казів він черпав повними пригорщами кращі свої створіння, кращі образи і мову. Так, навіть мову, хоч вона мала формально чужий вигляд. Проф. Мандельштам у своїй надзвичайно цікавій монографії „О характерѣ Гоголевскаго стиля“ показав, що там, де Гоголеві треба було щирий свій настрій вилити, там він пив з рідного джерела, користуючись з української мови й тільки переказуючи, а то й цього иноді не роблючи, свою думку російськими словами. Думав він по-українському і тільки перекладав, пишучи, на російську мову. Справедливі через те були нападки пуристів російської мови на Гоголя за те, що у його „языкъ слишкомъ отзываетъ малороссіянизмомъ“, — тільки що ці панове не розуміли, яку вагу український елемент мав у всій творчости великого письменника, не бачили, що тут саме й грає життя, в цій природній йому стихії, що тут його сила — в єднанні хоч думками з рідною землею. Визволившись під кінець життя від „малороссіянизму“, Гоголь визволився і з-під власти дійсної краси, загубив і власний стиль свій, придбавши замість його те, що д. Мандельштам влучно зве „словоизлияніемъ“ — безбарвну балаканину, розведену водою тривіяльних думок. Позбувшись „малороссіянизму“, Гоголь перестав бути Гоголем, у йому вмер дійсно великий
