валъ себе все смъшное, что только могъ видумать. Выдумывалъ цѣликомъ смъшные лица и характеры, поставлялъ ихъ мысленно въ самыя смѣшныя положенія, вовсе не заботясь о томъ, зачѣмъ это, для чего и кому выйдетъ отъ этого какая польза“. Так несвідомо, за-для жарту і розваги, повстали оті славні „Вечера на хуторѣ близь Диканьки“, позначені печатю великого письменницького таланту.
Надзвичайний успіх безпретенціозний оповіданнів, цих „радужных грезъ поэта о родинѣ“, мовляв Куліш, мабуть чи не вперше примусив Гоголя озирнутись кругом себе й задуматись над питанням — хто він. Принаймні ми бачимо, що з Петербургу він обертається до рідні в Полтавщину за всякими відомостями про побут, одежу, звичаї, пісні, перекази і т. п. „самыхъ закоренѣлыхъ, самыхъ древныхъ, самыхъ найменѣе перемѣнившихся малороссіянъ“, що він просить розшукати й переслати батькові комедії. Але як ще й тоді все-таки мало було в йому свідомости, видко з тих або досить наївних, або й просто занадто для молодого парубка практичних поясненнів, що ними він свої заходи виправдовує: „здѣсь такъ занимаетъ все малороссійское“, „это составляетъ мой хлѣбъ“ — от що тільки й чуємо ми від Гоголя попервах. До
