Спомини утікача/II

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Спомини утікача (1922
Володимир Леонтович
II.
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
II.

Прибувши до Київа, я не міг зважитися від разу їхати до себе в хату. Моя оселя була в Липках, себ-то в тій частині міста, на яку большевики гнали понагінку тай зазіхали найдуще, отже легко могло статися, що помешкання моє вже пограбоване і зреквізоване. Треба було також довідатися, чи большевики не шукали мене самого. Отже я залишився пересиджувати у ваґоні, поки один з товаришів подорожи, який безпечніще міг вертати до дому, не довідався, та не повідомив мене, де пробуває моя сім'я. Показалося, що моє помешкання справді реквізоване під мешканців сусідних домів, яких повиселювано, забираючи їхні доми під совєтські інституції та казарми, що і в моїм домі приміщено, хоч і не багато, червоноармейців, та що сім'я моя мусіла покинути хату і оселитися в двох найнятих кімнатах в дальшій частині міста. В мене у хаті залишилася покищо сім'я мого гостя та приятеля лікаря, що втікла з Полтавщини ще перед наступом військ Директорії, якої війська тоді теж часом грабували, руйнували, а коли і забивали без суду тих, хто їм не вподобався. (Згадати хоч смерть М. Устимовича, за якого мова буде на иншому місці.) Щоб вбити когось, досить було, щоб знайшовся серед війська якийсь особистий ворог. Особливо небезпечне було становище заможних людей, бо загальний настрій у військах тоді був такий, що заможність вже була провиною. Обставини були тоді справді ще не такі, як за большевиків, але надіятися на які ґарантії, тощо, а надто на провінції тоді булоб нерозумно. Влада Директорії була безсила проти сваволі військ, та й не дуже звертала увагу на ці, на її думку маловажні річи, бо цілком захоплена мріями збудовання нового ладу, згідно свойому, як показалося, не зовсім обміркованому плянові, не дбала про ґарантії і права, переслідуючи й Українців, що трималися инших політичних та соціяльних поглядів… А тимчасом цей нещасливий настрій тодішнього українського уряду, хоч і трівав не довго, а таке його відношення до права і політичних противників було одною з важніщих причин того усього лиха, яке досталося перебути Україні, як і того, що Україна і досі не змогла збудуватися, та себе обстояти.

Мій гість у Київі був невідомий і його вважали тільки за лікаря і не знали, що разом він був і землевласником, тому він ще якийсь час міг залишитися в мойому помешканні, дружиніж моїй довелося серед ночи тікати з дому, бо червоноармейці, дізнавшися, що вона домовласниця, нахвалялися вбити буржуйку. О десятій годині в ночі довідалася вона, що залишитися їй далі в домі було зовсім неможливо. Небезпечно було виходити з дому, щоб не помітили червоноармейці; добре, що ніч була темна, а на вулицях не було світла. Коли пощастило вийти, не брак ще було небезпеки. Ходити по городу в такий час було заборонено. Раз-у-раз спиняли й допитували патрулі. Їй пощастило дійти до знайомих тільки через те, що з нею йшов лікар і на усі запити: „хто, куди, та чого йде“ відповідав, що лікар до хворого. Червоноармейці лаялися, але пропускали.

Що виробляли червоноармейці з помешканнями, надто коли жили в їх хоч недовгий час, мені довелося на власні очи побачити на оселі одної української громадянки, багатої людини. В тій оселі щось з тиждень перебувала славнозвісна Таращанська дивизія. Після тижневої гостини таращанців помешкання виглядало так: дорогі меблі поскидані на купу, частина з їх порубана на паливо, коштовні шпалери подекуди обідрані, а скрізь заяложені, бо червоноармейці спірали об їх свої масні голови, горорізьба на піддашу постріляна, по всіх столах, шафах, та шуфлядах замки повиламувані, а добро, яке було там сховане, розтягнуте (замки залишилися цілими тільки в кімнаті, де жив управитель дому, бо його, як людину, що живе з удержання, визнавали до певної міри своїм). По долівці розкидано недопалки меблів, папери і книжки з шаф, бо в книжках червоноармейці шукали захованих грошей. На паркеті майстерного вибору вибої та знаки від чобіт — наслідки шалених танців червоних жовнярів. Здається ніколи за нормальних часів у нашої людности не виявлялося такого замилування до танців, як за часів революції у червоноармейців — вони танцювали і в день і по цілих ночах, (аби тільки трінкала яка небудь музика). Але було щось і багато страшнішого: на мармуровій долівці під сходами стояла калюжа загуслої крови. Ось що розказували про її походження: поміж цілим загоном розбишак знайшовся один парубок, якого совість не могла погодитися з вчинками та поводженням товаришів. Якийсь час він мовчав, але сумління не давало спокою і він почав усовіщати їх. „Хибаж на те ми робим революцію, щоб робити так, як ви робите, хибаж то по правді?“ — докоряв він, а товариші, роздратовані докорами, намірилися його вбити. Він це помітив і почав на ніч замикатися сам у окремій маленькій кімнаті, де ніхто не спав, бо в ній було не топлено. Думав, що хоч холодно, та безпечно, та не врятувало ніщо. Днів через два у вечорі звеліли червоноармейці управителю, щоб не важився тієї ночи і носа витикати з своєї хати, щоб не почув „а то вбємо“. А на ранок ненависний їм товариш десь зник. На обережні запитування: „де він?“ зразу питали: „хто такий?“ — мов не розуміли, про кого мова, а далі відповідали: „а чорт його знає, — мабуть подався на фронт!“ Та коли червоноармейців виведено і управитель пішов оглядати помешкання, (при них він не зважувався на це), то знайшов під сходами калюжу крови.

Через те, що сім'я моя мусіла втікати з своєї хати похватки, а перед большевицькою навалою я не був дома і не міг приховати грошей, ми залишилися без усяких засобів до життя, бо і річи, які можна було продати, залишилися дома, а виносити їх звідти було небезпечно, скрізь довкола були совєтські інституції та совєтські війська, а червоноармейці пильно стежили за кожним, хто виходив з дому, тай базарний товарообмін тоді ще не налагодився. Треба було шукати заробітку, а з приходом большевиків усі приватні роботи урвалися, знайти службу у большевиків мені, колишньому буржуєві, було не так легко, а здавалося і небезпечно. На перший час знайомі знайшли мені невеликий заробіток перекладати російські рукописи на українську мову. Тоді деякі проворніщі з київських доцентів, пристосовуючися до обставин почали виступати з ніби-то філософічними творами. З одного боку вони начеб-то підтримували большевицьку ідеолоґію, з другого крадькома, ледве помітно „підпускали“ на неї критику. Знов таки, пристосовуючися до всяких можливостей на далі, хотіли вони видати свої твори разом і по російськи і по українськи, а що мови української не знали, то й шукали добрих перекладчиків. Українськіж видавництва чогось, мабуть тішачися з того, що російські вчені українізуються, охоче видавали цей філософський мотлох, натомісць щоб видавати переклади відомих всесвітніх вчених. Перекладати ту плутану мову була робота тяжка, а оплачувалася вона дешево. Ціни що дня йшли в гору, і жити з цього заробітку, хоч би й скупо, було неможливо. Доводилося таки хитрувато виносити з хати дрібні річи і їх продавати, а проте таки недоїдати, харчуватися самими рослинними стравами, без мяса і сливе без сала, наполягаючи більше на хліб з чаєм, тай то оглядаючися. В такому стані була трохи не уся інтеліґенція, хто не мав засобів, або не спекулював, навіть ті, що служили на радянській службі, бо і там платня була за мала. Та траплялося і гірше, я знаю два випадки, коли ще недавно заможні жінки померли у Київі як що не від голоду, то від довгочасного недоїдання.

А тимчасом нерви у всіх були завжди напружені, ніхто не був спокійний ні дома, чи не прийдуть арештувати, ні на вулиці, чи не признає хто з червоних та не затримає, або і просто перший ліпший червоноармейський зайдиголова, стрівши на вулиці, визнає тебе за буржуя та образить чи вилає з доброго дива. Ногам теж випадало чимало роботи: трамваї не ходили, за хлібом доводилося вистоювати цілі години в чергах, щоб купити якийсь там фунт сала або що трохи дешевше треба було вибігати часом все місто. Часом настрашені люде не хотіли ночувати дома, боячися арешту і йшли десь до знайомих шукати притулку на ніч. Йшли звичайно манівцями, щоб заплутати слід, з прийшовши часом бачили, що й господарі чують себе в тій самій небезпеці і мусіли знову йти далі, як коли в инший край міста. Отже витрата енерґії була велика, а підтримувати її нічим. Через те в багатьох починалася малокровність і слабла працездатність.

Тимчасом на мене прийшла ще особлива напасть. Большевики наложили на Київ контрибуцію, яку мала виплатити колишня буржуазія. Був виданий список, скільки з кого належиться. З мене вимагалося аж 100.000 карбованців, яких я не мав, тай дістати не міг, а тимчасом неплатним загрожували арештом і чека.

Завважу тут невеличку рису. Не знаю, хто саме розкладав цей податок, та казали, що в тому брали участь і дехто з київських буржуїв. Проте розпреділення було зроблено зовсім несправедливо і часто з менше заможних вимагалося більше, ніж з значно богатших.

Та це лише дрібниця і може деинде було і не так… Але в самій суті своїй контрибуціяж та була щось несвітське: держава допоминалася контрибуції з своїх горожан! Стягали її з розграбованої та знищеної вже буржуазії, з людей, в яких уряд вже встиг все забрати і з яких дехто згодом помер голодною смертю! Налог виправляли не способом цивільного права, а карами кримінальної вдачи. Все те робили соціялісти, що стали до влади під гаслом рівности та гуманізму!

З сього приводу нераз згадувалася мені тоді сентіментальність буржуазного політико-економа Д. С. Міля, що, бажаючи бути безстороннім, уважно прислухувався до чужих йому соціялістичних ідей і на ґрунті їх дослідження робив такий висновок: вважаючи на те, що однакова праця для людини до неї незвиклої буде тяжча, ніж для звиклої, а однакове удержання менше задовольнятиме потреби людини, що звикла до кращого, таке аритметичне порівнання не відповідає принціпові рівности, а тому не може вважатися справедливим з погляду соціялістів. Отже соціялістичний уряд на випадок здійснення соціялістичного ладу мусітиме з тим якийсь час рахуватися, та полагоджувати на користь тих, в кого буде одібрано власність.

Не знаю, чи справдилиб анґлійські соціялісти ці лагідні міркування цього політико-економа, як би вони стали до влади, але наше життя брало їх просто на глум. Наші робітники (а з початку і селяне) а ще в більшій мірі проводирі їхні, наші соціялістичні партії в цілій своїй діяльности виявили цілковитий брак у їх почуття справедливости і не такого вже витонченого як у Міля, а і просто аритметичного. Виявилося, що в їх почуття справедливости та гуманности ще значно менше, ніж було в нашій буржуазній класі. Це і скомпромітувало остаточно наші соціялістичні партії та відібрало від їх симпатії більшості, примусило їх опертися на саму силу і буде причиною тому, що коли вони її втратять, і впадуть, то вже довго не зможуть взяти участи у владі.

В тому катаклізмові, який виготовляє анормальність большевицького ладу, згинуть, на жаль, не самі їхні мрії, а зупиниться досягнення багатьох справді користних реформ. Через зневірря та економічний занепад можемо посунутися назад може на сотки років і добре ще, коли не загинемо зовсім, як сталося при відповідних умовах з Афинами, Галією, Римом, та инш.

Прохаю вибачення у читачів за цей відступ від фактичного викладу. Хай те, що я сказав, буде зразком тих почувань та думок, які прищеплює большевизм суспільству.

У скрутному становищі, в якому я опинився, дякуючи контрибуції, порадили мені звернутися до адвоката, сказали і до якого. Був це раніш мало відомий та моторний собі адвокат, який зразу приумів приладнатися до большевицьких порядків. По багатьох прикметах було помітно, що за старого ладу клієнтура в його мабуть була мала навіть і по комісіонерських справах, якими звичайно у Київі надолужають адвокати брак судових доручень, та за большевиків він одразу зробився помітним та потрібним діячем. Користуючись з того, що хтось з його близьких зробивсь комісаром, пан N. поробив знайомства між комісарами та в самій чека, заприятелював, а може й погодився з ними що до поділу гонорару, тай спеціялізувавсь на обороні арештованих та на клопотах про поменшення контрибуції. Тепер у його маленькій чекальні завжде дожидало черги по скільки клієнтів і п. N. мав нагоду і рацію раз-у-раз та не без внутрішнього задоволення бідкатись, що „перетяжений працею і не має і хвилі вільної“. Але він таки відчував, що од його спеціяльности одгонить чимсь специфічним і тому мав потребу розмовляти по щирости та виправдувати свою діяльність, хоч би і перед зовсім незнайомими клієнтами: „Требаж рятувати людей і хоч яка та робота неприємна а може і небезпечна, та я не можу одмовляти людям у допомозі“, казав він. А до того знаючи, що клієнти його авжеж не большевики, він про всякий случай „давав їм зрозуміти“, що большевицькій владі не співчуває, большевиків вважає за розбишак і що скоро їм прийде кінець. Про те з клієнтів він правив таки добрі гроші, виправдуючись тим, що можуть трапитись „додаткові видатки“. Що правда тим, хто здавалось йому і справді грошей не мав, поторгувавшись робив він часом таки не малу знижку, так одначе, що і йому припадав все таки „необідний гонорар“.

Тактика, якої додержувався він в обороні клієнтів чи їхніх справ, зовсім не нагадувала старої тактики оборони — на ґрунті закону доводити безневинність або право клієнта, закону не було, декрети виключали один одного тай взагалі розпатякувати про „право“ у большевиків не поводилося…

Це є цікавою прикметою большевицького ладу, що не вважаючи на усі запевнення їхні, ніби вони утворють цілком новий лад, усе радянське публичне право фатально сунеться до зразків минулих віків — часів середневічча, а то і первісних зародків права. Нагадаємо декілька прикладів: Законів не істнує і суд кермується не законом, а власною думкою (риса первістна), суд відбувається не прилюдно (риса середневічна), процес відбувається письменно і ґарантії обвинуваченого нехтуються: оборонців не пускають, обвинуваченому не дають говорити, свідків не викликають (риса середневічна), обвинувачених тримають по тюрмах до суду необмежений час (риса середневічна), за провину відповідає не сам винний, а його родичі, а часом і люде однієї з ним верстви (риса первістна), право не виконувати незаконних розпоряджень урядовця не визнається (риса середневічна). Те саме помічається і в инших галузях права та в житті, утвореному большевицьким ладом. Напр. заборона без згоди робітників братися до тієї чи иншої праці поновлює середневічні цехи. Купівлю–продаж цілком заступає первістна форма товарообміну і т.д. і т.д.…

Розуміється, при тому утворюється ґрунт для безмежного деспотизму. Большевики запровадили його за підтримкою робітничої класи, яку поманювали обіцянками, що та безмежна царська влада належатиме їм. В дійсности царями поробилася сама невеличка купка большевиків, а робітнича класа потрапила до їх у підданці, що найбільше у преторіянці, яких зацитькують більшими пайками та такимиж иншими дрібницями.

Алеж повертаюся до способів оборони, яких уживав N. Напр. в справах про звільнення од контрибуції подавав він прохання, зміст та уґрунтовання якого і самого його дуже мало цікавили. На підставі самого факту подання прохання, до перегляду його, правлення контрибуції спинялося, а тоді вже завданням пана N. було якось досягти, щоб прохання усе залишалося у споді непереглянутих паперів і справа не йшла на розгляд.

Від часу до часу большевики оголошували список осіб, що не сплатили контрибуції і тих, хто потрапив до списку, як неплатних, найчастіще арештували, але ті, чиї прохання не були ще розглянуті, до списків не заводилися і на якийсь час мали спокій. Що правда справа в той спосіб остаточно не рішалася, та коли клієнти тим непокоїлися і прохали N., чи не можна одклопотати, щоб призначений з них наклад хоч знято, хоч зменчено, він одмагався тим, що то річ небезпечна, бо невідомо як вирішать справу, що в кожнім разі треба чекати сприяючих обставин, а відволікуючи сподівається він дотягти справу аж доти, коли большевики підуть, „бож хіба ви не бачите, вони довго не вдержаться“, потішав він клієнта.

Якось невдовзі перед тим, як большевики і справді вийшли, пан N. десь зник і щось зо три дні його не було вдома. Служниця одчиняючи двері мала стурбований вигляд та одмагалась невиразними поясненнями. Клієнти непокоїлися, що станеться з їхніми справами. Та за три дні N. знов з'явився в себе в кабінеті і взявся до праці звичайним рядом, мов нічого не сталося, а тільки довірочно казав усім, ніби його хотіли заарештувати, і він мусів переховуватися, поки не залагодив справу.

Не знаю вже, чи дожидаючи зміни уряду, удав він ту комедію, щоб посилатися на своїх клієнтів, як на свідків, що терпів од большевиків, чи справді хтось зпоміж них, кого поминув він при поділенню гонорарів, настрахав його трохи, поки не дійшов з ними до згоди.

*  *  *

Повертаюся до свого становища. Щоб хоч трохи збільшити заробіток доводилося мені йти на совєтську службу, аби тільки на таку, що йде всупереч моїм поглядам. Знищення усіх приватних підприємств і приватної ініціятиви віддали усю інтеліґенцію в цілковиту залежність державі і дивна річ, що інтеліґенція, яка ніби марила про волю, співчувала тому, бо дякуючи соціялістичним мріям своїм, не зразу зрозуміла, що на нашій небездоганній планеті рівність і соціялістичний лад часто стають в супереч політичній волі та незалежности окремого громадянина.

Одночасно і деякі сумніви, що до радянської служби здавалося зникли. Большевицькі часописі докоряли буржуазії саботажем за те, що не хоче йти на радянську службу. Не звикла ще до постійної підступности усіх большевицьких заяв, інтеліґенція почала думати, що згодитися на службу це є так, ніби лєґалізуватися у большевицьких очах. В додачу тоді ще здавалося, що більшість людности співчувала большевизмові. Руїна, утворена радянським хазяїнуванням тоді ще позначалася не так виразно, тому серед інтеліґенції починала прокидатися думка, що може і справді большевизм є новою, але сталою і міцною формою суспільного життя. З того робився висновок, що чи подобається чи ні воно йому самому, але громадянин мусить совісно скоритися перед волею більшости і працювати серед большевицького ладу не за страх, а за совість і як би не та божевільна жорстокість, якою де далі все більше і без жадної потреби переймалися большевики, опозиції проти них булоб тоді ще менше, ніж було.

Не без впливу тих настроїв та під натиском необхідности, узяв і я тоді службу невеликим урядовцем у совнархозі по аґрономічному виділу, де мені було доручено складати популярні аґрономічні брошури українською мовою. Хоч таку роботу зручніще булоб робити у бібліотеці, або у себе вдома, та у большевиків вимагалося, щоб усі урядовці працювали на службі, під доглядом, приходили і відходили з неї в певні часи. Це ані трохи не збільшувало працездатности урядовців, бо вони звичайно тільки проволікали час, а робота посувалася дуже помалу.

Надійшла весна, починався наступ Українців з одного боку, денікинців з другого. Раз-у-раз надходили звістки про їхні перемоги та дальший наступ. Цікаво було спостерігати, як вони відбивалися на радянських урядовцях. У тій кімнаті, де працював я, сиділо їх пять. За виключенням одного, що був начальником, инчі, я певен, не були прихильниками большевицької влади. Не усі вони вірили, та усі хотілиб сподіватися, що большевиків буде побито, та ніхто не важився того появити. З другого боку і начальник-большевик, в міру того як большевицьке військове становище гіршало почав казати, що він власне належить до иншої партії і триматися так, ніби його, яко сторонню людину усе те мало обходить. В ранці по перегляді часописів кожного тягло до мапи, що висіла в нашій хаті. Один по одному надходили ми до неї і роздивлялися мовчки, хіба часом хто відважувався підкреслити колірним олівцем пункти останніх боїв. Колиж зрідка траплялося, що розмови з приводу військових подій обминути не можна, тоді вона провадилася в особливо об'єктивному тоні, так начеб військові учені обговорювали події з погляду військової тактики.

Тимчасом за 1½ місяця, що я прослужив у совнархозі, відношення большевиків до служби буржуазії змінилося зовсім. Тепер вже не обвинувачували її за саботаж, а навпаки збили бучу, „що буржуї повкрадалися у радянські інституції і нівечать одностайність радянської праці“. Влада зголосила анкету: кожний урядовець мусів на письмі дати відповідь на низку запитань, між якими були і такі: чим був, з чого жив, де служив до большевиків, до якої партії належав і т. д.

Коли анкетні листки були заповнені і переглянуті, тоді приїхала комісія для особистого опитання. Кожного урядовця по черзі викликали і робили допит. Коли викликано мене, комісія складалася з двох осіб: молодого чоловіка причетницького вигляду з фанатичними очима, у чорному сюртуці, якого він певне не мав звички скидати, лягаючи на ліжко, бо сюртук був ввесь в пуху, і молодої панночки з підвязаною хусткою запухлою щокою. В панночки очевидячки боліли зуби і вона притуляючи щоку до високої стінки крісла та підобгавши під себе ноги, на пів лежала на кріслі.

Поводились зовсім чемно: руку подали, „попрохали“ сісти і назвали товарищем, а тоді почали допит.

— Де служили?

— Не служив.

— Але з чого жили?

— Мав власне господарство…

— Од напруженої уваги брови допитувача піднялися вгору.

— Яке?

— 650 десятин.

— Ого!

— Це було вимовлено многозначно!

— Тоді я витяг з кишені свідоцтво, яке надіслали для мого захисту сусіди селяни і попрохав прочитати, щоб побачили, як я жив з їми.

У свідоцтві за большевицькою печаткою було прописано: „Відносно колишнього поміщика (моє імя) N-ська громада тримається найкращого погляду, яко за поміщика-трудовика й друга народу“. Далі писалося, що я ставився до людей добре, не визискував, на ceбe витрачав мало, а прибутки клав на поліпшення господарства.

Це справило вражіння і відношення до мене покращало. Член комісії, хоч знати і фанатичний большевик, був, мабуть, з природи незлою людиною. Йому навіть було приємно, що сим разом у провинця є деякі оправдання. Він навіть привітно осміхнувся і, передаючи моє посвідчення товаришці, доброзичливо висловився.

— Так, так, скрізь трапляються виключення.

Потім мов схаменувшись, що за скоро підлягає вражінням, зробив для вивірки ще скільки запитань:

— А придбали Ви за своє життя багато?

Я догадавсь відповісти, що сам не придбав нічого.

Це теж вподобалося.

Мене здивувало, та дивує і досі, чому це буржуа, який лінувався, гайнував, або не тямив свого діла і керував їм погано, а через те і не придбав нічого, а може ще і перевів спадщину, вважався большевиками за кращого та користніщого громадянина, ніж той, хто працював і тямив своє діло, а тому і не міг не придбати… але я мусів мовчати.

— Ну переглянемо вашу справу, дуже можливо, що все буде гаразд, казав потішаючи член комісії — зрозуміло, діставши таке добро з доброго дива у спадщину, таки тяжко булоб од його відмовитися…

Я глянув на нього і мені в ту хвилю здалося, що не вважаючи на свій фанатизм, він теж ледве чи здолав би одмовитися од спадщини як би її дістав.

Мене одпустили.

*  *  *

Я було сподівався, що вже клопіт скінчився, алеж помилився. Кільки день перегодом знайшов моє помешкання та прийшов до мене п. К (мій начальник — за якого згадувалося раніше) начеб то, щоб попередити, що начальство дізналося, що я був міністром.

Може воно і не так, та я грішив на його, що то він сам донишпорився та довів до начальства. В кожному разі було не добре. Що найменче викинуть з посади та запишуть на чорну дошку (се поводилося у большевиків), а фамілії на чорній дошці певно звертають на себе увагу чека. Ми з жінкою почали клопотатися, щоб виїхати з Київа. Се було не легко. Треба було знайти притулок, здобути перепустку та білєт.

Ми не встигли все те зробити, як К. прийшов у друге з заявою, що мене вже кличуть до одного з головніщих начальників совнархоза на допит. Розмова була неприємна і тяжка тим паче, що поки я складав пояснення, через хату раз-у-раз шмигляли то той то инчий товариші-комуністи, наставляючи в наш бік вуха.

Не знаю, чи допомогли тому мої свідоцтва: згадане од селян і подібне од робітників цукроварні, у якій я був членом правління, але справа моя того разу ще не була вирішена і мене одпущено до дому. Ми з жінкою не схотіли ще вивіряти долі і тогож дня виїхали до знайомих у Святошин, поки знайдеться кращий притулок.

Та одразу видко було, що Святошин не є доброю схованкою. Він був повен большевиками всякого ґатунку, більшість дач була заселена їми, у лісі було повно червоноармейців, скрізь розставлена варта, раз-у-раз полохали з рушниць. Саме тоді повстанці приступали часто аж до Київа і большевики сторожко вартували і в Святошині треба було дожидати трусів та перевірок. Отже пересидівши там два дні ми визнали за краще повернути до Київа і переховуватися там ще кільки день, поки нарешті зявилася можливість виїхати на Лівобережжа.