Синьожупанники/IV. Висновки
| ◀ III. Синя дивізія в Києві | Синьожупанники IV. Висновки |
|
Кожночасно, коли спиняємося над питанням нашої національної революції 1917—20 рр. та її фізичної невдачі, ворушить нашу душу одне різке питання — чому невдача? Чому українська нація, перед якою велика революція в Росії отворила можливості не тільки стати господарем на своїй землі, але й раз на все розторощити джерело свойого поневолення — Москву, чому вона не тільки цього не виконала, але, коли прийшов грізний час на оборону своїх кордонів зуміла поставити тільки триста юнацьких грудей під Крутами? Що спричинило те, що з трьох мільйонів узброєних синів України, які ще в листопаді 1917 р. з великим національним запалом висилали своїх делєґатів на військові зїзди до Києва, щоб голосно заявити їхню готовість віддати життя за Україну, в січні 1918 р. вірними загроженій батьківщині остали з тих мільйонів тільки сотні? Що сталося з тим могутнім ентузіязмом стотисячної маси полонених вояків українців в Німеччині, що були готові на кожний поклик України, а вже в час гетьманського перевороту не було кому стати в обороні Української Народньої Республики та її влади?
На те все можна дати одну коротку відповідь: На пості всіх українських урядів знаходилися кожночасно люди, що не тільки не відповідали свойому становищу, але навіть своїми соціялістичними поглядами та духовою залежністю від «братів» москалів нищили здорові, у свойому заложенні, духові напняття українського народу. Вони знищили вояцький запал українського народу в 1917 р. розпустивши той національний потенціял, який мусів станути на шлях творення нашої держави. Вони, проти вимог українського народу й українського державного будівництва, зрікаються в Бересті Криму, а вслід за тим віддають на поталу большевикам чудовий чорноморський фльот (що, не зважаючи на їх соціялістичну політику, виразно й однодушно заявився правною власністю української держави). Ті непокликані провідники українського народу врешті, знову ж не навчені зовом Крутянських Героїв, що своїм вчинком взивали їх на правильний шлях нашої революції, — за не цілих два місяці після того нищать наші кадрові збройні сили Синьожупанників. А робили те все тільки тому, що, будучи запомороченими утопійними злочинними ідеалами швайцарських міліційних систем, йшли за вказівками й на шнурку хитро закритої московської імперіялістичної політики. В той спосіб на бажання Москви вдруге обезброювали Україну, творячи вільну дорогу московським большевикам заняти наші земли.
Вправді проти волі тих же різношерстних наських соціялістів творяться чудові наші частини: Запорізький корпус і корпус «Січових Стрільців», що орґанізовано продовжають українську національну революцію зі зброєю в руках, то знову ж тоді велику перерву у тій національній революції робить гетьманат з своєю пародією державности за поміччю чужих і ворожих збройних сил.
Не можу проминути мовчанкою не згадавши ролі німців у розформуванні Синьожупанників. В наказі Жуківського є, що обі дивізії Синьожупанників розформовується по згоді з вищим німецьким командуванням. І тут дивне явище. Ті ж німці, які формували Синіх, узброювали їх та годилися на орґанізацію решти полонених, яких числилося під ту пору на сто тисяч козаків, нараз годяться на розформування тих частин а врешті й самі їх розброюють. Проста справа. Німці бачили відношення Центральної Ради й уряду до них в Україні, не зважаючи на виразні умови й зобовязання двох сторін Берестейським Миром. Німці знали про те, що в Центральній Раді виступає з промовами жид комуніст Рафас (?), який в острій і нахабній формі накидався на німців без протесту влади. Врешті вони знали, що в Києві під той час сиділа большевицька делєґація під проводом Раковського та ґен. Сітіна, яка переводила переговори з нашими соціялістами для співпраці. Безвідповідальність наших соціялістів у своїй безглуздности переходила всякі границі. Ця большевицька делєґація в Києві була большевицьким троянським конем, що йшов на знищення української державности та на розрив німецько-українського союза. Тому, коли військовий міністер Жуківський піддав німцям думку розформувати дивізію Синьожупанників, вони дуже радо на те погодилися. Бо без сумніву воліти мати до діла з ворожою собі Центральною Радою і урядом без війська, як з військом. Автім дивізій Синьожупанників боявся теж і Скоропадський, що в той час переводив тайні переговори з німецьким командуванням в справі свойого перевороту. Він, не маючи збройних частин йому відданих, боявся дивізії Синіх, що могли повстати проти перевороту. Через те дивізії розброєно напередодні гетьманського перевороту, несподівано для уряду. А вслід за тим розброєно й Січових Стрільців, чим залишено Центральну Раду й уряд безборонними на ласку гетьманського перевороту.
Синьожупанники, з хвилиною свойого розформування, не закінчили своєї діяльності на користь Батьківщині. Вони сповнили свої клятьби, зложені при вступленні до частин Синіх в полоні, не зважаючи на перешкоди таки своїх земляків. Козаки, усвідомлені у таборах полонених, зробили величезну роботу серед селянства на місцях своєю культурно-освітню працею. А в часи Директорії станули знову в збройні ряди української армії. Старшини синьожупанники в більшості займали поважніші пости в українській державі за час Директорії. Сиротенко деякий час був військовим міністром, Чижевський ґуберніяльним комісарем на Полтавщині а відтак міністром внутрішних справ. Миронович секретар Директорії, Крушинський персональним адютантом головного отамана, Чехівський командантом Києва, Омельченко начальником штабів в різних частинах, Шаповал начальником старшинської школи а згодом начальником дивізії в ранзі ґенерала… і багато інших про яких я нічого не знаю певного. Врешті зі синьожупанників в час Директорії зорґанізувався один полк Синіх під командою Пащенка а згодом полк. Вишнівського, що провадив героїчну, жорстоку боротьбу з большевиками. Цей полк був кількакратно здесяткований в боях а сам полк. Вишнівський опісля був начальником канцелярії військової місії в Варшаві під моїм проводом.
Синьожупанники, не зважаючи на всі перешкоди, як зі сторони своїх земляків, так теж жорстокої нашої долі, станули на прю проти тих всіх перешкод, залишилися непохитними борцями за українську справу й виправдали свої сподівання та здобули собі право записати себе в історії визвольних змагань українського народу. І сьогодні, як мені відомо, ті же синьожупанники продовжують свою працю і боротьбу як на рідних землях, так теж і на еміґрації, за сповнення великого Ідеалу Самостійної Соборної Української Держави.