Спогади (1861–1907)/3/19
| ◀ Розділ XVIII | Спогади (1861–1907) Частина III Розділ XIX |
Розділ XX ▶ |
|
Я вже казав, що через роскол Демократичної Партії партійне життя майже завмерло в Київі. Радикали майже нігде не мали успіху і, крім писання та видавання аґітаційних брошурок, не могли провадити ніякої політичної роботи, а тим часом видавання отих брошурок вони могли робити і не виділяючись з Демократичної Партії, бо програми обох партій майже нічим не ріжнились. Я казав про це своїм приятелям з Радикальної Партії і радив їм вернутись назад до Демократичної. А вони намовляли мене перейти з Демократичної партії до них, але я на це відповідав:
— Я не хочу брати на своє сумління того росколу та розбрату, що робить в наших рядах Радикальна Партія саме в той час, коли нам, Українцям, треба найбільше держатися купи, бо надходять вибори до Державної Думи, надходить можливість видавати свою ґазету. Он, вся московська преса, змовившись, виходить самочинно, обминаючи цензуру.
Грінченко, як розумна людина, і сам це бачив, але його очевидно тішило, що він тепер є першою особою, хоч і серед невеличкого гуртка людей, бо в Демократичній партії за такими талановитими людьми, як проф. В. Антонович, В. Науменко в Київі, та І. Шраг, П. Стебницький, Г. Ротмистров, М. Комар, по инчих містах, він не міг стати на чільне місце.
Коли він побачив, що йому не пощастило привабити нікого з молоді до Радикальної Партії, коли московські ґазети почали виходити без дозволу цензури, а значить і нам можна видавати самочинно українську ґазету, а у Радикальної Партії нема на це грошей, то почав частіше й частіше заговорювати про зєднання обох партій в одну. Я відповідав йому, що я з дорогою душею піду на це, аби не було того роспаду, розєднання, що настали у нас його-ж заходами, але, боюся, що на це не підуть ні Київська, ні Одеська старі Громади, та може й деякі инчі, а тому радив, щоб радикали вернулися назад до Демократичної Партії.
Він виправдував свої заходи коло орґанізації Радикальної Партії тим, що „старі“ громадяне в Демократичній Партії були гальмою, кайданами на ногах, що не давали змоги поступатися наперед.
— Згожуюся з вами, кажу, — що до оцінки старих Громад, але-ж склад обєднаної партії буде такий самий, що й Демократичної, то не варто було й росколювати її; тепер же трудніше буде зєднатися, але треба аґітувати за цю думку, як серед громад Демократ. Партії, так і серед, радикалів.
На тому ми й погодилися.
Я проводив цю думку в нашій Раді, мене гаряче підтримував Лисенко, але казав:
— Чи не можна як небудь видалити Грінченка, командірувати його напр. до Львова для якої небудь праці, бо тут він зробить знов якийсь заколот.
А проф. В. Антонович, тонко усміхаючись, зауважив:
— „Так! Тяжко погодити в одній партії таких „енків“, як Грінченко, Науменко, Стешенко та Тимченко!“ — натякаючи на те, що вони один одного бачити не могли.
Але врешті Рада одноголосно висловилася за зєднання і постановила аґітувати за це по провінціяльних громадах, щоб делєґати поприїздили на наступний зїзд уже з готовим рішенням.Аґітували ми з Лисенком за цю думку і в Київській Старій Громаді, але Науменко, мовчав, явно не бажаючи зєднання з Радикальною партією, або ліпше сказати з Грінченком, а за ним відмовчувалась і більшість громадян.
В осени 1905 року, на зїзді Демократичної Партії, делєґати від громад мало не одноголосно згодилися на обєднання обох партій, зважаючи на наближення виборів до Державної Думи та на можливість незабаром видавати ґазети на українській мові. Вибрали комісію з трьох душ: І. Шрага, Є. Тимченка та мене і доручили їй самій виробити умови обєднання і йти на всякі уступки, але у всякому разі зєднатися тільки під назвою „Демократично-Радикальна Партія“.
Що до виборів в майбутню Державну Думу, то, зважаючи на те, що ми майже нігде не спроможемося провести своїх депутатів, постановлено єднатися на місцях з поступовими московськими, чи жидівськими партіями та ґрупами в бльоки, аби провести в Думу яко мога більше депутатів, що визнають українську мову в школах та стоятимуть за перебудову Російської Імперії на автономно-федеративних основах. Самостійно не виступати там, де нема певности провести нашого кандидата, щоб не смішитися і не виявляти перед Москалями свого безсилля та малочисленности.
Доручено Раді скласти і розіслати скрізь до підписів петицію до майбутньої Державної Думи про заведення української мови в школах. За скілька місяців під петицією тою зібрано було багато тисяч підписів, але, на жаль, я не памятаю цифри.
Коли зайшла мова про майбутню можливість видавати українські ґазети, то Полтавці заявили, що вони постановили видавати тижневик для народу, а Київ нехай обовязково спроможеться на щоденну, хоч невеличку, ґазету. Одеські та Катеринославські делєґати заявили, що й вони певне спроможуться на тижневники. Таким чином Київ мусів сам стягатися на щоденну ґазету, бо від провінціяльних Громад не можна було сподіватися ніякої матеріяльної допомоги.Піднялася й мова про правопис, яким мають друкуватися майбутні ґазети. Делєґати провінціяльних Громад напосідалися триматися тодішнього офіціяльного „ярижного“ правопису, то-б то з ы (йори) та ъ (йор), до якого вже звик народ.
Більшість Киян стояла за фонетику, прийняту в Галичині, щоб по обох боках Збручу був один правопис, як у Поляків та инчих народів.
— Як?! — вигукнув полтавський делєґат Жебуньов, — з отим окремим СЯ та отим ПЄ, БЄ? Та ліпше нехай мені рука відсохне, а я таким правописом не писатиму. Його підтримувало багато членів зїзду.
Я стояв за тим, щоб відділяти СЯ, як це робиться у всіх мовах, крім московської, і сказав з цього приводу такий афоризм:
— Щоб нам не ділитися (з Галичанами), треба відділити СЯ! Але я не фаховий філолог, то мене й не послухали.
Після довгих дискусій помирилися на тому, що треба наблизити правопис до галицького і не вживати ы та ъ, але СЯ писати вкупі та дві кропки ставити тільки над йотованим і (їсти, їхати), бо правду Франко казав, що отсе і з двома кропками в школі гірше за московське ѣ (ять).
Але ПЄ, БЄ постановлено розділять апострофом, бо Наддніпрянці їх вимовляють злитно, вкупі.
Доручено Раді схиляти до цього й Галичан, але Галичане слушно висловилися, що правопис може встановити тільки комісія фахових філологів з обох Україн, яку скличе Наукове Т-во ім. Шевченка. Але, на жаль, так і не скликано тої комісії і Галичане держалися свого правопису аж до 1917 року і тоді почали дві кропки ставити тільки над йотованим і, та писати вкупі СЯ, а оте ПЄ, БЄ вживають і досі.
Мова про оте СЯ піднімалася у нас не раз і пізніше і мені шкода, що Галичане почали його писати вкупі, а тим часом не змінили того ПЄ, БЄ, які нам, Наддніпрянцям, ріжуть вухо. Так само я шкодую, що заведено писати — „сьогодня“, „у нього“, бо велика частина і Наддніпрянщини виразно каже: „сегодня“, „у него“ і т. д.По скінченню зїзду ми в трьох: Шраг, Тимченко та я, виробили умови, на яких Демократична Партія зєднується з Радикальною, і постановили, передавши їх Грінченкові, зажадати, щоб і Радикальна партія виробила з свого боку умови і тоді, як Шраг приїде з Чернігова, ми зійдемося разом і порішимо справу зєднання обох партій, бо зїзд уповноважив нашу комісію рішити остаточно це питання позитивно, чи неґативно. Через якийсь час, коли приїхав знов Шраг, в моїм помешканні зібралася наша комісія та Радикальна, в складі Грінченка та д-ра М. Левицького і не памятаю, хто був третій радикал; як би Єфремов не сидів тоді в тюрмі, то певне він був би тим третім, про що я дуже жалкував, бо з ним та з д-ром Левицьким я сподівався скоро погодитися.
Ми легко погодилися на назві партії — „Демократично-Радикальна“, легко зійшлися на програмі, бо обидві вони були майже однакові, але зєднання мало не розбилося на такому пункті: Грінченко вичитав постанову Київської ґрупи радикалів, що разом з тим була й Центральним Комітетом партії, що вона зостається автономною Громадою вже зєднаної „Демократично-Радикальної“ партії і буде виконувати видавничі функції тої майбутньої партії цілком самостійно, а Демократична Партія повинна видати їй фонди на видання книжок і на щоденну ґазету, не втручуючись до складу редакційного комітету ґазети і т. д. А ґрупа обовязується вести ґазету згідно з програмою „Демократично-Радикальної“ партії.
Обурений Шраг аж підскочив і своїм громовим басом відповів:
— Ми нічого не можемо мати проти автономії вашої ґрупи, бо вся наша партія складається з автономних громад, але ми не можемо погодитися на монополії цієї ґрупи у видавничих справах партії.
А я додав:
— Так само ми не можемо згодитися на виплату „контрибуції“, яку хоче накласти на нас Радикальна Партія, бо не вважаємо себе подоланими. Ґазету і ми маємо видавати, але наша партія не спроможеться на такі великі фонди і нам всім гуртом треба їх добувати, а редакційний комітет складуть, певне, ті, що дадуть гроші на видання.
— Ви-ж роспоряжаєтесь фондами Сіміренка, — відповів Грінченко.
На це ми йому пояснили, що фонди ті не такі то й великі і що ми роспоряжаємо тільки процентами, в сумі двох тисяч руб., з капіталу, який Сіміренко призначив на певну мету.
Грінченко не повірив нам і уперто стояв за цей пункт. Після довгих дискусій, що затяглися до глибокої ночі, нарешті Грінченко згодився викинути цей пункт.
З того вечора перестали істнувати Демократична Партія, що, перетворившись з Загальної Безпартійної Орґанізації, прожила не більше року, і Радикальна, що народилася скільки місяців перед тим, а витворилася нова „Демократично-Радикальна“, що складалася з тих же самих Громад, що й Демократична, що й Безпартійна Загальна Орґанізація[1]. Я дуже радів, що нарешті таки пощастило знов зєднатися всім нам в одній партії для боротьби за відродження української нації, а особливо був радий з того, що я знов працюватиму вкупі з милими мойому серцеві — Єфремовим, Матушевським та д-ром М. Левицьким; а В. Доманицький працював тоді в Петербурзі над повним виданням „Кобзаря“, який потім видало, заходами П. Стебницького, „Т-во допомоги студентам“ в Петербурзі. Після опубліковання маніфесту 17 жовтня ми гуртом, разом з Грінченком, взялися гаряче за орґанізацію видання щоденної ґазети, але про це я в подробицях записав у початку 1907 року під заголовком — „Перший Рік першої щоденної української ґазети на Великій Україні“, яку й прикладаю без змін в кінці цих коротких споминів; хоч писав я її тоді, оглядаючись на цензуру, а тому і не згадував про зїзди партій і взагалі про істнування їх. Коли наблизилися вибори до Державної Думи, то у нас знов зачалися суперечки, бо Грінченко, слідом за Р. У. П. та за російськими соціялістичними партіями, рішуче стояв за бойкот Думи; насилу ми його збили з тої позиції.Не маючи надії провести від Київа свого посла до Державної Думи, ми увійшли в блок з ка-детами та жидівським „Обєднанням“ і провели своїх трьох виборців: Грінченка, М. Левицького та мене. На спільній нараді виборців ми вибрали на кандидата в Думські посли барона Ф. Штейнгеля, члена ка-детської партії, що вважав себе за автономіста-федераліста, а пізніше вступив і до Української Демократичної Партії. Хоч він ніколи не навчився говорити по українському, але раз-у-раз стояв за вживання української мови серед Українців. Памятаю, що коли одного разу ми, Українці, зібралися у нього в помешканні на нараду про заснування Українського Кооперативного Банку і коли, бувший на нараді, проф. М. Грушевський, зважаючи на господаря, почав свою промову по московському, то Штейнгель перебив його, завваживши, що тут зібралися Українці і тільки він один не вміє говорити по українському, але все розуміє, а тому просить Грушевського говорити українською мовою, чим не мало засоромив пана професора. Потім, коли в Державній Думі заснувалася Українська Думська Фракція (Український Парляментарний Клюб), то Штейнгель один з перших пристав до неї. За гетьманування Скоропадського він був послом від Української Держави у Берліні.
Ми, київські міські виборці, брали участь в нарадах з ґуберніяльними виборцями і тут стрінулися з суддею А. Вязловим та селянином Грабовецьким, яких навернули до українства і вони потім, ставши послами до Державної Думи, теж вступили до Української Думської Фракції. А. Вязлов потім став гарячим і послідовним борцем за відродження української нації, але на жаль, помер від тифу 1919 р.
Провінціяльні Громади, тепер уже Демократично-Радикальної Партії, теж гаряче взялися за передвиборчу аґітацію і подекуди, входючи в бльоки з московськими та жидівськими партіями чи ґрупами, попроводили в Державну Думу послів, хоч неворожих до українства, а від Чернігівської ґубернії пройшов один з найвидатніщих Українців — І. Шраг, але як кандидат ка-детської партії.Тільки в Полтаві, де була міцна українська стихія, Громада Демократично-Радикальної Партії, енерґійно маніфестуючи партію, провела в Державну Думу єдиного посла на всю Україну від Української Партії, Лубенського землевласника В. Шемета, а инчі українські посли, що складали Українську Думську Фракцію (Парляментарний Клюб), пройшли не під українським прапором. І. Шраг, П. Чижевський, М. Біляшевський, А. Вязлов, селянин Грабовецький, пройшли як кандидати ка-детської партії, а М. Онацький та П. Зубченко від селянських курій.
Таким чином оте єднання в бльоки з московською ка-детською партією, яке багато з нас осуджувало, вважаючи за тактичну помилку, дало змогу пройти в Думу таким видатним Українцям, без яких один В. Шемет при всій своїй енерґії та відданости, не зміг би скласти української фракції в Думі з самих селян. Правда, селян Українців попало в Думу багато, бо уряд сподівався, що селяне будуть консервативніщі за инчих і тому виборчий закон до перших двох Дум сприяв селянству. Але всі оті селяне Українці були, крім кількох, несвідомі і дбали тільки про земельні інтереси своїх виборців селян, а часом тільки про свої власні. Багато селян, послів до останніх Дум, живучи ощадно в Петербурзі, склали з посольських дієт грошенята, за які покупили собі, з допомогою Банку, землі і поставали „куркулями“.
Голосну діяльність Українців у Державній Думі теж треба віднести до діяльности Демократично-Радикальної Партії. Члени її В. Шемет, І. Шраг, та П. Чижевський, а потім і А. Вязлов гаряче взялися за орґанізацію української Думської Фракції на ґрунті програми Української Демократично-Радикальної партії. За допомогою такої незвичайно діяльної та енерґійної людини, як проф. М. Грушевський, що оселившись на той час в Петербурзі, орґанізував видання місячника „Український Вістник“ на московській мові, пощастило в короткий час скласти українську фракцію, в яку увійшло 44 посли. Як би Дума та прожила довше, то певне і фракція та булаб більшою, але на великий жаль перша Державна Дума проістнувала всього коло 2-х з половиною місяців і була роспущена за Кадетський аґрарний законопроєкт, по якому велика земельна посілість мала бути викуплена для працюючих коло землі.
Але самий факт істнування Української Фракції в Думі мав величезне значіння: він показав світові, що „русскій народ“ не моноліт, як запевняли Москалі, а істнує і український народ, що домагається своїх прав на істнування, на самостійне культурне життя. А для нас цей факт мав величезне аґітаційне значіння, як серед обмосковленої інтеліґенції, так і серед несвідомого селянства, бо всім показав, що Українці вважають себе окремою нацією. За першої думи, заходами проф. Грушевського, орґанізувалася і велика посольська фракція „Автономістів-федералістів“ з представників ріжних націй.
За прикладом першої Думи вже легше було орґанізувати українську фракцію і в другій Думі, хоч жадний член Демократично-Радикальної партії не попав у посли другої Думи. Для цієї мети, за допомогою Демократ.-Радикальної Партії, оселився в Петербурзі член першої Думи П. Чижевський, що, через підписання Виборзького протесту, позбавлений був виборчих прав, і проявив надзвичайну енерґію в справі орґанізації української фракції в другій Думі. В короткий час за допомогою свого шурина (шваґра), члена другої Думи д-ра М. Рубиса[2] він склав українську Фракцію, яка називалася „Українською Думською Громадою“ і налічувала 47 членів. Чижевському багато допомагав відомий кооператор, небіжчик В. Доманицький, дуже вміло редагуючи ґазету „Рідну Справу“ („Вісти з Думи“), що видавалася на кошти Фракції. Через цю ґазетку Думська Громада була раз-у-раз у звязку з Україною, де вона була дуже популярна серед селянства. В тій же ґазеті була надрукована деклярація Думської Громади, уложена П. Стебницьким, Ф. Вовком, П. Чижевським та В. Доманицьким, членами Демократично-Радикальної Партії, що проживали в Петербурзі, на основі програми тої Партії. Думська Громада, за допомогою тих же осіб, виробила законопроєкти — про автономію України, про мову у школі, в суді, церкві і т. д., які мала внести в Думу. Разом з тим до внесеного в Думу законопроєкту про народню освіту, фракція українська зробила поправки, домагаючись заснування зараз курсів української мови, літератури та історії для народніх учителів; заведення української мови, яко предмету виучування по учительських семінаріях; заснування в Київськім, Харківськім та Одеськім Університетах катедр української мови, літератури та історії.
Але, на жаль, і ця Дума проістнувала тільки три з половиною місяці, але з певністю можна сказати, що як би вона прожила довше, то членів української фракції булоб значно більше.
По розпущенню Другої Думи, виборчий закон змінено так, що в Третю Думу пройшли вже майже самі поміщики та капіталісти, між якими не було свідомих Українців.
Але всеж таки і в цю Думу гурток українських послів, переважно священників, заходами О. Лотоцького та В. Піснячевського, їхніх товаришів по духовній семінарії та академії, вніс законопроєкт про заведення української мови в народніх школах, складений Петербурзькою Громадою, але він не обміркувався Думою.
Коли настала конституція, то Громади Демократично-Радикальної Партії енерґійно взялися коло засновання Просвіт, які закладалися не тільки по великих містах, а й по містечках та великих селах. А коли вийшли „Временныя Правила“ (Тимчасові) про пресу, Громади Демократично-Радикальної Партії почали видавати українські тижневі ґазети, які, правда, виникали і счезали, як бульки на воді, то за браком передплатників, коштів, то по части й за відсутністю літературних сил, а найбільше через утиски уряду. Я вже казав, що уряд, не забороняючи видавати українські ґазети, заборонив їх передплачувати. Нікому, залежному від уряду невільно було одержувати української ґазети. Досить було показати начальству бандеролю (опаску), по якій одержував урядовець українську ґазету, щоб той позбувся посади. Піп на селі боявся передплачувати, щоб на нього не доніс дяк, учитель народній боявся попа, навіть лікарів земських подекуди позбавляли посад за передплачування української ґазети; а в селянина просто з рук видирали її, наказуючи, щоб не смів читати таких ґазет; навіть начальникам почт таємно наказано було, не приймати від селян грошей, адресованих на українські ґазети. Деякі селяне та народні вчителі приїздили раз чи двічі на місяць до Редакції, забірали зі собою ґазету і вдома, позатулявши вікна, читали її, наче нелєґальне видання.
Тільки незалежні від уряду люде вільних професій, як адвокати, лікарі, комерсанти і то у великому місті, могли безборонно передплачувати українську пресу, бо там адміністрація не так могла це завважити, і таки там не можна було вживати брутальних способів заборони. А державні урядовці, навіть високої ранґи, не могли передплачувати вільно українських ґазет.
Для прикладу роскажу такий факт: Директор департаменту міністерства фінансів, в завідуванню якого були комерційні школи, викликав до Петербургу директора Катеринославської комерційної школи А. Синявського і почав йому загрожувати, що коли він передплачуватиме українську ґазету, то він примушений буде звільнити його з посади; а треба сказати, що міністерство фінансів вважалося за найліберальніще.
А. Синявський почав запевняти його, що він українських ґазет не передплачує. Тоді, директор департаменту показує йому бандеролю (опаску) від „Ради“.
— А це що?
— Це-ж, каже Синявський, глянувши, — госпожа (пані) Синявська, а я…
— А мені донесено, що то ви одержуєте цю ґазету. Хто-ж така ця пані?
— Це моя дружина, — відповів Синявський.— От бачите…
— Але я цієї ґазети не читаю, — поспішив додати Синявський.
— Припустім, що так, але всетаки ця ґазета приходить в помешкання директора комерційної школи, а я цього дозволити не можу!
В своєму щоденнику я записав силу таких фактів. Але вертаюся назад.
Можливість лєґальної культурно-просвітньої праці коло Просвіт, клюбів, коло ґазет, постепенно внесла занепад, а потім і паралич „Демократично-Радикальної Партії“, що повстала в глухі часи реакції і була пристосована до потаємної, нелєґальної діяльносте, а коли вийшла на ясний світ сонця, то скоро зівяла, змарніла на ньому. Спочатку Громади нашої партії були центрами, ядром, який керував та орґанізував всі оті Просвіти, клюби, оті недовговічні ґазетки, а згодом всі оті Громади пороспускалися в масі нових Українців, що випірнули з глибини, після революції 1905 року, але яких не можна було вводити в партійні громади. Поволі наші Громади перестали платити Центрові членські внески, бо гроші потрібні були для всяких місцевих потреб, що тепер виникли у великій скількости. Перестали посилати делєґатів на партійні зїзди, бо місцеві інтереси відбирали всю увагу, ввесь час. Згодом перестали збіратися, позавмірали, бо зявилися нові уґруповання, з новими людьми коло лєґальної культурно-просвітньої роботи.
Майже цілковита відсутність звязків у партії з широкими народніми масами; повний брак свідомих Українців серед нашого поміщицтва та буржуазії (міщанства); свідомість свого безсилля і певність в неможливости власними силами провести своїх українських послів до Державної Думи привели до того, що багато членів Української Демократично-Радикальної Партії увійшло в загальну-російську Ка-Детську Партію.
З Київської Старої Громади першим, натурально, туди увійшов проф. Лучицький і потягнув за собою М. Василенка, проф. Леонтовича, нарешті й Науменка і багато инчих.
Теж саме діялося і по провінціяльних Громадах, а найтяжче для нас було те, що й І. Шраг увійшов у Ка-Детську партію. Хоч вони всі формально не виступили з „Демократично-Радикальної Партії“, але ще більше ослабили її, віддаючи всі свої сили і енерґію російській партії, яка, згожуючись на українську мову в школах, суді, церкві, все таки не визнавала автономії для України, хоч Польщу та Фінляндію признавала достойними автономії.
В. Науменко навіть став на чолі російської ка-детської ґазети і, натурально, не мав часу й охоти працювати в українській, тим більше, що в ній домінуючу ролю грав осоружний йому Грінченко.
Партійне життя наше в Київі зовсім завмерло, бо частина членів „Української Демократично-Радик. Партії“ впірнула всеціло в лєґальну культурно-просвітню працю в Просвіті, в орґанізації „Народнього Університету“, а друга — в працю в першій українській щоденній ґазеті „Громадська Думка“, в місячнику „Нова Громада“, та в журналі „Україна“, в який переіменувалася „Київська Старина“ після відсвяткування свого 25-річного ювилею.
Грінченко, Єфремов, Матушевський, др. Левицький та я одночасно були членами Ради „Демократично-Радикальної Партії“ і членами Редакційного Комітету ґазети, а Грінченко ще й головою Просвіти.
Часто бувало так, що по закінченню нарад редакційного Комітету ті самі люде, з домішкою одного, чи двох, починали засідання партійної Ради. Стомлені роботою в ґазеті, а особливо тими суперечками та чварами, які я описую в розділі „Перший рік української ґазети“, ми не мали сил, енерґії проявити ініціятиву в керуванню партійним життям, а поволі йшли за тим, що воно нам накидало. Чим далі, тим рідче відбувалися наші партійні засідання, наради, бо провінціяльні Громади, як сказано вже, теж мало проявляли партійного життя і не підштовхували нас, будучи самі заняті своїми місцевими культурно-просвітніми справами.Тільки одна Полтавська Громада, в якій зосередилися такі надзвичайно енерґійні люде, як В. Шемет, Л. Жебуньов, П. Чижевський та В. Кошовий, незаняті в своїм маленькім тижневику „Рідний Край“, який провадив не меньче їх діяльний М. Дмитрієв, виявляла голосну на всю Україну партійну діяльність. Бачучи, що Центр, то-б то Київ, зовсім завмер і не виявляє ніякого партійного життя, Полтавська Громада взяла на себе ініціятиву і скликала, літом 1906 року, в Полтаві зїзд Української Демократично-Радикальної Партії, на якому і вибрано партійну Раду з Полтавців з осідком у Полтаві.
Але це мало помогло справі і не оживило діяльности Партії на Україні, бо вже всі звикли до керування з Київа і таки через причини, про які я вже казав.
Таким чином з розцвітом українського культурно-просвітнього життя, постепенно завмірало партійне, а після роспуску Другої Державної Думи, коли почалася страшенна Столипінська реакція, і зовсім завмерло. Демократично-Радикальна Партія постепенно вмірала і нарешті, 1907 року зовсім умерла, хоч і без офіціяльних похорон, а просто перестала істнувати.
Коли настала чорна Столипінська реакція, коли позакривано Просвіти і майже всі українські клюби, коли позникали всі провінціяльні українські ґазети і зосталася тільки щоденна „Рада“ в Київі, та „Рідний Край“ в Полтаві, що ледве-ледве животіли під пресією адміністрації, яка, як вже я казав, не забороняючи видавати, забороняла передплачувати, тоді українське громадянство виразно почуло потребу знов у нелєґальній підпольній орґанізації.
Після довгих нарад, обмірковувань, рішили ми 1908-го року відновити давню безпартійну загальну орґанізацію, що істнувала від 1897 до 1904 року, але тепер вже під назвою „Товариство Українських Поступовців“ (так званий ТУП), без усякої програми, лиш на плятформі федеративного устрою Росії та автономії України, в яке увійшли ті самі Громади, що входили в „Демократично-Радикальну Партію“, і яке дожило до революції 1917 року і з Ради якого в березні 1917 року витворилася загально відома „Центральна Рада“.
Діяльність ТУП-а за все його істнування (1908—1917 р.) я описав у Щоденнику, хоч і „езоповською“ мовою, щоб не підводити під небезпеку людей і себе.
——————
- ↑ Програма Української Демократично-Радикальної Партії.
Російська Держава перетворяється на державу парляментарну. Одначе, яка б не була конституція демократична, вона тільки тоді дасть людности спромогу мирно розвиватися, коли не буде централістичною. Як забезпечуються права одиниці — громадянина, так само мусять бути забезпечені ще й права одиниці колективної — нації, народности. Росія — держава така велика, так багато живе в їй усяких народів, неоднакових і побутом, і культурними та економічними прикметами, що коли до всіх частин держави, до всіх народів прикладатимуться однакові закони і однакові способи порядкування, то неминуче і закони й способи суперечитимуть справжнім потребам і вимаганням народів і країн. Через те децентралізація мусить бути доведена до того, щоб кожна народність на своїй території мала автономію з правом місцевого краєвого законодавства. Коли тепер не всі, може, частини держави розуміють потребу такого ладу, то в усякому разі основні закони держави повинні забезпечити кожній народности, кожній країні змогу завести собі автономію тоді, коли вона цього забажає.
Таким робом Українська Демократично-Радикальна Партія, обстаючи в справах політичних за глибоко-демократичну державну конституцію, в тойже час розуміє це так, що реформована держава мусить бути федерацією рівноправних автономних національно-територіяльних одиниць. Такої автономії вимагає Партія і для свого Українського Народу на всій тій території, яку він фактично тепер заселює суцільною масою.
Що до справ економічних, то Партія бореться проти всякої експлоатації, від кого б вона не йшла — від людини, громади, краю чи держави, і вважає, що соціялістичний лад, до якого прямує людськість, найкраще забезпечить інтереси людей; через те земля з усіма її багацтвами, всі фабрики, заводи, робітні і всі способи й знаряддя до праці з часом повинні стати спільною народньою власністю. Тим і економічну програму Партія виставляє таку, яка веде людськість до здійснення цього ладу.
Заснована на Україні російській, Партія тут і виявляє свою роботу. Але це не значить, що ми відокремлюємо себе від тих частин нашого народу, які живуть поза межами Росії. Думка про відрізнені частки національного тіла ніколи не може покинути живу націю, — не покине вона й нас і виявлятиметься в наших вимаганнях, у нашій тактиці й політичній боротьбі.
I. Загально-державні політичні справи.1. Новий лад мусить забезпечувати загально знані вже людські права і найперше — волю від кари на тілі, від кари на смерть та від кари вічною тюрмою — кари, що часом буває гірша за смертну; потім — незайманість особи, оселі й листування без судового декрету. Опріч того, кожна людина мусить мати волю: а) оселятися й жити скрізь, добирати собі яке схоче діло й порядкувати своїм добром як схоче, без ніякого окремого дозволу; б) вживати рідної мови в приватному й громадському житті; в) говорити, писати й друкувати що хоче, відповідаючи тільки перед судом, коли зламала закон; г) належати до якої хто хоче віри, або й ні до якої; д) збиратися на збори, гуртуватися в спілки й товариства, страйкувати. Громадянські права й повинности мусять бути рівні для всіх, усі привілеї кляс, станів, полу, віри, нації мусять бути скасовані.
2. Кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою краєвою репрезентаційною радою, якій належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах в межах цієї території. Кожна така автономна одиниця має право рівне з правом кожної инчої одиниці. Реформована держава мусить бути федерацією таких національних одиниць.
3. Звязком, що обєднуватиме ці автономні одиниці, є парлямент, який складається з послів, оплачуваних з державних коштів і вибраних на підставі: а) вселюдного, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням, б) пропорціональної системи виборів, яка далаб заступництво і меншости. Право вибирати і бути вибраним має кожен громадянин 21 року без ріжниці полу, віри і національности.
4. Державний парлямент пильнує, щоб згадані права громадянина і нації були забезпечені скрізь по державі. Опріч того до парляменту належать тільки оці загально-державні справи: а) зносини з инчими державами; б) фінанси за для загально-державних справ; в) позадержавна торговля і мито; г) загально-державна армія та справа війни й миру.
Увага до п. г) Армія має бути реорґанізована; служба відбувається в межах рідної країни; час служби має поступово зменшатися, щоб таким робом перейти від реґулярної армії до міліції, а межинародні суперечки залагоджувати полюбовним судом.
II. Лад на Україні.5. Усіма справами на території України має порядкувати Українська Виборча Народня Рада (сойм). Вона складається з послів, оплачуваних з краєвих коштів і вибраних на підставі: а) вселюдного, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням; б) пропорціональности виборів. Право вибирати і бути вибраним має кожен громадянин 21 року без ріжниці полу, віри і національности. Законодатний період мусить бути не довший як три роки; законодавство народнє (референдум та ініціятива). Вибори і голосування мають відбуватися в показані в законі празникові дні.
6. Українська Народня Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може ні відміняти, ні касувати загально-державний парлямент, але ця конституція не може суперечити вищезгаданим основним вседержавним законам.
7. Українська Народня Рада має право рішати всі ті справи, які не належать до державного парляменту. Вона, яко хазяїн краю, порядкує всіми землями й водами Української території.
8. Краєва конституція мусить дати право широкого самоврядування громадам сільським і городським і тим округам, у які громади моглиб обєднатися. Кожна така округа має свою окружну раду, з правом самоврядування в межах округи.
9. Краєва Народня Рада (сойм), окружні ради й громади приручають виконувати свої постанови вибраним людям, одвічальним перед тими зборами, які їх вибрали.
10. Ця виборча влада і взагалі всі урядовці мусять бути краєві люде.
11. Урядові люде відвічальні перед судом, до якого може їх позвати кожен, минаючи їх зверхність.
12. Поліцією порядкують орґани місцевого самоврядування.
13. Рівний для всіх, прилюдний, виборний суд з широкою компетенцією суду присяжних. Інститут умовного засудження. Всі безневинно обвинувачені чи засуджені мають право на відшкодування.
14. Мова в урядових, освітних та инчих інституціях уживається українська. Инчі народности, що живуть на території України, мають рівне з Українцями право задовольняти свої національні, культурні й економічні потреби.
15. Ніяка віра чи церква не може бути краєвою. Всі церковні інституції оплачують та ними порядкують ті, за для кого вони істнують. Виборне духовенство, як це й було в українського народу в старовину.
16. Освіта початкова має бути обовязковою, безплатною і світською для всіх дітей. В середніх та вищих школах дітям, що мають видатний хист до науки, безплатна освіта і, коли треба, то й засоби до життя з краєвих або громадських коштів. Автономія вищої школи. Шкільні програми такі, щоб із низчої школи до середньої, а з цеї — до вищої можна було перейти без спеціяльного екзамену. Справи просвітні мусять так упорядковуватися, щоб нарешті вся просвіта від низчої до вищої зробилася всім доступною і безплатною. Кожна народність має право заводити школи з своєю мовою.
III. Справи економічні.17. Зазначаючи свій соціялістичний ідеал, окремо в справах економічних Партія вимагає:
а) щоб знищено всі посередні податки і замість їх заведено безпосередній проґресивний (поступовий) податок на прибуток;
б) щоб викупляти на власність краю, округ, чи громад усякі підприємства і поперед усього такі, як залізниці, пароплави, копальні, освітлювання, торговля річами першої потреби і т. и.;
в) щоб підтримувати громадське, товариське (кооперативне) використування підприємств і орґанізувати всім доступний народній кредит.
18. З окрема що до справ аґрарних Партія домагається:
а) щоб усі землі державні (казенні), удільні, манастирські й церковні стали краєвим земельним фондом під порядкуванням саморядних громад чи округ, і той фонд використовувався задля потреб хліборобів;
б) щоб до тогож фонду, коштом краєвим, викуплено примусово всі землі приватних власників і поперед усього ті землі, які не експлоатуються власною працею;
в) щоб води й ліси стали власністю краю.
19. В інтересах цієї операції, а також щоб запомогти зараз же безземельних або малоземельних хліборобів і взагалі поліпшити хліборобство, домагаємося таких законів:
а) край запомагає всяке товариське, спілкове хазяйнування на землі;
б) безземельні або малоземельні перші починають користуватися з краєвого земельного фонду;
в) касуються викупна плата і всякі податки, що платять тільки хлібороби; дорожні й усякі инчі натуральні відбутки переходять на краєвий, окружний чи громадський кошт;
г) законом установлене орендове (посесійне) право забезпечує орендареві-хліборобові результати його поліпшень і ненадмірну орендову плату; посередницькі бюра мають реґулювати цю плату на користь хліборобам і розбірати спірки між хазяями й орендарями (посесорами);
д) заводиться добра господарсько-хліборобська освіта як і взагалі професійна освіта.
20. Закони про робітників (дивись далі) прикладаються і до наймитів-хліборобів з одмінами, яких вимагає характер хліборобської праці.
21. У справі робітницького пролєтаріяту по фабриках, заводах, майстернях Партія домагається, щоб заведено було:
а) восьмигодинний робочий день найманому дорослому робітникові чи робітниці і шестигодинний підліткам з 14 до 18 років. Заборона робити дітям до 14 років. Що тижня найменче 36 годин відпочинку без перепини. Що року кожному робітникові, коли він працює на одному місці не менче як рік, два тижні вільних від роботи без утрати заробітку. Заборона працювати над призначені години, також і вночі; тільки дорослим робітникам-мужчинам вільно працювати вночі в тих спеціяльностях, де з причин технічних инакше бути не може; але така праця не може бути примусовою і повинна ліпше оплачуватись. Заборона працювати жінкам там, де праця шкодить жіночому орґанізмові. Вагітні жінки, не втрачаючи заробітку, вільні від праці на 4 тижні до родин і 6 після їх, а також і тоді, коли праця шкодить жінці або дитині.
б) Усі справи наймання, які можна упорядкувати законом, мають бути впорядковані так, щоб забезпечити найманого від усякої експлоатації. Посередницьке бюро, складене з відпоручників від робітників та хазяїнів (рівно числом від кожних), рішає всі инчі справи що до наймання; бюро це між инчим визначає мінімум зарібної плати; воно, через своїх членів, контролює виплату робітникам заробітку (який має видаватися що тижня і тільки грішми), видавання матеріялу, приймання й оцінку роботи й т. и.
в) Робітникам забезпечується цілковите відшкодування від хазяїнів, коли через нещасливі, не з вини робітників, випадки або через професійну хоробу робітник стає калікою або втрачає змогу працювати.
г) Обезпечування з краєвих коштів робітників від старощів, інвалідности й нещасливих випадків; на капітал для обезпечень оподатковуються задля цього й хазяїни. Порядкувати обезпеченням мають робітники на рівному праві з хазяями.
д) Безплатна лікарська запомога від хазяїв і заробіток за ввесь час нездужання (але опріч хронічних хороб, які лічуться краєвим коштом). Коли кватири дає робітникам хазяїн, — вони мусять бути гіґієнічні; за всіма фабриками, кватирями і роботами має бути незалежний догляд. Гіґієнічні умови праці. З кількох однаково продуктивних способів виробу має бути законом заборонений той, який найбільше шкодить здоровлю.
е) Незалежний інститут виборних фабричних інспекторів та інспектрис. Виразно визначена в законі карна відповідальність хазяїнів, коли не додержуватимуть законів про охорону праці.
ж) Посередницькі біржі праці до наймання робітників; відпоручники в цих біржах від робітницьких орґанізацій.
22. Закони про робітників прикладаються й до домашніх слуг з відмінами, яких вимагає характер праці.
Київ, 29—30 студня 1905 р.
- ↑ Розстріляний 1919 року.