Спомини утікача/VII

Матеріал з Вікіджерел
Спомини утікача
Володимир Леонтович
VII.
Берлін: Українське Слово, 1922


VII.

Ще з тиждень ми перебули в Катеринодарі. Дякуючи співчуттю Кубанців до України та українських діячів, що таки була в більшости з їх, дарма на національну несвідомість, нам пощастило здобути місця в отопленому ваґоні третьої класи, призначеному для інженерів замісць салон-ваґонів, в яких вони раніще їздили. В ночи перед самим виїздом до нас несподівано приїхала дочка, що залишилась була у Київі, але потім виїхала на Одесу, а звідти пароплавом до нас. Їхала вона з Одеси аж два тиждня в неможливих умовах, виїздила звідти, коли на Кубані справи виглядали ще краще, принаймні так здавалося у Одесі, але приїхала підчас загального переполоху. В дорозі заразилася на плямистий тиф і прибула до нас, вже почуваючи себе не зовсім здоровою. Недуга ще не цілком виявилася, розпитувати лікарів не було часу, — поїзд рушав в 3 години в день тогож дні, а большевики вже були недалеко, ми потішали себе, що в неї може звичайна простуда і зважилися їхати. В дорозі вона заслабла дуже, тиф був сильний. Весь час лежала вона непритомна. Лікаря ніде не можна було знайти, тільки двічи пощастило на якихсь станціях запрохати фельдшерів. Пріч неї у нашому ваґоні лежало ще двоє слабих на тиф. Їхали ми до Туапсе аж 8 днів. За Армавіром з якоїсь малої станції довелося вертатися назад до блищої великої, де малась військова охорона, і перечекати там цілу добу, бо напереді йшла бійка з зеленими, на другій простояли годин 10, бо шлях було зупинено броневіком, який зійшов з рельсів під час бою.

Нарешті ми прибули до Туапсе. Їхати з недужою далі було неможливо, треба було на якийсь час оселитися тут. Ні до Грузії, ні до Сочи пароплави не ходили, не йшла і залізниця на Сочи. Наші попутчики збіралися їхати в малій шаланді, де доводилося сидіти або в холодному трюмі такому низькому, що ніяк було і стати просто, або на чердаці на холодному вітру. Море було холодне і дуже хвилювалося, шаланду кидало як тріску. Про те, хто не був слабий, зважилися їхати та в дорозі так настраждалися і так настрахалися, що не доїхавши встали в Сочи, хоч знали, що Сочи того самого дні була захоплена зеленими.

Я пішов шукати помешкання, та знайти його було сливе неможливо. Туапсе належить до типу тільки перед війною заснованих городів, які планувалися на щось велике згодом, а покищо мало чим відріжнялися від села, яким і були не що давно. Величезний ще невикінчений порт, з невикінченим елеватором та майстернями, великий вокзал з пакгаузами розрахованими на велику торгівлю, 2—3 коротенькі вулички двохповерхових камяниць коло порту і маленькі здебільшого з аби чого постулені особнячки порозкидані по долині, і по узгіррю, ген вище скелі та гори з вирубаним лісом, врослі чагарником, за річкою слобода Веніяміновка, то вже справжнє село з чисто селянськими, за малими винятками, садибами та будівлями. В се мале місто набилися тепер і утікачі, і декілька інституцій, і невелика військова залога, яких тут не було раніше. Усі гостинниці, яких тут було мало, повні, в приватніх помешканях усі кімнати, що мали найматися, позайматі, а як би і була де вільна кімната, за неї не робилося оголошень, бо господарі боялися реквізиції. Виходив я по городу, заходячи з хати до хати, два дні, поки найшов дві кімнати тай ті були вільні через те тільки, що за кілька день перед тим в їх померли од тифу жінка та син господаря. Мусіли оселитися в їх та ще і не самі, а з подругою дочки, яка теж заслабла на тиф.

Потяглося нужденне, беззмістовне життя — з дня в день без мети, без певности на будуче, без відповідного діла, хоч праці незвиклої і тяжкої було багато: доглядати слабих, ходити на базар, носити воду, рубати дрова і т. д.

Випадково зустрів я якось на вулиці одного знайомого Росіянина. Був він на Україні за п. Гетьмана як фаховець директором департамента міністерства земельних справ. Виявилося, що у Туапсе в садовій школі жило кілька чоловік урядовців денікинського міністерства земельних справ, бо один чи два департамента з того міністерства, не маючи місця в Ростові, пробували в Туапсе і відсіля зносилися з Ростовом. Більшість з їх теж були Росіяне і теж були фаховцями в українському міністерстві. Тепер коли денікинський уряд евакуїровався з Ростову, згубили вони з їм звязок, сиділи без діла і без грошей, дожидаючи своєї долі і заробляли тимчасом, копаючи грядки для школи. Усі вони, хоч і признавалися, що з усіх влад, які виникали після революції, тільки на Україні за п. Гетьмана була справжня орґанізація, і міністерства робили справжне діло, а проте марили тільки про єдину-неділиму і здається не могли подарувати Україні і того, що якийсь час мусіли проти своїх переконань та симпатій служити їй, а не Росії.

Туапсе лежить в глибокій долині серед гір, то тягнуться в найкоротшім од його напрямі верстов на 75. В горах людности сливе немає. Переїздячи їх я тільки раз помітив дві хаті. Людність у Туапсе була зайшла з ріжніх країв, переважно з України та багато було Вірмен та Греків. Серед Українців були і свідомі переважно з людей без вищої та середньої освіти. Відповідно настрою того часу хилилися вони до есерівського напряму та не мали стало вироблених поглядів, так що за більшість з їх не можна булоб бути певним, чи не пристануть вони згодом до яких инших напрямів. Денікина вони не полюбляли переважно з національного погляду, радянської влади теж не хотіли, та щоб повалити Денікина, згодні булиб перебути і большевизм. На перестороги, що большевизм запанує на довго і приведе до руїни, недовірливо посміхувалися і казали, що без народньої згоди жадна влада не проістнує довго і народ все поверне по своїй уподобі, а на те щоб витворилося щось нове, треба мовляв, вперед все зруйнувати. Найбільше нахиляла їх як і взагалі есерів до таких поглядів надія, що влада прийде до їхніх рук. Проте порівняючи з туапсінськими лівими Росіянами були вони врівноваженіші та спокійніші і не було в їх такої лютости як в останніх. По громадському становищу були се почасти робітники, але переважно дрібні буржуї… — Головні керманичі зпоміж їх мали хист говорити з юрбою і керувати нею, вміли де треба примовчати, де треба догодити їй приємними для неї гаслами та обіцянками, приходити до згоди з потрібними їм серед тієї юрби людьми. Мимо того були вони з природи досить порядні люде, а всі демаґоґічні хитрощі були в їх не стільки виявом природного лукавства, скільки наслідком умов життя і витворилися напів несвідомо, бо, коли над усім запанувала незвикла до громадських справ і несвідома в їх юрба, без того лукавнування не можна було на неї впливати і ніякого громадського впливу мати. В звичайні часи керували вони в багатьох громадських інституціях, а тепер честолюбство штовхало їх на політичну арену, вони накладали з зеленими, а, коли ті прийшли, дехто з цих Українців в суміш з иншими зеленими позаймали було вищі урядові посади та протрималися на їх недовго, незабаром їх поспихали большевики. Український патріотизм у їх був зовсім щирий, але говорили вони по українськи добре тільки про житьові звичайні справи, а як тільки переходили на загальні теми, зразуж в їхній мові домішувалося багато з фразеолоґії російських аґітаційних брошурок.

***

Дім, в якому ми оселилися, належав старому інженерному ґенералові в одставці німецького походження. Був він знати раніще цілком інтеліґентною людиною, але, довго живучи в Туапсе та ще як можна було догадуватися не в добрій злагоді з своєю родиною, він задичавів і тепер деякими рисами нагадував Плюшкина. Усього може яких днів 10 перед тим вмерли йому од тифу жінка й син, з якими він давно вже був у спору. Син той був денікинський офіцер. Був в старого ще старший син та од його старий не мав вістей вже 2 чи 3 роки. Дім його, як будувалася сочинська залізниця, був призначений до відчуження та через незґоду господаря з залізницею за ціну, воно не було цілком переведено: одну половину дому займала якась залізнича установа і мешкали там два дрібних залізничих урядовця чи робітники, а на другій жив власник і здавав нам дві кімнати. Біля дому був чималий садок по хазяйськи доглянутий, а за садком на тісному ґрунті притулилася звичайна міщанська хатина, де жила коханка небіщика ґенералового сина — зовсім не інтеліґентна і некультурна жінка з сестрою, якоюсь подругою та двома дітьми. Вона надходила часом услуговувати ґенералові і приводила чи присилала до його свого старшого сина, якого старий, знати, любив, намагався напучувати на добре та втокмачував йому простіші моральні основи. Мабуть од скаредства ґенерал жив дуже нечепурно, у нетопленій хаті, хоч на дворі були великі морози, і харчувався дуже скупо. — Десь він заразився і заслаб при нас уже на плямистий тиф. Дарма на великі года, на недогляд та на холод у хаті, міцна природа його довго змагалася і непритомний у бреду він жив ще більше тижня. Підчас його хороби одного дні несподівано знялася стрілянина та тяглася недовго і за пів години Туапсе було заняте зеленими. Козаки місцевої залоги передалися на їхній бік, поначеплювали хто червоні, хто жовто-блакитні стрічки, а дехто і большевицькі зірки, хто як хотів по своїй уподобі тай вписалися до зеленого війська, а офіцери, яких було у місті чоловік з 400, — сливе стільки як і козаків, хоч дехто і казав, що моглиб самі одбитися, того не зробили і хто розбіглися, а хто був забратий зеленими у полон. — У місті стала нова влада, переказували ніби есерівського напряму, але поки вона була такою, можна було якось жити, принаймі вона сама не робила лиха, хоч нікого і ні од кого не обороняла — тяглися без упину мітінґи, представники нової влади все промовляли до цілковитої втоми — і небезпечно було тільки од свавольства поодиноких громадян, якого припиняти не було кому. — Тимчасом господареві нашому все гіршало. У бреду йому уявлялося, ніби хтось збірається розтягти його добро, він раз-у-раз схоплювався, та носив на піддаша стрімкою драбиною усякий мотлох та десь там приховував. В міру як йому гіршало, коханка його сина з своєю приятелькою все частіше прибігали і годинами товклися чи в його хаті, чи в кухні. Вони все щось радилися пошепки і почали вимагати од хворого, щоб склав заповіта та одписав все своє добро незаконним онукам, поминаючи родину відсутного сина.

Коли з хворим почалася аґонія, обидві жінки цілісіньку ніч нишпорили на піддашшу, в коморі, в хаті та одно носили якісь клунки через сад до свого дворища. Вранці навели вони щось з 8 залізничих робітників, щоб були за свідків при заповіті. Один з них і списав той заповіт, а тоді усі гуртом приступили до слабого, вимагаючи, щоб підписав його. Та ґенерал був уже зовсім непритомний і нічого не розумів, хоч жінки кричали йому в саме вухо, що він повинен зробити. Як се не помогло, вони разом з свідками підняли його, посадили та встромили перо до рук. Все те непокоїло слабого, він стогнав і плакав, але перо падало йому з рук. Підписати він не здолав чи не хотів. В захваті приятелька коханки гукала на одного з свідків: „подерж йому ручку, поводи йому ручку, поможи“… Але свідки, що одразу таки дуже бралися, щоб витягти од непритомного підписи на користь своїй приятельці, нарешті схаменулися, що діло кладеться на крімінал, не схотіли далі брати у їм участь та порозходилися. Може і наша присутність в суміжній хаті, куди було все чути, злякала їх. Проте жінки таки мабуть підробили заповіта, бо коли слабий упокоївся, зразу почали усім хвалитися, що він все леговав дітям синової коханки, а вона, як природня опікунша має усім розпоряжати. Як тільки небіщика було поховано, вона приступила до нас з вимаганням, щоб одразу звільнили помешкання. В погляду якогоб не було права ті домагання не мали жадного ґрунту: на дворі була ще зима, тільки починалася весняна розталь, а виселитися доводилося хоч на вулицю, не можна було знайти вільної хати. Дочка моя і її подруга ледве почали видужувати з тифу і їм було заборонено виходити. За помешкання було виплачено небіщикові тижднів за 3 наперед. Та, коли я посилався на право, мені нахабно відказували, що то старе право, а тепер право народнє і тому я, як буржуй, мушу поступитися робочій людині, а щодо виплаченої рати то маю прошукувати з небіщика, а його спадкоємців те не обходить. Щоб присилувати мене скоритися, нова господарка звернулася за допомогою до своїх приятелів робітників (приятельство те, як мені розказували инші робітники, засновувалося на тому, що в неї в хаті було щось ніби гулящий дім для робітників) і ті надходили по 3—4 чоловіка вранці, коли ми ще спали, грюкали в двері, з криком та погрозами вдералися до хати, і, світячи злими очима, нахвалялися викидати нас на сніг, а жалітися на їх не було кому.

Не сама тільки господарка дому зазіхала на наше помешкання. Якогось інженера нова влада встигла вже викинути з його хати і не знайшовши иншої, він намагався забрати нашу, спіраючись на те, ніби дім мав бути відчужений для залізниці. З тим він звернувся до комітету залізничих робітників, а ті підтримали його і надходили по двічи тричи на день, нахваляючись нас виселити і то без якого будь суду самі. Те що на се не було правних підстав не обходило ні їх, ні інженера, він тільки соромився напосідати на нас отверто, а робив се через комітет.

Од тієї напасти не було спокою, треба було тікати. Пощастило знайти дві невеликі кімнати на самому краю слободи в скрайній хаті над річкою Туапсінкою в старого діда родом з Полтавщини, з Опошні. В Опошні він заробляв бляхарством, мав власну хату, жінку й дочку, а син його служив на залізниці у Туапсе. Старий ще перед революцією приїхав його перевідати, тут захопили його події, і він вже не зміг повернутися до дому, купив собі невеличкий ґрунт і стулив хату з такого-сякого аби як, рахуючи на теплий туапсінський клімат. За першого надходу большевиків син його був обраний за якогось комісара, а як повернулися добровольці, трохи його не розстріляно, та він втік з жінкою на Ставропольщину, там якось леґалізувався та заробляв з майстерства, але до Туапсе повернутися не зважувався. Старий ввесь день порався на своєму малому огороді, часом робив якийсь бляшаний посуд на замовлення, сам варив; жив він у кухні, а дві кімнати наняв нам. Пріч того у його домку була ще і третя дуже маленька, та її він ні за які гроші наняти не згожувався, була вона для його як святощі. У їй лежали купою на двох невеличких столах книжки його сина здебільшого популярні брошурки соціялістичного напрямку. Не було тут ні так багато, ні особливо глибокої науки, та на діда справляла вона приголомшуюче вражіння і вважав він свого сина, що стільки науки переборов, надзвичайно розумним та вченим, а те, що він був обраний за комісара, ще ствержувало старого в такому погляді і хоч дещо з того, що казав і робив його син, і здавалося дідові не до речи, та він не важився того казати, схиляючись перед незрозумілою йому мудрістю. В кімнаті нашій висів великий портрет сього політичного діяча з його жінкою. Дарма на соціялістичні переконання, вони обоє, знати, силкувалися підробити себе під можливо буржуйський вигляд — прибралися в буржуйські строї, прибрали, знати з великим клопотом, чепурніші пози, але оливяні баньки і напіврозчинений рот комісара таки не виявляли в йому ні особливо глибокої думки, ані особливої культури.

Як видно було з дідового оповідання, не все було по соціялістичному і в приватньому житті сієї пари, не все було навіть по доброму в їхніх відношеннях до батька. Дід показував фотографію своєї опошнянської хати, де під вікнами цвіли жоржини, а на передньому плані сиділи він з бабою та дочкою в доброму українському убранні. Сю фотоґрафію дід привіз на спомин синові та невістці, алеж невістка не схотіла вішати на показ людям фотоґрафії таких простацьких родичів і закинула її в комору між усякий мотлох. Дід образився і забрав її назад, хоч сердитися дуже не зважувався, визнаючи, що мабуть невістка мала якусь рацію так зробити.

Беручи з нас чималі гроші за маленькі кімнати та знаючи, що инших ми не знайдемо, тримався він супроти нас трохи звисока і часом давав зрозуміти, що робить нам велику ласку, наймаючи хату. В такому відношенні виявлялося і почуття переможця до переможеного і коли наші звички здавалися йому буржуйськими, а наша праця невдалою (нам доводилося все робити самим) починав бубоніти, навчаючи, що тепер ми так не можемо жити по панськи, треба привчатися до роботи. Але власне він не був лихої вдачи і коли був в доброму гуморі, брав часом з моїх рук пилку чи сокиру і показував, як треба рубати чи пиляти або робив житьові поради.

— „От треба вам витрачатися на дрова, он скільки шпал лежить, пішлиб у ночі та принесли яку, на скількиб часу тих дров вистало“, казав він. Поз дідову хату йшли колії сочинської залізниці і обапіль їх було понакладувано багато усякого залізничого майна в тім числі дощок та шпал. Що ночи чути було біля тих стосів шопотіння та метушню, і стоси помалу зменшувалися, розкрадала їх ціла околиця тай в повітці у нашого діда було понаскладено чимало таких дощечок і він вихвалявся, що придбав стільки дерева, бо під ті часи велося так, аби переніс хто щось з залізничої землі до себе у двір, то вже вважалося його правною власністю. Колиж ми відказали, що до таких заробітків не звикли, дід тільки головою похитав, певно подумав, що таким злидням як ми не годилосяб так „царемонитися“…

***

Так тяглося наше життя в тяжких умовах, без найменших вигод, без усяких надій тай певности на далі. Я клопотався про дозвіл виїхати до Ґрузії, звертався з тим і до земляків, з яких дехто були тепер на великих посадах, вони і хотіли мені допомогти, один з їх сам ходив зі мною до тієї установи, що давала перепустки, але одмовили і йому. Ніяких дозволів на виїзд з Туапсе не те що до Ґрузії, а й до Сочи не давалося. Один земляк, що приїхав з Сочи, завіряв мене, ніби голова уряду зелених у Сочи Ф… одержав од представника української республіки в Ґрузії п. Красковського телєґраму з проханням за мене, яко письменника, та що Ф…, який вважався старшим над туапсінським урядом, зробив телєґрафічно розпорядження в моїй справі, але туапсінський уряд одмовлявся, що телєґрами не одержав і перепустки не дав. Коли я розслухався, справа зробилася для мене ясною: Зелені захопили на побережу зразу Сочи, потім і Туапсе. Складалися вони переважно з селян есерівського напрямку і одразу поставили уряд з своїх людей, та поміж зеленими були помішані і комуністи, командіровані од большевиків. Поки вони були в горах, вони не признавалися про свій комунізм, та, прийшовши до Туапсе, поначеплювали комуністичні бинди і зірки і заходились провадити аґітацію та обкручувати зелених, спіраючись на частину місцевих робітників. Насамперед домагалися вони скликання виборчого зібрання, сподіваючись, що буде обрано більшість комуністів, та на виборах не тільки комуністів, а і усіх соціялістів перейшло не більше четвертої частини. Тоді большевики зайшли з иншого боку і почали доводити, що армія також має право на представництво, а як в перших виборах вона участи не брала, то треба скликати ще виборчий з'їзд до війська. Зелені, взагалі більше совісні і щирі та менше тямлючі на політиканських хитрощах та теоріях права, ніж комуністи, піддалися на те, бо їм здалися сі домагання справедливими. Мобілізувавши саме підчас виборів, ніби для оборони робітників в Туапсе та иншими хитрими заходами комуністи досягли того, що од армії було обрано сливе цілком комуністичне представництво, дарма що склад зеленого війська не був в такій мірі комуністичний. Тоді, спіраючись на те, що вибори військові і горожанські дали представництво не однакової партійности, большевики, знов ніби в імя справедливости, примусили зелених погодитися віддати військову владу комуністам, а горожанську зеленим, а коли так було зроблено зібрали до військових частин, які пребували в Туапсе, виключно комуністів, вирядивши некомуністів на фронт, і незабаром перевели зелений горожанський уряд на становище підозрілих та примусили всьому собі коритися.

Перевести се комуністам пощастило тільки в Туапсе. У Сочи робітники чомусь були поміркованіші і там влада залишалася в руках зелених. Тому туапсінська влада і не хотіла ні в чім коритися центральній в Сочи, а між иншим не випускала нікого до Сочи. Поки не було звязку з московськими большевиками, туапсінські ще не виявляли себе в повній мірі. Мені довелося раз почути, як один кацап робітник похвалявся в тісному колі робітників з особливою злістю в голосі:

— „Мы только того ожидаемъ, когда намъ можна будетъ на сѣверъ товарищамъ руку подать, а дайте намъ съ ними связаться, мы шайбу наложимъ да такъ гайку прикрутимъ, только держись“…

Але велика зміна в порядках позначилася одразу по переході влади до їх. Перші 10 день, поки порядкували зелені есери, доводилося терпіти тільки од безладдя та свавольства поодиноких робітників, самаж влада не виявляла жорстокости. Що правда офіцерів зразу було арештовано, та скоро звільнено, і розстрілів не було. Але після того, як перемогли комуністи, усі відразу почули над собою тяжкі утиски та погрозу чогось ще страшніщого на переді, почалися розстріли, за кільки тижднів свого панування комуністи розстріляли понад 140 чоловік, переважно офіцерів, почали прокидатися і якісь таємничі вбивства на вулиці. Одного разу, йдучи до садівничої школи я натрапив в 5 кроках од вулиці в кущах на площі величезного вбитого Турка в калюжі крови.

В ті часи Батум був окупований антантою і між Батумом та Кримом підтримувався звязок пароплавами. Вони переходили недалеко поз Туапсе. У комуністів не було жадних кораблів, як не лічити 2—3 невеличких захоплених їми шаланд. Отже не можучи провадити справжньої морської війни, комуністи потішали себе хоч тим, що виставили на березі дві великі гармати і бахкали з їх на мимоїдучі пароплави, ще й носилися з думкою, ніби в той спосіб зможуть захопити декілька пароплавів од добровольців. Так тяглося кілька день, поки один пароплав після 2—3 стрілів з берегу не спинивсь проти Туапсе і не почав його обстрілювати.

У місті знявся переполох. Багато туапсінців кинулося тікати в гори, инші ховалися по льохах, та инших схованках, та, не звіряючись ні на жадну, перебігали з однієї до другої і метлялися по вулицях. Справді ся стрілянина могла дуже загрожувати місту. Між їм та слободою Веніяминовкою понад берегом річки стояли пакгаузи з гарматними набоями. Як би якийсь з стрілів впав на такий пакгауз, неминуче почалисяб вибухи, а після їх певно не лишилосяб багато од Туапсе, але тим менше рації було ховатися. Між небагатьма, хто не піддався страху був і наш дід. Як почалася стрілянина, він саме копав грядки, застромив заступа у землю, подививсь зпід руки на корабель і узявсь знов до копання. До його з лементом прибігла сусідка Грекиня, прохаючи поради, деб сховатися. „Маєш роботу, то роби, суворо одказав їй дід, аджеж не вгадаєш де воно впаде.“ стрельнувши разів 20—25 пароплав подався у море і помалу все втишилося. У місті було забито 2 коняки, 2 чи 3 людей, розбито мура в одному будинку, підбито одну з гармат на березі та подекуди порозривано брук на вулицях.

Ще за кільки день з Туапсе помітили невеликий військовий катер, що з білою хоругвою йшов з моря просто до міста. Се викликало велику сенсацію. Люде товпилися на березі та на високій горі коло церкви, звідки видко було геть у море. Усі розгадували що то за поява та силувалися подати свої пояснення. Катер постояв коло берега з годину, до його виїздили вищі туапсінські урядовці. Згодом виявилося, що приїздили анґлійські військові з якимись вимогами до туапсінського уряду, але з якими, ніхто не знав.

А події плинули далі. Кубанська армія була розбита і на кубанських землях, покинула свій край на поталу большевикам і почала уступати на Туапсе. Се було прикрою несподіванкою. В кубанській армії налічувалося до 70 т. баґнетів та шабель, у большевиків не було багато більше, то усі були певні, що од їх можна булоб одбитися. Та Кубанців покинула значна частина їхніх старшин, пійшовши до Вранґеля, в армії були незгоди, знеохота до війни та поширювалася большевицька аґітація. Ніхто також не міг зрозуміти, чому Кубанці уступали на Чорноморрє. До Криму йти вони не хотіли, Ґрузія, щоб не поспоритися з большевиками, зрікалася пустити їх до себе, а Чорноморрє хоч і було захистне та придатне до оборони, та голодне, свого хліба там сливе не сіялося, а через брак запасів не можна було там держатися. Можна було навіть догадуватися, чи не направив її сюди хтось з старшинства умисне, щоб вкінці примусити рятуватися на кораблі та пристати до кримської армії, що почала формуватися.

Чутки про відступ кубанської армії доходили вже кілька день. Нарешті надійшли і перші ешелони. Сумний був вигляд її. Поруч з військовими частинами йшли і їхали сила утікачів. На возах, на повозках, на натечанках позапрягуваних потомленими вкрай волами, кіньми, де в кого і верблюдами, навантажених усяким мотлохом та обмазаних грязею сиділи жінки, діти, слабі в кожухах, обгорнуті ряднами. За богатьма возами пленталися попривязувані коровки і молодняк; похмурі господарі йшли поруч возів затьопані в чоботях у грязюці до самого верху халяв. Люде не знали куди та на який кінець йдуть, але дома залишатися очевидячки не могли і тікали за військом, хапаючися за його як потопаючий за соломину. Все те йшло поруч, а часом і мішма а військом, а прийшовши до Туапсе отаборювалося просто на площах та вулицях, бо иншого притулку знайти було не можна. Більшість переночувавши рушали далі, та натомісць надходили все нові. Протягом кількох день з города можна було бачити безперестанний рух війська, обозу, утікачів. З'являючись високо над городом на звороті дороги зза скелі вони тяглися без перерви безконечною стежкою через город, через міст, через слободу і зникали десь в протилежному кінці, як прийшли, за закрутом долини. Виглядало те військо скоріше на якусь орду ніж на військо, але кількість його була така велика, що в перші дні в тих, хто не дуже знався на військових справах, виникли надії, чи не збірається командування відновити армію на захистному Чорноморрю та розпочати звідси новий наступ. Переказувалися навіть такі чутки за певні. Само собою, що з першою появою кубанського війська комуністично-зелений уряд зник, багато з урядовців повтікали в гори, та дехто залишився у Туапсе як приватні люде і треба сказати, що їх ніхто не зачепив, через те може, що було не до їх.

Дуже скоро виявилося, що усі ті сподіванки на новий наступ були дурницею. По 3—4 днях у Туапсе було все з'їдене, починався голод. Пріч кукурузяного борошна і то в малій кількости инакшого не залишилося. Пекарні зменшили порцію хліба на покупця і продавали самий кукурузяний. Траплялися дні, коли і ніякого хлібу не можна було купити. За те мяса, що правда схудлого, з'явилося на придозвілля і ціна на його зменшилася, бо худоба здихала з голоду і втікачі її випродували та різали. Козаки, щоб хоч чим будь нагодувати коні, рубали по садках гилля, на якому тільки почали розпукуватися бруньки, або гонили коні на гори пастися в поруби, але там трави ще не було, може зрідка зеленів ряст, а то худоба живилася знов таки самими бруньками. Той пастівник не був і безпечний, за блищими узгіррями за яких 2—3 верстви од міста вже по лісах ховалися зелені, забірали коней, забивали як коли і козаків.

Ще за кілька день прийшли з Криму пароплави за військом, та більшість козаків їхати не схотіла (здається туди попервах виїхало тільки 6000 чоловік), тому не боронили їхати і приватним людям. Хоч і Крим був у непевному стані, та рятуватися од большевиків, які ось могли надійти, більше не було куди, вагатися було не можна і ми виїхали до Криму.