Словянські народні казки/Заворожена королівна

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ЗАВОРОЖЕНА КОРОЛІВНА.
(Чеська народня казочка.)

Жив собі один король і мав він єдиного сина, доброго юнака. І от, коли вже став той король почувати, що наближається до нього остання година, покликав він до себе свого сина й промовив йому так:

— Любий мій синашу! Залишаю я тобі велике й багате королівство. Порядкуй ним так справедливо, як і я порядкував, й будь ласкавим та милосердним до вбогих. Та ще, — така вже моя воля, щоб ти инак не оженився, як тільки з королівною, яку сам таки повинен врятувати від чар.

Син пообіцяв батькову волю виконати, й батько спокійно склепив свої очі. Подбав короленко про пишний похорон, і враз по тому звелів слузі кульбачити коня. Коли вже кінь був обряжений, скочив він на нього й подався в дорогу, наказавши своїм слугам, щоб вони зоставалися вдома.

Їхав він, їхав майже цілісенький день, й перед вечером доїхав до густого лісу та, замислившись, пустив коневі віжки на призволяще. Чи довго, чи ні той кінь сам собі по лісу блукав, нічого того короленко навіть і не помітив; оглядівся ж тільки тоді, коли став його коник перед якимсь чудовим садом. Тоді пробуркався короленко від своїх думок та й почув, що йому дуже хочеться пити. Припнув свого коня до дерева, а сам пішов у садок подивитись, чи не знайдеться там якогось овочу, щоб проквасити душку. І побачив він яблуню, а на ній висіло три яблучка. Виліз тоді він на дерево й зтрусив усі троє. Потім зліз додолу й, не довго думаючи, одно розрізав. Але ледве надрізав скибочку, як тої ж хвилини вискочила з яблучка гарнісенька королівна й почала кричати:

— Води, води!

Та нігде поблизу води не було, й мусила вона від спраги загинути. Тим же часом, щоб її напоїти, короленко замість води розрізав для неї друге яблучко, аж — зирк! — коли з першого вийшла вродлива королівна, то вже з другого вискочила ще краща. Вискочила та, як і перша, так само почала кричати:

— Води, води!

Та ж не було води близько, то мусила померти й друга.

Побачив те короленко та й міркує:

— „Ну, вже третього яблучка ні за що не розріжу, аж поки не прийду до води!“ Вийшов він з саду, сів на коня та й поїхав собі далі. Їхав, їхав, коли це незабаром чує: близько булькає струмінь. Прислухався, де теє булькання чути й повернув коня у той бік. Через якусь мить спинився кінь біля потічка. Короленко зліз додолу, сам напився води, а потім вийняв яблучко й розкроїв його. Як же він здивувався, коли й з нього вискочила королівна, тільки ще краща, як дві попередні. На голові вона мала золоту корону, цяцьковану перлами та діямантами; шати її було вигаптовано злотом та сріблом, й були вони їй так до лиця, що вся її чарівна постава була, як промінь. А на пальчиках у неї блищали дорогоцінні перстні.

Як тільки вона з'явилася, то враз почала кричати:

— Води, води!

Короленко вмить набрав з потоку своїм шоломом води й подав їй. Принцеса жадібно напилася й, задоволена, свіжа стала перед нього, щиро дякуючи, що він її вирятував. Короленко почав роспитувати, як все те сталося, що й вона, й инші дві королівни опинилися в яблуках? Принцеса попрохала, щоб він сів біля неї на травиці й, коли вони любенько посідали, почала йому оповідати.

— Тато мій був багатим королем і за молодих ще літ закохався в одну чудову дівчину, яка не могла стати його дружиною, позаяк походила з простого роду. Але вона все ж таки сподівалася, що король візьме її собі за жінку. А як же побачила, що її скривджено, то заприсяглася помститися, коли не на йому, то бодай хоч на його дітях. Тим часом породила справжня королева доньку, і, як тільки прочула про те скривджена дівчина, то негайно пішла до однієї воріжки-чарівниці за порадою й пообіцяла їй велику нагороду, коли вона навчить, яким шляхом тую дитину знищити зо світу. От і звеліла їй відьма, щоб ту дитину принести до неї. Одурена дівчина хутенько повернулася від воріжки й хитро-мудро викрала королівську доньку з палацу. Принесла вона дівчинку до відьми, а вже відьма й закляла її до яблука.

Через якийсь час породила цариця знову дівчинку. І сталося з нею так само, як і з першою. Те ж саме було й з третьою дочкою королівською.

Там, у тім саду, де ото ти три яблучки зтрусив, мучила нас тая відьма аж п'ятьдесят літ, і не знать, поки б ми ще там побивалися, коли б оце ти не прийшов та нас не визволив!

От таке росповіла королівна.

Тоді почав її короленко прохати, щоб сіла вона з ним на коня та й їхала б до його палацу. Але ж вона йому відмовила, кажучи, що вона ще дуже немічна їхати верхи. От же нехай він краще сам швиденько поїде додому, а за нею повернеться кочем. Вона ж тим часом на дереві біля струмочка його чекатиме.

Так вони й зробили, й короленко швиденько подався по коча.

Не довго посиділа принцеса сама коло джерела, як прийшла з глечиком по воду циганка. Нагнулася вона до струмочка, та й побачила у воді чудове личко. Й здалося їй, що то в неї таке красне обличчя! Запишалася вона не своєю красою, почала плескати глечиком по воді й гугнявити:

— Ой-ой, яка в мене врода, а я мушу таким брудним волоцюгам служити! Ні, годі, тепер уже тому край!

Набрала вона води й пішла собі. Але швидко повернулася знову з другим глечиком і знову так само радіє, гадаючи, що то вона себе у воді бачить. Тільки ж то знову було личко королівни, що тихесенько сиділа на дереві. По хвильці прийшла та циганка втретє — безперечно, їй подобалося, що вода показує її таку гарну. Ото ж прийшла вона й знову ляскає третім глечиком, як і двома попередніми. Не витримала на дереві королівна й голосно засміялася. Циганка раптом оглянулась і, побачивши королівну, зрозуміла свою помилку. От і затаїла вона в серці намір жорстоко помститися за той глузливий королівнин сміх.

Прикинулась вона, що зачарована красою королівни та й почала її вихваляти та умовляти, щоб та з дерева злізла, бо вона щось гарне їй подарує. Коли королівна злізла додолу, циганка й стала її роспитувати, чого то вона на дереві сиділа і як там опинилася? Одно слово, все, все випитала. Бо ж королівна їй по щирости всю чисту правду виложила й росповіла, що вона була заворожена, що короленко її з яблучка визволив, що вона його очікує, поки він по неї приїде кочем. Щиро про все призналася циганці. А позаяк було їй трошки моторошно в самотині на дереві сидіти, то й почала вона просити циганку, щоб та коло неї довше посиділа та її б розважила, поки не приїде назад короленко. Циганка на те пристала, а королівна враз солодко заснула.

Бачить тоді циганка, що в цій хвилі найлегше може вона помститися, вихопила з-під поли ножаку та й одрізала королівні голову. Потім швиденько всі шати, корону й перстні з убитої постягала, сама у все те прибралася, а королівну закинула в кущі. Вилізла тоді на дерево, сіла на те місце, де була раніш королівна, й чекала, поки молодий король по неї не приїде. Одже ж, все те учинивши, забула вона про одно: треба було їй ще умитися!

Через якийсь час чує вона торохтіння коча, тупіт кінський, чудову музику. Догадалася вона, що то короленко їде по свою принцесу. І, коли з'явився короленко, оточений своїм пишним по́чотом, циганка хутенько злізла з дерева.

Як глянув же він на неї, так ураз і засмутився, углядівши замість чудової принцеси таку страховинну облуду! А його слуги, що сподівалися побачити красну королівну, яку так вихваляв королевич, аж прискали зо сміху.

Але ж що він мав, бідолаха, робити? — Мусив же він узяти ту заворожену принцесу, яку сам врятував: така вже була воля батьківська!

Сів він з нею до коча й звелів рушати додому, а сам був такий смутний та невеселий, що й не сказати! Сидів мовчки, мов у рота води набрав. От циганка й почала його так улещати:

— Що це, мій дорогий пане, з тобою трапилося в дорозі? Був такий до мене ласкавий, а тепер став такий смутний і не хочеш зо мною й словечка промовити!?

От же він навіть їй не відповів, а всю дорогу сидів нищечком, аж поки не прибули вони додому. Тоді враз звелів готувати все до весілля й закликав на бенькет все найшляхетніще панство. А сам цілісеньку ніч не спав та страшенно сумував.

Другого дня був і шлюб. На тім надзвичайно пишному бенькеті гості весело бавились, лише один молодий сидів, похнюпивши голову, й нічого йому не смакувало.

Тим часом, як гості весело гуляли, влетіла в королівську пекарку біла голубка й почала безустанно кружляти над головою кухаря. Помітивши те, кухарь і подумав: „От це буде приємність моєму панові, бо він дуже любить їсти голуб'ятину. Може хоч цим я його трошки розважу!“

Вхопив він тоді голубку та й зарізав її. Та ж як він злякався, коли побачив, що з крови тієї голубки виросла чарівна лілея й наповнила чудовими пахощами всю його кухню! Подумав тоді кухарь, що й тим він може свого пана потішити, коли б квітку зрізав та послав її до залі, де бенькетував короленко, щоб вона своїми пахощами скрасила свято. Взяв він лілею, смикнув раз; смикнув вдруге, аж ні! І як не силкувався, а зірвати стеблини не міг. Тоді він негайно послав по короля, щоби його ясновельможність зволив сам до пекарки надійти та подивитися на тую страшну дивину́.

Як прийшов короленко до пекарки, а кухарь росповів йому про свою пригоду з голубкою та сказав, що ніяк він тієї лилеї зірвати не може, — то короленко тоді усміхнувся та й каже:

— Не сподівався я, що ти такий безсилий!

І, підійшовши до квітки, легко її зірвав. А лиш він те зробив, як враз побачив перед себе свою пречудову принцесу, яку він визволив з яблучка.

От було радости та здивовання!…

Негайно повів він її до королівських світлиць, звелів одягнути в найпишніще вбрання, а потім почала вона йому оповідати, що таке з нею сталося.

Коли ж про все короленко довідався, то повів її до великої залі, де були гості, освідчив перед усима, як свою дійсну наречену й росповів, чого він був такий смутний та невеселий, і яка дивовижна пригода тута трапилася.

Циганка пополотніла і, впізнавши убиту, побачила, що той шлюб кінчиться для неї кепсько. Кинулася вона з залі навтьоки, та не витанцювалося їй на цей раз: гайдуки її цупко вхопили, зідрали з неї шати, корону й перстні, та й закинули до в'язниці.

А по всьому палацу було радощів та веселощів аж на цілісеньку ніч!

А на другий день звелів король розпалити начервоно залізного коня, й спалили у ньому ту циганку на вугілля!…


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1943 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.