„сам не знаю“. Бо коли в давню старовину великий мудрець правило: „пізнай себе“ поставив за мету і зміст цілого життя людського, то можна уявити, що́ почуває не звичайна, буденна, а велика людина, коли вона сама не знає, хто вона; яка трагедія відбувається на цьому незнанні елементарно-потрібної для щастя і задоволення морального речі!…
Гоголь не знав, яка в його душа. Ще більше — він не знав і помилявся, коли говорив про „душу“: треба було сказати — „душі“. Бо в Гоголя безперечно було дві душі: українська і російська. Одна — молода, свіжа, овіяна чарівними споминами й поетичними мріями про далекий, милий серцеві рідний край; друга — стареча, холодна, сувора, з службовими замірами, з тим надмірним звеличанням офиціяльної державносте, що теж рано прокидається у Гоголя. Одна, що знаходила яскраві фарби і м'який юмор для українського життя, і друга, що холодним бичем сатири била по „расейской гнусной дѣйствительности“. Одна душа м'ягкого, любивого серця, і друга — холодного, практичного міркування та резонерства. І кожна душа жила в йому власним життям, кожна вимагала для однієї себе повної й неподільної уваги, кожна домагалася собі одній цілої істоти письменника, кожна тягла його виключно в свій бік.
