Спомини утікача/III

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Спомини утікача (1922
Володимир Леонтович
III.
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

IIІ.

Їхати довелося у вагоні одної радянської інституції, по перепустці, як радянський урядовець, та не дивлячись на те не могло бути певности, що таки виїдеш. На вокзалі перевіряли документи і затримували часом без всяких підстав по підозренню. Час коли вирушить потяг був невідомий, він міг простояти у Київі і пів доби, а за той час могли зробити перевірку по ваґонах і таки затримати. Добре, що ваґона нашого мабуть навмисне, поставлено було геть од вокзалу на останніх коліях, туди ми пройшли ніким не помічені і з перевіркою туди не приходили.

У ваґоні їхало чимало незнайомих — все ніби радянські урядовці, які стереглися один одного та ухилялися од розмови, та придивившись до їх у дорозі, я певний, що все то була інтеліґенція, яка мусіла удавати з себе большевиків і здебільшого, як і ми, тікала од них з Київа.

У томуж ваґоні серед незнайомих тікав з Київа і мій найблищий приятель доктор П., але ми умовилися з ним удавати, ніби познайомилися вперше. Їхав він відголивши вуса в чорних окулярах, так що і признати його було важко. В політичних справах активної участи він ніколи не брав, цікавився більше своєю спеціяльностю та ще філософією, за большевиків залишивсь працювати у шпиталі, як і раніше, а в додачу був особисто відомий двом членам Київського Ціка п-ну Пятакову і п-ні Бош, які віддавна були його пацієнтами і ставилися до його дуже прихильно. Але дарма, мусів тікати. Так сталося ось через що. З службового обовязку довелося йому якось робити медичний огляд одному члену київської чека і яко людина надзвичайно совісна мусів він посвідчити, що оглянутий слабує на проґресивний параліч. Се розлютовало чекіста і як звичайно большевик, не знаючи инчої міри кари та помсти, він намігся розстріляти П. Двічи чека арештувало П., але двічи Пятаков та Бош брали його на поруки та визволяли з арешту. Чекіста се дратувало ще дуще і він завзявся, вхопивши П. втретє, розстріляти його вже без всякого, хоч про око людське, слідства, щоб ні Пятаков ні Бош не могли врятувати. Взагалі чекісти не звертали уваги на вимоги ніякого начальства і втручання його тільки дратувало їх. У Київі переказували, що заступництво хоч би і самого Раковського тільки погіршує становище арештованого.

П. мусів здобувати можливість виїхати, а тимчасом переховуватися по знайомих. Мав він їх у Київі безліч серед усіх верств громадянства і ховався по найукритніщих місцях, раз-у-раз міняючи схованки, та чекіст пустив в рух усю шпигунську орґанізацію чека і мов павук обсновував П. її сіткою. Що чверть години до помешкання П. дзвонили до телєфону з ріжних кінців міста, щоб довідатися, чи він дома, та зразу і арештувати. Шпики йшли за ним слідом крок за кроком. Одного разу ледве встиг П. піти з своєї криївки, де перебув тільки кільки годин, до помешкання вскочила якась немов божевільна жінка, ніби шукаючи свою втеклу курку і самоправно оббігла усе помешкання, заглядаючи по усіх закоморках.

Та на щастя шпики десь прогавили і П. їхав з нами.

Цікаво зазначити, що так, як через місяць по тому, сей самий чекіст був розстріляний большевиками за хабарі та инчі злочини.

Ті декілька перегонів, що нам треба було переїхати, поїзд раніше перебігав за 6—8 годин, тепер ми їхали сливе добу. Коли нарешті вийшли на дуже маленькій, загубленій серед степу, станції, і поїзд пішов, нас наче вхопило, обгорнуло своїми хвилями та понесло на їх зелене море нив. Скрізь скільки оком кинути хвилювалися вони. Тоді селяне ще не знали, що радянська влада одбіратиме в їх хліб і не одкидалися од хліборобства, а позасівали не самі свої землі, але й панські. Хліб не був такий добрий, як бував по добрих економіях та в заможних господарів, але все ще нічого. Було годин 7—8 рана. Сонце вже підбилося, але ще не пекло, на мов перемитій зелені блищали краплі роси. Небо і повітря, пронизані промінням, аж сяли, жайворонки дзвонили пісні. Десь верстів зо 2 перед нами, як остров серед моря, здіймався кущ саду того хутора, куди ми йшли, а довкола ні душі. Після Київа з його червоноармейцями, шпигунством, чека та заляканою людністю се безлюддя викликало на душі якийсь спокій. Здавалося, що сюди в степи ще не досягло око чека, що тут ще можна людині почувати себе вільно, жити з незагиженою та не знівеченою ляком душею, а вся істота мов виправлялася… Але то була помилка. Спокійно пережили ми на хуторі тільки один тиждень, тай то тому, що не знали, що наготовлялося. Сей спокійний затищок тільки здавався таким, а вже й тоді в густих кущах саду непомітно для нас ховалися та підслухали большевицькі шпиги. Сим разом вони стежили не за нами, а за нашим господарем, паном Н. На лихо він не що давно перед тим звільнив з посади одного урядовця, що служив під його зарядом, нероба, і шахрая та заразом і комуніста, а той завзявшись помститися, використав те, що в одному з околишніх сел (верстов за 16—20) знялося було протибольшевицьке повстання, а два дрібних урядовця, з тієї інституції, якою керував Н., пристали до його, бувши родом з тогож села. На сьому ґрунті звільнений комуніст сплів доноса, ніби Н. був керманичем та провідником повстання, ніби в хаті у його збіралися наради та друкувалися на машинці аґітаційні заклики. З доносом своїм донощик удавався не до місцевої повітової чека, де знали Н., а до своїх приятелів чекистів, спеціяльно надісланих з ґубернії для слідства в те село. Не булоб нічого лекшого, як вияснити безпідставність сього обвинувачення, як би слідство переводилося нормально. Єдиним свідком в справі донощик показав шіснацятилітню селянську дівчину, свою коханку, яка служила у Н. тілько тиждень, тоді коли в його друкарської машинки ще і не було (він одержав її так як з місяць після повстання) машинки вона ніколи не бачила і не змоглаб навіть признати її. Та свідків до суду не викликали, Н. не сказали, на підставі чого його обвинувачують, а навіть роблячи йому допита, силкувалися, щоб він не міг того вгадати. Чекістів найменче обходило, з'ясувати правду, їм хотілося догодити приятелеві-донощикові, а на самого Н. вони лютилися за те, що якийсь „спец“ зважився усунути з посади комуніста.

Наслідком сього доносу, так як через тиждень після нашого приїзду, на світанку помешкання Н. було оточене червоноармейцями на чолі з чекістом; мені ніколи не доводилося бачити такого злістного та лютого обличча, яке було в його. Се був вираз не тимчасової ненависти, але сталої, ніколи не вгасаючої, що не викликалася тією чи иншою людиною, тією чи иншою подією, а була завжде та для усіх однаковою і мабуть була виявом якоїсь психічної хвороби. Навіть підступність і лукавство, які теж виразно помічалися в йому, не могли затаїти цієї злости. Чекіст зробив трус і допит Н. та нам. Допитувався, чого ми приїхали, з чого жили давніше і живемо зараз, чому не служимо, побачивши у мене мій український переклад звернув на його особливу увагу і питав звідки я знаю українську мову, і чи пишу тільки по українськи? Взагалі помітно було, що вважав вже і тоді українство прикметою неблагонадійности. Звертав увагу і на такі дрібні прикмети, як вартість білизни; моя білизна здалася йому занадто буржуйною і він сказав з особливим підкреслюванням:

Супруґа ваша вєроятно очень хорошая хозяйка.

І нам і доктору П. він заявив, що до перегляду справи забороняє нам виїздити з хутора.

Господаряж нашого хотів арештувати і не заарештував сим разом мабуть через те, що з повітового міста, куди по телєфону оповістили про трус у Н. несподівано прибіг загон червоноармейців з комісаром на чолі, щоб оборонити Н. від арешту невідповідною владою. Комісар цей був знайомий з Н., а по місту мешкання Н. підлягав власне сьому комісарові, а не зайшлому чекістові.

Між двома червоноармейськими загонами знялася завзята лайка, трохи не дійшло до стрілянини, принаймні рушниці вже наставлялися, але, налаявшись до схочу, вони почали порозуміватися і повітовий комісар, злякавшись, щоб його не обвинувачували за оборону державного злочинця, усунувся.

Та перемігши, чекіст, щоб не настирюватись своїм людям, визнав за відповідне на сей раз не арештувати Н. певний, що той не втече.

Сей випадок треба булоб вважати за пересторогу і найкраще булоб і нам і Н. виїхати з хутора. Але Н. вагався через те, що не хотів кидати доручених йому справ, не хотів зломати слова, бо зобовязався чекістові не виїздити та нарешті і не чув за собою ніякої вини. Отже він обмежився тим, що повідомив про все, що сталося, уряд своєї інституції — у Київі та прохав клопотати собі оборони од вищого большевицького уряду.

Я теж рвався виїхати і для себе і, щоб звільнити господаря од своєї присутности, але саме в той час видано було наказа, яким заборонялося переїздити без окремого дозволу відповідного комісара, а прохати у большевиків такого дозволу після того, що сталося, се булоб тільки збільшувати їхнє підозріння. Перечекавши днів з чотирі, доктор П. вийшов з дому глухої ночи, з маленькою саквою на плечах і подався до повітового города, перележав до світа в житах недалеко від вокзалу, а на світанку зайшов на вокзал і, користуючись тим, що мав службове свідоцтво, сів з червоноармейцями в поїзд, що саме йшов до Київа.

Тяжко і сумно тяглося життя на хуторі. Силкувалися себе заспокоїти, та не могли. Я все шукав якогось способу виїхати, та усі шляхи були засновані большевицьким павутінням і я нічого не міг вигадати.

Днів зо 3—4 після відходу П. ми саме пообідали і ще не встали од столу. Чогось цим разом настрій був кращий ніж завжде і ми навіть сміялися. Обідали на ґанку, повитому диким виноградом і, що діялося у саду, нам не було видко. Несподівано на сходах до ґанку з'явився чекіст той, що був і вперше. Очи йому світилися як у звіря.

— А кушаєтє себе, развлєкаєтесь, думалі я не прійду, а я вот опять прішол, здравствуйте!

Мороз йшов поза спиною од його слів та його погляду.

Він знову хотів арештувати Н. і знов не арештував під умовою, що той другого дня приїде сам ніби на допит до їхнього чека в те село, де було повстання.

Коли жінка Н. з ляком спитала чи там арештують чоловіка, чи він ще повернеться, чекіст одповів грубо:

— Там відно будєт.

Він погодився на се ніби з тієї причини, щоб не робити заколоту в інституції, де служив Н., та я певен, що то був з його боку підступ. Не маючи доказів винности Н., він рахував на те, що той спробує утікти, поробив заходи, щоб його на тій втечі зловити і використати її як доказ винности. Брак доказів не пошкодив йому зробити все, що надумався, та він всеж бажав мати якісь оправдання.

Я не в силі переказати того почуття безпорадности, гіркої образи та одчаю, яке обхопило нас усіх, коли нарешті ця банда, назнущавшись та вимотавши усі нерви, пішла. Усі розуміли, що кладеться на лихо, а про те, така вже природа людська, що жевріла надія, що може минеться щасливо, що неможливо, щоб загубили людину ні в чім не винну… Почали радитися, що робити; тікати, чи ні. Н. викликав з міста сина на пораду, вдруге послали до Київа і телєґраму і посланця, до безпосередного начальства Н., просячи заступництва та оборони… Думали, вагалися, скільки разів зміняли постанову, але врешті на нещастя Н. рішив не тікати і вранці поїхав на допит.

Все ще сподівалися, може він повернеться, мучилися надією і страхом, але пізно у вечері коні повернулися самі. Н. було арештовано.

Величезний санбернар його, побачивши порожню натачанку, заскиглив, обнюхав колеса і, раптом зірвавшись, побіг, нюхаючи слід, в напрямку того села, де затримано його господаря.

Другого дня дуже рано виїхали в те саме село син і жінка Н. Ми з дружиною залишилися у порожній хаті. Було моторошно і сумно. Минув день, минав другий, ніякої звістки не було, та де далі все виразніше розумілося, що лихо неминуче, що його розстріляють. Тяжко і боляче було за його, прикро було думати в тій хвилі за себе, але треба було, бо що хвилі могли прийти і за нами, та і ніяк було залишатися у чужій хаті без господарів. Ми знали, що серед ночи йтиме поїзд до Київа і, хоч в нас таки не було дозволу на переїзд, мусіли зважитися сісти в його та їхати.

Ні в одному ваґоні, як то звичайно траплялося в ті часи, не було місця та і шукати його було ніколи, бо поїзд чекав тільки одну хвилину. Ми ледве всунулися на „площадку“ одного з ваґонів третьої кляси, де вже сиділо кілька людей, а ще тислися нові пасажири. Назбіралося на їй усього чоловіка з 15, найбільще селяне, та чоловіка 3 у піджаках, з яких один вихвалявся, що він є членом якоїсь чека. Один парубок сидів верхи на буфері, два инчі на переході од одного ваґону до другого. Та се мабуть і було нашим порятунком, бо в ту тискняву ніхто не хотів йти перевіряти. Умовившись ми з жінкою казали тим, що розпитували, що я тяжко хворий, а вона везе мене до больниці до Київа. Се викликало до мене співчуття і мені дали місце сісти долі, де серед стоячих мене не було видко. Так доїхали ми до Київа і вже там за кілька день почули, що Н. розстріляно, дарма, що київська чека телєґрафувала, щоб його там не судили, а привезли до Київа, та телєґрама, як все в таких випадках у большевиків, казали, спізнилася. Почули ми також, що годин 6 після нашого від'їзду чекіст приходив на хутір за нами…

Щоб не натрапити на перевірку ми встали на другому Київі, кажучи, що нам так ближче. Та навсправжки нам довелося перейти трохи не ввесь Київ з краю у край. Грошей на візника в нас не було тай боялися звернути на себе увагу їдучи візником. Вже починало темніти, коли ми дочвалали до знайомого, в якого збіралися ночувати. Та він стрів нас переляканий: у Київі робилося не знати що, було оголошено червоний терор, переводилися загальні труси помешкань, щоб ловити тих, хто переховується не прописуючись. В господу сьогож знайомого вже скільки разів приходили когось шукати, мабуть таки вас, догадувався він. Про те йти куди инде було неможливо, наближався вже час, коли було заборонено ходити по вулицях, та в нас не висталоб і снаги. Треба було переночувати сю ніч тут, будь що будь.

Повертаюся трохи назад. Коли, під час мого пробування на хуторі, я шукав способу звідти виїхати, мені впало було на думку, що як неможливо їхати залізницею до Київа, то може легче забитись у якесь глухе, далеке од залізниці місточко і там якийсь час пересидіти. Верстов зо 20—25 од хутора було саме таке місточко, куди, здавалосяб не було по що нікому заглядати, і де, думав я, життя плине ще по старовині і певно немає большевиків, бо в додачу і великих маєтків коло його не було.

Користуючись з того, що Н. посилав туди одного з урядовців в справах урядових, поїхав і я з їм на розглядини, ніби теж по дорученню Н., бо воля особи досягла за большевицького ладу того, що їздити без діла, та ще без діла, з погляду большевицького потрібного, було небезпечно. І то вже, хоч приїхали ми з доручення офіціяльної інституції, над'їхали просто до комітету, появивши документи ще і прохали допомоги в дорученій справі, а приїзд наш таки викликав підозріння у місцевих большевиків.

Комітет містився у колишній волости й по вигляду дуже її нагадував з тією тільки відміною, що у йому, порівнюючи з волостю, менче було паперів, а більше сміття, та більше було порозкидано недопалків цигарок і головок оселедців. Як приїхали ми, в комітеті не було нікого, але зараз же збіглося чоловік з 5 представників влади; по вигляду здебільшого типи крімінальні. Розпитуючи, чого ми приїхали, пекли вони нас повними ненависти та недовірря очима, обрадившись приставили до нас ніби для допомоги, а власне для догляду, щоб не зруйнували ми їхньої радянської влади, або не довідались про щось нам неналежне, одного зпоміж себе. По вигляду був цей добродій найхитріщий але і найінтеліґентніщий зпоміж їх, бо раніш мабуть служив у писарчуках і таки перечитав штук із 10 комуністичних метеликів. Був він перенятий свідомостю своєї великої влади і хотів і нас у тім усвідомити, алеж тактовно і без підкреслювання, а тому і поводився з добірною писарською чемністю. Не памятаю, як звали сього добродія, та нехай буде Демяном Івановичем.

Поки до діла Демян Іванович визнав потрібним показати нас предсідателеві комітету і повів до його господи. Предсідатель жив у чималій, на дві половині ще й з кімнатою, рубленій, та дуже старій, низенькій, і вже зпорохнявілій хаті. Господарство в нього може колись і було, бо коло хати був садок з старими грушками та вишнями, але він мабуть давно його занехаяв, бо у дворі стояла одним-одна мала та покривлена повітка і не видко було ані плуга, ні воза, ані жадного хліборобського знаряддя. Демян Іванович покинув нас біля дверей, а сам пішов до хати „доложити“ і нам досталося чекати щось більше як пів години. Разів зо два виходив хтось з хати, та на наше запитания: „чи можна до предсідателя“, одказували, що „він занятий і не можна“. Але нарешті він таки вийшов разом з Демяном Івановичем. Ще на дверях предсідатель обтирав вуса рукою тим характерним рухом, яким звичайно обтирають їх після чарки та ще заїденої солоним огірком. Був се літній, український дід тільки з особливо лукавими очима. Зиркнувши на нас зпід лоба, він тикнувши нам руку, мовив: „Так ось Демян Іванович вас проведуть, а мені треба до комітету“. На тім і кінець був аудієнції.

В нашій справі нам треба було знайти більше помешкання. Воно моглоб знайтися або у самому містечку — та там, як хвалився Демян Іванович, все що можна, вже було зреквізовано, абож десь недалеко містечка по ближчих панських маєтках, тепер соціялізованих. Таких малося скільки, та усе дуже дрібні — в найбільшому було 100 десятин, а решта по 70, 50 і 25 десятин не дуже доброї землі. Се були маєтки здрібнілих нащадків, колись може і заможних, старшинських українських родів, яких звичайно звуть полупанками. Невеликі і недоглянуті — перегущені садки, старі, покривлені і маленькі горнички з порохнявілими полами та вікнами, з вигорілими грубками — такий загальний вигляд сих осель. У їх мерзли по зимах і ледве так-сяк годувалися, здебільшого великі родини таких полупанків, що складалися переважно з жіноцтва кількох поколінь, бо сини розходилися по ріжних дрібних посадах, а дочки здебільшого вікували старими паннами по своїх збіднілих оселях.

Такі полупанки, хоч би і хотіли, та загалом беручи, не могли визискувати селянства, бо, не маючи власного інвентара, самі хазяйнувати не могли і мусіли свою землю наймати селянам, а сидючи завжде без грошей, були приневолені годитися на всяку ціну, яку давали селяне, то й не могли вимагати од їх надмірної плати. І от усі ті в дійсности бідні, нездатні до роботи, може хто і по своїй вині, але здебільшого старі та немічні люде, були визнані за кровопивців та грабіжників, випхнуті не тільки з своїх маєтків, але й з своїх хат на всі чотирі вітри, а усе їхнє добро, навіть домашні річи забрано неначе для селян, хоч як би воно упалося справді селянам великого містечка, досталосяб кожному з їх стільки, що і не позначилосяб на їхньому добробуті.

Але в дійсности не упалося і того. Усі ті маєтки було оголошено державним майном та передано до розпорядження комітету. З доручення його керував, а власне користувався їми тепер Демян Іванович, а про те, йдучи з нами, корінив в батька, в матір бувших власників, що були нероби та ледацюги, не провадили власного господарства, бо хібаб „стільки мала тоді держава з їх зиску, як зараз. А то що з такого хазяйства візьмеш? ні присівку свого, ні інвентара, ані насіння нема“. Можливо, що ті лайки були до певної міри, так мовити, способом слідства над нами. Демян Іванович увесь час не спускав з нас очей, стежачи, яке вражіння справлять вони на нас, бо як ми з панів, то може образимося або прокинеться в нас якесь слово на оборону панів, але його таки дійсно дратувало, що в економіях, відданих йому до керування, не міг поживитися ні з інвентара, ні з урожаю.

Протягом 4—5 годин, Демян Іванович усе провадив, не вгадати, чи аґітацію, чи слідство, бо не вгаваючи балакав на самі пекучі аґрарні та політичні теми і одночасно уважно придивлявся до нас.

Що наші пани? Куди вони здібні?… Або так, як оці нічого не робили, а як хазяїнував хто, то було саме здирство. Робітникові плачено самими грішми та й які то гроші? От в Угорщині там робітникові принаймні хату давано, а сплачувалося продуктами: хлібом, салом, молоком, всячиною з хазяйства.

3 безневинним виглядом, ніби бажаючи краще зрозуміти його, я спитав: чи тож користніще було для робітників та для селян і через що?…

— А як же, авторитетно відповів Демян Іванович. А розуміється, що користніще, бо… бож… затикнувся він, не знаючи, що й казати далі, і щоб викрутитися раптом звернувся до старого селянина, який їхав на зустріч нам з снопами.

— А що Петре! везеш?… Жито? Ну, вези, вези… додав він, ніби ласкаво даючи на те дозвіл, і мені чогось пригадалися подібніж запитання декого з старих панів, що зазнали ще кріпацтва, і такими запитаннями хотіли появити своє доброзичливе та ласкаве відношення до селянина.

— Таж жито… бачите. Нерадо відказав селянин, певно думаючи нишком: Чи тиб блазню, зважився раніше балакати так зі мною — старою людиною…

У першій панській оселі, до якої ми заїхали, здавалося не було ні духа. Тільки після того, як Демян Іванович довго гукав на весь голос, виліз звідкісь ледве човгаючи ногами, знати давно не голений і не вмиваний, у старому літньому пальтечку замість піджака, старий чоловік такого вигляду, як було прохачі „з благородних“ або позбавлені за шахрайство права бути оборонцями в судах частні повіренні, що мусіли після того живитися з самого писання прохань по шинках за скупий харч та чарку горілки.

Демян Іванович пояснив, що се він „дозволив товаришу доглядати сього хутора“, додавши: „от і добре, що є державне майно, могла людина притулок собі знайти“. Чим заробив сей добродій у Демяна Івановича такої ласки, не міг я угадати, але власне доглядати тут не було чого. На усі горниці тільки у тій хатині, де притулився він, стояло два зламаних ослонця, стілець та тапчан — самі збудьки. Певно було тут колись щось більше, та де поділося, чи переїхало до комісарських хат, чи спродане, ніяк мені було дознати.

Незабаром я почув себе в досить неприємному становищу, бо „товариш“, що доглядав сього двору, пильно дивлячись на мене, заявив у голос, що десь мене бачив, а тільки не пригадає собі де. Я теж не міг його пригадати, та заява його не могла мене тішити, бо я зголосився дрібненьким урядовцем і людиною без освіти, а бачив мене він певне в иншому стані і міг мене викрити. Та добре, що память йому тим разом не прислужила. Ми незабаром поїхали далі, але ще заходили в садок такий густий, що у йому не родило нічого. Тільки на одній груші і було рясно овочів, і се добре знав Демян Іванович, бо повів нас до неї пригостити грушками, їв сам на ввесь рот і набрав грушок у хустку, досадуючи, що через поспіх забувсь взяти з дому клунка. Иншого господарства біля цеї оселі не було.

У другому хуторі по паперах малася радянська економія, але у дворі знов не було ні знаряддя, ні худоби, як що не рахувати старого та голодного пса. Не було і людей. Власне повинен був бути порядкуючий економією та сторож, але десь порозходились і горниці стояли замкнені. А про те крізь повибивані шибки можна було побачити, що і тут меблів немає. У садку некошена трава поприсихала і поприпадала, дві величезні, давно вже знати звалені тучею, сосни лежали так як їх звалено, ніхто і пучкою за їх не зачепився. Огородину було таки посаджено, та вона вросла бурянами, а хліба довкола були засіяні селянами, не гаразд оброблені і виглядали зле.

Не маючи змоги ні від кого нічого дізнати полежали ми трохи у холодку, попоїли і тут грушок тай подались далі.

Ми поїхали ще в один хутір забратий од буржуїв, у йому усіх 27 десятин, хазяїнує на їх радянський арендатор, той, що арендував і у власника. Як виявилося з дальшої розмови, був він на підозрінні в большевиків. Тут мало мешкати велике посімейство, але ми знайшли у дворі тільки саму дочку…

— А хто там! Одчиняй ворота, — грізно гукнув Демян Іванович, тільки ми надїхали. Вибігла дівчина і чогось довго вовтузилась біля воріт.

— А швидче там! А де батько і мати?

— Не знаю, десь виїхали…

— А давно?

— Днів зо три.

— Добрі хазяїни! А брати — у повстанцях?

— Вам добре казати, сердито одказала дівчина.

— А деж?

— А почім я знаю? Може і загинули, як поїзда розбито (невдовзі перед тим, недалеко звідти розбився поїзд, що віз переважно червоноармейців). Вони саме того дня виїхали до Київа.

— Хтось пойме тобі віри! Стережися мені, бо ви в мене на прикметі.

— Стережися, не стережися, а хто вам замішає думати…

— Побалакай мені. Давай їсти!

— Таж немає в мене нічого…

— Ти не бачиш хто приїхав?! Зняв вище голос Демян Іванович. Неси молока, крашанок, як що инчого не маєш.

— Та у нас є з собою харчі. Просимо вас з нами поїсти, товаришу, обізвалися ми, щоб його якось вгамувати.

— Ні, товариші, так не можна! Вона мусить мені їсти дати. Треба її приневолити… Для їх, вражих синів їдеш, а вони будуть бойкотувати! А деж мені у дорозі взяти? Ото вредне кодло! Гримав він далі, коли дівка, щось бубонячи, таки пішла по молоко. Доберуся я до вас, чортове зілля!

Та на від'їзді мабуть, щоб „показатися“ перед нами, він розщедрився і заплатив дівці за їжу, з своєї ласки — 20 карбованців.

Було знати, що нічого нам потрібного ми не знайдемо. Безупинна балаканина Демяна Івановича і потреба стерегтися перед їм з кожним словом бентежили і втомлювали, нарешті вже йшло до вечера. Ми сказали Демяну Івановичу, що хочемо їхати на ночівлю…

— А де маєте ночувати?

— У З.

— А ви з ним знайомі? — пильно дивлячись на нас, спитав Демян Іванович.

— Я трохи знайомий, поспішивсь відповісти мій попутник, а за товариша, показав він на мене, буду вже якось прохати, щоб пустили переночувати, бо тут же ночувати ніде.

— Воно то і є де, — по заїздах, та звєстно у З. удобніще… А їдете завтра?

— Завтра рано збіраємось їхати.

— Ото і отлично, бо вашого діла однаково тут зробити нельзя.

— З. був місцевий урядовець, що залишився служити і при радянській владі. Через те йому було дозволено жити у власній хаті, хоч половину її таки зреквізовано, для „своїх“. Жити йому доводилося тяжко — під постійним підозрінням.

— Я і сам бачив, що переїздити в се містечко неможливо, але всеж спитав ще в З. його думку.

— Ніяк не раджу Вам того, відповів він, за вами доглядатимуть і в день і в ночи і, хоч би ви нічого не робили, а таки арештують, бо ніхто не пойме віри, щоб ви приїхали сюди так, для нічого. То хто вже тут жив, живе якось з бідою, а новій людині не дадуть жити.

— Хтож доглядатиме?…

— Ну, хто? і комітети, і комуністи, і так охочі людці…

— А людність за їх?…

— Та хто її зна ту людність? Балакати за се з людьми не можна. Раніще, то усі були з їми, а тепер не знаю. Та всеж таки, як і скрізь є гурт людей, яких большевики прилучили до себе якимись інтересами.

Дійсно большевики, що з початку посіли владу, дякуючи підтримці трохи не цілої людности, хоч більшість скоро і одсахнулася од їх, встигли за короткий час загального визнання утворити і по найменчих селах купки своїх прихильників з місцевих жадібних та активних людей, приєднавши їх до себе такими-сякими басаринками. Сі гуртки, хоч нечисленні, залишилися скрізь на варті для оборони большевизму, вязали людність і не давали їй згуртуватися для боротьби. В сьому була сила большевизму, якої не мала монархія перед упадом (колись і вона її мала). В кінці сей большевицький апарат безперечно теж попсується, з прихильників хто одсахнеться, кого збавить чи якось инакше укоськає громадянство і большевики залишаться віч на віч з ворожою їм людністю, та поки до того прийде, ще мине якийсь час… Цей процес вже і тоді почався — траплялися села, де люде, одностайно погодившись, не виконували большевицьких наказів, аби виконували так, щоб селянське життя йшло старим ладом, не набіраючи комуністичного характеру, як де починалися і повстання. Одно слово селянство оборонялося де отверто, а де хитрощами. Для прикладу згадаю про одно велике козаче село на Полтавщині. Дуже довго не хотіли там люде оббірати комбеду, а як далі ухилятися стало не можна, то оббрали хоч пяничок, та покірливої і лагідної вдачи, призначили їм платню і звеліли слухатися громади та не робити капостів. Коли комбеду було наказано зробити опис, скільки в кого з господарів мається збіжжа, щоб, як в кого знайдеться понад норму, забрати в казну, громада обрадилася і дала комбедчикам свій наказ, як робити опис, щоб позбавитися тієї грабіжки.

Відбувався той опис більш-менч так: прийде комбедчик до заможнього господаря, прохає: скажіть, скілько в вас хліба і якого?

— А на ключи, йди до комори тай подивись.

— І чогоб я по чужих коморах ходив? Ви у своєму хазяйстві краще знаєте, кажіть, то я запишу.

— Та скількоб там не було, ти так не пиши, пиши на мене стільки, скілько у вас по нормі показано, а решту дописуй на того, у кого свого хліба мало, Іванові — 10 пудів, Охримові — 20 пуд, і т. д. перелічував господар бідних односелян, що купують хліб. Я їм обіцяв по казенній ціні продати, сьогодня або завтра розбіратимуть. — Так і писалося, і дукарі свого слова додержали, пооддавали свій хліб біднішим по казенній ціні, а большевикам з того села аж нічого не упалося.

Як прийшов згодом наказ, щоб зібрати з того села 8 штук худоби на мясо для червоної армії, громада знов зійшлася на пораду. Хтось було обізвавсь, що треба, щоб той наклад одбули самі буржуї, та його зацитькали: „Годі нам на буржуїв та небуржуїв поділятися, так нас і кури загребуть. Не так треба: худобу купити, щоб нікому не обідно, а на гроші розполог зробити з десятини, скільки десятин у всіх громадян знайдеться. В кого більше землі, більше і заплатить.

— Таж з худобою не дожидатимуть, гроші зразу потрібні, а зразу не зберете…

— То нічого, багатіші скинуться і позичуть, от хоч і я частину позичу, а зберете, отдасте.

На тому і стали: гроші наскидали, худобу купили та віддали, а тоді зібрали податок з землі і позичку повернули, ще, як не дуже долічувалися, залишилося з 300 карбованців лишку, так вирішили покласти їх на початок залізного фонду для таких випадків.

Було вже годин з 8 рана, коли ми виїхали до дому. За містечком випередили ми якусь дивну кумпанію, чоловік з 15 інтеліґентів у блузах та піджаках, інтеліґенток у модніх капелюшках, але з граблями та вилами в руках, що зовсім не поспішаючи, жартуючи та й жируючи, йшла кудись за місто. Ми не могли вгадати, що то за люде та машталір пояснив нам, що то комуна йде на роботу. Їм тут з економії клаптя на комуну одрізано, то бачите, як поранилися…

Ще далі за містом побачили ми на шляху досить обідраного добродія, що тинявсь без ніякого діла та все поглядав на нас скоса. Се очевидячки був шпик висланий придивитись за нами. З неприємністю побачив я, що знаю його, а він мене. Був він колись у Київі комісіонером сахарником та дуже невдалим, якому майже ніколи не щастило зробити ґешефта і він усе „позичав“ у знайомих сахарозаводчиків для „сімейства“ по кілька карбованців, яких, заведено, не вертав. Тепер він знайшов більше відповідну для себе роботу.