Перейти до вмісту

Словарь української мови (1924)/дзвонити

Матеріал з Вікіджерел
Словарь української мови
Борис Грінченко
Д
дзвонити
Берлін: Українське слово, 1924

Дзвони́ти, ню́, ниш, гл. 1) Звонить. Ще не дзвонено до церкви. Г. Барв. 156. Буркочуть-говорять, мов у дзвони дзвонять. К. Досв. 127. 2) Звенѣть, бряцать. Іще таки і послі Хмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею. К. ЧР. 14. Ой ключи мої, срібні злоті, ой не дзвоніте, не голосіте. Чуб. 3) Разглашать. А жіночки лихо дзвонять, матері глузують, що москалі вертаються та в неї ночують. Шевч. 67. 4) Дзвони́ти по ко́му, — по душі́. Звонить по усопшему. Ном. № 8322. По дівчинонці дзвони дзвонили. Мет. 96.