Славянський світ в його минулому й сучасному/1/Славянське племя

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Славянське племя.

Славяне належать до арійської або ідоевропейської сім'ї людськости, разом з Кельтами, Ґерманцями, Романами, Греками, Литовцями, Індусами та иншими племенами. Разом з иншими Арійцями вони виселилися з Середньої Азії до Европи і заняли гут простори між р. Одером, Балтійським морем, середнім Дніпром і Карпатами. Вже в первісній добі свого розселення Славяне не складали з себе одностайного типу, а відріжнялись між собою будовою тіла й мовою: язикові ріжниці серед них повстали вже тоді, коли вони тільки що виділялись самі зпосеред инших Арійців. Згодом на внутрішню диференціяцію Славян почали впливати инші фактор: ґеоґрафічно-кліматичні умовини, сусідство з другими народами і т. д. Пізніще ці фактори досягали такої степені впливу, що тепер, як каже чеський учений Нідерлє „єдиного народу славянського вже нема; його заступив ряд самостійних славянськиз народів. Тепер славянська єдність являється тільки теоретичним поняттям, котрим оперують думки і почуття одиниць, але в житті Славян тільки зрідка бувають хвилини, коли виявляється в дійсности те, що вони були колись єдиним народом“.

Не можна навіть з приблизністю зазначити нам появи Славян в Европі. Навіть самий простір первісного їх розселення до цього часу вважаємо спірним. В історії Славяне виступають у греко-латинських письменників допіро в I. віці по Р. Хр. під назвою Венедів або Вендів, а в VI. в. появляється вже назва Славян.

Вже в тих часах, коли Славяне сиділи на своїй первісній території, котра на заході досягала річки Лаби (Ельби), на півночі обмежовувалась балтійським побережжам і йшла по Вислі й Бугу на схід до середнього Дніпра, до Десни, а на півдні обмежовувалась Карпатами й сягала до нижнього Дунаю, — вже тоді серед Славян почали вимальовуватись три ґрупи, котрі знаменували собою три головні галузі славянства: західну, котра поширювалась на захід і з котрої витворились галузі Славян полабських, поморських, польських і чехо-словацьких; друга — поширювалась на південь від Карпат до Дунаю і на Балкані, з неї витворилися Словінці, Сербо-Хорвати й Болгари; нарешті третя ґрупа, східно-славянська, поширювалась з середньої Наддніпрянщини на північ, вгору Дніпром, до басейну озера Ільменя, на схід, в басейн Оки, на південний схід в басейн Дону і до Чорного моря; з цієї ґрупи витворилися пізніще народи український, великоруський і білоруський.

З більш-менш приблизною точністю можна уявити собі образ розселення Славян по Европі тільки в IX столітті, тоді коли деякі славянські народи аже встигли збудувати свої національні держави.

Між нижньою Лабою (переходячи в околиці нинішнього Люнебурґа навіть на лівий її берег), балтійським побережжам, нижньою Вислою, а на півдні маючи своєю приблизно межею річки Спреву (Шпре) і Нотець, жили поморські Славяне, поділяючись на племена: на заході, на території сучасних Меклєнбурґа й Голштинії жили Бодричі; на схід від них, аж до устя Одера жили Лютичі; ще далі на схід, в теперішній Померанії жили Поморяне, нашадками котрих являється тепер маленький кашубський народ.

Ці поморські Славяне перші мусіли витримати натиск ґерманського світу і не встояли в боротьбі з ним. Поділені на дрібні племенні союзи, що вічно ворогували мж собою, вони не спромоглись об'єднатись і протиставити зовнішному напору значну внутрішню силу. Уперто додержуючись своєї поганської віри й традиції (поганський культ у поморських Славян досяг найбільшого розвитку й вироблености зпоміж усіх инших народів), вони ставили завзятий опір німецько-християнському натискові, але підлягли його силі. Вже в XII. ст. Лютичі та Бодричі втратили свою державну самостійність і війшли в склад німецьких держав. За ними пішли Поморяне. Процес понімечення й асиміляції відбувся дуже скоро і в XV. ст. майже закінчився зовсім. B XVIII. ст. в південно-західному кутку за Лабою, в Люпебурзі наче чудом зберегалася подекуди славянська мова, але в XIX. ст. вона зникла. Від Поморян уцілів, як сказано, невеликий кашубський народець.

Між середніми Лабою й Одером, до чеських гір, жили Славяне полабські, або лужицькі Серби, поділяючись на кільки дрібніщих племен: Сербів або Сорбів, Мільчан, Лужичан. Згодом вони підлягли ґерманізації, і залишився од них тільки маленький народець Сербо-Лужичан.

Басейн верхньої Лаби і лівих допливів Дунаю займали Чехи та Морави, що вже склали значну державу, котра тримала під своєю владою й Словаків (Словѣне) та Славян панонських (в теперішній Угорщині). Але ця держава вже в кінці Х. в. зазнала страшного удару від Угрів або Мадярів, котрі опанували усією низиною між середнім Дунаєм, Тисою й Карпатами. Мадярська небезпека вплинула на зближення Чехо-Моравів з німецькою державою і на вхід їх в систему німецького національно-політичного життя. Словакияж на ціле тисячеліття опинились під владою мадярської держави.

В басейні Одера, Варти, середньої і верхньої Висли жили Поляки, поділені на ряд племен: Поляне, Слезане, Мазовшане та ин. Процес формування держави у них уже почався, але вони ще не дійшли до національно-державного об'єднання. Коли Німці, опанувавши Славян полабських та поморських, прийшли в безпосередню стичність з Поляками, почався процес державно-культурного впливу їхнього на Поляків, котрий привів до ґерманізації західно-польських окраїн. Не маючи сили подолати натиск ґерманізації з заходу, Поляки звернули свою експансію на схід і південний схід, на землі Білорусів та Українців.

Майже цілий басейн Дністра, Дніпра. верхньої Двини, озера Ільмень і верхньої Оки був занятий в IX. ст. східно-славянською або руською галуззю, котра розпадалась на кілька племен, котрі вже тоді складали три ґрупи, з яких сформувались пізніще три народи: український, білоруський та великоруський або російський. Державність зародилась у східних Славян з початку на півночі, у Новгороді, але зараз же центр перенісся на Україну в Київ, і біля нього почалось державне об'єднання всіх східно-славянських племен. Державно-національна диференціяція позначилася виразно вже в XII. столітті. Фінсько-чудський світ на півночі й на сході виявився дуже податливим для славянської колонізації й асиміляції, і домішкою свого елєменту вплинув на сформування в XII — XIII. віках великоруського народу. Далеко менш зручним і навіть небезпечним було сусідство південного й південно-східного степу з його кочовими ордами. Постійний натиск цих орд зупинив розвиток української колонізації на півдні й на південному сході і привів до руїни київський осередок української держави.

В басейні правих допливів середнього Дунаю: Драви й Раби, глибоко сягаючи в східно-альпійську область аж до нинішнього Зальцбурґа, а на південному заході до річки Пяви й Адріятицького побережжа, жили Словени, або Венеди, теперішні Словінці, крайня західня частина південно-славянської ґрупи. Але вже в IX. віці, по заложенню Карлом Великим східно-альпійських марок, почався тут німецький натиск, котрий привів до звуження словінської території й значної асиміляції. Зі сходу стиснули тут Словінців Мадяри.

Найбільшого поширення досягли Славяне південної ґрупи в IX. ст. на Балканському півострові. Майже цілий півострів був залитий ними. Історія зберегла нам племінні назви Славян, котрі жили навіть на Пелепонесі: Мілінґи, Езерити, Майноти і Цакони: в Фесалії — Велесичі або Вегегостичі, а в Епірі — Войничі. Одначе Греки та Албанці перебороли в собі славянський елємент, він асимілюється і зникає в Пелопонесі, Фесалії, Епірі і відсовується від моря на північ в Македонії. Тут уже в IX. ст. формуються два головних славянських народа: Болгари й Серби, північно-західня галузь котрих — Хорвати тоді будують свою окрему національну державу.

Славяне західні — Поляки, Чехи, Лужичане, Словаки, а південних Словінці, підлягли впливу світа романо-ґерманського, приймали від його культуру, римо-католицьке христіянство і форми державного життя. З усіх їх найбільш сильну державу збудували Поляки. Але втягнення в свій склад других славянських народів, иншої віри, иншого культурного типу, привів польську державу до упадку в кінці XVII. віку. Відроджена в наші дні волею чужих держав Польща повторює свої старі історичні помилки і тим самим готує собі повторення прежніх небезпек, а може й загибелі, як держави. Чехи досягли були колись певного розцвіту своєї державности й культури в системі держав німецьких, але, впавши жертвою культурної й політичної реакції на поч. XVII. ст., втратили свою державність і були загрожені навіть в самім національнім істнуванні; могуча хвиля національного відродження врятувала чеський народ, вернула йому культурність і державність, а велика світова війна принесла відродження чеської держави, в межах далеко ширших від етноґрафічних; та в цьому криється для молодої держави і певна небезпека. Маленькі народи: Лужичане й Сповінці спромоглись тільки зупинити процес остаточної асиміляції з німецькою стихією й досягти певного ступня національного відродження. Словінці наслідком світової війни війшли в склад спорідненого з ними королівства Юго-Славії. Словаки винесли найтяжчий, тисячолітній гніт мадярщини, зберегли свою національність і, здається, готові її боронити і проти асиміляційних заходів братніх Чехів у спільній чехо-словацькій республіці.

Балканські Славяне успішно боролися проти перестарілої Візантійської імперії, але не встояли проти натиску Турків і в кінці XIV. віку втратили свою державну незалежність. В більшій мірі Болгари, в меншій Серби — вони зазнали протягом століттів страшний тягарь турецько-мусульманського утиску, і тільки в XVIII ст., за допомогою Австрії й Росії починається у Сербів процес емансипації від турецької влади, котрий на початку ХІХ. в. приводить до утворення сербського князівства. З повільним упадком Туреччини ростуть надії і кріпне національне відродження сербського племени, котре в своїй північно-західній галузі змушене витримувати також боротьбу з елєментами італійським, німецьким та мадярським. З визволенням Болгар і утворенням в 1878. році болгарського князівства починається сербо-болгарський антаґонізм на ґрунті поділу турецької спадщини. Наслідком цієї боротьби і її відгуків у великій світовій війні, Серби вийшли переможцями: вони об'єднались з цілим сербо-хорватським племям та ще здобули ряд болгарських територій. Болгарія вийшла ослабленою й мусіла поступитись своїми землями на користь Сербів, Румунів та Греків.

Питання про окремішність поодиноких славянських народів в звязку з ріжницями мови, культури й побуту належить до дуже спірних в науці славянознавства. Звичайно за підставу окреміщности певного народу беруть його мову. Отже з цього погляду серед учених славянознавців істнують певні ріжниці. Один з батьків славянознавства — Йосип Добровський рахував 1822. року 9 славянських мов, а тому й 9 славянських народів: російський, ілірський або сербський, хорватський, словінський, хоруганський, чеський, словацький, лужицький і польський. П. Шафарик в 1842. році нараховував усього 6 мов (російську, болгарську, ілірську, лешську, чеську й лужицьку) з 13 наріччами. Ізм. Срезневський в 40-х роках знаходив 9 славянських мов: російську, українську, болгарську, сербо-хорватську, хорутанську, польську, лужицьку, чеську і словацьку. Один з найбільших славянських язикознавців Фр. Міклошич рахував 9 мов: словінську, болгарську, сербо-хорватську, українську, російську, чеську, польську, горно-лужицьку і нижнє-лужицьку. Найбільш спірними явились питання про відносини мов російської й української, чеської й словацької, і питання меншої ваги про відносини сербської, хорватської й словінської мови між собою, питання про мову білоруську, лужицьку й кашубську.

На жаль, питання ці, особливо в справі відносини мови української та російської, навіть деякими вченими славістами почали трактуватись з погляду не стільки наукової безсторонности і об'єктивізму, стільки з погляду інтересів політичних, бо в залежности від визнання або невизнання української мови за самостійну мову, а не за нарічча, ставилось питання і про самостійність самого українського народу, з усіми випливаючими звідси наслідками, отже „правом“ на самостійну літературу, вживання української мови в церквах, в суді, в школі, в урядових інституціях. Особливої гостроти це питання набрало в Росії, де політика російського уряду ставила своїм завданням нищити всякі ознаки української національної окремішности, яко небезпечного для держави сепаратизму. Отже появився цілий ряд учених славістів, котрі не тільки старались довести, що українська мова є не більше як наріччам однієї спільної русскої мови, алеж і боролись усіма силами проти того, щоб українська мова знаходила свій ужиток в письменстві.

До таких учених належали в Росії проф. П. Кулаковський, проф. А. Буділович, проф. А. Соболевський, а особливо проф. Т. Флоринський. Останній в своїй книзі „Славяннское племя"; визнаючи за осібну мову навіть кашубську, не визнає ні української, ні білоруської мови і нараховує 9 таких славянських мов (і народів): російську, болгарську, сербо-хорватську, словінську, чеську, словацьку, лужицьку, польську і кашубську. Автор другого загального нарису про ставянщину проф. Л. Нідерлє в своїй праці „Slovanský svět“ нароховує 7 язикових одиниць: російську, польську, лужицько-сербську, чеську, словінську, сербо-хорватську і болгарську.

Коли послухаєм голосу двох найбільших авторитетів сучасної науки славянознавства, проф. В. Яґіча і проф. А. Шахматова, то вони вирішають питання про самостійність української мови цілком на її користь, а проф. Шахматов, так само як і другий великий учений, академик Хведор Корш вирішили його не тільки теоретично, але й практично, пишучи українською мовою наукові статті для українських наукових виданнів; на ґрунт їхніх поглядів стала така поважна інституція, як Російська Академія Наук.

Але поза цими суперечками учених між собою, життя давно вже вирішило питання про самостійність і рівноправність кожного славянського народа волею самих цих народів: кожний, хочаб і найменший славянський народ старається зробити свою рідну мову орґаном просвіти, письменства і науки, шанує її, береже, вбачає в їй свій найдорожчий національний скарб. Супроти цього факту тратять свою вагу всякі мудровання вчених-політиків. Щож до української мови, то тепер після відбудови Української держави, після заснування українських університетів і Української Академії Наук тратять усякий ґрунт балачки та суперечки про те, чи українська мова є самостійною мовою, чи тільки діялєктом. І як би хто тепер завів про це балачку, то на його подивилисяб так, як і на того, хто почав би сперечатись про істнування відьом, вовкулаків та т. п.

Отже й ми в своїй книзі будемо говорити про кожний славянський народ, про цілком самостійний, з своєю власною історією та письменством, а коли де істнують спірні питання, то будемо просто це зазначати.

Число Славян на світі.

Проф. Нідерлє обрахував загальне число Славян в 1900. році в таких цифрах:

1. „Русских“ коло 94.000.000
2. Поляків 17.500.000
3. Лужичан 150.000
4. Чехів та Словаків 9.800.000
5. Словінців 1.500.000
6. Сербо-Хорватів. 8.550.000
7. Болгар 5.000.000

разом коло 136.500.000

Проф. Флоринський дав для р. 1906. такий підрахунок:

1. „Русских“ 102.810.000
в тому числі:
Великорусів 65.054.000
Малорусів 30.925.000
Білорусів 6.851.000
2. Болгар 5.440.000
3. Сербо-Хорватів 9.135.000
4. Словінців 1.475.000
5. Чехів 7.237.000
6. Словаків 2.671.000
7. Сербо-Лужичан 157.000
8. Поляків 19.200.000
9. Кашубів 366.000

разом 148.521.000


Приймаючи щорічний приріст на 1.4%, проф. Нідерлє кладе число Славян для 1910. року в 156-157 міліонів.

Д-ій А. Богач Книзі ,,Slovanstvo" кладе число Славян 1912. рік на 155 міліонів.

Література.

Lubor Niederle, Slovanský svět. Zeměpisný a statistický obraz současného slovanstva. V Praze, 1910. Slovanstvo. Obraz jeho minulosti a přitomnosti. Napsali: Dr. J. Bidlo, dr. A. Bohač, dr. V. Černý, dr. V. Dvorský, dr. B. Franta, dr. J. Guth, J. Heiret, A. Jirak, dr. K. Kadlec, dr. Machal, dr. Z. Nejedlý, dr. B. Prusik, F. Rambousek, dr. Scheiher, Fr. Taborský. V Praze, 1912. Т. Флоринскій. Славянское племя. Статистично-этнографическій обзоръ современнаго славянства. Кіевъ, 1907. L. Niederle. Sloyanské starožitnosti. Praha, t. I. 1902; T. II, 1904. А. Н. Пыпинъ и В. Д. Спасович, Исторія славянскихъ литературъ. 2 т. СПБ., 1879 1881. А. Н. Пыпин. Панславизмъ въ его прошломъ и настоящемъ. СПБ., 1912. Н. Гербель. Поэзія славянъ. СПБ., 1873. A. Kirkor. O literaturze pobratymskich narodów słowiańskich. Kraków, 1873.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Автор помер у 1951 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.