Синьожупанники/III. Синя дивізія в Києві

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Синьожупанники (1938
Віктор Зелінський
III. Синя дивізія в Києві
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

III. Синя дивізія в Києві.

Четвертого березня вирушив я на німецькому авті до Києва. При моторі сидів Альвенслєбен. Зі мною їхав мій начальник штабу Янів і мій персональний адютант сотник Кутітонський.

Була чудесна погода. Українська природа викликала у мене прегарний настрій. Я був на рідній землі й прямував до Золотоверхого Києва.

Переїхали через Дубно й Рівне до Житомира. Тут ми переночували в гостинниці, а на другий день біля полудня вїхали до Києва. Я зі своїми старшинами залишився в Ґранд-готелі, а Альвенслєбен поїхав до свойого штабу, що був вже в Києві.

В той же день зайшов я до будинку військового міністерства на Печерськім і представився військовому міністру Жуківському. Заразом зложив рапорт про похід дивізії до Києва. Прийом був цілковито сухий-офіціяльний. Спитав я його, де має розташуватися дивізія. Одержав відповідь, щоб звернувся до команданта Києва ґен. Пресовського. З ніякими питаннями відносно дивізії він до мене не звернувся. Що торкається забезпечення дивізії необхідностями, поручив він мені звернутися до начальника постачальні.

З військового міністерства подався я до команданта Києва ґен. Пресовського. Тут довідався я, що командант взагалі не був повідомлений про приїзд дивізії. Через те нічого командантура в цій ціли не підготовила. Значиться дивізія була без мешкання.

Те все зробило на мене дуже прикре враження. Військове міністерство знало дуже добре про те, що до Києва має приїхати ціла

стор. 42 відсутня

На другий день пішов я до начальника постачальні. На тому відповідальному пості Української Держави зявився ґенерал-лейтенант москаль Стогов. (Пізніше командував він большевицькою дивізією проти нас у боях під Камянцем, був розбитий і ледви на авті врятувався від полону.)

Приняв мене ввічливо, як відомого йому ґенерала російської армії. Звернувся я до нього з проханням, щоб він забезпечив мою дивізію всім необхідним — харчами та платнею. Він, розвернувши якісь папері, сказав до мене на російській мові, що в його є, нажаль, тільки 50 пудів сухарів і більше нічого…

Передо мною стала страшна загроза незабезпечення дивізії в найконечніші потреби. До мене до готелю зайшов Альвенслєбен і спитав, яку зустріч зробив мені й дивізії соціялістичний уряд. Я йому оповів, що мешкання для дивізії я знайшов сам за допомогою адютанта команданта міста Києва, а от з боку прохарчування — то майже погрожує голод, бо начальник постачання пропонував для моєї дивізії тільки пятьдесять пудів сухарів. Альвенслєбен зобовязався пару днів, аж до наладнання забезпечення дивізії з боку українського уряду, продовжати прохарчування дивізії зі сторони німецького штабу…

Згодом мусів я вкінці подбати й за приміщення для мойого штабу та для себе. Сотник Данченко призначив для мойого штабу будинок князя Урусова. Цей будинок знаходився на розі вулиці Александрівської. Це була невеличка, але гарна вілля. Князь Урусов, бувший російський дипльомат, дуже ввічливо погодився на відступлення свойого будинку під наш штаб. Тут зразу штаб синьої дивізії почав своє урядування.

Покищо мешкав я в готелі, але це була дуже коштовна річ. Мусів я теж і для себе підшукати помешкання, як і для старшин мойого штабу. Данченко завів мене на Липки до будинку найбагатшого жида в Україні Бродського, бувшого власника великої скількости цукроварень в Україні. Жид утік і будинок стояв порожний. Одначе я не хотів у тому будинку замешкати, бо він був рішучо завеликий і мав вигляд царських палат. Мені це не підходило.

Через те, що Данченко мав багато праці в командантурі міста, мусів мене залишити й я зі своїм адютантом кинувся за помешканням.

Пійшли ми пішком на вулицю Лєвашовську. Мою увагу звернув невеличкий, одноповерховий будинок, на якому не було слідів большевицької бомбардації. Увійшов я до того дому разом з адютантом і зауважив тут якусь метушню. Напроти мене вийшла старенька пані, яка у французькій мові вияснила мені, що цей будинок належить до доньки відомого Терещенка — Наталії, яка під час большевицької революції перенеслася до Парижа. Опіку над будинком повірила їй, бо вона була ґувернанткою її дітей. В сучасний мент будинок замешкувала ґрафиня Потоцька, але вона його теж залишала, виїзджаючи з Києва за кордон. Через те в будинку була така метушня, викликана біганням лякеїв, що пакували річи ґрафині.

Своїй співрозмовниці, теперішній господині того будинку, заявив я французькою мовою, що цей будинок хочу взяти під своє мешкання. Вона дуже радо погодилася, бо в той спосіб забезпечувала будинок від усяких пройдисвітів. Я заспокоїв її, що будинок і його умебльовання буде вповні забезпечений. В якому виді я все те прийму, в такому й поверну. Тут негайно наказав я Кутітонському, щоб приняв усе по списі.

Разом з Кутітонським обійшов я цілий будинок і побачив, що хоч він скромний з вулиці, то внутрі має прекрасні комфортові уладження, а при тім біля нього розкішний сад. Було тут кількадесяти кімнат, отже через те виявилася можливість в тому будинку розмістити всіх старшин мойого штабу.

Ранком другого дня замешкав я зі старшинами мойого штабу в тому гарному будинку. Францужанка згодилася бути нашою господинею. Через те ми всі мали забезпечене прохарчування, не маючи потреби ходити по ресторанах.

На тому ми закінчили розташування дивізії й її штабу.

В другій половині березня почали надтягати частини синьої дивізії. Про день приїзду першого ешелону повідомив я військове міністерство.

З цілим своїм штабом вийшов я на двірець на зустріч першого ешелону. Тут несподівано для мене зустрів я членів Центральної Ради на чолі з проф. Грушевським, що прийшли на привітання того першого ешелону синьожупанників. На двірець прийшли теж представники молоді — студенти й студентки із цвітами, театральна трупа Садовського зі самим Садовським та інші києвляни.

Цей факт незвичайно врадував мене й моїх старшин, бо тут вийшла столиця назустріч синьожупанників. Після холодного, прямо неприхильного трактування нас урядом, а особливо військовим міністерством, це приняття столиці України було для нас майже рекомпензатою. Мене тішило в тому випадку й те, що це гарно й позитивно вплине на моїх козаків. Бо при такому прийомі вони відчують гаряче серце України.

Підійшов ешелон, висипалися радісно мої синьожупанники. Построїлися в рядах на пероні. По мойому привітанні заграла орхестра й рознеслося голосне: Слава Україні! — з тисячів грудей нових борців. По фронту пішов голова Центральної Ради проф. Грушевський, ізнявши шапку. Побіч нього йшов я та мій штаб, та деякі представники києвлян. Привітання Грушевського переривали весь час гучні оклики а відтак залунав грімкий спів українського державного гимну з участю артистів театру Садовського, студентів і студенток…

Чудесний весняний день, сонце Києва, степові цвіти та натхнені обличчя молоді вітали в столиці України її воїнів, яких Україна покликала з далекої чужини, з неволі до боротьби за велику ідею вияву Нації у державньому, могутньому житті.

Построїлися синьожупанники в кольону й рушили вулицями Києва до своїх призначених місць. Я попращався з проф. Грушевським і поїхав вслід за синьожупанниками. Гучно й радісно витали нас вулиці Києва, вітав нас вільний Київ своїм радісним усміхом матері славних городів України. А козаки йшли, йшли синіми рядами, баґнети блистіли на сонці, синьожупанники веселили бодрістю та великою надією столицю.

Щойно опісля зрозумів я, що Крути мусіли бути, що Крути, це був невблаганий, жорстокий закон великої правди — велика конечність відродження Нації. Що Крути покликали отсі сині, сталеві ряди й що вони кликатимуть все нових та нових борців. Я зрозумів, що коли не фізично, то ідейно Київ після Крут був вже звільнений. Одначе тоді, натхнений радістю розентузіязмованого Києва я не предбачив, що наша столиця ще перейде багато-багато страждань і проллє ще багато крови за своє повне визволення.

До кінця березня вся перша дивізія синьожупанників була на своїх місцях. Друга синя дивізія з кадрами залишених з першої, під командою полк. Пухтаєвича, залишилася в Ковлі на час її поповнення прибуваючими з Німеччини новими частинами полонених українців.

На третий день по приході всієї дивізії до Києва, військовий міністер призначив параду на Софійській Площі. Напередодні паради, в суботу, зібрав я командирів полків з їхніми командантами на Софійській Площі, щоб зробити плян паради.

Призначено було місце, де мусів пристроїтися фронт усієї дивізії. А тому, що площа є досить вузька, то я зарядив, щоб частини після молебня залишили площу. Опісля мали пристроїтися кольонами на Володимирській вулиці, а щойно тоді під моїм проводом, мали перейти маршом біля памятника Богдана Хмельницького. А що я мав досить досвіду в таких парадах ще з Петербурга, старшини й козаки знову ж були старими вояками російської армії, то я не потребував переводити вишколу такого параду. Тому підготовка скінчилася тільки на розробленні пляну.

Всі старшини й козаки розуміли добре, що враження параду на києвлян буде творити їхню опінію. В тому параді ціла дивізія синіх мала представитися як урядові, так і всьому громадянству.

Підготовивши все як слід, подав я рапорт військовому міністрові Жуківському. Заразом поспитав я його, хто буде відбирати параду. Жуківський заявив, що парад прийме він особисто. А відтак додав, що всю підготовку молебеня і порядку на площі переймає на себе військове міністерство. Через те синьожупанники, як гості, в тому випадку не мають чим журитися.

Синьожупанник №1.jpg
Дефіляда СИНЬОЇ ДИВІЗІЇ в Києві після приходу її в Україну.
Синьожупанник №2.jpg
Артилєрія СИНЬОЇ ДИВИЗІЇ в поході.
У всіх київських часописях появилося оголошення, що в неділю о 2. год. відбудеться парад синьої дивізії на Софійській Площі.

В день параду, коли я прибув на коні зі своїм адютантом на Софійську Площу, дивізія стояла вже готова в рядах в повному порядку. Переїхав я попри її, поздоровив і сказав козакам кілька бадьорих слів.

Я рахував, що моє завдання у відношенні до параду є скінчене, бо влаштовання порядку на площі мали перевести представники військового міністерства, про що заявив мені пан Жуківський. Одначе сталося інакше.

На площі почалася збірати Рада в повному складі з проф. Грушевським на чолі, різні делєґації від державних установ та суспільних орґанізацій, як також військові місії західних держав. На площі збіралася теж велика товпа публики. Все те тулилося на різних місцях, не знаючи, де має стояти.

Від військового міністерства не було нікого з впорядників. Тому я мусів приняти на себе ролю «церемонмайстра».

В першу чергу зарядив я, що парад відбудеться перед памятником Богдана, що гордо стоїть на Софійській площі та з надією дивиться на своїх нащадків, які мають продовжувати його великий чин.

Всіх представників поуставляв я довкруги Богдана. В перших рядах представників Ради, представників уряду, а за ними всі закордонні місії, а вслід за тим і делєґації. Подібне розпорядження передав я на вдержання порядку серед публики.

Кілька хвилин по одинадцятій годині зявився до мене адютант військового міністра й доклав мені, що військовий міністер їде на площу. Появилося авто міністра. Я підїхав до нього з рапортом, що дивізія готова до параду.

З авта висів міністер Жуківський. Людина середнього росту, суто-демократичнього вигляду. Одягнений в стару салдацьку шинелю російського зразку без погонів. Чоботи не вичищені. Так міністер Жуківський приїхав відбирати парад.

Підійшов він до першого полку моїх козаків і вони на приказ командира віддали йому пошану. Міністер звернувся до них з окликом: Здорові товариші! Козаки відповіли нерішучо, зайнялися з відповіддю. Все те вийшло якось нескладно.

Ідучи біля міністра сказав я йому, що наші козаки не звикли до такого привітання, бо «товариші» в нас не уживається.

— А як? — спитав міністер.

— Брати, стрільці, козаки… — відповів я.

В другому полку міністер сказав: Здорові брати козаки! Всі відповіли гучно на привітання Жуківського.

Спитав я міністра, як мається справа з молебенем. Міністер зразу звернувся до свойого адютанта, щоб привів з церкви попа й хор Калішевського.

В короткому часі повернувся адютант і доклав, що не може знайти такого попа, який умів би говорити по українськи, а хор відрікся йти на молебень, бо мусить іти на похорон помершого. Доклад адютанта змішав Жуківського й він приказав зі злостю, щоб зараз знайти попа й дяка.

Так проминуло ще пів години. Нарешті адютант привів якогось попа й діакона. А хору нема…

Тоді звернувся я до козаків:

— Хто вміє співати Службу Божу, хай передасть рушниці товаришам і виступить до молебня.

На мій заклик виступило понад пятьдесять козаків і диріґент.

Почалося Богослуження в українській мові. Мої козаки зібрані на швидко в хор, прекрасно відспівали цілу Службу Божу.

Скінчився молебень і я закомандував дивізії залишити площу. Орхестру поставив я проти памятникам Богдана. Жуківський станув проти памятника попереду Ради. Сам я виїхав на зустріч дивізії, яка вже була готова на вулиці Володимирській в четових кольонах до вимаршу на Софійську Площу. Подав я знак шаблею, заграла орхестра й ми вмаширували на площу. Я підїхав до міністра, віддав шаблею почесть і станув біля нього до відбору паради.

Перед нами маширували сині стройні кольони радісних воїнів нової України.

Жуківський кричав радісно: «Славно — спасибіг» а по площі розносилися гучні оклики тисяч києвлян: Слава Україні, Слава українським воїнам!

Парад скінчився без зупинку. Прибіг до мене міністер Жуківський, подав руку й виявив бажання поцілуватися. Я пригнувся з коня і поцілувався.

З натовпу підійшла до мене якась пані і подала мені чудову китицю цвітів.

Стали підходити представники делєґацій і Ради. Підходили теж чужинні місії. Всі висловлювали своє захоплення враженням, яке залишила в них дивізія.

Між іншим підійшов до мене начальник австрійської місії, поздоровив з парадом і дивуючися сказав:

— Як вдалося вам, пане ґенерале, зорґанізувати таку прекрасну дивізію?

— Це все козаки, що були полонені в Німеччині — відповів я.

— І ми маємо в Австрії теж полонених українців. Дозвольте мені відвідати вас у вашому помешканні та побалакати з вами на ту тему.

Того ж дня вечером прийшов до мене цей начальник австрійської місії. Я йому розказав, в який спосіб перепроваджено формування моєї дивізії.

Завтра я їду до Відня — сказав він — маю надію, що мені вдасться так само зорґанізувати полонених українців в Австрії у військові частини. Мене тільки турбує те, що ми не маємо синього сукна, але за те маємо досить сірого, то створимо дивізію сірих.

Таку дивізію справді австрійці зорґанізували, але вже в час гетьманату. Але й тієї дивізії не використано.

Пару днів після того параду, місто Київ дало виставу в честь дивізії в державному театрі. Вечером прибув я до театру у призначену для мене й для мойого штабу льожу. Театр був гарно прибраний прапорами й тризубами. Всі льожі були заповнені членами Ради й Уряду та іншими представниками української суспільности. Були теж і чужинці.

Партер був призначений для козаків.

Синьожупанники ввійшли на салю. Моє серце раділо. Люди йшли спокійно, без натовпу занимали свої місця. Ніби то за свойого життя призвичаїлися до таких вистав. Я мав враження, що це не прості козаки, а принайменше юнаки.

Без гомону, метушні, наповнився весь театр козаками дивізії.

Перед початком вистави на сцені появився міністер Жуківський. Він звернувся з промовою до козаків. Говорив про державне будівництво, але все те в соціялістичному дусі, цілковито чужому для нашого козацтва. Все висказував він в надзвичайному запалі й весь при тому тремтів.

Виставу давав Садовський. Був це «Запорожець за Дунаєм». По виставі вийшов хор Садовського й заспівав український національний гимн. Козаки піднялися зі своїх місць і тисячі голосів приєдналися в одному могутньому акорді. Коли на салі пролунали останні слова гимну, мої козаки заспівали Шевченків заповіт. З уст українських воїнів вилітав великий наказ Генія України: «Кайдани порвіте й вражою злою кровю волю окропіте»…

На тому закінчилося святкування дивізії в столиці України. Вона приступила до праці.

Дивізія приняла на себе всю службу по охороні арсеналу, банків, урядових установ та піддержувала внутрішний порядок патрулюванням по ночах через брак поліції.

Головною роботою дивізії було розброєння збільшовиченого населення в околицях Києва й самого Києва. Впродовж тижня навезли мої козаки цілі вози рушниць, кулеметів та набоїв до арсеналу.

Поза службою козаки мали здати великий іспит їх національного виховання та свідомості державної справи й української революції. Вони мусіли виявити те все в стрічі з різними збольшевиченими людьми та аґітаторами. Мені доводилося нераз самому бачити, а багато теж докладали мені про те мої старшини: йде один або два синьожупанники, а біля їх натовп. В них ведеться гаряча балачка з киянами.

Як потвердження того наведу мої розмови з власником будинку, де містився мій штаб, князем Урусовом. В одній з розмов звернувся до мене Урусов і сказав:

— Я бачив прекрасний вигляд дивізії синіх. Але це тільки зверхній вигляд. Рішучо не вірю у їх державницьку силу, як теж не вірю в успішність вашої української справи.

— Побачимо, — сказав я. — Я знову ж вірю у світлий вислід нашої визвольної боротьби.

За пару днів прибіг до мене князь Урусов і сказав:

— Пане ґенерале, я починаю вірити в успішність вашої справи.

— Чому? — спитав я. — В так короткому часі ви змінили погляд?

— А ось, сиджу в себе на бальконі в будинку, що є на Софійській Площі. Бачу великий гурт людей, а серед них двох чи трьох синьожупанників. По жестикуляції пізнав, що там іде якась гаряча дискусія. Взяв я шапку на голову, протиснувся біля гурту синьожупанників і слухаю. Тут ішла цікава розмова. З однієї сторони запалений збольшевичений робітник, який з докором накидався на синьожупанників. З другої сторони спокійна й стримана постава ваших козаків. Робітник закидав синьожупанникам, що вони є прислужниками буржуазії і наймитами німців. Тепер, коли ми — казав зі запалом робітник — здобуваємо свою волю з під буржуазно-панської влади й творимо свою міжнародню революцію для зєднаних працюючих всього світа, — ви, сини селян і робітників, стаєте на услуги контрреволюції, здавлюєте нашу боротьбу й відбираєте нам зброю. Це буде для вас ганьбою, коли наша революція не вдасться. Нам тріщить скіра від тих всіх панських розпорядків, а ви їм в тому помагаєте. — Кілька голосів з товпи крикнуло: Ганьба вам! — Отже я тобі скажу — сказав один із синьожупанників — ми прийшли в Україну, щоб своїми руками й своєю кровю відбудувати Українську Державу для добра наших земляків на рідній землі — без хлопа й пана. Яке нам діло до того, чи робітники іншого народу живуть добре чи зле. Для нас міжнародня солідарність після твоєї рецепти не існує. Чужий робітник не йде нас боронити, а навпаки забере наше добро, коли ми його самі не зуміємо спільно своїми грудьми захищати. Ми хочемо, щоб увесь український нарід так, як ми станув в одностайній обороні Рідного Краю і його добробуту. Кажеш, що ми німецькі наймити, бо ми прийшли з німцями. Ні, друже, ми сини України й тільки України. А що нам ідуть німці з поміччю, це не є злом. Впрочім не наше діло нас простих козаків розбірати, чи це добре чи зле. Раз так робить наш провід, значить є воно добре. І ми його, повинні слухати. Ми мусимо бути здисципліновані й слухати одного проводу. Бо в противному випадку нас зїсть анархія і «брати» робітники-москалі, що лізуть на наше добро коштом нашої крови й вашого, чоловіче, комуністичного дурману. Нам не по шляху з вами. Ми боронимо України й українців. А московському робітникові дамо тоді, як самі будемо мати. Це буде щойно тоді, коли створимо нашу сильну Українську Державу, а на її кордонах поставимо сильну армію, щоб боронила нашого добра. Сьогодні ми мусимо думати самі про себе. А ті московські робітники хай не пхають свої пальці на нашу Україну, бо ми маємо досить сили, щоб їм дати належну відправу. Ти кажеш, що нашим робітникам тріщить шкура. Так, вона тріщить і буде тріщати так довго, як нашим добром схочуть ділитися різні зайди-чужинці, чи це буде пан чи робітник. І ми саме хочемо те, щоб тих зайдів на України не було, а тоді хватить нашого добра стільки, що ніхто з українців не буде бідувати. Тепер тобі ще скажу, що ми зуміємо теж належно упоратися з такими московськими аґітаторами, як ти, що хоче спекулювати на наївності свідомого народу. — Те все — кінчив Урусов — висказав ваш козак з незвичайним спокоєм і товпа, що окружала дискутантів, слухала виводів козака з запертим віддихом. А коли останні слова, зверненні до аґітатора, козак висказав гостро з погрозою, то товпа почала плескати в руки й кричати: Проч з зайдами, слава Україні й нашим козакам! — Аґітатор десь зник, бо товпа прибрала на скількости й ворожо викликувала проти москалів.

Подаючи мені перебіг тієї події і розмови, князь Урусов заявив:

— Так, я вірю, що ви, пане ґенерале, з такими козаками виконаєте своє діло. Ваші синьожупанники це чудесне військо. Дивує мене, як ви вспіли так скоро їх виховати на патріотично свідомих Українців.

На це я йому відповів, що мені було дужо приємно вислухати його похвали для моїх козаків. Одначе заслуга виховання тих козаків лежить не в мені, а у праці Союзу Визволення України по таборах полонених у Німеччині.

Про різні спроби большевицьких аґітаторів розкласти дивізію, чував я багато. Про те все мені докладали мої старшини. Старшини дивізії жили з козаками в братерському співжитті. Вони разом з ними мешкали й тішилися в них належним авторітетом. Козаки своїм старшинам все розповідали. Між ними не було ніяких таємниць. Вони разом радилися і разом вишколювалися. Відносини були так гарно наладнані, що козаки за своїми старшинами пішли б в огонь і воду. А також були б ніколи не покинули своїх рядів.

Доказом того був такий цікавий факт. Козаки були кілька літ в неволі. Кілька літ не бачилися з ріднею, зі своїми рідними сторонами. Через те я зарядив, на прохання їхніх старшин, видавати козакам коротко-речинцеві відпустки. Козаки виїзджали до своїх родин. І всі повертали назад, не зважаючи на те, що могли безпечно лишитися в дома. Ми не мали проти них ніяких можливих санкцій за дезертирство. Вони вертали ще кращими патріотами, як були перед тим. В рідних сторонах всюди бачили анархію, викликану чужими аґітаторами. А вони всежтаки хотіли бачити на рідній землі порядок, а вслід за тим добробут. Тому всі швидко вертали до своєї частини, щоб самим з рушницею в руках робити порядок на рідних землях, засмічених пройдисвітами з Москви. Як докладали мені старшини, ніодин козак не залишився в дома. Всі вернули до Києва.

Часті звідомлення старшин і козаків про злобне трактування синьожупанників як німецьких запроданців з однієї сторони, так большевизанства з другої сторони, наповняли мене сумом і журою. До того причинилося теж і те, що я бачив надто холодне а то й вороже відношення міністра Жуківського до моєї дивізії.

Через те я рішився на один крок. Постановив своїх козаків вислати на засідання Центральної Ради, що була представницею всієї України. Вони мали б там себе представити та заявити своє гаряче бажання боротися за Українську Державу й порядок у ній. Також подякувати Раді за її щиру зустріч синіх у Києві.

Скликав я командантів полків до себе, представив їм свій плян і наказав вибрати від своїх частин делєґатів, які уміли б гарно промовляти та висказати своє почування. До того мали бути призначенні з кожної частини по одному старшині, підстаршині й козакови.

Команданти полків дуже втішилися таким пляном і негайно удалися до своїх частин.

Я тим часом пішов до проф. Грушевського й представив йому, що мої козаки хочуть виступити в раді з промовами, дякуючи їй за прийом у Києві. Грушевський, який ставився дуже прихильно до мене й моєї дивізії, погодився дуже радо і призначив мені день та годину, коли делєґати дивізії мали б виступити в Раді. При пращанню я йому заявив, що делєґати з дивізії будуть свобідно обрані козаками й висказуватимуть думку всього козацтва.

Через день прибули до мене вибрані делєґати. Було їх понад пятьдесять людей. Повна вітальня. Коротко зясував я їм стан дивізії, всі поголоски про нашу дивізію та конечність представити себе перед Україною та у Центральній Раді. Сюди мусить піти трьох делєґатів по одному від старшин, підстаршин і козаків. Їх завданням буде, в першу чергу подякувати Центральній Раді за прийом, а також представити духовий стан і патріотичне наставлення наших старшин, підстаршин й козаків. Всім приявним казав я підготовити відповідні промови й за пять днів явитися в мене. Хто з усіх делєґатів буде мати найкраще виготовлену промову, буде представником нашої дивізії при Центральній Раді.

У висліді того, так сказати б, конкурсу, обрано від старшин сотника Мироновича, що був юрист по освіті, а відтак при Директорії займав пост персонального секретаря Головного Отамана; делєґатом від підстаршин був Петро Науменко з Катеринославщини, від козаків Іван Чумак з Полтавщини.

У призначений Грушевським день я зі своїми старшинами й делєґатами явився в Раді. Тут секретар віддав нам одну льожу. Наші делєґати ждали на свою чергу. Прийшла черга й делєґати виступили один по другому.

Першим читав свою промову сотник Миронович. Промова була гарно складена. Зміст: про життя старшин в часі війни, в полоні, про виконання своїх обовязків в дивізії та про встановлене братерське відношення до козаків. За весь час істнування дивізії не було потрібно уживати ніоднієї кари, щоб удержати дисципліну. Самі козаки прекрасно знають про свої завдання і повинності.

Після промови Мироновича Центральна Рада нагородила його оплесками.

Підстаршина Науменко говорив краще, головним чином тим, що промову виголошував а не читав. Зміст був подібний до промови Мироновича. Одначе слово було виголошенне з більшим чуттям і через те його нагородили більшими оплесками.

Врешті почав промовляти простий козак Чумак. Цей свою промову виголосив без відчитування. Говорив палко, з натхненням та зі справдішним даром промовця.

Висловив тяжкі переживання козаків на фронті в час світової війни а ще більше в полоні, в якому одиноким щастям було те, що прийшла до них культурна робота наших братів еміґрантів зі Союзу Визволення України. Там ми — казав Чумак — пізнали, що ми сини України, що наше завдання боротися за Україну та вмірати за її добро, як це робили наші славні предки Запорожці. З гарячим почуттям і зі зворушенням приняли ми заклик Центральної Ради ставати в ряди української армії та хоронити кордонів України. І ми вступили в ряди дивізії синьожупанників. Ми пішли на поклик нашої Матері України. Наші серця горіли палкою любовю і гарячим бажанням станути на оборону нашої землі, напоєної кровю наших гордих і одважних дідів. Ми, як орли, рвалися на оборону Золотоверхого Городу нашої землі. Коли прийшли, то кинулися до праці. Ми держимо всі стійки в Києві майже без відпочинку. Ми держимо порядок в Києві й околицях, роззброїли збольшевичене населення Києва. Одначе це для нас замало, ми хочемо йти на фронт, ми хочемо боротися проти ворогів України на полі бою. А тимчасом проти нас відчувається щораз більше ворогування таки наших земляків. Хто каже, що ми німецькі наймити, хто що ми контрреволюціонери, що ми большевики, та врешті, що ми прислужники буржуазії. А ми — ми українські вояки, що боремося за Україну та її землю. Ми хочемо, щоб земля України належала українському селянинові й тільки українському. Ми хочемо, щоб варстати й копальні України затруднювали тільки українських робітників. Ми врешті хочемо нашої держави, нашого ладу й порядку. За ті права ми хочемо боротися і ми готові за них на смерть. Ми дуже щасливі висловити наші переконання та почування перед хвальною Радою. На закінчення скажу ще раз, що ми просимо Українське Правительство, вислати нас на фронт — це є бажання моє і всіх моїх товаришів з цілої дивізії синьожупанників.

Козак Чумак говорив свою промову приблизно пів години. Вся Рада слухала зі запертим віддихом кожнього його слова. А коли він скінчив, вибухла буря оплесків і ентузіястичних окликів на честь козаків дивізії Синіх.

По короткім часі піднісся зі свойого місця голова Центральної Ради проф. Грушевський і висловив своє почуття симпатії та повного довіря до козаків синьої дивізії. Заразом зложив щиру подяку делєґатам тієї дивізії за непохитний патріотизм та їхню готовість до боротьби за батьківщину.

До голосу прийшов представник Полтавщини дядько Андрійчук. У селянській свиті, у вишиваній сорочці, зі сивими козацькими вусами. Високого росту, в літах понад шістьдесятку. Промовляв селянською мовою, з гарячим серцем нащадка козаків. Промову закінчив зі сльозами на очах: — Який я щасливий що дожив тієї хвилини, коли можу чути слова такого запалу наших вояків. Тепер я можу спокійно вмірати з вірою, що наша Україна буде тривкою могутньою державою, коли має таких синів-борців за її щасливе вільне життя та за її одвічні права.

Андрійчук говорив це все зі щирим почуттям твердої мужицької душі. Його устами говорило село української нації в тодішній епосі. Ця промова була теж принята незвичайно бурхливими оплесками.

Я не сподівався осягнути таку вдачу від виступу делєґатів дивізії. І справді виступ представників синьожупанників в Раді та їхні гарячі промови викликали широкі коментарі в українській київській пресі. Вся преса зі захопленням передавала перебіг засідання Ради та зміст промов поодиноких бесідників. Завдяки пресі перед українською суспільністю було виявлене правдиве обличчя моєї дивізії. Преса підкреслювала многонадійність такої військової частини. Ворожо поставилася преса суто-соціялістична, московська й комуністична, називаючи дивізію націоналістичною.

Моральний успіх в Раді й зріст авторітету дивізії в кругах української суспільності, як однієї з найкращих військових частин в тодішній час, був для різношерстних соціялістів з міжнародніми тенденціями, як теж для різних політичних спекулянтів, скалкою в оці. Це була тверда барієра на шляху їхніх спекулянтських замірів, яку вони за всяку ціну старалися усунута. Між тими політичними спекулянтами, на жаль, знайшовся теж і наш військовий міністер Жуківський та його оточення. Вони почали вживати всіх засобів, щоб ту дивізію розбити й знищити. Вона, по їх думці стояла на перешкоді їх особистих аспірацій і через те була проти неї така незвичайна лють.

Вправді ми відчували це вже на початку нашого вступлення на українські землі, але очевидним показалося те все щойно в Києві, а особливо після вдалого виступу наших козаків в Раді.

Всежтаки успіх, що його викликали мої козаки, додав мені енерґії до праці. Кинувся я до неї зі запалом і вірою в побіду правди, за якою ми йшли. В першу чергу вислав я Сиротенка до Берліна, який мусів там навязати звязки з німецьким міністерством в ціли створення нових військових частин з полонених українців. Поручив я йому там покликатися на обіцянку ґен. Гофмана. Також німецьке командування в Україні дало йому свої поручення до міністерства.

Сиротенко був у Берліні. Відвідав всі табори полонених в Німеччині та започаткував орґанізацію нових частин. Набірав старшинські кадри та козаків. Згодом, передавши те все капітанові Яворському, повернув до Києва з рапортами.

Праця по орґанізації нових частин по таборах кипіла. Набіралися нові частини, що мали йти на зміцнення української армії. Ставали нові тисячі в ряди перших синьожупанників.

Таким чином мій плян і моя мрія зорґанізувати всіх полонених українців у Німеччині у військові частини набірав реальних форм. Всежтаки не передбачав я, що тому природньому й зрозумілому плянові в потребах зміцнити нашу молоду державу, наперекір піде ніхто інший, як таки наш військовий міністер Жуківський та його прибічник, ґенерал Греків, які замість зміцняти наші сили, розбивали навіть те, що було вже зорґанізоване.

Спершу їхня акція проти моєї дивізії була закритою, згодом прибрала вона форму активної діяльности на знищення дивізії Синіх. Це була єхидна й обдумана інтриґа тих людей.

В початках Жуківський і Греків матеріяльною диверзією намагалися розбити єдність моєї дивізії. Військове міністерство свідомо не давало моїй дивізії ні платні ні прохарчування. Були випадки, що до мене приходили старшини дивізії з рапортами про погані матеріяльні відносини серед козаків. Козаки нашої дивізії попросту просили на вулиці прохожих за папіросками, бо не мали грошей. А всежтаки козаки не бунтувалися, а тільки скаржилися своїм старшинам. Факт таких матеріяльних недостач серед козацтва турбував мене й обурював до крайности.

Про ці відносини довідався гавптман Альвенслєбен. Він мені сказав, щоб я пішов до військового міністерства з виразною вимогою матеріяльної опіки дивізією. Якщо вони не виплатять грошей дивізії, то німецьке командування виплатить зі своєї каси само. А такий випадок принесе ганьбу, як для Української Держави, так теж і для української армії.

Того самого дня пішов я до військового міністерства й у досить різкій формі вимагав від Жуківського, щоб він забезпечив дивізію належними їй грішми. При тім подав я йому заяву Альвенслєбена. Жуківський був неначе б то здивований тим, що ми до тієї пори не одержали грошей для дивізії. Він покликав до себе скарбника військового міністерства й спитав його, скільки грошей є в скарбниці міністерства. На відповідь, що в скарбниці є чотири мільйони з половиною, він наказав півтора мільйона виплатити дивізії за місяць квітень.

В той спосіб дивізія була на один місяць забезпечена платнею. Бракувало ще прохарчування. В постачальні не було нічого. Отже я мусів сам про те подбати. Згаданий уже сотник Данченко дав мені знати, що на товаровому двірці в ваґонах є маса харчів, залишених большевиками. Ніхто тих харчів не рухав. Я рішився за дозволом командантури Києва зареквірувати цей цілий поїзд для дивізії.

Вислав туди свого дивізийного інтенданта з інтендантами поодиноких полків. Для охорони тих продуктів призначив сотню другого полку. Всі продукти мали бути списані й перевезені до осідку другого полку, де мав бути склад нашої дивізії. Коли я познайомився з протоколом перебрання майна, то побачив, що харчів було багато. Було все — включно до цукорків. Тим всім дивізія забезпечилася з боку прохарчування, а хліб діставала після умови з монастиря.

Стануло передо мною ще нове питання. Козаки не мали білля, ні сорочок, ні постелі. Знову допоміг мені в цьому сотник Данченко. В Києві ліквідувалося кілька військових лічниць з часів війни. Ми звернулися до голови ліквідаційної комісії, щоб він відпустив для дивізії потрібне білля.

Голова ліквідаційної комісії, не тямлю його прізвища, дуже радо передав мені все білля лічниць. Моя дивізія дістала сорочки, простирала і все інше.

Дивізія була більш менш забезпечена. А тим самим плян Жуківського і компанії, розкласти дивізію через матеріяльні браки, не вдався. Через те Жуківський взявся іншого способу розбивати дивізію.

З початком квітня дістав я наказ від міністра Жуківського вислати один полк моєї дивізії до Чернигова на вдержання там порядку. Наказ я виконав і вислав сюди третий полк під командою Малохатки.

Для мене було дуже прикро розбивати мою дивізію на частини. Але мав я надію зміцнити її новими частинами, що мали прийти з Ковля під командою Пухтаєвича. Через те не суперечив я Жуківському і наказ негайно виконав.

Який тиждень по виступі наших козаків у Раді одержав я наказ, вислати ще один полк в Катеринославщину. Знову в цілі роблення порядку, а на ділі для звичайного там стаціоновання. Цей наказ я виконав і призначив вислати сюди четвертий полк під командою Чехівського.

Одначе тут вийшла суперечка з командантом того полку. Це для мене було зовсім несподівано, бо полковника Чехівського я уважав за одного з найкращих старшин з моєї дивізії і так його сам трактував. Тимчасом в тому випадку мойого наказу він не послухав і не хотів зі своїм полком перейти на Катеринославщину, залишаючи Київ. Він за всяку ціну хотів остати в Києві. Причиною того була обіцянка Жуківсьокого призначити його на команданта Києва.

Про ті пляни Жуківського я довідався і негайно йому різко заперечив, заявляючи, що всі мої люди, як козаки, так і старшини, при вступленні до дивізії синьожупанників, поклялися в ніякому разі не залишати рядів дивізії до часу, поки не створимо трівких основ нашої держави. Коли Чехівський залишив би ряди дивізії, зломив би нашу спільну клятьбу, а тимсамим допустився би деморалізації других. У моїх руках був ще один атут проти такого потягнення.

Чехівський, як старшина, командант полку, змарнувався би на пості команданта міста, тоді, коли таких людей потрібно на фронті. Те все я рішучо заявив перед Жуківським і він врешті мусів улягти моїм вимогам.

Моя постава не задоволила Чехівського, бо я тим ніби то перешкодив його карієрі. Зприводу того почалося непорозуміння в четвертому полку, а навіть Чехівський на мій приказ податися з полком в Катеринославщину, згідно з наказом військового міністра, заявив, що полк не є готовий до виступу.

Цей випадок незвичайно мене обурив. Для вияснення тієї справи я наказав командантові того полку Миколі Шаповалові зробити слідство в четвертому полку. Рівночасно, щоб виконати наказ Жуківського, вислав я на Катеринославщину полк під командуванням Блохи. Він туди й подався.

Мушу тут підкреслити, що за весь час існування дивізії синьожупанників, одинока дісгармонія була та одна в четвертому полку завдяки незадоволенню Чехівського.

Шаповал перевів строге слідство, вислід якого я подав у військовому рапорті міністрові Жуківському. Одначе на тому справа й закінчилася. Мій рапорт не мав жодного висліду. А Чехівському належалася строга кара за непослух.

Щойно тоді зрозумів я, що цілу історію з полком Чехівського затіяв таки Жуківський. З однієї сторони, щоб показати, мовляв, що в дивізії синіх не все в порядку, а з другої сторони він свідомо протеґував Чехівського, якого брат був під той час одним з міністрів Голубовича.

Моє становище було правильним з пункту дисципліни і тому Чехівський мусів остаточно податися. А щоб мені показати, що все в порядку серед козаків четвертого полку, то він устроївши свій полк в повному порядку, з музикою перейшов попід мою квартиру.

На тому та ціла історія з четвертим полком і Чехівським закінчилася. Він потім сам зрозумів, що його поступування було неправильним та що, слухаючи Жуківського, помагав йому в його інтриґах, що йшли на знищення дивізії Синіх. Те він мені сказав згодом, вже за гетьманату, коли я з ним стрінувся. Признаючи свою похибку, він мене тоді перепросив за прикрости, виряджені дивізії і мені, як начальникові тієї дивізії. Вже на еміґрації незвичайно вдарила мене вістка, що цей сам Чехівський згинув геройською смертю, розстріляний большевиками в 1929. році, після процесу Союзу Визволення України в Києві. Він себе виправдав і хай йому земля буде пером…

В половині квітня дістав я рапорт від Пухтаєвича, що в Ковлі є зорґанізована друга дивізія і готова до вимаршу в Київ. Ця вістка мене незвичайно врадувала. Бо це заспокоювало мою втрату двох полків, висланих на провінцію. Хотів я якнайскорше стягнути її до Києва.

Покликав я до себе начальника мойого штабу Янова і разом з ним пішов до військового міністерства, щоб порозумітися з ним в справі перенесення другої дивізії Синіх до Києва. Зайшли ми до міністра Жуківського. Представили йому стан дивізії в Ковлі та плян перенесення та розташовання її в Києві в бендерських касарнях. Мали ми для неї теж і забезпечення зі сторони матеріяльної: Заявили ми йому, що всі старання про другу дивізію бере на себе штаб моєї дивізії, та що німецьке командування йде нам на руку.

Жуківський вислухав мойого докладу, хвилину подумав і з іронією відповів мені питанням:

— Що ж, ви хочете корпусом командувати?

— Призначення командира корпусу залежить від вас, пане міністре — сказав я. — Але я хочу зміцнити залогу Києва, що зменшилася з хвилиною висилки двох полків в другі місця України. А також маю на меті збільшити збройні сили української армії.

Жуківський знову хвилину подумав, а тоді відповів, що у нас буде швайцарська система, то б то без всяких корпусів, без армії, а тільки міліція. А врешті заявив, що та дивізія, яка знаходиться в сучасний момент в Ковлі, мусить бути перенесена до Одеси.

Мене таке ставлення справи незвичайно обурило і я звернувся до Жуківського:

— Це розбиває наші кадрові сили, які я маю на меті за дозволом німців ще збільшити полоненими з Німеччини. В цій справі обіцяв мені допомогу ґен. Гофман. А також і доклад сотника Сиротенка, що їздив до Берліна в цій справі, вказує, що цей плян вповні вдасться перевести в життя.

— Еге ж — каже міністер. — Якщо нам буде потрібно збройних сил, то в кожному разі не будемо їх формувати з полонених. Я віддам наказ про заклик до нашої армії по всій Україні і впродовж одного місяця ми будемо мати двістатисячну армію.

— Пане міністре, а хто буде інструкторами цієї молодої армії? Я цілком співчуваю з мобілізацією новобранців до української армії. Але я маю думку, що ролю інструкторів в тій армії займатимуть саме ті козаки з полонених, що перебули світову війну і найкраще своє ремесло знають.

— Справу інструкторів армії я передбачив, — каже Жуківський. — Ви знаєте про те, що я заложив в Києві школу для інструкторів армії.

— Так — кажу — знаю! Але чи ж можна в так короткому часі приготовити інструкторів, які були б здібні до цієї відповідальної підстаршинської ролі, на вишкіл яких навіть в часі мира потрібно декілька років.

— Ви були в школі? — питає Жуківський.

— Ні, не був.

— Ви знаєте, що там зібрано майже тисячу людей з вищою освітою?

— Отсе — кажу — і погано, що з вищою освітою, а також не вистарчить така мала кількість на велику армію. Автім вони можуть бути добрими політичними інструкторами армії, а в ніякому разі в ролі підстаршин.

Тоді Жуківський бундючно звернувся до мене:

— Це моє рішення і зміни в тому не буде!

В той саме час вийшла цікава історія. Мій начальник штабу полковник Янів витягнув записник і олівець та став писати. Жуківський звернувся до нього зі запитом, що він пише. А він підповів Жуківськочу:

— Ви сказали, пане міністре, що впродовж місяця ви матимете двістатисячну армію і понад тисячу інструкторів для створення тієї армії, не згадуючи навіть про старшин. Отже я це й записую собі в записник, щоб через місяць пригадати вам ваші слова. Бо ваші бундючні рішення рахую цілковитою утопією.

Жуківський почервонів зі злости і звернувся до мене:

— Приведіть до порядку вашого начальника штабу!

На тому й закінчилася наша авдієнція у міністра. Але з того часу ображений Жуківський заховав в собі ворожнечу і нетерпимість до полковника Янова, на кожному кроці це показуючи. Вийшли ми з полковником Яновим з міністерства і обмінялися думками, якого це шкідливого чоловіка маємо ми на пості міністра.

Задумався, що мушу робити. Вступити в отвертий конфлікт з урядом, не відповідало моїм переконанням, як чоловіка з вдачею не авантурника, а здисциплінованого воїна. Нарешті приняв я рішення піти до голови Центральної Ради Грушевського та з ним перебалакати отверто.

Грушевському зясував я все, що мене хвилювало. Розказав я йому про всі перешкоди з боку військового міністра Жуківського. А відтак прохав я його, щоб він, як голова Ради, виказав свій авторітет та перешкодив руїнницькій роботі Жуківського і тим самим поміг нам формувати військові частини. А те мусить стати згодом підставою нашої сильної армії.

Професор Грушевський вислухав моїх виводів ввічливо і відповів:

— Пане отамане, Рада у військові справи не втручається. Тому я вам в нічому тут не поможу.

На тому і скінчилася моя конференція у голови Центральної Ради Грушевського.

Того самого дня явився в мене капітан Альвенслєбен і спитав, коли перейде друга дивізія Синіх з Ковля до Києва. Він незвичайно обурився, коли довідався про те, що Жуківський хоче ту дивізію переслати до Одеси. І в обуренню звернувся до мене:

— Пане ґенерале, коли ви виведете того сапожника з міністерства?

Такі вислови, як це мені не було прикро, приходилося від нього вислухувати не перший раз. Але кожночасно одержував він однакову відповідь, що я є військовою людиною і не піду проти уряду, поставленого народоправною установою, якою являється Центральна Рада.

Альвенслєбен хвилину постяв зденервований, а відтак попросив мене, щоб я пішов з ним до міністра Жуківського. Взяли ми з собою дивізійного перекладчика і пішли до міністерства. Жуківський попросив нас до кабінету, а не довіряючи нам, закликав до розмови свойого перекладчика з міністерства.

Тут прийшлося мені бути мовчаливим свідком драматичної сцени під час розмови представника німецького командування з міністром Української Республики.

— Пане міністре, — каже Альвенслєбен — я дізнався від начальника синьої дивізії, що ви не дозволяєте на прибуття до Києва другої дивізії, яка сформована жде в Ковлі, а навпаки задумуєте вислати її до Одеси. Прошу подати мені мотиви, на яких спирається ваше рішення.

— Так, — каже Жуківський — я видав наказ, другу дивізію з Ковля перенести до Одеси.

— Пане міністре, вам відомо, що цю дивізію сформовано з українських полонених в Німеччині. Подібно, як і першу синю дивізію. Ту дивізію ми одягнули, озброїли і забезпечили матеріяльно. З неї зробили ми кадрову, боєздатну частину. І ця дивізія по згоді з вищим німецьким командуванням мусить піти до Києва, щоб збільшити залогу столиці. Впрочім вам відомо, що Одеса знаходиться під опікою австрійської влади і сюди німцями сформована частина не сміє іти.

Жуківський почервонів, очі вилупив і, стукнувши кулаком в стіл, крикнув:

— Що це таке, розташуванням військ Української Держави буде розпоряджатися німець, а не військовий міністер України?

Тут з рівноваги вийшов і Альвенслєбен:

— Оттак ви балакаєте з представником вищого німецького командування в Україні? Ви знаєте, що я говорю з вами від вищого командування німців? Автім ви забуваєте, що ви сидите на оцьому стільці завдяки німецьким штикам. Прошу прийняти до відома, що ту розмову в цілости передам я нашому фельдмаршалові.

Такий же сам обурений Жуківський підорвався з місця і острим тоном заявив Альвенслєбенові:

— А я про ваші слова і про ваш тон докладу українській раді міністрів.

На тому закінчився той неприємний діяльоґ. Альвенслєбен і я вийшли з кабінету військового міністра без офіційного прощання. В коридорі звернувся до мене Альвенслєбен:

— Скажіть, пане ґенерале, тому дурневі, що, якщо та дивізія не піде до Києва, то вона не піде ніде!

Я повернув щераз до Жуківського і переповів йому останні слова Альвенслєбена про долю ковельської дивізії. Тоді Жуківський знову з обуренням:

— Побачимо! На тих днях буду сам в Одесі і справу поладнаю. А зараз накажу полковникові Пухтаєвичеві, щоб негайно вислав квартирєрів до Одеси. Заразом прошу додати одного старшину з вашого штабу, щоб покерував тією справою.

Я повернув до штабу і згідно з приказом Жуківського призначив на ту місію старшину мойого штабу осаула Тимоша Омельченка.

За пару днів Пухтаєвич написав до мене з Ковля, що він дістав наказ від міністра Жуківського перенестися з дивізією до Одеси, але того наказу він не в силі виконати, бо німецьке командування в Ковлі не дає на ту ціль ешелонів. Я написав до нього, щоб він сам приїхав до Києва та поговорив особисто з Жуківським.

Полковник Пухтаєвич приїхав до Києва, але з того всежтаки нічого не вийшло. Жуківський вперто стояв при свойому.

Так та дивізія залишилася до кінця в Ковлі. Вона теж була роззброєна разом з першою дивізією в Києві. Одначе в Ковлі німці мусіли уживати сили, щоб ту другу дивізію роззброїти.

До цього поступку Жуківського в справі другої дивізії мушу додати ще один нетактовний поступок Жуківського, ще перед тією справою другої дивізії, який уже тоді наставив німецьке командування проти його особи. Це було так:

До Києва мав приїхати фельдмаршал німецької армії Айхгорн. До того часу пост фельдмаршала займав ґенерал Ґренер.

Мене покликав до себе міністер Жуківський. Повідомив про приїзд німецького фельдмаршала і приказав призначити почесний курінь на привітання. З почесним курінем мав бути теж я особисто, як начальник дивізії. На моє запитання, хто привітає його від міністерства, Жуківський заявив, що він буде особисто.

В день приїзду фельдмаршала прийшов я на двірець, де стояв уже мій курінь. На пероні стояв теж німецький баталіон і німецькі старшини ґенерального штабу. Крім того на привітання фельдмаршала прийшли різні делєґації і чужинні місії.

В мент прибуття поїзду фельдмаршала на двірець до Києва, з представників українського уряду, крім мене і команданта Києва Цецовича, не було нікого. Не прийшов теж і міністер Жуківський, хоч виразно заявив мені, що прийде. Про те повідомив я Альвенслєбена, який в тій справі до мене звернувся. Ба, що більше! Жуківський не прислав навіть нікого з міністерства на привітання фельдмаршала, хоч він це рішучо повинен був зробити по вимозі військового конвенансу. Цей факт мене незвичайно хвилював, бо я особисто не заступав своєю приявністю ані уряду ані військового міністерства. Я був приявний при привітанні фельдмаршала, як начальник дивізії, частина якої виступала в характері почесного куріня, призначеного на привітання фельдмаршала.

З ваґону вийшов фельдмаршал Айхгорн. В парадному уніформі, з відзначеннями на грудях та з маршалківським жезлом у руці. Підступив до німецького баталіону, поздоровив його, а відтак підійшов до нашого почесного куріня.

Почулася грімка українська команда. Рівно скинулися рушниці на почесть фельдмаршала. Він поздоровив жезлом козаків, а вони у відповідь крикнули: «Слава Україні!» Перейшов фронтом куріня і бистрим оком оглядав козаків. Вони всі стояли, як з каменя. Похвалив козаків, стиснув мені руку і сказав, що козаки виявляють собою чудесне враження.

Сів я в авто разом з Альвенслєбеном, а він до мене:

— Ну, того, що ваш міністер не прийшов на привітання, ми йому не забудемо. А так само не забудемо і вашому урядові.

Німці таки свою погрозу виконали. Пізніше при гетьманському перевороті Альвенслєбен особисто помстився на Жуківськім. Він його арештував і віз його в авті, держачи револьвер в руці. З ним був теж заарештований і цілий уряд. Так помстилися німці на урядові соціялістів-революціонерів, що своєю дволичною політикою у відношенні до німецького командування, ламали свої зобовязання зложені в Берестейськім Мирі.

Пару днів після розмови Альвенслєбена з Жуківським покликано мене до військового міністерства. Тут справлено мене зразу до товариша військового міністра ґен. Грекова, з яким я до тієї пори не знався.

Ґенерал Греків уявляв собою типового московського старшину ґенерального штабу. Він був в літах до пятьдесяти років, убраний в російський френч з юрієм на грудях. Приняв мене досить холодно. Я перепросив його, що до тієї пори не зложив йому візити, бо був занятий справами забезпечення дивізії.

— Так, знаю про те, — сказав Греків — що ви заняті своєю дивізією. Одначе мушу вам зразу заявити, що наше перше пізнання буде якраз з недобрим враженням для вас.

На моє запитання, чому він так говорить, він взяв зі стола четвертинку паперу, на якому машиною був написаний наказ військового міністра. Він і прочитав його, не даючи мені в руки.

«Начальником першої стрілецької козачої дивізії Синіх призначається отаман Мартинюк». Підписаний: військовий міністер Жуківський.

Вислухавши це, спитав я Грекова, що сталося з отаманом Зелінським: чи він втік, чи вмер?

Ґенерал Греків хвилево змішалася, а опісля відповів, що він про те нічого не знає, бо в тому всьому рішає військовий міністер і він це може вияснити.

Поведення Грекова і його неясна відповідь мене обурила. Я звернувся до нього:

— Що це таке, чи це репресія?

— Це, пане ґенерале, політика німців…

Розмова велася кілька хвилин, весь час стоячи. По останніх словах Греків перепросив мене і пішов до військового міністра, щоб він приняв мене на авдієнцію.

Майже пів години довелося мені ждати на поворот Грекова від Жуківського. Сидів я в комнаті принять і роздумував над тим рішенням військового міністра. Найбільше хвилювало мене пояснення Грекова, що це політіка німців. Я знав, що, якщо це є правдою, то воно робить для мене ситуацію серйозною й складною.

Врешті покликано мене до кабінету Жуківського. Мабуть за той час Греків успокоїв міністра, що я відомість про його рішення приняв спокійно, без протесту. При привітанні, зразу звернувся я до Жуківського:

— Пане міністре, скажіть, будь ласка, що ви зі мною робите?

Жуківський дуже ввічливо попрохав мене сідати і почав бесіду:

— Пане ґенерале, я весь час думаю про утворення нашої армії. Мушу почати з голови. В нас зовсім не має ще ні головного штабу, ні ґенерального штабу, ні гарматнього та інших військових установ. Все це муситься в першу чергу створити, щоб почати загальну мобілізацію. А свідомих і енерґійних робітників по тим справам мені бракує. Я приняв рішення покликати вас до складу військового міністерства мені на допомогу. Ви маєте великий військовий досвід і тим станете мені у великій пригоді при організації міністерства і військових штабів. Отже ви залишите дивізію, а на ваше місце я вже призначив іншого.

— Щиро дякую — сказав я — за ваше довіря до мене. Але я рішучо проти того мушу запротестувати. До сьогодні не скінчив я ще якслід формувати підлеглої мені дивізії. Вона, на мій погляд, мусить бути, коли не видатною кадровою частиною, то мусить виконувати обовязки інструкторів української армії. З тією метою вступив я у командування дивізії і своє завдання мушу довести до кінця. Впрочім, те завдання можу виконати тільки я найкраще, бо всі старшини й козаки дивізії Синіх пережили однакову зі мною долю в німецькім полоні. Вони розуміють мене, а я їх. Мені не приходиться уживати ніяких карних засобів, щоб вдержати дивізію в порядку. Для неї вистарчає повага мого одного слова. Через те я певний, що новий начальник не відповість завданню, хоч би навіть о голову був вищий від мене у всіх напрямках військового знання. Він не може мене заступити в час орґанізації дивізії, бо не зрозуміє психольоґії, як козаків, так і старшин. На те, щоб їх пізнати, він буде потребувати часу. А сучасні відносини вимагають від нас напруженої і негайної праці без суперечок. Отже, наперід прошу дати мені можливість закінчити мої завдання в дивізії, а тоді, призначайте мене туди, куди вам завгодно.

— Тією справою прошу не журитися, — каже Жуківський — я допоможу новому начальникові дивізії у його роботі.

Вислухавши виводів Жуківського й побачивши його вперте становище, я рішив залишитися коректним та послухати йото наказу. Тому я по надумі заявив йому, що остаточно годжуся на його пропозицію. Рівночасно звернувся до Жуківського з проханням, щоб я перед тим, нім вступлю до міністерства, міг одержати відпустку на поїздку до рідні. Від часу мойого повороту з полону я не був ще в родинних сторонах, а навіть не повідомив нікого про свій поворот з полону. Моя родина знаходилася на Херсонщині.

Жуківський, почувши моє прохання, дуже тим врадувався. Спитав мене, на як довго я хочу ту відпустку. Я попросив його на такий час, на який він може дозволити, дивлячися на негайність потреби моєї робота в міністерстві.

Я гадав, що він потребуючи мене до швидкого орґанізування міністерства, дасть мені відпустку на один два тижні.

— На два місяці, досить для вас буде? — спитав Жуківський.

От тут я і зрозумів, що він хоче мене позбутися із Києва, коли в так гарячий час хоче мені дати відпустку аж на два місяці.

Хвилину подумав, а відтак рішився. Попросив його відпустку на чотири місяці. Жуківський тим ні трішки не змішався, а навпаки з радістю запропонував мені подати рапорт до міністерства в тій справі. Я встав, попращався, пішов до вітальні, написав негайно рапорт і передав же зараз адютантові міністра.

Повернув до дому, зібрав старшин свого штабу і повідомив їх про мою димісію з начальника дивізії, через те, що Жуківський покликує мене до військового міністерства. Ця вістка незвичайно схвилювала всіх старшин. Вони й сказали:

— Це удар по голові дивізії, це буде нам усім кінець.

Я їх заспокоював, що це особисте відношення Жуківського до мене. На дивізії це рішучо не відібється.

Того ж дня прийшов до мене Альвенслєбен, як звичайно, веселий і задоволений. Привітався зі мною. Я йому сказав, що я вже не є начальником дивізії. На моє місце призначається другий. Це надзвичайно здивувало його і він спочатку гадав, що я жартую. А коли я йому поважно заявив, що це серйозна справа, він спитав мене, що це все має значити? Коли ж я йому сказав, що це властиво він повинен знати, бо мені товариш міністра ґен. Греків виразно заявив, що те все діється через політику німців, то це вже випровадило його з рівноваги. Він миттю мене попращав і пішов до свойого командування.

На другий день він прийшов знова до мене й заявив:

— Пане ґенерале, дізнавшися вчора від вас про вашу димісію з начальника дивізії, доклав я про те все фельдмаршалу. Рівночасно всі старшини німці, що разом зі мною є прикомандировані до дивізії, заявили своє обурення і прохання, щоб їх забрати з дивізії Синіх, коли начальником тієї дивізії не будете ви.

Альвенслєбен впевняв мене рішучо й катеґорично, що я таки мушу остати начальником дивізії і ним зістану. Я всміхнувся на його запевнення, бо уважав це за звичайну балачку.

Тимчасом я приготовляв всі дивізійні справи до здачі. Подав відповідні інструкції старшинам. А всежтаки проминув тиждень і я не одержав ні письменного наказу військового міністра про здачу, ні не зголошувався до мене призначений на моє місце отаман Мартинюк…

Мене те все почало турбувати. Тимбільше, що наближалося свято Великодня, а я, не зважаючи на призначену відпустку, мусів ждати в Києві. Отже я наказав свойому начальникові штабу, щоб він провідав, що є з отаманом Мартинюком та чому він не зголошується перебирати дивізії. Штаб дивізії доклав мені, що Мартинюка ніде в Києві немає, та, що його ніхто не знає.

В міжчасі дуже часто забігав до мене Альвенслєбен та запевняв мене постійно, що я дивізії не здам. Одного разу прийшов він до мене й звернувся відразу з такою бесідою:

— Пане ґенерале, ми, німецьке командування, чекаємо на те, щоб ви зробили переворот і розігнали той ганебний уряд.

На це я йому рішучо відповів, що я є військовою людиною і визнаю свій уряд, призначений Центральною Радою. Отже по своїм переконанням уважаю зроблення перевороту з моєї сторони шкідливим нашій державній справі. Я добре розумів, що переворот звернений навіть проти того ганебного уряду, зроблений за згодою і порозумінням з німецьким командуванням, є під кожним оглядом недопускаємим. Чи то з боку морального, чи то національної гідности.

Після того Альвенслєбен в розмові з моїм начальником штабу Яновим (вони оба жили собі в приятельских відносинах), критикував мою нерішучість та «демократизм». При тім намагався він переконати Янова, щоб він вплинув на мене, щоб за згодою німецького командування я зробив переворот. Начальник мойого штабу був такої думки, як і я.

За пару днів після тієї розмови зі мною Альвенслєбен прийшов до мене попращатися, кажучи, що він їде до Берліна й там поладнає наші справи позитивно, та скоро поверне сюди. Після того будуть серйозні зміни.

Вже після його відїзду одержав я картку від премієра Голубовича зі запрошенням відвідати його. Голубович прийяв мене дуже ввічливо й з легким докором, чому я ніколи його не відвідую. Я виправдався, що я занятий військовими справами, стрічався часто з Жуківським, отже не вважав можливим турбувати премієра своїми спеціяльними справами.

— Так, пане ґенерале, я добре знаю, що ви віддані цілковито своїй праці при дивізії. Отже сьогодні я попросив вас до себе, щоб спитати, які у вас непорозуміння з військовим міністром Жуківським.

— З мойого боку жодних непорозумінь немає. Хиба мої рішучі рапорти до міністра про забезпечення дивізії.

— Але, я знаю цілком певно, що істнуть у вас непорозуміння на тлі вашої посади начальника дивізії.

Тоді я повторив мою розмову з військовим міністром про рішення військового міністра віддалити мене від командування дивізією та призначити до військового міністерства. І врешті про мою згоду на те розпорядження, хоч та пропозиція, на мою думку, була шкідливою для дивізії.

На пращання Голубович заявив мені, що він ту справу бере в свої руки, отже тому просить мене прийти на другий день до нього й у прияві Жуківського всю ту справу порішиться.

Ранком другого дня у призначеній годині явився я у Голубовича. В його ґабінеті були вже приявні військовий міністер Жуківський зі своїм товаришем ґен. Грековим. Голубович, після звичайного привітання, звернувся до Жуківського зі запитом:

— Вислови мені, що ти маєш проти отамана Зелінського?

Жуківський жестом руки передав право відповіди Грекови. Ґен. Греків витягнувся, прибрав офіційний вигляд і висловив:

— Отаман Зелінський не виконує наказу військового міністра У. Н. Р.

— Якого наказу? — здивовано спитав я.

— Ви досі не здали дивізії по приказу міністра.

Несподіваним обвинуваченням я був незвичайно схвильований і звернувся до ґен. Грекова зі запитом:

— Ви ґенерал бувшої російської армії. От і я теж. Невже ж ми два ґенерали будемо вести дискусію про елєментарні правила військової служби при передачі підлеглої частини? Чи вам не відомо, що командир навіть сотні своєї частини не може здати, коли не має письменного наказу по полку? Отже досі я не одержав ніякого наказу про здачу моєї дивізії, а також отаман Мартинюк до тієї пори до мене не явився. Впрочім мій штаб докладає мені, що Мартинюка немає ніде в Києві.

— Вам мабуть також відомо, що начальник здає свою частину старшому по собі? — сказав Греків.

— Знову елєментарні річи. Начальник здає свою частину старшому по собі, коли він її тимчасово залишає. То б то або захворів, або по справам службовим виїзджає. Так, тоді робить це без наказу вищого начальства. А в мене це було б навпаки. Бо коли б я закликав старшого полковника й наказав приняти дивізію, то він спитав би мене здивовано, на якій підставі він мав би перебирати здану дивізію? Тоді я мусів би йому дати письменний наказ, бо в противному випадку він міг би мене посудити, що я самовільно покидаю дивізію. Отже, пане ґенерале, дивізія це не якась ганчірка, яку я можу кинути, а хтось її піднесе. Бо, як на тому, що здає дивізію, так теж і на тому, що її приймає, лежить велика відповідальність за майно, людей, коні, зброю, тощо. Все те мусить бути передане під документальні розписки, потверджені штабом.

Тоді Греків витягнув надрукований лист зі своєї кишені й передав мені його. Був це наказ міністра Жуківського такого змісту:

«Отаман першої стрілецької козачої синьої дивізії Зелінський прикомандировується до військового міністерства.

Рахую своїм моральним обовязком висловити отаману Зелінському щиру подяку за його енерґійну й корисну для держави працю на посаді начальника довіреної йому дивізії.»

Підписаний військовий міністер Жуківський.

Прочитав я той наказ і побачив, що він був цілком іншого змісту як той, який читав мені Греків у військовому міністерстві, згадуючи про Мартинюка. Його офіційний зміст та форма мене задоволяли. Але звернувся я до Грекова:

— Так, це є наказ. Але чому він не є в штабі дивізії, а залишався до того часу в вашій кишені, як якась таємниця?

Тоді Греків звернувся до Голубовича:

— Пане премієре, вам відома та політична ситуація, яка склалася з приводу димісії отамана Зелінського. Вона не дозволяла оголосити той наказ.

Тоді я обурений заявив, що мені ця ситуація була цілком невідома, отже не можу бути винуватий в тому, що до тієї пори не здав дивізії, не маючи наказу.

Голубович, побачившиш моє обурення, перебив моє говорення:

— Ну, панове, то тут ніякого непорозуміння нема, бо отаман Зелінський годиться виконати наказ.

Тоді Греків сказав перебиваючи Голубовичу:

— Ні, пане премієре, ще не кінець. У звязку з тією ситуацією, про яку я згадав, пан отаман Зелінський мусить зложити заяву, в якій виявить свою добровільну димісію з начальника дивізії на підставі його хвороби.

На цю вимогу я відповів:

— Я за весь час трицятьлітньої служби в російської армії, не дав ніодного фалшивого рапорту. А тим більше тепер, коли я навіть не знаю, що це за ситуації, про які ви згадуєте з таємничими мінами, не даючи мені жодних пояснень. Вимагана вами заява вказувала б на те, що я нездібний до військової служби. Тимчасом я прийшов на Україну з дивізією, щоб послужити Батьківщині у її боротьбі!

— Того вимагає добро нашої держави, щоб ви дали такий рапорт — сказав Голубович.

— Коли від моєї особи залежить державна справа, — сказав я — то я можу взагалі піти у відставку від служби в армії.

— Ні,  — сказав Голубович — не може бути навіть і мови про вашу відставку, бо ви будете нам потрібні.

— Гаразд, то я подам вам бажаний рапорт, тільки іншого змісту. Перебувши три з половиною роки в неволі, а опісля перетяжений працею при орґанізації дивізії, почуваюся втомлений, прошу про відпустку на відпочинок. Дивізія є готова до здачі. Впродовж трьох днів здам дивізію старшому по собі полковнику Блохину. Коли полк. Блохин не схоче переняти дивізії без письменного наказу військового міністра, то я його пішлю до військового міністерства.

— Згода, — сказав Голубович — справа скінчена.

Тоді піднісся Греків:

— Ми мусимо подякувати пану отаманові Зелінському за його розуміння ваги хвилини й лицарське поведення в тій справі — сказав він.

При пращанні Голубович звернувся до мене, щоб я перед відїздом на відпустку його відвідав, бо він хоче зі мною поговорити.

Вернув я до штабу, видав наказ про здачу дивізії полковникові Блохину. В три дні дивізія була здана.

З рапортом про здачу й прийом дивізії прийшов я з полк. Блохином до військового міністерства. Рапорти зложили ми ґен. Грекову. Він попросив мене, щоб я залишився в його кабінеті, а Блохин пішов. Він звернувся до мене російською мовою (українською мовою він не володів):

— Прошу, пане ґенерале, сідати. Поговоримо по ґенеральски.

— Що це значить по ґенеральски? — спитав я.

— Це значить, щира й отверта розмова. Передовсім для мене є прикрою та історія з вашою димісією.

— Та ви ж грали майже головну ролю в тій траґі-комедії…

— Еге ж, а ви знаєте, яке було моє положення в російській армії. Я був начальником штабу київської військової округи. Мав я у Києві власну віллю, мав молочне господарство. А з революцією все згубив. А тепер я знайшовся в такому становищі, що мусів би станути біля церкви та простягнувши руку прохати милостині, коли б не пішов я на посаду товариша міністра У. Н. Р.

Та заява Грекова мені прояснила в голові, я зрозумів, що він звичайний карієрист і займає своє становище не з ідейних мотивів, а тільки забезпечує своє матеріяльне становище, користуючися тодішним хаосом у військовому міністерстві. Через те й він заграв ту ганебну ролю в інтриґах зі мною, виконуючи бажання Жуківського.

На те відповів я йому, що ми всі, які служили в бувшій російській армії, знайшлися в часі революції в такому стані, як і він. Але в ґенерала мусить бути більше суворе відношення до своїх вчинків, беручи з морального боку. Цього вимагає від нього його високий ранґ. Греків гірко всміхнувся і запитав:

— Ви жонаті?

— Так!

— Маєте дітей?

— Так, маю сина!

— Еге ж, а в мене аж пять ослів на карці…

Той цинічний вислів Грекова представив мені його духове обличчя. Я перервав розмову, піднявся і спитав, коли можу дістати білєт на дорогу. Греків приступив до стола й подав мені відпустний білєт на чотири місяці зі свободою переїзду по всіх містах України а навіть закордон. Така швидка розвязка з моїм відпустним білєтом мене врадувала, а однак я подумав над тим, як швидко вони мене хочуть позбутися. Греків подав мені теж квиток на місячну платню за травень, перепрошуючи, що з браку грошей не виплачують за чотири місяці.

З тим квитком пішов я до скарбника, щоб узяти гроші. В кімнату ввійшов Жуківський. Я вдавав, що його не бачу. Але він підійшов до мене й я всежтаки мусів його привітати:

— Ну, пане міністре, все зроблено по вашім бажанню — сказав я.

— Так, мені Греків про все доклав. Отже, пане отамане, тепер між нами всі непорозуміння скінчені ось так.

І рукою у воздусі зробив хрест.

— Яке непорозуміння між нами, пане міністре?

— А, ті всі інтриґи…

— Які інтриґи?

— Це не ви, а тільки ваш начальник штабу.

— Коли вам мій начальник штабу не підходить, ви могли його змінити.

На тому ми розстались.

Вернув я до штабу, видав пращальний наказ по дивізії і став готовитися до відїзду.

Факт мойого уступлення з начальника дивізії пригноблюючо вплинув на цілу дивізію. Між іншим свідчить про це телєґрама від мойого третього полку ім. полк. Богуна, що під ту пору був у Чернигові під командою Малохатки:

«Телєґрама. Київ. Перша українська дивізія. Отаману Зелінському.

Отаманна старшина й козаки 3. українського їм. полк. Богуна полку з великою тугою вислухали повідомлення, що ви, Батьку Отамане, залишаєте нашу дивізію. В тяжкі часи довелося вам стати на чолі нашої дивізії. Нечоловічі зусилля прийшлося прикласти, виконуючи свій обовязок перед Вітчиною. Ми бачили Вашу щиру неутомну працю, бачили батьківську любов до старших і менших синів і це піддавало нам сили й завзяття до боротьби з ворогами Вітчини та народнього добробуту. Але заходи ворогів і нерозумне поводження деяких братів зробили своє. Здоровля Ваше порухнулося і Ви примушені піти на одпочинок та взятися за спокійнішу працю.

Спочиньте, Батьку, й будьте певні, що третій полк до кінця виконає свій обовязок перед Вітчиною, але ми надіємося, що й на новій посаді Ви будете допомагати нам в тяжкій праці, а тому, Батьку Отамане, бажаючи Вам всього найкращого, кажемо «до побачення».

Підписаний полк. Малохатка. 

24. квітня 1918 р. Чернигів.

Напереродні мойого відїзду, для 25. квітня, прийшов до мене начальник штабу Янів і незвичайно схвильований звернувся до мене:

— От бачите, пане ґенерале, передбачені нами наслідки вашого уступлення з начальника дивізії Синіх здійснилися!

Рівночасно подав мені письмо-наказ, яке штаб дивізії одержав від військового міністерства. Наказ звучав:

«У. Н. Р. Народній військовій міністер, квітня 25. 1918. Ч. 3560 м. Київ. Д. негайно. Отаманові першої української дивізії.

На підставі згоди між Урядом Української Народньої Республики й Ґерманським Вищим Командуванням І. Українська дивізія має бути розформована.

Для обрахунку особистого складу й майна дивізії належить скласти комісію з представників Українського й Ґерманського війська. Разпорядження про майно, придане урядом України, буде надіслано додатково. Старшини й козаки мають бути задоволені всім належним по день розпуску й направлені на місця постійного мешкання до повітових військових начальників. День розпуску по вашому призначенню після закінчення згаданою комісією всіх підготовчих робіт. Всі полки дивізії можуть бути розпущені з пунктів їх теперішнього розташування без концентровання їх у Києві.
Військовий міністер Жуківський.
Начальник канцелярії Ковалевський.» 
Прочитавши це письмо, я зрозумів всю ту ганебну інтриґу, жертвою якої став не тільки я, але вся моя дивізія Синьожупанників. Я наївно вірив, що вся історія з моїм уступленням мала тільки особистий характер — недовіря з боку Жуківського до мене. Тимчасом показалося, що Жуківський весь час ішов на знищення всієї дивізії. Для мене стало ясним, що Жуківський з Грековим добре розуміли успішність свойого пляну, знищити військову збройну частину синьожупанників, коли я перестану бути начальником тієї дивізії. Вони добре знали, що я був би в ніякому разі не допустив до так ганебного кроку, коли б я стояв на чолі тієї дивізії. Тоді я напевно зробив би переворот. Розігнав би ту всю соціялістичну наволоч, що свідомо йшла на знищення нашої збройної сили, а вслід за тим на знищення обеззброєної Української Держави.

У моїй совісті почалися докори, що я натхнений до нашої влади здисциллінованістю, не послухав проекту німців, зробити переворот. А ще й зробив і ту похибку, що своїм уступленням дав Жуківському і Грекову вільну руку до їх ганебних затій. Моя вина була в тому, що я під гарячий час на наших землях не хотів робити перевороту. В мені була якась пошана до нашої влади і до Центральної Ради. А всежтаки, прочитавши цей наказ військового міністра, я відчув, що зробив історичну похибку.

Звернувся я до начальника штабу Янова, щоб зробив мені документальну копію того приказу. Того ж дня я її дістав. З тим документом пішов я до премієра Голубовича на пращальну розмову, заздалегідь умовлену перед відїздом у відпустку.

Голубович прийняв мене дуже ввічливо. А коли дізнався від мене, що я відїзджаю на чотиромісячний відпуск, звернувся до мене:

— Пане ґенерале, це недопускаєме, щоб на так довгий час ви були відсутні в Києві.

Тоді я вийняв цей документ і, передаючи йому до рук, сказав:

— Нащо я вам здався після того всього?

Голубович прочитав цей документ і, поденервувавшися, скрикнув:

— Що це Жуківський робить?

— То ви, пане премієре, не знали про цей вчинок військового міністра? — спитав я здивовано.

Він схопив синій олівець і на полях того документу почав свою резолюцію, пишучи: «Жуківському…» Я припинив його писання і сказав до нього:

— Це є мій приватний документ, штаб дивізії має ориґінал наказу, прошу взяти це від штабу дивізії.

Голубович згодився і червоним олівцем перекреслив початок своєї резолюції. Цей документ зберігся у мене і до сьогодні. Опісля покликав свойого секретаря і спитав його; коли збірається фракція партії соціял-революціонерів у Центральній Раді. На відповідь секретаря, що в другій годині, він зарядив приготовити авто. Секретар вийшов. Тоді Голубович звернувся до мене:

— Пане ґенерале, за весь час вашої служби я до вас відносився з великою пошаною. Ви вояк і не втручувалися ніколи в ніяку політику. Отже я вам кажу, ви нам будете дуже потрібні. Через те мусите як найскорше повернути з відпустки до Києва. Скажіть, будь ласка, скільки вам потрібно часу, щоб налагодити вам ваші семейні діла? Чи три тижні буде для вас досить?

— Дякую вам за довіря, за вашу оцінку моєї діяльности. Це я почув перший раз. Як мені це не є прикро, але я готовий зголоситися до праці у призначений вами речинець. Бо скажу вам цілком щиро, я мав на меті податися до димісії.

На тому закінчилася наша розмова і я попращався та більш-менш заспокоєний вийшов.

Той день готовив для мене ще одну несподівану. Коли я вернув домів, прийшов до мене начальник штабу Янів. Я оповів йому про мою розмову з Голубовичем. Опісля запевнив його, що мабуть ліквідація дивізії протягнеться довше, аж до мойого повороту з відпустки, отже тоді я подбаю, щоб з ним в праці не розстатися. Він подякував і звернувся до мене ось з якою новиною:

— Не знаю, що сталося з гавптманом Альвенслєбеном. Він сьогодні рано прибіг до мене і, піднісши палець, сказав: «Ско-ро-пад-ський!» Після того вибіг з мойого кабінету, не пояснюючи, що це має значити. Скажіть, будь ласка, що значить оце захоплення Альвенслєбена та що значить Скоропадський.

На це не мав я що відповісти, бо сам того не розумів. А впрочім до тієї пори про Скоропадського в Києві я нічого не чув. Після тієї розмови я попращався з начальником штабу Яновим, не гадаючи, що мені вже не доведеться з ним співпрацювати. Не думав я теж і над Скоропадським та не прикладав до того ніякої ваги. Щойно три дні після мойого відїзду з Києва вже на Херсонщині з часописів я довідався про гетьманський переворот Скоропадського та ролю німців у ньому.

Ранком другого дня, 27. квітня, автом виїхав я на двірець. По дорозі заїхав до будинку штабу дивізії, щоб попращатися з його персоналом. Приїхав до будинку і побачив картину: Цілий будинок оточений німцями з баґнетами і кулеметами. До будинку вступити я не міг. Появився старший писар штабу і я його спитав:

— Начальник штабу тут?

— Так.

— Прошу його закликати до мене.

Появився Янів, блідий, схвильований. На моє запитання, що скоїлося, він, гірко всміхнувшися, сказав:

— Ось бачите, нас прийшли німці роззброїти.

В той мент, по вимозі начальника команди, він мусів увійти до будинку.

Так я побачив своїми очима перед своїм відїздом драматичний кінець дорогої мойому серцю Синьої Дивізії. З пригнобленим почуттям приїхав я на двірець і сів у ваґон.

До мойого купе увійшов мужчина, середнього віку, інтеліґентного вигляду, у салдатській шинелі. Попросив дозволити зайняти місце у мойому купе. Приступив до мене і представився: Волковицький, інженер і делєґат до Центральної Ради від Криму.

Поїзд рушив, а рівночасно почалася між нами розмова.

— Пане ґенерале, я дуже радий — сказав Волковицький — з вами познайомитися. Ви і ваша Синя Дивізія були сьогодні темою гарячої боротьби в Раді.

На моє зацікавлення, він пояснив.

На цьому засіданню Ради, військовому міністрові Жуківському поставлено запит, з якої причини відставлено від командування Синьою Дивізією отамана Зелінського?

На його відповідь, що отаман Зелінський не справився зі своїми завданнями, вся Рада кричала: «брехня!». Тоді і дали йому запит, з якої причини розформовано Синю Дивізію. Жуківський відповів, що козаки не бажають служити, хотять піти до дому, то він їх і розпустив. На це ще більш обурені крики Ради: «брехня!», «брехня!», «злочин з вашого боку!», «ми чули тут у Раді делєґатів цієї дивізії, нам відома енерґійна робота отамана Зелінського й запал козаків до праці в дивізії на користь Батьківщині.» І нарешті: «геть з таким урядом — до димісії!». — У висліді прийшло до усунення есерів, а до уряду прийшли соціял-демократи на чолі з Поршом. До німецького командування призначено делєґацію від Ради, яка мусить заявити німцям про зміну неприємного для них відношення бувшого уряду Голубовича та коректного відношення нового уряду до німецького командування, як також виконати умови Мирової Делєґації в Бересті.

Ця новина незвичайно радісно вплинула на мене. Без всякого перевороту прийде в нашій державі зміна на краще. Волковицький, дізнавшися від мене про мою чотиромісячну відпустку, та про пропозицію Голубовича повернути за три тижні, заявив:

— Ви мусите якнайскорше повернути з відпустки, бо новому урядові ви будете потрібні. От, я йду теж на три тижні до дому й мушу швидко повернути. Починається нова ера на користь нашої Батьківщини!

З оптимістичними думками приїхав я до своєї рідні. А вже пару днів довідався з ґазет про гетьманський переворот в Києві, арештовання бувшого уряду Голубовича та віддання його під суд.

Таку долю зготовила Немезида нікчемному урядові, про який з недовірям згадував мені вже у Бересті ґен. Гофман, характеризуючи його членів, як недержавних мужів.