Словник української мови (1927)/караул

by Борис Грінченко

◀ каратись

Словник української мови Борис Грінченко К караул

караулити ▶

Київ: Горно, 1927

Карау́л, лу, м. (Заимств. из русск. языка) = Калаву́р. Як опанували Умань, то й поставили усюди свій караул. ЗОЮР. I. 299. Ой кругом церкви, церкви січової караули стали. Нп.