіньми, а чоловік сидів із заду і обома руками держав свиню, обнявши її за шию. А свиня, увільнена з посторонків, стояла тепер на возі просто, роззиралася на всі боки, кождої хвилі полохаючися перед кождим новим предметом, кождої хвилі готова до скоку. І не довго тревало, аж ось надїхала блискуча панська четверня: коні чвалали, дзвоники теленькали, фірман луснув з батога… Свиня перепудилася страшенно, кинулася і вискочила з воза. Господар, що держав звіря за шию, був очевидно слабший від него і також вилетів з воза і впав так нещасливо, що розбив собі до крови лице о камінь, а свиня в ноги! Аж мої хлопці посхапувалися з воза, дігнали її і помогли господареви пішки завести її на торговицю. От так то, друже мій, виглядає у нас свинська конституція!
Але се ще не все.
По полудні того самого дня вертав я з Тернополя — так завчасу, щоби на ніч заїхати до дому. Наближаємося до рогачки, а там усе ще сидить той сердитий пан з блискучим ножем і спокійнісінько пакає собі люльку на довгім цибусі. Повів я очима по передміських полях, аж бач, геть далеко на гостинці йдуть два чоловіки в хлопськім убраню і рівним кроком наближаються до міста.
— Ну, ті певно довго служили при війську, — подумав я собі, — і так там твердо навчили ся “słoma-siano”, що й тепер іще, на старости літ, держать крок і машерують рівно в ґліді.
Але коли вони вчинилися до нас троха близше, побачив я за ними щось чорне, а по над їх головами, щось блискуче, ніби довгий огнистий язичок. То вже не треба було великої премудрости, щоб виміркувати, що се шандар. А коли надійшли ще близше, то я почув при кождім їх кроці таку тихеньку музику: дзінь-брязь! дзінь-брязь!
— Ага, подумав я собі, — ось у чім тут штука! Ось чому вони так остро крок тримають і так рівно машерують у ґліді! Але чекай но ти, пане шандаре! Нехай но ти надійдеш до рогачки! Нехай но ти з тими бідними, так болюче до купи скованими людьми покажешся на очи сердитому панови з блискучим ножем, — там то ти пізнаєш, як то можна так мучити хрещене сотворінє!
І я вже трепещав у душі, щоби сердитий пан при рогачці з надто великого поспіху при розбиваню кайданів, якими сковані були ті нещасні, не покалічив так і їх рук, як покалічив був свинячі лаби. Не менше цікавий був я й на те, як то накинеться сердитий пан на нелюдяного шандаря і як поведе його на поліцію. Але на моє превелике диво нічогісінько подібного не сталось. Два сковані чоловіки і шандар спокійнісенько перейшли через рогачку і пройшли по при сердитого пана. А сердитий пан не то щоб остро накинувся на шандаря, але де там! устав і поклонився йому дуже чемненько, а я з от таким носом поїхав до дому. Так от тобі, любий приятелю — закінчив я свою розмову, — так виглядає хлопська конституція. Хлоп мусить завидувати простій свині.
Бурливі оплески, що зірвалися по тій промові, тревали досить довго. Коли втихли, старий Грицуняк додав:
— Вибачайте, мої любі, я властиво повинен був сказати вам се при точці “причини еміґрації”, але думаю, що й тепер воно ще не за пізно.
І з сими словами він зліз зі стола.
——————
- ↑ Він умер 29 марта 1900 р.
|
Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі. Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1925 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |