Спогади (1861–1907)/3/20

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
 
XX.
 
(1905—1907.)
 
Перший рік першої щоденної української ґазети на Великій Україні.
(Писано 1907 року у Київі.)

Коли 1905 року настав так званий визвольний рух, то зявилася надія і на нашу пресу. Депутації, яка їздила до Вітте (В. Науменко, О. Пчілка, І. Шраг та М. Дмитрієв), сказано було, що в нових правилах про пресу не зроблять винятків про „інородчеську“ пресу і тоді нам вільно буде на загальних підставах видавати ґазети, журнали та ин.

Почали ми обмірковувати справу про нашу пресу; спочатку була думка про тижневик для селян.

Я вже склав був собі плян; навіть обговорював з деким про ведення відділів: Б. Грінченкові пропонував складати до кожного числа біоґрафію якого небудь великого чоловіка; я думав на першій сторінці в кожному числі давати портрети такого діяча; О. І. Левицькому пропонував складати історію України; С. Єфремова та д-ра Модеста Левицького запрошував у редакційний комітет.

Коли в ґазетах почали зявлятися звістки про роботи „комісії Кобека“, то все реальніще вирисовувалися сподіванки і на нашу пресу. Полтавці[1] висловилися твердо, що вони видаватимуть тижневу ґазету, а Київ мусить видавати щоденну. В „Старій Громаді“ почалися розмови про те, щоб реорґанізувати „Київську Старину“ в журнал на зразок „Основи“, навіть назву думали дати „Київська Основа“. Але молодчі елєменти не горнулися до „українофілів“, Київо-старинців, а через те якось нерішучо висловлювалися за журнал проєктований В. Науменком, хоч і не висловлювались проти нього.

Тим часом з усіх кутків України нам писали, що обовязково треба видавати щоденну ґазету і що тільки Київ може на це спромогтися. Багато людей писало до мене, щоб я взявся за орґанізацію цієї справи. Я стояв на своїй думці — видавати тижневу ґазету для народу, а люде напосідалися на щоденній, вказуючи, що тижневу ґазету видаватимуть Полтавці. Нарешті я піддався і завів про це розмову з В. М. Леонтовичем (белєтристом В. Левенком) та з В. Ф. Сіміренком. Вони охоче згодилися мене підтримувати матеріяльно (фінансово). Тоді я почав обмірковувати цю думку з молодчими Українцями: С. Єфремовим, М. Левицьким, В. Дурдуковським та ин.

В таких розмовах та обмірковуваннях дожили ми до оголошення маніфесту про конституцію 17. жовтня 1905 р. В цей день в годин 11 ранку увійшло до мене разом зо скілька душ: Грінченко, Єфремов, М. Левицький та ин. з вигуком: „Христос Воскрес!“ і почали цілуватися, як на Великдень.

Коли ми обмінялися вражіннями, які зробив на нас маніфест про конституцію, надрукований тогож дня в ґазетах, то почали розмову про заснування української ґазети. Всі були тої думки, що маніфестом вже дано право видавати „явочним порядком“ і українську ґазету, то-б то треба тільки подати заяву адміністрації. Я з цим не згоджувався і доводив, що на це повинні бути ще видані спеціяльні закони; взагалі я, по своїй песимістичній вдачі, не вірив, що у нас настала конституція. Я казав:

— Ніяк я не можу повірити, щоб сьогодня мені щиро простягали руку, коли ще вчора били по щоках.

Грінченко доводив, що настав час, коли нам треба починати цю справу, і вимагав, щоб я зараз подав заяву ґубернаторові, що через два тижні почну видавати ґазету. Мені-ж усе здавалося, що на це ще повинні бути вказані якісь правила, але всі настоювали на тому, що маніфест дає таке право і що треба зараз подавати заяву. Написавши заяву до ґубернатора, я послав її рекомандованим листом і всі ми пішли дивитися на вуличне торжество, умовившися в той же день зійтися ввечері у Грінченка і обміркувати подробиці що до видання ґазети.

Вулиці всі були повні народу, особливо Хрещатик та Володимирська; здавалося, що всі Кияне повиходили з своїх помешкань і майже всі поначепляли на груди червоні значки і поліція не арештувала їх і не зривала тих значків, але я завважив, як один старий поліціянт лагідно сказав:

— Панове, я-б вам радив поздіймати оті червоні значки, бо хто-знає, що ще буде.

Але публика тільки сміялася з нього.

Коло університету та коло Думи (Ратуші) і в инчих місцях виступали всякі оратори з промовами: одні виявляли радість з приводу „дарування“ конституції, а другі закликали до дальшої боротьби не тільки з урядом, а й з „буржуазією, ворогом пролєтаріяту“.

Під вечір, наслухавшись промов Шліхтера (тепер совітський достойник у Харкові) та инчих ораторів, я почав губити веселий настрій. Я побачив, що пахне кровю, бо добродії „товариші“ не думають задовольнитися „буржуазною свободою“, що їм треба зараз соціяльної революції, треба барікад, треба брати Бастилію.

Якийсь молодий Жидок, згорнувши в рурку ґазету з маніфестом, тикав її під ніс козакові-поліціянтові, кажучи:

— На, понюхай, чим це пахне!

А той, наче спокійно, одводючи від себе ґазету рукою, цідив крізь зуби:

— Увойди! Проходь далі, не скопляйся! (не збірайся).

— Нєт, ти понюхай, ето єщо цвєточки, а ягоди ще будуть, ще буде соціяльна революція, — чеплявся настирливо Жидок.

По виразу обличчя козака видко було, що він з великою насолодою одшмагав би того Жидка нагаєм, але, на жаль, „не приказано“ сьогодня.

В другім місці якийсь добродій, наче крамар, доводив, цілому гуртові, що у нас давно була-б конституція як би не Жиди:

— Царь давно хотів дати конституцію, але все Жиди перешкаджали і за це їх треба бити…

Я на нього визвірився і він мовчки счез у натовпі.

Увечері справді вже пролилася кров і не тільки жидівська.

Тільки що ми почали у Грінченка розмову про ґазету, як хтось вбіг у хату з запитанням, чи нема між нами лікаря? Д-р Модест Левицький вибіг, за ним ще хтось і через кілька хвилин ми довідалися, що коло Думи салдати стріляли в публику, що почався жидівський погром і хуліґани розбили голову якомусь студентові, до якого й покликано лікаря. Я зараз побіг додому, бо всі мої діти були в місті, коли я виходив з дому.

Я згадав, що коли я йшов годин у 7 вечора до Грінченка, то почув якусь тріскотню; візник завважив, що йде стрілянина в місті. Знаючи, що Левко, мій 17-ти-літній син, з фотоґрафічним апаратом, пішов з Вікторією, молодшою дочкою, та Петрусем, 12-ти-літнім сином, на Думську площу, я переполошився і звернувся до стрічного офіцера з запитанням:

— Чи правда, що це стріляють?

Саме тоді не чути вже було тріскотні. Він мені у відповідь каже:

— Нєт, не может бить.

Я й пішов спокійно на нараду і вже після того, як д-ра М. Левицького покликано до раненого студента, я довідався, що діється в місті і поїхав додому. Вдома застав жінку у великому неспокою, що досі нема дітей, хоч вона й не знала про стрілянину та про погром.

Знаючи, що Левко мав фотоґрафувати демонстрацію з Шульгиним (б. посол У. Н. Р. у Болгарії, потім голова Дипломатичної Місії У. Н. Р. в Парижі, тепер професор у Празі), я побіг до них. Виявилося, що вони сидять собі і проявляють фотоґрафії з демонстрації, нічого не знаючи про те, що робиться на Хрещатику, бо вони давно вже сидять вдома. З Вікторією та Петрусем вони розійшлися ще на Думській площі. Схвилювався я за них страшенно і побіг додому довідатись, чи не вернулися діти. Вдома застав уже обох. Вікторія, біла, як стінна, росказувала, як стріляли, як падали коло неї люде, як від куль сипалася з стін штукатурка (тинк) їй на голову і т. ин. Петрусь весело оповідав, що коли почали стріляти, то він побіг до москалів (салдат), став поруч з ними і дивився на цю подію.

Другого дня, тоб-то 19-го, я пережив стільки, що й повік того не забуду. Я пішов зранку до В. Леонтовича обговорити фінансовий бік видання ґазети. На Хрещатику я почув якийсь ґвалт, побачив метушню — то, як мені сказали, йшов жидівський погром. У Леонтовичів я застав усіх дуже схвильованими. Його тесть, відомий філософ В. В. Лесевич, з обуренням росказував, як він тільки що бачив той погром і оповідав усякі епізоди. Пробувши у Леонтовичів недовго, я пішов додому через Бесарабську. Там я побачив уже розбиті крамниці, особливо по Великій Васильківській і коло їх стояли вартові салдати по одному, по два. Один підійшов до мене і почав мене облапувати. На моє здивоване запитання про причину, він відповів, що може я наховав з погрому яких річей. Стрівши візника, я сів і поїхав додому, щоб не вскочити в якусь халепу. Дорогою візник росповів мені, що коло театру і сьогодня салдати стріляли і вбили зо скілька душ. Я певен був, що погромщиків, але він запевняв, що як раз навпаки, постріляно студентів, що обороняли Жидів. Я не йняв віри.

Спускаючись від університету по Караваєвській, я нагнав і порівнявся з фаєтоном, в якому їхали якісь дві панни і два хлопці. Коли я глянув у лице одному з них, то так і обімлів: це був мій Левко, білий, аж зеленуватий; я скочив з дрожок, підбіг до нього, а він якось поспіщно сказав:

— Не бійся, рука пострелена, кістка.

Я зараз скочив на дрожки, попередив жінку, а сам побіг на зустріч Левкові. Він заспокоював мене, що сам зможе вийти на другий поверх (я жив тоді на Караваєвській 35), але він так стік кровю, що ледве виліз по сходах з помічю моєю та свого товариша Свирського, з яким приїхав; панни теж помагали. З їхнього оповідання я довідався, що на Володимирській вулиці, проти Золотих воріт, коли Левко з товаришами відбірали від грабіжників награбоване жидівське добро і складали його в редакції „Київської Мисли“, то хуліґани покликали салдат, які почали стріляти в оборонців Жидів і Левкового товариша Буслова вбили на місці, а Левкові прострелили праву руку понизче плеча. Я зараз кинувся за лікарем, але не знав, де його шукати. Згадавши, що близько живе др. Каміонський, я поїхав до нього; насилу я до нього добився; вияснилося, що вже по Благовіщенській вул. почався погром і він, як Жид, боявся, що погромлять і його. Я прошу його їхати зо мною, а він не хоче і каже привезти раненого до себе. Вибіг я від нього і побіг до другого, адресу якого він мені сказав; того лікаря я не застав удома і вернувся знов до Каміонського. Очевидно вигляд мій був такий, що він переміг свій страх і поїхав зо мною, взявши фельшерицю з припасами. Перевязав руку і сказав, щоб я покликав хирурґа; за перевязку не схотів узяти грошей, а ще заспокоював мене і поцілував Левка. Я ще раніще, коли побіг за Каміонським, послав Петруся за д-ром Модестом Левицьким і за д-ром Юркевичем. М. Левицький зараз же приїхав і привіз з собою спеціяліста-хирурґа. Вони перевязали рану вже по хирурґічному і заспокоїли нас, кажучи, що нічого страшного нема. З того часу Модест Левицький став ходити щодня на перевязку. Левко почав набірати сил і я став заспокоюватись, але з того часу у мене почало боліти під грудьми: ниє, наче зуби, а до болю примішується якась моральна нудьга, одним словом, почалося те саме, тільки в гіршій мірі, що було в попередньому році і що примусило мене тоді їхати до Берліну.

А тим часом треба було ходити на наради про ґазету. Від ґубернатора через поліцію я дістав папір, щоб на свою заяву я приклав марки (стемплі). Я послав, забув скільки, а відповіді все нема. (Аж через три роки прийшла неґативна відповідь). Тим часом ми обмірковували внутрішній бік видання ґазети. На цих обмірковуваннях вияснилося, що між нами є велика ріжниця в поглядах: з одного боку Грінченко, Єфремов, а за ними й инчі йшли за московським „Сином Отечества“, який тоді друкував просто ес-ерівські проклямації в своїх передовицях, з другого боку В. Леонтович, якого цей напрямок обурював. Я намагався примирити ці дві сторони і раз-у-раз підкреслював, що ми спочатку рішили видавати ґазету в межах програми Демократично-Радикальної Партії, в якій тоді було сказано, що земля повинна бути викуплена, а не одібрана задурно у поміщиків, то того й треба держатись. Цей пункт програми найбільше хвилював Леонтовича, бо він ясно бачив, що Грінченко і Ко радо проповідували-б одібрати землю дурно; він раз-у-раз запевняв мене, що вони тайні ес-ери. Я заспокоював його, говорючи, що я теж маю землю; що він забрав у дворянському банкові все, що можна було взяти, а я додаткової ссуди (позички) не брав, то мені є більша рація боятися проповіді одібрання землі задурно, але я не боюся, бо певен, що ніколи дурно її у нас не відберуть. Та таки Грінченко і Ко й не будуть цього в ґазеті проповідувати, бо вони обовязалися держатись в межах програми Д.-Р. Партії. Щоб уникнути сварок, непорозумінь, я на одному з зібрань запропонував приблизно таку конституцію між видавцями і редакційним комітетом: ґазета є власністю видавців (В. Ф. Сіміренко, В. М. Леонтович і я); видавці завідують всією фінансовою частиною та конторою ґазети і входять в склад редакційного комітету, як окремі члени редакції. Редакційний комітет складається з: Б. Грінченка, його жінки Марії Миколаївни, С. Єфремова, Ф. Матушевського, М. Левицького, В. Дурдуковського, В. О. Козловського і нас трьох, всього з десяти осіб. Редакційний комітет складає кошторис і вибірає редактора, видавці їх затверджують, а коли ні, то редакційний комітет переіначує кошторис і вибірає другого редактора. Редакційний комітет закликає співробітників, визначає гонорари, але мусить вести ґазету в межах кошторису і по програмі Д.-Р. Партії. Всі погодилися на таку конституцію і вибрали заочно за редактора Ф. М. Матушевського (він тоді був за кордоном) а в секретарі його товариша по університету В. О. Козловського, якого я мало що й знав. Ми, видавці, згодилися; власне, я найбільше й настоював на Матушевському, бо знав його лагідну вдачу, широку освіту, знав, що він зуміє привернути до ґазети симпатії всіх українських поступових кол. Кошторис взявся скласти С. Єфремов, бо він найбільше знався у видавничому ділі, як голова видавництва „Вік“. Разом з цими обмірковуваннями ми зо скілька разів збіралися у В. Ф. Сіміренка і обговорювали фінансовий бік справи. Міркували ми приблизно так: кошторис зложено річно на 50 тисяч рублів видатків; передплату назначили 4 руб. на рік; найменьче у нас буде передплатників 5 тисяч, грошей вони дадуть 5 ✕ 4 = 20 тисяч, значить докласти доведеться 30 тисяч рублів.

В. Ф. Сіміренко та В. М. Леонтович вагалися, чи варто затрачати такі великі гроші, але я доводив їм потребу ґазети, запевняючи, що на перший рік ми докладемо 30 тисяч, на другий рік 20 тисяч, на третій — 10, на четвертий ґазета вже стане на ноги, а на пятий ми вже матимемо прибуток. Я тоді в цьому був певний. Треба сказати, що ми багато зібрань затратили на обміркування про те, яка повинна бути ґазета: чи для інтеліґенції чи для народу. Я стояв на тому, що треба видавати ґазету для народу.

— Тепер, — казав я, — коли настала конституція, треба давати народові на нашій мові відомости про новий лад, бо коли дорогі йому вістки про землю то-що подадуть йому російські ґазети, то потім він уже не схоче читати ґазети на своїй мові; в глухі часи можна ще було обійтися без ґазети для народу, а тепер вона потрібна далеко більше, ніж ґазета для інтеліґенції.

Грінченко, навпаки, доводив, що перше всього треба ґазети для інтеліґенції і багато голосів схилялося на його бік, але я твердо стояв на ґазеті для народу. Мене дуже енерґійно підтримував М. Славінський (за Директорії Посол У. Н. Р. в Празі), який тоді відбував військову службу в Київі і приймав участь в наших нарадах. Грінченко найбільше опонував, доводячи, що не можна бути інтеліґенції без орґану і що коли ми вже рішуче стоїмо за ґазету для народу, то треба для інтеліґенції видавати журнал-місячник. Я упирався, кажучи, що є „Київська Старина“, яка перетвориться в чисто український журнал. На це Грінченко завважив, шо той журнал буде нам чужий, бо ним заправлятимуть „українофіли“ з Науменком на чолі. Так само енерґійно він виступив, коли завважено, що крім „Київської Старини“ у нас є у Львові „Літературно-Науковий Вістник“. Він доводив, що ЛНВ для нас чужий, видається за кордоном і не може стежити за нашими справами і т. ин. Всі инчі не ставилися вороже ні до „Київської Старини“, ні до „Літературно-Наукового Вістника“, бо майже всі вони писали в обох журналах, а дехто з них, а між ними і я були тоді навіть членами редакційного комітету „Київської Старини“. Під гарячим і рішучим натиском Грінченка, нарешті, більшістю голосів рішили видавати і свій журнал. Треба зауважити, що після такого рішення я дуже напосідався, аби ґазету видавати не щодня, а через день, як видавалося колись львівське „Діло“. Я боявся, що у нас не вистане літературних сил випускати щоденну ґазету і журнал. Справжніх ґазетних робітників між нами не було й жадного, були тільки такі, що пробували свої сили в місячних журналах. За справжніх письменників я вважав тільки Єфремова, Грінченка, Матушевського та Леонтовича, решта-ж або писали досі дуже мало, або й зовсім нічого не писали. Окрім же цих людей, що увійшли в редакційний комітет, у Київі зовсім не було письменників, та й по за Київом їх було мало. Власне, українських письменників може було й до сотні, але всі вони були десь на службі, в занятті і не можна було рахувати на їхню систематичну участь в ґазеті. Тим то я так і боявся щоденної ґазети, яку мали вести ті самі люде, що й журнал. Але всі одноголосно стояли за щоденну ґазету, кажучи, що тепер навіть щоденна ґазета не поспіває за подіями, що російські ґазети випускають ще вечірні видання і т. д. Таким чином рішено було видавати щоденну ґазету для народу і журнал-місячник для інтеліґенції. Власне ґазета, на нашу думку, мала бути не просто для народу, який ледве може слебезувати друковане слово, а для сільської інтеліґенції: для учителів, фельшерів, писарів, через яких ґазета вже доходила-б до народу.

Б. Грінченко і С. Єфремов запевняли, що на журнал треба тільки на перший рік докласти тисяч 10 карб., а на другий рік він стане на ноги. Таким робом кошторис ще побільшився на десять тисяч рублів, але мене це не страшило, бо я певен був, що передплатників набереться стільки, що ми може і не докладемо нічого.

Тим часом приїхав з закордону Ф. П. Матушевський і привіз від проф. М. Грушевського пропозицію перенести „Літературно-Науковий Вістник“ до Київа. Писав він і мені про це, кажучи, що він і близькі співробітники „ЛНВ“ вважають необхідним перенести це видання до Київа, в центр України, боючися, щоб не виробилося дві українські літератури: Галицька та Українська, як Сербська та Хорватська у Сербів; що треба зляти обидві частини української землі в одну і т. д. Я вхопився за цю думку, але Грінченко з усією своєю енерґією виступив проти неї. Він доводив, що це значить рискувати єдиним покищо нашим орґаном, бо політичне становище в Росії непевне, що раз-у-раз можуть тут закрити „Л. Н. Вістник“.

— Коли закриють „Л. Н. В.“, то він собі повернеться знов до Львова, — зауважив я.

Грінченко почав доводити, що журнал, який ведеться Галичанином Франком та погаличеним Грушевським не матиме на Україні успіху, що тут треба журналу, який би вели тутешні Українці. Коли завважалося, що у нас же буде ще обновлена „Київська Старина“, то він відповідав, що то буде журнал не український, а „українофільський“. В результаті таки вирішено було видавати тут журнал, а Грушевському написати, що тепер переносити „ЛНВ“ до Росії небезпечно.

Тим часом у Лубнях вийшов, явочним порядком, під редакцією В. Шемета, „Хлібороб“. Він зробив у Київі цілу сензацію: на вулицях просто виривали його з рук у ґазетчиків. Писалося в йому дуже сміло і гостро, хоч такою штучною мовою, що мене аж сум брав. Всі почали дорікати одно одному, чому й ми не почали видавати ґазети зараз, а постановили випускати з нового 1906 року. Але по ґазетах пройшла чутка, що незабаром будуть оголошені правила для друку, а явочним порядком видавати не можна, то ми й рішили вже чекати нового року.

Врешті вийшли правила про друк і ми рішили, на основі їх, подати заяву, що я видаватиму щоденну ґазету „Громадське Слово“ та місячник „Нове Життя“. Почали ми складати плякат, який мали розсилати скрізь, оголошуючи про наші видання. Грінченко з Єфремовим склали такий проєкт наче якусь проклямацію: там було, що ми стоїмо за Установчі Збори, за соціялістичний устрій і т. д. Насилу мені, та особливо Леонтовичу, пощастило збити трохи запал усіх, що стояли за цей проєкт, а всетаки він вийшов такий гострий, що хоч цензура й дозволила надрукувати його, але дала знати ґубернаторові, що видавати ґазету з такою програмою дозволити неможна[2]. Коли я, подавши заяву ґубернаторові, через кільки день навідався до правителя його канцелярії, Дашкевича, то він мені сказав, що ґубернатор напевне не дозволить мені видавати не тільки ґазети з такою програмою, а й журнала. Я кинувся до небіжчика Н. В. Молчановського, той сказав, що вони можуть карати ґазету за зміст, але не дозволити не мають права і пообіцяв поговорити з своїм кумом Дашкевичем, а з ґубернатором Савичем нічого балакати, бо він, мовляв, нічого не тямить ні в яких справах.

Тим часом вже й половина грудня минула, ми вже скрізь розіслали плякати про видання „Громадського Слова“ та „Нового Життя“, а дозволу нема.

Рішили ми з Матушевським, яко видавець і редактор, іти до ґубернатора. В прийомній була маса поміщиків, що поприїздили з своїх маєтків просити у ґубернатора то воєнної сили, то зброї для оборони від селян: настрій був страшенно трівожний. Ґубернатор, стаючи з правителем канцелярії, заявив нам, що він не може дозволити видання, які будуть проповідувати федеративний устрій Росії, чотирочленну формулу виборів і т. ин., бо це карається такими і такими статтями уголовних (карних) законів. Ми пробували опонувати, але він погірдливо вклонився на знак того, що авдієнція скінчилася, і ми мусіли піти.

Треба сказати, що ми найняли вже досить велике помешкання в домі ч. 10 на Михайловській вул. поближче до друкарні Борисова, в якій малося друкувати ґазету. Зібралися ми в редакції і рішили, що треба подати скаргу в Сенат, яку й написав мені тоді І. Л. Шраг[3]. А тим часом треба було добути дозвіл на инчу ґазету та журнал, та ще й мати і запасний дозвіл на той випадок, що впаде заборона. В. Леонтович взявся подати заяву на видання ґазети „Громадська Думка“ та місячника „Нова Громада“, а Б. Грінченко подав заяву на видання ґазети „Рада“.

А ми вже розіслали скрізь мало не 100.000 плякатів про видання „Громадського Слова“ та „Нового Життя“, так вони й пропали дурно, та ще й нашкодили може, бо зараз по ґазетах пішла звістка, що в Київі адміністрація вороже поставилася до української ґазети та певне й не дозволить. До нового року зосталося всього два тижні і ми страшенно боялися, що до нас прикладуть той закон, що до ґазет на „иностранних язиках“ і задержать нам дозвіл на місяць.

Тим часом ми всетаки збіралися на наради майже щодня. Розбірали програму ґазети, намічали відділи і людей, що мають їх вести. Я вже сказав, що за редактора ми вибрали Ф. П. Матушевського, якому було призначено по сто карб. на місяць. Обовязком його було редаґувати всі статті, фелєтони, „З ґазет та журналів“, Закордонний Відділ та бібліоґрафію. За секретаря вибрано В. Козловського за плату 75 карб. на місяць. На його обовязку було редаґувати інформаційні відділи: По Росії, По Україні, кореспонденції, київську хроніку та телєґрами. На відділ „З ґазет та журналів“ закликано було В. Павленка, на „По Росії“ — А. Хотовицького, „По Україні“ — М. Грінченко (Загірню); Закордонний відділ — Б. Ярошевського, Київську хроніку дали Сміщуку, перекладати телєґрами — М. Виноградовій. Всім завідуючим відділами призначили по 50 руб. на місяць; від рядка визначено по пять копійок, компіляції — 3 коп., переклади — 2 коп. за рядок. Редактором журналу „Нове Життя“ обрано С. Єфремова, за 75 руб. на місяць, а секретарем — М. М. Грінченко, вона-ж вела відділ „По Україні“ в ґазеті і за ці обидва обовязки мала 50 карб.

Тимчасом В. Леонтович, всякими заходами до адміністрації, добився дозволу на ґазету та журнал меньче, як за два тижні. Він прийшов до редакції з радісною звісткою, що нам „крамольникам“ (ворохобникам) заборонено, а йому дозволено.

Почалася у нас тоді страшенна метушня; завідуючим конторою у нас був М. С. Синицький, касіром — І. М. Бабенко, експедитором — К. Хохлич, та ще конторщиця, дочка Грінченка, Настя. Треба було улаштувати всілякі дрібниці що до ґазетної техніки, якої у нас ніхто не знав. Хтось порекомендував бувшого колись завідуючим конторою „Київських Новостей“, орґанізувати техніку в конторі. Поробили всілякі книги конторські, позаводили порядки, але коли почала вступати передплата, то виявилося, що порядку у нас не було ніякого.

Почали зявлятися до нас аґенти по орґанізації продажу ґазети у роздріб, по збору передплати, оповісток. Якийсь аґент Винокуров, коли довідався, що ґазета коштуватиме 4 карб. річно, почав завіряти нас, що коли ми визначимо ціну на рік три карб., по копійці за число, то він нам ручить, що у нас буде 100 тисяч тиражу. Другий, Компанієць, завіряв, що й при чотирьох карб. у нас буде не менче передплатників. У нас аж дух захопило. Правда, не вірилося, що буде сто, а все-ж таки думалося, що буде 20 або хоч 10 тисяч. Але друкарня наша не мала ротаційної машини і до виходу почти могла випустити тільки не більше 5 тисяч примірників. Що-ж робити? Шукати инчої друкарні? Але виявилося, що в Київі нема вільної ротаційної машини: значить треба її виписувати. Зараз найшовся аґент, який мав у Петербурзі подержану вже машину і хотів за неї 12 тисяч карб. Леонтович доводив, що краще взяти нову; але за новою треба було їхати закордон. Вже обмірковувалося, куди мав їхати В. Леонтович за новою машиною, коли аґент уважив свою за 8 тисяч карб. і ми згодилися, але на другий день аґент приніс телєґраму з Петербургу, що машина вже продана.

 
Редакція газети «Рада» (1908).jpg
 
РЕДАКЦІЯ „РАДИ“

А тим часом передплата не лилася вже так, як у перші дні, бо вже свідомі Українці попідписувалися і ми почали потроху отверезюватися, почали у нас закрадатися сумніви, чи треба-ж ротаційної машини? Нарешті рішили, що треба підождати, що діло покаже само; що можна буде поставити в друкарні Борисова ще одну машину і випускати на двох зразу тисяч 10—12. На тому й стали.

Наближався день випуску ґазети, я страшенно хвилювався, боявся, що у нас не стане літературних сил випускати ґазету щодня. Мені це здавалося трудністю такою, що аж жах брав. А за передплату я не боявся.

А тут ще якраз перед самим новим роком, здається 28 грудня, зовсім несподівано арештували С. О. Єфремова. Це був єдиний між нами чоловік, котрого можна було вважати за справжнього журналіста. Людина талановита, освічена, з здоровим, тверезим розумом, а головне, що може писати дуже швидко. У мене аж душа упала. Мені здавалося, що без нього не можна й ґазети починати. Принаймні, я не міг уявити собі ґазети без нього. Раз-у-раз коли у мене зявлялася думка про якенебудь літературне діло, я звязував його з іменем Єфремова. Помимо того, що я цінив його, як літератора, я любив його, як рідного, за його вдачу, за те, що діло він ставив раз-у-раз вище своїх особистих інтересів, вище свого самолюбства і т. ин. Арешт його мене страшенно засмутив. Я бігав до Молчановського, просив його вжити всіх заходів, аби визволити Єфремова. Він сам, здавалося, щиро спочував Єфремову і обіцяв зробити все можливе. Ходив я до тов. прокурора Горового, племінника (небожа) покійного ґен. Драгомирова, з яким познайомився у М. К. Садовського. Горовий теж обіцяв і я сподівався, що не сьогодня-завтра Єфремова визволять. На літературну продукцію Матушевського мала була надія: перш за все через те, що йому, як редакторові і без того повинно бути багато праці, а друге, що Матушевський до того часу зовсім мало писав, а коли й писав що, то далеко не так швидко, як Єфремов. За редактора я вважав його більше підхожим, ніж Єфремова, з тих причин, які я висловив вже раніше. Єфремов гарячіший і задеракуватіщий. Він, на мою думку, міг би швидче вскочити в конфлікт з співробітниками, з видавцями, з цензурою і т. ин., а як літературний робітник, він, на мою думку, був центром всієї ґазети. На Грінченка я не покладав великих надій, бо він пише пиняво та й освітою він стояв далеко нижче, ніж Єфремов та Матушевський; він визначався раз-у-раз між всіма тільки своєю надзвичайною працьовитістю та енерґією. З літературних людей між нами були ще В. Леонтович та Модест Левицький, талановиті белєтристи, але на них, як на журналістів, я не мав ніяких надій, бо обидва вони були обтяжені своїми справами. М. М. Грінченко — чудова популяризаторка, але знов і на неї, як на журналіста, я не рахував. Решта-ж нас: В. Козловський, В. Дурдуковський, я та инчі писали взагалі мало і до ґазетної праці зовсім, як мені справедливо здавалося, нездатні були.

Як почала виходити ґазета, то почалася й мука для всіх нас. Але буду росказувати по порядку, наскільки згадаю. Треба сказати, що тоді я вже так розхворівся, що мало не ввесь день голова моя була як у тумані, то всього тепер і не памятаю. Склали якось перше число і поздавали матеріял у друкарню. Я ввесь вечір пересидів у друкарні, там і Новий Рік зустрів вкупі з секретарем В. Козловським та коректорами М. Павловським і Трейманом (Ю. А. Квасницьким). Випустили ми перше число, здається, в кількости 5 тисяч примірників. Передплатників у нас було тоді коло тисячі, але ми, як я вже сказав, сподівалися на багато більше число. Другого дня, себ-то 1. I. 1906 року, я зранку вийшов на вулицю придивлятися, чи роскуповують „Громадську Думку“ у ґазетчиків. Помітив я, що публика справді зацікавилася новою українською ґазетою й охоче її купує.

На другий день, коли я прийшов до редакції, то довідався, що наше перше число вже сконфісковано, що була поліція, забрала кілька сот примірників, а решту встигли сховати… Невідомо було, чи закрито ґазету, чи тільки сконфісковано перше число. Синицький побіг у цензуру і там виявилося, що ґазета не закрита, але її закриють, як що вона й надалі так гостро писатиме.

Матеріял був заготовлений і на друге число, але ми так перелякалися, що я пішов у друкарню і поодкидав гостріщі статті, так що ні з чого було скласти цілого числа і ми випустили половину. Третє число склали вже обережніше та таки й з цензурою полагодили діло „миром“, себ-то з того часу ми стали для неї дійною коровою, мусіли що місяця платити хабаря цензорові Сидорову та секретареві Опатовському, як і російські ґазети платили.

Полагодилося діло з урядовою цензурою, але почалися страшні суперечки з цензурою видавця-редактора В. Леонтовича. Як я вже казав, всі члени редакційного комітету і співробітники розбещені були „явочною літературою“, особливо „Сином Отечества“. Всім здавалося, що чим гостріща буде ґазета, тим вона буде цікавіща, тим більше вона привабить передплатників. Леонтовича це обурювало. Не так він обурювався за статті політичного змісту, як за економічні, особливо аґрарні. Скрізь — в статтях, у хроніці він убачав бажання підбурити селян на аґрарні ексцеси, вбачав проповідь одібрати дурно землю. Отверто сказавши, я й сам це помічав, але не надавав цьому такого значіння, як Леонтович. Я певен був, шо такий напрямок ґазети привабить до неї передплатників, що ґазета широко піде в народні маси, розіллє там національну свідомість, пробудить у селян національне почуття, а це я вважав за найпекучіщу справу. Мені і не вірилося, що можуть одібрати землю дурно: я певен був, що її може й одберуть, але за заплату і я всіма силами намагався заспокоїти Леонтовича. Я раз-у-раз йому казав, що „Бог не дитина, не послухає дурного Литвина“, себ-то того, що писатимуть в ґазетах. Але він всетаки не міг з тим примиритися; страшенно іритувався, виходив з себе і бачив співчуття аґрарному рухові там, де його й не було, навіть у простій передачі фактів і у всьому обвинувачував фактичного редактора Ф. П. Матушевського. Той, по своїй мягкій вдачі, слабо парирував, за те коли доводилося Леонтовичеві зрізуватися з Грінченком, то він діставав одсіч у такій гострій формі, що аж збоку ніяково було слухати. Мене обурював не зміст думок Грінченка, а форма, в якій він їх висловлював. Вона була така груба, тон такий докторальний, наче ґенерал говорить з прапорщиком, що аж душу вивертало. Леонтович виходив з себе і вигукував, що він не хоче, щоб під його іменем виходила ґазета, що підбурює проти заможніх кляс. Бачучи, що діло може дійти до розриву і до гибелі ґазети, я почав умовляти Леонтовича, щоб він передав Ф. П. Матушевському офіціяльне редакторство. Він наче згоджувався, а коли я підняв це питання на редакційнім комітеті, то Леонтович почав мене попрікати, що я умовився з Грінченком і Ко і ми хочемо його виперти з ґазети. Одним словом почалося таке, чого я й описати не можу. Мені здається, що ввесь тягар становища падав на мене, бо я був тим буфером, об який билися обидві ворожі сторони. Я заспокоював і ту і другу сторону, але кожна з них вважала мене союзником другої сторони і я остався самітній з своєю невідступною думкою: як би зберегти ґазету, як би не дати їй пропасти через внутрішні сварки.

Треба ще при цім завважити, що у мене було й своє особисте горе й клопіт: у Левка почала підійматись температура, лікарі порішили, що йому треба робити операцію. Після операції, вже вдома Левкові стало гірше, температура підійнялася так, що він почав марити. Я певен був, що це затроєння крови, але потім виявилося, що йому прищепили, при операції в університетській клініці, бишиху (рожу). Я не знаю, як я пережив цей час: вдома мучило становище Левка, боязнь за його життя, а в редакції щоденні сварки. Там раз-у-раз діло доходило до того, що на завтра може ґазета й не вийде. Леонтович, доведений Грінченком до крайньої міри роздратовання, кричить:

— Чорт з нею, з ґазетою, як терпіти отакі образи!

Ф. П. Матушевський так було рознервується, що аж плаче просто в голос, а Грінченко білий, як крейда, рівним авторитетним голосом хоче довести свою думку до кінця. Леонтович, обурений, вибігає з кімнати; я, хорий, змучений, з страшенним болем під грудьми, майже силою завертаю Леонтовича і встряю в спірку з Грінченком і часом, з пересердя, такого наговорю, що потім самому соромно стане і я цілу ніч не сплю з досади на самого себе. Правда, такі вибухи у нас були не щодня, але атмосфера була така напружена, що можна було що хвилі сподіватися вибуху.

Але потроху, потроху всі почали втягатися в роботу; зявилося багато нових співробітників, матеріялу присилали нам силу, хоч три чверти з нього було і ні до чого. Ф. П. Матушевському було сила роботи. Про справжню редакторську працю, тоб-то про контролю всієї ґазети, йому нічого було й думати, він увесь час мусів сидіти над виправлюванням рукописів: доводилося правити не тільки зміст, а й мову. Розділити ці дві функції ніяк не можна було, бо коли, скажемо, редактор виправить статтю по змісту, то справщик мови своїми справленнями надасть не той зміст: редакторові знов треба правити. Коли попереду справщик виправить мову, то часом зовсім його праця пропадає, бо редактор, або повикидає цілі шматки статті, або й зовсім забракує всю статтю по її змісту. Таким робом Ф. П. Матушевський мусів правити рукописи і по змісту і по мові та при тім ще треба було вважати на дві цензури: внутрішню та урядову. Окрім того ще-ж треба було думати про склад всього числа, а коли мало матеріялу, то й самому писати статті. Найчастіше йому доводилося писати передовиці. Спочатку ми умовлялися, що їх писатиме Єфремов, Грінченко та Леонтович. Єфремова арештували, Грінченко відмовлявся, бо його статті часто доводилося бракувати через цензуру, а Леонтович, за своїми справами, не мав часу часто писати. Одним словом, як би не Ф. П. Матушевський, то ми напевне не змоглиб видавати ґазети: по совісти треба сказати, що він сам її тоді виніс на своїх плечах. Я мало міг йому помагати, бо був зовсім хворий; я полекшував працю Матушевському тільки тим, що читав надіслану белєтристику, на це я мав досвід ще з „Київської Старини“, де я теж читав українську белєтристику. Постійні болі під грудьми так мене знесилили, що я ледве міг виходити по сходах на другий поверх. А коли траплялися якісь непорозуміння і біль збільшувався, то я вже мусів лежати і прикладати гарячу грілку. Памятаю, що одного разу, з приводу „Державної Думи“ у нас у редакції вийшли такі суперечки, що я зовсім зліг. Якось на засіданні редакційного комітету підійнялося питання — як нам ставитися до Державної Думи. Треба сказати, що на ці засідання тепер сходилися і всі ті, хто вів відділи, і таким робом засідання були многолюдні. Грінченко і ще кілька душ висловлювалися, що ми повинні бойкотувати (це першу!) Думу, бо вона вибірається не на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Тепер аж смішно про це згадувати, а тоді це викликало такі гострі суперечки, що мало не розбіглися всі, а в результаті я так захворів, що рішив поїхати за кордон в якусь санаторію. Левкові знов треба було робити операцію, бо рана гноїлася, а коли переставав текти гній і закривалася рана, то підіймалася температура.

Рішили, що поїдемо вдвох до Галі (старша дочка, що вчилася в Женевському університеті) в Женеву, там я житиму в санаторії, а Левкові зробить операцію відомий на всю Европу хірурґ Реверден. Так ми й зробили. До нас ще пристав В. К. Винниченко і ми втрьох поїхали в кінці лютого за кордон. Всю дорогу мене страшенно нудило і я так ослаб, що в Женеву приїхав зовсім майже непритомний. Левко і В. К. Винниченко, як росказували потім, дуже боялися, що я умру в дорозі.

Памятаю, що за всю подорож тільки раз у мене перестало боліти і я на короткий час прийшов до памяти.

Проїздили ми, здається, по Тиролю, коло якогось замку, збудованого на височенній, стрімкій горі. Винниченко, дивлючися замислено на той замок, промовив наче сам до себе в голос:

— Ну, як він додому вертається пяний?

— Хто? — питаю.

— Та господар цього замку!

Я несамохіть розсміявся, як здорова людина, і забув на мент за свою хоробу.

Здається, тільки горожанин російської держави міг зробити таке запитання.

Проживши півтора місяці в санаторії, я, без усяких ліків, так поздоровшав, що наче й не слабував ніколи. Спав спочатку по 12 годин на добу та їв по шість разів на день потроху — молошної страви і тим одужав.

В Женеві я тоді познайомився з багатьома еміґрантами з Росії, але роскажу тільки про свідомих Українців.

Я вже раніше казав, що там я познайомився з відомим складачем (зецером) Драгоманова — Кузьмою Ляхоцьким, про якого я багато чув від проф. Ф. Вовка і який так просто розрішав польське питання на Україні. Тоді це вже був старий чоловік з великою сивою бородою, але ще такий міцний, що ходив по горах, несучи часом на плечах панночок, які приставали з незвички ходити по горах.

Після Драгоманова йому лишилася була маленька друкарня, власне тільки скриньки з літерами, з яких він складав еміґрантам російські та українські книжки, а відбивати возив тачкою до французької друкарні і з того жив, правда, далеко не роскішно.

Був у нього і склад „Громади“ та инчих Драгоманівських видань, але вони не роскуповувались, бо всі вони були заборонені не тільки в Росії, а й в Австрії, а з еміґрантів рідко хто їх купував.

Кузьма страшенно сумував за кордоном і рвався на Україну, щоб хоч умерти дома, сторожем на могилі Шевченка. Але так і не здійснилися його мрії і він умер в Женеві, бо незабаром в Росії настала страшна Столипінська реакція і Кузьма не міг вернутися на Україну.

Перед смертю всі Драгоманівські видання він перевіз до д-ра Юрєва, що мав власну вілю коло Льозанни.

Познайомився я тоді і з О. М. Коваленком, одним з найсимпатичніших людей, яких мені доводилося стрічати в житті. Він був інженіром механіком на панцирнику „Потьомкин“, бунт якого він описав у ЛНВістнику за 1906 рік, під псевдонімом О. Журбенко — „Одинадцять днів на панцирнику Князь Потемкин Таврическій“. По ліквідації бунту, він з Румунії переїхав до Женеви, де й жив на гроші, що дістав від американського часопису за опис того бунту.

Саме тоді він клопотався, щоб перевезти до себе з України свою стареньку матір, що дуже сумувала за своїм одинаком. Він листовно порозумівся з земляками у Львові та Відні, щоб там стрінули її і допомогли доїхати до Швайцарії. У Львові стрінув її, як умовлено було, на двірці Галичанин студент соц.-демократ. Він взяв від неї сторублевий банкнот, щоб купити далі білєт (карту) і… втік з тими грішми, покинувши на призволяще на двірці стару, неграмотну жінку, без копійки грошей! На щастя, вона знала прізвища Грушевського та Франка у Львові, якось добилася до них і вони вже допомогли їй доїхати до Женеви[4].

Левкові зробили дуже добре операцію: повиймали шматочки кістки, які не позросталися, рана перестала гноїтися, стала заростати.

Винявши першу найбільшу кісточку, проф. Реверден, який знав історію ранення мого сина, усміхаючись сказав:

— „Envoyez à votre Tzar!” (Пошліть свому цареві.)

Покинувши його в Женеві з Галею, щоб набірався сили, я зовсім здоровий поїхав через Італію, Австрію додому.

У Львові, від проф. М. С. Грушевського довідався я, що він, купно з усіма Галичанами, ображений статтею в „Громадській Думці“, направленою проти Галичан, відмовилися бути співробітниками нашої ґазети і навіть хотіли про це заявити голосно в пресі. Це була мені перша неприємна звістка про ґазету за тих півтора місяці, що я пробув за кордоном.

Живучи в Женеві, я ні з ким з редакційних не листувався, а жінка моя обминала питання про ґазету, хоч я, з того часу, як почав видужувати, раз-у-раз її допитувався. Вона писала мені про фінансовий стан ґазети, про хід передплати, а про внутрішнє життя нічого не писала, щоб не турбувати мене. Мене кортіло роспитатися у Ф. П. Матушевського, але соромно було його турбувати. Я знав, що у нього нема буквально й хвилини вільної, а щоб написати мені листа про внутрішній стан, треба було і спокою і часу. Я знав, що ґазета виходить, бо читав її що-дня в Женеві, знав з листів жінки, що всі живі й здорові і на тому й заспокоювався.

Коли я приїхав до Київа, то довідався, що напруження в редакції дійшло до крайнього ступня. Леонтович не міг згадати прізвища Грінченка; на одну згадку про нього він затремтить увесь і лице йому аж перекоситься. Після привітання зо мною, після мого першого запитання про внутрішню атмосферу редакції, Леонтович зараз же почав нервово лаяти всіх, а потім почав обвинувачувати мене за те, що це я склав такий редакційний комітет, понабірав таких співробітників. Обвинувачував їх у тім, що вони ґазету погубили, що вони грають на найгірших інстинктах маси; своєю ґазетою вони нацьковують селянство і взагалі голоту на заможні кляси, розвивають в них інстинкти заздрощів до всіх власників і т. д. Я відповідав йому, що він прибільшує; він дратувався ще гірше, почав докоряти мені, що я втягнув його в таку компанію, осоромив його перед ріднею, перед знайомими і т. д.

— Не я вибірав, — кажу, — а ми гуртом складали спис співробітників.

Він мені на це:

— Я кажу про склад редакційного комітету, про Грінченка, який дає ввесь напрямок ґазеті і який її погубить. Вони, себ-то Грінченко і Ко, бажаючи опертися на голоту, потураючи їй, відвернули від ґазети заможні елєменти, які могли-б ґазету підтримати, поставити на ноги. Грінченко і Ко сподівалися, що ґазета широко піде серед голоти, аж виявилося, що ця голота може тільки палити й руйнувати все, а до українських культурних справ їй байдуже, ґазети нашої вона й не читає. В результаті така ґазета нікому й не потрібна, ніхто її не передплачує і її треба закрити.

— Ґазета ведеться по тій програмі, на якій ми умовилися, — кажу я йому, — може це була помилка наша в тім, що ми завели таку конституцію, при якій господарем справи являється редакційний комітет, а не видавці, але дотягнути ґазету до кінця року на таких умовах ми мусимо, бо ми обіцяли.

— Як собі хочете, а я вийду з ґазети, — каже Леонтович, — я не хочу себе соромити; треба обміркувати, кому я повинен передати редакторство і право на видання.

Стурбувало мене це немало. Боявся я, що коли він відмовиться бути видавцем, то може й Сіміренко не дасть грошей на видання до кінця року, а у мене тоді грошей зовсім не було. Почав я умовляти його, щоб він зостався хоч видавцем, а редакторство нехай передасть Матушевському.

— Я-ж давно вам казав, — кажу йому, — щоб ви скинули з себе редакторство на імя фактичного редактора, бо тепер через те і виходять непорозуміння, а ви мене за це обвинувачували, що я умовився з Грінченком і Ко і хочемо випхати вас з ґазети.

Справді було дуже незручно, що він був юридичним, одвічальним редактором, а фактичним був инчий: він раз-у-раз боявся, що його можуть посадити в тюрму як раз за те, з чим він боровся, що вивертало його душу. Це справді траґізм. Нарешті він згодився передати редакторство, а видавцем зостатися надалі.

Коли, повернувшись з закордону, я в перший раз прийшов до редакції і побачив Матушевського, то аж ахнув: він страшенно зблід, пожовк, виглядав зовсім хворою людиною. Та й не диво, бо окрім каторжної праці, окрім убийчої атмосфери в редакційним комітеті, він ще не доїдав і не досипляв увесь час. Жив він у Боярці, де дружина його служила земським лікарем; що дня і в дощ і в заверюху, треба було бігти на двірець, їхати до Київа, сидіти по кілька годин у редакції не ївши, потім знов їхати в Боярку. Часто-густо треба було ще зоставатися і на вечір, бо він разом з тим був і членом ради „Демократично-Радикальної Партії“, значить доводилося харчуватися бог-зна як. Це з його боку була така саможертва, таке геройство духа, що коли наша преса матиме будуччину, коли вона розівється так, як у людей, то імя Ф. П. Матушевського повинно нею возвеличитися на вічні времена, яко нашого першого мученика преси, який не шкодував свого здоровля, можна сказати свого життя, для її істнування. (Ф. П. Матушевський помер 1919 року в Греції, бувши там послом У. Н. Р.). До початку нашої ґазети я любив Ф. П. Матушевського за його надзвичайно симпатичну вдачу, а з цього часу почав його глибоко поважати і дивуватися його нелюдському терпінню, енерґії, його вірі в нашу справу. Одним словом, у мене нема такого хисту, щоб змалювати заслуги цього чоловіка перед нашою ґазетою. Я-б на його місці плюнув на все і без вісти забіг би. На мені сто разів меньче лежало праці, але я не видержав, звалився і забіг аж у Женевську санаторію.

Инча редакційна братія жила собі як поденщики, аби день до вечора, аби побільше дістати гонорару. Коли я не видержав якось і сказав:

— Люде добрі, як же можна домагатися побільшення гонорару, коли ґазета дає страшні втрати, треба-ж мати совість.

То Грінченко образившись кинув мені:

— Я двадцять літ робив дурно на користь українського народу, а капіталісти наші, визискуючи той нарід, придбали собі гроші, то повинні вони тепер платити за мою працю як слід.

— Ну, що ти йому скажеш на це? Не доведи Господи робити яке небудь гуртове діло з такими прямолінійними людьми! Грінченко прекрасний робітник, але, мовляв М. В. Лисенко: „треба, щоб він собі працював на необитаємому острові“.

Коли Леонтович заявив, що він передає редакторство Матушевському, то у всіх полекшало на душі, мов якась вага зсунулася з плечей. Коли оформилося діло, настав у редакції спокій і я теж з спокійною душею виїхав на літо в Кононівку, тим паче, що С. О. Єфремов був уже на волі, а значить ґазета була забезпечена з літературного боку.

Літо 1906 року на селі було неспокійне. В Думі піднялося аґрарне питання, уряд уперся, не схотів допустити примусового викупу великих посілостей. Я певен був, що коли не дадуть селянам землі, то підійметься Жакерія, Пугачовщина, хоч за себе і за свою сімю я був спокійний: я знав, що у селян я заробив „полехкість“.

Про цю „полехкість“ оповідав мені один старий Поляк Чайковський: коли під час польського повстання 1863 року він студентом їхав на вакації з Київа додому, то роспитував у свого візника про настрій селян до його батька, бо саме тоді було щось на взір Жакерії на Правобережжу. Хлопець заспокоював його, кажучи:

— Я чув поміж людьми, що вам буде полехкість.

— А яка саме? — питає Чайковський зрадівши.

— Та казали люде, що ви добрі пани, то вас довго мордувати (мучити) не будуть, а одразу голову до порогу.

— Оттака „полехкість“. Правда, я не такої полехкости собі сподівався, я певен був, що коли почнеться „Жакерія“, то найбільше, що мені зроблять, те, що скажуть кучерові: „Запрягай коні, та вивези їх на станцію (двірець), нехай їдуть собі в город“. Так що я, не вважаючи на те, що мало не все літо кожну ніч світилося від пожарів сусідніх панських садиб та стирт, не турбувався, а жив собі спокійно.

Але не прожив я й місяця, як дістав од Леонтовича рішучого листа; він писав, що Матушевський забракував його статтю по аґрарному питанню, а через те він виходить з редакційного комітету і вимагає, щоб я зараз приїхав і перевів на своє імя ґазету. Треба сказати, що статтю свою він читав мені в черновику; він в ній проводив думку, що дурно землю одібрати неможна і несправедливо, що треба її викупити, себ-то висловлював ті думки, що й я в своїх фелєтонах „Розмовах про всячину“ і які цілком відповідали програмі Демократично-Радикальної Партії, на основі якої ми умовилися вести ґазету. Якось при мені він сказав Матушевському, що виправить трохи свою статтю, перепише і дасть в ґазету. Я, сміючися, кажу:

— Глядіть, ви так виправите, що ще редактор не схоче її друкувати.

Так воно й сталося.

Я поспішив у Київ до Леонтовича і застав його в крайньому роздратованню на Матушевського, на ввесь редакційний комітет і на мене. Він знов обвинувачував мене в тім, що я підібрав таких людей до редакційного комітету, які з заздрости до заможніх людей, готові проповідувати грабіжі і т. д. Я намагався його заспокоїти, кажучи:

— В моїх статтях провадяться ті самі думки, одначе їх друкували, хоч часом і не зараз, а після деяких поправок, зроблених відповідно до уваг Ф. П. Матушевського. Діло очевидно в виразах, а не в думках, бо думки ці відповідають програмі, по якій ми погодилися вести ґазету.

Але Леонтович дратувався ще дужче, казав, що Матушевський очевидно не хоче друкувати його статті і звертає на редакційний комітет, на засіданні якого ще більше буде образ для нього, тоб то Леонтовича. Жінка В. М. Леонтовича теж його заспокоювала, але він не вважав на нас обох і загрожував, що відчитає на засіданні комітету цій „компанії“…

Дорогою мені здавалося, що наче він заспокоївся, але на засіданні він знов роздратувався і так себе поводив, що всіх страшенно обурив проти себе. Почав він з того, що заговорив російською офіціяльною мовою і якось, погірдливо, звисока докоряв і обвинувачував усіх у змові проти нього. Врешті скоїлася дуже бурна сцена: щось образливе сказав йому Матушевський, щось гостро вигукнув Єфремов, їдке Грінченко, але я вже не памятаю деталів, бо сам був дуже схвильований. Скінчилося тим, що він скочив, промимрив якусь лайку і вийшов не прощаючись з кімнати. Ми посиділи трохи мовчки, обмінялися вражіннями і розійшлися.

З тугою в душі, з страхом за істнування ґазети я прийшов додому і сів за листа до В. Сіміренка. Написав я йому, що В. М. Леонтович очевидно росхворівся нервами, що тепер він бачить у всьому змову проти себе, як ще недавно бачив у себе всі прикмети туберкульози, що йому треба-б виїхати на спочинок за кордон і т. ин., що ґазету я перейму на себе і сподіваюся, що він не відмовиться її підтримувати до кінця року.

Другого дня прийшов до мене Леонтович, почав скаржитися, що він розійшовся з усіма своїми бувшими однодумцями, а тепер лишився зовсім одиноким. Він ясно бачить, що сучасний рух веде до погибелі конституції, але цього не хотять бачити ліві і грають в одну дудку з „чорносотенцями“, що такоюж дорогою іде й наша ґазета, яка одвернула від себе всі заможні умірковані елєменти, на яких тільки й можна заснувати міцний національний український рух. Одним словом, настрій у нього був миролюбивий: видко було, що він хотів загладити вчорашній інцидент, але всетаки рішуче стояв на тому, що він ґазету передасть мені і ніякої участи в ній приймати не буде.

Незабаром я дістав від В. Ф. Сіміренка лист, в якому він пише, що нічого не має проти того, щоб ґазета була переведена на моє імя і обіцяє підтримувати її до кінця року, але шкодує, що редакційний комітет так несправедливо обійшовся з В. М. Леонтовичем.

І так ґазету Леонтович перевів на мене, а сам зовсім відсахнувся від неї, навіть не хотів, щоб йому нагадували про неї.

В редакції все прийшло в норму, потроху всі заспокоїлися, але Матушевський зовсім вибився з сил і мусів узяти на місяць відпустку, щоб трохи відпочити. Єфремов згодився той місяць працювати за нього і я спокійний виїхав у Кононівку, а потім на молочу в Перешори.

18 серпня 1906 року, коли я був у Перешорах, в редакції „Громадської Думки“ зробили трус, познаходили у де-кого в столах Виборзьку відозву (роспущеної 1-ої Державної Думи), протоколи Московського з'їзду „Крестьянського Союзу“ і т. ин. Синицький післав мені телєґраму, що ґазету закрито.

Мене це стурбувало і в Київ я приїхав зовсім хорий. Од Синицького довідався от що: Виноградова, що перекладала тоді телєґрами, завела в редакції ес-децьку явку, куди заходили соціял-демократи за всякими справками. М. Синицький росказав про це С. Єфремову, який тоді заміняв Матушевського. С. Єфремов розсердився і сказав, що він збере редакційний комітет і позвільняє тих, що заводять нелєґальщину в редакції і тим підводять ґазету під небезпеку. А тим часом уночі зявилася поліція і почала трус, який тягся аж до півдня. Поарештовували кількох співробітників, в тім числі С. О. Єфремова, К. Хохлича, Ю. А. Квасницького, а разом з тим забрали і де кого, що прийшли до редакції, зовсім нам невідомих, може справді вони були ес-деки і зайшли по даній їм явці.

Хто зостався живий з редакційного комітету, зійшлися у мене і порішили, що мені, видавцеві, і Ф. П. Матушевському, редакторові, треба йти до ґенерал-ґубернатора і просити дозволу видавати ґазету далі.

Першого-ж прийомного дня ми з Матушевським пішли до ґенерал-ґубернатора Сухомлинова (пізніще військовий міністер), за відсутністю якого тоді заступав ґенерал Шміт. Довго ми сиділи в прийомній, врешті нас покликали. Увійшли ми, вклонилися Шмітові, що стояв посеред кабінету, а по обидва боки його, як архангели, цензори — Сидоров та Нікольський. Шміт зробив рух, наче він подає мені руку, але так невиразно, що я боявся попасти в ніякове становище і рішив краще закласти свої руки за спину. Я почав з прохання дозволити мені продовжувати видання ґазети.

— Ні в якім разі, — каже ґенерал-ґубернатор, — у вас там найдено цілі склади революційних видань.

— Повірте, — кажу, — ваше превосходительство, що я про це нічого не знав і вперше почув тільки після трусу.

— Ну, вже цьому трудно повірити. Як ви не знали, що у вас робиться в редакції?

— Це-ж все дорослі люде, — кажу я, — як же я буду заглядати до них у шухлядки? Я дуже дорожу виданням ґазети і як би я підозрівав що небудь подібне, то я прийняв би міри…

— Але у вас там якийсь революційний притон. Там арештовано революціонерів з принесеними проклямаціями.

— В редакцію заходить маса народу і редакція не може за них відповідати, а також за те, що у них в кишенях.

— Говоріть! Чому-ж до мене не приносять? — каже посміхаючися Шміт.

Я тільки знизав плечима. Взагалі він розмовляв досить добродушно і я насмілився знов просити, щоб він дозволив „Громадську Думку“.

— Ні в якім разі! Всі давно говорять, що ви взяли протидержавний, дуже різкий, ворожий фронт.

— Це, кажу, ваше превосходительство, непорозуміння, основане на нерозумінні мови української…

— Що ви мені кажете, — каже Шміт ламаною українською мовою, — я сам Полтавець і добре понимаю, в чім тут „заковика“. Знаєте, що? Я не хочу закривати ваше підприємство і позбавляти заробітку тої маси людей, котра працює при ґазеті, наборщиків (зецерів) та инчих служачих і дозволю вам видавати ґазету, але тільки під инчим назвищем.

— Це не комерчеське підприємство, ваше превосходительство, — обзивається Сидорів, — вони хотять відновити малоросійський язик…

— А… а… понімаю: це значить сепаратизм…

Мене така злість взяла на Сидорова, що я мало не сказав: „І чого ще ви хочете від нас, ми-ж вам і так платимо по 50 карбованців місячно, та ще й на Новий Рік і на Великдень посилаємо на ралець по сто карбованців“, але вдержався, бо чого доброго цього не докажеш, він же бере без свідків. Я тільки з призирством глянув на нього та й кажу до Шміта:

— Дякую, але вже видавати ґазети я не маю наміру, вона мені принесла стільки неприємностей, що Бог з нею. А прошу тільки роспечатати редакцію для ліквідації діла. Я сподівався, що Сухомлинов дозволить мені видавати „Громадську Думку“ далі.

— За цим зверніться в Жандармське Управління.

На прощання він подав мені руку вже виразно і ми вийшли.

Почалися мої митарства: пішов я в Жандармське Управління — нема прийому. Насилу мене впустили, коли я сказав, що мене послав ґенерал-ґубернатор. Поніс унтер- офіцер мою карточку. Кажуть прийти в прийомний день. Приходжу через кілька день. Кажуть написати заяву. Пишу прохання, щоб роспечатали редакцію; кажуть, що відповідь дадуть через поліцію.

— Помилуйте, — кажу, — та це-ж буде через місяць!

— Ну, приходьте в наступний прийомний день.

Приходжу, посилаю картку. Виходить ротмістр і каже:

— Це не Жандармське Управління опечатало, а по роспорядженню ґенерал-ґубернатора — поліція, чого очевидно Шміт не знав.

Іду в поліцію. Добився прийому у поліцмейстера, росказую йому, він каже:

— Не знаю, спитайте пристава (комісара).

Пристав каже, що він сам зацікавлений роспечатанням редакції, бо там стоїть наряд поліцейських, який йому дуже потрібний, але роспечатати не може, поки не буде роспорядження поліцмейстера.

Другого дня йду до поліцмейстера. Каже, що буде у ґубернатора і роспитає, бо невідомо, хто запечатав. Захворів я ще більше, ледве ноги волочу. Далі поручив ходити в поліцію Синицькому.

Коли вернувся з відпустки справжній ґенерал-ґубернатор Сухомлинов, то я поїхав до нього в тій надії, що він дозволить мені продовжувати „Громадську Думку“. Я ще від покійного Молчановського чув, що він, як учень Драгомирова, не вороже ставиться до українства. Але Сухомлинов рішуче відмовив мені, кажучи з докором:

— В мою відсутність ви підложили мені свиню.

Але що це повинно було значити, я не допитувався і явно бачив, що історія з „Громадською Думкою“ була йому дуже неприємна.

Тим часом усі, хто працював у ґазеті, мало не що дня збіралися у мене та радилися, як бути далі. У нас був запасний дозвіл Грінченкові на „Раду“. В. М. Леонтович сказав мені, що В. Сіміренко обіцяв підтримувати до кінця року „Громадську Думку“, а чи схоче він підтримувати „Раду“, то невідомо і через те не давав Сіміренкових грошей. Я йому доводив, що Сіміренкові однаково, під якою назвою не була-б ґазета, бо очевидно, що це та сама. Він стояв на свойому і казав, що треба запитати Сіміренка, який виїхав за кордон, а без його згоди грошей на „Раду“ не дасть; ждемо відповіді від Сіміренка і радимося.

Треба сказати, що нам вже ясно було, що ґазета наша не має і десятої частини того успіху, на який ми сподівалися, починаючи її видавати. А тут ще після заборони „Громадської Думки“ по всій Україні, мало не у всіх її передплатників зробила поліція труси, багатьох заарештувала і тим стероризувала, залякала їх. Ми почали обмірковувати причини неуспіху її. Матушевський бачив найбільшу причину неуспіху ґазети в тому, що ми мало її реклямували; він напосідався, що обовязково треба реклямувати по всіх видатніших російських ґазетах; розсилати аґентів по провінції для орґанізації продажу в роздріб, збору передплати, бо без цього жадна ґазета не може мати успіху. Синицький і я доводили йому, що ми обмінювалися оголошеннями майже зо всіма поступовими російськими ґазетами; аґент до продажу ґазети, Компанієць, має до тисячі аґентів в українських ґуберніях, що він скрізь росповсюдив „Київську Мисль“ і нашу ґазету розсилає всім своїм аґентам, але вона не має ходу на місцях.

Я твердив, що нас не то що не знають, а не хотять знати: тому свідчать цифри. В першу половину 1906 року „Громадську Думку“ передплачувало — 4.093 душі, а тепер зосталося всього — 1.509 душ передплатників. Мало не пять тисяч душ зацікавилося нашою ґазетою і передплачувало її, хто на місяць, хто на три, хто на пів року і тільки душ коло 500, цілком свідомих передплачували на весь рік. Очевидно, вона задовольнила тільки невелику частину, а решта через щось покинула її передплачувати. Грінченко доводив, що „Громадська Думка“ не має успіху тому, що вона зовсім не українська ґазета, а російська, тільки писана українською мовою і обвинувачував Матушевського в тому, що він не надає їй українського характеру, веде її взагалі нецікаво і не може бути редактором. Матушевський відповідав, що спеціяльно українськими питаннями цікавиться не більше тисячі душ свідомих Українців, а решта вимагає від ґазети загально російських вісток, якими тепер нервово живе вся Росія. Де-хто завважав, що неуспіх ґазети залежить від того, що наші звістки систематично спізняються, що „Київська Мисль“, тільки завдяки великій кількости телєґрам від власних кореспондентів, побила рекорд над усіма київськими ґазетами; але для цього треба багато грошей, яких видавці не вважають потрібним затрачувати. На це я відповів:

— Ґазета наша єдина на всю Україну і хоч би вона друкувалася вся по телєґрафу, то й тоді вона спізнялася-б проти російської ґазети, бо в Харкові, Катеринославі, Одесі і т. д. наші передплатники раніще дізнаються новини з місцевих російських ґазет, ніж поки до них з Київа дійде наша ґазета. По мойому мале росповсюдження ґазети найбільше залежить від того, що публика, як інтеліґентна, так і неінтеліґентна, не звикла зовсім до української ґазетної мови. Це, по мойому, найголовніша причина — це видко і з листів, які нам пишуть, і з розмов з нашими читачами. Не звикли вони до абстрактних понять, яких нема у народу. Мова нашої ґазети для них зовсім чужа, нею обурюються й люде, які щиро хотіли-б, щоб розвинулася наша преса. Один полтавський поміщик, Бобирь-Бохановський, людина з вищою освітою, цілком прихильна до розвитку нашої літератури, з обуренням читав мені деякі фрази з „Громадської Думки“ і казав:

— Ну хіба це по нашому? Це по хорватськи, або по словацьки, тільки не по нашому: ну прочитайте самі хоч оцю передову статтю: „Суспільний рух з протягом часу набрав такої сили і прибрав таку форму, що уряд наш“ і т. д. Ну хто розбере цю фразу? Що таке „суспільний“, що таке „рух“?

Після моїх пояснень він і каже:

— От і треба було так і сказати: „С теченіем времені наше движеніє приняло такії розміри і форму, що правительство наше“ і т. д.

Знов і народня мова на Україні не однакова: Полтавці не розуміють і обурюються словами подільськими, навіть київськими. Один селянин Полтавець, П. Оправхата, великий націоналіст, з жалем казав мені, що ми самі відвертаємо читачів від нашої ґазети якимись видуманими словами, виразами, що їх ніхто не розуміє і для прикладу навів таку фразу з ґазети: „Неварто було вязневі тікати, бо на брамі стояла варта“. Виявилося, що на Полтавщині не розуміють слів: не варт, вязень, брама і варта. Окрім того багато шкодив і правопис: всі звикли до російського і зразу не розбирають нашої ґазети і з обуренням кидають її і не хотять читати. Треба ще й додати, що нема у нас видатних талантів, щоб приваблювали читача; нема таких публіцистів, щоб до голосу їх прислухалися, нема гумористів, фейлєтони яких передплатник читав би своїм сусідам і тим заохочував їх до ґазети і т. д. Російські ґазети можуть без цього обходитися, бо до їх публика звикла, вона не може вже обійтись без них і вимагає тільки свіжости новинок. А наша ґазета, як я вже сказав, не може поспіти за російськими місцевими ґазетами і не має таких талантів, які зробили-б ґазету цікавою з літературного боку. А найбільше гальмує росповсюдження ґазети те, що українство досі було синонімом „крамоли“, „сепаратизму“: провінціяльні власти вважають все українське тільки здобутком революції, як і всяку літературу, видану „явочним порядком“, самочинно. А до того ще й ґазета наша, як справедливо каже В. М. Леонтович, взяла тон занадто ворожий до всіх заможніх кляс та до духовенства і ставилася прихильно тільки до робітників та до селянства, а вони нічого не знали про ґазету, бо або неграмотні, або так малограмотні, що не вчитають ґазети. При таких умовах пани, панки, заможні козаки, священники страшенно обурювалися на „Громадську Думку“ і за її зміст; земства не допускають її в свої інституції, попи не дозволяють дякам та вчителям передплачувати її, говорять проти неї в церкві до парафіян, поліція видирає її від дрібної сільської інтеліґенції, не кажучи, вже про селян. Один земський страховий (асекураційний) аґент, свідомий Українець, казав мені, що „Громадська Думка“ обходиться йому не 4 карб. на рік, а 16, бо він, щоб могти спокійно її одержувати, мусить ще передплачувати чорносотенного „Кіевлянина“ за 12 карб.; як би він передплачував саму Громадську Думку, то його вигналиб з посади.

От при яких умовах довелося жити першій українській щоденній ґазеті. Одна надія, що тільки час зробить своє діло. Тільки через якийсь десяток років люде привикнуть до ґазети і тоді вона стане на ноги. Само собою, як би у нас була своя школа, то діло пішло-б далеко швидче, але школи ще не видно: принаймні за свого життя я й не сподіваюся її побачити.

А тим часом треба не дати завмерти нашій пресі, треба, щоб вона не переривалася, а для того треба грошей. Кожного місяця тоді на ґазету і журнал видатку було по 6 тисяч руб.; передплата давала мало, а тому доводилося докладати, у мене тоді грошей мало було. Леонтович дав пять тисяч і відсахнувся, М. М. Аркас обіцяв дати 3 тисячі, дав 2.500 руб., а надалі відмовився, вся надія була на Сіміренка і ми ждали від нього відповіді. Почали у нас виникати думки — чи не почати нам тепер, після закриття „Громадської Думки“, не щоденну ґазету, а тижневу, або двічі, тричі на тиждень, щоб поменьчити видатки на ґазету. Я обстоював, щоб ґазету випускати через день, але мені довели, що видатки на неї будуть мало чим меньчі ніж на щоденну.

Саме під час нарад приїхав зі Львова проф. М. С. Грушевський. Після того, як у нашій ґазеті зявилася редакційна стаття написана Грінченком, в якій зганьблено Галичан за їхню не українську мову і відмовлено було надрукувати статтю проф. С. Томашівського про десятилітній ювилей Грушевського, Грушевський, як я казав уже, дуже образився на наш редакційний комітет і тепер мало цікавився ґазетою, а підняв питання про журнал. Він приїхав із звісткою, що рішив перенести з 1907 року „Літературно-Науковий Вістник“ до Київа.

Мені хотілося зєднати „Нову Громаду“ і „Літературно-Науковий Вістник“ в одно видання. Очевидно було, що „Нова Громада“, яка за рік придбала ледви 400 передплатників, не зможе окупити себе на той рік, а грошей добути для неї я не сподівався; у мене всі думки були про те, як би знайти грошей хоч на видання ґазети. Грушевський спочатку піддержував мене в пропозиції зєднати обидва журнали в одно, але коли побачив, що проти цього рішуче повстає Грінченко, то вже й не настоював і мене просив не підіймати більше мови про зєднання. Він мотивував це тим, що коли спільний журнал не піде, то Грінченко і його друзі будуть в цьому обвинувачувати „Літературно-Науковий Вістник“ і галицьких співробітників, а коли піде, то причину успіху приписуватимуть собі і в редакції неминуче виникнуть непорозуміння і т. ин.

З цим не можна було не згодитися: Грушевський та Грінченко ніколи не вжилися-б в одній редакції та й ні в якій справі, як товариші. Обидва вони такої вдачі, що на другорядній ролі не помиряться, кожний з них схоче бути першим і один одному старшинства, булави, не попустить. Але Грушевський незрівняно талановитіщий, освіченіщий та вченіщий за Грінченка. Перед його авторитетом схилилися всі Українці, крім тих, що претендували на гетьманство (як напр. Науменко та Грінченко). Останній ясно бачив, що з переходом сюди Літературно-Наукового Вістника переїде сюди і Грушевський, до якого само собою перейде і булава, перейде перша роля серед Українців, от через що він рішуче стояв проти перенесення ЛНВ до Київа ще в кінці 1905 року і тепер, але Грушевський рішучо заявив, що вже з Нового Року Вістник буде виходити в Київі, хоч би там що, з тих самих мотивів, про які він писав нам рік тому назад, себ то, щоб не виробилося двох літератур: галицької та української.

Тим часом прийшла відповідь від Сіміренка, що він слова свого не міняє і допоможе дотягнути ґазету і журнал до кінця року. Хоч Матушевський і був страшенно змучений, але мусів був знов узяти на себе мученичеський хрест редактора, бо більше нікому. Між нами не було нікого здатного на це, крім Грінченка, але він заступав в журналі Єфремова, якого не випускали з тюрми, та він таки й не хотів братися за ґазету. За секретаря ми взяли бувшого коректора М. Павловського, бо В. Козловський втік за кордон; у відділах теж були переміни, бо деяких попередніх відділоводів арештовано, а деякі виїхали з Київа, бо ґазета не виходила цілий місяць. Але Матушевський згодився вести ґазету тільки часово, доки ми знайдемо собі редактора: він почував себе зовсім хорим, знервованим і втомленим.

Коли ми перебірали в думці людей, що могли-б бути за редактора, то нам спало на думку імя О. О. Русова, колишнього редактора ґазети „Труд“. Справді, кращого нам і не найти: хоч він і старий і, як казали, дуже млявий, але на всю Україну вславився своєю надзвичайно симпатичною вдачею, всі товариші знають його під прізвищем „Саша-Янгол“.

Я вхопився гаряче за цю думку: я певен був, що імя О. О. Русова вплине і на росповсюдження ґазети і от з яких причин: скільки мені доводилося помічати, то майже всі старіші свідомі Українці, а про соціял-демократів і казати нічого, холодно, або навіть вороже ставилися до ґазети; майже всі вважали „Громадську Думку“ орґаном не всеукраїнським, а орґаном маленького гуртка, який вони називали „Грінченко і Ко“, а його недолюблювали скрізь, як найстаріщі, так і наймолодчі.

По всіх більших городах Українці намагалися заснувати свій орґан і зовсім не дбали про росповсюдження нашої ґазети. Я певен був, що коли на чолі ґазети стане Русов, всіма поважана людина, то Українці вже не вважатимуть нашої ґазети гуртковим орґаном, а всеукраїнським і дбатимуть про її росповсюдження. Окрім того я вже знав, що В. Леонтович ні копійки не дасть на ґазету, коли в ній Грінченко гратиме ту саму ролю та певне і Сіміренко відмовлятиметься, а коли на чолі стоятиме Русов, то може він не ворогуватиме з ґазетою. Я зараз написав гарячого листа до Русова, до П. Я. Стебницького в Петербург, до Л. М. Жебуньова в Полтаву, бо знав, що Русов скоро має приїхати туди на кооперативний зїзд. Всіх умовляв, заклинав умовити Русова взяти редакторство, бо на цей склад редакційного комітету грошей не дадуть і ми останемося без ґазети.

А тим часом ми знайшли кватирю на Підвальній ч. 6. і почали випускати „Раду“. За офіціяльного видавця був Грінченко, а редакторство він зараз же передав на імя М. І. Павловського, фактичним редактором поки що згодився бути Матушевський.

Русов на мій лист відповів, що з Полтави він заїде побалакати зо мною, а поки що нічого рішучого сказати не може, бо вважає себе зовсім нездатним на посаду редактора; що він у цьому упевнився ще тоді, коли був за редактора „Труда“, здається 1881 року. З Полтави він справді, разом з д-ром Юркевичем та Матушевським заїхали до мене в Кононівку, куди я виїхав зовсім хорий на відпочинок. В Кононівці ми втрьох насіли на Русова і він згодився ліквідувати свої справи в Петербурзі і переїхати до Київа.

Радісний я поїхав у Київ і пішов з цією вісткою до Леонтовича, але він холодно віднісся до неї і сказав, що всеодно він не дасть і копійки на ґазету, бо вважає її нікому непотрібною, ніхто нею не цікавиться і т. ин. Я йому кажу, що всетаки вважаю його за спільника, бо він вже дав 6 тисяч карб., а коли не дасть на той рік, то так і буде, може на третій рік дасть, але він рішуче відмовився від усякої участи в ґазеті.

Тоді я рішив піти до небіжчика проф. В. Антоновича, який тоді недавно повернувся з Криму. В. Антонович, можна сказати, єдиний з старих Киян, що з самого початку істнування ґазети ставився до неї з великим інтересом і спочуттям. Він залюбки читав її, стежив за всім, що там писалося, раз-у-раз висловлював певне задоволення ґазетою і підсміювався з „Київо-Старинців“, що, як він знав, мало не вороже ставилися до „Громадської Думки“. Правда, і він раз-у-раз морщився, коли при ньому згадували Грінченка, називав його раз-у-раз „кулешиком“ (маленький П. Куліш), „бактерією розложенія“ (роскладу) і висловлював побоювання, як би через нього не роспалася компанія, що веде ґазету, але всетаки роля Грінченка в ґазеті не відвернула його від неї, як инчих старих. Я росказав йому ситуацію справи і просив, аби він вплинув на Сіміренка, щоб той підтримав ґазету і в 1907 році. На жаль, проф. Антонович зимою не виходив з хати, то треба було, щоб Сіміренко сам заглянув до нього, але викликати його він не вважав можливим. Я кажу йому, що В. М. Леонтович дуже вороже ставиться до ґазети і я боюся, як би це не вплинуло на Сіміренка. Тоді проф. Антонович каже:

— От, як би була тепла погода, то я поїхав би до Сіміренка і в присутности Леонтовича та Софії Івановни (жінки Сіміренка) і завів би розмову про ґазету, щоб їх доводи тут же при ньому параліжувати, то було-б добре. А так, хоч він і заїде до мене сам, то вдома вони можуть його розрадити.

Тим часом холод міцнів і я тратив усяку надію на те, що В. Антонович побуває у Сіміренка. Тоді я почав закликати В. Леонтовича до проф. Антоновича, якого він дуже поважав і з поглядами якого раз-у-раз рахувався. У В. Антоновича я звів розмову на ґазету. Леонтович почав доводити, що вона нікому не потрібна, що лучче за ці гроші видавати брошури, книжки і т. д. В. Антонович, своєю сталевою льоґікою, довів йому, що без ґазети нам тепер істнувати неможна, що це є тепер найважніща справа українська. Леонтович сперечався:

— Помилуйте, — каже, — та ця ґазета сіє ворожнечу до заможніх кляс, вона підбурює, щоб одібрали землю від поміщиків і т. д.

Проф. Антонович відповів:

— Я сам уважаю, що земля повинна належати народові, а не панам: народ її заселив, культивував, обороняв і т. д. та й в народі наша національність, а не в поміщиках, які або пополячились, або покацапились.

На це Леонтович каже:

— Я можу ще згодитися, щоб землю викупили, а ґазета підбурює, щоб мужики дурно видерли її силою; вона спочуває, мало не намовляє палити панські садиби і т. ин. Треба сказати, що Леонтовича в 1906 році палили безпричинно зо скілька разів якісь хуліґани, на радість адміністрації та панам, які вважали Леонтовича за ліберала. Це його дуже нервувало, дратувало; от причина, чого він так дразливо ставився до того, що в нашій ґазеті ніколи не здіймали голосу проти аґрарних ексцесів, підпалів і т. ин. На його обурення проф. Антонович завважав:

— Я, правда, не помічав, щоб ґазета підбурювала до підпалів. А як би й було так, то цеж не обовязково для кожної ґазети. Ця ґазета, припустім, підбурювала, а ви видавайте таку, щоб не підбурювала.

— Щож ви зробите, коли Грінченко і Ко раз-у-раз це робитимуть, хоч ви їм що кажіть, — відповідав Леонтович.

Тоді я кажу, що за редактора ми закликали Русова, людину, як відомо, розумну, тактовну і впливову; при йому Грінченко не матиме такого впливу, як досі. В. Б. Антонович цілком зо мною погодився, бо Русова він знав давно з найкращого боку. Леонтович почав здаватись, але все таки сказав, що сам він не може брати участи в ґазеті з такою компанією, а Сіміренко може й не відмовиться помогти дечим.

Видно було, що на велику поміч Сіміренка рахувати неможна було, тоді я рішив продати 200 десятин землі в Тирашпольськім повіті, за яку Німці-кольоністи давали мені по 300 карбованців за десятину. Я завів переписку з ними, згодив землю по 325 карб, за десятину; вони згодилися, але, щоб не разом давати гроші. Дали мені задатку 10.000 карб., а 25.000 я вимагав при підписанню контракту, бо цю суму я винен був за будинок, куплений мною на Маріїно-Благовіщенській вул. ч. 56 і платив за них 8% по закладній, а решту грошей згодився розсрочити їм на 6 років.

І так на ґазету було забезпечено моїх 10.000 рублів, а ще треба було принаймні з 15.000 карб., якщо не видавати журналу й скорочувати видатки до крайньої міри. Я сказав Леонтовичу, що дам на 1907 рік своїх 10.000 карб., і хотів побачитись з Сіміренком, щоб довідатись, скільки він зможе дати. Але до Сіміренка я так і не добився: коли не підеш до нього, то не дозвонишся, бо дзвінки познімано, і не достукаєшся, бо ніхто не виходить.

Приїхав знов проф. Грушевський і я прохав його підтримати мене своїм авторитетом. Почали ми сходитися у Леонтовича на наради, але Леонтович твердо стояв на своєму, що з цією компанією не хоче мати ніякого діла: власне, він не зносив у першу голову Грінченка.

М. Грушевський подав думку організувати справу так, щоб справжніми господарями ґазети були видавці; ніякого редакційного комітету не повинно бути, тільки редакційні наради співробітників на чолі з редактором і при участи видавців і сказав, що при таких умовах він охоче стане спільником і дасть тисячу карбованців. Леонтович обіцяв нам улаштувати побачення з Сіміренком, але нарешті, через кілька день сказав, що Сіміренко дуже втомлений і не може нас прийняти, але обіцяє дати на ґазету 5.000, більше дати ніяк не може, бо капіталу зачіпати не хоче, а тільки проценти, бо він торік витратив занадто багато. Сам Леонтович нічого не може дати, бо захожується будувати дім, але візьме участь в ґазеті, яко довірений Сіміренка. Ми завважили, що він і сам має право, бо торік дав пять тисяч та жалкували, що нема більше грошей. Порадившись, ми рішили побільшити ціну на ґазету. Грушевський, опираючись на приклад галицького „Діла“, найдорожчої, як він казав, на світі ґазети, напосідався, щоб назначити 10 рублів на рік, але я упірався, і нарешті зупинилися на 6 рублях.

Тепер я думаю, що це була моя помилка, треба було в перший же рік призначити рублів 12, то напевне число передплатників булоб те саме, що й при 4 руб., а виручка булаб далеко більша; напевне оцих 1.500 душ, що передплачують тепер, були-б і тоді. Але тоді причину малого числа передплатників ми складали-б напевне на високу ціну і жалкували, чому не призначили чотирі рублі…

І так ми побільшили ціну на два рублі, і рахуючи, що у нас буде не меньче двох тисяч передплатників, склали приблизний кошторис і рішили, що докласти доведеться тисяч двадцять. Треба було шукати грошей. Я почав росписувати листи до заможніщих Українців. Аркас відповів, що дав би з дорогою душею, та затіяв видавати свою „Ілюстровану історію України“, яка вимагає дуже багато грошей, а прибутків з маєтку через заколот нема. Обізвалися тільки М. Ф. Комар та П. Я. Стебницький, що можуть дещо урвати з свого заробітку, і обидва пообіцяли по тисячі; потім обіцяв тисячу д-р Юркевич і таким робом наскладалося 19.000, з якими вже нестрашно було починати ґазету з 1907 року.

Про результати цих наших нарад я росказував Матушевському та Грінченкові і взагалі всім, хто особливо цікавився долею ґазети. Я казав, що на ведення ґазети на тих основах, які були в 1906 році, грошей видавці не дають, а керуватимуть самі з Грушевським на чолі, але всіх попередніх членів редакційного комітету запросять до ґазети, як співробітників. Матушевський, д-р М. Левицький та инчі дуже радісно прийняли звістку, що ґазета не вмре, а буде виходити і на той рік. Грінченко-ж явно був незадоволений тим, що Грушевський став спільником і взявся за ґазету. Він з обуренням висловлював мені, що видавці нарушили своє слово, бо обіцяли давати кошти редакційному комітетові на три роки.

— Слава Богу, кажу, що й так склалося, що й на таку комбінацію згодилися, та й то через те тільки, що за неї гаряче взявся Грушевський і що за редактора згодився бути Русов. Добре, що вдалося врятувати ґазету, а вже з журналом, себ-то „Новою Громадою“, кажу, — як самі знаєте, так і рішайте, я за неї не клопочуся, бо у всякім разі у нас журнал буде, бо „Літературно-Науковий Вістник“ Грушевський переводить до Київа.

Але Грінченка це не тішило, він ставився до мене явно вороже. Помітивши це, я йому якось сказав:

— Я готовий порвати всі особисті приятельські відносини, аби врятувати ґазету; я готовий зо всякою компанією працювати, аби не дати пропасти ґазеті, а про журнал мені байдуже. Коли знайдеться компанія, що візьметься видавати „Нову Громаду“, то я, фактичний і юридичний видавець, - охоче передам їй права на видання.

Грінченко дуже шкодував, що Єфремов сидить у тюрмі, а через те не знати, чи зможе „Вік“ взятися за видання журналу, але він у всякім разі попробує зібрати декого і буде радитися.

Треба сказати, що разом з долею „Нової Громади“ важилася й доля „Київської Старини“. В. Науменко якось запросив мене до себе на нараду. Прийшовши, я застав у нього О. І. Левицького, Е. К. Трегубова, В. М. Леонтовича і П. А. Косача. В. Науменко росповів, що з цим роком кінчиться як раз 25 років істнування „Київської Старини“ і він, перше ніж говорити на „Громаді“, зібрав людей, з якими хоче порадитися, — чи закривати журнал, чи тягти далі. Як рішимо, що треба тягти далі, то чи по такій самій програмі, як і досі, чи змінити відповідно новим умовам. О. І. Левицький гаряче настоював, що треба вести по тій самій програмі, але Науменко довів йому, що це неможливо, бо „Київська Старина“ зовсім не має передплатників, їх тоді було щось не більше трьох сотень; не має ніяких субсидій та й робітників нема вже коло неї. Він виложив плян, як обновити „Київську Старину“, зробити її журналом науково-літературно-публіцистичним, на взірець російського „Вѣстника Европи“. Плян цей у нього вже був вироблений, бо він з папірця читав кошторис. Памятаю, що він рахував на 800 передплатників, але все-ж таки треба буде докласти тисячі дві-три на рік і просив, щоб з присутніх, хто може допомогти грішми, працею або чим небудь, обізвалися. Всі нерішуче мовчали. Тоді я сказав:

— Всі свої зайві гроші і час я вважаю потрібним витрачувати на щоденну ґазету і ніякої участи в журналі прийняти не можу, що-ж до обновлення „Київської Старини“, то моя думка така: відсвяткувати 25-ти літній ювилей і закрити, сказавши: „Нині отпущаєш“, бо вже зявилися справжні українські журнали, як „Нова Громада“ та „Літературно-Науковий Вістник“. Не слід братися за видання третього однохарактерного журналу, бо у нас не стане ні літературних сил, ні передплатників, ні платячих дефіцити на три однакові орґани, тим паче, що принціпіяльно вони нічим один від одного не відріжняються, а значить, треба всі сили зєднати на два істнуючі.

На це О. І. Левицький гостро завважив, що наш журнал найстарший, то з якої речі ми його будемо закривати. На це я відповів:

— Від нашого рішення залежить тільки доля „Київської Старини“ і ми не можемо рішити, щоб не виходила ні „Нова Громада“, ані „Літературний Вістник“ не переходив до Київа. Краще всього закрити „Київську Старину“, а науковим силам приєднатися до „Записок Наукового Товариства ім. Шевченка“, які М. Грушевський теж переведе сюди. Леонтович якось нерішучо говорив ні за, ні проти, а Науменко був дуже заінтересований ним, як довіреним Сіміренка, од якого сподівалися субсидії. Науменко оповів, що „Нова Громада“ не буде виходити, що є молоді літературні сили, які обіцяв приєднати до обновленої „Київської Старини“ В. М. Доманицький, який і сам охоче візьметься працювати в ній; з обіцяних молодих сил він назвав: Д. Дорошенка, А. Яковліва. Конкуренції „Літературно-Наукового Вістника“ він очевидно не боявся.

На тому нарада скінчилася і мене більше вже не кликано. На зібранні „Старої Громади“ Науменко все оце повторив, але детальніше й рішучо рекомендував зєднати видання премірованого Академією Наук словаря, редаґованого Грінченком, з обновленою „Київською Стариною“, що це забезпечить передплату і т. ин. Всі, проти мого одного голосу, рішили видавати в 1907 р. замість „Київської Старини“ — „Україну“. І так В. П. Науменко відстояв свій орґан. Грінченко-ж клопотався, щоб не дати вмерти „Новій Громаді“, але Єфремова не було і в нього не було на кого опертися. Матушевський зробив був спробу зібрати „Вічан“, але без Єфремова вони нічого не могли рішити, та мабуть таки й не посходилися.

Тоді Грінченко якось на нашому редакційному зібранні „Ради“ виступив з таким пляном: орґанізувати товариство на паях (уділах), аби зібрати хоч таку суму грошей, щоб оплатити друк і папір; до письменників звернутися з проханням працювати тим часом дурно, а коли зявиться можливість і буде якийсь прибуток від видання, то тоді й їм виплачуватиметься, який припаде, гонорар. Зараз же він почав опитувати присутніх, хто згожується взяти пай. Коли дійшла черга до мене, то я сказав те саме, що й на нараді за „Київську Старину“:

— Я всі свої зайві гроші вкладу в ґазету, бо вона єдина, а журналів на 1907 рік уже є два: „Україна“ і „Літературно-Науковий Вістник“, то нащо-ж видавати третій, кращеж зєднати всі сили і поставити добре ці два.

Коли Грінченко довідався, що „Київська Старина“ перетворилася в „Україну“ і що В. М. Доманицький пообіцяв привабити до неї молодчі літературні сили, то-б то підтримувати той журнал, то втратив усяку надію на свій журнал і зо всією своєю пасією напав на Грушевського за те, що він переводить Л. Н. Вістник до Київа; роспалившись, почав обвинувачувати Грушевського в некоректности, але раптом одчинилися двері і ввійшов Грушевський. Грінченко замовк, насупився і так уже й сидів увесь час, але видко було, що він себе ледве здержує.

З того часу у нас з Грінченком установилися холодні, навіть ворожі відносини. В редакцію він майже не заходив, а коли заходив, то холодно привітавшись до мене, виходив у другу кімнату.

Нарешті прийшла від ґубернатора резолюція, що „Рада“ переходить від Грінченка до мене і треба було вже друкувати в ґазеті оповістку на новий рік. Грушевський склав коротенький проспект, що ґазета буде безпартійною, поступово-демократичною і т. д.

Але з ґазетою на той рік знов трапилася притичина: Русов рішуче написав, що він не може виїхати з Петербургу. Що його робити? Я почав говорити, що треба просити лишитися Матушевського, можна якось облегчити його працю, напр. взяти від нього фелєтони; Грушевський мене підтримував, а Леонтович і слухати не хотів: почав казати, що це знов виходить по торішньому, що його втягають в ту саму компанію. Грушевський його заспокоював, кажучи, що він узяв відпустку і майже ввесь рік буде в Київі, буде сам за головного редактора, а Матушевський буде тільки його помічником.

Леонтович висловив думку запросити М. М. Коцюбинського. Мені теж сподобався цей вибір.

М. Коцюбинський, як був у Київі, то дивувався, що на „Громадську Думку“ пішло так багато грошей, що коли він працював у редакції „Волині“, то вони щось утрьох складали все число та ще й завідували конторою: він певен, що так само можна орґанізувати справу і в нашій ґазеті, що просто гріх витрачати так марно гроші.

Написали ми до Коцюбинського і просили його приїхати на переговори; Коцюбинський приїхав і після довгих розмов сказав, що коли Статистичне Бюро в Чернігові скасують, про що йдуть наради в Земстві, то він згоджується взяти на себе редакторство на тих умовах, що ми йому пропонували: 100 карб. місячної платні та жінці його посада в конторі на 50 карб., та ще думалося, що він 50 карб. на місяць заробить рядковою платнею, то вийде всього 200 карб. на місяць. Але по приїзді у Чернігів він незабаром написав, що зостається на службі в Земстві.

Треба було когось знов шукати, але де і кого? Нарешті я рішив, що „якось воно буде“ і почав доводити Грушевському і Леонтовичу, що коли нікого не знайдемо, то будемо якось редаґувати гуртом, а теперішнього секретаря М. Павловського поставимо за помічника редактора. Він буде сортувати матеріял, правити мову, а ми будемо рішати, який матеріял пускати. Грушевський згодився, а Леонтович застеріг, що він зовсім зрікається приймати близчу участь у ґазеті і не може взяти на себе участи в редаґуванні.

Керувати всією літератуною справою поки що взявся Грушевський, а я мав йому помагати в редаґуванні фелєтонів. На тому ми й стали і почали обмірковувати склад постійних співробітників, що вестимуть відділи в ґазеті. За секретаря, по ініціятиві Грушевського, взяли С. Петлюру (пізнійшого Головного Отамана У.Н.Р.). Взагалі треба сказати, що коли ес-деки почули, що ґазета з нового року буде давати висловлюватися всім напрямам, то вони завели стосунки з Грушевським і він гаряче напосідався, щоб приєднати і ці елєменти до ґазети. Леонтович не перечив, бо він взагалі не був ворогом соціял-демократичного напрямку, тільки раз-у-раз дражливо ставився до ес-ерства і вбачав його навіть там, де його й не було. Коли зайшла мова, чи запросити на той рік М. М. Грінченко, яка вела відділ „По Україні“, то Леонтович рішуче виступив проти того; його підтримав Грушевський. Леонтович доводив, що вона навмисне систематично підбірає факти підпалів економій (дворів), аґрарних ексцесів і т. ин.

Я завважав, що вона констатує те, що є в житті, але Леонтович з обуренням доводив, що вона явно симпатизує тим фактам, обминає инчі, а ці старанно нанизує і дає їм заголовки надзвичайно тенденційні.

Я боронив М. М. Грінченко, скільки міг, бо раз-у-раз вважав її дуже цінною робітницею й дуже симпатичною людиною. Грушевський висловлювався проти неї з инчих мотивів; він казав:

— Грінченко зайняв відверто вороже становище проти видавничого комітету і незручно мати за постійного робітника його жінку, бо при всіх своїх добрих прикметах М. М. Грінченко все-ж таки жінка свого чоловіка; їх обох треба запросити тільки як співробітників від рядка.

Я не вважав можливим робити з цього „міністерського питання“ і мусів згодитися, хоч згожувався я дуже неохоче, шкодуючи за М. М. Грінченко і таки боячися через це чвар і ворогування проти ґазети. Так воно потім і сталося.

Що до инчих завідуючих відділами, то рішили зоставити всіх тих самих, окрім Л. Пахаревського, проти якого гаряче виступав Леонтович. Він вважав його через щось за ес-ера і як доказ, приводив одно його оповіданнячко, в якому вбачав співчуття аґрарним розрухам. Коли я завважив, що М. М. Грінченко та Л. Пахаревського нема ким замінити, то Грушевський запропонував Л. М. Старицьку-Черняхівську і викликати М. Лозинського зі Львова, бо він талановитий публіцист, швидко тут зорієнтується і буде дуже корисним для ґазети робітником. Ми згодились.

Коли вже у нас рішено було, що ґазета буде виходити в 1907 році і що нею будуть керувати самі видавці, а не дотеперішній редакційний комітет, то вивісили в редакції оповістку, що всі умови з постійними редакційними співробітниками кінчаються з 1906 роком. Ніхто з цих співробітників не знав, чи запросять його на 1907 рік чи ні, а через те в редакції була якась напружена атмосфера. Я росказував тільки Матушевському, д-ру Мод. Левицькому та Грінченкові, до чого ми договорилися нарешті, а завідуючі відділами не знали, на яких саме основах буде виходити ґазета, вони тільки знали, що вона буде. Правда, ще М. Павловському я сказав, що коли Матушевський не буде редаґувати ґазети, то його запросимо за помічника редактора до Грушевського. Тим часом ми з Грушевським все не тратили надії на те, що Матушевський зостанеться. Особливо напосідався на ньому я, бо боявся, що коли Грушевський виїде, то нікому буде керувати ґазетою. Я з весни до осени був занятий господарством і таки не почував себе до того здатним. Коли ми звернулися з проханням до Матушевського, щоб заступав редактора, коли виїде Грушевський, то він рішучо відмовився, кажучи, що він зовсім затомивсь, але я ясно бачив, що є ще якась причина. Між Матушевським і мною в той час установилися якісь холодні відносини: хоч він ясно бачив, що я клопочуся тільки про те, щоб урятувати ґазету, але йому прикро було, що всі наші обмірковування йдуть без нього, хоч я йому отверто оповідав про ввесь хід наших нарад, про нові умови, при яких має виходити ґазета. Ця холодність у наших відносинах болюче відзивалася в мені, а в ньому, певне, ще гірше, але я певен був, що згодом відносини між нами, як воно дійсно сталося, знов налагодяться. З Модестом Левицьким у мене ніколи не було ніякої нещирости, він раз-у-раз піддержував у мені дух, радів, що ґазета не вмре і обіцяв усіма силами підтримувати її і на той рік. Про відносини з Грінченком я вже казав; ще був один член бувшого редакційного комітету — В. Ф. Дурдуковський, який взагалі ніколи живої участи в ґазеті не брав, а тепер і зовсім зник, а Єфремов сидів у тюрмі. Коли Матушевський рішуче відмовився бути за редактора, то ми спинилися на тому, що М. С. Грушевський буде головним редактором, а М. Павловський помічником.

Тим часом коли пройшла чутка, що на будучий рік видавці не запросять Мар. Мик. Грінченко, то в редакції почалися наради, якісь обмірковування, але вони раз-у-раз переривалися, коли я заходив у ту кімнату: видко було, що про щось радяться, змовляються і не хотять, аби я чув. Нарешті якось до мене додому прийшли Д. Дорошенко і Б. Ярошевський з заявою, що їх послали співробітники довідатися — кого з них запрошено буде на той рік, щоб їм знати, як поводитися і т. д. Я запросив їх прийти ввечері до Грушевського і там вияснимо усе. Коли ми зійшлися у Грушевського в гостинниці, то він звернувся до посланців приблизно з такими словами:

— В 1906 році ґазетою заправляв редакційний комітет і ґазета не придбала успіху. Тепер видавці у відновленому складі хотять попробувати керувати ґазетою самі і просять співробітників не заважати їм, коли вони одних з теперішніх постійних співробітників запросять і надалі вести відділи, а инчих запросять писати тільки від рядка. Всім співробітникам відомо, що видавці дбають тільки про те, аби ґазета була і ніяких комерційних цілей не мають, а значить всім свідомим людям треба їм тільки помагати, а не вставляти патики в колеса.

Дорошенко і Ярошевський цілком з цим погодилися і пішли на зібрання співробітників. Другого дня вони прийшли і заявили, що співробітники, порадившись, рішили не робити ніякої обструкції і зовсім не будуть в претензії, коли з них кого не запросять на той рік для ведення відділу. Тоді Леонтович і Грушевський просили мене скликати всіх постійних співробітників і оголосити їм, хто з них остається на своїх відділах, себ-то, щоб я оголосив, що М. М. Грінченко та Л. Пахаревський не запрошуються для ведення відділів, а тільки писати від рядка. Я рішуче відмовився оголошувати рішення, яке склалося наперекір мойому бажанню. Я сказав їм:

— Ви обидва були проти цих осіб, то ви й оголошуйте самі.

Ім обом теж не хотілось; нарешті Грушевський згодився оголосити, але з умовою, щоб на це зібрання пішли ми втрьох.

Редакція склалася з таких осіб: помічник редактора М. І. Павловський, секретар — С. В. Петлюра; відділи: З ґазет і журналів — А. М. Хотовицький, „По Україні“ — Д. І. Дорошенко, „По Росії“ — Л. М. Старицька-Черняхівська, закордонний відділ — М. Лозинський, а для Б. Ярошевського завели польський відділ.

Перше число 1907 року цензура сконфіскувала, так само, як і перше число 1906 року. Коли Синицький поїхав до начальника цензурного комітету Сидорова просити зняти конфіскату, то він сказав:

— Це зроблено по наказу ґубернатора, то треба звернутися до нього, але нехай не їде отой „жовчний господня издатель“, тоб-то я, бо проти нього настроєна адміністрація.

Очевидно Сидоров запамятав вираз мого погляду тоді, коли ми разом з ним стояли перед ґенерал-ґубернатором і боявся, що я можу сказати, що він бере з нас хабарі.

До ґенерал-ґубернатора поїхав М. С. Грушевський і там йому сказали, що коли „Рада“ не понизить тону, то її зовсім закриють, бо вона зайняла вже дуже ворожу позицію супроти уряду.

Коли через якийсь час Грушевський виїхав, то фактичним редактором став М. Павловський: правда, він і в бутність Грушевського в Київі робив усю редакційну роботу сам і тільки в сумнівних випадках радився з ним, тепер же радився зо мною. Коли я сам не рішався в деяких випадках, то кликав на раду секретаря та декого з відділоводів, а Леонтович рішуче відмовлявся ходити до редакції і ніколи не навідувався туди.

З того часу, як скасовано було редакційний комітет, то настав у редакції і внутрішній спокій, хоч секретар С. Петлюра, ес-дек, якось не пасував до нашої компанії, все держався осторонь, наче „на службі у капіталу“. Незабаром він вийшов з редакції, а його заступив В. К. Королів, який, світоглядом, зовсім підходив до решти співробітників.

При такому, досить дружному складі редакції, ґазета почала другий рік свого істнування.

Найтяжчий рік був перший, так сказати, республіканський, коли ґазету провадили гуртом, бо був повний гризні, сварок, клопоту й страху за істнування ґазети, а коли настав „просвєщенний (освічений) абсолютизм“, то настав у редакції спокій, тиша і мирна праця.




——————

  1. На зїзді Демократично-Радикальної Партії.
  2. „Громадське Слово“, щоденна політична, економічна і літературна ґазета почне виходити в Київі з 1-го січня (января) року 1906.

    „Громадське Слово“ даватиме щоденний огляд життя політичного, громадського, економічного і літературного на Україні, в Росії і по чужих землях; звістки про всякі світові події цікаві нашим людям, поезії та оповідання, наукові фелєтони і т. и.

    „Громадське Слово“ буде стояти за рівне усім право і справжню волю особи, слова, друку, віри, зборів і спілок; права ці повинен забезпечити закон, що видадуть народні посли вибрані вселюдним (загальним), рівним, безпосереднім і таємним голосуванням.

    „Громадське Слово“ оборонятиме право українського народу на своє національно-політичне життя і через це вимагатиме автономії України, щоб народ український сам порядкував своїми справами і мав свою краєву народню раду (сойм), а инчим народам на українській землі, щоб забезпечені були також їхні національні права.

    „Громадське Слово“ відстоюватиме за такі-ж самі права усім инчим народам Росії і через те вимагатиме, щоб Росія була федерацією (спілкою) вільних народів.

    „Громадське Слово“ буде обороняти інтереси робочих людей, виясняючи потреби їх та вимагаючи, щоб уся земля стала власністю народу на основах, які виробить краєва народня рада; щоб найманих робітників, поки є найми, закон оборонив від експлоатації (кривди).

    „Громадське Слово“ буде стояти за прогресивний податок — щоб хто більше має, той з кожного карбованця свого прибутку більше і податку платив.

    „Громадське Слово“ вимагатиме широкої і безплатної освіти рідною мовою для всього народу.

    „Громадське Слово“ говоритиме до своїх читачів простою, усім зрозумілою мовою, щоб скрізь поширились думки наші, єднаючи до одного гурту інтеліґенцію і народні маси на шляху до нового життя.

    В „Громадськім Слові“ досі згодилися писати: Балабуха С., Боржковський В., Василенко М., Верзилов А., Волох С., Вороний М., Ганейзер Е., Гнатюк В., Грінченко Б., Грінченко М. (Загірня), проф. М. Грушевський, Грушевський О., Дмитрієв М., Дніпрова Чайка, Доманицький В., Дорошенко В., Дорошенко Д., Єфремов С., Жебуньов Л., Житецький П., Квасницький Е., Коваленко Гр., Козловський В., Комаров М., Комарова Г., Конощенко (Грабенко) А., Коцюбинський M., Кошовий В., проф. А. Кримський, Левицький М., Леонтович В., Липа Ів., Липковський С;, Лисенко М., Лісовський Ол., Лозинський М. Лотоцький Ол., Маковей О., Маркевич Д., Матушевський Ф., Мирний П., Мировець В. (Дурдуковський), Науменко В., Падалка Л., проф. В. Перетц, Русова С., Русов О., Самійленко В. (Сивенький), Славінський М., Сластьон О., Смуток П. (Стебницький), Степаненко В., Тимченко Е., Франко Ів., Чернявський М., Чикаленко Є., Шраг І., Ярошевський Б. та инчі.

    Ціна „Громадському Слову“ на рік 4 карб., на ½ року 2 карб., на 3 місяці 1 карб., на 1 місяць 50 коп. з пересилкою. Закордон на рік 9 карб., на ½ року 4 р. 50 коп.

    „Громадське Слово“ виходитиме щодня, окрім понеділків та після свят. Перші числа „Громадського Слова“ вийдуть у грудні (декабрі). Передплатники „Гр. Сл.“ на 1906 р. відбиратимуть ці числа, що вийдуть до 1-го січня, нічого не доплачуючи. Адреса редакції „Гр. Сл.“ у Київі, Михайловська вул. ч. 10.

    Видає Євген Чикаленко. Редактор Федір Матушевський.


    „Нове Життя“, літературно-науковий місячник, почне виходити з січня року 1906.

    „Нове Життя“ міститиме твори красного письменства (поезії, оповідання, повісти, драматичні твори), наукові й публіцистичні статті, огляди політичного й громадського життя на Україні і по за межами її і т. ин.

    „Нове Життя“ має тих самих співробітників, що й „Громад. Сл.“, виходитиме що місяця книжками по 10 аркушів друку. Ціна з пересилкою на рік 6 карб., за кордон 8 карб. 50 коп.; окремо книжка коштує 75 коп.

    Адреса редакції Н. Ж. у Київі, Михайловська вул. ч. 10.

    Видає Євген Чикаленко. Редактор Сергій Єфремов.

    З друкарні С. А. Борисова Мал. Житомирська, 16.

  3. Відповідь я дістав аж 1906 р., що скарга моя зоставлена Сенатом без „послѣдствій“ (наслідків).
  4. Виходить, що не тільки серед нашого темного народу, як я писав, мало трапляється чесних людей, а так само мало їх і посеред нашої інтеліґенції, бо соц.-демократ, це ж вибрана з поміж гурту інтеліґенції людина! А скільки виявилося отаких „ідейних борців“ між инчою інтеліґенцією під час останньої революції!

    Чомуж опінія не карає їх?

    Мовляв Шевченко:

    „Чому на його не плюють?
    „Чому не топчуть? Люде, люде!“

    А люде наші, нація наша — „паскудна“, „гнусна“, як часто з болю у серці казав Лисенко. І працюєш для неї, як сказав Франко. — „тільки з песього обовязку!“