Синьожупанники

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Синьожупанники (1938
Віктор Зелінський
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

ҐЕН.ПОЛК.
ВІКТОР ЗЕЛІНСЬКИЙ


СИНЬОЖУПАННИКИ



Синьожупанники.png



БЕРЛІН
1938
р

сторінка

ҐЕН. ПОЛК.
ВІКТОР ЗЕЛІНСЬКИЙ


СИНЬОЖУПАННИКИ









БЕРЛІН 1938

Накладом „Українського Національного Обєднання" в Німеччині

сторінка

Zielinski W.jpg


Командир Синьої дивізії ґенерал-поручник ЗЕЛІНСЬКИЙ
на молебні в Києві після приходу дивізії в Україну.

сторінка

Передмова.

Випускаючи в світ першу частину моїх спогадів за час чотирьохлітньої (1918—21. р.) визвольної боротьби українського народу, — рахую необхідним подати деякі пояснення, що були б цілком злишними, коли б мої спогади були надруковані в одному повному випуску.

Історія Синьожупанників в хронольоґічному порядку займає перше місце моїх спогадів (часи Центральної Ради). Ця тема сьогодні стала актуальною через поміщення кількох статтей в українських історичних журналах. Я, як бувший орґанізатор двох дивізій Синьожупанників та начальник однієї з них, — рахую своїм обовязком представити по можності повне насвітлення долі і життя Синьожупанників та їх орґанізованих частин.

Моя праця не являється тут вповні вичерпною історією тих подій. Бо розформування дивізій Синіх прийшло несподівано і нагло в час моєї неприявності в Києві в дні гетьманського перевороту. Через те я не мав змоги врятувати і використати писані матеріяли штабів дивізій і полків (що є теж страчені і для будучого історика).

З тієї причини, а також з привички не писати щоденних записків, — ця історія являє собою оповідання про події і мої особисті переживання, що лишилися до тієї пори в моїй памяті. Вона не є оброблена в спокійній праці кабінету, а тільки записана під мій диктат п. Антоном Романюком. При цій нагоді рахую своїм обовязком висловити йому свою сердечну подяку.

Автор.

P. S.

Друга частина моїх спогадів буде: — ГЕТЬМАНАТ — за часі моєї служби на пості начальника артилєрії 6-того корпуса в Полтаві. — Третя частина: — ДИРЕКТОРІЯ — за час моєї праці на постах — командира восьмого корпуса (арієрґарні бої при відступі української північної армії від Винниці до Вапнярки), — начальника надзвичайної військової місії до Румунії (перехід південної української армії через територію Румунії до Західної України), — голови комісії по реорґанізації української армії в Камянці Подільському (введення рангів), — начальника військової місії в Польщі та інспектора до формування українських військових частин в Польщі (1920—21. р.).

сторінка

І. Як повстала частина Синьожупанників?

Вповні зрозуміти душу й наставлення вояків-українців в російській армії перед світовою війною і в час світової війни може тільки та людина, яка сама те все пережила та відчула у свойому житті.

Довгі віки нашої національної неволі закрили перед нами найістотнішу правду життя — боротьбу за повну незалежність свого народу та створення своєї держави. Вправді були такі, що ту правду весь час носили у собі та плекали її серед свойого окруження. Це були такі, як Міхновський та йому подібні, що жили весь час серед народу та з нього черпали життєтворчі сили. Але ж їх було небагато. Були знову ж такі, що вже з малечку пішли на чужину і перед ними ця найістотніша правда була закрита. Вони ставали карними воїнами, що боролися в рядах тієї армії, до якої кинула їх доля, відриваючи від життєдайного пня Рідної Землі. Автім були й такі, що цілковито відростали від своєї нації і ставали яничарами. Одначе були й такі, що підсвідомо були звязані зі своєю нацією, не вміючи цього в своїй душі спрецизувати. А коли прийшов перший поклик Нації у час національної революції, вони пішли першими за покликом серця і крови та ставали передовими борцями, борцями за українську державу. — До таких між іншими належав і я. На поклик України станув готовити орґанізацію українських військових частин в Синіх Дивізіях.

Уродився я на Запоріжжі. Батько Петро був в той час підпоручником однієї з інженерних російських частин. Через матеріяльні браки, коли зросла сімя, батько мусів післати мене до військової ґімназії на державний кошт. Мене вислано на далеку північ до Пскова. Цей перший крок пхнув мене на військову дорогу, але відірвав мене від рідних сторін. По скінченні юнкерської школи, дістався я до артилєрії в ранзі підпоручника. Ця спеціяльність незвичайно мене захопила. Всю свою енерґію я посвятив цьому ділу. Добровільно пішов я на японську війну в ранзі капітана, почуваючи велике натхнення до виявлення свойого військового діла. Японська війна заложила ґрунт моїй надзвичайно вдалій карієрі. З тієї війни вийшов я в ранзі полковника. Будучи двічі ранений, я був нагороджений всіми можливими бойовими відзнаками до св. Юрія включно. Після війни залишився я на службі на Далекому Сході (Зеленому Клині), в сибірській стрілецькій частині. Там залишився до виступу на фронт в часі світової війни. В початку 1911. р. піднесено мене вже в ранґ ґенерал-майора. Напередодні підвищення мене в ранґ ґенерал-лейтнанта, виступив я зі своєю частиною в місяці жовтні 1914. р. на фронт европейської війни, на теренах Польщі проти Німеччини. До бою виступила наша шоста стрілецька сибірська дивізія під командою ґен. Геннікса. В тій дивізії було ще крім того трьох бриґадних ґенералів, два піхотні і я арматній. В критичний мент оточення нашої дивізії вісьмома німецькими дивізіями (ком. Шефер-Вендель і Ліцман) під містом Березини, наш начальник дивізії зі штабом і піхотний ґен. Сулевич втікли, а я і ґен. Биків остали. Два ґенерали-москалі втікли, два ґенерали-українці остали, щоб докінчити нерівний бій. Команду над дивізією перейняв я. Врешті дивізія улягла, трупом вкривши поле бою. Підо мною вбито коня, і я поконтужений дістався до неволі враз з ґен. Биковим.

Полон мій почався в Ган-Мюнден. А після невдачної моєї спроби втікти, переведено мене з початком 1915. р. до табору Бішовсверда, де я перебув більше як два роки.

Тут почався рішучий перелом мойого життя, коли в 1917. р., прийшли вісти з Росії про революцію та абдикацію царя. В мені, як старшому заслуженому російському ґенералові, створилася духова ростерза. Передо мною була порожнеча, не було керуючої ідеї. Було повнісеньке роздоріжжа. У моїй душі створилася боротьба за шуканням ідеї, якій мав би я посвятити своє життя.

В час такої моєї духової боротьби і, так сказати б, безвиглядного стану мойого сучасного життя, несподівано доля готовила для мене розвязку. І то розвязку далеко кращу та величнішу, як моє дотеперішнє життя. Передо мною стояла порожнеча… І нагло в ту порожнечу влетіла перша ластівка української весни.

Одного чудового дня, літком 1917. р., командантура табору закликала мене до своєї канцелярії. Тут в окремій кімнаті команданта табору, стрінув я команданта і ще якогось пана середнього росту, в цивільному вбранню. Цей останній підійшов до мене і представився в українській мові: Скоропис-Йолтуховський. Командант табору вийшов, а ми оба посідали та почали розмову. Розмова велася про Україну. Він представився як повновласник української орґанізації «Союзу Визволення України». Про ту орґанізацію я до того часу нічого не чував, бо і не міг, будучи весь час серед російського моря далеко від України — старшина, ґенерал російської армії. Вправді в мені жив українець, але він був приспаний залізною дійністю.

І мене здивувало, що зі мною, як з ґенералом російської армії, про якого мало хто знав, що є українцем, нараз оця новопізнана людина починає говорити про Україну й українські справи, як з найбільше свідомим українцем. От я й запитав:

— Скажіть будь ласка, чому ви звернулися до мене, російського Генерала, з українськими справами, що є будьщобудь противні інтересам Москви?

— Бо я знаю, пане Генерале, — сказав, усміхаючися Йолтуховський, — що ви є українець з походження, і як з таким задумав я поговорити та про дещо вас розпитати.

Я догадався, що він, як представник «Союзу Визволення України», який був попираний німецькою владою, довідався про моє українське походження зі записків німецького військового міністерства. Ті ж мали це записане у своїх нотатках про полонених, де я в часі полонення подав своє походження: Україна-Київ. Тоді теж українцем подався другий Генерал Биків, що був кревняком родини Гоголя. В той час я навіть і не сподівався, що факт мойого українського походження стане для мене переворотом у цілому моцому дальшому житті, та поверне згубленого сина України знов у ряди української нації.

Наша розмова з Йолтуховським протягнулася досить довго. Він познайомив мене з подіями в Україні від часів революції. Про перший універсал Центральної Ради, де по згоді тимчасового російського правительства одержала Україна права автономії. Про непорозуміння української влади з тимчасовим правительством, яке різними крутійствами перешкаджає розвиткові української справи, обмежуючи її права. Врешті він сказав, що в сучасних обставинах Україна мусить добитися повної самостійності. До того змагає велика українська організація на еміграції,— «Союз Визволення України», що свої клітини має по всій Німеччині та Австрії. На мій запит, чи все це не є ілюзії, Йолтуховський відповів, що все те залежить від національного пробудження і почуття українського народу.

З кінцем нашої розмови спитав він мене, чи тут в таборі є полонені старшини українського походження, на яких я можу покладатися і ту справу довірити. Та чи ці старшини пішли б зі мною туди, куди я пішов би. Відповів я йому, що маю таких певних старшин чотирьох. Мойого вірного адютанта поручника Кутітонського, капітана Малохатку, капітана Сугака та поручника Васілева, які були моїми вірними приятелями в усіх моїх підготовках до втечі з неволі.

Наша розмова велася весь час в українській мові, якою я володів з дитячих років. Запит Йолтуховського у відношенню до вірних мені старшин українців в таборі був поставлений щойно тоді, коли я виразно заявив, що вповні співчуваю з працею і боротьбою «Союзу Визволення України».

Йолтуховський, пращаючися зі мною, попросив прислати до нього вище згаданих старшин.

Покликав я до своєї комнати старшин згаданих Йолтуховському, коротко поінформував їх про справу і вислав до канцелярії команданта табору. Коли вони повернули до моєї кімнати, оповіли мені про свою розмову з Йолтуховським. Він питав їх, чи почувають себе українцями та чи готові піти за ґенералом Зелінським туди, куди піде він. Вони рішучо відповіли: так!

Остав я в своїй кімнаті з моїми думками. Бо і було над чим думати. Я відчував підсвідомо якесь відчуття людини, що збудилася в гарний соняшний день.

Розмова з Йолтуховським, його інформації про українську справу струснули мною в найглибших фібрах моєї душі. Прямо не можу описати того почуття, яке бушувало в той час в мені. Я бачив Україну, свої молоді літа. Я почув запах квітів українських степів, по яких я дитиною у супроводі дорогої мами та няні-українки бігав і ті цвіти збирав. Я почув ті пісні, що їх виспівувала моя няня, змальовуючи героїчні змагання українського козацтва. Я ставав тепер іншою людиною, в мені ломилися важкі окови отого страшнього леду, що наріс впродовж довгих років мойого виховання в російському середовищі. Я чув, що стаю молодшим і сильнішим. Це ж була моя перша стріча, після стільки літ життя і праці серед чужинців, з людиною-українцем, представником української визвольної організації, що різко ставила справу визволення України та створення української держави, над якою то ідеєю до тепер я навіть ніколи не призадумувався. Вістка про діяльність українських організацій наштовхнула мене на думку: та ж ти є сином: України — але сином, що до тепер для своєї Батьківщини нічого не зробив, ба, що більше — я ж навіть не знав української історії з правдивих джерел!

В час мойого духового напруження, що його принесла для мене російська революція, та вслід за тим почуття одчаю, до якого я прийшов, побачивши упадок тієї підточеної самодержавної великої імперії, якій я, мушу признати, вірно служив, хоч критично підходив до її всіх хибних самодержавних питань (невдала японська війна) і невдала конституція) — для мене відкрився новий світлий промінь іншого вимріяного життя велика ідея визволення України, для якої можу я віддати себе, свою душу в цілости, без решти. і

Отже я як той блудний син України, весь свій час посвятив після розмови з представником С. В. У. на працю над пізнанням України. Я кинувся до студіювання української історії з українських підручників (дотепер знав я історію України, але тільки з московських підручників, де всі змагання українського народу були представлені як зрадництво).

Дістав я невелику історію України Грушевськосо та історію України Аркаса. Особливо інтересувала мене історія Аркаса. Вона сколихнула моєю душею і пробудила в мені почуття великої любови до української історії (історія Грушевського показалася мені суто демократичною, без підкреслення героїчних подвигів одиниць; Аркаса історія давала цілість української історії в правдивому світлі). Перед моїми очима розгорнулися всі боротьби та змагання українського народу за волю і державність проти москалів, поляків, турків і татар. В мені родилося горде почуття сина славної нації. Що більше! В історії Аркаса я знайшов, що полковник Михайло Зелінський (Зеленський) був за гетьманування Виговського брацлавським полковником і був одним із перших борців за українську справу. Мені пригадалося, як мені молодому хлопцеві оповідав батько, що я є правнуком українського полковника з часів гетьмана Виговського.

Пізнання історії України, як теж память про те, що оповідав мені батько, зворушили мене та на весь зріст передо мною поставили питання, що я є нащадком великого українця та борця за українську державу, що в мені бурлить горда козацька кров. І я зрозумів завдання та обовязки мене — наслідника українських лицарів.

Тепер я, як людина релігійна, зрозумів, що це Боже Провидіння видвигнуло серед хаосу російської революції українську справу на світову арену. Чим більше розбирав я у своїй душі ті справи, тим виразніше знаходив залізну льоґіку життя, а вслід за цим приходив спокій моєї зболілої душі та почуття якоїсь величньої радості. Я ж знайшов Батьківщину і це було для мене всім.

Але ж хвилювала мене час від часу скептична думка, що до переведення в життя тих ідей, про які говорив мені представник С. В. У., Україна мусить мати свою армію. Це я, як людина військова, розумів дуже добре. А хто ж буде творити ту армію, коли я знав, що національної свідомости. серед пригніченого народу нема. А якщо і є, то тільки підсвідоме бажання бути вільним. Але це ще не все, бо це підсвідоме бажання треба вміти видобути і вбрати в організовані форми. А на те потрібно проводу, якого Україна в сучасний мент не мала. Так я потішав себе, що знайдеться більше таких віднайдених синів України, як я, які таки візьмуться за організацію армії. І тут знову ж ставало передо мною питання: А чим ти можеш помогти в тому, коли ти в полоні? Те питання найбільше мене хвилювало, моя душа рвалася до нової праці. А обставини не давали...

Хвилювали мене теж вістки, що до Петрограду приїхав Ленін з Троцьким зі своїм комуністичними кличами. Я знав, що ті кличі кинуть вони теж і на Україну, серед розсоціялізмовану українську інтелігенцію та вбють у ній почуття української окремішности. Я знав, що ті кличі будуть великою колодою на шляху до творення української армії, яка може вирости єдино на національному почутті українських мас, а саме це почуття вбивали всякі кличі лєнінівської кліки. Життя показало, що мої хвилювання були слушні, бо ту жорстоку правду пізніше я сам відчув на своїй особі.

В таборі кипіло. Сюди приходили різні вісти з Росії. Приходили теж і з України вісти добрі та бадьорі. А навіть довідався я, що в Україні твориться українська армія. Донесли мені теж, що окремі військові частини починає організувати ґен. Корнілов, якого я знав особисто з японської війни. І тим фактом я дуже зрадів, бо я пізнав, що українська визвольницька стихія мусить бути дуже велика, коли навіть ґен. Корнілов організує українські частини.

Ото ж я погадав, що коли б я був там в Україні, то я міг би кинути всю свою енергію і військовий досвід для цієї великої праці. Та, на жаль, я був в неволі. Війна нескінчена і я мусів тут оставати. Тікати не було як. По двох невдачних спробах втечі на мене німці держали пильне око.

Наче на зустріч тим моїм роздумуванням, прийшло до нашого табору розпоряження німецького міністра, яке дозволяло хорим полоненим старшинам від'їхати до невтральних держав, де вони будуть інтерновані. З нашого табору вирушило декількох до Данії і Швайцарії. Тоді я зрозумів, що для мене відкривається розвязка мойого безвихідного становища. Я зможу дістатися в Україну. А що я переживав наслідки контузії в бою під Березинами, що відбилося на- Моїх очах і нервній системі, я подав прохання відставити мене, як хорог», до Данії.

В кілька днів після того, з кінцем жовтня 1917. р. прийшов до мене командант табору і заявив, що я на другий день маю відїхати з того табору, отже мушу готовитися до дороги. На мій запит, куди я поїду, він відповів коротко і стримано:

— Це ви дізнаєтеся, коли виїдете з табору.

Ця вістка була для мене несподіваною радістю, бо я був переконаний, що їду в Данію, а звідатм швидко чкурну в Україну.

Вечером зібралися в мене мої ближчі друзі з Генералом Виковим на пращальну вечерю. Пращалися ми в гутірці, що провелася до пізна в ніч. В деяких друзів заблисли і сльози в очах. Бо майже з усічи зжилися ми впродовж майже дворічної неволі. в Бішовсверда (біля Дрездена). Майже всі, лякаючися німецької цензури, подали мені листи до своїх близьких, щоб я передав з Данії.

На другий день ранком біля десятої години попращався я з табором Бішовсверда і в супроводі німецького старшини всів до поїзду та поїхав в невідоме. Яке ж розчарування стрінуло мене. В поїзді німецький старшина сказав, що їдемо в табор Ган-Мюнден. Це ж той табор, де я пережив найтяжчі часи за все моє досьогоднішне життя. Це той табор, з якого почався мій полон. Отеє німці, подумав я, скільки лиха вони мені накоїли. Але ж я не прочував, що все це йде на зустріч моїм мріям, що це рішучий перелом мойого життя і мойого безвихідного становища. Тут мав пробитися світлий промінь на закритому хмарами і тучами небі мойого життя.

Був чудовий осінний вечір, коли я приїхав в Ган-Мюнден. Місто ' лежить у прекрасній околиці. Все в садах.

Зі стації йшов я в сторону табору полонених в супроводі того ж німецького старшини, з яким приїхав. Опираючися на свою черешневу палицю, вивезену ще з України, йшов дорогою до табору і роздумував над тим, що стріне мене тут в Ган-Мюндені. Прибивала мене гнітуча думка, що всеж таки знову лишаюся в неволі. Рівночасно прийшло якесь підсвідоме почуття радості і самопотіхи. Тут почалася моя біда, перші дні неволі, і тут мусить те все закінчитися та принести кращу розвязку мойого життя. І з тою підсвідомою бадьорою думкою зайшов я на край міста, де лежав старий бровар, а в ньому табор полонених. Будинок окружений густими кільчастими дротами. Все, як перед трьома роками, коли звідсЛюеревезено мене до табору в Бішоесверда, за мою намагану втечу.

Старшина запровадив мене до командантури. Командант був новий. Привітав мене ввічливо і сказав мені, що я призначаюся старшим в таборі, в заступстві полонених (дотепер старшим в таборі був який полковник-«малорос»). Командант розказав мені коротко про життя і стан полонених, «як теж про те, що в таборі поміж полоненими нема згоди і є багато непорозумінь. Моїм завданням, як старшим табору, буде в якийнебудь спосіб ці справи поладнати.

Німецький дижурний підстаршина запровадив мене в призначене для мене помешкання, яке складалося з двох кімнат. Нікого з полонених старшин не стрінув. Мушу тут зазначити, що цей табор складався виключно з полонених старшин та чур призначених для їх обслуги. До кімнати принесли мені чури вечерю. І тут здивувало мене цікаве явище. На вечерю була юшка з українськими галушками. їда була добре зготовлена і смакувала мені на причуд гарно. Давно не їв я такої вечері.

Через годину по вечері — стук в двері, і в кімнату ввійшов капітан Малохатка, мій друг зі сибірської дивізії, якого раніше перенесли з табору Бішовсверда сюди. Щойно пізніше зрозумів я, чому німці при¬ возили українців старшин до табору в Ган-Мюнден.

Незвичайна була, наша стріча, як для мене, так і для нього. Обнялися, поцілувалися. Почалася сердечна бесіда. Тут я довідався, що в таборі є зорганізована українська громада, зложена зі старшин українського походження. В тій громаді ведеться культурно-освітна робота. Йдуть доклади на історичні та політичні теми сучасного і майбутнього життя України. Що в таборі є теж около двісті чоловік московських старшин і кільканадцять англійських та француських. Українська громада влаштувала в окремому бараку театр і дає українські вистави. Ось тепер приготовляють оперету «Запорожець за Дунаєм». Жіночі ролі виконують деякі старшини. Запитав я з цікавосте Малохатку, що це таке, що сьогодні на вечерю дали українські страви.

— Еге ж, пане Генерале, це в нас українська кухня. Самі провадимо господарку на весь табор.

Головним господарем в кухні був гарматник капітан Чижевський. Він опісля займав пост команданта гарматнього дивізіона в Синій Дивізії, а згодом за Директорії був ґуберніяльним комісарем в Полтаві і врешті міністром внутрішних справ. Головою громади був поручник Сиротенко, полтавський адвокат, в Синій Дивізії був у мойому штабі, а в час Директорії був коротко військовим міністром. При відступі української армії лишився в Україні і за большевицької влади застрілився.

Спитав я Малохатку, яке є відношення поміж українцями і москалями в таборі. Він відповів, що москалі до української громади ставляться крайно ворожо, а навіть на кожному кроці роблять великі пакости.

Більше про ті справи, як я зауважив, Малохатка не хотів говорити. Він тактовно хотів, щоб те все я особисто побачив і виніс відповідне враження. А всежтаки по тих коротких інформаціях я пізнав, що тут в таборі між українською течією а москалями мусить іти гостра боротьба, як виплив цілком природньої ворожнечі. Отже я приняв рішення, деякий час не видавати наказу про моє встуцлення в старшинство табору — так довго, доки особисто не запізнаюся з життям табору. Мушу признати, що капт. Малохатка дуже коректно не давав мені натяків про мою позицію в таборі та евентуальне моє вступлення до української громади. Ні словечком не згадав про наше дружне життя в таборі Бішовсверда. А також про моє ідейне відношення до української справи. Такої культурної тактики весь час держалися всі українські старшини, що було повним контрастом до тактики московських старшин.

Та перша стріча з моїм другом, а особливо його інформації про табор мене заспокоїли й я першу ніч спав спокійно.

На другий день зрана почали заходити до мене московські старшини. Всі вони незвичайно раділи тим, що до табору прибув старший боєвий ґенерал, який своїм авторітетом вплине на «здеморалізованих» українців. Один з них звернувся до мене зі серіозною міною:

— Ви ж знаєте, пане ґенерале, тут у таборі є ґрупа авантурників, що називають себе українцями й, уявіть собі, вони хочуть самостійної української держави. Це якісь божевільні!…

Другий з них просив мене:

— Пане ґенерале, ви мусите тих авантурників українців взяти в свої руки та прикоротити їх буту.

Таким і тим подібним порадам, жалям московських старшин не було кінця. Кожний з них хотів набехтати мене проти українських старшин, так, щоб я уважав їх принайменше за яких бандитів. Всі вони вірили, що я беззастережно стану проти українських старшин.

Після таких відвідин москалів у мене, я пізнав, що моє рішення обзнайомитися з табором до часу обняття старшинства в таборі було правильне. Про те повідомив я команданта табору й він на те згодився. Тоді почав я знайомитися з табором.

Спершу пішов я на кухню. Справді, вся кухня була проваджена взірцево, чисто й гарно. Кухарі, наші козаки, чистенько одягнені. Відтак пішов я до російської організації «Поддержка». Запросили на своє зібрання. Беручи під увагу мою приявність, почали виголошувати гура-патріотичні промови, монархістичного напрямку, з ідеями «Союзу Руського Народу», цеб то проповідників «єдиної неділимої Росії». Якось дивно й порожньо вражали промови бесідників. А найбільше прикрим відчувався брак порядку на цьому зборі. Все виглядало на якусь суматоху. Врешті й я сказав кілька слів. Не торкаючися політичних справ, завізвав я їх, щоб заховувалися гідно, не вели непотрібної ворожнечі в таборі й тим самим не шкодили всім полоненим в неволі з боку німців.

З цього зборища вийшов я з почуттям якогось несмаку. Я побачив, що москалі як вівці без проводиря, а головно без глибшого розуміння ідей та сучасного менту історії Росії. Пізніше, як показалося, багато з них пішло навіть за українськими старшинами, що своєю громадою творили атракційну силу. Про страшні духові відносини серед москалів в тому таборі описує навіть російський письменник Корсак у свойому творі «Мой плєн». Відносини серед тих москалів були ще гірші, як в таборі Бішовсверда. Цей Корсак добре знав життя в Ган-Мюндені, бо він сам те пережив.

Вернув я до своєї комнати й став думати над своїм становищем тут в таборі. Я знав, що маю бути старшим в тому таборі, де є полонені ріжної народности. В додатку було тут ворогування загонистих московських полонених старшин до відродженого руху національно свідомих старшин українського походження. І хоч мої симпатії та духова овязь перехиляли мене на сторону старшин українців, то всетаки я мусів розуміти, що я стаюся старшим в таборі і мушу за всяку ціну заховати обєктивність у таборових справах. Таким обєктивним остав я до кінця мойого перебування у таборі полонених. Першим своїм завданням рахував я обовязок здержати шкідливу ворожнечу москалів до українців, яка доходила навіть до того, що старшини москалі, в часі українських театральних вистав, вибивали вікна в тих кімнатах, де ті вистави відбувалися. Я постановив своїм авторітетом той вандалізм з найбільшою рішучістю знищити.

По кількох днях мойого перебування в таборі я переказав через Малохатку, що маю намір познайомитися з українською громадою. Малохатка заявив мені, що сходини громади проходять з отвореними дверми й доступ є дозволений всім, навіть нечленам громади. А всеж таки я поручив йому, щоб сказав голові громади, що я на другий день задумую відвідати громаду на чергових сходинах.

Мушу тут зазначити, що до мене, крім Малохатки, з українців ніхто більше не заходив. Тоді, коли москалі дуже часто почали мене відвідувати. Українці держалися осторонь і не хотіли мені накидатися, розуміючи моє становище. Вони, як я бачив, не хотіли робити на мене якогось натиску чи дешевої пропаганди. Але вони знали про моє укра¬ їнське походження.

На другий день повідомив мене Малохатка, що громада має сходини й що дуже радо мене на цих сходинах привітають.

Вибрався я на сходини української громади з двох причин. Як такий, що має переняти старшинство табору, а в першу чергу тому, що хотів пізнати, яку вартість представляють собою зорганізовані українці. Дотепер ніде й ніколи не стрічався я з українськими організаціями, будучи весь час в московському середовищі й серед московських організацій. Московську психольоґію, як поодиноку так і в організованій масі знав я знаменито. Натомість психольоґію українців не знав, хиба що відчував. Тут вперше мав стрінутися з такою організацією. Йшов я на ті сходини з почуттям вдоволення, а всеж таки турбувала мене вперто думка: ану ж це все є звичайний блєф, ану ж вплутаюся в якусь звичайну галабурду, що не має ні етичних ні моральних засад, а головне не має ясно поставленої цілі. Я боявся, що реальна стріча з українським зорґанізованм життям розвіє мені всі ті мрії, на яких будував я долю і добро свойого народу.

Вечором пішов я з тим почуттям непевності на сходини громади. Громада займала велику кімнату. Кімната була прибрана тризубом та портретами гетьманів і Шевченка. Вигляд цілої кімнати робив гарне враження української хати. При мойому вході було там приблизно біля сотні людей. Хтось дав приказ: «Струнко» — і всі приявні виконали його. Голова громади пор. Сиротенко привітав мене, познайомив з рештою презідії громади і попросив до стола біля презідії. Я попросив не нарушувати порядку дня і не перейматися моєю приявністю. Хай продовжують свою працю.

Майже дві години тривали сходини. Обговорювали чергові орґанізаційні справи в таборі, вислухували опінії членів громади та подавали свої висновки проведеної культуно-освітньої праці в таборі та пляни на майбутнє. Все це було проваджене в річевій, поважній і добре обдуманій формі без зайвих вигуків і дешевої агітації. На кінець голова Сиротенко подав короткий звіт з відомостей про політичний стан в Україні під сучасну пору. І тут довідався я, що на Україну наступають большевицькі банди, занявши частину лівобережньої України.

Вся дискусія і всі виступи поодиноких промовців проводилися надзвичайно коректно, продумано, спокійно, діловито та в повній дисципліні. Це головним чином приписую вмілому керуванні Сиротенка, який на мене зробив враження талановитої та авторитетної людини. Це теж завважувалося і в старшин у відношенні до нього. Сходини закінчилися відспіванням національного гимну. Після цього я при відході подякував голові громади й присутнім за їхню організаційну та господарську діяльність в таборі, що без сумніву мусіло зробити на мене сильне враження. Не кажучи нічого про свої переконання та наставлення, попращався я, та пішов до своєї кімнати. Тут знову обсів мене рій думок. Громада зробила на мене незвичайно гарне враження. Я відчув, що громада стане моєю духовою остоєю, та, що тут осягну все те, що мені як українцеві потрібне. Тут мав я пізнати суспільно-політичне українське життя та силу українського духа. В громаді одержав я відповідь, яке становище повинен я занити. Я приняв рішення віддати свою енергію, свою працю і свої сили тій справі, що її заступала громада. До того тяготіло все моє єство й моя гаряча українська кров.

По тижневі моєї приявності в таборі, видав я наказ про моє вступлення в керування табором. Рівночасно призначив загальне зібрання всього табору, на якому хотів я виголосити до всіх старшин коротку промову.

Загальне зібрання відбулося в салі українського театрального гуртка, де могло зміститися до тисячі людей. Коли я ввійшов, саля була виповнена вщерть. Були приявні всі полонені табору, між ними анґлійські та француські старшини. Присутні привітали мене й я поздоровивши їх, попросив сідати та пропонував по встановленому порядку в таборі, обібрати голову загального зібрання. Тут сталося для мене цікаве явище: Всі приявні вибрали одноголосно головою зібрання голову української громади пор. Сиротенка. Сиротенко заняв місце на трибуні й проголосив, що дається слово начальникові табору ґен. Зелінському.

Свою промову йцчав я тим, що представився зібранним. Я сказав: «Панове старшини, ви знаєте про те, що я є російським Генералом. А всеж таки вам цікаво, що собою являє ваш начальник табору, та які його стремління. (Промову творив я по російськи). Отже, тому я почуваюся до обовязку познайомити вас коротенько зі своєю біографією і висловити отверто своє «кредо».

Опісля у своїй промові зясував я їм страшне становище в Росії, большевицький переворот і страшні часи, які переживає вся Росія а зокрема Україна. Що серед такого стану годі витягати сьогодні шовіністичні, загонисті кличі «єдино-неділімців». Сьогодні завданням, як українців так і москалів, є кинути всі свої сили на охорону своїх батьківщин від страшного знищення анархістично-комуністичними вандалами. Те завдання лежить теж і на нас, тут полонених старшинах за німецькими дротами. Ми мусимо спрямувати свої сили на те, щоб в якийбудь спосіб дістатися в ряди оборонців загрожених батьківщин, яких одиноким рятунком може бути тільки повне самоозначення національностей, як противага всяким інтернаціоналам. Врешті візвав я старшин, щоб покинули дітвацьке ворогування в таборі, що проявляється у невідповідальних виступах московських націоналістів проти українського національного відродження. Накінець заявив я піднесеним голосом, що я є з походження українець, що моє національне почуття горить свідомо в моїй душі та, що рахую своїм необхідним обоовязком вступити в члени української громади.

По тих моїх словах, на салі вибух гураґан оплесків і радісних ентузіястичних окликів: «Слава Україні». На салі запанував такий одушевлений настрій, що його письмом годі представити.

Та моя заява була незвичайно приємною несподіванкою для всіх українців в таборі. Неменшою несподіванкою була вона й для москалів. А всежтаки мушу завважити, що ні одного оклику з боку старшин інших національностей не було. Без сумніву те моє становище для старшин москалів було дуже прикрим розчаруванням. Вони числили на мене, як на російського боєвого Генерала, одинокого в таборі, що міг своїм авторітетом піднести їх виступи. Гадаю, що таке Їхнє становище, в якому вони мовчанкою приняли мою заяву, було враження по моїх попередніх словах, в яких я підкреслив необхідність, в той катастрофічний час історії, кинути свої сили до боротьби за свою стислу батьківщину, та, що одинока сила в боротьбі проти інтернаціонального марксизму є національне пробудження і боротьба за окремішність всіх народів бувшої російської імперії. А також і те, що я заявив про моє обєктивне становище, як начальника табору.

Загальний збір закінчився. Сиротенко замикаючи збір, запросив всіх приявних в гості на оперету «Запорожець за Дунаєм», яку устроює український таборовий театр.

В таборі життя лоплйро скоршим темпом. В громаді робили доклади на історичні й військові теми. По мойому вступленні в громаду число членів збільшилося подвійно. На черговому засіданні, після моєї промови на загальному зібранні табору, управа громади пропонувала обняти мені головство. Я заявив, що дуже вдячний за їхню пошану й довіря до мене, але всежтаки я не можу того посту обняти. Перш усього тому, що не маю заслуг перед громадою, а подруге мені, як начальникови табору, незручним є бути головою української громади тоді, коли в таборі є полонені іншої народносте. Через те я дуже радо залишаюся звичайним членом громади. Громада всежтаки обібрала мене почесним головою.

Автім я, як військовий фаховець, піддав пропозицію управі громади заложити при громаді український військовий гурток, що працював би над виробленням форм організації будучої української армії, військових статутів, одностроїв, а заразом перевести військове освічення старшин сучасною технікою до підготовки їх для української армії.

Через кілька днів такий гурток заложили й він почав свою роботу. Головою гуртка згодився бути я. До гуртка вступили найбільш активні військові люди, що були по поклинанні вояками. Серед них було кількох молодих старшин, що виявляли собою великі військової здібносте. Найбільш удівлявся і виказував військовий талант та замилування до військової штуки молодий кадровий старшина пор. Тиміш Омельченко, родом полтавець. В ньому вже тоді я добачувався майбутньої військової карієри. В тому не помилився я, бо цей молодий патріот виказав ті свої вартості пізнішою працею і заслугами в український армії в час визвольних змагань.

Гурток дійшов своїм числом до 75 членів. До нього запрошувалися навіть і туркестанці, яких дуже радо ми принимали. Праця гуртка була дуже продуктивна. Старшини з малярськими здібностями виробляли навіть проекти уніформи будучої української армії. В гуртку було багато старшин, що не належали до української громади. Ми свідомо принимали таких «малоросів» до гуртка, які з початку лякалися вступити до громади. Але пізніше цілий гурток заявив одноголосно, що всі хочуть бути членами української громади. Так теж і сталося. Громада на мій (проект пріфяла всіх членів гуртка, що дотепер не були ії членами. Громада через? те знову збільшилася. Вона під той час начисляла вже біля триста членів.

Мій духовий стан .під той час був надзвичайно добрий і черствий, бо після гнітучого напруження вістками про нещастя в Росії та суворого життя за дротами в Бішовсверда, я опинився в зовсім іншій атмосфері в Ган-Мюндені.

В таборі йшла праця. Він українізувався. Йшла активна підготовка до майбутньої діяльносте в Україні, яка вже встановила свою самостійність під назвою Українська Народня Республика. До громади почали приїзджати щораз частіше представники Союзу Визволення України з різними докладами й лекціями. Між ними найчастіше приїзджав проф. Богдан Лепкий. На ті доклади й лекції я дуже пильно учащав і кожне слово приймав я душею неофіта, що хотів надробити все те, що стратив.

Праця у військовому гуртку, мої персональні студії над історією і літературою України, вимагали від мене надзвичайного напруження всіх моїх сил. Але життя моє до послідного дня перебування в таборі було переповнене реальним змістом, що викликувало мою життєву енергію, яка приходила була вже до повного упадку під гнетом кошмарних переживань полону в Бішовсверда. Прийшло моє чудесне переродження, одиноко дякуючи «випадкові» мойого українського походження. Але навіть тоді я не предчував, що мене очікує вневдовзі щастя пережити на яві чудесну казку з тисяча й однієї ночі. Прийшло чудесне визволення з полону по тисяча днях неволі, тяжко пережитих і переведених за колючими дротами.

Наступив 1918 рік. Дня 10. лютня, в пізну ніч, сидів я у своїй кімнаті й зі захопленням читав історію української культури. В кімнату увійшов комендант табору та повідомив мене, що завтра о год. 10. рано я мушу виїхати в супроводі одного з німецьких старшин до Берліна — без річей. На моє зацікавлене питання, що є причиною моєї поїздки до Берліна, він зовсім щиро сказав, що не знає. До табору прийшло телеграфічне візвання військового міністра.

По виході команданта з кімнати я остав з своїми думками. В моїй голові зродилося підозріння, що це візвання до військового німецького міністерства є напевно в звязку з моєю намаганою втечею з табору Бішовсверда, де я з своїми людьми робив підкоп впродовж пів року. Той підкоп влада викрила й було в тій справі слідство. Я сподівався, що вслід за тим слідством прийдуть проти мене гострі репресії; хоч слідство не виказало моєї активної участи. Цілу ніч перевів я без сну. Бо чи ж можна заснути тоді, коли є гарячкове напруження думок та плянування якнайкращого виходу з прикрої ситуації?

Рано на другий день виїхав я з Ган-Мюндену разом з німецьким старшиною в напрямі Берліна. їхав — і час довжився, бо тривожна цікавість, що вимагала швидкого пізнання правди ще більше видовжувала той час, якого потрібно було на переїзд до Берліна. Пізним вечером поїзд з гуркотом вїхав на великий берлінський двірець. На пероні товпилися маси людей. Зпоміж товпи вийшло двох німецьких старшин Генерального штабу, поздоровили мене й представилися. Були це пол¬ ковник і сотник Генерального штабу. Старшини дуже чемно попрохали мене до авта. їхня чемність і почуття пошани до мене здивували мене й я вже з кращими думками всідав до їхнього авта. За кілька хвилин авто Заїхало перед велику гостинницю «Фірстенгоф». Старшини поговорили з портієром і після того служащий запровадив мене до прекрасно устаткованої кімнати з повним комфортом великої гостинниці. Німецькі старшини ще перед моїм відходом до кімнати просили мене, щоб я перебравшися по подорожі, зійшов до їдальні, де вони ждатимуть мене з вечерою ...

Зійшов я до їдальні й тут застав при столі з накриттям, двох вище згаданих старшин німецького Генерального штабу та одного пана в цивільному одягу. Старшини представили мені його, а він сказав мені по українськи:

— Називаюся Роман Смаль-Стоцький. Я є представником С. В. У. Німецькі старшини попросили нас сідати. Я був дуже радий, що біля мене сидів землйк, який добре володіє німецькою мовою. Знав я француcьку мову й нею порозумівався з командантом табору, а німецьку мову знав лихо.

Після вечері німецький полковник заявив мені, що мушу завтра на год. 10 рано бути готовим представитися військовому міністрові, куди він мене поведе. Ми розпращалися і я пішов до своєї кімнати, що в світлі елєкричних жарівок блистіла повним контрастом до темних брудних кімнат табору полонених. Заспокоєний гарним прийомом, змучений хвилюванням і дорогою, кинувся я в мягку білу постіль і заснув як дитина.

В 9-тій годині збудив мене кельнер, що приніс снідання. Встав я в бадьорому настрої і коли перед 10-тою зявився полковник, я був готовий до виходу.

Пішли ми пішком до будинку військового міністерства, що був недалеко гостинниці. Запровадили мене в першу чергу до начальника Генерального штабу полковника (призвища не тямлю). Приняв мене чемно чоловік сухий, високий. На вигляд діловий і рішучий. Уявляв собою типічного німецького старшину Генерального штабу.

Бесіда наша велася впродовж однієї години. Було це в присутності Смаль-Стоцького, який служив за перекладчика. По розмові на загальні військові теми, начальник Генерального штабу запитав:

— Чи ви знаєте, що Україна підписала з нами в Бересті Литовському мировий договір, виступаючи як окрема Українська Народня Республика? — Отже одним із пунктів того договору являється зобовязання нашого правительства, з полонених українців у Німеччині створити військові частини з трьома родами зброї. В першу чергу має повстати частина з 6 тисяч козаків з триста старшинами. Та частина має стати ядром української національної армії. Правительство Української Національної Республики при посередництві Української Мирової Делегації заявилося за тим, щоб ви, пане Генерале, перебрали формування і провідництво тієї частини. Наш .військовий міністер, раніше чим дасть згоду на ту номінацію, хоче познайомитися з вами, а також дістати вашу згоду. Військовий міністер поручив спершу мені переговорити з вами, а після того дістанете авдієнцію у міністра.

Так приблизно зясував мені начальник штабу причину й ціль мойого прибуття до Берліна. Мене це радувало незвичайно, але я опановуючи себе сказав спокійно:

— Я є українець по походженню. Як військова людина, після революції свобідний від присяги в даний мент. Отже без надуми рахую своїм ообовязком вступити в ряди національної армії У. Н. Р.. Начальник Ген. штабу запитав мене, чи я схочу дати йому відповідь на кілька питань. На мою згоду, він запитав:

— Яка опінія склалася у вас за час війни й полону, а) про німецький нарід, б) німецьку армію і її Ген. штаб?

— Чи український нарід, після вашої думки, має дані на створення самостійної держави?

— І врешті, як ви думаєте зорганізувати адміністративно й тактично доручену вам частину українського війська?

На те все я відповів:

— Відношуся з повного повагою до німецького народу, що знайшов в собі тільки патріотизму й спаяности, що зумів майже одинокий станути проти цілого світа. Німецька армія свою вартість виказала у всіх боях, а в тому є заслуга добре зорганізованого штабу. Так, український нарід має всі дані на створення самостійної держави, якщо дасться йому зразу зорганізувати регулярну армію. А в це я вірю. Організацію порученої мені частини постараюся зорганізувати на зразок німецький, користуючися вашою допомою.

Начальник ґен. штабу виявив своє вдоволення з моїх відповідей, попросив мене хвилину задержатися в його ґабінеті, а сам пішов докласти міністрові. За якийсь час вернув і покликав мене до військового міністра.

Військовий міністер, ґен. фон Штейн, стрінув мене дуже ввічливо у свойому дуже обширному ґабінеті з обстановкою, підходящою його постаті високого-імпозантного, вже старшого ґенерала. Привітавшися, міністер, правдоподібно для провірки докладу начальника штабу, подав мені коротко ті самі три питання, які давав мені тамтой. Після короткої розмови міністер зі задоволенням сказав:

 — Я дуже радо даю свою згоду на призначення вас начальником; дивізії, яку мається формувати з полонених українців у наших таборах.

На закінчення авдієнції заявив мені міністер, що на формування, мундурування й уоруження дістаю речинець тільки двох тижнів. Причина такого короткого речинця є та, що того вимагає правительство У. Н. Р., загрожене під той час большевицькими бандами, що під проводом Муравйова йдуть на Україну.

Від міністра повернув я відразу до начальника ґен. штабу. Він ждав вже мене, щоб почати спільну працю підготовки постачання для організації частини. Сіли ми при столі заставленому телефонами. Перед ним стояв кусень паперу. От тут я був захоплений технікою, організацією і дисципліною нім. армії. В російській армії, коли орґанізував я одну звичайну батерію, скільки потребував я на це енергії і часу! Скільки стосів паперу треба було в різних звітах та письмах списувати! А тут ціла дивізія — і все йшло, як в годиннику, без зайвих писанин та формальноостей.

На запит, який однострій бажаю я мати для дивізії, я відповів: національні жупани зі синього сукна. Зразок уніформи маємо в Ган-Мюнден в українській громаді, в опрацьований військовим гуртком. Начальник ґен. штабу викликав в телефон головного інтенданта й передав наказ приготовити до двох тижнів уніформу для 6 тисяч воєнно полонених українських козаків. Зробив записку на папері й узявши слухавку другого телефону, спитав мене, яке узброєння. Я відповів, що найкраще було б мати рушниці російського зразку з такими ж і набоями. (Під той час німці мали масу російської зброї захопленої разом з полоненими.) Мою пропозицію начальник ґен. штабу передав начальникові уоруження. На кінець сказав він, що гармати й коні одержимо по прибутті на означене місце.

По скінченні тих всіх справ виїхав я з Берліна до Ган-Мюнден, щоб переводити організацію людського матеріялу. Табор застав я в стані очікування і неописаного хвилювання. Причина моєї поїздки до Берліна була вже тут відома. Довідалися вони з телеграми, присланої на мою адресу від Центральної Ради за підписом Мирової Делегації. Телеграма звучала:

Дойчлянд, Ган-Мюнден, — Ґефанґененляґер, Ген. Віктор Зелінський.

«На Україну найшов навал большевицьких банд, які вбивають населення і грабують країну. На захист загроженої батьківщини збройною силою закликаємо від імені Української Центральної Ради всіх старшин і козаків, що походять з України, вступити в ряди Української Армії».

Від імені Центральної Ради У. Н. Р.

Мирова Делегація.


Та телеграма мала для мене величезне значення. Перше за все під оглядом правного принимання справи. Бо до мене звернувся не тільки німецький уряд, але таки свій власний уряд. Врешті та телеграма поставила передо мною різко справу моєї діяльності. Я перестав з тією хвилиною бути відірваною самітною частинкою, а входив в могутю машину українського державного будівництва.

До мене заходили старшини української громади й розпитували про вислід моєї поїздки до Берліна. Я їм сказав, що призначаю загальне зібрання всього табору. На зібранні про ті справи буду говорити.

Зібрання відбулося на другий день. До знаної вже театральної салі зібрався цілий табор. Я в кількох словах подав свої розмови з німцями.

Зясував їм умови Берестейського Миру, у вйсліді якого признається організацію військової частини з полонених українців в числі 6 тисяч козаків і триста старшин. Про ті справи табор довідався з телеграми.  — Отже, — сказав,я — рахую цей заклик приказом України. Бо вона, підписуючи Берестейський Мир, виступила як окрема держава, й як така вимагає від своїх горожан обовязків. Ті обовязки я виконую і принимаю на себе завдання творити українські військові частини до боротьби з наїзником за сповнення четвертого Універсалу, за Самостійну Незалежну Українську Державу. Таким чином, панове старшини, я складаю свій уряд начальника табору й проголошую себе, згідно з приказом У. Н. Р., старшиною української армії, як начальник першої кадрової добровольчої дивізії, зорганізованої з полонених українців, в Німеччині. На кінець я звернувся до старшин-українців, щоб помогли мені в тому ділі. Українська громада мусить зорганізувати мобілізаційну комісію, що розглядала б військові формулярі поодиноких старшин та принимала їх до формованої дивізії. Рішення громади я розгляну й затверджу.

По розвязанню зібрання пішов я до своєї кімнати і почав виготовляти плян організації козацтва. Я знав, що з тим буде легше, як зі старшинами. Бо козаки були гарно зорганізовані по своїх таборах.

Вони були національно більше свідомі, як старшини. Тому я вірив, що козаки скорше відгукнуться на мій заклик вступати до дивізії, як старшини. Того ж дня по зібранню звернувся я до козацьких таборів в Раштаті, Зальцведель і Вецлярі. В кожному таборі закликав я до телефону козака, що був головою громади. Прочитував телеграму Мирової Делегації і повідомляв їх, що формується дивізія з полонених українців старшин і козаків, якої начальником призначено мене. І я як такий пропоную зібрати всіх козаків, оголосити ту телеграму й закликати їх до організації військової частини. Рішення зібрання подати мені по телефону. Від кожнього голови громади була одна відповідь: «Слухаю, пане Генерале!

На другий день дістав я відповідь від усіх таборів. Всі козаки одноголосно рішили вступати в українські військові частини, щоб йти до боротьби за визволення батьківщини. А що в усіх таборах разом було понад 100 тисяч козаків, то я приказав з кожнього табору взяти тільки по дві тисячі козаків, щоб було всіх 6 тис.

За пару днів комісія громади в Ган-Мюндені представила мені спис старшин, що бажають вступити до української армії. Я переглянув службові формулярі й призначив після їхнього стажу та національної свідомости на відповідні посади — командирів полків, куренів, сотень, чет та свій штаб дивізії.

В штаб дивізії я обібрав найсвідоміших молодих старшин, яких завважив підчас моєї праці в громаді. Начальником штабу став полковник Янів, персональним адютантом Ростислав Кутітонський. До штабу увійшли: Сиротенко, Крушинський, Т. Омельченко... Командирами полків були призначені: Пухтаєвич, М. Чехівський, Малохатка, Блоха... Все це були видатні старшини й ідейні українці.

Згадаю ще про цікаве явище, яке існувало серед старшин. Ще до видання мною наказу про старшинські призначення, коли я переглядав списки старшин, до мене ніччю заходили деякі старшини й просили, щоб їх викреслити зі списків. Коли я питав, звідкіля таке їхнє рішення, то відповідали, що по таборі ходять чутки, мовляв, все те друга Корніловщина.

А на другий день знову приходили, перепрошуючи мене за свою необачність та недовіря, просили мене, щоб їх таки втягнути в списки організованої української дивізії. Я догадувався, що їх всі непорозуміння і брак довіря до нашої справи, викликували старшини-москалі, що кривим оком дивилися на організацію українських частин, які мали йти на охорону й зміцнення влади Самостійної Української Держави. Вони ж, як завзяті «єдино-неділімці» не могли навіть через думку припустити імя Україна, а тим більше — українські збройні сили! Через те вони старалися різними методами перешкаджати в організуванню української військової частини. Більшість старшин українців не звертала уваги на різні татарські вісти, що їх пускали московські старшини, але були такі, що вірили москалям і вагалися в рішенню вступити в українську дивізію. Деякі з них остаточно рішилися і вступили та пізніше були добрими українськими старшинами. Але були й такі, що воліли остати в таборі. Згодом видав я наказ по дивізії і старшини з тією хвилиною станули українськими жовнірами. Після того настав момент висилки старшин до козаків по таборах. Старшини хвилювалися. Старшини були поділені по полкам і відповідно до того розїзджалися до відповідних таборів. Перший і третий полк формувалися в таборі в Раштат. У Зальцведелі формувався другий полк, а у Вецлярі четвертий полк.

При пращанні повчив я старшин, щоб вони, коли прийшло б до непорозумінь в таборах, не входили в ніякі суперечки. Про кожну справу мусять мене негайно повідомити телефонічно.

Штаб дивізії залишився зі мною в Ган-Мюндені.

Висилаючи старшин до таборів, я безсумніву сподівався, що старшинам там легко не прийдеться і що до тертя в таборах прийти може. Я знав, що козаки виховалися в таборах по українських громадах, що стояли на демократичних принціпах. Я сподівався, що на козаків мусіла вплинути теж і революція в Роосії, як теж^повстання Української Держави. Через те, я предбачав, що козаки старшин приймуть з недовіряй, тим більше, що козак звик уважати кожного російського старшину за москаля. До мене, як показалося, козаки віднеслися з довіряй, а то тому, що по телеграмі Українського Уряду, я був призначений на організатора української військової частини. А Український Уряд козаки безумовно визнавали й до нього відносилися з пошаною.

Мої сподівання справдилися. Нетерпеливо очікував я відповіли з таборів. І вони швидко прийшли.

На другий день по відїзді старшин з табору, покликано мене до телефону, де я одержав звідомлення від старшин зі всіх таборів. Звідомлення всіх було майже однакове:

Старшини приїхали до таборів. Тут приняли їх управи українських громад. Вони скликали загальний збір козаків табору, на якому кожний старшина мусів виголосити промову зі своїм політичним кредо. І ось, що з того вийшло! Всіх командантів полків мною призначених, козаки скинули, а призначили нових командантів із прапорщиків, що мали вищу освіту й вміли добре говорити. Були це переважно адвокати, що зуміли перед козаками краснорічиво заявитися українськими свідомими патріотами.

Козаки, що лід ту пору були краще освідомлені від наших старшин, усували тих з них, які в промовах не вміли виказати того національного запалу, що в той час горів серед козацтва. Вони усували їх, як національно «непевний» елемент. Бо козакам під ту пору була більше міродайна національна свідомість і очевидний український патріотизм, чим фахова вартість тих старшин. В деяких випадках козаки мали рацію. Але було й таке, що фахово гарний старшина й національно-свідомий український патріот — не вмів промовляти, тільки приказувати. Таких козаки призначували на низчі становища, бо вони не вміли демократично вихованим козакам подобатися. Вістка про таке поступування козаків мене налякала. Цей випадок виявляв собою цілковите нарушення дисципліни — невиконання наказу начальника дивізії. Я сподівався, що таке поступування козаків ворожо наставить німців до організації української частини. Так теж і сталося. Німці довідалися про ту справу й мене повідомили, що така дивізія буде непевною з військового боку. Отже радили мені цю справу залишити.

Я зрозумів вагу хвилини. Не міг я допустити в ніякому разі до негативного рішення німецького командування. Отже за всяку ціну рішився я рятувати справу. Тимбільше, що відчував правильність постави козаків з пункту їх національного почуття. Я знав, що це прекрасний матеріял на добровольчу дивізію. І тому я по надумі телефонічно повідомив усіх старшин, що були в козацьких таборах, щоб вони покорилися волі козацтва. Ті старшини, що не дістали від козаків якогось старшинського призначення — мусять зголоситися до дивізії простими козаками.

Мій наказ старшини виконали, зголосилися в поодиноких таборах на простих козаків до дивізії. Цей факт надзвичайно вплинув на козацтво, викликуючи підйом духа. Козаки зрозуміли, що старшини прийшли до них не.з інших мотивів, як тільки з тих, щоб станути в обороні нашого спільного добра — нашої Батьківщини. Таким чином мою дивізію зєднувала не формальна дисципліна, а ідея, що дає найкращу запоруку відданости справі, для якої ця дивізія формувалася. Як пізніше виявилося, це моє рішення піднесло мій авторитет серед козацтва, яке зрозуміло, що ціллю формування дивізії є вищі завдання а не особисті амбіції начальника тієї дивізії.

В таборах заспокоїлося. Прийшло формування. Вибрано дві тисячі козаків в кожному таборі. Санітарні перегляди робили німецькі лікарі. А що вони мали з кого вибирати, то до дивізії призначували найздоровших козаків. До таборів прийшли готові уніформи для дивізії. Уніформа була така, яку запроектував військовий гурток в Ган-Мюндені — сині жупани. Звідси пішла назва для дивізії — Синьо-жупанники.

З кінцем двох тижнів, призначених на формування дивізії, прийшла до таборів зброя для козаків. Однак тут знову прийшла для мене непередбачена перешкода. З двох таборів (Раштат і Зальцведель) я дістав телефонічне повідомлення, що козаки не хочуть приняти зброї. Вони заявили, що не знають, проти кого буде ця зброя звернена. Зброю приймуть вони щойно на території України.

Один табор Вецляр зброю приняв.

Вісти про неприняття козаками зброї мене застановили. Я зрозумів, як далеко козаки були освідомленні. Вони ж могли взяти зброю, щоб тільки видістатися з неволі. Ні, вони того не хотіли. Бо вони бажали воювати за Україну, а не за інтереси німців, що хитро могли втягнути козаків на якусь власну ціль. Козаки були свідомі того, що німці можуть мати й найкращі тенденції у відношенню до української справи, абе краще бути запевненим у свойому становищі й через те зброї не приняли.

Мої симпатії були по стороні козаків, бо я розумів, що вони руководяться тут тільки ідейними мотивами. Я приняв рішення і видав наказ, що зброя піде в ешелонах за частинами, а той табор, що зброю приняв, зложить її. Козакам зброю видасться аж в Україні.

Врешті прийшло повідомлення від німецького міністерства війни, щоб дивізія перейшла негайно в Україну. А штаб дивізії разом зі мною має явитися в Берліні в міністерстві війни.

Прийшов день 18 лютня 1918. р. Це був найкращий день в мойому житті. Тут прийшло остаточне визволення мене з неволі й поворот в ряди української нації.

Щиро-сердечно пращався я з табором. Хто не вступив до синьої дивізії, прохали мене, щоб я їх викликав в Україну, коли там справа буде стояти твердо. Це були переважно менше сильні характери, які ждали на те, чия візьме.

Двом старшинам: капітанам Мойсеєнкови й Яворському поручив я продовжувати в таборі працю української громади. Набирати українських старшин, щоб вони були готові до вступу в українську армію, коли я їх покличу.

На стацію виїхав я зі штабом на фаетонах.' Того ж дня прибули ми до Берліна. На двірці стрінули нас старшини німецького Генерального штабу, які завезли нас автами до готелю. Німецькі старшини повідомили мене, що я маю явитися на другий день у військового міністра.

На другий день о 12. год. в полуднє прибув я на авдієнцію до військового міністра. Міністер приняв мене надзвичайно привітно й заявив, що організація дивізії пройшла надзвичайно успішно. На мою заввагу, що в тому заслуга його та його штабу, міністер відповів:

 — Мусите знати, пане Генерале, що справа формування дивізії з •полонених висіла вже на волоску. Причиною того була звісна постава козаків у відношенню до наказів, що є доказом їх нездисциплінованости. І тільки завдяки вашій тактовній політиці справа далася наладнати. Вірю, що свою частину приведете в Україну в дисципліні й порядку.

Розмова з міністром фон Штайном протягнулася досить довго. Говорили ми на різні теми. А на кінець розмови, жартуючи сказав мені міністер от що:

 — Знаєте, пане Генерале, в 1916 році приїхали до Німеччини з Росії три жінки в одягу сестер жалібниць. їх вислала цариця, щоб вони відвідали табори полонених. Були це — жінка Генерала Самсонова, жінка Ген. Клюєва й жінка бувшого виленського Ген. Губ. баронеса Вревская. Ті жінки відвідали мене в міністерстві й в розмові баронеса Вревская звернулася до мене з докором: «Що то ви німці видумали якусь Україну. Ви все щось винайдете». Це було, пане Генерале в 1916. році, а цікаво було б, що тепер сказала б та пані баронеса, коли б побачила повстання України та її збройні сили, а врешті поміч Німеччини у формуванні українських військових частин з полонених у Німеччині? — закінчив міністер.

Те все міністер фон Штейн висказав, жартуючи іронічно з вузьких поглядів пані баронеси, що, будьщобудь інтелігентна освічена жінка, а так неграмотно висказувалася про ту Україну, яка має за собою тисячлітню історію і велику культуру. Українського народу, як такого, не могли навіть винайти німці, про яких серед темного народу в Росії ходила чутка, що вони видумали малпу. Видно та пані баронеса була під впливом тих людей.

На закінчення авдієнції попросив мене міністер, щоб я приняв участь разом зі своїм штабом в спільному обіді устроєному міністерством в честь українського війська. Обід мав відбутися в кімнатах Генерального штабу при участи більшого числа німецьких старшин.

В означену годину прибув я і мій штаб на згаданий обід. Нас гтривитав міністер фон Штайн, як господар хати й попросив хвилину пождати, бо він виготовив для мене несподіванку. По кількох хвилинах на салю увійшло трьох людей у цивільному вбранні. їх привітав війсковий міністер і привів до мене. Познайомив нас кажучи: «Ось пане Генерале ваші міністри, а це панове — ваш Генерал».

То була перша моя зустріч з державними мужами України — моєї Батьківщини. Ми сердечно привіталися, обнялися і поцілувалися. Це були панови М. Левитський, Севрюк і Осїапенко (?). Левитський і Севрюк були членами української Мирової Делегації в Бересті.

Обід почався промовами. Військовий міністер поздоровив зорґанізування першої української дивізії. Висловивши своє побажання, щоб та частина успішно боролася за незалежність України, та щоб вона була завязком творення могутньої збройної сили в Україні. Зокрема він звернувся до мене, як до начальника тієї дивізії. Короткою промовою подякував я міністрові, німецькому Генеральному штабові й Німеччині за їхнє прихильне становище до України та поміч в зорґанізуванню української військової частини. По тих промовах піднісся Левитський, що у своїй довшій, гарній, палкій промові висловив той стан України, який вона мусить зносити під сучасну пору в боротьбі проти червоних банд. Промова Левитського була висказана з так гарячим почуттям відданства, що вона зворушила мене й моїх старшин та навіть викликала в деяких сльози на очах. Це говорив представник України, що прибув з її серця, з золотоверхого Києва, про який ми гарячо мріяли. Промова його розворушила наші серця і вливала в наші душі гаряче почуття чину. Він на кінець промови звернувся до нас українців зі-зазивом, щоб ми приспішили свої кроки у творенні військової сили та йшли на рідну землю, яка нас кличе. Я зворушено відповів словами нашого гимну, що ми готові душу й тіло покласти для нашої Батьківщини, закінчуючи тоастом: Слава Україні!

По обіді військовий міністер попросив нас на балькон і тут зроблено спільну знимку. При пращанні фон Штейн сказав мені, що ешелони з нашими вояками виїхали в напрямі Ковля, де є перший пункт українських земель, які під сучасну пору знаходилися під окупацією Німеччини. А я мушу спершу поїхати до Берестя, щоб там побачитися з командантом східнього німецького фронту ґен. фон Гофманом. Там навяжу контакт з Генеральним штабом східнього фронту в ціли спільної акції проти большевиків.

Вечером того ж дня покинув я Берлін. Мій штаб поїхав до Ковля, а я до Берестя Литовського. Зі мною їхав старшина німецького Генерального штабу.

До Берестя їхав я продовж півтора доби. Думаю, ґен. фон Гофман був повідомлений про мій приїзд. На станції ждав на мене старшина Генерального штабу східнього фронту. Він відвіз мене до фортеці в Бересті (бо місто Бересть було зруйноване). Тут була призначена для мене кімната. Це був ранок. Старшина попрофів мене, щоб я на год. 1-ту був готовий на авдієнцію до Генерала Гофмана. По мене приїхало авто й я заїхав до головної квартири ґен. фон Гофмана.


II. Ґенерал фон Гофман і Ковель

Негайно по мойому приїзді до квартири покликано мене до комнати начальника східньо-німецького фронту ґен. фон Гофмана. Стрінув мене Генерал з лагідним обличчям, з виглядом боєвої людини. Взагалі його постать представляла стрункого, енергійного старшину. На грудях мав найвище військове відзначення, залізний хрест.

Несподіване було для мене те, що він промовив в російській мові. По офіціяльнім привитанню, почалася між нами щира розмова, як двох Генералів двох різних армій. Від нього довідався я про те, що він вже в японсько-російській війні був німецьким військовим агентом при армії японського Генерала Кавімуре. Тут теж він мав нагоду стрінутися з одним із більших боїв, в якому я брав участь, і в якому я одержав найвище військове відзначення, хрест св. Юрія. Ґен. Гофман знав теж і про мій бій під Березинами, де я по завзятій боротьбі дістався до німецької неволі. Він з признанням говорив про ті два мої бої. А я зі сумом відповів:

 — Так, ви пане Генерале хвалите мій бій під Березинами, який всеж таки скінчився для мене трирічним полоном. А мої побідники Генерал фон Ліцман і Шефер Баядель кермують сьогодні німецькими арміями. Ґенерал фон Гофман махнув рукою і сказав:

 — Що там Генерали Ліцман і Баядель, яка доля тепер перед вами отвирається, то вони про таке навіть і не мріють.

Мене ті слова Генерала здивували. Я не знав, до чого він те говорить. Щойно пізніше, в Києві, я дізнався, які пляни готовили німці у відношенню до моєї особи. Але про те напишу пізніше.

 — Звичайно — відповів я Генералові — для мене в Україні отвирається дорога на пост начальника дивізії, а пізніше може й корпусу.

 — В Україні тепер розвиваються такі події, що вони вас, як видатнього старшину й організатора, можуть висунути на високе становище.

Тут ґен. Гофман широко розказав мені про останні події в Україні, а зокрема по Берестейський мир, якого душею був він сам. Він зясував ті всі переспективи в молодій Українській Державі, яка вступила Берестейським миром на світову арену.

Врешті фон Гофман заявив мені отверто, що він до Берестейського миру був беззастержним русофілом, а про Україну, як про державну одиницю, він ніколи й не думав. Щойно Берестейський мир, а головно Стріча з двома світами: московським і українським, перехилила його симпатії цілком на сторону України. Він побачив скільки Україна культурою і живучою силою 4перевищає Москву. Згадуючи про сучасний хаос в Росії, ген. фон Гофман заявив, що доля Росії лежала в його руках.

 — Чому? — спитав я.

 — В Москви мали ми свойого військового агента. Він, зараз по більшовицькому перевороті, надіслав до мене телеграму, щоб я, як командант східнього німецького фронту післав до Москви один полк наших жовнірів і большевицькд революція буде зліквідована. Наш військовий агент, людина здібна, є добрим знатоком російських відносин. Його зазив мав дійсно надійні підстави. Відносини в Москві були такі, що ми могли дуже легко опанувати Москву, наставити вигідну нам владу й у той спосіб цілковито зліквідувати наш східний фронт. Я, розуміючи думку й пляни нашого аґента, зараз же звернувся телеграфічно до канцлера Німеччини Ґеорґа ф. Гертлінґа, подаючи йому пропозицію нашого військового аґента в Москві. При тім додав я, що можу вислати не тільки полк, але цілу дивізію. Нажаль дістав я від канцлера відповідь, що того не потрібно робити, бо це не лежить в нашому інтересі. От бачите, пане Генерале, як прогайновано прекрасну нагоду. Про те я переконався іменно на Берестейському мирі, де стрінувся з тими більшовиками, яких ми могли в зародку зліквідувати.

 — Яке ваше враження з Берестейського миру? — спитав я фон Г офмана.  — Дуже гарне відносно української делегації, не дивлячися на молоді літа поодиноких делегатів, що було одинокою їх хибою. Натомість надзвичайно прикре враження довелося перенести від більшовицьких делегатів, що поводилися надзвичайно ганебно. Делегатами були Троцький, Йоффе, Сокольніков і інші. Мусів яі зужити багато енергії, стримуючи себе у свойому поведенні з тими пройдисвітами, що захотіли на політиці робити ґешефт. Нераз брала мене охота показати тим панам двері. Але наш уряд вимагав якнайскорше зробити мир з Росією, то ж я мусів себе стримувати, щоб не перервати переговорів.

 — А як представлялися делегати з України?

 — В повному контрасті до більшовиків. Перша моя зустріч з представниками України є як найкраща. Вони залишили в мені найкраще враження, як під оглядом своєї інтелігенції, культурносте, інтелєктувального стану, так теж під оглядом гарячого патріотизму. Тих делегатів будете мати змогу сьогодні пізнати на обіді, на який я вас запрошу, і який відбудеться в салях нашого старшинського зібрання.

Задоволений тією щирою розмовою з такою гарною людиною, пішов я до свойого помешкання, щоб трохи відпочати.

Обід почався в просторій салі старшинського зібрання. З початком обіду ґен. фон Гофман припровадив двох цивільно вбраних панів і їх мені представив. Це був знаний мені з Берліна п. Севрюк і п. Любинський, улраїнський міністер закордонних справ. По звичайному привитанні засіли ми до обіду. Ґен. фон Гофман посадив мене по правій стороні від себе, а пп. Лкубинського і Севрюка напроти себе. Ген. фон Гофман, починаючи обід, сказав:

 — По старому східньому звичаю обід пічнемо чаркою горілки.

Час обіду переходив на дружній гутірці. Участь в обіді брали старшини Генерального штабу східнього фронту в числі понад 50 людей. Гофман в щирій розмові зі мною пригадав мені те, про що він вже згадував. Іменно надто молодечий вік українських міністрів і делегатів. При тім підкреслив мені, що це майже все студенти київських високих шкіл. Почавши від премієр-міністра Голубовича, а скінчивши на отут присутнім міністрові закордонних справ Любинськім. А щоб це мені доказати, він звернувся до Любинського:

 — Скажіть, будь ласка, скільки вам літ?

 — А вгадайте — відповів трохи сконстернований Любинський.

 — Я гадаю, 21 літ — відповів жартівливо Гофман.

 — Не вгадали, бо 22 роки.

З такими самими питаннями звернувся Гофман і до Севрюка, який, як показалося, теж був надто молодим, студентом з першого, чи другого року університету. При тих запитах Гофман щиро сміявся, мене кожночасно ліктем. А що він був вже трохи «під гумором», то він, не перестаючи сміятися, знову звернувся до Любинського:

 — Скажіть мені, чому я розумію російську мову ґен. Зелінського, а не можу добре зрозуміти вас, хоч ви теж говорите російською мовою?

 — Думаю — відповів Любинській, що я не вмію так добре російської мови, як ґен. Зелінський.

 — Ні — сказав Гофман — ви, як студент російського університету, знаєте знаменито російську мову. Але ви за скоро говорите. Так не повинен в ніякому разі говорити міністер закордонних справ. Його річчю є кожне висказане слово добре розважити.

Прикро було слухати зауваг німецького генерала українському молодому міністрові, що не вмів навіть належно себе оборонити. Але всеж таки Гофман робив те все не зі злоби, але по батьківськи хотів повчити молодих українських міністрів, до яких відносився з повного симпатією. Мушу при тому зазначити, що розмова велася в російській мові, якої не розуміли інші старшини німецького штабу. Через те не могли відчути науки їхнього старого Генерала молоденьким представниками української держави. Гофман про те знав, тому не стіснявся.

З кінцем обіду принесли шампан. Ген. фон Гофман піднісся і сказав промову в російській мові, яку зараз же перекладник передавав на німецьку мову для німецьких старшин.

У своїй промові він дуже щиро виявив своє задоволення з приводу Берестейського миру та стрічі на ньому з представниками української молодої держави. Радісно привітав він те, що Німеччина має можливість підтримати формування українських військових частин та взагалі допомогти українському народові проти наїздників. Привітав він мене, як начальника першої української дивізії. А врешті підняв тоаст за Україну, за її армію та за представників України, присутних на цьому обіді.

Всі німецькі старшини повторили тоаст за своїм Генералом.

Знов наляли шампана. Мусів я відповісти на його промову. Піднявся і меньш-більш сказав от що:

Я належу до покоління, яке не стратило віри в чудеса. І саме сьогодні те, що я переживаю, потверджує мою віру. Бо дійсно, чи не є це чудом, що ми недавні дороги, які ще вчора стояли проти себе багнет проти баґнета, — сьогодні сидимо за спільним обідом в головній кватирі командуючого східним німецьким фронтом. — Друге чудо, це щира промова пана ґен. фон Гофмана з побажаннями щастя і добробуту Україні у її визвольній боротьбі та засвідчення про допомогу у формуванні частини для української армії зі сторони Німеччини. Отже я очікую ще третього чуда, що два народи, німецький і український, які долею були поставлені у два ворожі табори один проти другого — у недалекому майбутньому стануть тривкими союзниками.

Підніс я свою чарку за німецький нарід, за гостинного, щирого господаря ґен. Гофмана та за весь його штаб.

Коли я усів, Любинський звернувся до мене з докором:

 — Пане ґенерале, ви говорили про союз. Про ніякий союз з Німеччиною в нас нема тепер мови.

Цю замітку почув ґен. Гофман і вона зробила на нього прикре враження. Він суворо глянув на Любинського й сказав:

 — Так, пане міністре, ви це висказали в прияві усіх старшин, значить це ваша офіційна заява. Ви протестуєте проти союзу з Німеччиною. Я це беру на увагу й зараз видам відповідні зарядження Тоді звернувся до свойого начальника штабу:

 — Негайно телефонуйте до канцлера Німеччини про ту саме висказану заяву міністра Української Народньої Роспублики.

Настав прикрий стан. Любинський почервонів і не знав, що сказати. Не менше сконстернований був і я. По хвилевій мовчанці ґен.

Гофман злагіднив свій суворий вигляд і звернувся до Любинського:

 — Пане Любинський, ви мусите знати, що вам, як міністрови заграничних справ, не вільно ніколи своїх думок висказувати на зверх.

Любинський почав виправдуватися, що дотепер не було ніякої мови про союз з Німеччиною, а тільки про мир. На загал Любинський був змішаний і не вмів вияснити те своє нетактовне становище, як дипльомат. Ген. Гофман цілковито успокоївся, усміхнувся і знову звернувся до Любинського:

 — Не бійтеся, телєґрама не піде, я тільки оОїЩЗДСував. Але тямте, що ґен. Зелінський є вояк а не політик, він висловлює своє вояцьке, персональне наставлення. А ви, як політик, мусите говорити тільки те, що є звязане з вимогами дипльоматії. Ваші персональні наставлення лишайте все для себе. Це прийміть від мене, як науку від старого ґенерала, що з повною симпатією відноситься до української справи, а зокрема до вас. Бо вас я добре пізнав підчас Берестейського миру й до вас набрав симпатії.

Обід скінчився в доброму настрою всіх присутних, не виключаючи Любинського. Він зрозумів, що мова Гофмана була батьківським відношенням до нього.

Всежтаки те все зробило на мене прикре враження. Чейже тут німець робився учителем українських міністрів.

При пращанні запросив мене Гофман до себе до приватного помешкання на шклянку чаю. Мене відпровадив до дому міністер Любинський. Розмовляли ми на різні теми. Я його зразу полюбив. Це був гарний юнак з гарячим патріотичним наставленням та з великою вірою в успішність нашої революції. Нажаль він в ніякому разі не надавався на міністра заграничних справ, як. під оглядом молодечого віку, так теж цілковитого браку дипльоматичного вишколу.

Вечером у 6-тій год. заїхав я до приватного помешкання Гофмана. В його кімнаті крім нього застав я ще трьох його вищих старшин Генерального штабу. Підчас чаю говорилося багато про події в Україні та про {завдання українського уряду а зокрема української армії. Гофман торкнувся теж і тієї сцени, яка заіснувала підчас обіду.

 — Бачите, пане Генерале, які симпатичні ті ваші міністри, але ж вони ще такі молоді. За весь час моїх переговорів з українцями, я перший раз стрічаю старшу, досвідчену людину, вас. Направду я дуже турбуюся тим, яка доля жде вашу молоду державу, коли такі молоді люди кермують її політикою.

По чаю Ген. Гофман завів мене в низ будинку до величезної салі зі сценою, де насвітлювано кіно з образами мирових переговорів в Берестю. Почалося насвітлювання. З початку були картини, що представляли засідання мирової конференції. Послідня картина — підписання договору. Тут представлена була переповнена саля, в якій лякеї на підносах носили шампан. Врешті Гофман звернувся до мене:

 — Бачите, там позаді серед делегатів, бігають якісь панове. Пізнаєте, це ваші делегати. Ви бачите, всі делегати на ту велику подію, підписання мирового договору, поприносили свої пера. А ваші — українські делегати не принесли зі собою жодного пера, бо наперед того не передбачили. Через те бігають, щоб їм хтонебудь позичив, бо вони мусять підписати договір...

І він став сміятися, бо на картині було видно, що ніхто не хотів позичити пера українським делегатам.

Вернув я до хати й довго не міг заснути. Весь час в моїй голові бушували різні думки, перед очима пересувалися образи минулого дня та пляни й мрії прийдешних днів. Всежтаки для мене було ясне, що положення України під сучасну пору незавидне. Вона мусить творити сильну армію і твердий уряд, що виявлятиме волю всього українського народу. Збройні сили» — це безперечно мусить нам допомогти Німеччина, яка, як я бачив, прихильно поставилися до наших справ, а навіть активно дає поміч українським збройним силам. Так. Але чи це щире зі сторони німців? Що ж, потапаючий хапається і бритви! А всежтаки, коли ми створимо сильний уряд і армію, тоді наші союзники мусять числитися з нами, як рівні з рівними. Німеччина, хоч може й має скриті наміри у відношенню до України, але вона тепер дає в руки українського воїна рушницю, що є найкращою запорукою сили. Сильна армія, це запорука сильної держави. А коли ті воїни будуть патріотично освідомлені і в них буде збуджена давня традиція українських військових сил, то жодні хитрощі не зламають тієї традиції. Наперед користаймо з нагоди й творім збройну силу. З такими думками я заснув і моя розбурхана уява успокоїлася у сні.

Ранком другого дня, перед своїм відїздом до Ковля, до моїх частин, я заїхав до Гофмана, щоб з ним попрощатися так, як він того бажав.

Послідня розмова пройшла у дуже щирій атмосфері, як у відношенню до нашої справи, так теж і до мене. Ґен. Гофман заявив мені, що вся дивізія синіх буде покищо розташована в Ковлі, куди сягають німецькі сили. Там дивізія буде мати забезпечений прохарчунок. Там теж прийдуть для дивізії гармати й коні разом зі зброєю для козаків.

До дивізії будуть приділені з німецької сторони інтендантські старшини, як також гарматні й кулеметні. Ті останні будуть інструкторами при дивізії. Дивізія мусить відбути військові вправи перед тим, нім відійде в Україну.

Крім того, до мойого Генерального штабу призначається видатнього старшину німецького Генерального штабу, якого вислало німецьке міністерство війни. Був це гавптман Граф Альвенслєбен з кількома старшинами. До нього — сказав мені ґен. Гофман, можу поставитися з повним довірям. Відтак Гофман звернувся до мене:

 — З вишколом дивізії мусите спішитися, бо перед вами стоїть велике завдання відбити Київ з рук большевицьких банд. Ваші частини підуть першими проти ворогів, а вслід за вами двигнуть вам на допомогу частини німецькі.

Пращаючися, попросив я Гофмана, щоб він вистарався дозвіл від німецького військового міністерства, зорганізувати дальші військові частини з полонених українців у Німеччині, яких, як я довідався, було до сто тисяч. А передовсім просив я його зорганізувати на швидко ще одну дивізію.

Ґен. Гофман цілком щиро заявив мені, що він візьме на себе цю місію, бо він направду почуває себе щирим приятелем України. Відносно другої дивізії, він постарається як найскорше це перевести й про вислід повідомить мене зараз через Альвенслєбена.

Їхав я поїздом крізь поліські болота в сторону Ковля. Тут роздумував я над тим, що собою уявляє моя дивізія, та як поступити мені з нею у відношенні до моїх наказів ще з табору в Ган-Мюндені. Я рішився справу потрактувати так, щоб мій наказ був вповні виконаний.

До Ковля приїхав я 21 лютня 1918 року. На двірці ждали на мене представники, старшини від штабу німецького корпусу та старшини мойого штабу, що вже ждали на мене в Ковлі. Тут зголосив мені начальник мойого штабу Янів, що дивізія росташована в місточку Голобах під Ковлем. Там теж є ХНміщення для начальства, для штабу й для мене.

З двірця завезли мене до штабу німецького корпусу. В штабі представлено мені гавптмана Альвенслєбена. Зі старшинами німецького штабу умовився я в справі стріляння та маневрів, як теж всякого постачання для козаків.

Прибувши до свойого помешкання, скликав я свій штаб і командантів полків на коротку нараду. По нараді видав я наказ командантам полків, щоб на другий день вистроїли цілу дивізію на площі, бо я хочу переняти офіціяльно начальство над дивізією.

Я хотів на добре взятися до швидкої організації дивізії, бо по свойому приїзді до Ковля застав я письмо від українського військового міністерства з офіціяльним призначенням мене на команданта дивізії Синьожупанників, як теж заявив приготовити її в якнайкоротшому часі до походу в Україну.

Вполудне другого дня вийшов я на площу, де зібралася дивізія. Був це гарний день ранньої весни. Наблизився я до фронту витягнених у одну лаву полків. На команду старшого команданта полку Пухтаєвича, козаки віддали мені пошану рушницями на позір. На моє привітання «Здорові козаки», була гучна відповідь «Здорові пане отамане». А коли я їм зложив подяку за добру поставу, то вони всі враз гукнули бадьоро «Слава Україні».

Пішов я по фронту. Обличчя бадьорі й весняно веселі. Чудесна синя уніформа, шапки зі шликами різної краски по полкам. Стояли струнко. Робили враження муштрової частини доброї арміє Моє серце раділо, бо я уявляв собі, що таких сто тисяч стане вборзі у залізних рядах боронити Батьківщину. Як жорстоко тоді я помилявся. Не гадав я старий вояка-романтик, яке розчарування стріне мене й тих передімною, ще молодих з ясними обличчями козаків, вже в короткому часі.

Станув я посеред фронту, дав приказ на спочинь і звернувся до козаків з промовою.

Зясував їм коротенько теперішний стан в Україні. Призначення нашої дивізії іти в першу чергу на визволення золотоверхої столиці України. Підкреслив значення військової дисципліни, що мусить бути не примушеною карами, а зрозумілою і відчутою всім українськими вояками. Без тієї дисципліни українська армія особливо під сучасну пору не стала б поміччю для молодої української держави, але цілковитою загибіллю. Як примір, подав я їм московську армію й її цілковитий упадок.

 — Отже мушу зазначити вам — сказав я — що моє завдання, як вашого начальника призначеного урядом української Держави, є в першу чергу впровадити дисципліну в дивізії. Ще в таборі в Ган-Мюндені видав я наказ, призначуючи вам старшин. Ви мойого приказу не виконали. З того видно, що у вас завелося переконання, буть тоби в українській армії мало істнувати виборче начало, подібно, як це заіснувало в російській армії в час революції. Цей порядок довів російську армію до руїни. Він не є в ужиттю ніяких кадрових армій всього світа.

З практичного боку ви мною призначених старшин цілком не знали, ви з ними не служили, не були під їхньою командою. Чиж можете після того сказати, які вони є, добрі або злі? А ці старшини були в старшинському таборі, були вибрані спеціяльною старшинською комісією і були затверджені мною, як начальником дивізії — на мою відповідальність. Тільки я можу змінити їхнє призначення, слідкуючи за їхньою службовою здібністю та відданістю на службі Батьківщини.

Через те, що наша дивізія є сформована з добровольців, то після тих моїх слів проголошую: Всі старшини й козаки, що не є згідні з тими примітивними засадами вояцького діла, можуть вийти вперед і залишити дивізію.

Мої слова висказані просто, по вояцьки, зробили на козаках замітає враження. На повторення мойого зазиву опустити ряди дивізії, коли хто не вдоволений — ніхто не виступив.

 — Так значиться — сказав я — всі згідні служити українській армії згідно з вимогами вояцької дисципліни.

Всі враз гукнули: Згода, отамане!

 — Тепер зате, — сказав я — що ви відмовилися взяти зброю з рук німців у таборах полонених на німецькій території задля небезпеки, що не знали ви, проти кого ця зброя буде звернена, — рахую своїм обовязком висловити вам мою щиру подяку. Сьогодні, коли ви знаходитеся на землі України, без сумніву знаєте, проти кого ця зброя буде звернена. Через те, візьміть її і бережіть як один з найкращих чинників до боротьби за здійснення наших дитячих мрій, за звільнення нашої Батьківщини з рук кривавого наїздника, за створення могутньої Української Держави. За ваш чудесний вигляд, за ваш прекрасний настрій, за вашу бодру поставу — моє вам щире спасибіг! — закінчив я свою промову.

У відповідь на це гучне «Слава Україні!» понеслося з уст козаків но просторих полях Полісся.

Після того зібрав я на своїй кватирі старшин мойого штабу, як теж поодиноких полків. Тут у першу чергу наказав я свойому начальникові штабу виконати наказ виданий мною в Ган-Мюндені відносно призначення старшин. А також порішено на тій нараді в моїй кватирі, завести дисциплінарні поступування в дивізії. Через те, що не було окремого військового статуту про кари, я зарядив ось що:

За переступство проти порядку в дивізії — персональне словесне упімнення, друге — перед цілою частиною, а трете — геть з дивізії. Те розпорядження відчитано перед козаками всіх полків, і на те козаки дали своє гаряче приречення. Дивізія була цілковито забезпечена харчами й іншими необхідними річами від німецького командування. Через те я і мій штаб не потребували тими речами журитися. Весь час посвячувано на вправи й боєвий вишкіл дивізії, підготовлюючи її на швидку до маневрів і до походу в Україну.

Одночасно постановив я використати час і дозвіл ґен. Гофмана на орґанізацію дальших дивізій синьожупанників з полонених українців в Німеччині, що не могли війти до першої дивізії. А їх було десятки тисяч. З них можна було зорґанізувати кілька корпусів.

Закликав я до себе найстаршого в моїй дивизії полковника Пухтаєвича, що командував першим полком моєї дивізії. Розказав я йому про мою розмову з ґен. Гофманом відносно формування дальших дивізій. Видав я йому відповідні до того інструкції, призначив його моїм заступником і віддав йому референтуру орґанізації дальших частин.

Я сам тимчасом узявся за сильніше зорґанізування моєї дивізії та її військовий вишкіл. Дивізія складалася з чотирьох піших полків та гарматнього полка. Командантами полків були всі ті, яких я призначив ще в таборі в Ган-Мюндені. Змінив тільки команданта першого полка. На місце Пухтаєвича, що став моїм заступником, призначив командантом Миколу Шаповала.

Був це молодий енерґійний старшина, що прибув до моєї дивізії разом з частиною, яка була зорґанізована з полонених українців у Німеччині за старанням Союза Визволення України ще далеко до зорґанізування моєї дивізії. Та частина була відразу перенесена на Волинь. Вона тут вела орґанізовану культурно-освітну працю та військову орґанізацію волинського громадянства. Командантом тієї частини був Микола Шаповал. Ще 17 лютня одна часть його відділу, дві чети під командою Повойка й Лисенка, вирушили разом з німецькими військами в сторону Києва проти большевиків. Ті чети мали бути провідниками й представниками Центральної Ради при штабі 45 німецької саксонської дивізії, що маширувала на Київ. Призначення тих чет на так відповідальне становище вказує, яку вартість представляла частина Шаповала.

Сам Шаповал, виславши дві чети до Києва, остався з рештою козаків у Ковлі і з тими козаками пристав до моєї дивізії. Цей факт був для мене дуже корисний, бо частина Шаповала складалася з дуже свідомих й інтеліґентних козаків, серед яких було багато вчителів і студентів. Шаповал був інтеліґентною і національно свідомою людиною.

Йому передав я команду першого полку, що був під назвою Тараса Шевченка. Його діяльність на тому пості, як теж у пізніших роках наших визвольних змагань вповні виправдала мої сподівання.

Орґанізація дивізії і творення її боєвого вигляду поступала вперед.

Про заосмотрення дивізії у все необхідне та про її узброєння мав дбати з німецького боку капітан ґраф Альвенслєбен зі своїм штабом, що був призначений до мойого штабу з головної німецької кватири.

Опіку над другою дивізією дістав від головного німецького ґенерального штабу капітан Цімерман.

Капітан ґраф Альвенслєбен уявляв собою незвичайно енерґійну людину, щиро віддану українській справі. З ним швидко навязав я відносини завдяки француській мові, якою ми порозумівалися. Він користувався надзвичайним авторитетом в головній кватирі. Відіграв він велику ролю за всі часи окупування України німцями, як за часів Центральної Ради, так теж і за гетьманату. До мене відносився він з пошаною, мабуть згідно з бажанням і вимогами ґен. Гофмана.

Виряд синіх був дуже добрий. Узброєння складалося з російських зразків від кріса до гармати. Не гірше було з одягом, біллям і чобітьми. Харч теж був непоганий.

Крім частини Шаповала до моєї дивізії втягнено теж свіжо захоплених полонених німцями українців з російської революційної армії. Вони перебували на терені Ковля за дротами. До орґанізації тих полонених виделєґував я зі свойого штабу поручника Тиміша Омельченка, який до тієї праці дуже надавався, як своїм темпераментом, так теж ідейністю та умінням переляти свої почуття другим. Тиміш Омельченко був теж призначений до всіх військових праць, що були звязані з німецьким постачанням.

Разом з військовим вишколом синьої дивізії йшло громадське виховання козаків у їх духовій звязі з Україною. В тому помагав мені в першу чергу Шаповал зі своєю частиною, що вже перейшла раніше громадську виховну школу. Найбільше до громадянського вишколу козаків причинилося само життя. Козаки стрінулися безпосередно з українським, вже досить свідомим, селом. Вони на місцях стрінулися з бандитизмом большевицьких занархізованих частин. Були випадки, що козаки приводили до мене зловлених большевицьких грабіжників, що навіть в перебранню жінок бушували по Волині. Все те незвичайно обурювало козаків, а заразом добре впливало на їх національне виховання.

З боку пропаґанди допомогли мені представники Української Держави, що приїздили до Ковля. Був це премієр міністрів Голубович, студент третього року політехніки, та вже згаданий мною міністер закордонних справ Любинський.

Тут вперше запізнався я з премієром Голубовичем, який на свій пост був рішучо замолодий. Уважаю, що це було однією з хиб тодішнього правління України, що таких молодих людей ставлено на такі поважні державні пости, підходячи до того тільки з партійним критерієм. Хто б то не був, тільки, щоб належав до панівної партії. Мушу признати, що ті міністри були дуже гарні люди й великі патріоти, але рішучо не державні мужі, як це виявилося пізніше в Києві в звязку з орґанізацією Української Держави, армії, а зокрема дивізії синьожупанників. Треба підкреслити, що Україна справді під тим оглядом знаходилася в глухому куті, бо майже вся старша інтеліґенція була русофільська й через те не могла станути при кермі молодої Української Держави. Найкращим доказом того є невдачний уряд гетьмана, що окружився московською чорною сотнею — єдино-неділімцями.

Панове міністри Голубович і Любинський виголошували гарні палкі промови до моєї дивізії, що жадібно ловила, прямо їла слова представників Української Держави, тієї Держави, що сяєвом великих надій світила в їхніх розбуджених, твердих мужицьких душах. Найбільше умів захопити козацтво своїми промовами Любинський.

Промови українських міністрів мали ще й те значення, що вони, як представники української влади, у своїх бесидах говорили те, що я подавав у своїх наказах, як начальник дивізії. З хвилиною приїзду українських міністрів до Ковля, дивізія синіх ставала вже не якоюсь там частиною отамана Зелінського, але правдивою частиною армії Української Держави.

Найбільше помічним в освідомленні мойого козацтва та створенні направду щирого національного моноліта був К. Місевич.

Несподівано одного дня явився у мене цивільно убраний чоловік. Представився Місевич — представник Центральної Ради. Заявив, що приїхав сюди, щоб бути помічним при праці в орґанізації дивізії. Сам він по походженню селянин, поштовий урядник.

Його вислав я поміж козаків. Поінформував його про те, яке буде його завдання. Серед козаків напевно мусять бути закриті большевицькі аґітатори, отже його завданням буде те прослідити та швидко позбутися, як їх, так і їхньої отрути. Повідомив я комендантів полків про нього, та наказав дати вільну руку в праці серед козацтва.

Зразу почав він свою працю. Козаки приняли його поміж себе дуже сердечно. Він, як той, що вийшов з народу, знав, як треба з козаками говорити. Через те його праця була незвичайно велика. Все, що він сказав, козаки принимали беззастережно й з довірям. Незвичайно пильно слідкував він, чи нема серед козаків большевицьких аґентів. А що козаки мали до нього повне довіря, то йому в тому приходилося дуже легко. Кожнього вечера складав мені звіти зі своєї праці.

Одного дня прийшов він до мене зі звітом.

 — Пане отамане, за тих кілька днів моєї праці серед козацтва, в кожній сотні знайшов я по кілька людей щиро відданих нашій справі. Через них я маю можливість пізнавати стан козацтва. От і завдяки їм, як теж і моїй особистій провірці, ствердженно, що в частинах є закритих кількох большевицьких аґітаторів.

 — Чи ви можете певно ствердити, що це все відповідає правді?

 — Так, я і мої друзі переловили їх на пляновій аґітації. Підозріваю, що вони між собою мають орґанізацію.

Від нього одержав я спис двацятьох козаків і одного прапорщика (був це юрист — пяниця). Тоді звернувся я до капітана Альвенслєбена, переконав його, що з того не треба робити голосних кар, а попросту усунути їх з дивізії. Він мене зрозумів і погодився. В ночі прийшли до них німецькі підстаршини, приказали зібратися, відвезли їх на поїзд — назад в табор полонених в Німеччині.

Козаки не знали, що з тими людьми сталося. Вони між собою навіть говорили, що ті люди пішли до большевиків, бо про їхнє большевицьке наставлення козаки добре знали.

З того часу відносини серед козацтва змінилися. Місевич кожночасно здавав звіти, що стан козацького настрою є дуже гарний і що козацтво хвилюється, щоб чим скорше йти на Київ проти большевицьких банд та їхніх розбишацтв. Вони зверталися до Місевича з проханням:

 — Скажіть, будь ласка, панові отаманові, що ми вже досить навчилися і можемо та хочемо йти в Україну проти ворогів, а решту вишколу дістанемо у боях.

Місевич переповідаючи мені розмову козаків так і просив в їх імені, щоб скорше йти на Київ.

 — Пане отамане, така дивізія — це чудо не військо, воно своєю поставою і здисциплінованістю покличе весь нарід до зброї проти відвічного гнобителя України.

Такими настроями й бажаннями горіли й всі старшини дивізії. Поділяв теж це й я, отаман дивізії.

Отже прийшла черга віднестися до військового міністра України Жуківського, бувшого штабскапітана російської пограничної сторожі. Чекав я на нього, щоб він приїхав до Голобів, як це зробили Голубович і Любинський. Одначе він того не зробив із причин, які щойно пізніше виказалися.

Вислав я до нього мойого найкращого старшину-дипльомата Сиротенка з рапортом на письмі. В рапорті подав я про стан дивізії та готовість її до походу на Київ. Просив я військового міністра, щоб надіслав мені наказ вирушити на Київ, чого домагається все моє козацтво. Сиротенко поїхав до Житомира, де в той час перебував Український Уряд.

Сиротенко вернув з Житомира не веселий.

 — Кажіть, були, бачили міністра, як приняв?

 — Майже мордою об стіл.

 — Чому так?

 — Зразу спитав мене міністер Жуківський, чому сам отаман Зелінський не зявився до міністерства. Я йому відповів, що пан отаман не має можливості, бо має справи з дивізією і не може її так залишити. Про наступ на Київ міністер нічого не відповів.

Відомости Сиротенка зробили на мене прикре враження. Я прийшов до заключення, що відношення військового міністра до синьої дивізії є вороже, а зокрема до мене. Я зрозумів, що це недовіра до мене зі сторони партійця соціял-революціонера, як до бувшого ґенерала російської армії, що не належить до партії соціялістів-революціонерів. Впрочім ця його ворожнеча була обґрунтована ще глибшими критеріями, що я пізнав щойно в Києві при його відношенні до моєї дивізії.

Від часу повороту Сиротенка, вся дивізія нервово очікувала визвання її на фронт до боротьби. Всі горіли бажанням до бою — до бою. А тимчасом від правительства не було жодних вісток. Населення України творило собі лєґенду що на звільнення України іде велика армія, думаючи, що нас є кільканадцять тисяч. Козаки зачували про ті поголоски серед населення й ще більше хвилювалися, бо їх боліло те, що вони сидять бездільно, тоді, коли населення з таким одушевленням їх очікує.

Ми дізналися, що 45. німецька дивізія разом з деякими українськими частинами маширує вже на Київ. Ця вістка хвилювала мене й моїх козаків, що до Києва вступлять німецькі частини, як перші. Нас це боліло тимбільше, що наша дивізія була призначена на звільнення Києва, а тимчасом сидить бездільно.

Козаки моєї дивізії слухали промов міністрів, а передовсім виховані Місевичем, добре знали про большевицький похід в Україну та їхню руїнницьку роботу. Найбільше їх хвилювало оповідання Місевича про те, що в час походу банд Муравйова на Київ в Україні не було армії, не було війська, щоб стануло в обороні столиці України, щоб здержати дикі орди московських наїздників. Місевич гарячо переповідав їм про те, що на охорону столиці станула горстка одважних юнаків студентів і ґімназистів проти тисяч диких північних орд з метою згинути, а врятувати честь нації, що в найтяжчу хвилину не зуміла поставити армії на охорону своїх границь. Мої козаки, завдяки Місевичу, здається, перші гострили свою боєвість на прекрасній невмірущій лєґенді Крут. Вони палали жадобою пімсти за смерть найкращого цвіту українських степів. А також горіло моє козацтво бажанням першим увійти в столицю України, та поклонитися памятникові Великого Богдана.

Оповідання Місевича та його незвичайна вмілість натхнути своїх слухачів мали великий вплив на мене. Все те врізблювало глибокий карб у моїй душі. Я, хоч був вже немолодий, а всеж таки по молодечому мріяв про те, щоб бути одним із перших в столиці наших гордих князів-завойовників. Підбадьорувало мене до того ще й те, що під моїм командуванням була направду гарна частина, натхнена гарячою любовю до Батьківщини. За весь час моєї 35-літньої військової служби в російської армії ніколи не мав я такої частини, як тепер. Можна собі уявити, які почування горіли у моїй душі на згадку, що я йду на порятунок України, на охорону її столиці, та що мене очікує бій не на полях Манджурії чи Польщі (в російській армії), але на степах України у проводі прекрасної української частини.

Наші мрії не сповнилися, нас несподівано стрінуло розчарування.

В дні 3. березня зайшов до мене весело настроєний капітан Альвенслєбен і повідомив, що большевики з Муравйовим втікли з Києва під погрозою німецьких і українських військ і, що український Уряд вже в Києві. Наша дивізія мусить негайно почати ешелонами переїзд до Києва. На другий день я з Альвенслєбеном мав автом виїхати до Києва, щоб там бути раніше за дивізію.

Вістка Альвенслєбена мене дуже вразила. З однієї сторони була невимовна радість, що Київ вільний, а з другої жаль, що ми синьожупанники своїми баґнетами його не добували. Жаль за тими романтичними мріями…

Мій штаб, старшини й козаки, відчували те саме, що й я.

Того ж дня видав я наказ по дивізії про наш перехід до Києва. Залишив в Ковлі полковника Пухтаєвича для орґанізації другої дивізії.


III. Синя дивізія в Києві.

Четвертого березня вирушив я на німецькому авті до Києва. При моторі сидів Альвенслєбен. Зі мною їхав мій начальник штабу Янів і мій персональний адютант сотник Кутітонський.

Була чудесна погода. Українська природа викликала у мене прегарний настрій. Я був на рідній землі й прямував до Золотоверхого Києва.

Переїхали через Дубно й Рівне до Житомира. Тут ми переночували в гостинниці, а на другий день біля полудня вїхали до Києва. Я зі своїми старшинами залишився в Ґранд-готелі, а Альвенслєбен поїхав до свойого штабу, що був вже в Києві.

В той же день зайшов я до будинку військового міністерства на Печерськім і представився військовому міністру Жуківському. Заразом зложив рапорт про похід дивізії до Києва. Прийом був цілковито сухий-офіціяльний. Спитав я його, де має розташуватися дивізія. Одержав відповідь, щоб звернувся до команданта Києва ґен. Пресовського. З ніякими питаннями відносно дивізії він до мене не звернувся. Що торкається забезпечення дивізії необхідностями, поручив він мені звернутися до начальника постачальні.

З військового міністерства подався я до команданта Києва ґен. Пресовського. Тут довідався я, що командант взагалі не був повідомлений про приїзд дивізії. Через те нічого командантура в цій ціли не підготовила. Значиться дивізія була без мешкання.

Те все зробило на мене дуже прикре враження. Військове міністерство знало дуже добре про те, що до Києва має приїхати ціла На другий день пішов я до начальника постачальні. На тому відповідальному пості Української Держави зявився ґенерал-лейтенант москаль Стогов. (Пізніше командував він большевицькою дивізією проти нас у боях під Камянцем, був розбитий і ледви на авті врятувався від полону.)

Приняв мене ввічливо, як відомого йому ґенерала російської армії. Звернувся я до нього з проханням, щоб він забезпечив мою дивізію всім необхідним — харчами та платнею. Він, розвернувши якісь папері, сказав до мене на російській мові, що в його є, нажаль, тільки 50 пудів сухарів і більше нічого…

Передо мною стала страшна загроза незабезпечення дивізії в найконечніші потреби. До мене до готелю зайшов Альвенслєбен і спитав, яку зустріч зробив мені й дивізії соціялістичний уряд. Я йому оповів, що мешкання для дивізії я знайшов сам за допомогою адютанта команданта міста Києва, а от з боку прохарчування — то майже погрожує голод, бо начальник постачання пропонував для моєї дивізії тільки пятьдесять пудів сухарів. Альвенслєбен зобовязався пару днів, аж до наладнання забезпечення дивізії з боку українського уряду, продовжати прохарчування дивізії зі сторони німецького штабу…

Згодом мусів я вкінці подбати й за приміщення для мойого штабу та для себе. Сотник Данченко призначив для мойого штабу будинок князя Урусова. Цей будинок знаходився на розі вулиці Александрівської. Це була невеличка, але гарна вілля. Князь Урусов, бувший російський дипльомат, дуже ввічливо погодився на відступлення свойого будинку під наш штаб. Тут зразу штаб синьої дивізії почав своє урядування.

Покищо мешкав я в готелі, але це була дуже коштовна річ. Мусів я теж і для себе підшукати помешкання, як і для старшин мойого штабу. Данченко завів мене на Липки до будинку найбагатшого жида в Україні Бродського, бувшого власника великої скількости цукроварень в Україні. Жид утік і будинок стояв порожний. Одначе я не хотів у тому будинку замешкати, бо він був рішучо завеликий і мав вигляд царських палат. Мені це не підходило.

Через те, що Данченко мав багато праці в командантурі міста, мусів мене залишити й я зі своїм адютантом кинувся за помешканням.

Пійшли ми пішком на вулицю Лєвашовську. Мою увагу звернув невеличкий, одноповерховий будинок, на якому не було слідів большевицької бомбардації. Увійшов я до того дому разом з адютантом і зауважив тут якусь метушню. Напроти мене вийшла старенька пані, яка у французькій мові вияснила мені, що цей будинок належить до доньки відомого Терещенка — Наталії, яка під час большевицької революції перенеслася до Парижа. Опіку над будинком повірила їй, бо вона була ґувернанткою її дітей. В сучасний мент будинок замешкувала ґрафиня Потоцька, але вона його теж залишала, виїзджаючи з Києва за кордон. Через те в будинку була така метушня, викликана біганням лякеїв, що пакували річи ґрафині.

Своїй співрозмовниці, теперішній господині того будинку, заявив я французькою мовою, що цей будинок хочу взяти під своє мешкання. Вона дуже радо погодилася, бо в той спосіб забезпечувала будинок від усяких пройдисвітів. Я заспокоїв її, що будинок і його умебльовання буде вповні забезпечений. В якому виді я все те прийму, в такому й поверну. Тут негайно наказав я Кутітонському, щоб приняв усе по списі.

Разом з Кутітонським обійшов я цілий будинок і побачив, що хоч він скромний з вулиці, то внутрі має прекрасні комфортові уладження, а при тім біля нього розкішний сад. Було тут кількадесяти кімнат, отже через те виявилася можливість в тому будинку розмістити всіх старшин мойого штабу.

Ранком другого дня замешкав я зі старшинами мойого штабу в тому гарному будинку. Францужанка згодилася бути нашою господинею. Через те ми всі мали забезпечене прохарчування, не маючи потреби ходити по ресторанах.

На тому ми закінчили розташування дивізії й її штабу.

В другій половині березня почали надтягати частини синьої дивізії. Про день приїзду першого ешелону повідомив я військове міністерство.

З цілим своїм штабом вийшов я на двірець на зустріч першого ешелону. Тут несподівано для мене зустрів я членів Центральної Ради на чолі з проф. Грушевським, що прийшли на привітання того першого ешелону синьожупанників. На двірець прийшли теж представники молоді — студенти й студентки із цвітами, театральна трупа Садовського зі самим Садовським та інші кияни.

Цей факт незвичайно врадував мене й моїх старшин, бо тут вийшла столиця назустріч синьожупанників. Після холодного, прямо неприхильного трактування нас урядом, а особливо військовим міністерством, це приняття столиці України було для нас майже рекомпензатою. Мене тішило в тому випадку й те, що це гарно й позитивно вплине на моїх козаків. Бо при такому прийомі вони відчують гаряче серце України.

Підійшов ешелон, висипалися радісно мої синьожупанники. Построїлися в рядах на пероні. По мойому привітанні заграла орхестра й рознеслося голосне: Слава Україні! — з тисячів грудей нових борців. По фронту пішов голова Центральної Ради проф. Грушевський, ізнявши шапку. Побіч нього йшов я та мій штаб, та деякі представники києвлян. Привітання Грушевського переривали весь час гучні оклики а відтак залунав грімкий спів українського державного гимну з участю артистів театру Садовського, студентів і студенток…

Чудесний весняний день, сонце Києва, степові цвіти та натхнені обличчя молоді вітали в столиці України її воїнів, яких Україна покликала з далекої чужини, з неволі до боротьби за велику ідею вияву Нації у державньому, могутньому житті.

Построїлися синьожупанники в кольону й рушили вулицями Києва до своїх призначених місць. Я попращався з проф. Грушевським і поїхав вслід за синьожупанниками. Гучно й радісно витали нас вулиці Києва, вітав нас вільний Київ своїм радісним усміхом матері славних городів України. А козаки йшли, йшли синіми рядами, баґнети блистіли на сонці, синьожупанники веселили бодрістю та великою надією столицю.

Щойно опісля зрозумів я, що Крути мусіли бути, що Крути, це був невблаганий, жорстокий закон великої правди — велика конечність відродження Нації. Що Крути покликали отсі сині, сталеві ряди й що вони кликатимуть все нових та нових борців. Я зрозумів, що коли не фізично, то ідейно Київ після Крут був вже звільнений. Одначе тоді, натхнений радістю розентузіязмованого Києва я не предбачив, що наша столиця ще перейде багато-багато страждань і проллє ще багато крови за своє повне визволення.

До кінця березня вся перша дивізія синьожупанників була на своїх місцях. Друга синя дивізія з кадрами залишених з першої, під командою полк. Пухтаєвича, залишилася в Ковлі на час її поповнення прибуваючими з Німеччини новими частинами полонених українців.

На третий день по приході всієї дивізії до Києва, військовий міністер призначив параду на Софійській Площі. Напередодні паради, в суботу, зібрав я командирів полків з їхніми командантами на Софійській Площі, щоб зробити плян паради.

Призначено було місце, де мусів пристроїтися фронт усієї дивізії. А тому, що площа є досить вузька, то я зарядив, щоб частини після молебня залишили площу. Опісля мали пристроїтися кольонами на Володимирській вулиці, а щойно тоді під моїм проводом, мали перейти маршом біля памятника Богдана Хмельницького. А що я мав досить досвіду в таких парадах ще з Петербурга, старшини й козаки знову ж були старими вояками російської армії, то я не потребував переводити вишколу такого параду. Тому підготовка скінчилася тільки на розробленні пляну.

Всі старшини й козаки розуміли добре, що враження параду на києвлян буде творити їхню опінію. В тому параді ціла дивізія синіх мала представитися як урядові, так і всьому громадянству.

Підготовивши все як слід, подав я рапорт військовому міністрові Жуківському. Заразом поспитав я його, хто буде відбирати параду. Жуківський заявив, що парад прийме він особисто. А відтак додав, що всю підготовку молебеня і порядку на площі переймає на себе військове міністерство. Через те синьожупанники, як гості, в тому випадку не мають чим журитися.

Синьожупанник №1.jpg
Дефіляда СИНЬОЇ ДИВІЗІЇ в Києві після приходу її в Україну.
Синьожупанник №2.jpg
Артилєрія СИНЬОЇ ДИВИЗІЇ в поході.
У всіх київських часописях появилося оголошення, що в неділю о 2. год. відбудеться парад синьої дивізії на Софійській Площі.

В день параду, коли я прибув на коні зі своїм адютантом на Софійську Площу, дивізія стояла вже готова в рядах в повному порядку. Переїхав я попри її, поздоровив і сказав козакам кілька бадьорих слів.

Я рахував, що моє завдання у відношенні до параду є скінчене, бо влаштовання порядку на площі мали перевести представники військового міністерства, про що заявив мені пан Жуківський. Одначе сталося інакше.

На площі почалася збірати Рада в повному складі з проф. Грушевським на чолі, різні делєґації від державних установ та суспільних орґанізацій, як також військові місії західних держав. На площі збіралася теж велика товпа публики. Все те тулилося на різних місцях, не знаючи, де має стояти.

Від військового міністерства не було нікого з впорядників. Тому я мусів приняти на себе ролю «церемонмайстра».

В першу чергу зарядив я, що парад відбудеться перед памятником Богдана, що гордо стоїть на Софійській площі та з надією дивиться на своїх нащадків, які мають продовжувати його великий чин.

Всіх представників поуставляв я довкруги Богдана. В перших рядах представників Ради, представників уряду, а за ними всі закордонні місії, а вслід за тим і делєґації. Подібне розпорядження передав я на вдержання порядку серед публики.

Кілька хвилин по одинадцятій годині зявився до мене адютант військового міністра й доклав мені, що військовий міністер їде на площу. Появилося авто міністра. Я підїхав до нього з рапортом, що дивізія готова до параду.

З авта висів міністер Жуківський. Людина середнього росту, суто-демократичнього вигляду. Одягнений в стару салдацьку шинелю російського зразку без погонів. Чоботи не вичищені. Так міністер Жуківський приїхав відбирати парад.

Підійшов він до першого полку моїх козаків і вони на приказ командира віддали йому пошану. Міністер звернувся до них з окликом: Здорові товариші! Козаки відповіли нерішучо, зайнялися з відповіддю. Все те вийшло якось нескладно.

Ідучи біля міністра сказав я йому, що наші козаки не звикли до такого привітання, бо «товариші» в нас не уживається.

 — А як? — спитав міністер.

 — Брати, стрільці, козаки… — відповів я.

В другому полку міністер сказав: Здорові брати козаки! Всі відповіли гучно на привітання Жуківського.

Спитав я міністра, як мається справа з молебенем. Міністер зразу звернувся до свойого адютанта, щоб привів з церкви попа й хор Калішевського.

В короткому часі повернувся адютант і доклав, що не може знайти такого попа, який умів би говорити по українськи, а хор відрікся йти на молебень, бо мусить іти на похорон помершого. Доклад адютанта змішав Жуківського й він приказав зі злостю, щоб зараз знайти попа й дяка.

Так проминуло ще пів години. Нарешті адютант привів якогось попа й діакона. А хору нема...

Тоді звернувся я до козаків:

 — Хто вміє співати Службу Божу, хай передасть рушниці товаришам і виступить до молебня.

На мій заклик виступило понад пятьдесять козаків і диріґент.

Почалося Богослуження в українській мові. Мої козаки зібрані на швидко в хор, прекрасно відспівали цілу Службу Божу.

Скінчився молебень і я закомандував дивізії залишити площу. Орхестру поставив я проти памятникам Богдана. Жуківський станув проти памятника попереду Ради. Сам я виїхав на зустріч дивізії, яка вже була готова на вулиці Володимирській в четових кольонах до вимаршу на Софійську Площу. Подав я знак шаблею, заграла орхестра й ми вмаширували на площу. Я підїхав до міністра, віддав шаблею почесть і станув біля нього до відбору паради.

Перед нами маширували сині стройні кольони радісних воїнів нової України.

Жуківський кричав радісно: «Славно — спасибіг» а по площі розносилися гучні оклики тисяч києвлян: Слава Україні, Слава українським воїнам!

Парад скінчився без зупинку. Прибіг до мене міністер Жуківський, подав руку й виявив бажання поцілуватися. Я' пригнувся з коня і поцілувався.

З натовпу підійшла до мене якась пані і подала мені чудову китицю цвітів.

Стали підходити представники делегацій і Ради. Підходили теж чужинні місії. Всі висловлювали своє захоплення враженням, яке залишила в них дивізія.

Між іншим підійшов до мене начальник австрійської місії, поздоровив з парадом і дивуючися сказав:

 — Як вдалося вам, пане Генерале, зорганізувати таку прекрасну дивізію?  — Це все козаки, що були полонені в Німеччині — відповів я.

 — І ми маємо в Австрії теж полонених українців. Дозвольте мені відвідати вас у вашому помешканні та побалакати з вами на ту тему.

Того ж дня вечером прийшов до мене цей начальник австрійської місії. Я йому розказав, в який спосіб перепроваджено формування моєї дивізії.

Завтра я їду до Відня — сказав він — маю надію, що мені вдасться так само зорганізувати полонених українців в Австрії у військові частини. Мене тільки турбує те, що ми не маємо синього сукна, але за те маємо досить сірого, то створимо дивізію сірих.

Таку дивізію справді австрійці зорганізували, але вже в час гетьманату. Але й тієї дивізії не використано.

Пару днів після того параду, місто Київ дало виставу в честь дивізії в державному театрі. Вечером прибув я до театру у призначену для мене й для мойого штабу льожу. Театр був гарно прибраний прапорами й тризубами. Всі льожі були заповнені членами Ради й Уряду та іншими представниками української суспільносте. Були теж“ і чужинці.

Партер був призначений для козаків.

Синьожупанники ввійшли на салю. Моє серце раділо. Люди йшли спокійно, без натовпу занимали свої місця. Ніби то за свойого життя призвичаїлися до таких вистав. Я мав враження, що це не прості козаки, а принайменше юнаки.

Без гомону, метушні, наповнився весь театр козаками дивізії.

Перед початком вистави на сцені появився міністер Жуківський.

Він звернувся з промовою до козаків. Говорив про державне будівництво, але все те в соціялістичному дусі, цілковито чужому для нашого козацтва. Все висказував він в надзвичайному запалі й весь при тому тремтів.

Виставу давав Садовський. Був це «Запорожець за Дунаєм». По виставі вийшов хор Садовського й заспівав український національний гимн. Козаки піднялися зі своїх місць і тисячі голосів приєдналися в одному могутньому акорді. Коли на салі пролунали останні слова гамну, мої козаки заспівали Шевченків заповіт. З уст українських воїнів вилітав великий наказ Генія України: «Кайдани порвіте й вражою злою кровю волю окропіте»...

На тому закінчилося святкування дивізії в столиці України. Вона приступила до праці.

Дивізія приняла на себе всю службу по охороні арсеналу, банків, урядових установ та піддержувала внутрішний порядок патрулюванням по ночах через брак поліції. Головною роботою дивізії було розброєння збільшовиченого населення в околицях Києва й самого Києва. Впродовж тижня навезли мої козаки цілі вози рушниць, кулеметів та набоїв до арсеналу.

Поза службою козаки мали здати великий іспит їх національного виховання та свідомості державної справи й української революції. Вони мусіли виявити те все в стрічі з різними збольшевиченими людьми та агітаторами. Мені доводилося нераз самому бачити, а багато теж докладали мені про те мої старшини: йде один або два синьожупанники, а біля їх натовп. В них ведеться гаряча балачка з киянами.

Як потвердження того наведу мої розмови з власником будинку, де містився мій штаб, князем Урусовом. В одній з розмов звернувся до мене Урусов і сказав:

 — Я бачив прекрасний вигляд дивізії синіх. Але це тільки зверхній вигляд. Рішучо не вірю у їх державницьку силу, як теж не вірю в успішність вашої української справи.

 — Побачимо, — сказав я. — Я знову ж вірю у світлий вислід нашої визвольної боротьби.

За пару днів прибіг до мене князь Урусов і сказав:

 — Пане Генерале, я починаю вірити в успішність вашої справи.

 — Чому? — спитав я. — В так короткому часі ви змінили погляд?

 — А ось, сиджу в себе на бальконі в будинку, що є на Софійській Площі. Бачу великий гурт людей, а серед них двох чи трьох синьожупанників. По жестикуляції пізнав, що там іде якась гаряча дискусія. Взяв я шапку на голову, протиснувся біля гурту синьожупанників і слухаю. Тут ішла цікава розмова. З однієї сторони запалений збольшевичений робітник, який з докором накидався на синьожупанників. З другої сторони спокійна й стримана постава ваших козаків. Робітник закидав синьожупанникам, що вони є прислужниками буржуазії і наймитами німців. Тепер, коли ми — казав зі запалом робітник — здобуваємо свою волю з під буржуазно-панської влади й творимо свою міжнародню революцію для зєднаних працюючих всього світа, — ви, сини селян і робітників, стаєте на услуги контрреволюції, здавлюєте нашу боротьбу й відбираєте нам зброю. Це буде для вас ганьбою, коли наша революція не вдасться. Нам тріщить скіра від тих всіх панських розпорядків, а ви їм в тому помагаєте. — Кілька голосів з товпи крикнуло: Ганьба вам! — Отже я тобі скажу — сказав один із синьожупанників — ми прийшли в Україну, щоб своїми руками й своєю кровю відбудувати Українську Державу для добра наших земляків на рідній землі — без хлопа й пана. Яке нам діло до того, чи робітники іншого народу живуть добре чи зле. Для нас міжнародня солідарність після твоєї рецепти не існує. Чужий робітник не йде нас боронити, а навпаки забере наше добро, коли ми його самі не зуміємо спільно своїми грудьми захищати. Ми хочемо, щоб увесь український нарід так, як ми станув в одностайній обороні Рідного Краю і його добробуту. Кажеш, що ми німецькі наймити, бо ми прийшли з німцями. Ні, друже, ми сини України й тільки України. А що нам ідуть німці з поміччю, це не є злом. Впрочім не наше діло нас простих козаків розбірати, чи це добре чи зле. Раз так робить наш провід, значить є воно добре. І ми його, повинні слухати. Ми мусимо бути здисципліновані й слухати одного проводу. Бо в противному випадку нас зїсть анархія і «брати» робітники-москалі, що лізуть на наше добро коштом нашої крови й вашого, чоловіче, комуністичного дурману. Нам не по шляху з вами. Ми боронимо України й українців. А московському робітникові дамо тоді, як самі будемо мати. Це буде щойно тоді, коли створимо нашу сильну Українську Державу, а на її кордонах поставимо сильну армію, щоб боронила нашого добра. Сьогодні ми мусимо думати самі про себе. А ті московські.робітники хай не пхають свої пальці на нашу Україну, бо ми маємо досить сили, щоб їм дати належну відправу. Ти кажеш, що нашим робітникам тріщить шкура. Так, вона тріщить і буде тріщати так довго, як нашим добром схочуть ділитися різні зайдичужинці, чи це буде пан чи робітник. І ми саме хочемо те, щоб тих зайдів на України не було, а тоді хватить нашого добра стільки, що ніхто з українців не буде бідувати. Тепер тобі ще скажу, що ми зуміємо теж належно упоратися з такими московськими агітаторами, як ти, що хоче спекулювати на наївності свідомого народу. — Те все — кінчив Урусов — висказав ваш козак з незвичайним спокоєм і товпа, що окружала дискутантів, слухала виводів козака з запертим віддихом. А коли останні слова, зверненні до агітатора, козак висказав гостро з погрозою, то товпа почала плескати в руки й кричати: Проч з зайдами, слава Україні й нашим козакам! — Агітатор десь зник, бо товпа прибрала на скількости й ворожо викликувала проти москалів.

Подаючи мені перебіг тієї події і розмови, князь Урусов заявив:

 — Так, я вірю, що ви, пане Генерале, з такими козаками виконаєте своє діло. Ваші синьожупанники це чудесне військо. Дивує мене, як ви веліли так скоро їх виховати на патріотично свідомих Українців.

На це я йому відповів, що мені було дужо приємно вислухати його похвали для моїх козаків. Одначе заслуга виховання тих козаків лежить не в мені, а у праці Союзу Визволення України по таборах полонених у Німеччині.

Про різні спроби большевицьких агітаторів розкласти дивізію, чував я багато. Про те все мені докладали мої старшини. Старшини дивізії жили з козаками в братерському співжитті. Вони разом з ними мешкали й тішилися в них належним авторітетом. Козаки своїм старшинам все розповідали. Жіж ними не було ніяких таємниць. Вони разом радилися і разом вишколювалися. Відносини були так гарно наладнані, що козаки за своїми старшинами пішли б в огонь і воду. А також були б ніколи не покинули своїх рядів. Доказом того був такий цікавий факт. Козаки буж кілька літ в неволі. Кілька літ не бачилися з ріднею, зі своїми рідними сторонами. Через те я зарядив, на прохання їхніх старшин, видавати козакам коротко-речцнцеві відпустки. Козаки виїзджаж до своїх родин. І всі повертали назад, не зважаючи на те, що могж безпечно жшитися в дома. Ми не малг проти них ніяких можливих санкцій за дезертирство. Вони вертали ще кращими патріотами, як буж перед тим. В рідних сторонах всюди бачиж анархію, викжкану чужими агітаторами. А вони всежтаки хотіж бачити на рідній землі порядок, а вслід за тим добробут. Тому всі швидко вертаж до своєї частини, щоб самим з рушницею в руках робити порядок на рідних землях, засмічених пройдисвітами з Москви. Як докладали мені старшини, ніодин козак не залишився в дома. Всі вернули до Києва.

Часті звідомлення старшин і козаків про злобне трактування синьожуланників як німецьких запроданців з однієї сторони, так большевизанства з другої сторони, наповняли мене сумом і журою. До того причинилося теж і те, що я бачив надто холодне а то й вороже відношення міністра Жуківського до моєї дивізії.

Через те я рішився на один крепе. Постановив своїх козаків вислати на засідання Центральної Ради, що була представницею всієї України. Вони маж б там себе представити та заявити Своє гаряче бажання боротися за Українську Державу й порядок у ній. Також подякувати Раді за її щиру зустріч синіх у Києві.

Скжкав я командантів полків до себе, представив їм свій плян і наказав вибрати від своїх частин делегатів, які уміли б гарно промовляти та висказати своє почування. До того маж бути призначенні з кожної частини по одному старшині, підстаршині й козакови.

Команданти полків дуже втішижся таким пляном і негайно удалися до своїх частин.

Я тим часом пішов до проф. Грушевського й представив йому, що мої козаки хочуть виступити в раді з промовами, дякуючи їй за прийом у Києві. Грушевський, який ставився дуже прихильно до мене й моєї дивізії, погодився дуже радо і призначив мені день та годину, кож делегати дивізії маж б виступити в Раді. При пращанню я йому заявив, що делегати з дивізії будуть свобідно обрані козаками й висказуватимуть думку всього козацтва.

Через день прибули до мене вибрані делегати. Було їх понад пятьдесять людей. Повна вітальня. Коротко зясував я їм стан дивізії, всі поголоски про нашу дивізію та конечність представити себе перед Україною та у Центральній Раді. Сюди мусить піти трьох делегатів по одному від старшин, підстаршин і козаків. їх завданням буде, в першу чергу подякувати Центральній Раді за прийом, а також представити духовий стан і патріотичне наставлення наших старшин, підстаршин й козаків. Всім приявним казав я підготовити відповідні промови й за пять днів явитися в мене. Хто з усіх делегатів буде мати найкраще виготовлену промову, буде представником нашої дивізії при Центральній Раді.

У висліді того, так сказати б, конкурсу, обрано від старшин сотника Мироновича, що був юрист по освіті, а відтак при Директорії займав пост персонального секретаря Головного Отамана; делегатом від підстаршин був Петро Науменко з Катеринославщини, від козаків Іван Чумак з Полтавщини.

У призначений Грушевським день я зі своїми старшинами й делегатами явився в Раді. Тут секретар віддав нам одну льожу. Наші делегати ждали на свою чергу. Прийшла черга й делегати виступили один по другому.

Першим читав свою промову сотник Миронович. Промова була гарно складена. Зміст: про життя старшин в часі війни, в полоні, про виконання своїх обовязків в дивізії та про встановлене братерське відношення до козаків. За весь час істнування дивізії не було потрібно уживати ніоднієї кари, щоб удержати дисципліну. Самі козаки прекрасно знають про свої завдання і повинності.

Після промови Мироновича Центральна Рада нагородила його оплесками.

Підстаршина Науменко говорив краще, головним чином тим, що промову виголошував а не читав. Зміст був подібний до промови Мироновича. Одначе слово було виголошенне з більшим чуттям і через те його нагородили більшими оплесками.

Врешті почав промовляти простий козак Чумак. Цей свою промову виголосив без відчитування. Говорив палко, з натхненням та зі справдішним даром промовця.

Висловив тяжкі переживання козаків на фронті в час світової війни а ще більше в полоні, в якому одиноким щастям було те, що прийшла до них культурна робота наших братів емігрантів зі Союзу Визволення України. Там ми — казав Чумак — пізнали, що ми сини України, що наше завдання боротися за Україну та емірати за її добро, як це робили наші славні предки Запорожці. З гарячим почуттям і зі зворушенням приняли ми заклик Центральної Ради ставати в ряди української армії та хоронити кордонів України. І ми вступили в ряди дивізії синьожупанників. Ми пішли на поклик нашої Матері України. Наші серця горіли палкою любовю і гарячим бажанням станути на оборону нашої землі, напоєної кровю наших гордих і одважних дідів. Ми, як орли, рвалися на оборону Золотоверхого Городу нашої землі. Коли прийшли, то кинулися до праці. Ми держимо всі стійки в Києві майже без відпочинку. Ми держимо порядок в Києві й околицях, роззброїли збольшевичене населення Києва. Одначе це для нас замало, ми хочемо йти на фронт, ми хочемо боротися проти ворогів України на полі бою. А тимчасом проти нас відчувається щораз більше ворогування таки наших земляків. Хто каже, що ми німецькі наймити, хто що ми контрреволюціонери, що ми большевики, та врешті, що ми прислужники буржуазії. А ми — ми українські вояки, що боремося за Україну та її землю. Ми хочемо, щоб земля України належала українському селянинові й тільки українському. Ми хочемо, щоб варстати й копальні України затруднювали тільки українських робітників. Ми врешті хочемо нашої держави, нашого ладу й порядку. За ті права ми хочемо боротися і ми готові’за них на Смерть. Ми дуже щасливі висловити наші переконання та почування перед хвальною Радою. На закінчення скажу ще раз, що ми просимо Українське Правительство, вислати нас на фронт — це є бажання моє і всіх моїх товаришів з цілої дивізії синьожупанників.

Козак Чумак говорив свою промову приблизно пів години. Вся Рада слухала зі запертим віддихом кожнього його слова. А коли він скінчив, вибухла буря оплесків і ентузіястичних окликів на честь козаків дивізії Синіх.

По короткім часі піднісся зі свойого місця голова Центральної Ради проф. Грушевський і висловив своє почуття симпатії та повного довіря до козаків синьої дивізії. Заразом зложив щиру подяку делегатам тієї дивізії за непохитний патріотизм та їхню готовість до боротьби за батьківщину.

До голосу прийшов представник Полтавщини дядько Андрійчук. У селянській свиті, у вишиваній сорочці, зі сивими козацькими вусами. Високого росту, в літах понад шістьдесятку. Промовляв селянською мовою, з гарячим серцем нащадка козаків. Промову закінчив зі сльозами на очах: — Який я щасливий що дожив тієї хвилини, коли можу чути слова такого запалу наших вояків. Тепер я можу спокійно вмірати з вірою, що наша Україна буде тривкою могутньою державою, коли має таких синів-борців за її щасливе вільне життя та за її одвічні права.

Андрійчук говорив це все зі щирим почуттям твердої мужицької душі. Його устами говорило село української нації в тодішній епосі. Ця промова була теж принята незвичайно бурхливими оплесками.

Я не сподівався осягнути таку вдачу від виступу делєґатів дивізії. І справді виступ представників синьожупанників в Раді та їхні гарячі промови викликали широкі коментарі в українській київській пресі. Вся преса зі захопленням передавала перебіг засідання Ради та зміст промов поодиноких бесідників. Завдяки пресі перед українською суспільністю було виявлене правдиве обличчя моєї дивізії. Преса підкреслювала многонадійність такої військової частини. Ворожо поставилася преса суто-соціялістична, московська й комуністична, називаючи дивізію націоналістичною. Моральний успіх в Раді й зріст авторітету дивізії в кругах української суспільності, як однієї з найкращих військових частин в тодішній час, був для різношерстних соціялістів з міжнародніми тенденціями, як теж для різних політичних спекулянтів, скалкою в оці. Це була тверда барієра на шляху їхніх спекулянтських замірів, яку вони за всяку ціну старалися усунута. Між тими політичними спекулянтами, на жаль, знайшовся теж і наш військовий міністер Жуківський та його оточення. Вони почали вживати всіх засобів, щоб ту дивізію розбити й знищити. Вона, по їх думці стояла на перешкоді їх особистих аспірацій і через те була проти неї т ака незвичайна лють.

Вправді ми відчували це вже на початку нашого вступлення на українські землі, але очевидним показалося те все щойно в Києві, а особливо після вдалого виступу наших козаків в Раді. Всежтаки успіх, що його викликали мої козаки, додав мені енергії до праці. Кинувся я до неї зі запалом і вірою в побіду правди, за якою ми йшли. В першу чергу вислав я Сиротенка до Берліна, який мусів там навязати звязки з німецьким міністерством в ціли створення нових військових частин з полонених українців. Поручив я йому там покликатися на обіцянку Ген. Гофмана. Також німецьке командування в Україні дало йому свої поручення до міністерства.

Сиротенко був у Берліні. Відвідав всі табори полонених в Німеччині та започаткував організацію нових частин. Набірав старшинські кадри та козаків. Згодом, передавши те все капітанові Яворському, повернув до Києва з рапортами.. Праця по організації нових частин по таборах кипіла. Набіралися нові частини, що мали йти на зміцнення української армії. Ставали нові тисячі в ряди перших синьожупанників.

Таким чином мій плян і моя мрія зорганізувати всіх полонених українців у Німеччині у військові частини набірав реальних форм. Всежтаки не передбачав я, що тому природньому й зрозумілому плянові в потребах зміцнити нашу молоду державу, наперекір піде ніхто інший, як таки наш військовий міністер Жуківський та його прибічник, Генерал Греків, які замість зміцняти наші сили, розбивали навіть те, що було вже зорганізоване.

Спершу їхня акція проти моєї дивізії була закритою, згодом прибрала вона форму активної діяльносте на знищення дивізії Синіх. Це була єхидна й обдумана інтрига тих людей.

В початках Жуківський і Греків матеріяльною диверзією намагалися розбити єдність моєї дивізії. Військове міністерство свідомо не давало моїй дивізії ні платні ні прохарчування. Були випадки, що до мене приходили старшини дивізії з рапортами про погані матеріяльні відносини серед козаків. Козаки нашої дивізії попросту просили на вулиці прохожих за папіросками, бо не мали грошей. А всежтаки козаки не бунтувалися, а тільки скаржилися своїм старшинам. Факт таких матеріяльних недостач серед козацтва турбував мене й обурював до крайносте.

Про ці відносини довідався гавптман Альвенслєбен. Він мені сказав, щоб я пішов до військового міністерства з виразною вимогою матеріяльної опіки дивізією. Якщо вони не виплатять грошей дивізії, то німецьке командування виплатить зі своєї каси само. А такий випадок принесе ганьбу, як для Української Держави, так теж і для української армії.

Того самого дня пішов я до військового міністерства й у досить різкій формі вимагав від Жуківського, щоб він забезпечив дивізію належними їй грішми. При тім подав я йому заяву Альвенслєбена. Жуківський був неначе б то здивований тим, що ми до тієї пори не одержали грошей для дивізії. Він покликав до себе скарбника військового міністерства й спитав його, скільки грошей є в скарбниці міністерства. На підповідь, що в скарбниці є чотири мільйони з половиною, він наказав півтора мільйона виплатити дивізії за місяць квітень.

В той спосіб дивізія була на один місяць забезпечена платнею. Бракувало ще прохарчування. В постачальні не було нічого. Отже я мусів сам про те подбати. Згаданий уже сотник Данченко дав мені знати, що на товаровому двірці в вагонах є маса харчів, залишених большевиками. Ніхто тих харчів не рухав. Я рТшйвсй за дозволом командантури Києва зареквірувати цей цілий поїзд для дивізії.

Вислав туди свого дивізийного інтенданта з інтендантами поодиноких полків. Для охорони тих продуктів призначив сотню другого полку. Всі продукти мали бути списані й перевезені до осідку другого полку, де мав бути склад нашої дивізії. Коли я познайомився з протоколом перебрання майна, то побачив, що харчів було багато. Було все — включно до цукорків. Тим всім дивізія забезпечилася з боку прохарчування, а хліб діставала після умови з монастиря.

Стануло передо мною ще нове питання. Козаки не маж білля, ні сорочок, ні постелі. Знову допоміг мені в цьому сотник Данченко. В Києві ліквідувалося кілька військових лічниць з часів війни. Ми звернулися до голови ліквідаційної комісії, щоб він відпустив для дивізії потрібне білля.

Голова ліквідаційної комісії, не тямлю його прізвища, дуже радо передав мені все білля лічниць. Моя дивізія дістала сорочки, простирала і все інше.

Дивізія була більш менш забезпечена. А там самим плян Жуківського і компанії, розкласти дивізію через матеріяльні браки, не вдався. Через те Жуківський взявся іншого способу розбивати дивізію. З початком квітня дістав я наказ від міністра Жуківського вислати один полк моєї дивізії до Чернигова на вдержання там порядку. Наказ я виконав і вислав сюди третий полк під командою Малохатки.

Для мене було дуже прикро розбивати мою дивізію на частини. Але мав я надію зміцнити її новими частинами, що мали прийти з Ковля під командою Пухтаєвича. Через те не суперечив я Жуківському і наказ негайно виконав.

Який тиждень по виступі наших козаків у Раді одержав я наказ, вислати ще один полк в Катеринославщину. Знову в цілі роблення порядку, а на ділі для звичайного там стаціоновання. Цей наказ я виконав і призначив вислати сюди четвертий полк під командою Чехівського.

Одначе тут вийшла- суперечка з командантом того полку. Це для мене було зовсім несподівано, бо полковника Чехівського я уважав за одного з найкращих старшин з моєї дивізії і так його сам трактував. Тимчасом в тому випадку мойого наказу він не послухав і не хотів зі своїм полком перейти на Катеринославщину, залишаючи Київ. Він за всяку ціну хотів остати в Києві. Причиною того була обіцянка Жуківсьокого призначити його на команданта Києва.

Про ті пляни Жуківського я довідався і негайно йому різко заперечив, заявляючи, що всі мої люди, як козаки, так і старшини, при вступленні до дивізії синьожупанників, поклялися в ніякому разі не залишати рядів дивізії до часу, поки не створимо трівких основ нашої держави. Коли Чехівський залишив би ряди дивізії, зломив би нашу спільну клятьбу, а тимсамим допустився би деморалізації других. У моїх руках був ще один атут проти такого потягнення.

Чехівський, як старшина, командант полку, змарнувався би на пості команданта міста, тоді, коли таких людей потрібно на фронті. Те все я рішучо заявив перед Жуківським і він врешті мусів улягти моїм вимогам.

Моя постава не задоволила Чехівського, бо я тим ніби то перешкодив його карієрі. Зприводу того почалося непорозуміння в четвертому полку, а навіть Чехівський на мій приказ податися з полком в Катеринославщину, згідно з наказом військового міністра, заявив, що полк не є готовий до виступу.

Цей випадок незвичайно мене обурив. Для вияснення тієї справи я наказав командантові того полку Николі Шаповалові зробити слідство в четвертому полку. Рівночасно, щоб виконати наказ Жуківського, вислав я на Катеринославщину полк під командуванням Блохи. Він туди й подався.

Мушу тут підкреслити, що за весь час існування дивізії синьожупанників, одинока дісгармонія була та одна в четвертому полку завдяки незадоволенню Чехівського. Шаповал перевів строге слідство, вислід якого я подав у військовому рапорті міністрові Жуківському. Одначе на тому справа й закінчилася. Мій рапорт не мав жодного висліду. А Чехівському належалася строга кара за непослух.

Щойно тоді зрозумів я, що цілу історію з полком Чехівського затіяв таки Жуківський. З однієї сторони, щоб показати, мовляв, що в дивізії синіх не все в порядку, а з другої сторони він свідомо протеґував Чехівського, якого брат був під той час одним з міністрів Голубовича.

Моє становище було правильним з пункту дисципліни і тому Чехівський мусів остаточно податися. А щоб мені показати, що все в порядку серед козаків четвертого полку, то він устроївши свій полк в повному порядку, з музикою перейшов попід мою квартиру.

На тому та ціла історія з четвертим полком і Чехівським закінчилася. Він.» потім сам зрозумів, що його поступування було неправильним та що, слухаючи Жуківського, помагав йому в його інтригах, що йшли на знищення дивізії Синіх. Те він мені сказав згодом, вже за гетьманату, коли я з ним стрінувся. Признаючи свою похибку, він мене тоді перепросив за прикросте, виряджені дивізії і мені, як начальникові тієї дивізії. Вже на еміграції незвичайно вдарила мене вістка, що цей сам Чехівський згинув геройською смертю, розстріляний большевиками в 1929. році, після процесу Союзу Визволення України в Києві. Він себе виправдав і хай йому земля буде пером...

В половині квітня дістав я рапорт від Пухтаєвича, що в Ковлі є зорганізована друга дивізія і готова до вимаршу в Київ. Ця вістка мене незвичайно врадувала. Бо це заспокоювало мою втрату двох полків, висланих на провінцію. Хотів я якнайскорше стягнути її до Києва.

Покликав я до себе начальника мойого штабу Янова і разом з ним пішов до військового міністерства, щоб порозумітися з ним в справі перенесення другої дивізії Синіх до Києва. Зайшли ми до міністра Жуківського. Представили йому стан дивізії- в Ковлі та плян перенесення та розташовання її в Києві в бендерських касарнях. Мали ми для неї теж і забезпечення зі сторони матеріяльної: Заявили ми йому, що всі старання про другу дивізію бере на себе штаб моєї дивізії, та що німецьке командування йде нам на руку.

Жуківський вислухав мойого докладу, хвилину подумав і з іронією відповів мені питанням:

 — Що ж, ви хочете корпусом командувати?

 — Призначення командира корпусу залежить від вас, пане міністре  — сказав я. — Але я хочу зміцнити залогу Києва, що зменшилася з хвилиною висилки двох полків в другі місця України. А також маю на меті збільшити збройні сили української армії. Жуківський знову хвилину подумав, а тоді відповів, що у нас буде швайцарська система, то б то без всяких корпусів, без армії, а тільки міліція. А врешті заявив, що та дивізія, яка знаходиться в сучасний момент в Коалі, мусить бути перенесена до Одеси.

Мене таке ставлення справи незвичайно обурило і я звернувся до Жуківського:

 — Це розбиває наші кадрові сили, які я маю на меті за дозволом німців ще збільшити полоненими з Німеччини. В цій справі обіцяв мені допомогу ґен. Гофман. А також і доклад сотника Сиротенка, що їздив до Берліна в цій справі, вказує, що цей плян вповні вдасться перевести в життя.

 — Еге ж — каже міністер. — Якщо нам буде потрібно збройних сил, то в кожному разі не будемо їх формувати з полонених. Я віддам наказ про заклик до нашої армії по всій Україні і впродовж одного місяця ми будемо мати двістатисячну армію.

 — Пане міністре, а хто буде інструкторами цієї молодої армії? Я цілком співчуваю з мобілізацією новобранців до української армії. Але я маю думку, що ролю інструкторів в тій армії займатимуть саме ті козаки з полонених, що перебули світову війну і найкраще своє ремесло знають.

 — Справу інструкторів армії я передбачив, — каже Жуківський.

 — Ви знаєте про те, що я заложив в Києві школу для інструкторів армії.

 — Так — кажу — знаю! Але чи ж можна в так короткому часі приготовити інструкторів, які були б здібні до цієї відповідальної підстаршинської ролі, на вишкіл яких навіть в часі мира потрібно декілька років.

 — Ви були в школі? — питає Жуківський.

 — Ні, не був.

 — Ви знаєте, що там зібрано майже тисячу людей з вищою освітою?

 — Отеє — кажу — і погано, що з вищою освітою, а також не вистарчить така мала кількість на велику армію. Автім вони можуть бути добрими політичними інструкторами армії, а в ніякому разі в ролі підстаршин.

Тоді Жуківський бундючно звернувся до мене:

 — Це моє рішення і зміни в тому не буде!

В той саме час вийшла цікава історія. Мій начальник штабу полковник Янів витягнув записник і олівець та став писати. Жуківський звернувся до нього зі запитом, що він пише. А він підповів Жуківськочу:  — Ви сказали, пане міністре, що вродовж місяця ви матимете двістатисячну армію і понад тисячу інструкторів для створення тієї армії, не згадуючи навіть про старшин. Отже я це й записую собі в записник, щоб через місяць пригадати вам ваші слова. Бо ваші бундючні рішення рахую цілковитою утопією.

Жуківський почервонів зі злости і звернувся до мене:

 — Приведіть до порядку вашого начальника штабу!

На тому й закінчилася наша авдієнція у міністра. Але з того часу ображений Жуківський заховав в собі ворожнечу і нетерпимість до полковника Янова, на кожному кроці це показуючи. Вийшли ми з полковником Яновим з міністерства і обмінялися думками, якого це шкідливого чоловіка маємо ми на пості міністра.

Задумався, що мушу робити. Вступити в отвертий конфлікт з урядом, не відповідало моїм переконанням, як чоловіка з вдачею не авантурника, а здисциплінованого воїна. Нарешті приняв я рішення піти до голови Центральної Ради Грушевського та з ним перебалакати отверто.

Грушевському засував я все, що мене хвилювало. Розказав я йому про всі перешкоди з боку військового міністра Жуківського. А відтак прохав я його, щоб він, як голова Ради, виказав свій авторітет та перешкодив руїнницькій роботі Жуківського і тим самим поміг нам формувати військові частини. А те мусить стати згодом підставою нашої сильної армії.

Професор Грушевський вислухав моїх виводів ввічливо і відповів:

 — Пане отамане, Рада у військові справи не втручається. Тому я вам в нічому тут не поможу.

На тому і скінчилася моя конференція у голови Центральної Ради Грушевського.

Того самого дня явився в мене капітан Альвенслєбен і спитав, коли перейде друга дивізія Синіх з Ковля до Києва. Він незвичайно обурився, коли довідався про те, що Жуківський хоче ту дивізію переслати до Одеси. І в обуренню звернувся до мене:

 — Пане генерале, коли ви виведете того сапожшка з міністерства?

Такі вислови, як це мені не було прикро, приходилося від нього вислухувати не перший раз. Але кожночасно одержував він однакову відповідь, що я є військовою людиною і не піду проти уряду, поставленого народоправною установою, якою являється Центральна Рада.

Альвенслєбен хвилину постяв зденервований, а відтак попросив мене, щоб я пішов з ним до міністра Жуківського. Взяли ми з собою дивізійного перекладчика і пішли до міністерства. Жуківський попросив нас до кабінету, а не довіряючи нам, закликав до розмови свойого перекладчика з міністерства. Тут прийшлося мені бути мовчаливим свідком драматичної сцени під час розмови представника німецького командування з міністром Української Республики.

 — Пане міністре, — каже Альвенслєбен — я дізнався від начальника синьої дивізії, що ви не дозволяєте на прибуття до Києва другої дивізії, яка сформована жде в Ковлі, а навпаки задумуєте вислати її до Одеси. Прошу подати мені мотиви, на яких спирається ваше рішення.

 — Так, — каже Жуківський — я видав наказ, другу дивізію з Ковля перенести до Одеси.

 — Пане міністре, вам відомо, що цю дивізію сформовано з українських полонених в Німеччині. Подібно, як і першу синю дивізію. Ту дивізію ми одягнули, озброїли і забезпечили матеріяльно. З неї зробили ми кадрову, боєздатну частину. І ця дивізія по згоді з вищим німецьким командуванням мусить піти до Києва, щоб збільшити залогу столиці. Впрочім вам відомо, що Одеса знаходиться під опікою австрійської влади і сюди німцями сформована частина не сміє іти.

Жуківський почервонів, очі вилупив і, стукнувши кулаком в стіл, крикнув:

 — Що це таке, розташуванням військ Української Держави буде розпоряджатися німець, а не військовий міністер України?

Тут з рівноваги вийшов і Альвенслєбен:

 — Оттак ви балакаєте з представником вищого німецького командування в Україні? Ви знаєте, що я говорю з вами від вищого командування німців? Автім ви забуваєте, що ви сидите на оцьому стільці завдяки німецьким штикам. Прошу прийняти до відома, що ту розмову в цілости передам я нашому фельдмаршалові.

Такий же сам обурений Жуківський підорвався з місця і острим тоном заявив Альвенслєбенові:

 — А я про ваші слова і про ваш тон докладу українській раді міністрів.

На тому закінчився той неприємний діяльоґ. Альвенслєбен і я вийшли з кабінету військового міністра без офіційного прощання. В коридорі звернувся до мене Альвенслєбен:

 — Скажіть, пане генерале, тому дурневі, що, якщо та дивізія не піде до Києва, то вона не піде ніде!

Я повернув щераз до Жуківського і переповів йому останні слова Альвенслєбена про долю ковельської дивізії. Тоді Жуківський знову з обуренням:

 — Побачимо! На тих днях буду сам в Одесі і справу поладнаю. А зараз накажу полковникові Пухтаєвичеві, щоб негайно вислав квартирєрів до Одеси. Заразом прошу додати одного старшину з вашого штабу, щоб покерував тією справою. Я повернув до штабу і згідно з приказом Жуковського призначив на ту місію старшину мойого штабу осаула Тимоша Омельченка.

За пару днів Пухтаєвич написав до мене з Ковля, що він дістав наказ від міністра Жуківського перенестися з дивізією до Одеси, але того наказу він не в силі виконати, бо німецьке командування в Ковлі не дає на ту ціль ешелонів. Я написав до нього, щоб він сам приїхав до Києва та поговорив особисто з Жуківським.

Полковник Пухтаєвич приїхав до Києва, але з того всежтаки нічого не вийшло. Жуківський вперто стояв при свойому.

Так та дивізія залишилася до кінця в Ковлі. Вона теж була роззброєна разом з першою дивізією в Києві. Одначе в Ковлі німці мусіли уживати сили, щоб ту другу дивізію роззброїти.

До цього поступку Жуківського в справі другої дивізії мушу додати ще один нетактовний поступок Жуківського, ще перед тією справою другої дивізії, який уже тоді наставив німецьке командування проти його особи. Це було так:

До Києва мав приїхати фельдмаршал німецької армії Айхгорн. До того часу пост фельдмаршала займав ґенерал Ґренер.

Мене покликав до себе міністер Жуківський. Повідомив про приїзд німецького фельдмаршала і приказав призначити почесний курінь на привітання. З почесним курінем мав бути теж я особисто, як начальник дивізії. На моє запитання, хто привітає його від міністерства, Жуківський заявив, що він буде особисто.

В день приїзду фельдмаршала прийшов я на двірець, де стояв уже мій курінь. На пероні стояв теж німецький баталіон і німецькі старшини Генерального штабу. Крім того на привітання фельдмаршала прийшли різні делегації і чужинні місії.

В мент прибуття поїзду фельдмаршала на двірець до Києва, з представників українського уряду, крім мене і команданта Києва Цецовича, не було нікого. Не прийшов теж і міністер Жуківський, хоч виразно заявив мені, що прийде. Про те повідомив я Альвенслєбена, який в тій справі до мене звернувся. Ба, що більше! Жуківський не прислав навіть нікого з міністерства на привітання фельдмаршала, хоч він це рішучо повинен був зробити по вимозі військового конвенансу. Цей факт мене незвичайно хвилював, бо я особисто не заступав своєю приявністю ані уряду ані військового міністерства. Я був приявний при привітанні фельдмаршала, як начальник дивізії, частина якої виступала в характері почесного куріня, призначеного на привітання фельдмаршала.

З ваґону вийшов фельдмаршал Айхгорн. В парадному уніформі, з відзначеннями на грудях та з маршальським жезлом у руці. Підступив до німецького баталіону, поздоровив його, а відтак підійшов до нашого почесного куріня. Почулася грімка українська команда. Рівно скинулися рушниці на почесть фельдмаршала. Він поздоровив жезлом козаків, а вони у відповідь крикнули: «Слава Україні!» Перейшов фронтом куріня і бистрим оком оглядав козаків. Вони всі стояли, як з каменя. Похвалив козаків, стиснув мені руку і сказав, що козаки виявляють собою чудесне враження.

Сів я в авто разом з Альвенслєбеном, а він до мене:

 — Ну, того, що ваш міністер не прийшов на привітання, ми йому не забудемо. А так само не забудемо і вашому урядові.

Німці таки свою погрозу виконали. Пізніше при гетьманському перевороті Альвенслєбен особисто помстився на Жуківськім. Він його арештував і віз його в авті, держачи револьвер в руці. З ним був теж заарештований і цілий уряд. Так помстилися німці на урядові соціялістівреволюціонерів, що своєю дволичною політикою у відношенні до німецького командування, ламали свої зобовязання зложені в Берестейськім Мирі.

Пару днів після розмови Альвенслєбена з Жуківським покликано мене до військового міністерства. Тут справлено мене зразу до товариша військового міністра ґен. Трекова, з яким я до тієї пори не знався.

Генерал Греків уявляв собою типового московського старшину Генерального штабу. Він був в літах до пятьдесяти років, убраний в російський френч з юрієм на грудях. Приняв мене досить холодно. Я перепросив його, що до тієї пори не зложив йому візити, бо був занятий справами забезпечення дивізії.

 — Так, знаю про те, — сказав Греків — що ви заняті своєю дивізією. Одначе мушу вам зразу заявити, що наше перше пізнання буде якраз з недобрим враженням для вав.

На моє запитання, чому він так говорить, він взяв зі стола четвертинку паперу, на якому машиною був написаний наказ військового міністра. Він і прочитав його, не даючи мені в руки.

«Начальником першої стрілецької козачої дивізії Синіх призначається отаман Мартинюк». Підписаний: військовий міністер Жуківський.

Вислухавши це, спитав я Трекова, що сталося з отаманом Зелінським: чи він втік, чи вмер?

Генерал Греків хвилево змішалася, а опісля відповів, що він про те нічого не знає, бо в тому всьому рішає військовий міністер і він це може вияснити.

Поведення Грекова і його неясна відповідь мене обурила. Я звернувся до нього:

 — Що це таке, чи це репресія?

 — Це, пане Генерале, політика німців... Розмова велася кілька хвилин, весь час стоячи. По останніх словах Греків перепросив мене і пішов до військового міністра, щоб він приняв мене на авдієнцію.

Майже пів години довелося мені ждати на поворот Грекова від Жуківського. Сидів я в комнаті принять і роздумував над тим рішенням військового міністра. Найбільше хвилювало мене пояснення Грекова, що це політіка німців. Я знав, що, якщо це є правдою, то воно робить для мене ситуацію серйозною й складною.

Врешті покликано мене до кабінету Жуківського. Мабуть за той час Греків успокоїв міністра, що я відомість про його рішення приняв спокійно, без протесту. При привітанні, зразу звернувся я до Жуківського:

— Пане міністре, скажіть, будь ласка, що ви зі мною робите?

Жуківський дуже ввічливо попрохав мене сідати і почав бесіду:

— Пане ґенерале, я весь час думаю про утворення нашої армії. Мушу почати з голови. В нас зовсім не має ще ні головного штабу, ні ґенерального штабу, ні гарматнього та інших військових установ. Все це муситься в першу чергу створити, щоб почати загальну мобілізацію. А свідомих і енерґійних робітників по тим справам мені бракує. Я приняв рішення покликати вас до складу військового міністерства мені на допомогу. Ви маєте великий військовий досвід і тим станете мені у великій пригоді при організації міністерства і військових штабів. Отже ви залишите дивізію, а на ваше місце я вже призначив іншого.

— Щиро дякую — сказав я — за ваше довіря до мене. Але я рішучо проти того мушу запротестувати. До сьогодні не скінчив я ще якслід формувати підлеглої мені дивізії. Вона, на мій погляд, мусить бути, коли не видатною кадровою частиною, то мусить виконувати обовязки інструкторів української армії. З тією метою вступив я у командування дивізії і своє завдання мушу довести до кінця. Впрочім, те завдання можу виконати тільки я найкраще, бо всі старшини й козаки дивізії Синіх пережили однакову зі мною долю в німецькім полоні. Вони розуміють мене, а я їх. Мені не приходиться уживати ніяких карних засобів, щоб вдержати дивізію в порядку. Для неї вистарчає повага мого одного слова. Через те я певний, що новий начальник не відповість завданню, хоч би навіть о голову був вищий від мене у всіх напрямках військового знання. Він не може мене заступити в час орґанізації дивізії, бо не зрозуміє психольоґії, як козаків, так і старшин. На те, щоб їх пізнати, він буде потребувати часу. А сучасні відносини вимагають від нас напруженої і негайної праці без суперечок. Отже, наперід прошу дати мені можливість закінчити мої завдання в дивізії, а тоді, призначайте мене туди, куди вам завгодно.

— Тією справою прошу не журитися, — каже Жуківський — я допоможу новому начальникові дивізії у його роботі. Вислухавши виводів Жуківського й побачивши його вперте становище, я рішив залишитися коректним та послухати йото наказу. Тому я по надумі заявив йому, що остаточно годжуся на його пропозицію. Рівночасно звернувся до Жуківського з проханням, щоб я перед тим, нім вступлю до міністерства, міг одержати відпустку на поїздку до рідні. Від часу мойого повороту з полону я не був ще в родинних сторонах, а навіть не повідомив нікого про свій поворот з полону. Моя родина знаходилася на Херсонщині.

Жуківський, почувши моє прохання, дуже тим врадувався. Спитав мене, на як довго я хочу ту відпустку. Я попросив його на такий час, на який він може дозволити, дивлячися на негайність потреби моєї робота в міністерстві.

Я гадав, що він потребуючи мене до швидкого організування міністерства, дасть мені відпустку на один два тижні.

 — На два місяці, досить для вас буде? — спитав Жуківський.

От тут я і зрозумів, що він хоче мене позбутися із Києва, коли в так гарячий с хоче мені дати відпустку аж на два місяці.

Хвилину подумав, а відтак рішився. Попросив його відпустку на чотири місяці. Жуківський тим ні трішки не змішався, а навпаки з радістю запропонував мені подати рапорт до міністерства в тій справі.

Я встав, попращаївся, пішов до вітальні, написав негайно рапорт і передав же зараз адютантові міністра.

Повернув до дому, зібрав старшин свого штабу і повідомив їх про мою димісію з начальника дивізії, через те, що Жуківський покликує мене до військового міністерства. Ця вістка незвичайно схвилювала всіх старшин. Вони й сказали:

 — Це удар по голові дивізії, це буде нам усім кінець.

Я їх заспокоював, що це особисте відношення Жуківського до мене.

На дивізії це рішучо не відібється.

Того ж дня прийшов до мене Альвенслєбен, як звичайно, веселий і задоволений. Привітався зі мною. Я йому сказав, що я вже не є начальником дивізії. На моє місце призначається другий. Це надзвичайно здивувало його і він спочатку гадав, що я жартую. А коли я йому поважно заявив, що це серйозна справа, він спитав мене, що це все має значити? Коли ж я йому сказав, що це властиво він повинен знати, бо мені товариш міністра Ген. Греків виразно заявив, що те все діється через політику німців, то. це вже випровадило його з рівноваги. Він миттю мене полращав і пішов до свойого командування.

На другий день він прийшов знова до мене й заявив:

 — Пане Генерале, дізнавшися вчора від вас про вашу димісію з начальника дивізії, доклав я про те все фельдмаршалу. Рівночасно всі старшини німці, що разом зі мною є прикомандировані до дивізії, заявилисвоє обурення і прохання, щоб їх забрати з дивізії Синіх, коли начальником тієї дивізії не будете ви.

Альвенслєбен впевняв мене рішучо й катеґорично, що я таки мушу остати начальником дивізії і ним зістану. Я всміхнувся на його запевнення, бо уважав це за звичайну балачку.

Тимчасом я приготовляв всі дивізійні справи до здачі. Подав відповідні інструкції старшинам. А всежтаки проминув тиждень і я не одержав ні письменного наказу військового міністра про здачу, ні не зголошувався до мене призначений на моє місце отаман Мартинюк...

Мене те все почало турбувати. Тимбільше, що наближалося свято Великодня, а я, не зважаючи на призначену відпустку, мусів ждати в Києві. Отже я наказав свойому начальникові штабу, щоб він провідав, що є з отаманом Мартинюком та чому він не зголошується перебирати дивізії. Штаб дивізії доклав мені, що Мартинюка ніде в Києві немає, та, що його ніхто не знає.

В міжчасі дуже часто забігав до.мене Альвенслєбен та запевняв мене постійно, що я дивізії не здам. Одного разу прийшов він до мене й звернувся відразу з такою бесідою:

 — Пане генерале, ми, німецьке командування, чекаємо на те, щоб ви зробили переворот і розігнали той ганебний уряд.

На це я йому рішучо відповів, що я є військовою людиною і визнаю свій уряд, призначений Центральною Радою. Отже по своїм переконанням уважаю зроблення перевороту з моєї сторони шкідливим нашій державній справі. Я добре розумів, що переворот звернений навіть проти того ганебного уряду, зроблений за згодою і порозумінням з німецьким командуванням, є під кожним оглядом недопускаємим. Чи то з боку морального, чи то національної гідности.

Після того Альвенслєбен в розмові з моїм начальником штабу Яновим (вони оба жили собі в приятельских відносинах), критикував мою нерішучість та «демократизм». При гім намагався він переконати Янова, щоб він вплинув на мене, щоб за згодою німецького командування я зробив переворот. Начальник мойого штабу був такої думки, як і я.

За пару днів після тієї розмови зі мною Альвенслєбен прийшов до мене попращатися, кажучи, що він їде до Берліна й там поладнає наші справи позитивно, та скоро поверне с-оди. Після того будуть серйозні зміни.

Вже після його відїзду одержав я картку -під премієра Голубовича зі запрошенням відвідати його. Голубович прийяв мене дуже ввічливо й з легким докором, чому я ніколи його не відвідую. Я виправдався, що я занятий військовими справами, стрічався часто з Жуківським, отже не вважав можливим турбувати премієра своїми спеціяльними справами.  — Так, пане Генерале, я добре знаю, що ви віддані цілковито своїй праці при дивізії. Отже сьогодні я попросив вас до себе, щоб спитати, які у вас непорозуміння з військовим міністром Жуківським.

 — З мойого боку жодних непорозумінь немає. Хиба мої рішучі рапорти до міністра про забезпечення дивізії.

 — Але, я знаю цілком певно, що істнуть у вас непорозуміння на тлі вашої посади начальника дивізії.

Тоді я повторив мою розмову з військовим міністром про рішення військового міністра віддалити мене від командування дивізією та призначити до військового міністерства. І врешті про мою згоду на те розпорядження, хоч та пропозиція, на мою думку, була шкідливою для дивізії.

На пращання Голубович заявив мені, що він ту справу бере в свої руки, отже тому просить мене прийти на другий день до нього й у прйяві Жуківського всю ту справу порішиться.

Ранком другого дня у призначеній годині явився я у Голубовича.

В його ґабінеті були вже приявні військовий міністер Жуківський зі своїм товаришем ґен. Трековим. Голубович, після звичайного привітання, звернувся до Жуківського зі запитом:

 — Вислови мені, що ти маєш проти отамана Зелінського?

Жуківський жестом руки передав право відповіли Грекови. Ґен.

Греків витягнувся, прибрав офіційний вигляд і висловив:

 — Отаман Зелінський не виконує наказу військового міністра У. Н. Р.

 — Якого наказу? — здивовано спитав я.

 — Ви досі не здали дивізії по приказу міністра.

Несподіваним обвинуваченням я був незвичайно схвильований і звернувся до ґен. Трекова зі запитом:

 — Ви Генерал бувшої російської армії. От і я теж. Невже ж ми два Генерали будемо вести дискусію про елементарні правила військової служби при передачі підлеглої частини? Чи вам не відомо, що командир навіть сотні своєї частини не може здати, коли не має письменного наказу по полку? Отже досі я не одержав ніякого наказу про здачу моєї дивізії, а також отаман Мартинюк до тієї пори до мене не явився. Впрочім мій штаб докладає мені, що Мартинюка немає ніде в Києві.

 — Вам мабуть також відомо, що начальник здає свою частину старшому по собі? — сказав Греків.

 — Знову елементарні річи. Начальник здає свою частину старшому по собі, коли він її тимчасово залишає. То б то або захворів, або по справам службовим виїзджає. Так, тоді робить це без наказу вищого начальства. А в мене це було б навпаки. Бо коли б я закликав старшого полковника й наказав приняти дивізію, то він спитав би мене здивовано, на якій підставі він мав би перебирати здану дивізію? Тоді я мусів би йому дати письменний наказ, бо в противному випадку він міг би мене посудити, що я самовільно покидаю дивізію. Отже, пане Генерале, дивізія це не якась ганчірка, яку я можу кинути, а хтось її піднесе. Бо, як на тому, що здає дивізію, так теж і на тому, що її приймає, лежить велика відповідальність за майно, людей, коні, зброю, тощо. Все те мусить бути передане під документальні розписки, потверджені штабом.

Тоді Греків витягнув надрукований лист зі своєї кишені й передав мені його. Був це наказ міністра Жуківського такого змісту:

«Отаман першої стрілецької козачої еиньої дивізії Зелінський прикомандировується до військового міністерства.

Рахую своїм моральним обовязком висловити отаману Зелінському щиру подяку за його енергійну й корисну для держави працю на посаді начальника довіреної йому дивізії.» Підписаний військовий міністер Жуківський.

Прочитав я той наказ і побачив, що він був цілком іншого змісту як той, який читав мені Греків у військовому міністерстві, згадуючи про Мартинюка. Його офіційний зміст та форма мене задоеоляли. Але звернувся я до Трекова:

 — Так, це є наказ. Але чому він не є в штабі дивізії, а залишався до того часу в вашій кишені, як якась таємниця?

Тоді Греків звернувся до Голубовича:

 — Пане премієре, вам відома та політична ситуація, яка склалася з приводу димісії отамана Зелінського. Вона не дозволяла оголосити той наказ.

Тоді я обурений заявив, що мені ця ситуація була цілком невідома, отже не можу бути винуватий в тому, що до тієї пори не здав дивізії, не маючи наказу.

Голубович, побачившиш моє обурення, перебив моє говорення:

 — Ну, панове, то тут ніякого непорозуміння нема, бо отаман Зелінський годиться виконати наказ.

Тоді Греків сказав перебиваючи Голубовичу:

 — Ні, пане премієре, ще не кінець. У звязку з тією ситуацією, про яку я згадав, пан отаман Зелінський мусить зложити заяву, в якій виявить свою добровільну димісію з начальника дивізії на підставі його хвороби.

На цю вимогу я відповів:

 — Я за весь час трицятьлітньої служби в російської армії, не дав ніодного фалшивого рапорту. А тим більше тепер, коли я навіть не знаю, що це за ситуації, про які ви згадуєте з таємничими мінами, не даючи мені жодних пояснень. Вимагана вами заява вказувана б на те, що я нездібний до військової служби. Тимчасом я прийшов на Україну з дивізією, щоб послужити Батьківщині у її боротьбі!

 — Того вимагає добро нашої держави, щоб ви дали такий рапорт  — сказав Голубович.

 — Коли від моєї особи залежить державна справа, — сказав я — то я можу взагалі пітЦ у відставку від служби в армії.

 — Ні, — сказав Голубович — не може бути навіть і мови про вашу відставку, бо ви будете нам потрібні.

 — Гаразд, то я подам вам бажаний рапорт, тільки іншого змісту.

Перебувши три з половиною роки в неволі, а опісля перетяжений працею при організації дивізії, почуваюся втомлений, прошу про відпустку на відпочинок. Дивізія є готова до здачі. Впродовж трьох днів здам дивізію старшому по собі полковнику Блохину. Коли полк. Блохин не схоче переняти дивізії без письменного наказу військового міністра, то я його пішлю до військового міністерства.

 — Згода, — сказав Голубович — справа скінчена.

Тоді піднісся Греків:

 — Ми мусимо подякувати пану отаманові Зелінському за його розуміння ваги хвилини й лицарське поведення в тій справі — сказав він.

При пращанні Голубович звернувся до мене, щоб я перед відїздом на відпустку його відвідав, бо він хоче зі мною поговорити.

Вернув я до штабу, видав наказ про здачу дивізії полковникові Блохину. В три дні дивізія була здана.

З рапортом про здачу й прийом дивізії прийшов я з полк. Блохином до військового міністерства. Рапорти зложили ми ген. Трекову. Він попросив мене, щоб я залишився в його кабінеті, а Блохин пішов. Він звернувся до мене російською мовою (українською мовою він не володів):

 — Прошу, пане Генерале, сідати. Поговоримо по ґенеральски.

 — Що це значить по ґенеральски? — спитав я.

 — Це значить, щира й отверта розмова. Передовсім для мене є прикрою та історія з вашою димісією.

 — Та ви ж грали майже головну ролю в тій траґі-комедії...

 — Еге ж, а ви знаєте, яке було моє положення в російській армії.

Я був начальником штабу київської військової округи. Мав я у Києві власну віллю, мав молочне господарство. А з революцією все згубив.

А тепер я знайшовся в такому становищі, що мусів би станути біля церкви та простягнувши руку прохати милостині, коли б не пішов я на посаду товариша міністра У. Н. Р. Та заява Трекова мені прояснила в голові, я зрозумів, що він звичайний карієрист і займає своє становище не з ідейних мотивів, а тільки забезпечує своє матеріальне становище, користуючися тодішним хаосом у військовому міністерстві. Через те й він заграв ту ганебну ролю в інтриґах зі мною, виконуючи бажання Жуківського.

На те відповів я йому, що ми всі, які служили в бувшій російській армії, знайшлися в часі революції в такому стані, як і він. Але в генерала мусить бути більше суворе відношення до своїх вчинків, беручи з морального боку. Цього вимагає від нього його високий ранґ. Греків гірко всміхнувся і запитав:

 — Ви жонаті?

 — Так!

 — Маєте дітей?

 — Так, ліаю сина!

 — Еге ж, я в мене аж пять ослів на карці...

Той цинічний вислів Трекова представив мені його духове обличчя.

Я перервав розмову, піднявся і спитав, коли можу дістати білет на дорогу. Греків приступив до стола й подав мені відпустний білет на чотири місяці зі свободою переїзду по всіх містах України а навіть закордон. Така швидка розвязка з моїм відпустним білетом мене врадувала, а однак я подумав над тим, як швидко вони мене хочуть позбутися. Греків подав мені теж квиток на місячну платню за травень, перепрошуючи, що з браку грошей не виплачують за чотири місяці.

З тим квитком пішов я до скарбника, щоб узяти гроші. В кімнату ввійшов Жуківський. Я вдавав, що його не бачу. Але він підійшов до мене й я всежтаки мусів його привітати:

 — Ну, пане міністре, все зроблено по вашім бажанню — сказав я.

 — Так, мені Греків про все доклав. Отже, пане отамане, тепер між нами всі непорозуміння скінчені ось так.

І рукою у воздусі зробив хрест.

 — Яке непорозуміння між нами, пане міністре?

 — А, ті всі інтриґи...

 — Які інтриґи?

 — Це не ви, а тільки ваш начальник штабу.

 — Коли вам мій начальник штабу не підходить, ви могли його змінити.

На тому ми розстались.

Вернув я до штабу, видав пращальний наказ по дивізії і став готовитися до від'їзду.

Факт мойого уступлення з начальника дивізії пригноблюючо вплинув на цілу дивізію. Між іншим свідчить про це телєґрама від мойого третього полку ім. полк. Богуна, що під ту пору був у Чернигові під командою Малохатки: «Телеграма. Київ. Перша українська дивізія. Отаману Зелінському.

Отаманна старшина й козаки 3. українського їм. полк. Богуна полку з великою тугою вислухали повідомлення, що ви, Батьку Отамане, залишаєте нашу дивізію. В тяжкі часи довелося вам стати на чолі нашої дивізії. Нечоловічі зусилля прийшлося прикласти, виконуючи свій обовязок перед Вітчиною. Ми бачили Вашу щиру неутомну працю, бачили батьківську любов до старших і менших синів і це гйддавало нам сили й завзяття до боротьби з ворогами Вітчини та народнього добробуту. Але заходи ворогів і нерозумне поводження деяких братів зробили своє. Здоровля Ваше порухнулося і Ви примушені піти на одпочинок та взятися за спокійнішу/працю.

Спочиньте, Батьку, й будьте певні, що третій полк до кінця виконає свій обовязок перед Вітчиною, але ми надіємося, що й на новій посаді Ви будете допомагати нам в тяжкій праці, а тому, Батьку Отамане, бажаючи Вам всього найкращого, кажемо «до побачення». Підписаний полк. Малохатка.

24. лвітня 1918 р. Чернигів.

Напереродні мойого відїзду, для 25. квітня, прийшов до мене начальник штабу Янів і незвичайно схвильований звернувся до мене:

 — От бачите, пане Генерале, передбачені нами наслідки вашого уступлення з начальника дивізії Синіх здійснилися!

Рівночасно подав мені письмо-наказ, яке штаб дивізії одержав від військового міністерства. Наказ звучав:

«У. Н. Р. Народній військовій міністер, квітня 25. 1918.

Ч. 3560 м. Київ. Д. негайно. Отаманові першої української дивізії.

На підставі згоди між Урядом Української Народньої Республики й Германським Вищим Командуванням І. Українська дивізія має бути розформована.

Для обрахунку особистого складу й майна дивізії належить скласти комісію з представників Українського й Германського війська. Разпорядження про майно, придане урядом України, буде надіслано додатково. Старшини й козаки мають бути задоволені всім належним по день розпуску й направлені на місця постійного мешкання до повітових військових начальників. День розпуску по вашому призначенню після закінчення згаданою комісією всіх підготовчих робіт. Всі полки дивізії можуть бути розпущені з пунктів їх теперішнього розташування без концентровання їх у Києві.

Військовий міністер Жуківський.
Начальник канцелярії Ковалевський.»

Прочитавши це письмо, я зрозумів всю ту ганебну інтриґу, жертвою якої став не тільки я, але вся моя дивізія Синьожупанників. Я наївно вірив, що вся історія з моїм уступленням мала тільки особистий характер

 — недовіря з боку Жуківського до мене. Тимчасом показалося, що Жуківський весь час ішов на знищення всієї дивізії. Для мене стало ясним, що Жуківський з Трековим добре розуміли успішність свойого пляну, знищити військову збройну частину синьожупанників, коли я перестану бути начальником тієї дивізії. Вони добре знали, що я був би в ніякому разі не допустив до так ганебного кроку, коли б я стояв на чолі тієї дивізії. Тоді я напевно зробив би переворот. Розігнав би ту всю соціялістичну наволоч, що свідомо йшла на знищення нашої збройної сили, а вслід за тим на знищення обеззброєної Української Держави.

У моїй совісті почалися докори, що я натхнений до нашої влади здисциллінованістю, не послухав проекту німців, зробити переворот.

А ще й зробив і ту похибку, що своїм уступленням дав Жуківському і Трекову вільну руку до їх ганебних затій. Моя вина була в тому, що я під гарячий час на наших землях не хотів робити перевороту.

В мені була якась пошана до нашої влади і до Центральної Ради. А всежтаки, прочитавши цей наказ військового міністра, я відчув, що зробив історичну похибку.

Звернувся я до начальника штабу Янова, щоб зробив мені документальну копію того приказу. Того ж дня я її дістав. З тим документом пішов я до премієра Голубовича на пращальну розмову, заздалегідь умовлену перед відїздом у відпустку.

Толубович прийняв мене дуже ввічливо. А коли дізнався від мене, що я відїзджаю на чотиромісячний відпуск, звернувся до мене:

 — Пане Генерале, це недопускаєме, щоб на так довгий час ви були відсутні в Києві.

ч Тоді я вийняв цей документ і, передаючи йому до рук, сказав:

 — Нащо я вам здався післ/ того всього?

Толубович прочитав цей документ і^поденервувавшися, скрикнув:

 — Що це Жуківський робить?

 — То ви, пане премієре, не знали про цей вчинок військового міністра? — спитав я здивовано.

Він схопив синій олівець і на полях того документу почав свою резолюцію, пишучи: «Жуківському...» Я припинив його писання і сказав до нього:

 — Це є мій приватний документ, штаб дивізії має оригінал наказу, прошу взяти це від штабу дивізії.

Толубович згодився і червоним олівцем перекреслив початок своєї резолюції. Цей документ зберігся у мене і до сьогодні. Опісля покликав свойого секретаря і спитав його; коли збірається фракція партії соціялреволюціонерів у Центральній Раді. На відповідь секретаря, що з другій годині, він зарядив приготовити авто. Секретар вийшов. Тоді Голубоьич звернувся до мене:

 — Пане Генерале, за весь час вашої служби я до вас відносився з великою пошаною. Ви,рояк і не втручувалися ніколи в ніяку політику.

Отже я вам кажу, ви нам будете дуже потрібні. Через те мусите як найскорше повернути з відпустки до Києва. Скажіть, будь ласка, скільки вам потрібно часу, щоб налагодити вам ваші семейні діла? Чи три тижні буде для)' вас досить?

 — Дякую вам за довіря, за вашу оцінку моєї діяльности. Це я почув перший раз. Як мені це не є прикро, але я готовий зголоситися до праці у призначений вами речинець. Бо скажу вам цілком щиро, я мав на меті податися до димісії.

На тому закінчилася наша розмова і я попращався та більш-менш заспокоєний вийшов.

Той день готовив для мене ще одну несподівану. Коли я вернув домів, прийшов до мене начальник штабу Янів оповів йому про мою розмову з Голубовичем. Опісля запевнив його, що мабуть ліквідація дивізії протягнеться довше, аж до мойого повороту з відпустки, отже тоді я подбаю, щоб з ним в праці не розстатися. Він подякував і звернувся до мене ось з якою новиною:

 — Не знаю, що сталося з гавптманом Альвенслєбеном. Він сьогодні рано прибіг до мене і, піднісши палець, сказав: «Ско-ро-пад-ський!» Після того вибіг з мойого кабінету, не пояснюючи, що це має значити.

Скажіть, будь ласка, що значить оце захоплення Альвенслєбена та що значить Скоропадський.

На це не мав я що відповісти, бо сам того не розумів. А впрочім до тієї пори про Скоропадського в Києві я нічого не чув. Після тієї розмови я попращався з начальником штабу Яновим, не гадаючи, що мені вже не доведеться з ним співпрацювати. Не думав я теж і над Скоропадським та не прикладав до того ніякої ваги. Щойно три дні після мойого відїзду з Києва вже на Херсонщині з часописів я довідався про гетьманський переворот Скоропадського та ролю німців у ньому.

Ранком другого дня, 27. квітня, автом виїхав я на двірець. По дорозі заїхав до будинку штабу дивізії, щоб попращатися з його персоналом. Приїхав до будинку і побачив картину: Цілий будинок оточений німцями з багнетами і кулеметами. До будинку вступити я не міг.

Появився старший писар штабу і я його спитав:

 — Начальник штабу тут?

 — Так.

 — Прошу його закликати до мене. Появився Янів, блідий, схвильований. На моє запитання, що скоїлося, він, гірко всміхнувшися, сказав:

— Ось бачите, нас прийшли німці роззброїти.

В той мент, по вимозі начальника команди, він мусів увійти до будинку.

Так я побачив своїми очима перед своїм відїздом драматичний кінець дорогої мойому серцю Синьої Дивізії. З пригнобленим почуттям приїхав я на двірець і сів у ваґон.

До мойого купе увійшов мужчина, середнього віку, інтеліґентного вигляду, у салдатській шинелі. Попросив дозволити зайняти місце у мойому купе. Приступив до мене і представився: Волковицький, інженер і делєґат до Центральної Ради від Криму.

Поїзд рушив, а рівночасно почалася між нами розмова.

— Пане ґенерале, я дуже радий — сказав Волковицький — з вами познайомитися. Ви і ваша Синя Дивізія були сьогодні темою гарячої боротьби в Раді.

На моє зацікавлення, він пояснив.

На цьому засіданню Ради, військовому міністрові Жуківському поставлено запит, з якої причини відставлено від командування Синьою Дивізією отамана Зелінського?

На його відповідь, що отаман Зелінський не справився зі своїми завданнями, вся Рада кричала: «брехня!». Тоді і дали йому запит, з якої причини розформовано Синю Дивізію. Жуківський відповів, що козаки не бажають служити, хотять піти до дому, то він їх і розпустив.

На це ще більш обурені крики Ради: «брехня!», «брехня!», «злочин з вашого боку!», «ми чули тут у Раді делеґатів цієї дивізії, нам відома енерґійна робота отамана Зелінського й запал козаків до праці в дивізії на користь Батьківщині.» І нарешті: «геть з таким урядом — до димісії!». — У висліді прийшло до усунення есерів, а до уряду прийшли соціял-демократи на чолі з Поршом. До німецького командування призначено делєґацію від Ради, яка мусить заявити німцям про зміну неприємного для них відношення бувшого уряду Голубовича та коректного відношення нового уряду до німецького командування, як також виконати умови Мирової Делєґації в Бересті.

Ця новина незвичайно радісно вплинула на мене. Без всякого перевороту прийде в нашій державі зміна на краще. Волковицький, дізнавшися від мене про мою чотиромісячну відпустку, та про пропозицію Голубовича повернути за три тижні, заявив:

— Ви мусите якнайскорше повернути з відпустки, бо новому урядові ви будете потрібні. От, я йду теж на три тижні до дому й мушу швидко повернути. Починається нова ера на користь нашої Батьківщини!

З оптимістичними думками приїхав я до своєї рідні. А вже пару днів довідався з ґазет про гетьманський переворот в Києві, арештовання бувшого уряду Голубовича та віддання його під суд.

Таку долю зготовила Немезида нікчемному урядові, про який з недовірям згадував мені вже у Бересті ґен. Гофман, характеризуючи його членів, як недержавних мужів.

IV. Висновки.

Кожночасно, коли спиняємося над питанням нашої національної революції 1917 — 20 рр. та її фізичної невдачі, ворушить нашу душу одне різке питання — чому невдача? Чому українська нація, перед якою велика революція в Росії отворила можливості не тільки стати господарем на своїй землі, але й раз на все розторощити джерело свойого поневолення — Москву, чому вона не тільки цього не виконала, але, коли прийшов грізний час на оборону своїх кордонів зуміла поставити тільки триста юнацьких грудей під Крутами? Що спричинило те, що з трьох мільйонів узброєних синів України, які ще в листопаді 1917 р. з великим національним запалом висилали своїх делєґатів на військові зїзди до Києва, щоб голосно заявити їхню готовість віддати життя за Україну, в січні 1918 р. вірними загроженій батьківщині остали з тих мільйонів тільки сотні? Що сталося з тим могутнім ентузіязмом стотисячної маси полонених вояків українців в Німеччині, що були готові на кожний поклик України, а вже в час гетьманського перевороту не було кому стати в обороні Української Народньої Республики та її влади?

На те все можна дати одну коротку відповідь: На пості всіх українських урядів знаходилися кожночасно люди, що не тільки не відповідали свойому становищу, але навіть своїми соціялістичними поглядами та духовою залежністю від «братів» москалів нищили здорові, у свойому заложенні, духові напняття українського народу. Вони знищили вояцький запал українського народу в 1917 р. розпустивши той національний потенціял, який мусів станути на шлях творення нашої держави. Вони, проти вимог українського народу й українського державного будівництва, зрікаються в Бересті Криму, а вслід за тим віддають на поталу большевикам чудовий чорноморський фльот (що, не зважаючи на їх соціялістичну політику, виразно й однодушно заявився правною власністю української держави). Ті непокликані провідники українського народу врешті, знову ж не навчені зовом Крутянських Героїв, що своїм вчинком взивали їх на правильний шлях нашої революції, — за не цілих два місяці після того нищать наші кадрові збройні сили Синьожупанників. А робили те все тільки тому, що, будучи за помороченими утопійничи злочинними Ідеалами швейцарських міліційних ситії, йищі за вказівками Й на шнурку хитро закритої.московської імперіялістичної політики. В той спосіб на бажання Москви вдруге обоброюпж Україну, творячи вільну дорогу московським большевиками ззаняти наші землі.

Вправді проти волі тих же різношерстими наських соціаліст» творяться чудові наші частини: Запорізький корпус і корпус *СЬ*оакх Стрільців», ио організовано ггродовжаготь українську національну революцію зі зброєю в руках, то знову ж тоді велику перерву у тій національній революції робить гетьманат з своєю пародією державності! за поміччю чужих І ворожих збройних сил.

Не можу проминути чоячанкою не згадавши ролі німців у розформуванні Синьожупанник'гв. В наказі Жуківсьхого є, ідо об дивізії Смньожупанникїв розформовується по згоді з нищим німецькая коли*» иуихшімі. І тут дивне явище. Ті ж німці, які формували Синтх, узброюдом їх та голилися на організацію решти полонених, яких числилося під ту пору па сто тисяч козаків, нараз годяться кз розформування тих частин а врешті й самі їх розброюгсть» Проста спряв*. Німці бачили відношення Центральної Ради й уряду до них & Україні, не зважаючи на виразні умови й зобовяззння двох сторін Берестейським Миром. Німці знали про те, що в Центральній Рад! виступає з промовами жид комуніст Рафас (?}, який в о стрій г нахабній формі накидався на німців без протесту влади. Врешті вони знали, що в Києві під той час сиділа большевкцька делегація під проводом Родоського ті Ген.

Сіті на, яка переводила переговори з нашими соціалістами дія сшвлрадБ Безпілповідальність наших сошялістід у своїй безгл>здкостн переходила всякі границі. Ця большевицька делегація в Києві була большсвицьюаг, троянським конем, ідеї мнюв нл знищення української лерждвносги та' на розрив німецько-українського союза Тому, коли пгнськоаий мїкхстср ЖукнзСькнй піддав німця* думку розформувати дивізію Снньожупаннккю, вони дуже радо на те погодилися. Бо без сумніву воліти маги до з ворожою собі Иентрилтот Радою і урядом бея війська, як з військом. Аиті дивізій ГТиньожупанникія боявся теж і Скоропадський, що в тон час переходив гайні переговори з німецький командуванням в слрлиі свойого перевороту- Він, не мзючи збройних частик йому виданих, боявся диягзіг Синіх, що могли повстати проти перевороту. Через те дивізії розбропно напередодні гетьманського перевороту, несподівано для уряду. А вслід за тим розброєло її Січових Стрільців, чим залишено Центральну Раду й уряд бедГкіронничи на ласку ге гминсисого перевороту.

Ситюжупаниикк, з хвилиною свойого розформування, не закінчили сво*:ї діяльності на користь Батькід/иинг. Вони сповнили свої клятьби, зложені при встуглсшії до частин Синіх в полоні, не зважаючи на перешкоди таки своїх земляків. Козаки, усвідомлені у таборах поло 75 жнмч. зроЛі.іи величезну роботу серед селянства на місцях культурно-освітній працею А а часи Директорі? станули знову в зброй» р*да українсько? армії. Старшини снньожупанкики в більшості зай- пади поважніші пости а українській державі за час Директорії. Сиро- ТТМКО Деякий час був ВІЙСЬКОВИМ міністром, Члжевськнй губерніальний комісаре* на Полтавщині а відтак міністром ькутрішких справ. Миро новин секретар Директорі?, Крушинський персональним адютантом то повного отамана, Чехівський командантом Києва, Омельченко началь нмком штабіа в різних частинах, Шаловал начальником старшинсько школи ж згодом начальником дивізії в ранзі генерала... і багато ікііт: про яких в нічого не знаю певного. Врешті зі синьожупаиників в ча Директорії зорганізувався один полк Синіх під командою Пащенка зт>дои полк. Вишнівського, що провадив героїчну, жорстоку боротьб а большевиками. Цей полк був кіль как ратно здесяткований в боях сам полк, Вншнівський опісля був начальником канцелярії військове місі? в Варшаві лід моїм проводом. Снмьожупанникн, не зважаючи на всі перешкоди, як зі еторон своїх земляків, так теж жорстокої нашої долі, станули на прю лрот тих всіх перешкод, залишилися непохитними борцями за украінськ справу Й виправдали свої сподівання та здобули собі право записати сеС в історії визвольних змагань українського народу. І сьогодні, як меі відомо, ті же синьожупанники продовжують свою працю і боротьб; як на рідних землях, так теж і на еміграції, за сповнення великого Ідеал Самостійно! Соборно! Української Держави.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1940 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.