Синьожупанники/II. Ґенерал фон Гофман і Ковель
| ◀ I. Як повстала частина Синьожупанників? | Синьожупанники II. Ґенерал фон Гофман і Ковель |
III. Синя дивізія в Києві ▶ |
|
Негайно по мойому приїзді до квартири покликано мене до комнати начальника східньо-німецького фронту ґен. фон Гофмана. Стрінув мене ґенерал з лагідним обличчям, з виглядом боєвої людини. Взагалі його постать представляла стрункого, енерґійного старшину. На грудях мав найвище військове відзначення, залізний хрест.
Несподіване було для мене те, що він промовив в російській мові. По офіціяльнім привитанню, почалася між нами щира розмова, як двох ґенералів двох різних армій. Від нього довідався я про те, що він вже в японсько-російській війні був німецьким військовим аґентом при армії японського ґенерала Кавімуре. Тут теж він мав нагоду стрінутися з одним із більших боїв, в якому я брав участь, і в якому я одержав найвище військове відзначення, хрест св. Юрія. Ґен. Гофман знав теж і про мій бій під Березинами, де я по завзятій боротьбі дістався до німецької неволі. Він з признанням говорив про ті два мої бої. А я зі сумом відповів:
— Так, ви пане ґенерале хвалите мій бій під Березинами, який всеж таки скінчився для мене трирічним полоном. А мої побідники ґенерал фон Ліцман і Шефер Баядель кермують сьогодні німецькими арміями.Ґенерал фон Гофман махнув рукою і сказав:
— Що там ґенерали Ліцман і Баядель, яка доля тепер перед вами отвирається, то вони про таке навіть і не мріють.
Мене ті слова ґенерала здивували. Я не знав, до чого він те говорить. Щойно пізніше, в Києві, я дізнався, які пляни готовили німці у відношенню до моєї особи. Але про те напишу пізніше.
— Звичайно — відповів я ґенералові — для мене в Україні отвирається дорога на пост начальника дивізії, а пізніше може й корпусу.
— В Україні тепер розвиваються такі події, що вони вас, як видатнього старшину й орґанізатора, можуть висунути на високе становище.
Тут ґен. Гофман широко розказав мені про останні події в Україні, а зокрема по Берестейський мир, якого душею був він сам. Він зясував ті всі переспективи в молодій Українській Державі, яка вступила Берестейським миром на світову арену.
Врешті фон Гофман заявив мені отверто, що він до Берестейського миру був беззастержним русофілом, а про Україну, як про державну одиницю, він ніколи й не думав. Щойно Берестейський мир, а головно стріча з двома світами: московським і українським, перехилила його симпатії цілком на сторону України. Він побачив скільки Україна культурою і живучою силою перевищає Москву. Згадуючи про сучасний хаос в Росії, ґен. фон Гофман заявив, що доля Росії лежала в його руках.
— Чому? — спитав я.
— В Москви мали ми свойого військового аґента. Він, зараз по більшовицькому перевороті, надіслав до мене телєґраму, щоб я, як командант східнього німецького фронту післав до Москви один полк наших жовнірів і большевицька революція буде зліквідована. Наш військовий аґент, людина здібна, є добрим знатоком російських відносин. Його зазив мав дійсно надійні підстави. Відносини в Москві були такі, що ми могли дуже легко опанувати Москву, наставити вигідну нам владу й у той спосіб цілковито зліквідувати наш східний фронт. Я, розуміючи думку й пляни нашого аґента, зараз же звернувся телєґрафічно до канцлєра Німеччини Ґеорґа ф. Гертлінґа, подаючи йому пропозицію нашого військового аґента в Москві. При тім додав я, що можу вислати не тільки полк, але цілу дивізію. Нажаль дістав я від канцлєра відповідь, що того не потрібно робити, бо це не лежить в нашому інтересі. От бачите, пане ґенерале, як прогайновано прекрасну нагоду. Про те я переконався іменно на Берестейському мирі, де стрінувся з тими більшовиками, яких ми могли в зародку зліквідувати.
— Яке ваше враження з Берестейського миру? — спитав я фон Гофмана.— Дуже гарне відносно української делєґації, не дивлячися на молоді літа поодиноких делєґатів, що було одинокою їх хибою. Натомість надзвичайно прикре враження довелося перенести від більшовицьких делєґатів, що поводилися надзвичайно ганебно. Делєґатами були Троцький, Йоффе, Сокольніков і інші. Мусів я зужити багато енерґії, стримуючи себе у свойому поведенні з тими пройдисвітами, що захотіли на політиці робити ґешефт. Нераз брала мене охота показати тим панам двері. Але наш уряд вимагав якнайскорше зробити мир з Росією, то ж я мусів себе стримувати, щоб не перервати переговорів.
— А як представлялися делєґати з України?
— В повному контрасті до більшовиків. Перша моя зустріч з представниками України є як найкраща. Вони залишили в мені найкраще враження, як під оглядом своєї інтеліґенції, культурности, інтелєктувального стану, так теж під оглядом гарячого патріотизму. Тих делєґатів будете мати змогу сьогодні пізнати на обіді, на який я вас запрошу, і який відбудеться в салях нашого старшинського зібрання.
Задоволений тією щирою розмовою з такою гарною людиною, пішов я до свойого помешкання, щоб трохи відпочати.
Обід почався в просторій салі старшинського зібрання. З початком обіду ґен. фон Гофман припровадив двох цивільно вбраних панів і їх мені представив. Це був знаний мені з Берліна п. Севрюк і п. Любинський, український міністер закордонних справ. По звичайному привитанні засіли ми до обіду. Ґен. фон Гофман посадив мене по правій стороні від себе, а пп. Любинського і Севрюка напроти себе. Ґен. фон Гофман, починаючи обід, сказав:
— По старому східньому звичаю обід пічнемо чаркою горілки.
Час обіду переходив на дружній гутірці. Участь в обіді брали старшини ґенерального штабу східнього фронту в числі понад 50 людей. Гофман в щирій розмові зі мною пригадав мені те, про що він вже згадував. Іменно надто молодечий вік українських міністрів і делєґатів. При тім підкреслив мені, що це майже все студенти київських високих шкіл. Почавши від премієр-міністра Голубовича, а скінчивши на отут присутнім міністрові закордонних справ Любинськім. А щоб це мені доказати, він звернувся до Любинського:
— Скажіть, будь ласка, скільки вам літ?
— А вгадайте — відповів трохи сконстернований Любинський.
— Я гадаю, 21 літ — відповів жартівливо Гофман.
— Не вгадали, бо 22 роки.
З такими самими питаннями звернувся Гофман і до Севрюка, який, як показалося, теж був надто молодим, студентом з першого, чи другого року університету. При тих запитах Гофман щиро сміявся, штуркаючи мене кожночасно ліктем. А що він був вже трохи «під гумором», то він, не перестаючи сміятися, знову звернувся до Любинського:
— Скажіть мені, чому я розумію російську мову ґен. Зелінського, а не можу добре зрозуміти вас, хоч ви теж говорите російською мовою?
— Думаю — відповів Любинській, що я не вмію так добре російської мови, як ґен. Зелінський.
— Ні — сказав Гофман — ви, як студент російського університету, знаєте знаменито російську мову. Але ви за скоро говорите. Так не повинен в ніякому разі говорити міністер закордонних справ. Його річчю є кожне висказане слово добре розважити.
Прикро було слухати зауваг німецького ґенерала українському молодому міністрові, що не вмів навіть належно себе оборонити. Але всеж таки Гофман робив те все не зі злоби, але по батьківськи хотів повчити молодих українських міністрів, до яких відносився з повного симпатією. Мушу при тому зазначити, що розмова велася в російській мові, якої не розуміли інші старшини німецького штабу. Через те не могли відчути науки їхнього старого ґенерала молоденьким представниками української держави. Гофман про те знав, тому не стіснявся.
З кінцем обіду принесли шампан. Ґен. фон Гофман піднісся і сказав промову в російській мові, яку зараз же перекладник передавав на німецьку мову для німецьких старшин.
У своїй промові він дуже щиро виявив своє задоволення з приводу Берестейського миру та стрічі на ньому з представниками української молодої держави. Радісно привітав він те, що Німеччина має можливість підтримати формування українських військових частин та взагалі допомогти українському народові проти наїздників. Привітав він мене, як начальника першої української дивізії. А врешті підняв тоаст за Україну, за її армію та за представників України, присутних на цьому обіді.
Всі німецькі старшини повторили тоаст за своїм ґенералом.
Знов наляли шампана. Мусів я відповісти на його промову. Піднявся і меньш-більш сказав от що:
Я належу до покоління, яке не стратило віри в чудеса. І саме сьогодні те, що я переживаю, потверджує мою віру. Бо дійсно, чи не є це чудом, що ми недавні дороги, які ще вчора стояли проти себе баґнет проти баґнета, — сьогодні сидимо за спільним обідом в головній кватирі командуючого східним німецьким фронтом. — Друге чудо, це щира промова пана ґен. фон Гофмана з побажаннями щастя і добробуту Україні у її визвольній боротьбі та засвідчення про допомогу у формуванні частини для української армії зі сторони Німеччини. Отже я очікую ще третього чуда, що два народи, німецький і український, які долею були поставлені у два ворожі табори один проти другого — у недалекому майбутньому стануть тривкими союзниками.
Підніс я свою чарку за німецький нарід, за гостинного, щирого господаря ґен. Гофмана та за весь його штаб.
Коли я усів, Любинський звернувся до мене з докором:
— Пане ґенерале, ви говорили про союз. Про ніякий союз з Німеччиною в нас нема тепер мови.
Цю замітку почув ґен. Гофман і вона зробила на нього прикре враження. Він суворо глянув на Любинського й сказав:
— Так, пане міністре, ви це висказали в прияві усіх старшин, значить це ваша офіційна заява. Ви протестуєте проти союзу з Німеччиною. Я це беру на увагу й зараз видам відповідні зарядження.
Тоді звернувся до свойого начальника штабу:
— Негайно телєфонуйте до канцлєра Німеччини про ту саме висказану заяву міністра Української Народньої Республики.
Настав прикрий стан. Любинський почервонів і не знав, що сказати. Не менше сконстернований був і я. По хвилевій мовчанці ґен. Гофман злагіднив свій суворий вигляд і звернувся до Любинського:
— Пане Любинський, ви мусите знати, що вам, як міністрови заграничних справ, не вільно ніколи своїх думок висказувати на зверх.
Любинський почав виправдуватися, що дотепер не було ніякої мови про союз з Німеччиною, а тільки про мир. На загал Любинський був змішаний і не вмів вияснити те своє нетактовне становище, як дипльомат. Ґен. Гофман цілковито успокоївся, усміхнувся і знову звернувся до Любинського:
— Не бійтеся, телєґрама не піде, я тільки пошуткував. Але тямте, що ґен. Зелінський є вояк а не політик, він висловлює своє вояцьке, персональне наставлення. А ви, як політик, мусите говорити тільки те, що є звязане з вимогами дипльоматії. Ваші персональні наставлення лишайте все для себе. Це прийміть від мене, як науку від старого ґенерала, що з повною симпатією відноситься до української справи, а зокрема до вас. Бо вас я добре пізнав підчас Берестейського миру й до вас набрав симпатії.
Обід скінчився в доброму настрою всіх присутних, не виключаючи Любинського. Він зрозумів, що мова Гофмана була батьківським відношенням до нього.
Всежтаки те все зробило на мене прикре враження. Чейже тут німець робився учителем українських міністрів.
При пращанні запросив мене Гофман до себе до приватного помешкання на шклянку чаю.Мене відпровадив до дому міністер Любинський. Розмовляли ми на різні теми. Я його зразу полюбив. Це був гарний юнак з гарячим патріотичним наставленням та з великою вірою в успішність нашої революції. Нажаль він в ніякому разі не надавався на міністра заграничних справ, як під оглядом молодечого віку, так теж цілковитого браку дипльоматичного вишколу.
Вечером у 6-тій год. заїхав я до приватного помешкання Гофмана. В його кімнаті крім нього застав я ще трьох його вищих старшин ґенерального штабу. Підчас чаю говорилося багато про події в Україні та про завдання українського уряду а зокрема української армії. Гофман торкнувся теж і тієї сцени, яка заіснувала підчас обіду.
— Бачите, пане ґенерале, які симпатичні ті ваші міністри, але ж вони ще такі молоді. За весь час моїх переговорів з українцями, я перший раз стрічаю старшу, досвідчену людину, вас. Направду я дуже турбуюся тим, яка доля жде вашу молоду державу, коли такі молоді люди кермують її політикою.
По чаю ґен. Гофман завів мене в низ будинку до величезної салі зі сценою, де насвітлювано кіно з образами мирових переговорів в Берестю.
Почалося насвітлювання. З початку були картини, що представляли засідання мирової конференції. Послідня картина — підписання договору. Тут представлена була переповнена саля, в якій лякеї на підносах носили шампан. Врешті Гофман звернувся до мене:
— Бачите, там позаді серед делєґатів, бігають якісь панове. Пізнаєте, це ваші делєґати. Ви бачите, всі делєґати на ту велику подію, підписання мирового договору, поприносили свої пера. А ваші — українські делєґати не принесли зі собою жодного пера, бо наперед того не передбачили. Через те бігають, щоб їм хтонебудь позичив, бо вони мусять підписати договір…
І він став сміятися, бо на картині було видно, що ніхто не хотів позичити пера українським делєґатам.
Вернув я до хати й довго не міг заснути. Весь час в моїй голові бушували різні думки, перед очима пересувалися образи минулого дня та пляни й мрії прийдешних днів. Всежтаки для мене було ясне, що положення України під сучасну пору незавидне. Вона мусить творити сильну армію і твердий уряд, що виявлятиме волю всього українського народу. Збройні сили — це безперечно мусить нам допомогти Німеччина, яка, як я бачив, прихильно поставилися до наших справ, а навіть активно дає поміч українським збройним силам. Так. Але чи це щире зі сторони німців? Що ж, потапаючий хапається і бритви! А всежтаки, коли ми створимо сильний уряд і армію, тоді наші союзники мусять числитися з нами, як рівні з рівними. Німеччина, хоч може й має скриті наміри у відношенню до України, але вона тепер дає в руки українського воїна рушницю, що є найкращою запорукою сили. Сильна армія, це запорука сильної держави. А коли ті воїни будуть патріотично освідомлені і в них буде збуджена давня традиція українських військових сил, то жодні хитрощі не зламають тієї традиції. Наперед користаймо з нагоди й творім збройну силу. З такими думками я заснув і моя розбурхана уява успокоїлася у сні.
Ранком другого дня, перед своїм відїздом до Ковля, до моїх частин, я заїхав до Гофмана, щоб з ним попрощатися так, як він того бажав.
Послідня розмова пройшла у дуже щирій атмосфері, як у відношенню до нашої справи, так теж і до мене. Ґен. Гофман заявив мені, що вся дивізія синіх буде покищо розташована в Ковлі, куди сягають німецькі сили. Там дивізія буде мати забезпечений прохарчунок. Там теж прийдуть для дивізії гармати й коні разом зі зброєю для козаків.
До дивізії будуть приділені з німецької сторони інтендантські старшини, як також гарматні й кулеметні. Ті останні будуть інструкторами при дивізії. Дивізія мусить відбути військові вправи перед тим, нім відійде в Україну.
Крім того, до мойого ґенерального штабу призначається видатнього старшину німецького ґенерального штабу, якого вислало німецьке міністерство війни. Був це гавптман ґраф Альвенслєбен з кількома старшинами. До нього — сказав мені ґен. Гофман, можу поставитися з повним довірям. Відтак Гофман звернувся до мене:
— З вишколом дивізії мусите спішитися, бо перед вами стоїть велике завдання відбити Київ з рук большевицьких банд. Ваші частини підуть першими проти ворогів, а вслід за вами двигнуть вам на допомогу частини німецькі.
Пращаючися, попросив я Гофмана, щоб він вистарався дозвіл від німецького військового міністерства, зорґанізувати дальші військові частини з полонених українців у Німеччині, яких, як я довідався, було до сто тисяч. А передовсім просив я його зорґанізувати на швидко ще одну дивізію.
Ґен. Гофман цілком щиро заявив мені, що він візьме на себе цю місію, бо він направду почуває себе щирим приятелем України. Відносно другої дивізії, він постарається як найскорше це перевести й про вислід повідомить мене зараз через Альвенслєбена.
Їхав я поїздом крізь поліські болота в сторону Ковля. Тут роздумував я над тим, що собою уявляє моя дивізія, та як поступити мені з нею у відношенні до моїх наказів ще з табору в Ган-Мюндені. Я рішився справу потрактувати так, щоб мій наказ був вповні виконаний.
До Ковля приїхав я 21 лютня 1918 року. На двірці ждали на мене представники, старшини від штабу німецького корпусу та старшини мойого штабу, що вже ждали на мене в Ковлі.Тут зголосив мені начальник мойого штабу Янів, що дивізія росташована в місточку Голобах під Ковлем. Там теж є поміщення для начальства, для штабу й для мене.
З двірця завезли мене до штабу німецького корпусу. В штабі представлено мені гавптмана Альвенслєбена. Зі старшинами німецького штабу умовився я в справі стріляння та маневрів, як теж всякого постачання для козаків.
Прибувши до свойого помешкання, скликав я свій штаб і командантів полків на коротку нараду. По нараді видав я наказ командантам полків, щоб на другий день вистроїли цілу дивізію на площі, бо я хочу переняти офіціяльно начальство над дивізією.
Я хотів на добре взятися до швидкої орґанізації дивізії, бо по свойому приїзді до Ковля застав я письмо від українського військового міністерства з офіціяльним призначенням мене на команданта дивізії Синьожупанників, як теж заявив приготовити її в якнайкоротшому часі до походу в Україну.
Вполудне другого дня вийшов я на площу, де зібралася дивізія. Був це гарний день ранньої весни. Наблизився я до фронту витягнених у одну лаву полків. На команду старшого команданта полку Пухтаєвича, козаки віддали мені пошану рушницями на позір. На моє привітання «Здорові козаки», була гучна відповідь «Здорові пане отамане». А коли я їм зложив подяку за добру поставу, то вони всі враз гукнули бадьоро «Слава Україні».
Пішов я по фронту. Обличчя бадьорі й весняно веселі. Чудесна синя уніформа, шапки зі шликами різної краски по полкам. Стояли струнко. Робили враження муштрової частини доброї армії. Моє серце раділо, бо я уявляв собі, що таких сто тисяч стане вборзі у залізних рядах боронити Батьківщину. Як жорстоко тоді я помилявся. Не гадав я старий вояка-романтик, яке розчарування стріне мене й тих передімною, ще молодих з ясними обличчями козаків, вже в короткому часі.
Станув я посеред фронту, дав приказ на спочинь і звернувся до козаків з промовою.
Зясував їм коротенько теперішний стан в Україні. Призначення нашої дивізії іти в першу чергу на визволення золотоверхої столиці України. Підкреслив значення військової дисципліни, що мусить бути не примушеною карами, а зрозумілою і відчутою всіми українськими вояками. Без тієї дисципліни українська армія особливо під сучасну пору не стала б поміччю для молодої української держави, але цілковитою загибіллю. Як примір, подав я їм московську армію й її цілковитий упадок.
— Отже мушу зазначити вам — сказав я — що моє завдання, як вашого начальника призначеного урядом української Держави, є в першу чергу впровадити дисципліну в дивізії. Ще в таборі в Ган-Мюндені видав я наказ, призначуючи вам старшин. Ви мойого приказу не виконали. З того видно, що у вас завелося переконання, бутьтоби в українській армії мало істнувати виборче начало, подібно, як це заіснувало в російській армії в час революції. Цей порядок довів російську армію до руїни. Він не є в ужиттю ніяких кадрових армій всього світа. З практичного боку ви мною призначених старшин цілком не знали, ви з ними не служили, не були під їхньою командою. Чиж можете після того сказати, які вони є, добрі або злі? А ці старшини були в старшинському таборі, були вибрані спеціяльною старшинською комісією і були затверджені мною, як начальником дивізії — на мою відповідальність. Тільки я можу змінити їхнє призначення, слідкуючи за їхньою службовою здібністю та відданістю на службі Батьківщини. Через те, що наша дивізія є сформована з добровольців, то після тих моїх слів проголошую: Всі старшини й козаки, що не є згідні з тими примітивними засадами вояцького діла, можуть вийти вперед і залишити дивізію.
Мої слова висказані просто, по вояцьки, зробили на козаках замітне враження. На повторення мойого зазиву опустити ряди дивізії, коли хто не вдоволений — ніхто не виступив.
— Так значиться — сказав я — всі згідні служити українській армії згідно з вимогами вояцької дисципліни.
Всі враз гукнули: Згода, отамане!
— Тепер зате, — сказав я — що ви відмовилися взяти зброю з рук німців у таборах полонених на німецькій території задля небезпеки, що не знали ви, проти кого ця зброя буде звернена, — рахую своїм обовязком висловити вам мою щиру подяку. Сьогодні, коли ви знаходитеся на землі України, без сумніву знаєте, проти кого ця зброя буде звернена. Через те, візьміть її і бережіть як один з найкращих чинників до боротьби за здійснення наших дитячих мрій, за звільнення нашої Батьківщини з рук кривавого наїздника, за створення могутньої Української Держави. За ваш чудесний вигляд, за ваш прекрасний настрій, за вашу бодру поставу — моє вам щире спасибіг! — закінчив я свою промову.
У відповідь на це гучне «Слава Україні!» понеслося з уст козаків по просторих полях Полісся.
Після того зібрав я на своїй кватирі старшин мойого штабу, як теж поодиноких полків. Тут у першу чергу наказав я свойому начальникові штабу виконати наказ виданий мною в Ган-Мюндені відносно призначення старшин. А також порішено на тій нараді в моїй кватирі, завести дисциплінарні поступування в дивізії. Через те, що не було окремого військового статуту про кари, я зарядив ось що: За переступство проти порядку в дивізії — персональне словесне упімнення, друге — перед цілою частиною, а трете — геть з дивізії. Те розпорядження відчитано перед козаками всіх полків, і на те козаки дали своє гаряче приречення.Дивізія була цілковито забезпечена харчами й іншими необхідними річами від німецького командування. Через те я і мій штаб не потребували тими речами журитися. Весь час посвячувано на вправи й боєвий вишкіл дивізії, підготовлюючи її на швидку до маневрів і до походу в Україну.
Одночасно постановив я використати час і дозвіл ґен. Гофмана на орґанізацію дальших дивізій синьожупанників з полонених українців в Німеччині, що не могли війти до першої дивізії. А їх було десятки тисяч. З них можна було зорґанізувати кілька корпусів.
Закликав я до себе найстаршого в моїй дивізії полковника Пухтаєвича, що командував першим полком моєї дивізії. Розказав я йому про мою розмову з ґен. Гофманом відносно формування дальших дивізій. Видав я йому відповідні до того інструкції, призначив його моїм заступником і віддав йому референтуру орґанізації дальших частин.
Я сам тимчасом узявся за сильніше зорґанізування моєї дивізії та її військовий вишкіл. Дивізія складалася з чотирьох піших полків та гарматнього полка. Командантами полків були всі ті, яких я призначив ще в таборі в Ган-Мюндені. Змінив тільки команданта першого полка. На місце Пухтаєвича, що став моїм заступником, призначив командантом Миколу Шаповала.
Був це молодий енерґійний старшина, що прибув до моєї дивізії разом з частиною, яка була зорґанізована з полонених українців у Німеччині за старанням Союза Визволення України ще далеко до зорґанізування моєї дивізії. Та частина була відразу перенесена на Волинь. Вона тут вела орґанізовану культурно-освітну працю та військову орґанізацію волинського громадянства. Командантом тієї частини був Микола Шаповал. Ще 17 лютня одна часть його відділу, дві чети під командою Повойка й Лисенка, вирушили разом з німецькими військами в сторону Києва проти большевиків. Ті чети мали бути провідниками й представниками Центральної Ради при штабі 45 німецької саксонської дивізії, що маширувала на Київ. Призначення тих чет на так відповідальне становище вказує, яку вартість представляла частина Шаповала.
Сам Шаповал, виславши дві чети до Києва, остався з рештою козаків у Ковлі і з тими козаками пристав до моєї дивізії. Цей факт був для мене дуже корисний, бо частина Шаповала складалася з дуже свідомих й інтеліґентних козаків, серед яких було багато вчителів і студентів. Шаповал був інтеліґентною і національно свідомою людиною.
Йому передав я команду першого полку, що був під назвою Тараса Шевченка. Його діяльність на тому пості, як теж у пізніших роках наших визвольних змагань вповні виправдала мої сподівання.
Орґанізація дивізії і творення її боєвого вигляду поступала вперед.
Про заосмотрення дивізії у все необхідне та про її узброєння мав дбати з німецького боку капітан ґраф Альвенслєбен зі своїм штабом, що був призначений до мойого штабу з головної німецької кватири.Опіку над другою дивізією дістав від головного німецького ґенерального штабу капітан Цімерман.
Капітан ґраф Альвенслєбен уявляв собою незвичайно енерґійну людину, щиро віддану українській справі. З ним швидко навязав я відносини завдяки француській мові, якою ми порозумівалися. Він користувався надзвичайним авторитетом в головній кватирі. Відіграв він велику ролю за всі часи окупування України німцями, як за часів Центральної Ради, так теж і за гетьманату. До мене відносився він з пошаною, мабуть згідно з бажанням і вимогами ґен. Гофмана.
Виряд синіх був дуже добрий. Узброєння складалося з російських зразків від кріса до гармати. Не гірше було з одягом, біллям і чобітьми. Харч теж був непоганий.
Крім частини Шаповала до моєї дивізії втягнено теж свіжо захоплених полонених німцями українців з російської революційної армії. Вони перебували на терені Ковля за дротами. До орґанізації тих полонених виделєґував я зі свойого штабу поручника Тиміша Омельченка, який до тієї праці дуже надавався, як своїм темпераментом, так теж ідейністю та умінням переляти свої почуття другим. Тиміш Омельченко був теж призначений до всіх військових праць, що були звязані з німецьким постачанням.
Разом з військовим вишколом синьої дивізії йшло громадське виховання козаків у їх духовій звязі з Україною. В тому помагав мені в першу чергу Шаповал зі своєю частиною, що вже перейшла раніше громадську виховну школу. Найбільше до громадянського вишколу козаків причинилося само життя. Козаки стрінулися безпосередно з українським, вже досить свідомим, селом. Вони на місцях стрінулися з бандитизмом большевицьких занархізованих частин. Були випадки, що козаки приводили до мене зловлених большевицьких грабіжників, що навіть в перебранню жінок бушували по Волині. Все те незвичайно обурювало козаків, а заразом добре впливало на їх національне виховання.
З боку пропаґанди допомогли мені представники Української Держави, що приїздили до Ковля. Був це премієр міністрів Голубович, студент третього року політехніки, та вже згаданий мною міністер закордонних справ Любинський.
Тут вперше запізнався я з премієром Голубовичем, який на свій пост був рішучо замолодий. Уважаю, що це було однією з хиб тодішнього правління України, що таких молодих людей ставлено на такі поважні державні пости, підходячи до того тільки з партійним критерієм. Хто б то не був, тільки, щоб належав до панівної партії. Мушу признати, що ті міністри були дуже гарні люди й великі патріоти, але рішучо не державні мужі, як це виявилося пізніше в Києві в звязку з орґанізацією Української Держави, армії, а зокрема дивізії синьожупанників. Треба підкреслити, що Україна справді під тим оглядом знаходилася в глухому куті, бо майже вся старша інтеліґенція була русофільська й через те не могла станути при кермі молодої Української Держави. Найкращим доказом того є невдачний уряд гетьмана, що окружився московською чорною сотнею — єдино-неділімцями.
Панове міністри Голубович і Любинський виголошували гарні палкі промови до моєї дивізії, що жадібно ловила, прямо їла слова представників Української Держави, тієї Держави, що сяєвом великих надій світила в їхніх розбуджених, твердих мужицьких душах. Найбільше умів захопити козацтво своїми промовами Любинський.
Промови українських міністрів мали ще й те значення, що вони, як представники української влади, у своїх бесидах говорили те, що я подавав у своїх наказах, як начальник дивізії. З хвилиною приїзду українських міністрів до Ковля, дивізія синіх ставала вже не якоюсь там частиною отамана Зелінського, але правдивою частиною армії Української Держави.
Найбільше помічним в освідомленні мойого козацтва та створенні направду щирого національного моноліта був К. Місевич.
Несподівано одного дня явився у мене цивільно убраний чоловік. Представився Місевич — представник Центральної Ради. Заявив, що приїхав сюди, щоб бути помічним при праці в орґанізації дивізії. Сам він по походженню селянин, поштовий урядник.
Його вислав я поміж козаків. Поінформував його про те, яке буде його завдання. Серед козаків напевно мусять бути закриті большевицькі аґітатори, отже його завданням буде те прослідити та швидко позбутися, як їх, так і їхньої отрути. Повідомив я командантів полків про нього, та наказав дати вільну руку в праці серед козацтва.
Зразу почав він свою працю. Козаки приняли його поміж себе дуже сердечно. Він, як той, що вийшов з народу, знав, як треба з козаками говорити. Через те його праця була незвичайно велика. Все, що він сказав, козаки принимали беззастережно й з довірям. Незвичайно пильно слідкував він, чи нема серед козаків большевицьких аґентів. А що козаки мали до нього повне довіря, то йому в тому приходилося дуже легко. Кожнього вечера складав мені звіти зі своєї праці.
Одного дня прийшов він до мене зі звітом.
— Пане отамане, за тих кілька днів моєї праці серед козацтва, в кожній сотні знайшов я по кілька людей щиро відданих нашій справі. Через них я маю можливість пізнавати стан козацтва. От і завдяки їм, як теж і моїй особистій провірці, ствердженно, що в частинах є закритих кількох большевицьких аґітаторів.
— Чи ви можете певно ствердити, що це все відповідає правді?
— Так, я і мої друзі переловили їх на пляновій аґітації. Підозріваю, що вони між собою мають орґанізацію.Від нього одержав я спис двацятьох козаків і одного прапорщика (був це юрист — пяниця). Тоді звернувся я до капітана Альвенслєбена, переконав його, що з того не треба робити голосних кар, а попросту усунути їх з дивізії. Він мене зрозумів і погодився. В ночі прийшли до них німецькі підстаршини, приказали зібратися, відвезли їх на поїзд — назад в табор полонених в Німеччині.
Козаки не знали, що з тими людьми сталося. Вони між собою навіть говорили, що ті люди пішли до большевиків, бо про їхнє большевицьке наставлення козаки добре знали.
З того часу відносини серед козацтва змінилися. Місевич кожночасно здавав звіти, що стан козацького настрою є дуже гарний і що козацтво хвилюється, щоб чим скорше йти на Київ проти большевицьких банд та їхніх розбишацтв. Вони зверталися до Місевича з проханням:
— Скажіть, будь ласка, панові отаманові, що ми вже досить навчилися і можемо та хочемо йти в Україну проти ворогів, а решту вишколу дістанемо у боях.
Місевич переповідаючи мені розмову козаків так і просив в їх імені, щоб скорше йти на Київ.
— Пане отамане, така дивізія — це чудо не військо, воно своєю поставою і здисциплінованістю покличе весь нарід до зброї проти відвічного гнобителя України.
Такими настроями й бажаннями горіли й всі старшини дивізії. Поділяв теж це й я, отаман дивізії.
Отже прийшла черга віднестися до військового міністра України Жуківського, бувшого штабскапітана російської пограничної сторожі. Чекав я на нього, щоб він приїхав до Голобів, як це зробили Голубович і Любинський. Одначе він того не зробив із причин, які щойно пізніше виказалися.
Вислав я до нього мойого найкращого старшину-дипльомата Сиротенка з рапортом на письмі. В рапорті подав я про стан дивізії та готовість її до походу на Київ. Просив я військового міністра, щоб надіслав мені наказ вирушити на Київ, чого домагається все моє козацтво. Сиротенко поїхав до Житомира, де в той час перебував Український Уряд.
Сиротенко вернув з Житомира не веселий.
— Кажіть, були, бачили міністра, як приняв?
— Майже мордою об стіл.
— Чому так?
— Зразу спитав мене міністер Жуківський, чому сам отаман Зелінський не зявився до міністерства. Я йому відповів, що пан отаман не має можливості, бо має справи з дивізією і не може її так залишити. Про наступ на Київ міністер нічого не відповів.
Відомости Сиротенка зробили на мене прикре враження. Я прийшов до заключення, що відношення військового міністра до синьої дивізії є вороже, а зокрема до мене. Я зрозумів, що це недовіра до мене зі сторони партійця соціял-революціонера, як до бувшого ґенерала російської армії, що не належить до партії соціялістів-революціонерів. Впрочім ця його ворожнеча була обґрунтована ще глибшими критеріями, що я пізнав щойно в Києві при його відношенні до моєї дивізії.
Від часу повороту Сиротенка, вся дивізія нервово очікувала визвання її на фронт до боротьби. Всі горіли бажанням до бою — до бою. А тимчасом від правительства не було жодних вісток. Населення України творило собі лєґенду що на звільнення України іде велика армія, думаючи, що нас є кільканадцять тисяч. Козаки зачували про ті поголоски серед населення й ще більше хвилювалися, бо їх боліло те, що вони сидять бездільно, тоді, коли населення з таким одушевленням їх очікує.
Ми дізналися, що 45. німецька дивізія разом з деякими українськими частинами маширує вже на Київ. Ця вістка хвилювала мене й моїх козаків, що до Києва вступлять німецькі частини, як перші. Нас це боліло тимбільше, що наша дивізія була призначена на звільнення Києва, а тимчасом сидить бездільно.
Козаки моєї дивізії слухали промов міністрів, а передовсім виховані Місевичем, добре знали про большевицький похід в Україну та їхню руїнницьку роботу. Найбільше їх хвилювало оповідання Місевича про те, що в час походу банд Муравйова на Київ в Україні не було армії, не було війська, щоб стануло в обороні столиці України, щоб здержати дикі орди московських наїздників. Місевич гарячо переповідав їм про те, що на охорону столиці станула горстка одважних юнаків студентів і ґімназистів проти тисяч диких північних орд з метою згинути, а врятувати честь нації, що в найтяжчу хвилину не зуміла поставити армії на охорону своїх границь. Мої козаки, завдяки Місевичу, здається, перші гострили свою боєвість на прекрасній невмірущій лєґенді Крут. Вони палали жадобою пімсти за смерть найкращого цвіту українських степів. А також горіло моє козацтво бажанням першим увійти в столицю України, та поклонитися памятникові Великого Богдана.
Оповідання Місевича та його незвичайна вмілість натхнути своїх слухачів мали великий вплив на мене. Все те врізблювало глибокий карб у моїй душі. Я, хоч був вже немолодий, а всеж таки по молодечому мріяв про те, щоб бути одним із перших в столиці наших гордих князів-завойовників. Підбадьорувало мене до того ще й те, що під моїм командуванням була направду гарна частина, натхнена гарячою любовю до Батьківщини. За весь час моєї 35-літньої військової служби в російської армії ніколи не мав я такої частини, як тепер. Можна собі уявити, які почування горіли у моїй душі на згадку, що я йду на порятунок України, на охорону її столиці, та що мене очікує бій не на полях Манджурії чи Польщі (в російській армії), але на степах України у проводі прекрасної української частини.
Наші мрії не сповнилися, нас несподівано стрінуло розчарування.В дні 3. березня зайшов до мене весело настроєний капітан Альвенслєбен і повідомив, що большевики з Муравйовим втікли з Києва під погрозою німецьких і українських військ і, що український Уряд вже в Києві. Наша дивізія мусить негайно почати ешелонами переїзд до Києва. На другий день я з Альвенслєбеном мав автом виїхати до Києва, щоб там бути раніше за дивізію.
Вістка Альвенслєбена мене дуже вразила. З однієї сторони була невимовна радість, що Київ вільний, а з другої жаль, що ми синьожупанники своїми баґнетами його не добували. Жаль за тими романтичними мріями…
Мій штаб, старшини й козаки, відчували те саме, що й я.
Того ж дня видав я наказ по дивізії про наш перехід до Києва. Залишив в Ковлі полковника Пухтаєвича для орґанізації другої дивізії