Спомини утікача/IV
| ◀ III. | Спомини утікача IV. |
V. ▶ |
|
Повернувся я до Київа авжеж не з думкою там залишатися. Декілька день довелося переховуватися по знайомих, поки здобув перепустку наче залізничий урядовець на дачи по ковельській колії. Одні знайомі покликали мене на свою дачу, ще і самі поїхали зі мною. Місце було дуже вдатне для схованки. Садиба 2½ десятини густого саду. Напереді більший дім, де мешкали вже давно якісь непідозрені большевиками буржуї, а в самій глибині саду, так що з вулиці не видно, маленька хатина, ніби кухня. На вулиці хіба зрідки хтось перейде. У сій криївці і просидів я, сливе не виходячи з двору, щось зо три тижня, поки не надійшла та не погнала большевиків українська армія.
Що українська армія наближається, за се знали ми з часописів, та не мали певности, чи вона таки прийде і коли, а надто, що се станеться так швидко, бо большевики, щоб не знявся заколот, подавали невірні відомости і удавали з себе байдужних та впевнених у свому становищу. Щоб не помітно було, що евакуація іде її переводили по ночах, а щоб мати для неї більше часу, заборонялося ходити по вулицях дуже зарання з вечера. Отже зовсім несподівано почули ми одного дня десь здалеку гарматні постріли і ще не знали, чи нам учувається, чи дійсно іде десь гарматній бій. Та на завтра серед дня схопилась зненацька стрілянина з рушниць вже у нашому дачному селищі. З обох боків сипало як горохом: кулі стукалися об паркан, об дахівку, гули між гіллям дерева… Серед того стрекотіння від часу до часу бухкало з гармат і було чути як десь близько рвало снаряди та розсипалися скалки. Добре, що то тяглося недовго, за ¾ години бій ущух і большевики втікли до дальшої станції (в напрямі од Київа). Звідти вдарили вони ще кільки разів з гармат на наше селище, але зразу таки уступилися далі. Після того чули ми ще велику стрілянину в напрямі Святошину, та не знали, чим скінчився бій, а тому ще два дні не рушали до Київа, поки звідти не прийшли за нами наші знайомі.
Коли ми йшли до Київа, звичайно безлюдяні наша вулиця та піскуватий шлях серед бору, були вкриті натовпом всякого люду неначе Хрещатик. Навіч було видко, скільки сі благословенні волинські ліси приховали та врятували людей. Через брак грошей мало хто їхав, йшли пішки, ще і несли клунки. Незвиклі до ходіння люде йшли по 40—50 верстов і часом виглядали досить кумедно. Я бачив огрядних пань, що спіралися аж на 2 костури. Та не дивлячися на втому були усі радісні та веселі.
Життя під большевицькою деспотією було в такій мірі тяжке, а розсатаніла жорстокість їхня така безглузда, бо вона не вимагалася навіть потребою залякати опозицію, а була просто виявом ненависти та хоробливої психолоґії, що в перші хвилини усі почували невимовні радощі од визволення, не беручи на увагу, який буде напрям нового уряду і чи відповідатиме він їхнім поглядам. В ті хвилі у громадянства було, здається, найбільше ґрунту до згоди, до одностайної праці, навіть до компромісу і, коли так не сталося, а натомісць громадянство пересварилося та розлізлося, — винні в том політика Денікина, а ще більше несовісність його оточення, що, користуючись з його обмежености, впливало в такім напрямі, щоб утворити обставини, сприяючі їхнім грабункам та инчим злочинствам.
Знайомі, що прийшли з Київа, принесли вже сумну звістку про сутичку між Росіянами та Українцями біля Думи. Усі, за малим винятком фанатичних Росіян, відчували, що ся подія віщує безславний кінець перемозі, з такими труднощами здобутій, та що звільнення од большевиків не триватиме довго.
Та большевики так усім осоружилися і радість була так безмірна, що се почуття забивалося інчими. Хотілося вірити і люде вірили. Громадянство не зразу розібрало становище. Молодь лавами записувалася в добровольці, у Київі, казали, їх записалося 30 000. Не вважаючи на конфлікт коло Думи, не вважаючи на антиукраїнський декрет Денікина, записувались навіть дехто з людей українського напрямку. Селяне теж, хоч не цілком були задоволені, але годилися на обмеження своїх аґрарних вимог і зразу ставилися до денікинців миролюбно, але сі дуже скоро зуміли все те розвіяти „яко дим“…
Підчас другого приходу на Україну, большевики перебували тут значно довше, як за першого і встигли спроневіритися селянам. Селяне переконалися, що большевицький проґрам не відповідає їхнім інтересам. Не могли погодитися ні з невизнанням власности, ні з забороною торгу, ні з реквізиціями, ні з деспотизмом та жорстокістю большевицької адміністрації, з її втручанням у селянські справи. „Що мені з того, що він мене товаришем іменує“, казав мені кучер цукроварні, „а він з тим товаришем поводиться так, як зі мною і справник не поводився. Якось віз я нашого комісара на фаетоні, а він пяний, одно гука „швидче“ та вихопив шаблюку з пихов тай вимахує мені нею над головою“. Що то за порядки, казали селяне, що „вони найрозумніших людей порозгонили, а самі посідали порядкувати — та все або злодії, або неуки“. Казали, що „на все наше село залишилося зпоміж селян тільки три большевики, з яких один дурень, а двоє підсипалися до большевиків за всякі басаринки“. Сих двох дуже не любили. В одного з їх згоріла на хаті покрівля. В селі гомоніли, що хату підпалили в день і трохи не при людських очах два москалі денікинці і не тому, що господар був большевик, а за те, що він заспорився з їми за покрадений мед. Людей сей випадок дуже обурював, гомоніло все село з великим роздражненням, але не тому, щоб жаліли погорільця, а тому, що кожен почував себе небезпечним од такої сваволі москалів. Про те, коли я подарував тому чоловікові кільки штук верб на покрівлю, декільки селян докоряли мені „на що я подарував такому“. „Сеж що ні є на найлихіщий чоловік, ворог-большевик“.
Я відповів, що насамперед того не знав, по друге большевик він мабуть несправжній, мабуть заморочили чоловікові голову тай вже, а нарешті треба в біді і ворогові помогати…
— „Ні, яб так не зробив“, одказали мені. Голови йому ніхто не заморочував, а поквапився на легкі заробітки. Тай що йому за біда, думаєте, він зігнувсяб, купивши оті крокви? Хиба він мало за большевиків насмикав. В його тепер певне є більше, ніж у вас.
Більшість бідніших селян у нас на Лубенщині в ті часи мріяли про Петлюру, багатіщі та хозяїновитіщі за Гетьмана. Од одного селянина і не дуже багатого (мав 4½ десятини), та статечного господаря, мені довелося почути такі слова: „Воно і сором сказати, а з усіх тих військ, що тут були, найсовістніше поводилися, оті чужі люде, Німці.“ Що до денікинців, то, хоч вони і були селянам чужі, і хоч перемога їхня будила в селянах деякі сумніви, про те стріли селяне їх одразу без ворожнечи, навіть з деяким співчуттям, саме через те, що большевицький лад надто вже осоружився, але денікинці поставилися на селі так, що дуже швидко селянство зненавиділо їх і ненависть та зростала навіть не з дня на день, а з часу в час, і в вечері була вже навіть дужчою ніж вранці. „Ми зустріли їх, казав один селянин“ їй Богу таки без ворожнечи, думали, не наші вони, та хоч большевиків здихаємось та порядок буде, — так не можна терпіти, щож се за порядок?! Се ще од большевиків гірше!…
Цим миролюбним відношенням людности до денікинців пояснюються їхні великі військові успіхи з початку їхнього наступу, те що в короткий час вони встигли відсунути большевиків аж до Орла. Засліплені побідами денікинці того не зрозуміли, і всі успіхи віднесли на свій карб, а втративши останні симпатії в людности, мусіли ще швидче усуватися перед большевиками, як наступали. Спробую дати хоч деякий матеріял для з'ясування складних і численних причин раптового розбиття Денікина.
Денікинці прийшли до Київа з виразно зазначеним антиукраїнським настроєм. Такий настрій був не тільки серед їхнього штабу, а і серед багатьох офіцерів денікинської армії, заведено не у всіх, бо в армії було багато, хоч не свідомих, Українців по походженню, набраних підчас посування армії по Україні. З Українців по походженню хіба тільки люде цілком позбавлені власної (не кажу вже про національну) гідности, або особливо підупалі на голову, могли не відчувати образи од поводження Росіян. І то треба, на жаль, признати, що серед наших несвідомих земляків замало було тієї гідности та замало упорности, бо складаючи помітну частину денікинської армії, вони моглиб самим моральним впливом примусити Росіян з більшою повагою ставитися до нашого краю та з більшою обережністю виявляти свої ворожі до його почуття. Про те відношення Росіян до всього українського викликало і серед несвідомих Українців знеохоту до денікинської акції, що виявлялося у пониженню військового захвату, в припиненню добровільного запису до армії, шуканні способів звільнитися з неї. І ця знеохота Українців поруч з неохотою инших покривжених частин людности багато спричинилася до зменшення військової здібности денікинської армії.
Я не був в Київі підчас сутички Українців з Росіянами, і тому не можу про неї свідчити тим паче, що не було події, за яку переказувалиб в такій мірі не однаково ріжні люде, та се часто доводилося мені спостерігати, що вона підсікла в дуже багатьох людях віру в сталу перемогу Денікина.
Як далекий од тодішніх політичних кол, я можу тільки в самих загальних рисах нагадати дальший плин подій, як вони уявлялися загалу. Не бажаючи здіймати ворохобню в Київі та дати тим змогу большевикам одразу повернутися, українська армія вийшла з Київа. Переказували, що Петлюра ще шукав ґрунту для порозуміння і засилав делєґацію до Денікина, що ніби десь близько Київа відбулося побачення Петлюри чи з самим Денікином, чи з його найближчими дорадниками. Петлюра закликав тоб-то до одностайної боротьби з большевиками, ставлячи умовою вихід денікинців з Київа та з Правобережа одразу, а в міру дальшого наступу і повільний виступ їх з Лівобережа, визнання тимчасово, до кінця війни, самостійности України і остаточне вирішення сього питання Українськими Установчими Зборами. Миролюбиві заходи Українців пішли марно, Денікин на це не пристав, і замісць щоб піти на згоду, розпочав війну проти української армії. Пояснити цю немудру політику можна тільки особливою зарозумілістю та засліпленням Денікина. Перед і без того дущим ворогом він не тільки одкинув союзника, а ще і переполовинив свою армію, одірвавши частину її од війни з большевиками для війни з Українцями. Одночасно видано було україножерні декрети, що важили вже на український культурний розвиток, знищували українські ґімназії, університет, академію, театр і т. д. Не диво, що невдоволення Українців зростало. Дуже багато Українців подалося до української армії, инші повернули до аґітації по селах і навіть ті, хто вважав денікинську владу кращою за большевицьку, бо вона могла чинити беззаконня тільки тимчасово до кінця війни, а тоді мусілаб підлягати закону, а се далоб можливість законної оборони національної справи, навіть такі помірковані Українці тратили хіть та вдатність говорити за компроміс.
Сливе разом денікинський уряд збудив велике невдоволення до себе, і серед донських, а особливо кубанських козаків, за що мова буде далі. Ще більші переслідування зняли денікинці на Жидів. Дякуючи тому, що Жиди справді брали в большевицьких русі та уряді велику участь, та були за большевиків неначе упривилейованою частиною людности, людність почувалася до їх вороже і, як що сама не чіпала, то не хотіла і заступатися за їх. Кожен Жид був підозрений у співчутті большевизму. Верхи денікинського уряду здається теж поділяли сей погляд, а низи: місцева адміністрація, офіцери та москалі поспішили той настрій обернути собі на користь. Жидові, через те тільки, що він Жид, не можна було їздити не тільки степовими шляхами, а і залізницею, багатьох з їх арештовували та розстрілювали, в малих містах Жид не був безпечний і в своїй хаті. В Лубнах військові вдерлися до хати одного Жида, як на те по загальному визнанню як Жидів так і христіян найкращого в місті, і вбили його. І се не був одинокий випадок. Можливо, що між розстріляними були і комісари, але напевно були і безневинні, бо се все робилося без суду і навіть без перевірки post factum, по бажанню першого офіцера чи москаля. Дякуючи тому це обернулося в промисел: убивали для грабунку, або грозилися вбити, щоб взяти окуп. В якій би мірі не було безтактним та злочинним супроти місцевої людности з боку частини жидівства зусилля захопити в свої руки всю владу, шляхом обсадження Жидами сливе усіх большевицьких урядових посад та зусилля накинути місцевій людности божевільний большевицький лад, якого вона не бажала, се не міняє того, що відношення до Жидів денікинського уряду було і нелюдським і не державним. Люде, що йшли під гаслом боротьби з большевизмом, самі повторювали його способи управління. Боротьба тратила принціпіяльність та набірала прикмет зоолоґічних. З другого боку людність, що годилася на таке нехтування прав якоїсь своєї частини, деморалізувала свій уряд та своє військо і утворювала ґрунт і свого безправя. Я сам на собі трохи не зазнав того. Їхав я з села до Лубен фаетоном. Шлях ішов степом і був зовсім безлюдний. Я не звернув уваги, що на вперейми мені біжать навзаводи з бічної степової дорожки дві повозки, а на їх 4 москалі з рушницями. Вирівнявшись зі мною, вони зняли крик:
— Гей хто їде, стій!
Я сказав кучерові спинитися. Вони підбігли з рушницями.
— Землевласник з хутора Оріхівщини, брат предводителя дворянства, сказав я, гостро дивлячись їм в очи. — А вам що тут треба?
Москалі виразно були невдоволені. З хвилину вони простояли мовчки очевидячки вагаючись то блукаючи очима по землі, то ззираючись поміж собою і нервово перекладаючи рушницю з руки в руку.
— Ну, їдьте! Мовив один з їх нарешті знеохоченим голосом, і я певен, що в ту хвилю вони пошкоділи за большевицьким ладом, коли було вільно грабувати та розстрілювати саме землевласників.
Згодом дехто з офіцерів додумався ще до такого промислу. Вони годилися за великі гроши їздити та обороняти од всяких небезпечностей Жидів, яким неминуче треба було їхати, кидали для сього службові обовязки часом на кільки день та їхали за кількасот верст, роблячись таким чином наймитами, хабарниками та дезертирами одразу, і часом той самий офіцер, що раніще убив чи пограбував кількох Жидів, робився жидівським тілохранителем. Деякі з них так дбали догодити своїм тимчасовим хазяям, що не обмежувалися самою охороною, а приймали на себе ще й инчі послуги. Так, коли десь у містечковому заїзді не було вільної хати, вони не вагалися вигонити і Росіян з вже занятого номера, щоб звільнити його для свого наймателя. На ґрунті такого відношення до Жидів кількість аґітаторів проти уряду надзвичайно збільшилася, а боротися з їми ні шляхом переконання, ні шляхом адміністративних заходів не було кому.
Як я вже те згадував, невдоволення селян на денікинців, незабаром теж зробилося дуже велике, і сим разом не аґрарне питання було тому головною причиною, бо вже і тоді, хоч ще і не в тій мірі, як зараз, селяне значно знеохотилися до есерівських лозунґів. Ті самі люде, які раніше доводили мені, що „землю в мене треба забрати дурно“, тепер казали: „Ні, ми вже бачимо, що ви правду казали, дурно нашої землі забрати не можна, бо тоді і в нас все дурно братимуть“.
Одного разу я розмовляв чоловіка з двадцятьма моїх односельців, і один з їх сказав, а усі присутні з їм погодилися: „Ми згодні, щоб вам і 200 десятин залишили, щоб ви з нами жили та збудували нам якусь фабрику“.
Національні вимоги навпаки дуже зросли в селянах. І тоді вже можна було раз-у-раз почути од селян бажання, щоб була своя держава. Якось один молодий селянин, що менше мене знав, почав мені доводити, що ми повинні найдуще Україну любити та за неї дбати, та инші засміялися і не дали йому скінчити — „і що ти їм будеш казати, як вони ще і тоді те казали, як з нас ніхто і не думав“.
Можна сказати так, що коли на початку революції аґрарне питання у селян займало перше місце, а національне останнє, то за часів Денікина значіння аґрарного питання зменшилося, а національного збільшилося і вони стали поряд. Алеж до повної сили зросли національна свідомість та національне почуття тільки аж тепер, і тоді не вони ще були головною причиною невдоволення селян на Денікина. Придушене протягом двох з половиною століть національне почуття віджило не зразу. Щоб в народі цілком усвідомилося розуміння своєї національної одрубности та бажання самостійности державної, треба було, щоб він відчув своє національне почуття ображеним, себеж самого на користь иншої нації покривженим, та побачив, що той лад, яким хотів би жити, не може в себе запровадити, через перешкоди иншої нації. Відношення до нас з одного боку денікинців, а з другого большевиків (і саме найдуще останнє їхнє сьогоразове панування) найбільше спричинилися цьому процесові, та тоді він ще не був викінчений, а пробува у стані творення.
Найдуще розпалило невдоволення в селянах не розпорядження центрального уряду Денікина, а поводження представників місцевої влади, офіцерів та москалів армії Денікина, їхні грабунки та насильства, зневажання їми людських прав та гідности селян з одного боку, та те презирство, яке почували до їх селяне за таке їхнє поводження, за цілковиту нехазяїновитість, за байдужість до державних та громадських інтересів і т. д.
Центр денікинського уряду спроневірився селянам не так своїми законами, як тим, що посилав на місця невдалих представників влади, подавав такі гасла і плекав такі погляди в армії, які виховували в їй вороже відношення до людности та заохочували до усяких зловживань.
Наприкінці серпня я поїхав на Полтавщину і прожив на селі в свойому маєтку Оріхівщині півтора місяця. Маєток мій за большевиків вважався радянською економією, переданою акціонерній цукроварні, акціонером, якої був і я. Частина землі оброблялася цукроварнею, частина селянами, яку я їм поздавав в аренду ще за Гетьмана. Отже ґрунту для непорозумінь не було, а з другого боку я й їхав на село з твердим наміром нічим не порушувати доброї згоди з селянами, а і вони не тільки не зробили мені ніякої шкоди за большевиків, а ще скільки могли обороняли од їх і мене і моє добро. Ввесь час, поки я жив на селі, до мене приходила сила людей хто по справах, хто посидіти, побалакати, розпитатися. Добрим відносинам до певної міри сприяло ще і те, що денікинці, грабуючи людність, так само шарпали і мою економію, не знаю, чи поводилися вони так і по инших маєтках чи тільки в мене через те, що знали мене за українського патріота. В кожнім разі я був з того тільки задоволений, бо се звільняло мене від фальшивого положення упривілейованого.
В економії від большевицьких часів залишився радянський управитель, молодий хлопець, хоч не дуже тямучий на господарстві, та моторний і повороткий. Поставлено його за управителя мабуть через те, що за большевиків він признавався до їх, та тепер він зрікався того так завзято, що се ще дуще нахиляло до такого підозріння. Проте большевиком він таки мабуть не був, а був звичайнісеньким економічеським паничем з якоїсь великої економії при цукроварні, де за рік чи за два перед революцією почав свою карієру табельщиком, або помічником бухгалтера чи економа, себ-то належав до того стану людей, які професійно гризлися та сутужилися з селянами і сі свої професійні звички перенесли з приватного і в державне господарство, з тією тільки відміною, що ті з їх, які няли віру в міцність большевицької влади, поводилися рішучіще. До речи згадаю один факт, свідком якого я був підчас моєї служби у совнархозі: один з таких паничів приїхав з якоїсь цукроварні з повідомленням до мого начальника. Розказуючи йому про становище господарства, він в присутности багатьох урядовців на ввесь голос коренив селян за те, що не хочуть полоти буряків і вимагав, щоб прислали військо провчити селян за саботаж, а начальник большевик слухав його з цілковитим співчуттям, визнаючи мабуть зовсім слушним з пролєтарського погляду такий спосіб оборони економічних інтересів держави. Та оріхівський управитель не так покладався на міць радянської влади і волів мирити з селянами, одмагаючись перед начальством довгими рацеями про потреби та інтереси господарства, про свою їм відданність, та енерґію і т.д.
Коли я приїхав до себе в маєток, ввесь мій дім, в якому було 15 кімнат, був занятий офіцерами, і ніхто і не подумав звільнити для мене хоч одну найменчу. Пріч того офіцери заняли ще і контору, так що я ледве знайшов собі дві кімнати в помешканні управителя. Мій маєток був в 5 верстах од великої перехрестної станції Ромодан, біля якої застроїлося містечко, а в двох верстах од цукроварні, де як звичайно по цукроварнях, було багато помешкань для служачих та робітників. Тому мабуть і розташувалися тут, ніби для формування кільки нових полків саме ті, що за Денікина прозивалися ґвардейськими його та її величности полками. Навсправжки про те ніякого формування не робилося, і як було з початку в кожному полку по 20—50 душ переважно офіцерів, сливе по стілки залишилося в їх і при кінці.
Офіцери проволікали час, щоб довше не йти на війну, жонаті повиписували жінок, вигідно розмістилися по реквізованих помешканнях, з ранку до вечора гуляли хто з дамами, хто в холостім товаристві чи то верхи, чи на реквізованих екіпажах, з ранку до вечора щось варилося для їх на куховарні; пригонилося і різалося що дня по кільки штук скоту, за який ніби плачено власникам, та по реквізійним цінам вчетверо нищим од базарних. Десь добувалася і в гомеричних кількостях випивалася самогонка. Та офіцерам того не було досить, хотілося більше ріжноманітної їжи, і москалі десь здобували гусок, качок, поросят, за які не платилося вже нічого, а невелике порося, яке офіцери в чотирьох з'їдали до кісточок, коштувало тоді 500 карб.
За приводом офіцерів не марнували часу і москалі. Бачучи, що начальству ніяк їм щось казати, вони никали по ночах по околицях, забірали мед з вуліків, овечат з кошар, крашанки, дробину і т. д. Закриваючись тим, що ніби роблять труси, вишукуючи большевиків, москалі їздили хурами за 10—20 верст по селах, а переважно по хуторах заможніх селян та козаків і обдирали людей до нитки. З скаргою на їх на моїх очах разів з 10 приходив до полковника один такий пограбований козак Синяговський, власник 39 десятин стародавнього козачого роду, статечний господар, який очевидячки не був тай не міг бути большевиком, а проте до його на хутір серед білого дня наїхали москалі без старшинства, зробили трус, перевернули усю господу, наробили глуму, потрощили замки, і випорожнивши усі схованки до решту, вивезли його добро на 3 хурах, навантаживши так, що коні ледве рушили з місця. Синяговський вперше прийшов скаржитись з повною вірою, але ходив, ходив і, не знайшовши оборони, де далі ставав чорніший од хмари. Він не тільки був ображений, не тільки втратив те добро, що в його забрали, він втратив надію, що большевики не повернуться, не заберуть і землі, та не пустять його на чотирі вітри. „Прийшов ти большевиків шукати, то й шукай“, спорився один чоловік з москалем, „а чогож ти мерщій до мене у гаманець зазираєш хіба там большевик сховається?“
А москалі робилися де далі все нахабніші. Траплялися випадки, що з людей, які поприходили з далеку, коли почалися вже осінні холода, здіймали силою серед базару чоботи; москалі почали грабувати не тільки по дальших селах, а і там де жили, де кожен їх знав, або міг признати. В самій Оріхівщині 4 москалі з тих, що жили на цукроварні, себ-то за 2 верстви, ограбували чоловіка та поранили його шаблею. Син його вистежив, куди пішли грабіжники і прийшов до полковника, який жив у моїх горницях, прохати, щоб поїхав до цукроварні зробити слідство, бо і сам покривжений і люде признають злодіїв. На людях полковник ніби погодився і нарядив офіцера їхати з позивальником до цукроварні. Посідали у бричку та, ледве од'їхали ½ верстви од економії, офіцер спинив коня і звелів позивальнику вилазити з брички: „Ото вилазь та йди, коли хоч, до дому, а то щоб не було тобі гірше.“ Так переказували селяне сю подію.
Коли я пішов до одного офіцера, щоб заступитися за пограбованого односельця, я почув таку дивовижну відповідь:
— Чтоже вас это так удивляет? У нас у каждаго все наше также разграблено, должны же мы чѣм-либо возмѣстить потерянное…
Од такої арґументації у мене полізли очи рогом, але казати щось далі язик був вже не годен.
Та пошесть деморалізації, що почалася в нас ще за кілька років перед революцією і все зростає і досі, пояснює до певної міри вищесказане, та на Україні багато сприяв деморалізації війська і такому його поводженню ще й російський шовінізм. В армії Денікина ввесь час плекалася та підогрівалася не національна, а націоналістично-мілітаристична російська ідея. Для денікинців Росія, якої вони бажали, не була тільки усією цілістю самого свого народу, але Росія в старих межах, з усіма колись повойованими територіями та народами, до яких проте ніхто з Росіян не ставився, ні як до своїх, ні як до рідних. Кожен, хто мав інші погляди, народи, що бажали самостійности, а навіть самоозначення, в очах денікинців були вже зрадниками, яких треба було знову приєднати силою. Побиваючи на українській землі большевиків за допомогою та дякуючи співчуттю української людности, денікинці, засліплені шовінізмом та зарозумілістю, не зрозуміли сього. Їм здавалось, що вони повойовують не самих большевиків, а й Україну, і вони ставилися до української людности як переможці до повойованих, грабувати яких військові звичаї до певної міри дозволяють. В моїй присутности один полковник журився, що як армія піде далі на північ, економічне становище її погіршає, бо там немає, казав він, Жидів, і не буде з кого брати контрибуцій (які справді бралися з самих Жидів), а і ті ніби добровільні датки (в дійсности вони зовсім не завжде були добровільними), реквізиції та грабунки, які бралися з усіх, та, що не згадав поруч з „Жидами“ і „хохлів“ тільки для обачности.
Згадане відношення до Українців виявлялося не в самім грабіжництві а і в зневаженні прав та гідности людности, в згірдливому та нахабному поводженню з нею. Тут відбувався своєрідний взаємовплив: ідеолоґія виправдувала грабіжництво і знущання, бажання грабувати нахиляло до ідеолоґії, а в ріжних людях ці елєменти сполучалися в ріжних пропорціях.
В томуж напрямі впливало і класове роздратування, яке до певної міри роз'ятрили селяне тим, як поставилися до інтеліґенції на початку революції, та яке проте годилосяб перебороти і якого не сміли появляти насамперед військо та адміністрація. Справді відношення денікинського війська до селян було вороже, нахабне та грубе. До селянина зверталися тільки на „ти“, попускалися на лайку, знущання і навіть на бійку. А тимчасом селяне вже і перед війною почали звикати та вимагати більше людського з собою поводження. За часи революції було кільки моментів, коли селяне почували себе панами становища, найдущою силою в державі, ввесь час до їх зверталися з гаслами, що все мусить діятися згідно з їхніми інтересами та з їхнею волею, все те не тільки розвинуло в селянах почуття гідности та дражливість до ввічливого з собою поводження, а ще і поманило їх оманою влади. Отже відношення та поводження денікинців до селян було як запалений віхоть, вкинутий до бочки з порохом. В додачу і в иншому діяльність ділових денікинців не викликала до їх поваги у селян. В більшости це були страхополохи, що пішли в військо аби якось пристроїтись, але од війни ухилялися і виявляли цілковиту байдужість до державних та народних інтересів і повну нездатність до якогобудь діла — риса, яку селянство найбільше неповажає.
Безперечно і в денікинській армії були чесні люде, навіть герої, що несли своє життя, щоб врятувати рідний край од большевицької руїни, були і люде, що краще ставилися до народу, але такі здебільшого гинули на фронті і їх мало хто знав і бачив, або, зневірившись діяльністю уряду й тила, хто міг, кидав військо, а тил був здебільшого обсаджений людьми згаданого вище типу, що найбільше людьми легковажними та не принціпіяльними, які дивилися крізь пучки на злочинство товаришів і потурали їм. Сі були перед очима у всіх, руйнували край та виготовляли шлях большевикам.
Маючи як що не право, то силу робити без контролю реквізиції та наряжувати людність на ріжні роботи, денікинці робили це неощадно та не по хозяйськи, не оглядаючись на потреби господарів, чи не зруйнує їх така реквізиція, чи не перешкодять примусові роботи поробити молотьбу, посів, оранку чи які инші найважніщі господарські діла. Реквізиції робили вони не в міру своїх дійсних потреб, часто забірали і непотрібне і, не використавши, викидали зреквізоване, а при тому нівечили і переводили багацько людського добра через неохайність та недогляд. Дякуючи війні в тому році дуже спізнилися жнива, возовиця та молотьба, а через те й оранка та сівба. Як на те лихо вкинулася посуха, і сходи виглядали недобре, непоорана земля запеклася, і орати її було тяжко, доводилося запрягати у плуга більше як звичайно худоби, а її після реквізицій большевицьких та денікинських у людей значно поменшало і на ярину сливе нічого не було поорано. Все те вимагалоб, щоб без особливої потреби не одривати селян, а надто з худобою од господарства, а тимчасом з нашого невеликого хутора (120—140 хат) денікинці що дня вигонили та тримали коло штаба хур з 30 в день і хур 30 в ночи на випадок, чи не треба буде кудись їх послати. В дійсности з їх використовували в день може 5—10, а в ночи 2—3, а то хіба, як треба москалеві піти кудись за гони, то сіда та жене хуру. Як набірали де сіна або соломи, то не так як годилося, одрубавши частину ожереду з гори до низу, а скидали ввесь верх так що, будь-ліб пішов дощ, то ввесь ожеред мусів би затікти та загнити. Я бачив те на своєму господарстві. Дрова їм привозили; як би не стало, моглиб нарубати у лісі чи у саду, та москалям не подобалося, що не сухі, і вони розібрали на дрова єдину, яка була в моїй економії, деревляну будівлю (инші були муровані), розібрали паркан довкола саду, який вистояв через усю революцію, а далі почали трощити і більше штучної роботи огорожу у дворі. Овочі в садку оббивали ломаччами і під кожним деревом лежало купами пообламуване гілля. Як реквізувалася худоба та як виконувалися накази про реквізицію, видані денікинським таки урядом, показує такий випадок. По наказу не можна було реквізувати коней в тих, хто мав тільки одного. Один молодий селянин мав раніше дві дуже добрих коняки, він кохався у конях і, як сам казав, купував добрих „не по своїй силі“. Одну з їх забрали большевики, „та на лихо оце тільки з тиждень я її знайшов, приблудилася у чужий хутір, як тікали большевики, сіж такі офіцери присудили її мені вернути та зараз і забрали собі, а мені дали на заміну свою каліч. Залишилася було в мене хоч одна добра, та тепер і ту забрали, бо в мене тоб то двоє. Як не прохав, не помилували. Тепер я вже не хазяїн!“ аж плакав бідний чоловік.
Щоб захистити людність од такої сваволі та грабіжки, лубенське земство і предводитель клопотали, щоб постачання війська, яке перебуватиме у повіті, було передано земству. Земство зобовязувалося постачати все потрібне по дуже низьких цінах з очевидною втратою для себе, але військовим те не подобалося і відповідь все відтягалася, а коли з великими труднощами здобули згоду начальства, денікинці почали вже відходити.
Отже як і в селянстві революція виявила два протилежні типи: один хозяїновитий, що обстоював за власність, не йшов на грабунки, згоден був задля спокою і порядку на компроміси, другий руїнницький. Таксамо ті два типи виявилися і серед нашого панства та інтеліґенції, і революційний і контрреволюційний: один дбав про заспокоєння, про державні інтереси та збудования держави, другий грабував, шарпав, насильничав та ні за які державні інтереси і в голову собі не клав. В обох верствах сей руїнницький елємент на жаль був активніщий, здіймав найбільше голосу, вилазив на перед, часто захоплював владу, а в денікинському війську він ще був значно збільшений чужими російськими людьми, що складали значну його частину.
— Ви побачите, — казали селяне, — вони тут довго не всидять. Он у попівських лісах (великі ліси на горішньому, зритому глибокими ярами березі річки Хорола, верстов 15—20 вище Миргорода, довкола села Попівки, що здавна мала недобру славу злодійського) вже збіраються повстанці, їх там ніхто не знайде, у їх є і зброя, і гармати, а збереться їх більше, то сі (денікинці) бігтимуть, аж пятками світитимуть. У сьому виявлялося зневажливе відношення селян до денікинців, як до страхополохів. „Може між їми й є де хоробріщі, та не сі“, — казали люде. Проте революційного захоплення між селянами не помічалося, а тільки повна незгода мирити з тим, що було. Небезпечність становища відчувалася багатьма з селян і багатьох з їх турбувала. „Хоч би знати, хтож прийде, чи добродії, чи товариші? Ой мабуть товариші…“ казали люде і по голосу було чути, що вони знепокоєні. Безнастанна зміна урядів, їхні експерименти по перебудованню державного та соціяльного ладу вже і тоді почали обридати селянам. Вони хотілиб мати більше твердий та сталий лад, досадували, що „не дають робити і не можна хозяїнувати як слід“. Безперечно і постійні заколоти, і державні та соціяльні експерименти відбивалися некорисно на селянському добробуті. Село ходило у дрантях, в латках, не було гасу, ніде було купити не те машини, а і заступів, кіс, якогось мастила на колеса.
З одним моїм приятелем селянином ми зробили підрахунок вартости його майна перед революцією і в той час. Селянин сей був середньої заможности, але з таких, що вміють придбати і богатіти. Починав він з нічого. В його батька було аж 6 синів і тому йому впалося спадщини тільки ¾ десятини. Дарма, що ззамолоду він був 4 роки у війську, отже в ті годи не міг заробляти, всеж перед революцією мав 5 десятин землі, крамницю на хуторі, 5 штук худоби і 2000 карбованців в ощадній касі. В той же час, як ми робили підрахунок, у його залишалося ті самі 5 десятин землі, худоби тільки 2 штуки, бо решту зреквізували, крамницюж він мусів спродати, а хоч і мав тисяч 15—20 карбованців, та вони менше були варті, як колись 500. А в додачу протягом 6 год не справляв нічого ні собі, ні семейству, і вже ні в кого з сім'ї не було запасної одежи. „Отже, бачите“, казав він, „що я за сей час не збогатів, а збіднів. Може ті, хто грабували, і богатіли, а хто жив совісно, той зубожів“.
Я власне не знаю, хто був отаман Шуба, що зорґанізував тоді повстанців у попівських лісах, і які були його переконання, отже можу скласти свій погляд на його тільки по діяльности та по поводженню його війська. Знаючи симпатії бідніщого селянства до Петлюри, Шуба розпускав чутки, ніби є його прихильником та виступає з його доручення, але ні сам він, ні його військо не виявляли ніякої державної свідомости. Справжнє, хазяїновите селянство до загону не приставало, складався він з гультяйського парубоцтва, про яке народня пісня співає, що йому „нема впину“ та з инших руїнницьких елєментів. В сьому він різко відріжнявся од повстанців пізніщих часів, яких я вже не бачив, та за яких і переказували і писали, що вони виступають з яскраво зазначеною ідеєю державного відбудовання України, грабування вважають не гідним лицарської чести і переслідують…
Військо Шуби було ще останнім шумовинням революції, виразного державного принціпу не мало, ідеолоґію, чи певніще, настрій мало кармелюцький, нападало на оселі заможних людей, на їдучих на шляхах, грабувало, а декого і забивало цілком випадково, по підозреннях, збуджених якимись прикметами, які нічого не доводили. Мені не відомо, чи накладав тоді Шуба з большевиками або чи не був їми спровоцирований, але ясно, що своєю діяльністю українській справі допомогти не міг, а допомогав тільки большевикам.
Вивівши свій загін з попівських лісів, Шуба пішов на с. Великі Сорочинці і далі аж під Полтаву. Одночасно, десь коло Канева, переправився через Дніпро на Полтавщину другий загін вже чисто большевицький, одрізаний од большевицького війська чи може умисне большевиками одряджений, і пішов на Горошин, Хорол і Кобеляки. Дуже довго денікинці чомусь не робили йому ніякого опору і вже десь аж у кобеляцькому повіті було його розбито і сливе знищено.
Зачувши про виступ повстанців, денікинські полки, що формувалися довколу ст. Ромодана, раптово почали пакуватися та одступили до Лубень на сполучення з тими своїми військами, які там малися. Сей одступ був прямо втечою, переляк між денікинцями був такий великий, що вони не могли заховати його хоч задля сорому перед тією людністю, з якої ще вперед день коверзували. Та дарма на переляк, пакуючись вони не забули запакувати між своє та завезти між иншими багато і усяких моїх річей. Нарешті забрали і останніх двох коней, які ще в мене тоді залишалися, так що як би не сусіди селяне, мені нічим булоб і виїхати.
Залишатися на селі далі мені і моїй сім'ї було не можна. Загон Шуби проходив верст за 12—15 од нашого хутора з одного боку, большевицький загон верст за 15 з другого. Хтоб з їх не заблукав до нашого села, становище землевласника і його сім'ї в своєму маєтку не булоб безпечне, якіб відносини з сусідами селянами в його не були. Але їхати нам, дякуючи денікинцям, не було чим, і я мушу щиро дякувати селянам, що вони врятували мене і сім'ю і дали змогу виїхати. По нараді кількох чоловік, один з їх заявив мені, що одвезе нас до Лубень своїми кіньми і так і зробив. За кільки день перед тим сей чоловік торгував у мене два берести, верхи яких почали усихати. Ми тоді одіклали торг, щоб розпитати, чого ті берести варті, бо тоді ціна на все раптово змінялася через занепад грошей, потім події не дали вже згадати за ту продаж. Тепер, бажаючи хоч чим будь віддячити чоловікові за коні, я попрохав його, щоб зрубав та забрав берести дурно. Та він не хотів і слухати. „Я не на те се роблю, я хочу вам віддячити за те, що ви мені багато колись робили“, казав він твердо, і знати було, що образився, так що я почув себе винним перед їм і повинем був прохати вибачення. Ми поцілувалися. А тимчасом одвозячи нас, чоловік брав на себе великий риск. По дорозі нас могли стрінути большевики і як не причепилисяб до його за те, що допомогає тікати панам, то моглиб забрати його коней, визнавши їх панськими, те саме моглиб зробити і денікинці. Стурбований, я в той час навіть не подумав про се і тільки згодом се прийшло мені до думки.