Словянські народні казки/Пес

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ПЕС.
(Словацька народня казочка).

Шалено розлютилася відьма на свого чоловіка. Так страшенно, що плюнула тричі на землю й гукнула:

— А бодай же ти став псом!

І тільки вона плюнула, і тільки ті слова проказала, як враз вискочив з хати на вулицю чорний кудлатий пес. Гавкав і тікав геть за село. А всі собаки кинулись за ним навздогін й оточили його, мов рій бджіл, що вилітає з вуліка. Ото була гризня! Заклятий пес зтрушував їх, як стиглі груші з дерева, але ж і сам був вщерть подряпаний та закрівавлений, поки вискочив аж на широке поле.

На-ніч забіг він до лісу, бо та денна пригода віднажувала його від села. Але ж і тут вискочив з кущів просто на нього вовчисько — й хап! Навряд, чи й пустив би він його з своїх пазурів, коли б той переляканий пес вчасно не накивав вовкові своїми п'ятами. Що ж тут маєш казати? Знову треба йти на село, може щось трапить на зуб?

Пішов.

Враз коло першої хати вчув, як пахло смажене мнясо. Було не тяжко підкрастись до пекарки й одним махом вихопити печиво з печі. Та тільки ж в ту мить вскочила куховарка й шасть на злодія окропом! Несамовито заскавулив він з болю, мнясо випало йому з губи, а коли його ще раз ошпарили окропом, то вискочив з хати, мов стріла. І там, і тут на одно виходить: хоч пропадай!

Ліг під зеленим кущем і чекав смерти.

За якусь хвилинку прибігла до нього лисичка, голодна-преголодна. А зуби мала такі гострі, мов тобі шила в шевця: так би одним махом могла роспанахати йому все черево! Але ж спочатку вона побоювалася просто підходити до нього, бо помічала, що він ще кліпає очима. Обхожувала вона його, обхожувала, все підкрадалася ближче та ближче, а потім тільки хап! Та й відкусила йому вухо. Коли це щось як бабахне! Та так, що аж цілий ліс здрігнувся, а лисиця вивернулась догори черевом.

То її застрелив різник, що гнав лісом вівці. Підійшов він потім до собаки й кинув йому шматок хліба. Чого ж ще, справді, псові треба!? Але ж голодному собаці було мало одного шматка. Різник кинув тоді ще скибку хліба, а далі й шматок мняса — овечий писок. Враз заблищали собачі очі, скочив він на рівні ноги й привітно крутив коло різника своїм хвостом. Потім різник забрав його з собою, щоб він заганяв йому отару. І з того часу кудлатий Дунчо став вірним різниковим товаришем.

Стократ потім ганяв багатий різник гурти ситих волів та рогатих баранів і ніколи не сталося йому в дорозі якоїсь шкоди, чи згуби. Ніколи ще не мав він такого спритного та совісного оборонця отари, яким став отой заклятий пес. І тільки, бувало, щось йому різник скаже, — то він вже все й зрозуміє з одного слова, та в ту ж мить всі хазяйські накази сповнить. Одно слово, такий пес, що не віддав би його різник і за тисячу карбованців!

Якось ото гнали вони годованих волів здалеку, та й мусили заночувати в самотині на битому шляху. Різник довірив, ак звичайно, своє добро собаці, а сам пішов до корчми, що одиноко стояла край шляху, й сів собі там, як дома. Сказав шинкареві налити собі жбан вина й попивав та смакував добру печеню.

— І як же ви, пане різнику, отакий великий гурт можете звіряти тільки на самого бога? Тута ж шалаєтся сила злодіїв! — питався його шинкарь.

— Еге-ге-ге!… Я бо знаю, що тут і від ялової корови теля украдуть, от же я того не страшуся. Маю свого Дунча там, надворі, а сам не рушу з хати, поки аж до ранку добре не висплюся.

— Пес — тільки пес! — мовив знову шинкарь. — Коли на пса звірятися, то вам до ранку й усю отару розікрадуть!

— А от я, — каже різник, — хоч і зразу об заклад піду, що до самого ранку з неї й однієї волосини не загине!

Так, слово за словом, й побилися вони об заклад на сто дукатів, що до півночі шинкарь віджене з отари двох найситіщих волів.

От і почав той шинкарь похожа́ти коло різникових волів. Але ж страшний пес раз-у-раз був у нього за п'ятами. Ходить за ним та так виразно гарчить, що бачить шинкарь: бути йому роздертим, коли хоч трішки до волів наблизиться.

Минула вже й північ, а шинкарь повернувся до корчми сам, та й мусів одлічити різникові сто дукатів по умові. А той лише на другий бік на лавці перевернувся, забрав грошики та й спав собі далі. Страшний же собака тихо сидів надворі.

От же шинкареві не давала супокою та пригода з програними грішми. Кортіло йому повернути свою страту: відогнати кілька хоч яких-будь воликів. Та тільки ж він і те добре бачив, який у різника пес, й потихеньку пильнував за ним неустанно, але ж нічого з того не виходило. Нарешті вранці, як різник вже добре виспався й пішов оглянути своє добро, готуючись до дальшої дороги, — Дунчо підбіг до свого господаря й почав лизати йому руку на знак того, що все, мовляв, гаразд. Різник гладив вірного собаку, що той так добре доглядав його майно вночі. А шинкарь все те бачив, і от тоді підкрався він потихеньку до череди з другого боку та й відлучив шість найситіщих волів. Погнав він їх до своєї обори, де переховував всякі речі, що крали його товариші. Та ж коли різник знову полічив свої воли, та углядів, що вже шістьох нема, то тільки гукнув:

— А ну лишень, Дунчо, за ним!

Скочив Дунчо на ноги й, ледве хитрий шинкарь встиг оглянутись, як пес вже плигнув на нього й відкусив йому червоного від горілки носа. Закрівавлений злодій ледве втік додому, щоб зав'язати собі обличчя.

А тим часом пес прибіг з крівавим носом до свого хазяїна. Різник пізнав одразу, кому саме той ніс належав. Пішов він покрівавленою стежкою просто до обори й повернув своїх волів до гурту. Знову ревла ціла отара, посуваючись собі далі шляхом поуз корчми. А різник підійшов до вікна й загукав:

— Пане-хазяїне! Де там ви поділися, що поробляєте? Вийдіть лишень сюди: маю заплатити вам за вечерю та за ночліг!

— А, йдіть ви собі з богом! Буде ще час — заплатите иншим разом! — стогнав нещасливий шинкарь.

— Ну, то принаймні не хочу я одійти з вашим носом. Маєте його от тута, на вікні, тільки вже вдруге не жартуйте з моїм псом! — сказав різник, поклавши шинкаревого носа на лутках, і пішов за своїми волами.

Щасливо пригнав він гурта додому, хвалив свого доброго пса й бавився з ним. Коли це якось прийшла до нього одна старенька бабуся.

— Еге-ге-ге! Пане різнику! Добрячого маєте собаку, — засміялася вона.

— А що ж? І справді, добрячого! — відповів різник.

— Ще б пак! Бо то ж, що б ви собі знали, не пес, а заворожений чоловік! Годі вже йому на вас служити, пустили б ви його на волю!

— Та чому й ні?! З радістю, бабусю, з радістю пущу, та ж тільки він від мене не одійде!

— Ну, чи відойде, чи не відойде, то инша справа, — відказує бабуся. — Але ж підіть лишень до третього села, а там живе його жінка — відьма. Плюньте перед нею тричі на землю та й скажіть, що б перевернулася вона сама на собаку так само, як ото йому поробила. От тоді й побачите, що буде!…

Немов би нічого на світі не сталося, варила відьма якесь своє коріння на старому таганчику, коли раптом відчинилися двері й — гульк! — просто в хату до неї різник! Не вклонився, не привітався, а тільки враз плюнув тричі перед бабою та як гукне:

— Бодай ж ти на пси зійшла, як свого чоловіка на пса перевернула!

І тої ж миті вибігла з хати на вулицю стара собака, а всі селянські собаки — за нею! Та й не знать, де й поділася!

Тим часом Дунчо знову став чоловіком.

Обдарував його різник багато, й жили вони вкупі ще довго. Одно тільки йому на згадку про ті часи й зосталося, що не мав він вуха, яке тоді лисиця йому відбатувала!…


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1943 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.