Спомини утікача/I

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Спомини утікача (1922
Володимир Леонтович
I.
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
I.

Ще заздалегідь перед другим наступом большевиків у Київі відчувався неспокійний і сумний настрій. Кияне вже мали нагоду ознайомитися з большевизмом і для них природа його, хоч не цілком, але досить була зясована. Але в ці часи народнього божевілля сільська людність не передбачала, яке лихо несе їй большевизм, а ще й до певної міри співчувала йому, і тому армія директорії, не вважаючи потрібним боронити рідний край, або розходилась по домах, або переходила до большевиків.

Не було сумніву, що Київ та і чи не вся Україна дістануться на якийсь час на поталу большевикам, та ніхто не вірив, що ця окупація тріватиме довго. В Одесі стояли французькі війська, з розказу Франції навозилися туди війська грецькі, сподівалися ще й військ сербських, та ще якихсь, — під їх охороною формувалася російська армія.

Тому українське громадянство було заклопотане тоді більше тим, щоб за допомогою Франції, не були знехтовані чи порушені права української держави і народу, але ніхто не повірив би, щоб Франція, та ще після перемоги в світовій війні, капітулювалаб перед большевиками, яких сили були невеликі і погано озброєні. Часописи вже тоді перейнялися звичаєм подавати фальшиві вісти, або з метою аґітації, або просто за браком певних інформацій, так що в Київі були певні, що Одеса цілком безпечна від захоплення большевиками та що звідти почнеться визволення не тільки самої України, а й цілої Росії і то в найкоротшому часі. Тому дехто з земляків, уважаючи моє становище, як бувшого, хоч і короткий час, міністра, небезпечним за большевиків. перевели моє обрання уповноваженим Українського Червоного Хреста в Одесі і мене відправлено туди. Одеському відділові Укр. Чер. Хреста надавалося тоді особливе значіння. В Одесі прийшло було до оружної сутички між українськими та російськими військами (Росіян підтримували Французи) і наслідком її лишилися там полонені-Українці в дуже тяжкому становищі. бо російський уряд ставився до них з умисною особливою жорстокістю. Полонених треба було обороняти і за них подбати. Сподівалися, що до Одеси прибудуть ще й полонені колишньої російської армії з Болгарії та Туреччини, з між ними й багато Українців, за яких треба було піклуватися та подбати за їх національне освідомлення. Нарешті завданням одеського відділу Укр. Чер. Хреста було впорядити свою працю без порівнання вище праці Рос. Чер. Хреста, щоб тим показати Французам більшу здібність українського громадянства до громадського і державного будівництва. З такими завданнями виїхав я до Одеси з моїм блищим помічником, завідуючим лікарськими справами, д-ром Н. Н., та з секретарем. Відповідно до широких завдань, призначено для відділу більшу кількість грошей, але почасти за браком грошей у хвилі нашого від’їзду, а почасти через небезпеку задля неспокою між Київом та Одесою, грошей нам не було видано і ми виїхали з самою обітницею, що вони слідом будуть надіслані, та з пильним наказом по змозі спішитися з цілою орґанізацією діла. Але добре, що ми до одержання грошей не зважилися на широкі видатки, а обмежилися найнеобхідніщими, бо, досидівши в Одесі аж до большевиків, я дістав для Ч. Хреста усіх тільки 3000 карбованців від посла Української Республіки п. Галіпа і 10.000 від п. Мацієвича, який приїздив тоді для якихсь особливої ваги переговорів з Французами до Одеси. Ці гроші мені довелося прямо випрохувати і щоб одержати їх, я мусів протягом днів двадцяти вичікувати по 2—3 годині у вітальні лєґації д. Мацієвича, дарма що і з д. Галіпом, і з д. Мацієвичем я був особисто знайомий і не можу жалітися на недобре їх боку до мене відношення.

Та ні військові справи українські, ні переговори з Французами не йшли добре, це нервувало українські місії і цілком забирало їхню увагу. Тяжко було дивитися, як вони кидалися від одного заходу до другого, щоб в якийсь спосіб схилити Французів на бік України.

Надто прикро згадувати тепер, як доводилося представникам української нації терпіти від гордого і непривітного відношення французьких послів та ґенералів. Таке відношення Французів мені довелося відчути і на самому собі, коли делеґація українських буржуа, в склад якої було обрано і мене, їздила до пп. Анзельма та Фрейденберґа з метою заперечити російським запевненням, ніби за самостійністю України обстоюють тільки самі пролєтарські класи.

Російські урядовці, а надто військові кола ставилися тоді до Українців з запеклою ненавистю, українських полонених тримали в мокрих льохах без постелі (не давали навіть соломи), в голоді, в страшному бруді, не даючи зміняти білизни. Український представник міністерства фінансів, що приїхав з Київа протестувати проти того, що Росіяне, захопивши машинку і кліше, друкували гроші українського зразку та пускали їх в курс, був арештований, та сидів у вязниці дуже довго. Кожен Українець, якому доводилося входити в які небудь стосунки з Росіянами в українській справі мусів дожидати образи, бо мало не кожен з Росіян тішився, щоб сказати, чи зробити щось прикрого тому, хто вважав себе Українцем.

Не маючи власної сили, Росіяне могли так поводитися тільки спіраючись на Французів. Одного їхнього слова булоб досить, щоб прим. полегчити становите українських полонених, а треба було стратити зо 3 тижні тільки на те, щоб одержати дозвіл передавати їм страву й білизну, та здобути право лікарської допомоги. Я радий зазначити тут один виняток з посеред російських орґанізацій, що до відношення до Українців. Російський Червоний Хрест все ставився до нас з відповідною чемністю і в інтересах діла визнавав можливість спільної праці. Він видав нам деякі найпотрібніщі лікарські матеріяли і закликав мене як представника Укр. Чер. Хреста на засідання Червоних Хрестів, які тоді були в Одесі.

Тимчасом большевицькі війська наближалися. Зайняли Київ, зносини з їм перервалися, а згодом дійшли і до Херсонщини. Між тим кількість добровольчої армії не збільшувалася, в самій Одесі бідніша людність не крилася з своїми симпатіями до большевизму. Ходити по городу пізно було небезпечно, бо грабували, раз-у-раз доводилося чути про напади експропріяторів навіть серед білого дня.

Одного дня мені довелося бути свідком такого страшного випадку: Я їхав трамваєм по самому центру города (здається по Пушкінській, недалеко від Дерібасівської), трамвай раптом спинився, бо на вулиці сталося щось непевне. Через вулицю перебігло кількох військових з рушницями на поготові, гукаючи „лови“. Пасажири понахилялися до вікон і хтось пояснив, що женуться за експропріяторами, яких захоплено на гарячому вчинку. Напереді нас, на розі Дерібасівської метлявся з боку в бік чималий натовп усякого люду, збиваючись у купу, як овеча отара, та ховаючись один за одного. Кілька кроків далі військові націляли рушниці прямо на цей натовп, а серед його, забиваючися в саму гущу та пригинаючися, кидався сюди і туди здоровий чоловік у чорному пальті. Несподівано він вихопився зпоміж юрби і прожогом кинувся за ріг Дерібасовської. Рівночасно розітнулися стріли, а коли трамвай рушив, ми побачили на пішоході за кілька кроків від рогу вулиці чоловіка у чорному пальті, що лежав навзнак з розкинутими руками в калюжі крови, а на розі, спершись на рушницю, стояв військовий і якимсь нетямучим, але лютим поглядом дивився на забитого.

У ваґоні знявся нервовий гомін. Більшість була тої думки, що так і треба і все гаразд. Особливо один високий Жид, із спянілим від нервовости, перекривленим та счервонілим лицем і якась жінка, Росіянка, на вигляд крамарка, ця цілком спокійним та повчаючим голосом висловлювали своє задоволення. А про те помітно було, що не всі у ваґоні поділяють їхні думки; одна бідно прибрана жінка з дитиною на руках обтирала заплакані очі кінцем хустки, якийсь старший вже, розкуйовджений чоловік у лихій свитині, хоч мовчав уперто, та дивився на усіх, а надто на Жида та на крамарку таким лихим поглядом, який виразно показував, що чоловік цей не тільки протестує проти такого способу увязнення і кари, але що для його в тім нема сумніву, що грабіжник таки має право грабувати. Він аж тремтів весь від ненависти до військових і до тих, хто їм співчуває.

Та мимо усіх недобрих ознак, віра в перемогу французької сили була так велика, що мабуть і не було людей, хтоб сумнівався у цілковитій безпечности Одеси, тим більше, що кількість чужинецького війська більшала, надходили нові транспорти, що правда більше з грецькими і румунськими військами, та і грецькі війська були під французьким зарядом, а французькі війська сами собою не потішали нікого своїм виглядом, бо ходили по городу безладними купами, без форми, вимахуючи руками й вигукуючи та більше нагадували гультайські кумпанії, ніж військо.

Грецького війська, як переказували, тоді було в Одесі 60000 баґнетів, сподівалися, що прийде незабаром ще багато якогось иншого війська і тому й найбільші скептики сумнівалися тілько в тім, чи схоче Франція звільнити ввесь край, чи обмежиться самою блокадою побережжя та забезпечить тили місцевих військ російських чи українських, то вже залежно від вподоби кождого. Але ніхто не міг припустити, щоб Франція уступила большевикам. Через те і російська і українська дипломатії звертали увагу на те, щоб схилити французьке командування кожен на свій бік.

Коли прийшла звістка, що десь коло Херсону французьке військо подалося назад ледви чи не за першим стрілом большевицьких гармат, і примусило тим і Греків та Росіян до відступу, залишивши їхній тил без оборони, то і це ще не зломило певности в безпечности міста. Та по городу переказували з невтіхою, що Французи цілком не лічилися з тим, що може статися з їхніми союзниками й захопивши, не памятаю, чи поїзди, чи пароплави, хотіли втікати, не дожидаючи Греків, та що з цього приводу знялася між ними трохи не бійка й Греки силою примусили Французів дати і собі місце.

Та кінець прийшов несподівано швидко. Не памятаю, якого числа по городу зранку почали гомоніти, що за два дні Французи і Греки відїзжають та залишають і город, і російське військо на ласку Божу. І справді оголошено відповідний наказ французького командування. Переказували, ніби Греки сперечалися та не хотіли відходити, але мусіли скоритися Французам, які вимагали від їх йти разом. Невеличка купка російського війська мусіла, шукаючи порятунку, йти і собі в світ за очі, невідомо куди. Пароплави не могли вмістити навіть усього чужоземного війська і частина Греків, а за їми і Росіяне потягли до румунського кордону.

У городі знявся надзвичайний переляк. Мабуть чи не усій інтеліґенції, якої набилося тоді в Одесі сила, треба було, кожному за себе, вирішити питання чи треба тікати і коли треба, то куди, як, і яким способом. Проте тільки дуже невелика частина цієї інтеліґенції мала змогу знайти собі якийсь притулок на французьких пароплавах, більша подалася до румунського кордону хто як зміг, хто автомобілем, хто візником, а хто й пішки разом з військом, чи сам. Українців Французи на пароплави не брали, російське військо ставилося до їх ворожо, отже їм залишався єдиний останній спосіб. Без порівнання більша кількість інтеліґенції, пошукавши надаремне способу до втечі, втомившись та зневірившись, залишилася у Одесі на ласку Божу.

Як переказувалося, і ті, що повтікали, зазнали багато лиха: на кораблях, надто французьких, ставилися до утікачів з неповагою і без сорому визискували, беручи по 100 карбованців за одну склянку чаю. Ті, що подалися до Румунії, були в дорозі у великій небезпеці. По дорозі грабували, декого й забили; грабували й червоноармейці, що подекуди просочилися вперед, і місцеві червоні, і так просто людці до грабунку не ледачі, а часом і російські війська. На кордоні Румуни або прогонили або арештовували.

Французьке командування мало якусь умову з большевиками що до вільного виступу з Одеси французького війська, а проте воно мусіло уступати так скоро, кидаючи частину свого майна, що це більше нагадувало утечу, ніж добровільний відступ. Французи були ще в городі, коли прийшла червона армія, крок за кроком вона поступала туди, звідки виходили Французи і часом між ними залишалося вільного простору тілько один квартал. Російськеж військо продиралося поміж загонами червоної армії і по городу чути було стрілянину рушниць та кулеметів.

Надходив вечір, залягла пітьма, город стояв неосвітлений, інтеліґенція не важилася витикатися на вулицю, стереглися навіть палити світло в помешканнях. У пітьмі розтиналися стріли.

Здається, вже і цеї ночі почалися арешти, розстріли та грабування крамниць та деяких приватних помешкань, останніх, здається, з певним вибором. Так я знаю, що тієї ночі розбито і пограбовано дім одного помітного комерційного діяча, з цінною стародавньою обстановою і колєкціями (господар кохався і знався на старовині і багато її скуповував), який ще у Петербурзі спроневірився був большевикам і втік в переддень їх приходу, бо за його голову була оголошена нагорода.

Другого дня почалися труси, що тяглися кілька день. Почекавши годин до 11, я думав було, що до нас вже не прийдуть, бо господарі, в яких ми з сином займали одну кімнату, мали невелике й нероскішне помешкання, і налагодився йти до Червоного Хреста. Але тільки я вийшов під браму, до неї вскочила з вулиці юрба червоноармейців з револьверами в руках, з поганою лайкою та погрозами. Мене вхопили і обмацали всього, зирнули і в гаман, але як там не було багато грошей і я був одягнений просто, не взяли нічого, тільки звеліли вертатися до хати. Тут переглянули речі і господарів, і мої, та бачивши, що оселя не багата, переглядали похватки, щоб не гаяти часу. Вкрали при тому в мене годинника та ще щось, а в господарів срібну папіросницю, і відійшли, тикаючи нам на прощання свої руки, та називаючи товаришами.

Мене вразила одна риса: червоне військо, яке прибуло до Одеси, було раніше відділом українського війська отамана Григорієва, що передався невдовзі до большевиків. Між ними тоді певно провадилася українсько-національна аґітація, нарешті цеж була частина того війська, що повстало проти Гетьмана, як казали, в обороні української самостійности, а проте більшість цих — тепер, червоноармейців — балакала хоч поганою і з домішкою українських слів, а таки російською мовою (цеб-то мабуть і не хотіли гомоніти по українському).

Це виразно показувало, що ніякої національної ідеї у цих людей не було, що пристали вони до національного гасла тільки на те, щоб здобути собі змогу грабувати та оправдання свого грабіжництва. Через те легко й зрадили вони і свою націю, і свій уряд, як тільки побачили, що з большевиками грабувати їм буде і вільніще, і безпечніще. Я зрозумів тоді, що зраджували Україну не їхні отамани, в цьому випадку не отаман Григорієв, а зраджувало все військо набране[1] з гірших (босяцьких) елєментів, у яких не було моральної національної дисципліни і між якими не встигли, чи не зуміли запровадити дисципліну зовнішню - примусову. Отаманиж тільки мусіли йти за військом, виконували те, чого воно хотіло, вдаючи, ніби передаються самі до большевиків, та схиляють до того своє військо.

Я не виправдую цим такого поводження отаманів. Воно однаково не гідне поваги! Люде, що хотять висовуватися наперед, та ще в момент величезних історичних подій, повинніб мати остільки горожанської сміливости, щоб не боятися вмерти, обстоюючи за своєю ідеєю, або щоб хоч відсахнутися від громадянської діяльности… Я тільки зазначаю факт.

Зазначу ще одну рису. Поміж червоноармейцями був при трусі і один одеський робітник. Він наче не брав в нічому безпосередньої участи і тримався осторонь, та в дійсности мабуть був приставлений до їх за старшого, щоб керувати трусом там, де помітить якісь прикмети контрреволюції. У нас він не бачив для себе чогось цікавого. На вигляд був він інтеліґентніщий від червоноармейців і часом спиняв їхнє нахабство, грубість та грабіжництво хоч здебільшого мабуть „з тактичних причин“, вважав за краще не чути й не бачити, що діється перед його очима.

На нараді у Червоному Хресті, одноголосно було вирішено, що нам треба їхати до Київа. Цього вимагали і справи, бо хоч і переказувалося, що Червоний Xpест визнаний большевиками, та істнуватиме і далі, та не відомо було у якім складі, та з якими завданнями. Грошей у нас не було і ми не знали, що маємо робити, вимагали цього і наші особисті інтереси, бо наші сім'ї залишалися у Київі. Отже ми вирішили клопотати у большевицької влади про дозвіл виїхати до Київа і про ваґон на переїзд.

Наше рішення ще зміцніло, коли п. Комірний (український ґубернський комісар Одеси за часів Центральної Ради а здається і за Гетьмана), який теж залишився у Одесі, переказав нам нишком пораду свого особистого знайомого, — блищого помічника отамана Григорієва, тепер загально відомого отамана Тютюнника. Отаман Тютюнник перестерігав п. Комірного, що між військом от. Григорієва та між одеськими большевиками, які враз зорґанізувалися і забрали у свої руки горожанську владу в Одесі, між ним і чека незабаром мусять виникнути на національнім ґрунті непорозуміння, а може дійде і до сутички, а тоді становище Українців у Одесі буде небезпечне, бо одеські большевики гонитимуть та помщатимуться на усіх Українцях. Отже казав Тютюнник п. Комірному, їдьте і самі, перекажіть і землякам, хай їдуть краще до Київа та гуртуються там, і дав Комірному, а через його ще й декому з земляків, в тім числі і мені з сином, перепустки на виїзд з Одеси. Я мало знав п. Комірного. Познайомилися ми з ним тільки в Одесі і то тільки в останні дні, але справив він на мене дуже приємне вражіння. Людина сильна й надзвичайно смілива серед урядовців часів Центральної Ради, він визначався сміливістю, енерґією та державним розумом, бо не доводив свого демократизму до потурання гіршим інстинктам народу, а коли й був соціялістом (в чім я не певен), то не розумів соціялізму, яко право грабувати. Тому бувши комісаром Одеси, він і за Центральної Ради провадив завзяту боротьбу з одеськими лівими потаємними большевиками і через те став їм ненависним. Родом був він з м. Сінчи Лохвицького повіту на Полтавщині, де мав невелику (десятин 25—30) земельну посілість.

В переддень його арешту я був у його. Він передав мені перепустки від Тютюнника і ми умовилися, що, як що я одержу ваґон для Червоного Хреста, він поїде з нами до Київа. Я радив йому змінити помешкання, бо большевики могли стежити за ним та й знати, де він живе, але він не схотів, ще сміючись, пожартував, що міг би ще й большевиків окрутити, та серед них жити. Але тієїж ночи його арештували й розстріляли. Як і вся інтеліґенція тоді, він ще недоцінював усієї крівавої жорстокости большевиків та усієї беззахистности людини серед їхнього безправного ладу.

Вихована хоч на якому будь, хоч не на повному правопорядку російської монархії, інтеліґенція все не могла ще собі уявити, що то за лад, де карають без суду, без слідства, без закону, без змоги довести свою невинність і карають за все єдиною карою — карою на горло.

Хоч я і мало знав п. Комірного, його смерть мене дуже вразила, я не міг зрозуміти, чому отаман Тютюнник не боронив його. Та люде, що знали їх блище, завіряли, що Тютюнник і дійсно не мігби нічого порадити і тільки сказав: „Що ж, коли попавсь, то мусить загинути“. Це знов одна з прикро вражаючих прикмет большевицького ладу, де поруч можуть істнувати дві влади, з яких кожна має право над людським життям, і то за протилежні вчинки, але ні одна не може оборонити того, кого схоче знищити друга.

Діставши перепустки від отамана Тютюнника, нам треба було мати такіж і від одеського большевицького уряду, а право на ваґон виклопотати в начальника медичної частини якогось большевицького лікаря Пінчука. Хто й зна чи лікар Пінчук, людина вже старшого віку, був дійсно большевиком, бо, не зважаючи на зовнішний вигляд великої влади, мав коло себе двох молодих та нишпорливих товаришів, що пильно та недовірливо стежили за кожним його рухом. За кілька день нам пощастило виклопотати усе потрібне і ми вирушили до Київа.

В Одесі я стрівався з П. Я. Дорошенком, що мешкав там у свого приятеля. Я переказав йому, що чув від п. Комірного і закликав з нами їхати до Київа. Та П. Я. чогось вагався і мабуть через те жадав невідмінно, щоб я заїхав за ним, їдучи до двірця залізничого. На великий жаль я не мав змоги цього зробити. П. Я. не приїхав до поїзду і залишився в Одесі. Як відомо, його теж розстріляли.


  1. Власне військо набиралося шляхом добровільного вступу, але дякуючи тим гаслам, які тоді виставлялися, до його йшли саме такі елєменти.