Словарь української мови (1924)/кидати
| ◀ кидальник | Словарь української мови К кидати |
кидатися ▶ |
|
Ки́дати, даю, єш, одн. в. ки́нути, ки́ну, неш, гл. 1) Бросать, кидать. Та й почав мені кидати у пазуху п'ятаки з обох кишень. ЗОЮР. I. 250. Не стій на могилі, не кидай пісочку. Мет. 92. Ой взяли го за реберці та й кинули через дверці. Гол. 2) Оставлять, бросать, переставать. Москаль любить жартуючи, жартуючи кине. Шевч. 65. Ой не кидай же мене та на чужій чужині. Мет. 78. Кидай… вечеряти: час на коня сісти. Макс. 3) — во́ду. Качать насосомъ. 4) — кров. Дѣлать кровопусканіе. 5) — сі́но. Подавать сѣно при укладываніи его въ стоги. Я вам лучче так чого поможу днів три робить за процент — косить там, чи сіно кидать. О. 1862. IX. 7. 6) — ли́хом об зе́млю. Забыть о горѣ, пренебречь имъ. Кинь лихом об землю та давай погуляєм. 7) Ки́нути о́ком. Взглянуть, завидѣть. Скілько оком кинути — гора мріла. Кинула оком мати на його вбрання, та й відвернулась. Св. Л. 170. 8) Ки́дати хляще́м. Бросать въ безпорядкѣ, какъ попало. На току повно свиней, а в хаті такий гармидер: миска з водою перекинута, кури поваляли горшки з полиць, а він кинув так хлящем усе хазяйство, а сам пішов на улицю. Кіевск. у.