Словарь української мови (1924)/квилити
| ◀ квилина | Словарь української мови К квилити |
квилля ▶ |
|
Квили́ти, лю́, ли́ш, гл. 1) Плакать, стонать. І квилить-плаче Ярославна. Шевч. І росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає та квилить. МВ. II. 48. 2) Кричать, преимущественно жалобно (о звѣряхъ, птицахъ). Вовки-сіроманці набігали, по тернах, по балках жовту кість жвакували, жалібненько квилили — проквиляли. Макс. (1849) 23. Не ясний сокіл квилить-проквиляє, як син до батька, до матері з тяжкої неволі в городи христіянські поклон посилає. АД. I. 95.