Словянські народні казки/Про трьох зміїв

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ПРО ТРЬОХ ЗМІЇВ.
(Словинська народня казочка).

Був собі один князь, і мав він три дочки та сто свиней.

А там, поблизу жив змій. І мусив був той князь віддавати змієві що-кожного дня по одній свині. Така вже була повинність. От і оповістив якось князь, що коли знайдеться такий чоловік, який би його свині пас і що-вечора пригонив би з паші всіх до одної свиней додому, то він віддасть йому за жінку одну з своїх дочок, яку той пастух захоче.

Ось одного дня приходить такий чоловік та й каже:

— Я згоден твоїх свиней пасти й всіх додому пригонитиму, тільки ж дай мені три короваї хліба, три півкварти горілки та одного слугу.

Був то цілком простий собі чоловік, в сіряку. Йшов він за свиньми й ніс в руках свого сіряка. Коли ж прийшли на місце, то він і каже слузі:

— Поклади їжу під деревом.

Зробили. Тим часом всі свині розбрелися — куди яка. Коли це почав подимати вітер, а потім з'явився трьохголовий змій та й говорить до того чоловіка:

— Певно, ти повинен бути дуже сильним, коли можеш стільки ззісти! Але ж, як і я все те поїм, то буду теж такий самий сильний.

І справді все поїв, все попив, та й упився. Коли ж він почав зп'яна хитатися, — підскочив той чоловік до нього та й одрубав йому всі три голови. Потім позганяв свині та й подався до мідяного палацу, який обертався на сорочачій нозі. Прийшов та й каже:

— Стій, каже, не обертайся: я — твій пан!

Враз той палац спинився й вийшла з нього баба. От пастух їй і мовить:

— Добридень, паніматко!

А вона йому:

— Ну, каже, коли б ти був не сказав мені: добридень, паніматко! — то я б тебе на порох би розтерла, але ж коли ти ото так до мене обізвавя звичайненько, то ходи зо мною до світлиці. Там за сволоком знайдеш мідяний прутик, а в стайні — троє коней. Коли тобі треба буде їхати, — торкни коня прутиком, то він полетить з тобою в повітрі.

Забрав пастух прутик і погнав свині додому. Жене він, а князь вже з вікна виглядає, бо ж кортить йому знати: чи той всіх свиней прижене, чи не всіх. Виглядали також і три його доньки. Полічив тоді князь свині, а й справді — всі до одної. От він і думає собі: ну, як же то воно може бути?!

А дочки князеві причепилися до пастуха, щоб він віддав їм свого мідяного прутика; тільки ж він викрутив так, щоб дістала його наймолодча.

На другий день князь запитав пастуха:

— Чого тобі треба дати сьогодня?

Той відповів:

— Шість короваїв хліба, шість півкварт горілки та шість півкварт вина.

Князь все те дав. От пастух знову погнав свині, але вже їх не гнав поперед себе, а сам ішов спереду та посвистував, а всі свині йшли за ним. Коли ж прийшли на пасовище, поклали їжу під дерево, а слузі пастух сказав:

— Йди сюди, одійдемо далі та ляжемо й лежатимемо як найтихіще, аж поки не прийде змій.

Швидко по то́му почав вітер подимати, за тим прийшов і змій з шістьма головами. Прийшов та й каже пастухові:

— Що ж ти, шмаркаче, собі думаєш, що й мене от так уб'єш, як убив мого брата? Але ж ти можеш бути занадто сильним, коли все оте поїси. То краще я сам все те поїм, то вже я буду дужчий!

Припав до їжі, все те ззів та випив й так само упився. Тоді прискочив до нього пастух й повідрубував йому всі шість голів. Потім пішов до лісу за свиньми й прийшов до срібного палацу, який вертівся на сорочачій ніжчі. От, щоб увійти до нього, він і каже:

— Стій, палаце, я — твій пан!

Ту ж мить палац перестав вертітись, а вийшла з нього баба, от він їй і говорить:

— Добридень, паніматко!

А вона йому:

— Коли б ти мені був не сказав: добридень, паніматко! — то я б тебе на порох розтовкла! За те тепер маєш у стайні шестеро коней, шестеро сідел та шість срібних вуздечок, а в світлиці, за сволоком знайдеш срібний прут. Коли захочеш їхати, лише тим прутом цьвохни, — й полетиш в повітрі ще швидче, як на коні з палацу мідяного.

Узяв він прута й пішов додому. Князь зо своїми доньками знову виглядав з вікна. Знову перелічив свиней: дійсно, всі дома! І знов думає він: „Як же ото воно так виходить, що він всіх свиней додому приганяє? Почекай же, — помислив він, — пошлю я за тобою ще одного слугу, що б він все добре попильнував, як і що!“

Тим часом князівни знову стали просити, щоб пастух віддав їм свого срібного прутика. І знов він так викрутився, що прутик припав наймолодчій.

На третій день знову питаєтся його князь, що йому треба з собою взяти? Відповів, що лише дванадцять хлібів, дванадцять пляшок вина та дванадцять пляшок горілки. Але ж того вже на руках не могли донести, ото ж повезли возиком — він та його слуга. А князів джура так само йшов за ними. Коли ж вони прийшли до місця, пастух і каже своєму слузі:

— Покиньмо все це під деревом, а сами ходімо далі; мусимо бути дуже обережні, бо швидко прилетить змій!

Ледве свині розійшлися по пастівнику, як почав вітер подимати, полив дощ; аж тут і змій летить. Мав він дванадцять голів і, як летів, то лише хвостом своїм черкнув слугу, то той так і перекинувся.

— Оце ти й є той шмаркач. — каже змій, — що вже двох моїх братів забив? То може ти гадаєш, що й мене так само уб'єш? Ні, того не буде! Я бачу, що ти дуже сильний, коли можеш ото стільки ззісти й випити, але ж я тобі скажу, що все те я сам і поїм, і повипиваю, а ти начувайся!

От почав той змій їсти й пити, але ж почав він і впиватися та потроху заточуватись. Тоді пастух кинувся на нього й давай стинати йому голови. Тільки ж ледве-ледве вже відрубав він змійові дванадцяту голову: так йому було тяжко.

Тим часом княжій джура пішов до дому й росповів князеві, як те все сталося. А пастух пішов собі до лісу по свині й прийшов до золотого палацу, який крутився на сорочачій ніжці.

— Стій, палаце! Я — твій пан!

Палац перестав крутитися й з нього вийшла баба.

— Добридень, паніматко!

А вона йому:

— Ну, вже коли б ти був не сказав мені: добридень паніматко! — то я б тебе на порох би розітерла! Але ж за те, що ти мене так привітав, йди до світлиці, найдеш там золотий прут, а в стайні — дванадцятеро коней, дванадцятеро золотих сідел та дванадцять золотих вуздечок. Коли захочеш їхати, тоді тим прутом коня цьвохнеш і ще швидче полетиш повітрям, ніж на коні з срібного палацу.

Вийшов пастух, засвистів на свиней, а вони всі пішли за ним гарнесенько і в повному порядку. Коли пригнав їх до дому, князь та його доньки почали тих свиней лічити, і знов усі були до одної цілі.

Князівни просили пастуха, щоб він віддав їм свій золотий прутик, але він знов-таки зробив так, що дістала його наймолодча. Отож вона мала вже всі три прутики. Тільки ж тепер князь почав жалкувати, що має давати свою доньку заміж за простого пастуха. Звелів він, щоб на шпилі на ве́жі поклали троє золотих яблучок й сказав, що тому віддасть він свою доньку, хто так високо на коні підскочить, що аж тії яблучка вхопить.

Всі пани з-окола почали годувати своїх коней пшеницею та кукурузою, готуючись до того дня. Коли ж настав призначений день, зібралася там сила панів на своїх конях. Отже ж де-які й на два сажні вгору вискочили, але ж, що б то допомогло, коли вежа була височенна!

Коли це виходить пастух з кутка та й каже:

— До вашої милости, панство! А чи не можна було б і мені свого коня спробувати? Мій коник пасеться тут близенько на стерні.

Ну, вони помислили: „Куди вже там його коневі доскочити! Наші он які корма мали, та й то ні до чого!“ — Й дозволили.

От пішов він по свого коня, одяг на себе мідяний одяг й приїхав. Але ж, чи повірите? — не їхав по землі, а летів повітрям! Коли ж туди прилетів, то враз своїм конем вежу перелетів, одно яблучко вхопив й раптом полетів назад. Мідяну одіж з себе скинув, вдяг свого сіряка, яблучко сховав у рукав та й пішов додому. Ніхто й не знав про те, що то він ізняв з вежі яблучко. Тим часом князь дав новий розказ, щоб їхали знову, хто хоче, й пробували яблучка з вежі поздіймати та й одружитися з його донькою. І на цей раз з'їхалося багато панів, але ж жаден з них не міг дістати яблучка. Прийшов пастух знову й випросився спробувати й собі.

Пішов він до срібного палацу, одяг срібні шати й дістав друге яблучко. Так само зробив потім і з третім, одягши попереду золоті шати.

Не мав тоді князь що робити, й мусив дати за нього свою доньку. Тоді він оженився, мав три палаци й був великим паном…


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1943 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.