Спомини утікача/VI

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Спомини утікача (1922
Володимир Леонтович
VI.
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

VI.

Ми збиралися перебути в Катеринодарі яких 2—3 дні, щоб одпочити та одержати гроші, переведені з Харкова на катеринодарську контору державного банку і після того зразуж їхати через Новоросійськ на Одесу, а звідти десь за кордон пересидіти там поки упадуть большевики, бо тоді ми, як і усі, були певні, що те мусить статися, хоч і невідомо яким способом, та невдовзі. Але переведенню сього плана сталася несподівана перешкода, така чудна і разом така характерна для денікинського безладдя, що обминути не розказавши її не можна. З державного банку не хотіли видавати грошей, одмовлялися тим, що вони не одержані. Тимчасом в мене був перевод, а відповідати за цілість їх у дорозі повинен був банк, а не я. Що дня протягом двох тижнів ходив я до банку довідуватися та споритися з директором, поки на решті він признався, що справа власне виглядала ще чуднішою. Гроші фактично прийшли вже давно, але видати їх він таки не може. Чому? — „Бо є такий наказ з Ростову нікому не видавати“. Таж то мої гроші? — Се мене не обходить, у мене наказ не давати нікому. Можу видати, тільки хіба буде особливе розпорядження“ Довелося мені в тій справі їхати до Ростову. Сі видатки на подорож і на життя в Катеринодарі був за великий наклад за пересилку через банк невеликих грошей, а як би не протекція до міністра фінансів то дарма на все, яб таки і не одержав їх. І з протекцією водили з тим довго, перевели мені ще днів 10 і мусів я ще раз телєґрафно нагадувати в Ростов про своє діло.

Се затримало нас у Катеринодарі більш як місяць, а тимчасом прийшло до справжньої біди. Вийшов наказ, що кликав до війська всіх ґімназістів старших класів, яким минуло 16 років. Дорослі військові самі не хотіли воювати і посилали дітей на смерть. Сей наказ виразно виявляв, до якого становища дійшов вже денікинськний уряд. Він не дбав вже далі як про блищу хвилю, бо однаково дітьми врятувати становища було не можна, а у края, який і так розгубив усю інтеліґенцію, одбиралась спроможність збільшити її новими кадрами. Син мій був у 8. класі, мав 17. год і підлягав сьому наказу. З тим я не міг помиритися. Як одинак, був він по старих законах вільний од військової служби, не про військову дорогу для його я мріяв. — А коли вже доля вимагала і йому йти на війну, мусів би йти в українському війську. Сама думка про те, що він може загинути, та ще за чуже мені діло денікинської армії, здавалася мені несвіцькою. Та скільки не змагався і не клопотав я, міг досягнути тільки того, що його прикомандіровано в науку до тракторної школи у Новоросійську, се відтягало на 3—4 місяці той час, коли йому досталосяб йти на війну. Довелося самому мені одвезти його до Новоросійська. Після сього їхати нам за кордон і в Одесу було неможливо. Покинути сина ми не могли, і думали оселитися в Новоросійську, пережили там у ваґоні щось з тиждень, шукаючи помешкання. Та знайти хоч якусь хатину у Новоросійську було тоді неможливо, довелося повернутись до Катеринодару.

*  *  *

У Київі між земляками переказувалося, що на Кубані мається великий український національний рух. З першого погляду се здавалося зовсім природним; людність українська та ще з запорожськими традиціями, дуже багата, так що мала змогу цікавитися вищими інтересами, козачество ввесь час мало деяку автономію, впливу центра та обрусительних з його боку заходів на Кубані було менше, як на старій Україні. Українська стихія справді тут велика, зо кілька раз трапилося мені помічати серед Кубанців симпатії до українських діячів та всього українського, але широкого свідомого національного руху я не помітив. Може тому винні мої обставини, що особисті справи забірали в мене стільки уваги й часу, що не дали познайомитися з місцевими українськими діячами та багато з їх тоді після конфлікту з Денікиним були розполохані і мусіли виїхати з Кубані, але і об'єктивні прикмети показували, що коли на Кубані і мається національний рух, то безперечно за малий для цілої великої української території, одірваної од України, себ-то такої, якій потрібні особливі зусилля для оборони своєї національности. У Катеринодарі напр. не виходило жадного українського часопису, не видавалося а навіть і не продавалося українських книжок, не було і української книгарні. Що правда і російська книгарня була на ввесь Катеринодар здається тілько одна і невелика, з дуже невеликим добором книжок. І взагалі тут не помічається великого нахилу до книжки. Більшість катеринодарської інтеліґенції задовольнялося читанням самих часописів, а хуторяне то й в часописи здебільшого не заглядали.

Не було в тім нічого дивного. Край був культурно за молодий. Ще яких років 75 тому не був він навіть і хліборобським. Людність жила переважно з скотарства, мислівства та військового здобутку. Війна була постійним і найголовніщим її ділом. Надзвичайні природні багацтва краю забезпечували довільне життя та без ретельного господарювання, отже і практичні потреби не вимагали шукати поради в науки. Жадної ідейної боротьби ні реліґійної, ні політичної в краї теж не було…

Українська стихія тут справді була сильна та в ненормальних умовах натиску чужої російської культури, що намагалася денаціоналізувати людність коли силою, коли зневажливим відношенням до всього українського, при слабости своєї національної культури набірала вона неприродніх собі небажаних рис.

Ще діди і батьки кубанського хуторянина збройною силою ствердили своє посідання сим краєм; сам він поорав та засіяв сі простори дикого степу. Він почуває себе дійсним господарем їх, почуває повагу до себе. Коли на його наступає чужа культура, то вихваляється перед їм, ставиться до його звисока, хоче його зденаціоналізувати, він не хоче скоритися їй та й не бачить для цього рації. Алеж не маючи своєї інтеліґенції, сам часто неграмотний, не знає, як одбиватися, не вміє сам собі довести своє право і свою висшість перед тією навалою, насторожується, стежить за кожним словом своїм, за кожним рухом, боїться ступити, боїться вимовити слово, щоб не осрамитися. Приїхавши з хутора, де він все привітний і гостинний, бо почуває себе господарем, до міста, де все йому чуже та підступне, де люде, на його думку, не варті і доброго слова, а заносяться перед їм, робиться він непривітний, мов здичалілий, переймається фальшивим соромом і сам почуває, що мов розгублює розум та стає 10 раз дурніший як дома.

Городяне ще безпорадніші перед тією навалою. За нею сила і влада. Вони по своїх справах не можуть, як хуторяне, врятуватися від неї в степу, мов у фортеці, вони завжде під її натиском. Несвідомі і неідейні вони може і раднішіб цілком їй піддатися, та своя стихія переважає і не дає, раз-у-раз відчувають вони своє фальшиве становище, часом се здійма в їх образу і роздратованість та здебільшого, позбавлені ідейної свідомости, вони скоряються, пристосовуються, хитрують, запобігають і витворюються поміж ними типи „хитрих малоросіян“, яких в свій час було багато і на Великій Україні. Брак же вищих інтересів витворює між їми замилування їжею, піяцтвом, усякими нищими втіхами.

*  *  *

Большевики все насували, становище Ростова було непевне. Через Катеринодар почалася евакуація і з дня в день на станцію з півночи надходило все більше і більше поїздів з інституціями, приватними людьми, військом. Поїзди ті забивали колії, мусіли чекаючи черги, перестоювати в Катеринодарі по кілька день. Офіціяльно казалося, що одступають тимчасом до Новоросійську а звідти почнуть знов наступ. Та вже мало хто тому няв віри. Хто міг, виїздив за кордон, та здобувати візи було нелегко, не в усіх була змога виїздити і через брак грошей.

За Одесу надходили вістки, що вона не в силі оборонятися. В Криму становище було теж непевне. Війська було там зовсім мало, але чомусь сподівалися, що у Криму скоріше може складеться якась нова антибольшевицька сила, що зразу оборонить хоч сю невелику територію, а далі може і перейде в наступ і туди і виїздила більшість, а ті, хто вже зовсім зневірився, поспішалися до Одеси до надходу большевиків, рахуючи на те, що там терор буде менчий ніж в Криму, коли в останнє прийде черга і на його.

Саме в той час я випадково стрівся в Катеринодарі з однією знайомою родиною і ми надумалися разом з нею їхати залізницею до Туапсе, а звідти морем чи кіньми до Грузії, сподіваючись, що нам, як Українцям, Грузини таки дадуть дозвіл перейти їхню територію. — Треба було умовитися з сином, щоб і він, коли буде змога, подався до Грузії, а там вже світ широкий, думатимем що робити далі. З тією метою ми з жінкою поїхали ще раз до Новоросійську. Тут усі колії були цілком забиті поїздами, в ваґонах було людей набито так тісно, що спати могли тільки сидячи або по черзі, коли сусіди виходили чи стояли, у городі оселі знайти неможливо, настрій у всіх нервовий, наляканий. В горах довкола повно зелених, яких денікинці не тільки не можуть розігнати, а ще вони від часу до часу роблять наскоки на самий Новоросійськ, нападають на поїзди, грабують, забивають пасажирів, одчеплюють ваґони… Для прикладу тієї нервовости, яка панувала скрізь, розкажу про наш поворот з Новоросійську до Катеринодару. Їхали ми в товарному ваґоні, яким прибув один наш знаємий інженер і пересилав його назад. Інженер подав заяву, що ми їхатимем в його ваґоні з його доручення, отже ніхто вже пріч нас не міг сідати в той ваґон, та і без того у поїзді було просторо, бо тоді всі їхали з півночи до Новоросійська, а поверталося назад дуже мало. Поїзд рушив вже пізно ввечері потемному. Ваґона нашого було причеплено з самого заду останнім. Їхати самим в порожньому та ще скрайньому ваґоні здалося моторошно і ми запрохали їхати з нами якогось невідомого нам ґенерала. З ґенералом їхав деньщик здоровенний чоловяга, що за малим не підпирав стелі ваґона головою і займав своєю статурою трохи не половину його ширини. Нечуваного розміру волосаті кулаки і розкуйовджена нечісана голова надавала йому вигляд людини з якихсь диких нетрів. Називав він себе ґрафом N., якого дід перевів велике майно, а він вже був дрібний власник, скінчив тільки 3 класи ґімназії і до війни жив на селі, але на титулованого він так мало був подібний, що се навіть викликало наше підозріння. Непевним здавався і ґенерал, мав він стурбований та таємничий вигляд, на запитання куди їде відповідав неохоче і не в одно, часто розмовляв про щось пошепки з деньщиком. Що правда з плутаної його відповіді виявлялося, що його викликає начальство здавати обрахунки, а по звичаях того часу се легко могло пояснювати його нервовість, але всеж таки в нас почали закрадатися сумніви, чи наші попутчики таки справжні ґенерал і деньщик, чи може переодягнуті грабіжники…

З Новоросійську поїзд довго йде все в гору по дуже стрімкому узвозі. Залізну колію обступають звідусіль гори подекуди скелясті, подекуди оброслі лісом, ваґони не освітлювалися, ніч була темна хоч в око стрель, важко сопучи поїзд сунувся так помалу, що як би трапилися близько зелені, моглиб вскочити на поїзд і підчас руху. Нарешті в паротягу не стало сили і ми стали десь серед лісу та скель і далі рушити, дарма на усі заходи, не могли.

Ся несподівана зупинка викликала велику трівогу в цілому поїзді. Кондуктори і машиністи бігали прискореною ходою, перегукуючись між собою притишеним голосом, з ваґонів висовувалися пасажири стурбовано питаючи, що сталося. Ґенерал схвильовано радився пошепки з деньщиком, скинув ґенеральську шинелю, зодяг денщикову і обоє пішли з ваґону. Усіх знати лякала думка про можливість нападу зелених. Город лежав в глибині долини прямо під нами, городські огні було видко як на долоні, та до його було верстів 8—10 і що там діялося розібрати було не можна. Раптом серед стурбовання з порту почулися гук сірени і рев пароплавів попереду одного, другого, а за хвилю ревли кілька десятків пароплавів, а одночасно стрекотіла швидка та безладна стрілянина. Враз усім впала думка, що то почався напад зелених на город. Зелені були очевидячки тут близько, а ми безпорадно стояли не можучи рушитися, і тепер годі було сподіватися, що з городу надішлють на допомогу другого паротягу, за яким було послано. Знявся переполох, по ваґонах пригасили свічечки, що світилися подекуди, як що в пасажирів були власні, — може зелені подумають, що темні ваґони порожні і не заглянуть. Дехто з пасажирів тікали з ваґонів і ховались по кущах, инші військові почали і собі стріляти з рушниць та револьверів навманя у ліс, сподіваючись налякати зелених, инші лаяли сіх, що дурно витрачають набої і тільки приваблюють зелених. Увесь той рев і гук у городі, переляк та замятня на нашому поїзді трівали з пів години і враз усе урвалося, зробилося тихо. Незабаром прийшов на допомогу другий паротяг. Виявилося, що ні нападу, ні зелених не було. Се було 18. грудня по старому стілю себ-то 31. по новому, саме вдарила 12. година і Анґлійці та Французи так стрівали новий рік, а нікому не прийшлося за те згадати. Незабаром поїзд рушив.