графічних досліджень — за рівнем — можна приєднати і збірки наукових статей, частина яких досягає західних стандартів.
2. Науково-популярні видання (хоч чимало авторів вважає їх чисто науковими); географія видань такого роду дуже поширилася. Майже в кожному районі України — де тільки збереглися друкарні — виходять науково-популярні брошури історичного змісту, зрозуміло, різної якості. Частина з них, однак, цінна для локальної історії.
Формально до цієї групи можна залічити історико-міфологічні видання (етногенез українців, національна символіка, походження назви Україна: наприклад, Україна — батьківщина аріїв — оріїв та всієї європейської культури; ці сюжети, зокрема пов'язані з т. зв. Велесовою книгою, плагіовані від російських шовіністів, про що, звичайно, не говорять). Така параісторична література супроводить наукову історичну, а деколи й політико-ідеологічну літературу кожної нації — і, врешті-решт, — у публікації псевдоісторичних казок немає нічого дуже злого, якщо поруч з ними існує фундаментальна наукова історична література. В Україні такої ж нової фундаментальної літератури немає, що збільшує загрозу поступового зведення історичної свідомості на манівці.
3. Історична педагогічна література сьогодні забезпечує менш-більш об'єктивною історією України, частково навіть дуже високого рівня, середню школу. Однак вища школа таких підручників немає.
Окремі категорії видань утворюють публікації джерел, перевидання давніших праць, довідкова література. На цих типах видань зупинятися не буду, зазначу тільки, що книжки, які з'являються, переважно задовольняють наукові вимоги.
В Україні вона специфічна. В більшості цивілізованих країн існують національні історичні товариства, що періодично проводять свої конгреси. Це немовби найвища досить демократична інституція істориків, яка утворює свою репрезентацію — Національний комітет істориків. В Україні історичного товариства немає, конгреси не збираються, але Національний комітет істориків є. Його очолює академік Я. Ісаєвич. Не дуже ясно, яким правом цей комітет виник (чи, може, навпаки, надто ясно, як він виник), але, зрозуміло, що автентичних повноважень він не має і перед історичною громадськістю не звітує.
Регіональні історичні товариства (чи товариства ширшого профілю з історичними секціями) в деяких містах існують (Львів — Наукове товариство ім. Шевченка, Харків — Історико-філологічне товариство, для прикладу) і ведуть плідну видавничу, а також конференційну діяльність. Дослідницькою діяльністю не займаються, бракує коштів.
З державних установ історичні дослідження проводять на досить кваліфікованому рівні центральні архіви (Київ, Львів), історичні та історико-краєзнавчі, археологічні музеї (Київ, Дніпропетровськ, Львів,
