Спогади (1861–1907)/3/18
| ◀ Розділ XVII | Спогади (1861–1907) Частина III Розділ XVIII |
Розділ XIX ▶ |
|
Хоч як я не захоплювався громадською справою, але мусів працювати і в селі коло господарства, бо це було одиноке джерело для істнування моєї родини і джерело, звідки я черпав гроші для підтримання української справи.
Як тільки наставала пора сіяти, то я виїздив на Херсонщину, потім на Полтавщину і так в розїздах проводив усе літо, а у вересні місяці під час молотьби просижував на току коло молотилки від світання до смеркання.
Свої відносини з селянами в Перешорах на Херсонщині я описав спочатку цих споминів, а тепер роскажу, що там діялося в бурхливому 1905 році.
Продавши Перешорянам рівночасно по недорогій ціні коло 500 десятин землі з допомогою Селянського Банку, я став для них не паном, у якого вони працювали, як наймити на поденщині, а сусідою, правда, великоземельним, але в якого вони могли наймати землю, коли кому мало було своєї, на умовах, про які я вже згадував.
А тому селянські розрухи, що обхопили всю Україну 1905 року, не відбились ніяк ні в Перешорах, ані в Кононівці.
На Херсонщині взагалі ці розрухи не прибрали спочатку тих руїнницьких форм, які були тоді скрізь по селах на Україні.Коли весною 1905 року підняли революцію матроси на Чорнім морі, що описав інженір Ол. Коваленко в ЛНВістнику за 1906 р. і коли панцирник „Потьомкин“ загрожував розгромити з гармат всю Одесу, як що вона не дасть йому вугілля та харчових продуктів, то влада одеська ростерялася, зовсім загубила голову, а з нею і всю свою силу. З Одеси це передалося на провінцію, захоплюючи постепенно все ширші й ширші обсяги. У великому підгородньому селі Северинівці, де тодішній Ґуберніяльний Предводитель Дворянства (маршалок) Сухомлинов мав щось більше десятка тисяч десятин землі, селяне на сході постановили присилувати його віддати їм за третій сніп (панові) частину землі і всім сходом пішли до економії й примусили Сухомлинова видати їм відповідну росписку. Досягнувши свого, Северинівські селяне вибрали з кількох душ комітети, чи „комісії“, як вони їх назвали, і послали по сусідніх селах добиватися від панів того самого; за комісіями тими потягнулися десятки підвід наповнені селянами, щоб надати авторитету і сили тим комісіям. Мені оповідали сусіда мій інженір П. Кондрацький та родичка моя, вдова пані Л. Левицька, як роспоряжалися у них ті комісії. Кондрацький, крім сумежного зо мною, мав щось коло 5 тисяч десятин землі в с. Майорському за 20 верстов по р. Тилігулу, нижче м. Ананїва, що взяв за жінкою, і провадив на них величезне інтенсивне господарство з паровими плугами і з сотнями захожих та місцевих робітників. За день, чи за два наперед він дістав від „комісії“ роспорядження наготувати на такий то день хліба й сала щось на скілька десятків душ людей і сподіватися „комісії“ до себе.
Знаючи вже від людей, що „комісії“ ніякого ґвалту та погрому над панами та їхнім майном не чинять, він роспорядився наготувати замовлений харч і спокійно дожидав „комісії“. Нарешті, у визначений день приїхала комісія, а з нею скілька десятків підвід з сотнею селян з сумежних сіл, але яких він особисто не знав. Приїзжі селяне, а позаду них місцеві, заповнили ввесь двір, комісія-ж, що складалася з кількох душ таких-же селян, розсілася на кріслах на терасі. А посеред двору, на високім даху, збудованім над льохом (пивницею), стояв, як казав Кондрацький, здоровенний „мужичище“ і вимахуючи шапкою на палиці, громовим голосом вигукував:
— Люде добрі, не руште й не зачіпайте нічого, а ні галузочки, а ні соломинки і не займайте нікого!
Комісія твердо наказала Кондрацькому зараз видати росписку в тім, що він роздасть Майорським селянам скільки їм потрібно землі за третій сніп (панові). Кондрацький почав доводити, що він дає заробіток сотням захожих заробітчан і коли роздасть свою землю місцевим селянам, то захожі робітники зостануться без заробітку.
На це голова комісії відповів:
— Ви за них не клопочіться, а зараз звеліть конторі заплатити їм зароблене, вони розбредуться по домах і там зроблять те саме, що ми тут робимо, тоді їм не треба буде ходити на заробітки.
— Але-ж хліб поспіває, з ким же я його зберу? — сказав Кондрацький.
— Роздайте тутешнім селянам за сніп, то вони враз його зберуть! — відповів голова; а ви давайте росписку, бо ми без того не виїдемо від вас, а у нас ще багато роботи.
Мусів Кондрацький написати росписку та звеліти заплатити заробітчанам зароблене. А коли вони вирушили на ст. Любашовку, то комісія поїхала до тещі Кондрацького, моєї родички Л. Левицької, в с. Волохонське.
Там комісія зробила те саме, але характеристичне, що деякі члени комісії і всі бувші у Кондрацького селяне, вернулися додому, а комісія поповнилася инчими селянами з ближчих сіл, але невідомих особисто ні Кондрацькому, ні п. Левицькій, так само і натовп, як росказував Кондрацький, був не з тих селян, що були у нього, а з инчих сіл. Таким чином і склад комісії і свідки раз-у-раз мінялися і невідомі були тим панам, у яких вони роспоряжалися. Шкоди ніякої, ні в Кондрацького, ні в Левицької не зробили, опріч того, що натовп потолочив усі клумби з квітками, що були перед терасою.
У Левицької, на запит голови комісії у місцевих селян — чи нема яких претензій до пані, виступила баба з задніх рядів і росказала, що по роспорядженню пані убито її свиню, яка коштувала примірно стільки-то карбованців. Левицька відповіла, що вона вперше про це чує. Тоді виступив її оконом і росповів, що то була не свиня, а підсвинок і вбили його в панськім садку скарбові парубки і ззїли в борщі, а пані про те нічого не знала. Місцеві селяне підтвердили слова оконома.
Тоді голова комісії, поґабзувавши бабу за брехню, звернувся до п. Левицької з словами:
— А все таки заплатіть бідній бабі за оте порося, ви від того не збіднієте. Та давайте росписку, що віддаєте селянам землю за третій сніп.
Тим у Кондрацького і Левицької й скінчилося.
Всім околишнім селянам, а значить і комісії, відомо було, що я здаю землю селянам за третій сніп, то до мене комісія не заїздила, а присланий від неї верховець взяв у Перешорського сільського старости посвідчення, на яких умовах я здаю селянам землю.
Так, протягом короткого часу, на всьому просторі від Одеси до Ананїва ті комісії зробили роспорядок, а під самим Ананївом одна комісія напоролася на ескадрон драгунів. Діло в тім, що Одеська влада вимагала зо всіх місць, де стояло військо, помочи проти панцирника „Потьомкина“ та місцевого пролєтаріяту, який почав ворушитись, а портові босяки (люмпен-пролєтаріят) учинили навіть ґрандіозний розгром товарових складів в порті. Коли кавалєрія, їдучи до Одеси, проїздила через ст. Любашовку, то ананївський ісправник (начальник повіту) та місцевий земський начальник (адміністративний урядовець, що правив і судові функції) вигрузили ескадрон драгунів і повели його проти комісії. З властей ніхто не кричав, як той „мужичище“, — „не займайте нікого“, а били нагаями винуватих і невинних; позасаджували в тюрму сотні людей, повідбирали, де змогли, панські вимушені росписки і повертали їх панам; тільки Сухомлинов не дозволив бити своїх селян і не схотів своєї росписки взяти назад і після тої революції додержав слова і віддав землю селянам за третій сніп. А Кондрацький завернув з ст. Любашовки своїх заробітчан, не дав місцевим селянам збірати свого хліба за сніп і не дав їм землі, як забовязався роспискою. Може через те за революції 1917 року, як я чув, селяне спалили його палац та всі забудовання, а сам він з родиною ледви втік автом до Одеси. Родичка моя, стара Левицька, не дожила до такого страхіття, бо вмерла ще 1906 року. Перед смертю вона мені росказувала, вже бувши зовсім хворою:
— Віриш, що коли я вся мокра від страху впала на крісло, то голова комісії, сказавши підвести мене, завважив, що люде ввесь вік стояли передо мною, то й я можу трохи постояти перед комісією; я тоді мало не вмерла і з того часу не можу одужати, певне смерть моя прийшла за мною.
Щаслива вона, що їй не довелося дожити до большевицьких часів!
На Полтавщині, в Кононівці, у нас теж було зовсім спокійно, хоч літом того 1905 року кругом поміщицькі панські садиби горіли і що ночі видно було освічене вогнем небо, то з одного, то з другого боку.
Я вже говорив, що я постепенно відпродав і в Кононівці селянам з допомогою Селянського Банку 700 десятин, залишивши собі садибу з садом та величезним парком та 400 десятин землі, з яких 200 віддав у аренду цукроварні, а на решті провадив зразкове господарство та розводив расових коней та український сивий скот, а тому й відносини у мене з селянами були як найкращі.
Коли я 1905 року приїду було з села до Київа, то книгар Степаненко раз-у-раз питає:
— Ну, пане, що, спалили вас мужики?
— Ні, кажу, бо я давніще попродав їм землі, скільки їм треба було, то тепер у нас приятельські відносини.То В. Степаненко жартуючи каже:
— От, пан хитрий! Одурив своїх мужиків: в инчих панів дурно заберуть землю, а йому мужики заплатили!
А В. Винниченко, бувши в Кононівці і почувши від селян, що від панів треба повідбирати всю землю, нехай вони йдуть собі в город на царську службу, або „квасом торгувати“, то, сміючись, каже мені:
— То, вам, пане, доведеться певне квасом торгувати!
— Е ні, кажуть селяне, — ми свому панові лишимо садибу й шматок землі, нехай вони у нас будуть за аґронома та нехай нам лад, порядок у всьому дають.
Зате ненавиділи мене пани і раз-у-раз доносили ґубернаторові, що я деморалізую селян, намовляю їх на підпали садиб панських, настренчую селянських дітей кидати грудками в панів, коли вони проїздять через село на станцію Кононівку. Натурально, що це все були брехні; навпаки, я намовляв усіх єднатися в „Селянську Спілку“ і лєґгальною дорогою, через майбутню Державну Думу, добиватися землі, а не підпалами та погромами панських садиб. Доносили навіть, що мої діти виїздять на станцію до поїзду босі (!) стрічати з Київа всяких революціонерів, які наїздять до мене для аґітації серед селян. В цьому вони не брехали бо справді, мої діти, як і селянські, ходили літом босі і до нас літом наїздило багато Українців і між ними бували революціонери (Р. У. П.), як напр. В. Винниченко, Ол. Скоропис, Матюшенки, і дехто з них, без мого відома, аґітував серед селян.
До 1905 року адміністрація не звертала уваги на ці доноси, а коли настав полтавським віцеґубернатором мій сусіда Катеринич, царський похресник, про якого я вже росказував, то тоді адміністрація взялася й за мене, бо Катеринич був особисто лютий на мене через такий випадок:
Його оконом вів навпростець через мою землю коні грузити на ст. Кононівку. Його стрів мій оконом, селянин Ф. Кучерявий і вимагав, щоб той вернувся на шлях, бо польовою вузенькою доріжкою коні потолочать хліб. Той не слухав, тоді Кучерявий взяв за поводи коні і почав навертати їх на шлях. Оконом Катеринича, якийсь панок, бачучи перед собою селянина, що говорить з ним „хохлацьким язиком“, почав його хльоськати батогом, а коли Кучерявий вирвав батіг, то панок, злізши з повозки, в двох з кучером почали бити мого оконома. На ґвалт прибігло зо скілька Кононівчан і, гуртом набивши панка й кучера, завернули їх на великий шлях (гостинець). Довідавшись про це, Катеринич звелів ісправникові зробити слідство, на якому виявилося, що мене давно не було в Кононівці і я не міг намовити свого оконома, як сказано було Катериничу; крім того подія трапилася не на шляху, як доносив оконом Катеринича, а на польовій доріжці і що оконом Катеринича перший почав бити мого. На тому справа й скінчилася, але Катеринич затаїв на Кононівчан і на мене злобу і коли почалися на Полтавщині „карательні експедиції“, то поліція почала чеплятись до Кононівчан і до мене. Але причепитися не було до чого, бо Кононівчане, слухаючись П. Оправхати, не робили ніяких погромів сусідніх панів, а позаписувавшись в „Селянську Спілку“, ще й сусід умовляли не робити погромів, а добиватися землі дорогою проведення в Державну Думу своїх людей. Так Катериничу й не вдалося познущатися над Кононівчанами, як він знущався над инчими селянами, але він взявся за мене.
Мені росказав залізнодорожний інженір Величковський, мій товариш по реальній школі, що він їхав в однім купе з Катериничем і той оповідав йому, що в Пирятинському повіті все було-б добре, як би не Кононівський поміщик Чикаленко, котрий з жадоби популярности розіслав по всьому повіті своїх аґентів, що аґітують скрізь проти панів, і що всі учителі, фершали і взагалі земські наймані служачі хотять його провести в Думу, але це не вдасться, бо він, Катеринич, вишле його адміністративно до Наримського Краю (Східно-північний Сибір). Теж саме росказував Катеринич і Лубенському Предводителеві (маршалкові), який порадив мені через свого брата В. М. Леонтовича, щоб я не приїздив у Кононівку, поки не минуться вибори до Державної Думи, бо Катеринич замислив вислати мене до Наримського Краю, куди в той час заслали адміністративно силу народу. Принявши це на увагу, я їздив у Кононівку тільки у великій потребі і то, можна сказати, нелєґально. Я попереду писав листа до оконома, щоб за мною тоді-то вислали коні на станцію, а визначеного дня не їхав. Того-ж вечора являвся до мене в двір пристав (начальник постерунку) з поліцейськими стражниками і дивувався, що мене нема, коли по його відомостям я повинен бути В Кононівці. Робив трус по всьому обійсті, кажучи, що по їх відомостям у мене повинна бути таємна друкарня; натурально ні мене, а ні жадної друкарні не находили.
А коли мені пильно треба було їхати в Кононівку, то я їхав до ст. Яготин, а відтіля до знайомого пана П. Бобиря-Бохановського і його кіньми їздив на кілька годин до себе в Кононівку. А тому, що я через станцію Кононівку не проїздив і садиба моя стоїть з другого краю села, то аґенти пристава довідувались про мій приїзд тільки тоді, коли вже мене не було в Кононівці.
Може комусь здається неймовірним, щоб великоземельний поміщик мусів у свій маєток навідуватись потаємці, але це факт.
Коли я росказав про ці свої пригоди лубенському дідичеві В. М. Шеметові, про якого я вже згадував в цих споминах, то він дивувався моїй покірливости і напосідався, щоб я скаржився на Катеринича до міністра. Шемет оповідав, що коли Полтавський Ґубернатор, викликавши його до Полтави, висловив йому догану за його гострі промови, як радного, в Лубенській Думі, то Шемет оскаржив його до міністра внутрішніх справ і ще правив з нього дорожні видатки за вимушений приїзд до Полтави. Взагалі Шемет поводився з адміністрацією гостро-задиркувато, але за те вона й віддячила йому потім. Коли після роспуску Першої Державної Думи, Шемет, разом з инчими думськими послами, відсидів за Виборзьку відозву, адміністрація обвинувачувала його в орґанізації в Лубнях повстання і знов засадила в тюрму, де він зіпсував собі здоровля навіки.Я знаючи, що ворона вороні ока не виклює, волів ліпше не попадатися Катериничу в руки, ніж скаржитися на нього міністрові.
Адміністрація втручалася тоді навіть і в чисто економічні, господарські справи приватних осіб. Напр. Ананївський Предводитель Дворянства одного разу каже мені:
— Мені скаржаться на вас ваші сусіди землевласники, що ви деморалізуєте селян, здаючи їм дешевше землю, і збіраються скаржитись на вас ґубернаторові. Я, як приятель вашого дядька, радив би вам не дратувати сусід, бо це може скінчитися для вас погано!
Знаючи з досвіду, що в Росії все можливе, я мусів, замість третього снопа, брати з селян за землю половину, як це було у моїх сусід.
Для характеристики беззаконія і свавільства російського самодержавного правительства роскажу ще такий інцидент.
І. М. Стешенко, як я вже казав, був під доглядом поліції і не міг нігде дістати посади та заробітку. Коли київським ґенерал-ґубернатором настав відомий ґенерал М. Драгомиров, що взагалі прихильно ставився до „українофільства“, а з проф. В. Антоновичем та П. Г. Житецьким був у таких відносинах, що часом заїздив до них на „вареники та сливянку“, то Житецький, росказавши йому справу Стешенка, попрохав його, щоб той виклопотав йому посаду учителя ґімназії в Київі. Драгомиров обіцяв поговорити про це з Попечителем Округа (куратором), але через якийсь час з ніяковістю сповістив Житецького, що міністерство освіти таке консервативне, що з ним нема чого звязуватись, а він знайшов Стешенкові ліпшу посаду — особистого секретаря у київського міського голови (бурґомістра). На цій посаді Стешенко служив до того часу, поки не настав директором департаменту поліції Лопухин, що придбав собі пізніше загально-російську популярність тим, що повідомив Бурцева про відомого провокатора Азефа, за що уряд заслав Лопухина в Сибір, обвинувативши його в зраді державної тайни. Київський професор Є. Трубецькой, близький родич Лопухина, дав Стешенкові листа до нього, в якому просив дозволити Стешенкові заняти посаду учителя ґімназії в Київі, бо він готується на професора університету. З тим листом Стешенко поїхав до Петербургу і, вернувшись звідти, радісно оповідав, що Лопухин, розглянувши його справу, твердо сказав, що посаду учителя ґімназії він дістане, бо справа його і давня і пустякова. Коли Стешенко поніс прохання Попечителеві Округа, то той, знаючи його особисто, сказав, що він не може дати йому посади через його „неблагонадежність“. На це Стешенко відповів, що він був у директора департаменту поліції і той йому особисто сказав, що він пошле до місцевого жандармського правління папір про зняття з нього поліційного догляду і що тепер йому можна служити в міністерстві освіти. Вислухавши це, Попечитель сказав Стешенкові прийти по відповідь за тиждень. А коли той прийшов у визначений день, то Попечитель сказав, що на жаль, місцева жандармерія, хоч і підвладна департаментові поліції, не згодилася допустити його до близьких стосунків з молодю, а тому він не може прийняти його на службу. Росказав це Стешенко проф. Є. Трубецькому, а той написав Лопухину, але в результаті все таки Стешенко не дістав посади учителя і мусів служити на немилій йому посаді секретаря міського голови. Але в 1905 році голова несподівано сказав йому, що жандармська поліція звеліла йому звільнити Стешенка з посади в міській думі. Оставшися без посади і без заробітку, Стешенко почав просити всіх знайомих вишукати йому хоч яку небудь роботу.
Є. Трегубов, товариш Стешенка по Старій Київській Громаді, що був у добрих відносинах з бувшим своїм учнем, а в той час прокурором, Горовим, попросив його замовити за Стешенка слово своєму приятелеві Кулябкові, начальникові охранки, від котрого залежала доля кожного з нас. Через якийсь час Горовий переказав через Трегубова, щоб Стешенко пішов особисто поговорити з Кулябком. Гірко Стешенкові не хотілося йти, але мусів, щоб родина не сиділа без хліба. Кулябко зробив вигляд, наче він не знає, в якій справі до нього прийшов Стешенко, а коли той пояснив, що прийшов просити дозволу служити в міській Думі, бо инчої посади він не може дістати, хоч не почуває себе таким шкідливим, за якого має його уряд, то між ними вивязалася така розмова:
— Знаю, — каже Кулябко, — що ви не шкідливі, бо инакше я найшов би вам більш відповідне місце для життя (тоб-то заслав кудись), але всетаки не можу дозволити вам служити в інституції, де складаються списки виборців до Державної Думи. Чому ви не йдете служити по своїй спеціяльности — учителем ґімназії?
— Але-ж мені попечитель не дає посади, не вважаючи на заходи небіжчика Драгомирова та дозвіл директора департамента поліції, — відповів Стешенко.
— А от, я вам дозволяю, — каже Кулябко і побачивши, що Стешенко сумнівається, каже:
— Ви не сумнівайтесь, бо моє слово більше важить, ніж слово ґен. ґубернатора, чи мого начальника, директора департаменту поліції.
І дійсно, Стешенко дістав посаду учителя ґімназії, спочатку в Луцьку, а потім і в Київі.
А Молчановський, директор канцелярії ґен. ґубернатора, оповідав, що коли він їздив з ним до Петербургу, то ґен. ґубернатор жінці своїй в Київі писав листи на конспиративну адресу, бо Кулябко, прапорщик запасу, перлюструє листи і ґен. ґубернатора.
Тоді кожний сатрап мав право і силу над душею і тілом кожного з нас і міг без суду, адміністративно вислати кожного, кого вважав шкідливим, з своєї сатрапії, особливо такий, як Катеринич, що мав великі звязки при царському дворі. Він, як царський похрестник, міг робити безкарно все, що йому в голову приходило, то тоді, бувши полтавським віце-ґубернатором, сміливо міг мене, що мав репутацію „неблагонадежнаго“, вислати і в Наримський край, десь у глухому Сибіру, як би був злапав мене, не зважаючи на те, що я був великоземельним поміщиком.Не можучи захопити мене в своїй сатрапії на Полтавщині, він звернувся до київського ґубернатора, ґрафа П. Ігнатєва, щоб мене, як київського домовласника, вислав на заслання, як особливо шкідливу людину, але не стрів співчуття. Діло в тім, що коли Ігнатєв був ще головою Київського Ґуберніяльного Земства, то скликаючи сільськогосподарський зїзд, за порадою аґронома Сазонова, запросив і мене. На зїзді тому, коли Сазонов познайомив мене з ґрафом Ігнатєвим, той став вихваляти мої „Розмови про сільське господарство“, але з деяких слів його я помітив, що він їх сам не читав, а тільки, певне, чув про них від Сазонова. Коли він став київським ґубернатором і дістав про мене листа від Катеринича, то згадав моє прізвище і спитав Сазонова — чи не про того Чикаленка йде мова, що написав „Розмови“ і чи справді він такий шкідливий? Але Сазонов, який мені це переказував, переконав його, що це або помилка, або злісна брехня, бо він знає мене добре і знає, що я не революціонер, а зовсім мирний поміщик, але, що правда, гарячий „українофіл“. Ігнатєв, який сам про себе оповідав, що він походить з чернігівських, а значить „малоросійських“ князів, і в „українофільстві“ не бачить ніякої шкідливости, не пристав на пропозицію Катеринича вислати мене.
Таку саму невдачу потерпів Катеринич і в херсонського ґубернатора Андрієвського, бо Андрієвський був у добрих відносинах з моїм дядьком, навіть любив його, як „типичного малоросса“, про що він сам мені оповідав, ще бувши головою Херсонського Земства, коли приїздив з комісією оглядати мій хліб на чорнім пару в голодний рік, про що я вже говорив.
Таким чином, тільки завдяки випадкам я не попав тоді на адміністративне заслання.
Адміністрація, не мігши після програної війни справитися з розбунтованим населенням, почала орґанізувати так звані „чорні сотні“, які виступали проти Жидів, студентів, і взагалі поступової інтеліґенції, обвинувачуючи їх у тім, що вони на японські гроші робили всякі перешкоди урядові в одержанні побіди над Японцями. В деяких містах, як напр. в Одесі, Томську, виступи ці кінчились замордуванням цілих сотень інтеліґенції та Жидів. Так само уряд орґанізував погроми на Кавказі, нацьковуючи Татар на Вірменів за протести останніх за відібрання урядом від вірменського духовенства церковних маєтків, так званих „Вакуфних земель“, на прибутки з яких удержувалися вірменські церковні школи.
Характеристично, що коли суд потім засуджував цих убійць та погромщиків, то царь всіх їх милував.
Під осінь 1905 року настали часи такого бурхливого, ураганного життя, такого напруження нервів у людей, що я все переплутав у своїй памяти і тепер, не маючи тут на еміґрації, ні листів тодішніх, ні ґазет, не згадаю всього в тому порядку, в якому воно діялося. Одна ґрандіозна всеросійська залізнодорожно-почтово-телєґрафна забастовка, змова (страйк), якої ніколи доти і після неї світ не бачив, надзвичайно схвилювала всіх. Деж таки: величезна просторами держава лежала як параліжована істота; ні один нерв не функціонував, не міг передати від центру на періферії жадного наказу, жадної звістки і центр не знав, що діється на періферіях; а провінція не знала, чи є ще той центр, чи вже може бурхлива хвиля революції змела його й занесла в безвість. Ні листів, ні телєґрам, ні ґазет нема, тільки якісь суперечні чутки, яких не можна провірити, бо ніхто не міг нікуди проїхати по залізниці. Переляканий царь вже хотів був тікати з родиною пароплавом за кордон, але придворні, на чолі з Распутіним, умовили його лишитися і піти на уступки громадянству, в надії його заспокоїти. Він знов покликав до влади звільненого, ненависного йому ґрафа Вітте і доручив йому скласти проєкт конституції, яку сам ще недавно перед земськими делєґатами назвав „безсмисленними мечтаніями“ (безглуздими мріями), а тепер оповістив її маніфестом 17-го жовтня (октября).
Одних від того страйку охопила радість, що вже самодержавіє нарешті луснуло, — настає давно бажане, давно сподіване людське, як в Европі, життя. Коли настала революція, то ніхто не сподівався, що вона скінчиться страшною Столипінською реакцією; всі були тої думки, що вона піде шляхом Великої французької Революції.
Небіжчик філософ В. В. Лесевич, про якого я скілька разів згадував, проживаючи тоді в Київі у дочки своєї Ю. В. Леонтович, з захопленням фантазував:
— Хоч я й чую вже наближення смерти, але хотів би дожити до найщасливіщого часу в моїм житті, коли я міг би слухати на суді, або хоч читати в ґазетах судове справоздання з суду над Миколаєм Крівавим:
— Підсудний Миколай Романов, встаньте!.. Скільки вам років?.. Чим ви руководились, засилаючи без суда і слідства на Сибір тисячі молодих ідеалістів?.. Що вас примусило веліти стріляти в беззбройний народ, що йшов до вас з петицією, в супроводі священника з церковною процесією?.. і т. д.
Аж очі старому іскрилися, коли він оттак мріяв.
Але не так склалось, як йому бажалося… і він помер в осени 1905 року.
А инчих обурювало те, що не можна нікуди поїхати в ніяких найпильніщих справах, не можна підвезти харчових продуктів, доводиться сидіти без соли, керосину, цукру і т. д., що страйк розлучив членів родини, котрі були не вкупі і не знали нічого про своїх — чи живі вони чи здорові; що валиться на місцях звиклий порядок, лад і не можна нізвідки викликати помочі, поратунку. Це обурювало не тільки так званих „чорносотенців“, або прихильників самодержавія та старого ладу.
Памятаю, з яким обуренням оповідали мені К. Карий та Саксаганський про те, скільки лиха наробив їм той страйк. Частина трупи виїхала з Саксаганським до Кременчука, а решта ще зосталася на день в Полтаві з К. Карим, у якого були всі гроші і саме тоді їх заскочив страйк, ота змова. Саксаганський не міг зорґанізувати спектаклів у Кременчуці, хоч і з частиною трупи, бо не мав декорацій, реквізиту та инчого театрального майна; воно йшло баґажем і через страйк десь застрягло в дорозі. К. Карий, теж сидючи без діла у Полтаві, страшенно турбувався за Саксаганського, що сидить без грошей, а післати кіньми не можна було через страшенне болото, й тому він на чім світ стоїть кляв той страйк і революцію. В театрі, в якому він міг би грати з рештою трупи, по цілих днях до глибокої ночі, впоряжалися мітінґи (віча) ріжними партіями, а особливо жидівською молодю. З того часу за К. Карим та Саксаганським закріпилася в українських колах репутація „чорносотенців“, хоч в дійсности вони такими не були, а обурювалися тільки на форми революції, а зовсім не жалкували за старим ладом.
На цьому ґрунті у мене з ними, тоді найблизчими приятелями, попсувалися були відносини; вони не розуміли, як я можу захоплюватися отою загальною змовою, а я не міг забути, як вони обурювалися на революцію, що не давала їм протягом якогось часу грати в театрі. Потім, коли „чорносотенці“ вривалися в театр і примушували всю трупу по скільки разів виходити на сцену і співати — „Боже царя храни“, вони ще більше обурювалися на контр-революцію.
Очевидно, не тільки К. Карому та Саксаганському революція 1905 року причинила матеріяльні втрати, таких людей була сила і по селах і по містах. От, на цьому ґрунті адміністрація і могла успішно, через своїх аґентів, орґанізувати контр-революційні виступи. Нарешті за допомогою цих незадоволених революцією елєментів, а особливо армії, осоромленої втраченою, начеб-то через революцію, війною, урядові вдалося повернути до страшної реакції, яку запровадив Столипін. А ця реакція підготувала ґрунт для тих крайностей, до яких дійшла революція 1917 року, після теж програної війни.
Я гадаю, що як би Миколай Крівавий не розігнав першої Думи і не завів отої чорної реакції, як би в Росії утвердилося справжнє конституційне життя і здійснена була ка-детська аґрарна реформа, то не булоб і революції 1917 року. Але не було-б і Української Держави, а так вона всетаки проістнувала хоч два роки.
Всетаки не всі завойовання революції 1905 року пощастило урядові вирвати назад. Всетаки зосталася хоч „видимість“ конституції з Державною Думою. Ми, Українці, досяглі і скасування закону 1876 року і дістали змогу видавати ґазети на українській мові, хоч, правда, не досягли змоги їх вільно передплачувати.
Але найбільше від революції 1905 року виграло селянство. Тоді поскасовувано було всі обмеження, які були для селян що до державної служби; скасовано кругову поруку, по якій кожний селянин відповідав усім своїм майном за свого односільчанина; знято викупні платежі за наділену при скасуванню панщини 1861 року землю і селянин став повним власникам своєї землі. Хоч у Московщині і зосталося общинне (комунальне) володіння, але полекшено виділ з общини у приватну власність, чим московські селяне мало користувалися, бо воліють громадську власність; і тільки багатії скористувалися цим полекшенням. Селянському Банкові доручено не тільки допомагати селянам ссудами (позичками) при купівлі ними землі, а й самому купувати панські землі і розпарцельовувати їх селянам, але виключно в приватну, а не общинну власність, бо Столипін почав робити заходи до скасування общин (громад) і розселення селян по хуторах (фармах).
Я не памятаю цифри панської землі, що тоді перейшла в руки селян, але памятаю добре, що за все істнування Селянського Банку, тоб-то за 20 років, не перейшло до селян стільки землі, як за два роки після революції. Правда, не спродували своїх земель властителі великих лятіфундій, що самі проживали в Петербурзі або закордоном і особисто не переживали і наочно не бачили страхіть розгромів панських дворів. Не продавали її й дрібні панки, що самі орудували своїми маєточками і не могли з вирученого за землю капіталу прожити в городі і виховувати дітей по ґімназіях. Зате середні землевласники, що самі провадили великі господарства і ледве врятували своє життя під час революції, масово почали спродувати свої землі Селянському Банкові та переїздити в міста, де могли жити з будинків, куплених на виручені за землю гроші, або на проценти з капіталу, або продавши частину землі, будували акціонерними спілками цукроварні, які після тої революції росли, як гриби в дощ.
Таким чином у перші роки по революції 1905 року селяне придбали силу землі, але згодом, коли все заспокоїлось, прийшло до норми, цей продаж землі значно зменьчився і багато панів, що попродали свої землі, стали каятись і деякі з них, що звикли весь вік жити в селі з господарства, знов покупили маєтки, але вже меньчі, бо ціна на землю дуже підвищилася.
Але вернуся до нашого партійного життя.