Спомини утікача/V
| ◀ IV. | Спомини утікача V. |
VI. ▶ |
|
Сидіти довго у Лубнах я не мав чого, та довелося перебути там з тиждень, бо поїзди чомусь не йшли, здається десь по дорозі до Київа чи коло Гребінки, чи коло Яготина наступали чи большевики, чи повстанці. Мійська інтеліґенція непокоїлася та хмурилася, але все ще чеплялася за надію, що сей наступ большевиків не є початком їхньої перемоги та що якось пощастить їх перебороти. Сливе усі розуміли, що причиною їхнього успіху є поводження денікинського війська і шукали способів полагодити його гріхи, але через те, що се військо було єдиним, на що можна було оперти надію на порятунок од большевиків, городяне одночасно ремствували на селян, повстанців та аґітаторів за те, що не хотять перетерпіти, не допомогають денікинцям боротися, а ще йдуть проти їх.
Нарешті через тиждень на передніх станціях заспокоїлося і можна було їхати. Покидав я свій город та свій хутір в пригніченому, сумному та якомусь неусвідомленому настрої. Розум підказував, що таксамо як звідси, дістанеться тікати і з Київа і далі, і мабуть з рідного краю на довго, може на завжде, що може і не доведеться вже бачити тих міст, з якими звязане з малих год все життя, всі його події, робота та спогади, де є вулиці і дома у місті, дерева у садку, краєвиди у полі, що нагадують поодинокі події з життя з такою яскравістю, з якою збільшуюче скло кладе малюнок краєвиду на папір, і не самі тільки події, а і постаті людей, їхні рухи, вираз їхнього обличча, блиск сонця, подих вітра, шелестіння листя, пахощи квіток, все, що було під той час, що сполучалося в ту хвилю з тими подіями в єдину цілість, переходячи з небуття в небуття… Серце тихо ниє і квилить од тієї десь в глибині напосідаючої думки, а розум підказує далі, що доведеться їхати не знати куди, в чужі краї, між чужі люде на невідоме і певно тяжке життя, бо все, що придбав за довге життя, що правда розумовою, не фізичною, тай не 8 годинною, а часто 12—18 годинною працею, на що пішла вся молодість, якої не повернеш, чим думав забезпечити свою старість і озброїти дітей в сучасному підступному, лукавому та холодному житті, все те буде розтягнуте тими, хто зробив з мене не пролєтарія навіть, а старця і хто, поживши усе моє, таки не визнає мене рівноправним з собою, узиватиме буржуєм і залишить утворені їм для пролєтаріїв привілеї тільки для себе, навіть і тоді, коли награбувавши зробиться багатшим, ніж був я?..
Та розум нашіптував свої сумні пророцтва тихо-помалу. Жаль, збуджений їми, не вибухав гостро, а тужив без перестану десь в глибині, муляв тупим болем, як поріз гострою бритвою. А біжучі справи не давали прислухатись до його, треба було двічи, тричі на день ходити на станцію довідуватися за поїзди, клопотати за білєти, перевідати може в останнє, знайомих, доводилося товктися цілісінький день між людьми, дбати про всякі дрібниці, тай самому хотілося усунутися од сумних думок, не лякати себе, не лякати инших, не показатися страхополохом в очах людських, а в додачу почуття не давало вмирати надіям і вони забивали перестороги розуму… І часто тепер, коли живу вигнанцем на чужині, гнітить мене жаль, чому тоді не спинився я уважно над тими думками своїми, чому не попросився, як годилосяб, з повною свідомістю і чулістю з тими дорогими для мене місцями, не глянув на їх уважним поглядом, як на померлого при останнім прощанні, не пішов навіть на могили рідних, що робив завжде, і на коротший час виїздячи з дому… Хватався тікати, хватався поробити біжучі дрібниці, було ніколи, не думав, що їду так на довго?… Ми, сільські люде, приростаємо до землі, до рідного краю серцем… Немає для мене на землі кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України. Ніде в світі не голубіє так небо, ніде не має тих кольорів хмарок і повітря, як в нас в червні, ніде не зеленіє так степ, не блищать так роси, не світяться зорі… Один з наших полтавських селян, заїхавши до Петербурґу, як зайдуть було місячні ночи, все ходив часами висиджувати у скверику, з місяцем розмовляти, земляка побачити. Єдиний місяць був йому у Петербурзі однаковий як і на Полтавщині, і був він для його не який, а полтавський…
Нарешті ми виїхали. Їхати досталося вжеж не инакше, як у теплушці на своїх речах. Добре ще, що пощастило втаскати їх у ваґона, а не здавати до баґажу, бо в ті часи сливе усе, що здавалося „у баґаж“, розкрадалося. Як скрізь, так і серед залізничників крали за малим не усі. І завжди крадіжка була у нас у всіх верствах суспільности так ніби побутовим явищем, а за часи революції злодійство зробилося якоюсь пошестю. Дуже рідко траплялося стрівати людей не запаскуджених нею. Незабезпеченість життя, загальний потяг до збогачення штовхали на крадіж людей хоч трохи хиткої вдачи. Згодом дійшло до того, що чесній людині, коли вона не мала особливих звязків, не можна було знайти посади ні в якій інституції, однаково чи революційній, чи білоґвардійській, чи громадській, чи державній, бо присутність такої людини усім вязала руки. Хто не крав сам і за себе не боявся, таки не хотів чесних співробітників, бо вони моглиб не йти на шахрайські афери на користь самої інституції, які скрізь стали звичайними. Справдилася стара приказка: „Що двір, то й злодій, а в попа нема, так піп найма.“
Чимало сприяли сій деморалізації соціялістичні ідеї. З думкою, що всяка власність є неправною, легче людям пускатися на крадіжку, бо коли і власник придбав своє добро неправно, то ні перед ким почувати себе винним укравши, а коли усяка власність набувається злочином, а проте заможних людей суспільство поважає, чомуб не поважалоб воно і тих, хто набуде собі добро крадіжкою. Стримуюча сила громадського осуду при такому погляді затрачується. Соціялістична аґітація, почавшись у нас зразу після того, як ми вийшли з кріпацького ладу, який не міг сприяти розвитку моральности, саме тоді, коли в нас малаб зміцнитися повага до власности та моральність в особистих відносинах між людьми, перешкоджала тому і залишила нас на ступні первісного морального погляду; добре, коли я вкраду, а погано, коли в мене вкрадуть. З приватного добра таке відношення згідно з народньою приказкою: „звикне собака за возом, побіжить і за санями“ переносилося і на громадське. Те, що наші перші соціялісти з „кающихся дворян“ самі були бездоганно чесні, не заперечує сьому. Самі вони могли бути дуже чесні, а їхні ідеї таки деморалізували загал і самі соціялістичні кола, серед яких дійсно підчас революції моральність зовсім не стояла так високо, як серед давніх революціонерів. Що правда, на те маються ще й инші причини. В революцію за останні часи пішла вулиця і принесла з собою свої прикмети і звичаї, а не треба багато психолоґічного аналізу, щоб зрозуміти, що соціяліст з заможньої класи, який ламає свій інтерес для того, що здається йому правдою, і соціяліст, який пристає до соціялізму в оборону своїх інтересів і підхиляє до їх свої принціпи, се можуть бути зовсім не однакові типи. Для першого потрібні одні риси, для останнього инші. Тоді одбіралися до революції найальтруїстичніщі з цілої класи, тепер більше еґоїстичні, яких не спиняють необхідність жорстокої боротьби і инші неґативні прикмети кожної революції.
Щож дивного, що з таким „матеріялом“ серед громадянства так знівеченого морально, наша революція перевелася на те, на що вона перевелася. „Чисте діло треба і робити чистими руками“, а ті чисті руки знайшлися тільки в одиниць, а ще з їх значна частина не змогла йти поруч з революцією, яку роблено не чистими руками.
У Київі за час мого перебування на селі становище і настрій значно погіршали. Большевики, яких на Правобережжу Українці відігнали було за багато станцій од Київа по київо-ковельській колії, тепер знову присунулися аж до Ірпеню. Раз, здається 1-го жовтня, вони навіть вдерлися до Київа. Що правда просиділи вони у Київі тільки 2½ доби і їх знову було відігнано до Ірпеню, та се наробило такого переляку, що в день їхнього наступу втікло з Київа, кажуть, аж 100.000 людей. Тікали без грошей, без одежи, пішки, кіньми, на дахах ваґонів, кому як пощастило. Дехто забивався аж до Лубень і не тікали далі тільки тому, що за Лубнями була нова небезпека од Шуби. Ще разів зо два большевики приступалися аж до Святошина і під самий Київ, а на Ірпені трималися стало. Там раз-у-раз здіймалися бої, і у Київі було чути гарматну стрілянину. Через те, що большевиків так довго не могли одігнати, настрій Киян робився де далі турботніший, тим паче, що і на півночі, на Орловщині денікинське військо захиталося, подалося назад і вже не могло знову почати наступати. Се відразу позначилося на комерційному житті. Після приходу Денікина почалися були купівля-продаж домів, підприємств, а надто помешкань, на які тоді у Київі була велика недостача, але тепер покупці або зовсім усувалися або тільки проволікали час балачками, вичікуючи, до чого йтиме. Курс грошей спадав, з Київа почали роз'їздитися хто на південь, хто за кордон, і як би не сила незаможніх Жидів, що тікали до Київа з малих міст од погромів, то в йому певно значноб зменшилась людність. Покажчиком сього був вигляд натовпу на Хрещатику, де сливе не видко було давньої київської інтеліґенції, а збільшилася кількість Жидів маломіського типу. Де далі все частіше доводилось чути пораду скоріше виїздити з Київа, та й умови життя зробилися тут дуже тяжкі. Напр. коли захолодало, довелося моїй сім'ї переходити з свого помешкання у дві малесенькі кімнати в підвальному поверсі, бо там були грубки, а ввесь дім отоплювали центральним опаленням; за большевицьких часів всі старі квартиранти пороз'їздилися, натомість понасідали якісь инші по кілька сімейств в кожному помешканні. Опаленням і взагалі господаркою будинку мусів завідувати домовий комітет, а не домовласник, як колись, але комітет не міг купити опалу, бо ніхто з нових квартирантів на те грошей не давав, тай ціни на нього були страшні. І все таки більшість була певна, що виїздять з Київа не на довго, на 2—3—4 місяця, що абсурдний большевицький лад не може триматися довго, що не забаром хтось: чи Українці, чи Денікин, чи якась чужоземна інтервенція або і сам народ звалять його…
Недоцінювалося, що большевики захопили центри, де за старої влади скупчені були величезні грошеві і збройні засоби, гарматні та инші заводи і стару державну орґанізацію, що дякуючи тому людність сама не в силі буде їх побороти, а чужинці не мають інтересу обороняти нас своїми силами. Щоб большевицький лад завалився, достанеться чекати, аж поки він зруйнує до решти ввесь край, поки большевики подібно як хоробнотворчі мікроби сповнять ввесь державний орґанізм продуктами свого розкладу, отруйними і для них, та загинуть од витворених їми токсінів…
Я поспішав впорядити необхідніші справи, зібрати хоч трохи грошей, щоб швидче їхати. Їхати я збірався на Одесу, бо на те були в мене важливі особисті причини тай думалося, що звідти легче втікти за кордон, як що буде треба. Але саме в той час, як ми виїздили, на Одесу проїхати було не можна: на Херсонщині порядкував Махно, біля Черкас якийсь инший менший отаман, вони спиняли поїзди, грабували та забивали людей без розбору. Найбільше радили їхати по київо-полтавській колії до Криму або Ростову. Я зважився на те, сподіваючись звідти передатися пароплавом до Одеси.
Треба було знайти спосіб подорожи, хоч в трохи легчих умовах, ніж були тоді звичайні: в тісноті та в холоді в товарних ваґонах. Після великих клопот пощастило упрохатися до ваґону одного з Червоних Хрестів, що посилав саме ваґон до Катеринодару по борошно. Ваґон був багажний, набралося в йому проханих пасажирів душ 20, але не 60 і не 80, як в звичайних теплушках; своїм коштом поробили ми в йому піл для спання та поставили залізну грубку, а то вже були виключні вигоди для того часу.
Знов таки і баґаж міг їхати з нами. 26. жовтня нам переказано скоріше сідати у ваґон, бо поїзд має вирушити того дні, невідомо в якій годині. Се було не так легко, як колись, візника за ледве знайшли на речи, носильщиків на вокзалі сливе не було, все коштувало дуже дорого і вимагало великих біганини та клопоту. З одного боку се було може і добре, бо ніколи було дуже журитися і думати, кидаючи і сю другу свою оселю, та прощаючись з близькими. Дочка наша не могла їхати з нами і мала приїхати до нас пізніше, наша стара хазяйка, що жила з нами 23 роки, правдивий друг нашої сім'ї, людина надзвичайно гарного серця і душі, не схотіла їхати з нами, скільки ми її не благали. Вона надумалася залишитися, щоб зберігати наше добро од большевиків, хотіла жертвувати собою і не згодилася ні на які умовлення. Знов і ми не могли дуже настирюватися, не знаючи, що чекає на нас та чекалоб і її в тій подорожі. Само собою, вона не змогла нічого зберігти, большевики розтягли з хати все, навіть перекопували долівку в льохах, і вона мусіла покинути нашу хату і переїхати десь на село.
З приятелів дехто зайшов попрощатися, але мало хто. Події революції почасти розхитали старі відносини, а ще більше, що кожен мав досить своєї журби. Наближення небезпеки і тяжких злиднів залякувало людей і нищило в їх кращі почуття. Наслідки того, — збіднення людської природи, яке принесла нам революція, відчуватимуться довго після неї в пониженні громадських та альтруїстичних почуттів, в побільшенню еґоїзма, скаредства, лукавства і т. ин.
Хоч нам і загадано сідати у ваґони 26-го жовтня з тим, що виїдемо того дні, але поїзд рушив тільки 28. ввечорі і повезли нас не так, як збіралися, не по полтавській, а по курській колії на Бахмач, Ворожбу, Харків. Хоч з начальства ніхто не поясняв через що, та усі розуміли, що десь по шляху чи до Полтави, чи за Полтавою неспокійно. Але і курський шлях теж не був зовсім безпечний. Большевики вже насували на Чернігівщину і з півночи і зза Дніпра. Подекуди ще до приходу їхнього виникали місцеві повстання їхніх прихильників і вже нераз по курській колії переривався рух, хоч і на коротшій час. Особливо вславилася тим станція Носовка, біля якої було величезне большевицького напрямку село. Сим разом мабуть тут знов було щось не добре, бо ми простояли на маленькій станції перед Носовкою 8 годин у ночі.
І взагалі їхали ми помалу, немов намацуючи дорогу, на станціях вистоювали годину, 2, 3; часом не вистачало палива, часом щось псувалося у паровозі чи в ваґонах, часом дожидалися звістки з передніх станцій, все те будило неспокій, але простояти 8 годин серед ночи на сій невеличкій станції, куди легко могли пробитися большевики зза Дніпра, де напереді могло знову знятися повстання у Носовці, було особливо моторошно. Проте ляк не виявлявся гостро. Ми всі знали, чого можемо дожидати од большевиків, але ніхто не думав ні про втечу, ні про оборону, усіх мов пригнітила апатія, мов кожному думалося: „я зробив все, що міг; більше нічого не вдію, то хай буде, як буде.“
Наладнати хоч трохи по людськи життя у ваґоні було нелегко, важко було здобути води, вмиватися доводилося прямо мікроскопічними порціями і тільки раз на день, їжу і чай доводилося варити самим, бо на станціях пріч хліба нічого не продавалося. Червонохрестні дрова скоро вийшли, залізниця дров не давала і купити було піде, досталося розживатися крадіжкою; тягнучи дрова з залізничих парканів, або і зовсім нові дошки з ваґонів по станціях. Поки з нами їхали кількось військових, се робили вони, але на якійсь станції вони повставали, і тоді довелося ходити красти дрова нам самим, в тім числі і двом товаришам прокурора, що їхали з нами. Я не пішов ні разу, і всі бачили, що те булоб мені дуже тяжко, і звільнили мене від того, хоч трохи і жартували з мене, а я не міг нічого відказати, бо таки користувавсь тими дровами і по совісти не був певний, що як би не було кому того робити, чи не пішов би і я красти, намерзшись та наголодавшись.
До Ростову їхали щось біля 3 тижнів і усі у ваґоні перезнайомилися, хоч розмовляли мало, бо як починалась розмова, переважно ставала сумною, читати теж не читали, було темно тай не хотілося, здебільшого бавилися хто в карти, хто в шахи та ще чимало часу забірало гріти воду, варити страву і т. ин. Де далі все виразніше виявлялося цілковите розбиття денікинців. Перед Бахмачем знов простояли трохи не цілу добу, щось на переді було неспокійне. Нарешті рушили і поки доїхали до Сум, вже почули, що большевики захопили Бахмач. Під Харковом те саме почули і про Суми. У Харкові простояли чогось 5—6 день, мабуть через те, що усі шляхи було забито поїздами утікачів та з військом, яке посилалося на фронт. Але з військом діялося щось непевне. Поуз нас проходило багато військових поїздів на північ, а одночасно в поїздах, що тікали з півночи було повно військових. Здебільшого се не були окремі частини, яка шли б на переформування чи на спочивок, а поодинокі офіцери і салдати, що тікали з фронту, дехто вистаравшись на командіровку, а більшість без всякої законної причини. Їхали вони мішма з утікачами ріжного стану, що розбігалися, не знаючи куди та що робитимуть далі. Сим разом тікали не самі заможні буржуї, а і багато селян та робітників. У ваґонах було мов напхано людьми та їхнім баґажем, страшний бруд, скрізь лазили воши, од яких в тій тісноті не можна було врятуватися, і як наслідок того починалася пошесть тифу, поруч з здоровими лежали слабі, навіть мертві. Ні догляду, ні допомоги недужим не було ніяких, і в темноті та тісноті не зразу додивлялися, чи лежить слабий, чи вже вмерлий. І на великому харківському вокзалі така тискнява, що ледве можна просунутися. Не тільки по вокзальних залах, де ще сяк-так топилося, товпилося стільки люду, що доводилося переступати через лежачих, а і в холодних коридорах залишився тільки вузенький проход, скрізь сидять та лежать люде на купах брудних жмутів, шмаття, та усяких збуйвиків; холодна плиточна долівка від наношеного з вулиці за ногами розтаявшого снігу вкрита рідкою грязею, з холодних стін патьочками стікає масна брудна вохкість, що осіла од людського дихання. Ні на вокзалі, ні у ближчих крамницях сливе не можна діждати черги, щоб здобути якоїсь їжи або окропу до чаю. Посуд, ножі, віделки не милися, аж гидко було не те їсти, а і дивитися на подану страву.
В тих обставинах усі страшенно перевтомлювалися і зденервувалися. На око і ввесь натовп і кожна окрема людина, здавалося, цілком піддалися апатії, але досить було найменшого випадкового приводу, щоб викликати у кожному з тих людей, скрайну лютість, сльози і розпач.
Настрій військових був прямо зловісний. Вони втратили всяку надію, всяку віру, передбачали свою неминучу загибель і з одчаю більшість втратила усяке почуття чести та обовязку й нехтувала усіма суспільними звичаями, які для середньої людини часто мають більшу обовязкову силу, ніж совість чи честь. Військові трималися звичайно своїми окремими од иншої публіки гуртками. З їми їхали якісь молоді дівчата чи жінки, мабуть милосердні сестри. Серед цілого натовпу людей поводилися вони з жінками занадто вільно, не стримувалися ні з якими словами, ні з якими лайками, в голос переказували масні анекдоти, прилюдно обіймали і загравали, погані слова, силуваний безсоромний регіт сповняли хату. При тому, що в тих обставинах і чоловіки і жінки були перетомлені, неохайні, не прибрані, навіть брудні і не викликали ніякого естетичного почуття, сі непристойні блягускання та поводження не мали в собі навіть краси еротизму, а здавалися робленими та бридкими.
Дисціпліна і навіть проста чемність до старших зовсім затратилися. Нераз довелося бачити, як старий ґенерал підпирає стінку, коли тут таки поруч з їм вивернувшись розлігся на раніше занятому місці молодий прапорщик. Один дуже милий ґенерал без усякої образи, але з жалем, що походив од свідомости, що все йде до загину, коли хтось з цивільних назвав його „превосходительством“, відповідав з сумним осміхом: Ну, що тепер варто оте превосходительство? Ось зараз треба його превосходительству йти самому з чайничком по окріп, тай будуть його прапорщики з черги одпихати.
Часом траплялося помічати серед військових людей з більше тонкою вдачею, що до такого поводження товаришів ставилися з огидою. Поводячись самі з підкресленою і навіть перебільшеною чемністю, вони проте не спинали инших, та се ні до чогоб і не придалося, хібаб викликало грубу лайку та сварку. Сих справді треба було жаліти, їм мабуть було особливо тяжко серед сього оточення.
Саме в той час, як ми виїздили з Харкова, на Крим поїзди не ходили, робив десь нальоти Махно, а дожидати поки його одженуть здавалося небезпечним, бо наш ваґон пішов би, а в иншому не легко було знайти собі місце тай большевики дійшли вже з одного боку до Білополля, а з другого до Вовчанську. Я рішив їхати на Ростов-Новоросійськ, а звідти на Одесу і сказав перевести на Катеринодар гроші, які повинні були виплатити у Харкові та чогось спізнилися. Од Харкова до Ростову ми їхали вже швидче, тут малося ще паливо, транспорт був менше зруйнований і повстань по тій дорозі, якою нас повезено, не було чути.
В дорозі з Харкова до Ростова, я випадково глянув у ґазети і мені трапилося саме те число, в якому сповіщалося про непорозуміння між Денікиним та Кубанською Радою, про насильство вчинене над нею денікинцями зпоміж кубанськогож війська, про повішення Кулабухова та втечу кількох инших кубанських представників. Як не силкувавсь урядовий часопис виправдати сей вчинок, з його можна було зробити тільки один висновок, що усі обітниці Денікина щодо федеративних прав козацтва не варті нічого. Справа, через яку сталося непорозуміння, не стосувалася до військової сили, в розпорядженні якою і то з обмеженнями вимовив собі право Денікин, він вплутався в обсяг справ цілком йому згідно з умовою між їм та Кубанцями не підлеглих. Отже як тільки автономний кубанський уряд схотів зробити відповідно своєму праву щось, що не подобалося центральному уряду, сей зламав умову і пустився на насильства і то в хвилю, коли він був безсилим, чиж можна було сподіватися од його більшої поваги до прав сфедерованих країв і на далі? Очевидячки всі розмови про федерацію і не з самою тільки Кубанню, а і з иншими краями провадилися тільки з метою тимчасом заспокоїти їх і піддурити. Було ясно, що на козацтво мусить все те справити найгірше вражіння і те, що воно зрадило свого представника і видало його головою, не могло бути запорукою, що серед козаків не залишиться на далі почуття образи та роздратованости. Так сталося і навсправжки і не серед самих Кубанців, а і серед Донців, і на Україні та подія збільшила ненависть та недовірря до Денікина і витворяла переконання про неможливість федерації з Росіянами, які просто нездатні розуміти обовязковість для себе поважати вимовлені автономні права сфедерованих з їми країв. Козаки загадково мовчали, але досить було придивитися до їх, прислухатися до поодиноких висловів, щоб відчути, що серед їх росте і нагромажується бажання помсти і рішучість порвати союз з Денікиним. Се робило його справу цілком безнадійною, бо більшість його війська складалась з Кубанців та Донців. Козаків стримував ще ляк перед большевиками, та коли почуття розпалене, воно все знайде виправдання для вчинків, які вимагаються тим почуттям. Від тоді серед козаків почала ширитися ідея, що свій край вони в силі обороняти і самі і, що краще їм взяти усю оборону його на себе, а денікинців таки спекатися. Ся ідея наростала не тільки серед ідейних автономістів, а і серед козаків політично байдужих. Настрій їхній засновувався на природному та напів свідомому почутті своєї окремішности од Росії та на почутті образи. Він знайшов собі дуже просту і не ґрунтовану державно-правними ідеями формулу: „Прийшли до нас, обороняють себе нашими руками, а вже кладуть ноги на стіл та поневіряються з нас“. Незабаром Кубанці об'єдналися коло тієї ідеї, змінили отамана, не схотіли обороняти чужих територій і подалися з фронту до дому, та допустили большевиків аж під самі межі кубанської землі. Що правда самі вони не в силі були оборонити себе. Багато з їх тяжко постраждало, але і справа оборони цілої Росії і справа самого Денікина на тому не виграла. Він мусів тікати серед ворожої йому людности. Несовістний і нерозумний вчинок його дав відповідні наслідки.
Ростов справляв вражіння скоріше якогось бівуака, ніж нормального міста. В центрі крамниці московських та петербурських великих фірм з багатим крамом, якого раніш у Ростові мабуть ніколи і не бачили, трохи далі од центру звичайні мабуть для Ростова, напів азіятські крамнички. Сила всяких кіно, театрів, кафе, трактирів, повних переважно військовими та столичною публікою, очевидячки чужою Ростову. Безліч оголошень, афіш, плакатів, наказів влади, все мішма, на стінах і на парканах. Сила інституцій в реквізованих помешканнях, де товчуться в великій тісноті, заважаючи один одному щось робити, урядовці в виразно непотрібній кількости приняті на службу через протекцію. Ніяких вільних помешкань, так що приїзжому ніде приткнуться, розгардіяш і безладдя у всіх справах та по усіх інституціях. Сила усякого люду, що кудись поспішається з заклопотаним виглядом, не знаючи де подітися, куди тікати далі. Що дня надходила сила поїздів з валявою утікачів переляканих, перетомлених, з подражненими нервами, з зневіррям до усіх і до усього, що стурбовані шукають порятунку, надії, поради і метляються по місту, не знаючи, що робити… Що дня надходять все неспокійніші та безнадійніші чутки. Люде приїздили, розгубивши родину, не знаючи де хто з дітей, де дружина, розгубивши майно, обікрадені злодіями. Було багато і таких, що вихопилися без усяких засобів, в чім стояли, на одчай Божий. Усі силувалися завіряти себе, що ще є, надія що не все пропало, бадьорилися, заспокоювали один одного, але в очах світився неспокій, у настрії помічалося напруження. З одчаю люде боліли, инші пускалися на те, на що зроду не попустилисяб раніше: крали, мошенствували, жінки торгували собою… Скільки гірких од одчаю, од сорому, од зневірря сліз виплакано тут десь на одинці, найбільше серед темних ночей.
У Ростові я зустрів багато рідних і знайомих, що теж мусіли тікати од большевицької навали. Скільки з їх не витримали сього тягару, скількох большевики таки нагнали і забили. Скількох вже немає на світі. Тяжкий жаль тисне душу за їхні страждання, муки та смерть…